Проповідь на п’яту неділю після Зіслання Святого Духа (2023)

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри, сьогоднішнє Євангеліє розповідає нам, як Христос залишаючи обітовану землю перепливає море і приходить до іншої країни, яку у євангелиста Матея названо Гадаринським краєм. Гадара та Гераза були частиною так званого Декаполісу (союзу 10-ти грецьких міст за Йорданом) – території, яка була переважно заселена поганами та асимільованими євреями, які, втім, були в меншості на цих теренах. Таким чином, згадуючи цей географічний регіон, євангелист наголошує на місії Ісуса Христа до поган, котра вповні розвинеться після Його воскресіння (пор. Мт. 28,19–20). Першими, хто зустрічає Христа на цій землі, є біснуваті. Згідно з євангелистом Матеєм, вони такі були люті, що ніхто не міг перейти тою дорогою. Біснувати наганяли страх на цілу країну. Так євангелист описує, що ця країна живе в грісі, вона є у владі зла, а воно є люте, страшне, агресивне і всі його бояться. Отці Церкви вважають, що в цих двох біснуватих проявилася природа зла. Передусім, зло завжди поневолює: той, хто чинить зло, стає його невільником. Святий Іван Золотоустий твердить, що два біснуваті – це втілення природи того, хто зветься дияволом, бо саме диявол розділяє, закликає до агресії й ненависті. Диявол через гріх спаралізував людину, учинив нездатною до того, до чого вона є сотворена – до чинення добра, гріх учинив людину своїм в’язнем. Але при зустрічі з Господом, коли ми йдемо до Нього зі свідомістю, що тільки Він єдиний є спроможний відпустити людський гріх, розірвати окови гріха, – стається чудо, і про це чудо ми сьогодні чули. Біснуваті кричать: «Що нам і тобі, Сину Божий»? Іншими словами, що Тобі до нас. Це одне з найбільших й найгостріших запитань, що стоять перед людиною: що Богові до нас? Те, що робить Ісус є відповіддю на це запитання, радше Його прихід: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3,16). Бог є той, хто залишає дев’яносто дев’ять овець, щоб знайти одну заблукану (Лк. 15,4-7). Сама лише присутність Ісуса Христа, Який ще нічого не зробив і не сказав, вже наводить страх і трепет на того, хто у страсі тримав це край. Сили зла, які, здавалося б, керують світом, є нічим перед абсолютною владою Ісуса та будуть остаточно знищені в часі Його Другого славного приходу. І євангелист це чітко підкреслює – з приходом Ісуса вже почався цей есхатологічний час (останній період, який закінчиться загальним воскресінням та переходом до життя майбутнього віку). Після демонстрації влади над силами природи – утихомирення бурі на морі (пор. Мт. 8,23–27) – Ісус втихомирює бурю в серцях біснуватих людей. Він, не веде з бісами переговорів, які тут, подібно як і в пустелі в часі спокус, визнають Його Сином Божим (пор. Мт. 4, 3–6), не бореться з ними та навіть не вживає якоїсь спеціальної формули вигнання злого духа, а вживає тільки одне слово в наказовому стані: «Ідіть!» Біси входять в стадо свиней. Євреї, за старозавітнім Божим Законом, не могли споживати м’яса свиней, які вважалися нечистими тваринами. Проте в Гадаринському краї вони втратили свою ідентичність, пішли на компроміс з поганством, забули приписи власної релігії. Тому деякі з них розводили та торгували свинями. Пояснюючи, чому Христос дозволив, щоб біси увійшли в свиней, святий Іван Золотоустий подає три причини цього допуску: щоб показати зціленим ту шкоду, яку біси їм заподіювали; щоб всі зрозуміли, що біси не наважились би увійти у свиней без Його дозволу; та щоб показати, що сталось би з нещасними, якби не чудесний Божий порятунок. Загибель свиней наочно демонструє поразку і знищення бісів, їхнє вигнання з цього світу, щоб нікому вони не змогли більше заподіяти шкоди. Євангелист Матей описує цю подію в такий спосіб, щоб акцентувати на надзвичайній владі Христа. Він хоче, щоб його читачі бачили, яку владу та могутність  має Ісус – Він опановує хаос за допомогою лише слова. Щоб це стало можливим і у нашому житті сьогодні, потрібно бути готовим втратити все, що стає на перешкоді цілковитому відкриттю нашого життя для Бога. Христос показується тут як Визволитель, як Той, Хто приносить мир, як Той, Хто є здатним побороти найбільшого тирана, яким є зло у нашому житті, громаді й у нашій країні. Ісус цінує людей завжди більше, ніж будь-яку власність. Чому мешканці того краю не прийняли Христа? – Те, що вони вважали своїм скарбом, в один день зникло. Ігноруючи звільнення двох нещасних чоловіків та зосередившись на власному майні, мешканці Гадаринського краю побачили в Ісусі загрозу для своїх інтересів. Це – до болю знайомі історії, які щодня повторюються в нашій новітній історії… Євангелист застерігає нас, щоб ми не були подібні до тих гадаринців, які сказали Йому: «Іди геть від нас». Він запрошує нас поводитися по-іншому, прийняти Господа і побачити, що у Ньому ми маємо мир, радість і вічне життя. Дорогі у Христі, із історії про гадаринських біснуватих нам відкривається духовна закономірність: коли приходить Ісус, то зло бентежиться. Отож не можуть бути разом зло і добро, святе і те, що веде люди до гріха, життя і те, що веде до знищення. Коли Ісус приходить в життя людини, то Він найперше визволяє її від влади злого духа, віддаляє від неї те, що веде її до знищення. У ХХ-ХХІ столітті форми біснуватості проявилися в гітлерівсько-нацистському, радянсько-комуністичному, путінсько-рашистському режимах, які знищували цілі народи через війни, геноциди, гулаги, масові депортації, голодомори і т.д. Але впав нацистський режим, і Європа отримала змогу вільно розвиватися. Коли розвалилася тюрма народів – Радянський Союз, то всіх, хто був у рабстві більшовицької ідеології, Бог також покликав до вільного життя, до свободи. Тому ми знаємо, що й сучасні тоталітарні режими, опановані ідеологією зла, приречені на розпад.   Українська борня є війною між добром і злом. Можливо, нашою історичною місією сьогодні є вже вкотре захистити решту Європи від азіатського загарбника, як це було у часи хана Батия та інших загарбників зі Сходу. Молитись за перемогу означає молитись за сповнення історичної місії, щоб кожен з нас міг по-християнськи виконати своє життєве завдання. Переживаючи трагічні моменти життя, ми, можливо, питаємо у Господа: Боже, чому це все нам сталося? До чого ти нас кличеш? Яку ти місію приготував Україні, українцям і український Церкві? У чому полягає повнота Твого задуму про долю нашого народу? На ці питання, сьогодні ми маємо дуже глибоку відповідь. Найперше – ми з вами в новітній історії нашої держави, нашої Церкви були свідками Воскресіння. Бо це Господь розвалив радянський союз і воскресив вільну Незалежну Україну. Це Господь дарував Церкві і народові свободу. І сьогодні від доручає нам бути свідками Його Воскресіння якраз у світлі тієї місії, бути свідками воскресіння Церкви і нашого народу. Ісус Христос і сьогодні є присутній між нами. Віднайшовши і зустрівши Його, ми зможемо стати справді вільними і гідними людьми. Отець Церкви Григорій Нісський твердить: «Де є присутнім Бог, там усе віднаходить свою гідність».  Ми є сотворені на образ і подобу Божу, і  Господь не забирає нашої свободи через заклик до зберігання Його заповідей і правд. Саме Він є нашим Визволителем, джерелом нашої особистої і національної гідності як вільних людей у вільній державі. Запросімо Христа, щоб Він звільнив нас від усякий духів злоби. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 9 липня 2023 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на Різдво Йоана Хрестителя (2023)

