Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогодні, у Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, перед нашими очима у храмі на тетраподі є виставлений хрест, як животворяще древо, на якому Син Божий віддав себе за життя світу. Те, що колись було знаком найганебнішої смерті, страху та людської жорстокості, через Ісуса Христа стало знаменом спасіння, любові та перемоги над смертю. Тому Церква в ці дні немовби затримує наш погляд на Хресті, щоб ми не проминули головного таїнства християнської віри. Апостол Павло говорить: «Ми проповідуємо Христа розп’ятого» (пор. 1 Кор. 1, 23), бо саме на Хресті відкривається міра Божої любові до людини. І сьогодні через Євангеліє від Марка до нас лунає заклик Божественного Учителя: «Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною» (Мр. 8, 34). Ці слова є серцевиною християнського життя, через які Господь показує нам дорогу учнівства: свобідно прийняти Божу волю, прийняти свій хрест і щодня вчитися жити за Його прикладом.
Звернімо увагу на перші слова Спасителя у сьогоднішній євангельській благовісті: «Коли хтось хоче…». У них відкривається велика таємниця людської свободи. Бог нікого не примушує любити Його і не поневолює своєю силою. Він кличе, стукає у двері нашого серця, проте залишає за нами свободу відповіді. Саме тому в Об’явленні читаємо: «От, стою при дверях і стукаю: як хто почує голос мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зо мною» (Од. 3, 20). Ми можемо сказати «так» або залишитися осторонь. Тому християнське життя не зводиться до звички, чи зовнішньої приналежності до Церкви. Воно починається там, де ми свобідно відкриваємо своє серце Христові. І цей перший крок починається зі слів: «Хай зречеться себе самого».
Що означає зректися себе в світі, який щодня говорить нам зовсім протилежне? Нас заохочують ставити власне «я» в центр життя, будь-якою ціною відстоювати свої бажання, комфорт, престиж та особисту вигоду. Людина легко може непомітно для себе зробити власне бажання найвищим критерієм добра і правди. Проте Євангеліє відкриває іншу дорогу. Зректися себе не означає зненавидіти себе, зневажити свою особистість, відмовитися від дарів, якими Бог нас наділив, чи дозволити комусь принижувати нашу гідність. Навпаки, це означає визволитися від панування егоїзму і поставити Бога в центр свого життя.
Сам Христос у ніч перед своїми страстями молився: «Отче, коли ти хочеш, віддали від мене цю чашу, тільки хай не моя, а твоя буде воля!» (Лк. 22, 42). Ось що означає зречення себе: не втратити себе, а довіритися Богові. Це здатність подивитися на ближнього не як на засіб для досягнення власних цілей, а як на брата чи сестру, створених за Божим образом. Це готовність віддати час, сили, увагу, пробачити образу, поступитися там, де це служить любові. Зрікаючись егоїзму, ми стаємо по-справжньому свобідні, бо перестаємо бути рабом власних пристрастей і вчимося любити так, як любить Христос.
Далі Спаситель закликає «взяти на себе свій хрест» (Мр. 8, 34). Дуже часто ми сприймаємо ці слова з острахом, ніби Господь спеціально посилає людині страждання, щоб перевірити, наскільки міцною є її віра. Однак Бог не є джерелом зла у світі і не насолоджується людським болем. Священне Писання говорить нам, що « …через одного чоловіка ввійшов у світ гріх, і з гріхом смерть» (Рим. 5, 12). Ми живемо у світі, де існують хвороби, несправедливість, насильство і смерть. Христос прийшов не поглибити наш біль, а ввійти в нього, взяти його на себе і перемогти смерть своїм Воскресінням. Тому, коли Господь каже «взяти свій хрест», Він не закликає нас шукати штучних страждань чи самостійно створювати собі труднощі. Наш хрест – це та реальність життя, у якій ми опинилися і яку маємо прожити з вірою, любов’ю та довірою до Бога. Частину обставин ми можемо змінити, і тоді маємо відповідально діяти; інші речі не можемо усунути власними силами, і тоді вчимося проходити їх разом із Христом.
