Слово пастиря

Слово на урочистій академії з нагоди ювілеї 200-ліття кафедрального храму Пресвятої Трійці м. Дрогобича
Церква і духовно-національне відродження українського народу

Слава Ісусу Христу!

Преосвященніший Владико, всесвітліші отці
Дорогі в Христі брати і сестри!

Празник П’ятидесятниці. Який у ці дні святкуємо є днем народження Церкви. Святий Дух, який за обітницею Сина, сходить від Отця на апостолів творить з цієї спільноти Церкву та дає «силу велику», щоб благовістити Євангеліє Христа по всьому світу. Успішність цієї місії тісно пов’язана з даром говорити різними мовами. Прочани із різних частин світу, які були на той час у Єрусалимі дивувалися: як то кожен із них може чути свою власну мову? Цей дар П’ятидесятниці свідчить про освячення кожної національної культури, яку християнство не руйнує, але освячує та збагачує ідеалами Христової Нагірної проповіді.

Українці – це народ з древньою християнською тисячолітньою культурою, яку святіший отець Іван Павло ІІ у часі свого візиту на Україну в червні 2001 року назвав «культурою богоносною». Наш народ завжди зберігав релігійне, за своїм характером, ставлення до життя в його різних проявах та до своєї історії. Тисяча років християнського досвіду глибинно защепив українцям повагу до гідності кожної людини, а також милосердне ставлення до інших. Повага до гідності розвивала почуття особистої свободи, а милосердя – гостинність і співчуття, особливо до покривджених і знедолених.

Комуністичний режим ставив за мету, викорінення християнських цінностей української національної культури в нашому народі. Замість них пропонувалася жахлива система брехні, насильства і сваволі. Безперечно, загибель тоталітарного режиму була викликана причинами політичного, економічного та соціального порядку. Але на те була і глибша причина етнічної, антропологічної та духовної природи. Принципова помилка більшовизму мала  антропологічний характер і полягає у зведені людини до чогось виключно матеріального. Ця неадекватна антропологія поклала початок політичній та економічній дійсності, несправедливість та нелюдяність якої неминуче прирекли її на загибель.

Наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність, психіку, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква захоронила наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окремий народ, що не заломалися, не розплилися в чужому морю все це завдячуємо в першій мірі УГКЦ.

Аналіз історії нашої Церкви приводить нас до висновків, які надзвичайно важко заперечити чи проігнорувати. Наша Церква викликала пробудження національної свідомості українців, стала на захист української мови як найважливішої національної ознаки, започаткувала національну школу, створила передумови для появи української патріотичної інтелігенції. Вона компенсувала структурну неповноту українського суспільного життя, зокрема відсутність держави Без жодних вагань можна ствердити, що вся історія Української Греко-Католицької Церкви – це боротьба за національну самобутність і національне відродження народу. Результат її діяльності – це збереження національної ідентичності й української духовності мільйонами українців на батьківщині та поселеннях. Тому й не здолали її, хоч такі спроби були не тільки в останньому двадцятому столітті, але впродовж всього часу її існування.

В теперішній ситуації Церква вбачає свою місію в тому, щоб  заповнити духовну порожнечу спричинену довголітнім пануванням атеїстичної, матеріалістичної ідеології та стати справжнім духовним провідником нашого суспільства. Свою роль вона бачить в утвердженні гідності людини та в боротьбі з усіма проявами деморалізації суспільного життя. Наша Церква не тільки цікавиться різними проявами національно-громадського життя, а й заохочує своїх вірних до активної участі у вирішенні суспільних завдань. Тут варто згадати рішення та ініціативи Синоду єпископів УГКЦ, пастирські звернення та послання Глави нашої Церкви Блаженнішого Патріарха Любомира відносно тих чи інших соціальних проблем. І це не дивно, бо ще митрополит Андрей у своєму пастирському посланні «Як будувати рідну  хату» зазначав, що Церква завжди відіграватиме важливу роль у будівництві Батьківщини, оскільки немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, на переконання Великого Митрополита, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго патріота і мудрого громадянина.

Церква вчить любити рідний народ та його самобутню культуру.  В одному із своїх листів до мами слуга Божий Андрей пише: Моя кохана Мамо, для мене довго-довго було своєрідною загадкою, як це можливо, щоб упродовж століть український нарід, наражений на безнастанні напади турків чи татар, на фізичне і моральне нищення чужих мовою і вірою окупантів, наражений на страшні наслідки частих воєн, без керми і вітрил зміг зберегти свою, йому тільки притаманну духовність, виявом якої є український іконопис, українське мистецтво, своїх мистців-артистів, свої цілі школи іконописців, про які Європа нічого не знала й про які досі не знає і ще довго не хотітиме знати, хоч буде примушена обставинами пізнати Україну”.

Церква, дбаючи про розвиток національного  буття українського народу та його добробут, вказує на необхідні для цього умови та повчає нас словами великого Пастиря митрополита Андрея Шептицького, які є надзвичайно актуальними в теперішній ситуації різноманітних політичних протистоянь: «Усі, хто почуваються українцями і хочуть працювати для добра України, нехай забудуть про які-небудь партійні роздори, нехай працюють в єдності і згоді над відбудовою так дуже знищеного нашого економічного, просвітного і культурного життя. Тоді в Бозі надія, що на підвалинах солідарності і усильної праці всіх українців повстане соборна Україна не тільки як велике слово і ідея, але як живий, життєздатний, здоровий, могутній, державний організм, побудований жертвою життя одних, а мурашиною працею, залізними зусиллями і трудами других”.

Сьогодні, коли святкуємо ювілей нашого кафедрального храму, хочу наголосити на тому, що він був і залишається не тільки духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, але і  школою українського патріотизму та національної свідомості. Тут вчилися і вчаться любити свій народ, для нього віддано працювати, плекаючи свою національну гідність та ідентичність.

Нехай Господь, за молитвами Пречистої Богородиці дарує нам натхнення для ревного служіння у Його Церкві, щоб славилося пресвяте Його ім’я в нашому народі.


16 червня 2008 року Божого

Владика Ярослав (Приріз)
Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький