З погляду тайнственності, тобто відкритості на діяння Святого Духа, час патріаршества Пімена був більш відкритим до сопричастя і соборності. Цей час також позначився проханням з боку Київської Церкви московського сопричастя про автокефалію. Що слід розуміти під тодішнім сопричастям? А це, що тоді РПЦ дозволяло на причастя з Римською Церквою. Із 1969 року віруючий римо-католик, у тому числі й греко-католик, (котрий вважався і вважається віруючим Римо-католицької Церкви), міг зайти до храму приналежного РПЦ і попросити причастя. Він отримував Господа. Також, у той час інакше ніж зараз діяв устав РПЦ, який надавав Соборові велику владу. Цей орган управління Російської Церкви був практично найвищою керуючою інстанцією у ній. Це було прямим насліддям Собору 1917-18 рр. У цей історичний проміжок Російська Церква мала своєрідні проблеми, адже вона виходила із 300 літнього періоду прямого втручання імператорської адміністрації у її життя. Це час, коли переважно усе вирішував імператор, а не церковна єрархія. А на цьому історичному Соборі 1917-18 рр., вона зуміла повернути собі втрачену до цього часу владу, тобто установити соборне керівництво Церквою. Пригадую, що це принцип керування Церквою, який походить ще з апостольських часів. Другим важливим моментом який показав собор – процес обрання нового патріарха. Отож, не сам Собор ієрархів, але сам Собор вибирав три імена кандидатів на патріарше служіння у Церкві. Опісля прикликали одного старця-монаха, котрий із трьох кандидатів, шляхом жеребкування витягнув ім’я однієї особи. В тому часі ним виявився кандидат котрий мав найменше голосів – Тихон, а не той, що отримав найбільше голосів єрархів – Антоній Храповецький. Він зрештою опісля підкреслив дію Святого Духа в обранні нового патріарха.
Отож, це був дух, який ще панував на початках патріаршого урядування глави теперішнього покійного глави РПЦ – Алексія ІІ а згодом затратився.
- „Зловживання при користуванні не привід виступати проти самого користування”, - стверджували древні латиняни. Ті слова Ви вжили, коли ділились своїми міркуваннями з приводу екуменізму, зокрема екуменізму українського. Маю на увазі Вашу доповідь про нормативно-канонічні засади сучасного екуменізму. Як мав би розуміти Вашу думку пересічний читач?
- Як у Пресвятій Тройці існує єдність Божества, так і мета Церкви від самих її початків – єдність людства. Церква заснована єдиною для того, щоби було одне людство у Бозі. Отож, Церква повинна бути єдиною, якщо вона не є такою, то немає Церкви. Тому нам потрібно старатись різними шляхами йти до цієї єдності. З іншого боку кожний період має свої окремі закони. Устави чи канонічне право визначають певний спосіб поведінки, який різниться залежно від історичних періодів. Як ми бачили, перед тим був час, - більше десяти років, - коли Російська Православна Церква дозволяла католикам причащатись в неї, і так само своїм вірним причащатись у храмах Римо-католицької Церкви. У тому часі обидві Церкви не говорили про існування догматичних перепон до сопричастя. Натомість сьогодні таж сама РПЦ через багатьох своїх єпископів вказує на існування догматичних перепон. У мене виникає запитання: «Звідки взялись ці перепони за 10-15 років? Коли Святий Дух діяв між Церквами, коли було сопричастя чи тепер, коли знайшли якусь догматичну перепону і немає сопричастя?». Тому як бачите, це вельми болюче питання, адже припинилась міжцерковна євхаристійна гостинність. І що нам робити і думати з цього приводу? Я пропоную, як скромний християнин, що треба розрізнити людське від Божого, і що надуживання у сфері сопричастя, не причина засуджувати саме сопричастя і можливість його достосування, як воно зрештою неодноразово відбувається так в УГКЦ, Мелхітській чи Маронітській Церкві. Нині в РПЦ постав своєрідний радикалізм подібний до того який проголошувався у середньовічній Римо-католицькій Церкві, і який голосив, що поза Католицькою Церквою немає спасіння. Богу дякувати римо-католики уже з ІІ-го Ватиканського собору стверджують, що межі Церкви є більшими за ієрархічні. Тепер потрібно часу, щоб в РПЦ і теж в УПЦ МП, загоїлися рани, які повстали із приводу відновлення УГКЦ в 1990 роках, коли вони раптово втратили три дуже важливі місцеві Церкви – галицькі єпархії. До чого я все це веду. Якщо ми усе ж надаватимемо перевагу канонам, ніж Святим Таїнствам, тоді надалі топтатимемось на одному місці. Не осягнемо єдності, до якої всі покликані. Не зможемо прямувати до гармонії, яка полягає в тому, щоб бути в єдності з Богом, із суспільством, із самим собою. І від питання єдності слід починати, а не з негативу. З іншого боку закони мають мінливу властивість. Також є люди, котрі за єдність, а є такі, що проти.