Cлава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! З великою радістю та вдячністю Богові зібралися ми сьогодні у храмі, щоб соборно святкувати Різдво Йоана Хрестителя Господнього Предтечі. Цьому святому праведнику Церква присвятила декілька днів у літургійному році. Ми святкуємо його народження, смерть, віднайдення чесної глави, ми споминаємо Предтечу у вівторок кожного тижня. Запитаймо себе: чим цей святий угодник заслужив на таку увагу, що ми святкуємо його пам’ять так велично і часто, як нікого з інших святих. Адже святкуємо літургійно тільки три Різдва у церковному році – Христа, Богородиці і Йоана Хрестителя. Він найбільший серед пророків, особа, в якій сповнився пророчий уряд Старого Завіту. Бо лише Йоан Хреститель бачив Того, про Кого пророкували пророки і міг торкнутися своєю рукою Його голови. У своєму благовіщенні Захарії архангел Гавриїл широко розкриває майбутню місію Йоана Хрестителя: «Багато з його народження радітимуть; бо він буде великий в очах Господніх; не питиме ні вина, ні напою п'янкого, і сповниться Духом святим вже з лона матері своєї, і багато синів Ізраїля наверне до Господа, їхнього Бога» (Лк. 1,14-16), але згадує також велику постать з минулого – пророка Іллю: «І сам він ітиме перед ним з духом та силою Іллі, щоб навернути серця батьків до дітей і неслухняних до мудрости праведних, щоб приготувати Господеві народ прихильний» (пор. Лк. 1,17). Інший старозавітній пророк – Малахія – книга якого остання у Старому Завіті, виголошує таке пророцтво: «Ось я пошлю вам Іллю пророка перед приходом дня Господнього, великого і страшного. І він наверне серце батьків до дітей і серце дітей до батьків, щоб я, прийшовши, не побив землі прокляттям» (Мал. 3,23-24). Згодом Ісус Христос підтвердить учням, що ці пророчі слова відносяться до Йоана Хрестителя (пор. Мт. 11,14). Отже, Йоан Хреститель вже не є у Старому Завіті, але з його народженням ще не настав Новий Завіт. Тому з одного боку він – найбільший з між народжених від жінок, а з іншого – «найменший у Небеснім Царстві більший від нього» (Мт. 11,11). Царство Боже відкриється тільки з приходом Ісуса Христа, а покликання Йоана буде приготувати Йому дорогу. Розповідь про Йоана Хрестителя, яку ми чули у сьогоднішньому євангельському читанні, Євангелист Лука описує на самому початку свого Євангелія. Це  ніби пролог, вступ, до головної частини – розповіді про Христа і його спасительну діяльність. Євангелист Лука у цьому уривку свого Євангелія допомагає нам розкрити особу Йоана Хрестителя. У центрі розповіді стоїть опис народження дитини, котра є повністю даром Бога, бо є народженою від неплідної матері. Так зазвичай, Старий Завіт описує народження когось, хто матиме особливу місію. Згадаймо народження Ісаака, Самсона, Самуїла... Одразу ж можна зауважити, що великий наголос кладеться на сам факт надання імені довгоочікуваному сину Захарії і Єлизавети. Ангел не тільки сповіщає батькові про народження сина, але й вказує на те, як він повинен бути названий: «Не бійся, Захаріє, бо твоя молитва вислухана; жінка твоя Єлисавета породить тобі сина, і ти даси йому ім’я Йоан» (Лк.1,13). Людині нашого часу, що часто вибирає ім’я своєї дитини досить випадково, це може здатись дивним. Проте для єврейського народу ім’я мало велике значення. У семітському світі ім’я виражає суть особи, визначає її життєвий шлях, вказує на її ідентичність, а тому його вибір був надзвичайно відповідальною справою. У випадку Йоана Хрестителя факт надання імені є особливо важливим. Він, з однієї сторони, вказує на абсолютну новизну Божого дару для Захарії і Єлизавети (адже ім’я Йоан не було присутнє в родоводі Хрестителя, було чимось незвичним для них – згадаймо, як здивувались сусіди і родичі з цього приводу). З іншої сторони, ім’я Йоан дивовижним чином вказує на місію і реальність Предтечі. Воно означає «Господь посилає благодать». Таким чином, з дивовижним приходом у світ цієї людини проголошується, що наблизився час благодаті, зичливості, божественної любові. Вже сам прихід Хрестителя у світ як малої дитини, не кажучи вже про його майбутню діяльність і проповідь як дорослого чоловіка, сповіщають світові: Господь посилає своєму народові благодать, ласку, спасіння. Він зглянувся над ним і послав йому Спасителя – Ісуса Христа. Тому Хреститель готує світ до приходу цього довгоочікуваного Месії, є Його предтечею вже у момент свого народження, ще будучи безмовним і безпомічним. Його батько пророчо провіщає почуте від ангела: «Ти ж, дитино, станеш пророком Всевишнього, бо будеш ходити перед Господом, щоб дорогу Йому приготувати» (Лк. 1,73). Таким чином, з мовчанки Захарії народжується останнє пророче слово Старого Завіту, з безпліддя Єлизавети – проповідник досконалого життя, дарованого Богом своєму народові. Заслуговує на увагу і спосіб життя Йоана Хрестителя. Ангел, звіщаючи Захарії новину про народження сина, між іншим говорить про його подвижницьке життя: «Він буде великий у Господа, ні вина, ні п'янкого напою не питиме, і наповниться Духом Святим ще з утроби своєї матері» (Лк.1,15). З цих слів видно, що Йоан Хреститель – святець. У чому ж полягає його святість? З приведеної цитати бачимо, що вона складається з двох елементів: з однієї сторони, з подвижницького і покаянного життя, а з другої – з діяльності в людині Духа Святого. Тільки свята людина здатна творити справжні чудеса – приводити людей до Бога, тому ангел й каже про Йоана: «Багато синів із Ізраїля він наверне до їхнього Господа Бога» (пор. Лк.1,16). І справді з євангельських розповідей знаємо, що за пустинножителем і святцем Йоаном йшло багато людей і каялись у своїх гріхах. Проповідуючи покаяння, Йоан Предтеча не звертав уваги людей на себе самого. Свою роль він визначив чітко і цілком смиренно: «Вони спитали його: «Що ж - Ілля ти?» - «Ні», мовив він. «Пророк ти?» - «Ні», відказав він. Тоді вони йому: «То хто ж ти такий – щоб відповісти тим, які нас вислали, що сам про себе кажеш?» Промовив: «Я - голос вопіющого в пустині: Вирівняйте путь Господню, - як ото пророк Ісая сказав» (пор. Йо. 1, 21-23). Йоан постійно вказував на Ісуса, на Агнця, а сам все далі йде в Його тінь, щоб все більше і більше простору робити для Того, чиє пришестя він проповідував. Йоан – це велика людина. Він зумів пізнати Сина Божого, і при цьому сам смиренно відійшов, щоб дати простір Сину Бога Живого: «Йому треба рости, мені ж маліти» (Йо. 3, 30). Постава Йона Хрестителя – це постава пророка. Ми знаємо і часто називаємо його як пророка. Але Христос нам говорить, що Йоан більше ніж пророк (пор. Мт. 11,9). Йоан Предтеча народився у священичій сім’ї. Окрім того, що його батько Захарія священик, також і мати Хрестителя – Єлисавета ­– з дочок Арона (Лк. 1,5), тобто зі священичого роду. Тому Йоан Хреститель продовжує це старозвітнє священиче служіння, але щоб вказати на Того, чиє священство є вищим, вічним, за чином Мелхіседека (пор. Євр. 7,11-17). Ще одним моментом, який слід підкреслити, є те, що євангелист Йоан проводить паралелі між особами Христа і Йоана Хрестителя. З біблійної точки зору посланець має такі самі характеристики, як і той, у чийому імені він говорить. Ось чому особа Предтечі описана євангелистом так само, як і Особа Ісуса Христа. Останні слова з опису народження Хрестителя вражають своєю подібністю з тими словами, що той самий Євангелист Лука згодом скаже і про самого Христа. Про Йоана він каже: «Дитя ж росло й скріплялося на дусі та перебувало в пустині аж до дня свого об'явлення Ізраїлеві» (Лк.1,80), а про Христа говорить так: «Хлоп'я ж; росло й міцніло, сповнюючися мудрістю, і Божа благодать була на ньому... Ісус же зростав мудрістю, літами й ласкою в Бога та людей.» (пор. Лк 2,40.52). Можна навіть провести паралелі між проповіддю Йоана про навернення і першими словами Христа. Про Хрестителя Євангеліє говорить: „І він перейшов усю землю Йорданську, проповідуючи хрещення покаяння для прощення гріхів” (Лк.3, 3 – 18). Про проповідь Ісуса знаходимо такі слова: «Із того часу Ісус розпочав проповідувати й промовляти: Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!» (Мт. 4,17). Таким чином Предтеча виступає як проповідник спасіння, попереджуючи місію Христа. Саме тому він такий важливий для історії спасіння. Ось чому його особі Церква приділяє такого великого значення. Цим портретом Предтечі показано образ не тільки того, хто попередив Христа, проповідуючи Його, але й того, хто Його наслідуватиме, проповідуючи Його смерть і воскресіння. Хреститель посвячений своєму Господу. Так само буде посвячений Господу і справжній учень, який наслідуватиме свого Вчителя у любові і вірі. Це – досконале наслідування, що охоплює весь період існування, від народження до смерті, як і Йоан Хреститель, який з материнського лона був покликаний до мучеництва за справедливість. Особа Йоана Хрестителя повинна стати прикладом і для кожного з нас. По-перше, на його прикладі ми бачимо, що Всемогутній Бог «потребує» слабкої людини, яка б готувала Його прихід. Саме тому кожен з нас може і повинен бути у цьому світі Господнім посланцем, пророком і свідком Слова. Проповідувати Христа є завданням кожного вірного, і у цьому сенсі Йоан Хреститель є ідеальним прикладом до наслідування. По-друге, Йоан Хреститель є взірцем, як саме слід проповідувати Христа і правду – жертовною і цілковитою самопосвятою. Дорогі брати і сестри, молімо Предтечу Господнього Йоана, щоб він і в нас, як колись в народі юдейському, приготував шлях Спасителеві. Очистьмо свої душі від гріхів, бо таке благовоління Боже. Всі ми однаково покликані до повноти християнського життя і до досконалості в любові. Саме тому кожен з нас може і повинен бути у цьому світі Господнім посланцем і свідком Слова. Свідчити Христа є завданням кожного віруючого, й у цьому значенні Йоан Хреститель є ідеальним прикладом. Наслідуймо смиренну поведінку Йоана Хрестителя, тоді ціле наше життя буде спрямованим на те, щоб давати можливість зростати у собі й у світі Господеві, а самому, маліти. В цьому нехай допоможе нам Господь молитвами Пречистої Владичиці нашої Богородиці, святого Предтечі і Хрестителя Господнього Йоана і всіх святих, що стоять біля престолу Божого і невпинно моляться за душі наші. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 7 липня 2023 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Владика Ярослав: Почуття недостойності не принижує людину, а збільшує віру в Божу силу зцілення

