“Від Унії не відречуся”: діяльність о.Івана Котіва в умовах ліквідації УКГЦ (1944–1946)

№3 (142), березень 2012 _ Микола ГАЛІВ
25 березня 2012
Друк
Архівне фото / 25 листопада 1932 р.
о.Іван Котів (1910-1972)
Дрогобицька земля дала Українській Церкві чимало подвижників духовного життя і християнської віри. Їх священиче і чернече служіння стали прикладом невтомної праці, вірності покликанню, відданості високим ідеалам Христової Церкви. Серед них помітною, проте, на жаль, призабутою постаттю є о. Іван Котів, якому судилося стати радником митрополичого ординаріату, особистим секретарем ("канцлером") митрополита Андрея Шептицького, одним із небагатьох, хто поряд з архімандритом Климентієм Шептицьким твердо виступив проти ліквідації Української греко-католицької церкви радянським режимом.

 

Іван Онуфрійович Котів народився 1 жовтня 1910 р. в селі Літиня на Дрогобиччині у глибоко релігійній, проте бідній селянській родині. Після закінчення чотирикласної школи він екстерном здав іспит зрілості весною 1933 р. Приблизно тоді ж почав отримувати моральну і матеріальну підтримку митрополита Андрея Шептицького. Завдяки підтримці митрополита Андрея Іван Котів стає студентом теології Богословської академії у Львові. Наприкінці 1930-х рр., завершивши свої студії, він був висвячений на священика.

У важкі роки Другої світової війни, першої більшовицької та нацистської окупацій о. Іван належав до найближчого оточення митрополита А. Шептицького. Однією з найбільш важливих місій, яку о. І. Котів виконував за дорученням і з благословення митрополита, був порятунок євреїв від нацистського терору.

Після повернення у липні-серпні 1944 р. більшовицьких властей на західні терени України, перед УГКЦ постали нові виклики. Митрополит Андрей розумів, що в жорстоких умовах сталінського режиму йому слід демонструвати лояльність до нової влади та шукати шляхи збереження Церкви. У цій ситуації о. Іван Котів знову ж був одним із найближчих помічників свого високого покровителя.

На жаль, здоров'я митрополита погіршувалося. Священики Іван Котів, Володимир Грицай, Йосиф Кладочний постійно відвідували хворого. Коли ж стан митрополита різко погіршився, то три священики (оо. К. Шептицький, І. Котів та Й. Кладочний) уділили йому тайну єлеопомазання. Слуга Божий Андрей помер 1 листопада 1944 р.

Для отця Котіва проблема ставлення УГКЦ до визвольного руху була вкрай важкою. З одного боку, він вирізнявся національно-патріотичними почуваннями, з іншого, як християнин, засуджував насильство. Дилема вибору отця ускладнювалася ще й тією обставиною, що його брат Петро був членом ОУН (щоправда, мельниківського спрямування). Рятуючи брата від енкаведистських репресій, о. Іван влаштував його паламарем у соборі св. Юра. Проте, розуміючи, що вирішується доля Церкви, він, як і митрополит Й. Сліпий, змушений був запевнити представників радянських спецслужб щодо сприяння у налагодженні контактів з українським націоналістичним підпіллям. Проте, ні о. Котів, ні будь-хто інший зі "святоюрців" не намагалися допомагати більшовикам у цьому питанні.

11 квітня 1945 р. були заарештовані митрополит Й. Сліпий, єпископат УГКЦ та декілька священиків і ченців, що перебували в резиденції митрополита, серед них і дяк В. Лепкий. У травні ж радянські спецоргани ініціювали появу так званої "Центральної ініціативної групи з возз'єднання УКГЦ і РПЦ" (далі – ЦІГ), яку очолив Г. Костельник. Майже одразу проти діяльності ЦІГ виступили оо. Климентій Шептицький, Йосиф Кладочний та Іван Котів. Саме ця трійця стала осередком опору ліквідації Греко-католицької церкви.

1 липня 1945 р. о. Іван Котів разом з 60 священиками та ченцями (К. Шептицьким, Й. Кладочним, В. Фіголем тощо) підписав заяву греко-католицького духовенства проти репресій та дій ЦІГ до заступника голови РНК СРСР В. Молотова. Звісно, цей протест залишився поза увагою більшовицьких владоможців, але засвідчив наявність значної організаційної роботи на зрив антиунійної діяльності ЦІГ та радянських спецорганів. Те, що "канцлер" о. Іван Котів поступово перетворився на одного з двигунів опозиційної кампанії, стало очевидним для представників більшовицької влади.

kotiv_2
о. Іван Котів (початок 1940-х рр.)

