SDE

30 кілометрів пішки – в ім’я миру в Україні [фото]

24 червня 2014
Друк E-mail
Фото Олени ЛАВРИК
Прочани
На перший погляд, таких сіл як Биличі на Західній Україні – сотні: бездоріжжя, безробіття, а більшість селян виживають лише з власної господарки… Зазвичай такі села молоді люди стараються при першій-ліпшій нагоді проміняти на місто, а їхня мала батьківщина з роками перетворюється на пустку. Та це лише на перший погляд. Насправді ж Биличі, хоч і небагате, та одне з найвідоміших сіл на Львівщині, принаймні серед вірян. І, як мінімум, раз у році – в Неділю Всіх Святих, сюди тисячами з’їжджаються прочани. З’їжджаються, щоби схилити коліна перед іконою Матері Божої та випити води з чудотворного джерела. А найвідважніші відстань до Билич долають… пішки.

Традицію піших прощ до чудотворного місця на Старосамбірщині парох церкви Святого Миколая отець-декан Михайло Николин започаткував кілька років тому. Більше 30 кілометрів вірні з усього району долають щороку в переддень Неділі Всіх Святих, аби принести свою жертовну молитву до Чудотворної ікони Матері Божої. І цей рік не став винятком. Близько сотні парафіян, семінаристи Дрогобицької духовної семінарі долали шлях разом з отцем-деканом Михайлом Николиним, настоятелем Лаврівського монастиря святого Онуфрія о. Атаназієм Слободяном та парохом із Великосілля о. Миколою Делінкевичем. Майже сім годин ходьби з вервичкою в руках, молитвою на устах і щирою вірою в серці бути почутим небесами...

Дорогою слухали повчання священика, спів семінаристів та повторювали молитви – здебільшого в ім’я миру та добробуту в Україні. Ще на самому старті ходьби прочани підтримали ідею свого духовного наставника отця-декана Михайла Николина й присвятили цю прощу спільній меті – Україні та її Героям. Коли до Билич залишалося вже зовсім недалеко, священик зупинив ходу і прямо серед поля, під небом, з якого лив дощ, заспівав «Вічну пам'ять» - прочани панахидою пом’янули Героїв Небесної Сотні, загиблих на Сході України, убитий напередодні екіпаж літака…

…Коли на горизонті завиднівся билицький ліс, спершу зраділа, ще не вірячи тому, що таки змогла пройти омріяний 30-кілометровий маршрут, однак уже за мить стало шкода, що наша подорож уже завершилася, бо за час ходьби всі прочани стали рідними. Тут ділилися останньою канапкою і водою, в час дощу по двоє куталися в один дощовик, а парасолі віддавали незнайомцям, тут готові були ділитися одежею і останнім лейкопластиром (як-не-як а розмокле взуття, з’ясувалося, натирає ноги значно швидше, ніж сухе). Та головне – тут ділилися теплом сердець і щиро молилися одне за одного. Коли на горизонті побачила ту останню стежку, що веде до цілющого джерела, раділа, що цю дорогу здолала разом із найменшим учасником прощі – 10-літнім Олежиком, який ішов сюди вже вдруге з мамою Іриною; що йшла поруч із Михайлом, який майже весь маршрут долав, як його прадіди – босоніж з перекинутим через плече взуттям, аби зайти в храм чистим; що разом із нами йшла поетеса зі Старого Самбора Ярослава Возьняк, яка під впливом емоцій написала про прощу вірш… Всі такі різні, але у всіх єдина мета.

Після подячної молитви прочани, як не одне століття тому їхні предки, прихилили коліна на місці, де, за переказами, давним-давно пастухам з’явилася Божа Матір, а з-під її ніг забило джерело. Схиляли голови і з трепетом пили святу воду, яка, вірили, допоможе зцілити від недуг, як це вже ставалося в Биличах не раз. Хтось омивав очі, хтось – хворі суглоби. І в серці кожного жила віра у диво. Всі, хто хоч раз був у Биличах, знають давню легенду про капличку, яка тут була, здається, споконвіків, але радянський солдат Семен вирішив зруйнувати її. Згодом у нього народилась донька. І хоч лікарі запевняли, що вона здорова, дівчинка була сліпою. Голос у сні закликав Семена повернутися на Прикарпаття до джерела біля знищеної ним каплиці й промити дитині очі. Він так і зробив – донька прозріла. Розчулений солдат віддав свої заощадження на будівництво нової святині. З тих пір добра слава про Биличі не перестає ширитися. І сьогодні є чимало свідчень зцілення незрячих та хворих, перед якими традиційна медицина розвела руками. Місцеві пам’ятають історію Розалії Манькович з Тисмениці, яка в Биличах зцілилася від астми, дівчинки зі Стебника з діагнозом «рак крові», чоловіка, що позбувся тут епілепсії, хирівчанку, яка встала з інвалідного візка, подружжя з Самбірщини, яке медики називали безплідним, а після молитов у Биличах у пари народилося трійко дітей… Подібних історій більш чи менш шокуючих за своєю неймовірністю є чимало. Якісь із них записує місцевий парох отець Володимир Нестер, а про якісь зцілення прочани й не спішать розповідати. Диво раптового видужання відчула, до речі, й пані Оля зі Старого Самбора, яка і цього року йшла до Билич. Дивну атмосферу цього віками намоленого місця відчувають, мабуть, усі. А ще часто прочани згадують не менш дивну історію 14-річної давності, коли напередодні традиційної прощі тут пронісся буревій і неподалік від каплиці зніс частину лісу, до ріс довкола. В день прощі стало зрозуміло: якраз такої території забракло б, аби рекордна 30-тисячна паства вмістилася біля чудотворного місця… З тих пір паломники кажуть, що кожного разу йдуть сюди не переживаючи ні за що, бо впевнені – про них подбає Богородиця.

Олена ЛАВРИК
«Високий Замок»

ФОТОРЕПОРТАЖ

Теми: Старосамбірський деканат

Інші публікації за темою
Архів
^ Догори