2 липня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь на четверту неділю після Зіслання Святого Духа (2023)

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Євангеліє четвертої неділі після П’ятидесятниці розповідає про оздоровлення слуги сотника з Капернауму. Ісус простує однією з вулиць міста, за ним ідуть люди, римський сотник наближається до Ісуса і висловлює Йому своє прохання, що стосується хворої людини, яка не могла прийти сама (пор. Мт. 8, 5-6). Мабуть, цей сотник чув про силу Ісуса, чув про те, що Ісус оздоровляв хворих людей. Цей римський військовий, звичайно поганин, мав під своєю владою воїнів, але ця посада не створила для нього жодних перешкод поважати своїх підвладних. Коли один з його слуг важко нездужав, представник римської влади упокорюється перед Ісусом, учителем із Назарету, і просить у Нього допомоги для слуги. Цю подію записав також і євангелист Лука (пор. Лк. 7,1-10). Він звернув увагу на деякі описові деталі, а саме на те, що той слуга був дорогий для сотника. Лука також розповідає, що юдейська старшина наполегливо просила за сотника: «Він достойний, щоб ти йому зробив це…» (пор. Лк. 7,4). Вони просять за сотника-окупанта, який мав слідкувати, щоб не було повстання, тому що він був достойною людиною, поважав народ, серед якого жив. Для євангелиста Луки було важливо підкреслити те, що бути милим Богові не залежить від крові чи раси, але від страху Божого і любові до ближнього (пор. Ді. 10, 35).  «Коли Господь Ісус пообіцяв, що прийде у дім сотника, щоб вилікувати його слугу, той відповів: Господи, я недостойний, щоб ти ввійшов під мою покрівлю, але скажи лише слово і слуга мій видужає. Називаючи себе негідним, він виявив свою гідність, щоб Христос увійшов не тільки в стіни його дому, але і в його серце», –  каже святий Августин. Почуття недостойності не принижує людину, а що більше: збільшує віру в Божу силу зцілення. Сотник має це довір’я у Христове Слово, до якого євангелист хоче нас допровадити. Це є певне досвідчення Божої сили також і за Його відсутності. Сотник, який не може піти до Ісуса, вже Його навіть не просить, щоби прийшов  — він вірить в успішність Божого слова. Ось це кінцевий пункт віри сотника: змушений крайньою потребою, почувши від інших про Ісуса, свідомий неможливості прийти до Нього, прибігає до посередництва інших, а проінформований, що Ісус надходить, він бачить свою убогість. З цієї зустрічі народжується безмежна віра у Боже слово. У такому місці потреба людини зустрічає Божу силу. «Господи, я недостойний, щоб ти ввійшов під мою покрівлю, але скажи лише слово і слуга мій видужає» (Мт. 8,8). Ісус на ці слова сотника відповідає, що ні в кого в Ізраїлі Він не знайшов такої віри (пор. Мт.8,10). Святий Іван Золотоустий, коментуючи цей уривок пише, що віра сотника була набагато більшою від тієї, яку мали ті, що спустили розслабленого через покрівлю (пор. Мк 2,1-12; Лк 5,19). «Він ясно знав, що достатньо і одного веління, щоб лежачий встав, тому вважав зайвим приводити його», –  каже святий Йоан Золотоустий. Як сотник прийшов до такої віри? Не читав Писання, не знав Закону, пророцтв. Можемо сказати – зі щоденного досвіду свого життя як гідної людини. Він знав, що означає мати владу, дати наказ, він знає про силу слова. Його піддані виконували його слова, але його слово було безсилим, щоб оздоровити слугу. Проте він вірить у силу Ісусового слова. «Погани, які не шукали праведности, осягли праведність, і то праведність, що від віри; Ізраїль же, що шукав закону праведности, не досяг закону праведности», – каже апостол Павло (Рим 9,30-31). Сотнику не потрібно було, щоб Христос приходив до хворого, йому достатньо було лише Його слова. Своєю вірою цей сотник виявляє силу Божого слова. І наша віра має базуватися на цьому Слові. Це те Слово, яким Бог творить, об’являє Себе і яким спасає. Ця подія відбувається після нагірної проповіді, в якій Ісус з Божественною владою навчає словом, а опісля тим самим словом діє – зціляє. «Він послав своє слово й вилікував їх, і врятував їх із могили» - каже Псальмоспівець (Пс. 107, 20). Його слово є живе і діяльне. Він сам є Словом Отця. Сотник потребує цього слова, яке стало подією спасіння. І це є своєрідна притча про Слово, яке відходить і приходить є дане і прийняте, вимовлене і виконане. Почуте слово сотника провадить до його виконання також і на площині людській. Слова Господа неможливо не почути, а воно доконує те, про що мовить, адже Йому все цілком послушне. Якби хтось не хотів слухати слова свого начальника – сотника, був би визнаний за винного, і дійшло б до його покарання. Невиконання слова Господа не веде до покарання. Вже саме невиконання Його слова є карою, яка провадить того, хто його не почув, до поганого самопочуття і болючого очікування Господа милосердя, Який є терпеливим і ніколи не забирає свого благословення. Таким добрим посередником між Ісусом і поганами є апостол Павло, вчитель любови, який буде поганам голосити Ісуса, буде заступатися перед Ним за них і допровадить їх до того, що досвідчать сили Його спасительного слова. Власне, завдяки вірі Ізраїля поганин має доступ до Божої обітниці. Бо віра є єдиною для всіх! Звідси і походить місійна свідомість Церкви у євангелиста Луки. Поганин не іде до Христа. Не може! Не є гідний! То Христос хоче піти до нього і прибуває із силою свого слова через посередництво Ізраїля, спільноти Божого люду. Пізнання Ісуса походить від інших за посередництвом слухання, так само й у доступі до Нього є посередниками інші. «Висилання старших юдейських», які є наче міст між Ісусом і поганином, є характерним для євангелиста Луки. Ізраїль виконує функцію тайни спасіння для поган, щоб кожна людина побачила спасіння Боже (пор. Лк 3, 6). Необхідно підкреслити, що чудо відбувається за відсутності Ісуса, завдяки вірі поганина у силу Божого слова, почутого лише через ізраїльських посередників. Це є стан поган, які приходять до віри через пасхальні події, слухаючи Слово за посередництвом Церкви. Ісус голосив спасіння вбогим через своє слово, проте тепер воно є діяльніше і діє навіть за Його відсутності, довершуючи спасіння кожного, хто його приймає із вірою, у покорі та довірі. Ісус не говорить: «Нехай твій слуга буде здоровий», але говорить: «Йди, хай тобі станеться за твоєю вірою!» (пор.Мт.8,13). Те, що в цю хвилину відбулося оздоровлення, говорить, що сотник був людиною віри, отже належить до нового народу Божого, що покликаний прийняти спасіння. Це віра, яка приводить до оправдання, а отже і до спасіння. Так сталося з Авраамом, який увірував, і йому це було пораховано за оправдання (пор. Рим. 4,9), і була дана обітниця його нащадкам. Це віра сотника веде до оправдання, а отже і до спасіння, так як віра Авраама. Тому правдиві нащадки Авраама – це, насамперед, ті, що увірували. Люди, які на прохання сотника, були посередниками у місії оздоровлення, свідчать, що воно здійснилося. Сталося це завдяки вірі сотника в Ісуса Христа. Слово Ісуса є зерном, яке може бути прийняте і може вирости лише у землі віри. Без віри зерно Слова не може перемінитися у «дерево», а його сила залишиться безплідною. Євангельська благовість про сотника служить для оживлення нашої віри. Описуючи цю подію, євангелисти запевняють нас, що Боже Слово безперечно є дієве, але лише для того, хто має віру: «…все можливо тому, хто вірує» (пор. Мк. 9, 23), бо для Бога немає нічого неможливого (пор. Лк 1, 37). Хто немає такої віри, може завжди кликати разом із батьком глухонімого: «Вірю Господи, поможи моєму невірству» (пор. Мк. 9, 24). Плекаймо й ми таку віру і впевнено прямуймо з нею шляхами нашого життя. Дорогі у Христі, в четверту неділю після Зіслання Святого Духа Українська Греко-Католицька Церква відзначає празник Всіх Святих Українського Народу. Це свято постало рішенням Синоду єпископів нашої Церкви, який таким чином закликає нас вшанувати праведних синів і дочок українського народу, які просіяли святістю. Невипадково ми святкуємо його невдовзі після дня П’ятидесятниці, адже саме завдяки Зісланню Святого Духа ми маємо плоди діяльності Його благодаті серед українських християн. Коли ми у цей день говоримо про «всіх святих», то маємо на увазі не лише офіційно проголошених Церквою святих через особливий процес канонізації, не тільки тих преподобних, мучеників, святителів, ісповідників, безсрібників, чудотворців, яких бачимо на іконах і до яких молимося під час богослужінь. До всіх святих українського народу належать і незліченна кількість невідомих святих наших братів і сестер у Христі, які добре сповнили шлях свого християнського вдосконалення: гідно несли свій монаший подвиг, були зразковими священиками, взірцево виконували своє мирянське покликання. Це ті тисячі людей, які жили поруч з нами та у важких економічних і політичних обставинах не втрачали  людського обличчя, не йшли на компроміс зі своїм сумлінням, протиставилися багатьом спокусам, віддали життя своє за ближніх, виявивши найбільший прояв любові. Це та незліченна кількість християн, які сумлінно сповняють Божі й церковні заповіді, Христові блаженства, не уявляють свого життя без Святих Таїнств Церкви... Багато є святих, яких життя та подвиги Церква поки що не встигла дослідити, а тому вони не є проголошені чи канонізовані. Молімося сьогодні, щоб Господь і їх прославив славою святих і вони стали відомі цілому світу. Серед таких – мученики й ісповідники ХХ ст., яких було багато серед нашого народу, але які, на жаль, поки-що не проголошені святими чи блаженними. З-поміж них – два великі мужі нашої Церкви: Праведний Митрополит Андрей (Шептицький) та слуга Божий Патріарх Йосиф (Сліпий). Молімося за їх прославу і якнайшвидшу беатифікацію та канонізацію. Просімо нашу небесну Матір, прославлену у чудотворній іконі Неустанно Помочі, щоб прийняла під свою особливу опіку наших хоробрих воїнів, захисників Батьківщини, зберігаючи їх неушкодженими перед усіма ворожими наступами. Молімося за свободу і незалежність, соборність і цілісність нашої Батьківщини, бо молитва має велику силу. Молімося до Богоматері «в молитвах невсипущої і в заступництвах незамінного уповання», щоб Вона допомагала нам там, де ми змушені констатувати людську безсилість. Нехай Пресвята Богородиця донесе молитви всіх нас до Сина свого, а Бога нашого, щоб Він простягнув свою могутню десницю і захоронив народ наш, бо Господь є Богом миру, і ми знаємо, що не від людини приходить перемога, і не зброя вирішує все, а Божа сила. Боже, подаруй Україні мир, звільни Україну від загарбника-окупанта. Подаруй українському військові та українському народові перемогу над супостатом, бо Твоя є сила і слава навіки. Амінь!   + Ярослав 2 липня 2023 року Божого,м. Дрогобич  Детальніше...