Незабаром о. Іван зі своїми однодумцями вдався до ще більш рішучих дій. 16 – 17 липня 1945 р. він разом з о. Й. Кладочним поїхав до Києва на прийом до уповноваженого П. Ходченка з проханням "залишити греко-католицьку церкву в такому вигляді, в якому вона до сих пір існувала". Обидва священики також просили дозволити їм провести вибори керуючого церковного голови і, зі свого боку, запевняли, що "визнаючи папу Римського як главу церкви, обіцяють абсолютно не втручатися в політичне життя країни і надалі бути справжніми патріотами Радянської України". У розмові з уповноваженим о. І. Котів не втримався і сказав: "Ми свій протест-заяву проти "Ініціативної групи" розсилаємо по всіх єпархіях для збору підписів не лише священиків, але і віруючого населення. Ми також маємо намір отримати підписи під своєю заявою і від священиків-переселенців з Польщі, зокрема з Сянока. Догмати греко-католицької церкви відрізняються від догматів православної, і ми з усіх сил захищатимемо цілісність догматів греко-католицької церкви". Звісно, усі вимоги і прохання делегації було категорично відхилено – офіційні радянські органи відмовлялися вступати в переговори з противниками "возз'єднання".

У середині жовтня 1945 р. священики Котів і Кладочний відвідали парафії Золочівського, Краснянського, Глинського районів Львівської області, де запевняли священиків у подальшому існуванні УГКЦ та проведенні у недалекому майбутньому виборів її керівника. Таких дій радянські власті допустити не могли, тож через декілька днів обох отців було викликано до облвиконкому, де їм чітко дали зрозуміти, що "радянська держава уніатської церкви не визнає".

Поступово енкадебисти спромоглися "виявити" чимало "гріхів" у біографії о. І. Котіва, зокрема його "зв'язки з гестапо". Намагаючись виявити ще й взаємини отця з націоналістичним підпіллям та його реальне ставлення до радянської влади, енкадебисти провели спецоперацію. На початку січня 1946 р. до о. Івана Котіва було підіслано фальшиву боївку СБ ОУН. Намагаючись довести свою патріотичність цим "оунівцям", отець щиро розповів їм про контакти з о. Л. Брауном й навіть запропонував ОУН використати наявні в нього канали зв'язку з американцями. Крім прямих доказів проти священика, радянські органи безпеки отримали й інші важливі результати цієї операції.

Після сумнозвісного Львівського собору (8 – 10 березня 1946 р.) перебування о. Івана Котіва на свободі для радянських властей ставало просто алогічним. Зрештою, 18 березня 1946 р. його було заарештовано органами МДБ у Львові. Зауважимо, що з трійки опозиціонерів-"святоюрців" о. Івана ув'язнили першим (оо. К. Шептицького та Й. Кладочного схопили більше ніж через рік – у травні 1947 р.). Слідство тривало дев'ять місяців і 16 грудня 1946 р. військовий трибунал МВС Київської області засудив Івана Онуфрійовича Котіва за статтями 54-1а і 54-11 Карного кодексу УРСР на 10 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Репресований священик відбував покарання в особливому таборі МВС СРСР № 2, Норильському ВТТ . Звільнений, за одними даними, 29 березня 1955 р., за іншими – 16 травня 1956 р. За твердженням С. Гуркіної, саме з 1956 р. І. Котів перебував на спецпоселенні в Красноярському краї. Наприкінці 1950-х намагався повернутися в Україну, однак ця спроба наразилася на протидію з боку радянських властей. Тож змушений був виїхати до Литви, де помер 1972 р. у м. Каунас.

Підсумовуючи, відзначимо, що життєвий шлях о. Івана Котіва був тісно пов'язаний з Українською греко-католицькою церквою та особисто митрополитом Андреєм Шептицьким. Ідея служіння Богові і власному народові, прищеплена, мабуть, не без впливу митрополита Андрея, стала метою його життя й спонукала до духовного удосконалення, твердоті, вірності переконанням і активної праці. Правлячи Богослужіння для хворих у шпиталі імені А. Шептицького, рятуючи євреїв від нацистського терору, усіма силами протидіючи ліквідації УГКЦ, о. Іван виявив найвищі християнські і національні чесноти, не злякавшись ні гестапо, ні НКДБ, не зламавшись в жахливих умовах ГУТабу. Його життя і діяльність є прикладом великої любові – любові до Бога, Церкви, людей і України.

Микола Галів,
Канд. пед. наук, доц. ДДПУ ім. І. Франка