Для когось хрестом є виснажлива щоденна праця заради забезпечення родини, відповідальність за дітей, турбота про батьків або самотність, яку ніхто не бачить. Для іншого це тривала хвороба, яка відбирає фізичні сили, змушує змінити звичний спосіб життя і щодня вчитися терпеливості. Але навіть тут християнська віра не каже людині пасивно миритися зі стражданням: ми молимося, шукаємо лікування, приймаємо допомогу, підтримуємо одне одного і робимо все можливе, щоб зло не перемагало.
Сьогодні для всього нашого народу важким хрестом є страшна війна. Це хрест матерів, які здригаються від кожного телефонного дзвінка; хрест дружин, які чекають своїх чоловіків; хрест дітей, які ростуть серед тривог і втрат; непомірний хрест наших воїнів, які щодня ризикують життям, захищаючи інших. Це хрест тих, хто втратив рідних, домівку, здоров’я, спокій, мирне життя.
Коли ми беремо свій хрест, ми не залишаємося з ним наодинці. Син Божий воплотився і став людиною, щоб увійти в нашу історію, взяти на Себе наш людський тягар і пройти через смерть до життя (пор. Мт. 8, 17). На Голготі Христос проходить через біль, самотність, зраду, приниження і смерть. Тому наш хрест, яким би важким він не був, можемо нести у сопричасті з хрестом нашого Господа. Апостол Петро говорить про Христа: «він сам у своїм тілі виніс наші гріхи на дерево, щоб ми, вмерши для гріхів, жили для справедливости» (1 Пт. 2, 24). Коли людина проходить через випробування і не відвертається від Бога, її страждання може стати місцем глибшої зустрічі з Ним, очищення серця, жертовної любові та надії. Коли ми плачемо, Христос не залишається байдужим до наших сліз. Над могилою Лазаря Він Сам «заплакав» (пор. Йо. 11, 35). Коли ми падаємо від безсилля, Господь піднімає нас своєю благодаттю і нагадує, що останнє слово належить не смерті, а Воскресінню.
Третій вимір цього євангельського заклику – «йти слідом за Ним». Іти за Христом означає поступово уподібнювати своє життя до Божого життя. Апостол Павло каже: «Будьте моїми послідовниками, як і я – Христа» (1 Кор. 11, 1). Християнин іде за Христом не лише в храмі, під час молитви чи богослужіння, але і в родині, на роботі, у суспільстві, у ставленні до тих, хто його кривдить або не погоджується з ним. Наслідувати Христа – означає жити логікою любові та служіння. Спаситель сам говорить: «Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але – послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 28). Тому йти за Ним означає щодня вчитися прощати, коли хочеться відповісти образою; допомагати, коли легше пройти повз; говорити правду, коли зручніше промовчати; підтримати слабшого в потребі. У цьому виявляється християнська зрілість. Через дію Божої благодаті людина поступово стає подібною до Христа, а за словами апостола Петра, ми покликані «стати учасниками Божої природи» (2 Пт. 1, 4). Це і є глибокий зміст духовного життя: щоб Христос дедалі більше жив у нас, а наше життя ставало відображенням Його любові.
Далі в Євангелії ми чуємо: «Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу?» (Мр. 8, 36). Господь ставить перед нами питання про справжній порядок цінностей. Ми живемо серед постійного прагнення до успіху, статусу, достатку та впливу. Самі по собі праця, професійне зростання, матеріальна забезпеченість чи суспільне визнання не є злом. Навпаки, ми покликані відповідально розпоряджатися дарами, які отримали від Бога. Але жодне земне досягнення не може стати заміною Бога і не може дати людині остаточної безпеки. Можна накопичити великі статки, досягти високого становища, отримати визнання інших людей, але водночас втратити вміння дякувати, любити, співчувати й молитися. Христос питає нас про душу, бо саме вона визначає напрямок нашого життя і нашу відкритість до Творця.