Владика Григорій у Биличах: До святості кожна людина має свою дорогу [відео]

11 червня, у Неділю Всіх Святих, відбулась загальноєпархіальна проща до с. Биличі на Старосамбірщині. Божественну Літургію очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні владики Григорія, єпископа-помічника, о. Павла Коляси (декана Добромильського), о. Володимира Нестера (адміністратор відпустового місця) та священиків єпархії. Щорічно участь у прощі беруть тисячі вірних, з яких чимало прибувають до Билич пішки. Детальніше...

Блаженніший Святослав у Дрогобичі: Сьогодні ми дякуємо за перші три десятиліття плодів Духа Святого, які Господь Бог вилив на наш народ через Самбірсько-Дрогобицьку єпархію

5 червня, у Понеділок Святого Духа, на подвір’ї Катедрального собору Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич, Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ, відслужив подячну Божественну Літургію з нагоди 30-ліття створення Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Предстоятелю співслужив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, владика Григорій, єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії, єпископи Священного Синоду УГКЦ та численне духовенство єпархії. Участь в молитві взяли тисячі вірних та представники органів державної влади. Детальніше...

Владика Ярослав у Самборі: Самбірсько–Дрогобицька єпархія народилася як плід локальної П’ятдесятниці в українському народі [фото]

4 червня, у свято Зіслання Святого Духа, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, з нагоди 30-літття заснування Самбірсько-Дргобицької єпархії відслужив Божественну Літургію у Прокатедральному соборі Покрова Пресвятої Богородиці, в м. Самбір. Єпископу співслужив о. Богдан Добрянський, декан Самбірський, о. Володимир Коркуна, адміністратор парафії, та священики Самбірського деканату. Після завершення богослужіння владика Ярослав освятив відреставрований пам'ятний хрест, який 2 липня 1989 року встановила громада УГКЦ у Самборі з нагоди 1000-ліття Хрещення Руси-України та першого привселюдного богослужіння. Детальніше...

Проповідь на Зіслання Святого Духа (2023)

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри!  Ми зібралися сьогодні в Божому храмі, як і апостоли на п’ятдесятий день після Христового Воскресіння, аби таїнственно пережити разом з ними історичну подію Зіслання Святого Духа. Разом з Христовим Різдвом і Воскресінням свято П’ятидесятниці належить до найбільших свят нашого церковного року. Спираючись на спадщину Святих Отців Церкви, ми споглядаємо цю подію як безперервний процес в історії спасіння. Його часовими «віхами»  стали оживотворення Святим Духом усього, що сотворив Отець; утішання людини Обітницею після її гріхопадіння; «ведення» людства від неповноти його понять до зрілого й усвідомленого очікування Месії. Це очікування плекав і надихав Святий Дух, Який «говорив через пророків». Старозавітний вибраний народ у давнину щорічно святкував три великі празники: Пасхи, П’ятдесятниці і Кучок. Свою назву сьогоднішнє свято отримало від того, що це був п’ятдесятий день після празника Пасхи. П’ятидесятниця була спогадом про надання через Мойсея Божого Закону на горі Синай у п’ятдесятий день після виходу Ізраїльського народу з Єгипту. Також старозавітна П’ятидесятниця була святом жнив і подяки. Того дня, за приписом закону, до Єрусалиму приходили юдеї з усіх усюд, навіть з далеких країв діаспори, щоб подякувати Богові за земні плоди та зложити з них у Єрусалимському храмі свою жертву. Апостоли і перші християни продовжили святкувати Пасху і П’ятидесятницю, але наповнили ці свята новим сенсом. Пасха була не просто спогадом про вихід з Єгипетської неволі, а пережиттям Христової Пасхи-Переходу від смерті до життя, якою Він звільнив людину від підлеглості гріху і смерті. А у п’ятдесятий день після Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа свята Церква святкує Зіслання Святого Духа на апостолів, яке якраз відбулося у день, коли до Єрусалиму зійшлися юдеї, аби святкувати старозавітню П’ятидесятницю. Про цю подію Діяння апостолів розповідають нам такими словами: «Як настав день П’ятдесятниці, всі вони були вкупі на тім самім місці» (Ді. 2, 1). Знаємо, що на п’ятдесятий день після Пасхи апостоли були зібрані в тій самій світлиці, де була започаткована Тайна Євхаристії, а потім відбулася зустріч з Воскреслим Христом. Саме там вони відкрили в собі силу Духа Святого, який зійшов на них. Святе Письмо навчає нас, що Святий Дух є Духом Христа і що Ісус, як чоловік, мав повноту Духа Святого, який являв усі Його вчинки. У Новому Завіті читаємо, що Дух Святий водив Ісуса (пор. Мт.4,1), а Його слова були повні Святого Духа. Коли ж Ісус довершив діло відкуплення і приготувався, щоб залишити цей видимий світ, то залишив апостолам свій найцінніший дар – повноту Святого Духа. Тож Зіслання Святого Духа це – наче вінець і печать на ділі спасіння людського роду, що його довершив Божий Син через свої страждання, смерть і воскресіння. «Прийміть Духа Святого, – каже Ісус апостолам після воскресіння, – кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються» (Йо. 20, 21–22). Святий Дух, є «полум’ям, що спалює гріхи» та «творить нових людей». Ісус дарує апостолам Святого Духа для того, щоб надихнути на місію. У день П’ятидесятниці сам Святий Дух помазує апостолів на проповідників Христової Благовісті, отримавши Його, вони стануть «свідками Христа в Єрусалимі, в усій Юдеї і Самарії, і аж до краю землі» (Ді. 1,8). У цей день починає діяти Христова Церква, яку Святий Дух провадить, просвічує, освячує і оберігає впродовж земної історії. Під час першого сотворення Бог Отець дихнув свого Духа в неживу матерію і так почалося життя на землі. Під час П’ятидесятниці Бог вдихає в Христових послідовників нового Духа, і так розпочинається нове життя – Церкви. Розповідаючи про подію Зіслання Святого Духа, Діяння апостольські згадують і про присутність при цьому різних народів, які дивуються: «Як же воно, що кожний з нас чує нашу рідну мову: партяни, мідяни, еламії, і мешканці Месопотамії, Юдеї і Каппадокії, Понту й Азії, Фригії і Памфілії, Єгипту й околиць Лівії, що біля Кирени, римляни, що тут перебувають, юдеї і прозеліти, крітяни й араби – ми чуємо їх, як вони нашими мовами проголошують величні діла Божі?» (Ді.2, 8-11). Біблійні науковці і коментатори пояснюють, що, перераховуючи відомі на той час народи, священний автор підкреслює, що від самого початку Церква є вселенською або католицькою, і що її вселенськість не є пізнішим наслідком приєднання різних спільнот. Святий Дух від самого початку створив її як Церкву всіх народів. Вона обіймає увесь світ, долає всі расові, класові та національні кордони, об’єднує людей у сповідуванні Триєдиного Бога. Святий Дух оживляє Церкву. Вона не походить з волі людини, з її роздумів, вмінь чи організаційних здібностей, бо інакше вона вже давно б згасла, як проминає кожна людська річ. Христос же обіцяє, що адові ворота не подолають Церкви (пор. Мт.16,18). Церква – Христове Тіло, оживлене Святим Духом. Він же є Гарантом здійснення її в історії задуму Отця, вершиною якого стане славне Зновупришестя Божого Сина, коли «все» сповниться Богом.  Празник П'ятидесятниці запрошує нас до визнання нашої віри у присутність і дію Святого Духа, щоб призивати Його зшестя на нас, на Церкву і на увесь світ. Святий Дух є даром, що Христос випросив і постійно випрошує у Небесного Отця для Своїх друзів. Через Сина Божого, Який помер, воскрес і вознісся до Отця, сходить на людство Божий подих – Святий Дух. Тим самим, там, де панували поділи та відчуженість, народжується єдність та порозуміння, розпочинається процес об'єднання поділеного та розсіяного людського роду у нове тіло, тобто Церкву. Єдність є наслідком Божого діяння, вона є «візитною карткою» християнської спільноти продовж усієї її історії. У празник П'ятидесятниці Святий Дух являється як вогонь, що зійшов на Ісусових учнів та дарував їм новий Божий запал. Апостоли, разом з вірними різних спільнот, донесли цей Божий вогонь аж до краю землі, бажаючи відновити лице землі. Наскільки відмінним є цей вогонь від вогню воєн та бомб; як відрізняється вогонь, запалений Христом, від вогню, запаленого диктаторами різних епох, навіть нашого ХХІ століття, що залишають за собою зруйноване життя, спалену землю, біль і горе людства. Божий вогонь є вогнем палаючого куща (пор. Вих. 3, 2), що горить, але не згоряє; є полум'ям, що палає, однак, не руйнує, а навпаки, виявляє найкращі і найправдивіші сторони людини. Дозвольмо, щоб вогонь Святого Духа доторкнувся до нас. Це є необхідним для нашого переображення, для нашого спасіння! Дорогі в Христі, у 2023 році виповнюється 1035-та річниця