Через свою хресну жертву і славне Воскресіння Господь творить нове людство, відкриваючи шлях до нового життя. Кожен із нас у Таїнстві Хрещення входить у Христову смерть і Воскресіння, щоб жити для Бога. Апостол Павло навчає: «Коли ми з ним померли, то разом з ним будемо й жити» (2 Тим. 2, 11). Тому християнське життя – це постійне оновлення людини Божою благодаттю. Апостол закликає нас «одягнутись у нову людину, створену на подобу Божу, у справедливості й у святості правди» (Еф. 4, 24). У цій дорозі немає миттєвої досконалості. Ми падаємо і встаємо, помиляємося і каємося, втомлюємося і знову отримуємо сили. Навіть коли хрест здається занадто важким, Господь не відходить від людини. Він бачить її слабкість, знає її боротьбу і кличе повернутися до Нього. Особливо ми переживаємо цю Божу близькість у Таїнстві Покаяння, де Господь відкриває нам дорогу до свого милосердя. Наша надія полягає в тому, що Божа благодать сильніша за нашу слабкість.
Дорогі у Христі, сьогодні для вашої парафії є ще одна особлива подія. Ми зібралися тут, щоб освятити дзвіницю, нові церковні дзвони та парафіяльний дім. Від давніх часів дзвони були важливою частиною літургійного життя християнської громади. Їхній голос скликає народ Божий на молитву і нагадує, що Церква має своє життя, яке виходить поза межі щоденної метушні. Як Христос у Євангелії кличе нас «узяти свій хрест» і «йти за Ним», так і ці дзвони будуть кликати вас залишати земні турботи й піднімати серце до Бога. Коли ці дзвони лунатимуть біля вашого храму, нехай вони спонукають вас пригадати Того, хто кличе. Дзвін кликатиме вас до храму на Святу Літургію, де Церква слухає Боже слово, приносить Безкровну Жертву і приймає Христа у Пресвятій Євхаристії. Він нагадуватиме про молитву в радості й у скорботі, про необхідність примирення з Богом і ближнім, про те, що людське життя має свою мету і свій вічний вимір. Нехай він лунає у дні хрестин і вінчань, у святкові дні та в моменти скорботи, коли спільнота молитиметься за своїх померлих і з надією на воскресіння проводжатиме їх у вічність.
Нехай же цей дзвін стане для вашого села знаком єдності, молитви і миру. Просімо у Господа, щоб кожен його звук нагадував вам про Божу присутність і спонукав звертати серце до Нього. Молімося, щоб ваша спільнота залишалася місцем, де вчаться прощати, підтримувати одне одного, берегти сім’ю, виховувати дітей у вірі та разом проходити випробування. Сьогодні ми молимося також за наших воїнів, за поранених і полонених, за тих, хто втратив рідних і домівку, за всіх, хто сьогодні живе серед небезпеки й тривоги. І просимо Господа, щоб церковні дзвони по всій нашій землі могли сповістити про справедливий мир, припинення кровопролиття та про великий день нашої перемоги. Нехай їхній голос кличе нас до Христа, бо тільки в Ньому наша надія має свою непохитну основу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай завжди перебуває з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
20 вересня 2026 року Божого,
с. Золотковичі
- Владика Ярослав освятив дзвіницю, церковні дзвони та парафіяльний будинок на Мостищині [фото]
- У Самбірсько-Дрогобицькій єпархії завершився перший тур щорічних реколекцій для духовенства [фото]
- Владика Ярослав: Хрест – це прапор тріумфу правди над обманом і любові над ненавистю
- Владика Ярослав: Нехай ця богослужбова каплиця стане справжнім серцем вашої громади, улюбленим місцем щирої розмови з Небесним Отцем [фото]
- Проповідь на неділю перед Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2026)