Свято-Володимирового Хрещення Руси-України та 30-річчя від заснування Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. Ці важливі події в житті нашої Церкви є доброю нагодою подякувати Богові за незліченні благодаті, які ми від Нього отримали. Наша єпархія − спадкоємиця однієї з найдавніших єпископських кафедр Київської Церкви – Перемишльської (ХІІІ ст.). Про її канонічне заснування оголосив Блаженніший Мирослав Іван (Любачівський) 12 липня 1993 р. Б., невдовзі після того, як наприкінці 80-х − на початку 90-х рр. ХХ ст. УГКЦ почала відновлювати свої церковні структури після десятиліть переслідування безбожним комуністичним режимом. Синодальна постанова містить слова з книги Діянь святих апостолів: «Сподобалося Святому Духові і нам...» (пор. Ді. 15, 28), адже кожен Синод Єпископів − це подія П’ятдесятниці. Тож Самбірсько–Дрогобицька єпархія народилася як плід локальної П’ятдесятниці в українському народі. Єдина, свята, соборно−католицька й апостольська Церква утворена з помісних Церков, однією з яких є й наша Українська Греко-Католицька Церква. Церковне тіло кожної помісної Церкви твориться з єпархій, а ті − з парафіяльних громад. Апостол Павло у своїх посланнях називає Церкву Тілом Христовим, а нас – Його членами (пор. 1 Кор. 12, 27). Це означає, що через нас Господь діє в цьому світі, а ми творимо єдність і потрібні одне одному. Ми різні, але рівні у своїй гідності. У цьому Тілі кожен з нас має своє особливе незамінне місце і значення. Своїми талантами, які дарує нам Бог, ми доповнюємо один одного. Жоден із дарів не дається віруючому для особистого користування, але для того, щоб ним ділитися для розбудови нерукотворного храму, живими цеглинами якого ми є. Тому в Церкві не можна бути споживачем чи спостерігачем, але всі ми покликані ділитися своїми талантами. У нашому народі вірність Української Греко-Католицької Церкви з особливою силою проявилася в часи жорстоких переслідувань та утисків, у період бездержавності й національно-визвольних змагань. Наша Церква завжди була люблячою та вірною Матірʼю, яка розділяла зі своїми дітьми долю й недолю, надії та сподівання. Так було і в минулому столітті, так є і тепер, в умовах жахливої та немилосердної воєнної агресії, яку Московія веде проти нашого народу. У часи підпілля в другій половині ХХ ст. присутність Церкви на теренах нашої єпархії була надзвичайно живою. З вдячністю згадуємо єпископів, священників, богопосвячених осіб і боголюбивих мирян, які своєю вірністю Христові й Католицькій Церкві заклали живу та непорушну підвалину майбутньої Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Духовенство та вірні нашої єпархії як свідомі громадяни виборювали й утверджували нашу державність упродовж років незалежності, а тепер захищають її перед ворогом-окупантом, заручившись безнастанною молитвою всієї церковної спільноти. Сьогодні висловлюємо щиру вдячність воїнам-захисникам, волонтерам і добровольцям, медикам і лікарям, а особливо нашим капеланам, які несуть світло Божої благодаті й любові туди, де війна приносить страх, смерть і руїну. Запитаймо себе, у чому полягає таємниця стійкості, мужності українського народу, який упродовж століть долає непрості випробування, а останніми роками знову протистоїть новітній імперії зла? Секретом нашої стійкості є сила Божа, яка постійно в нас народжується, оновлюється, проявляється навіть у нашій немічності. Цю силу дає нам Бог, Який є Господом сил (пор. Пс. 23, 10). Українці керуються не ненавистю до чужого, а любов’ю до свого. Ця любов – одна з тих християнських цінностей, які плекаємо в собі від часів Свято-Володимирового Хрещення. Сьогодні вона виявляється в жертовності захисників, у невтомній праці волонтерів, у щедрих пожертвах мільйонів людей, у щирій, тихій молитві. Продовжуймо й надалі плекати в собі цю християнську любов, яка народжує героїв, і попри весь біль, який охоплює нас у ці важкі хвилини воєнних випробувань, уникаймо ненависті, бо вона породжує злочинців. Докладаймо зусиль, щоб зберегти свою гідність і людяність і не опуститися до нелюдяності. Залишаймося воїнами світла й добра! Прислухаймося до слів апостола Павла, який закликає: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21). Дорогі брати і сестри, напрям нашого земного паломництва вказує нам Церква-Мати, яка має за собою патріархів, пророків, апостолів, проповідників, мучеників, ісповідників, посників. Церква вбачає свою місію в тому, щоб бути справжньою духовною провідницею нашого суспільства, сприяти утвердженню гідності людини, християнських та загальнолюдських цінностей, які були защеплені на українській землі, – це той надійний фундамент, на якому тримається державність, суспільно-громадські відносини та культурна самобутність нашого народу. Тож дякуємо Христу Богові, Який 1035 років тому відвідав наш народ і впродовж усього цього часу ростив Свою Церкву (пор. 1 Кор. 3, 7), посилаючи численних жертовних працівників у Христовий виноградник. Ми також прагнемо скласти вдячність всім, хто ці 30 років великодушно підтримував розбудову церковного життя на теренах нашої єпархії. Дякуємо Богові за кожного вірного, бо всі Ви – священнослужителі, богопосвячені особи, миряни – є найбільшим Божим даром. Усе, що за благодаттю Божою нам вдалося здійснити, стало можливим завдяки Вам, Господнім помічникам – щиро віруючим людям в Україні та світі, які люблять Церкву як свою Матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові. Дякую всім Вам та молю Господа, щоб продовжував спрямовувати Ваші стопи шляхами Божого Промислу, наповнюючи Своєю божественною любов’ю та скріплюючи Своєю благодаттю. У ці дні відновімо нашу віру у Христа Воскреслого, поручаймо Йому себе, наших захисників, наш народ та його провід з твердою вірою, що після Страсної п’ятниці обов’язково настане великодній світанок Воскресіння. Наближаймо його своєю витривалою молитвою, ділами милосердя, жертовною любовʼю. Пам’ятаймо про всіх, хто воює на фронтах − духовних і тілесних, особливо наших незламних воїнів, відданих душпастирів і невтомних волонтерів, поранених і полонених, щоб у своєму терпінні вони відчували підтримку, любов і вдячність всього народу, а передусім − Божу милість і безнастанну Божу підтримку. Просімо Духа Святого, щоб обнови нас, подай нам силу, навчив нас бути носіями і оборонцями правди. Нехай Дух Святий зійде сьогодні на Україну, утре наші сльози і обновить лице української землі, щоб на нашій землі, «врага не було, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі»! Амінь! + Ярослав 4 червня 2023 року Божого,м. Самбір Детальніше...

Владика Ярослав: Прихід Святого Духа – це відповідь на терпеливу молитву Церкви разом з Матір’ю Ісуса

28 травня, у Неділю Святих Отців Першого Вселенського собору в Нікеї, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь в Неділю Святих Отців І Нікейського Собору (2023)

Слава Ісусу Христу!Дорогі в Христі брати і сестри! Сьогодні, у неділю по Вознесінні Господа нашого Ісуса Христа, Церква святкує пам’ять Отців І Вселенського Собору, який відбувся у далекому 325 р.Б. Сьогодні тут, серед нас, зібраних на Божественній літургії, невидимим чином присутній Господь. Наша молитва отримує особливу силу, бо з нами у Святому Дусі до Небесного Отця молиться Ісус Христос (Мт.18, 20). Ось чому такою важливою є спільнотна молитва і наша присутність у храмі. Ось чому християни збираються разом. Ось чому ми готуємо для нашого молитовного зібрання особливе приміщення – Божий храм. Ми будуємо його величним, надаємо йому гарної форми, прикрашаємо його найкращими витворами мистецтва – все це тому, що він є не тільки можливістю нашої зустрічі між собою, а місцем нашої зустрічі з Господом, Котрий серед нас перебуває. Ми збираємось у храмі на молитву, ми молимось приватно і спільно в наших домівках. Чому вона така важлива? У чому її сенс? Як вона має виглядати? Помогти усвідомити це нам дещо допоможе сьогоднішнє свято. Минулого четверга ми відсвяткували Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа. Після того як учні Христові розстались із своїм Учителем на Оливній горі, вони пішли молитися в зачиненій горниці, очікуючи дарування Святого Духа. В Апостольських діяннях про це читаємо: «Тоді вони повернулися в Єрусалим, з гори, що зветься Оливною ...і всі вони пильно і однодушно перебували на молитві разом з Марією, Матір’ю Ісуса, та з його братами» ( Ді.1, 12-14). Отож наша подячна молитва відбувається у тому час, коли Церква молитовно готується прийняти дар Святого Духа, якого Господь наш Ісус Христос обіцяв зіслати на учнів після свого вознесіння на небо. Разом із Церквою про дар Святого Духа молиться Пресвята Богородиця, яка впродовж всього свого життя, від першої його хвилини, досвідчувала дію Святого Духа. Своєю молитвою Вона випрошує у Сина дар П’ятидесятниці для Церкви. Прихід Святого Духа – це відповідь на терпеливу молитву Церкви разом з Матір’ю Ісуса. Першість молитви – це євангельський закон, якого навчилися і який зберігали також Христові апостоли і саме тому після Його вознесіння, вони не почали відразу діяти, проповідувати, а пішли молитися. Молитва Церкви в сіонській горниці має кілька особливостей, що вказують на те, якою повинна бути справжня молитва. Перша властивість цієї молитви полягає утому, що вона є однодушною. Ця умова залишається актуальною завжди, а особливо у наш час роз’єднання і ворожнечі та війни. Апостольська Церква була міцною та успішною у проповіді Євангелія, бо мала Духа єдності, однодушності. Перед викликами сучасного світу ми повинні зробити все, що від нас залежить для того, щоб усунути з наших родин, з наших парафіяльних спільнот, з Церкви поділи, ворожнечу і непорозуміння. Христос перед своїми страстями благає Небесного Отця про дар єдності для своєї Церкви «Щоби всі було одно, як Ти, Отче, в мені, а я в Тобі, щоб і вони були в нас об’єднані» (Йо. 17, 21). Зуміймо цей дар віднайти і не втратити, бо саме він є запорукою  нашої здатності прийняти Святого Духа і Ним жити. І ще на одну властивість молитви варто звернути нашу увагу. А саме, молитися слід з Пречистою, Преблагословенною, Славною Владичицею нашою Богородицею і Приснодівою Марією, адже вона – Мати Церкви. Її молитва очищує, освячує, стяжає Святого Духа. Діва Марія, яка колись з апостолами молилася про дар Святого Духа для Церкви, молиться про Його прихід також сьогодні, разом з нами. Образ Церкви, яка молиться разом з Марією, підкреслює першість і виняткове значення молитви. Просімо Богоматір, щоби була разом з нами, щоб навчила нас молитися, щоб прийняла наші молитви і донесла їх Синові своєму і Богові нашому, щоб Він спас душі наші. Краще пізнати суть молитви нам допоможе й сьогоднішнє євангельське читання. З нього дізнаємося, що молитва – жива розмова з Богом. Євангелист Йоан розповідає про т.зв. «архиєрейську молитву» Христа. Нею Ісус звертався тоді (і не перестає звертатися сьогодні) до Небесного Отця про заступництво за людський рід. Слова молитви, які Господь промовляє перед своїми стражданнями, подібно як пролог у Євангелії від Йоана (1,1-18), передають нам глибину таїнства відносин Ісуса з Отцем і з усім творінням. В цій молитві мова йде про невимовну любов між Отцем і Сином. Ця любов була дарована учням і вона також увінчує «заповіт» Ісуса для нас, Його послідовників. Цей заповіт, як і кожний інший, передає спадкоємцям блага, які заповідає. Чим глибше ми сягаємо в це невичерпне джерело, тим більше знаходимо. Це той момент, який переповнює нас не лише відчуттям, що ми знайшли щось цінне, але й переконанням, що ми потрапили у скарбницю, ба більше, всередину діаманту, такого ж великого, як весь всесвіт, і такого ж нескінченного, як сам Бог. Кожне слово є його унікальним і сяючим відблиском, який пробуджує все нове і нове захоплення. Молитва допомагає нам пережити важкі моменти і виклики нашого життя. Перед Тайною вечерею, як зазначає євангелист Йоан, любов Ісуса до своїх знаменує прихід Його години: «Перед святом Пасхи Ісус, знаючи, що вибила його година переходу з цього світу до Отця, полюбивши своїх, що були в світі, полюбив їх до кінця» (Йо. 13,1). Це – година прослави Сина Чоловічого, яку Господь заповів ще в Кані Галилейській (пор. Йо.2,4). Розпочинається вона в момент Його помазання миром у Витанії (Йо.12,23). Ісус приймає її, незважаючи на тривогу, яку ця година несе з собою. Це – година пшеничного зерна, яке помирає, щоб принести плід (Йо.12,24). Божий Син переживає цю годину як вияв любові до Отця і братів, як час Його прослави (Йо.13,31). Однак перед Ісусом предстоїть ще боротьба з князем цього світу, коли всі Його покинуть, тільки Отець буде з Ним (Йо.16,32). Ісус шукає прослави Отця і задля прослави Отця віддає своє життя, виявляючи цим також свою любов до людського роду. Ісус говорить про свою «владу над усяким тілом», яку Він отримав від Отця з цією єдиною метою: «Дарувати життя вічне тим, яких Отець передав йому» (Йо. 17,2). Ісус прийшов до всього людства, для спасіння світу, що є виявом любові Отця, але не всі Його приймають, і тільки ті, хто в Нього вірують і прославляють Отця, отримують життя вічне. «А вічне життя у тому, щоб вони спізнали тебе, єдиного істиного Бога, і тобою посланого — Ісуса Христа», — читаємо у Євангелиста Йоана (Йо.17,3). Таким чином Ісус Христос дає нам можливість брати участь у славі самого Бога: «Бо жива людина є славою Божою», — пише святий Іриней Ліонський і відразу додає, — «а людське життя полягає у спогляданні Бога». Молитва християнина має бути не егоїстичною, а альтруїстичною. Ісус молить Отця за своїх учнів. Він просить про три речі для своїх учнів: берегти їх («Заради імени твого бережи їх, тих, що їх ти мені передав, щоб були одно, як ми»! – Йо.17,11); захистити їх («щоб зберіг їх від лихого» - Йо.17,15); освятити їх («освяти їх у твоїй істині: слово твоє – істина» – Йо.17,17). Молитва християнина – середник його освячення. Євангелист Йоан пригадує нам, що спочатку учні належали до світу, бо Син вибрав їх від світу, а Отець відділив їх від світу (Йо. 15,19). Радикальна відмінність між учнями і світом підкреслює радикальність вимог християнської благовісті. Людина є покликана до святості, щоб бути творцем оновленого світу у Божій славі. На-жаль, наша епоха видається більше епохою технічних відкриттів, глобалізації та секуляризації, а сьогодні ще і війни московії проти нашого народу. Ми знаємо, що Ісус переміг ненависть, страждання, гріх і смерть та обезсилив диявола через свої страждання своєю любов’ю до людського роду. Сьогодні ми є свідками, як воїни, волонтери, люди патріоти доброї волі перемагають жахіття війни любов’ю до своєї Батьківщини, солідарністю з нашими воїнством, страждаючими, зрозумінням і любов’ю до тих, кого вона найбільше зранила. Ми кажемо сьогодні цілому світові, що війна в Україні є війною між добром і злом. Можливо, це є наша історична місія вже вкотре захистити Європу від азіатського загарбника, як це було у часи орди, які приходили на нашу землю. Тому для нас молитись за перемогу означає молитись за сповнення історичної місії, яку сьогодні покладає на нас Господь, довіряймо Божому провидінню про яке сьогодні навчає нас Господі. Також сьогодні святкуючи неділю Святих Отців І Нікейського Собору, ми літургійно споминаємо їх і молитовно єднаємося з ними. Вони захистили правдиву віру від лжеучителів, зберегли її і передали нам у спадщину через Символ Віри. За цю віру страждали тисячі мучеників і нашої святої Церкви. Сьогоднішнє свято пригадує нам про обов’язок берегти її, відважно свідчити Божу правду у сучасному світі, бо й сьогодні залишаються актуальними слова, що ми чули в читанні апостола: «Я знаю, що по моїм відході ввійдуть поміж вас вовки хижі, які не щадитимуть стада» (Ді.44, 29). Дорогі в Христі, в нашій Церкві від Вознесіння до Зіслання Святого Духа розпочалась Декада місійності. Упродовж десяти днів ми разом, як Церква, молимося за місійність наших парафій, єпархії та всієї нашої помісної Церкви. Очікуючи Духа Святого, слухаємо Боже слово, у якому Господь нам допоможе зрозуміти, що ми маємо зробити в цьому світі, а також роздумуватимемо, як нам поділитися нашою вірою в Бога з іншими людьми. Нехай це наше молитовне зібрання сьогодні скріпить нашу віру, щоб світ пізнав правдивого Бога, в Якому ми живемо і спасаємось – Господа і Спаса нашого Ісуса Христа. Маємо зробити живою нашу християнську віру, котру ми прийняли від прабатьків, і, збагативши її власним щирим християнським життям, служінням Богові і ближнім, передати її як скарб прийдешнім поколінням. Навчімося відваги від перших християн, щоби і ми були добрими християнами всюди, де Бог нас кожного дня посилає. У ці дні коли Церква приготовляє нас до Зіслання Святого Духа огорнімо молитвою кожного нашого воїна, всі родини наших військовослужбовців, усіх постраждалих від війни, всіх людей доброї волі, які живуть неустанною турботою про захисників нашої Вітчизни. Нехай кріплять на дусі захисників України наші молитви, нехай всенародна підтримка додає снаги українським витязям здолати окупанта! Нехай Божа мудрість веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої молитви й щоденної праці на славу Божу та дочасне й вічне добро рідного народу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 28 травня 2023 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...