Стосовно зловживання при користуванні наведу приклад, дещо радикальний, який дехто з людей не дуже полюбляє. Сам факт існування Греко-католицької Церкви є добрим і греко-католики мають право на існування, навіть якщо метод яким вони були створені, а саме Берестейське порозуміння, був поганий. Це є вельми наявний приклад вищезазначеного виразу. В принципі Берестейська унія це не була унія, бо дві сторони не підписували певний договір, а русини прийняли всі вимоги Римського Престолу, що згодом привело до розколу в власній Церкві. Отож на сьогоднішній час така унія як метод є осуджена тими хто веде діалог між Православною та Римо-католицькою Церквами. Також наша Церква словами патріарха Милослава-Івана офіційно підтвердила неприпустимість подібних методів у досягненні Церковної єдності. Таким чином метод поганий, але сам факт бажання єдності є благородним і треба продовжувати йти цим шляхом, хоч яким він би не був болючим, особливо для нашої багатостраждальної Мати Церкви.
Я вважаю, що нам далі потрібно йти вперед, до сопричастя. Україна є для цього лабораторією у позитивному значенні цього слова. Тут в ХХ столітті переслідування християнської віри було приводом для багатьох мучеників зближуватись з іншими церковними традиціями, хоч на жаль, для інших це був привід ставити барикади і виступати проти творення єдності, творячи ілюзію, що ми є Церквою супротивною іншій. У той же час інші шукали мостів поєднання, служили спільну євхаристію, причащались, молились. Сьогодні навіть офіційні Церкви не заперечують того, що постмодерне суспільство шукає єдності. Воно не бачить різниці між Церквами. Я думаю, більше освячення людей допоможе всім вірним, а особливо духовенству побачити ціль Церкви – єдність.
- На поминальній церемонії Алексія ІІ не брали участь представники УГКЦ та УПЦ КП. Як відомо Україна була представлена достойниками від УПЦ МП та деякими членами політичного бомонду. І все ж, чи за будь-яких обставин міг бути присутній на похоронах патріарх Філарет чи владика Любомир Гузар? Пригадується, що декілька років тому блаженніший Любомир запрошував московського патріарха Алексія ІІ відвідати Україну.
- У церковному світі відспівування новопереставленого, зокрема й патріарха, не є нагодою для політкоректних візитів чи присутності. Якщо за життя не було зв’язків УГКЦ із патріархом Алексієм ІІ, то непотрібна делегація на його похорон. На мою думку висланні співчуття нашим первоєрархом Любомиром і вислів своїх молитов за упокійного, те що патріарх УПЦ КП Філарет відправляв панахиду є найголовнішим у цьому моменті. Фактом є й те, що одна третя частина РПЦ – це УПЦ МП, тобто наші брати і сестри по крові. Алексій ІІ був їхнім батьком. Було б добре, коли б УГКЦ і УПЦ КП шукали позитиви в первоєрействі Алексія, і про це говорили та дякували. Це був би конкретний крок у напрямку того, про що писав патріарх Любомир у своєму зверненні стосовно нагоди перенесення патріаршого осідку до Києва. Він писав, що Київська Церква поділена на три унії: візантійська, римська та московська. У кожній з них є позитиви й негативи. Але нам (УГКЦ) як приналежним до Римо-католицької Церкви потрібно шукати і відбирати позитивні моменти з московської унії. Це було б корисним для підтримки УПЦ МП і РПЦ, бо ми як самоправна Церква не маємо боятись підтримувати РПЦ, бо й вона є Божою Церквою. Хоча вона й мала свої помилки, їх ніхто не заперечує, але вона є зіьраням вірних, котрі освячуються через Тайнства, Дію Святого Духа тощо. у таких випадках на вартувало б показати, попри певні негативні відносини обох сторін, що стан РПЦ важкий, однак патріарх Алексій ІІ просив прощення через каляболюрацію Церкви з комунізмом. Отже, Російській Церкві важко не бути державною Церквою, бо вона ніколи не мала часу, щоби повністю вийти із цієї узалежненості. Або Алексій ІІ часто закликав єрархію до власного навернення. У цьому я бачу позитивний спосіб брати участь у похороні патріарха, коли ти стоїш в туземному вимірі за стіною, бо в небесному вимірі не існує стін розколу.
- Чи були в історії Східних Церков випадки, коли з приходом нового первоєрарха кардинально змінювалась ситуація в Церкві?
- Для мене є два приклади у ХХ-ому столітті, які недалекі від нас. Можливо були й інші, але ці є доволі значимими. Це патріарх Тіхон як патріарх Московський і Всеросійський та митрополит Києво-Галицький Андрей. Дві особи, котрі знаменували свій час. Патріарх Тіхон успадкував Церкву, яка була фактично державною Церквою, органом влади тощо. Що він тоді зробив? Він почав усе змінювати своїм життям. Ще зауважу, що Собор, який його вибрав, був доволі прогресивним, бо ввів повну соборноправність в РПЦ. Також Тіхон відзначився тим, що приблизив Церкву до народу, своєю святістю життя та своєю не боязню комуністичного режиму. Він показав Церкву мученицьку, святу, в діалозі з народом, у якій Літургія – це діалог. Тому він проголошений святим, і подібно до Миколая Чернецького, очолює список новомучеників своє Церкви. У його часи святість, народ, літургія, мучеництво стали будівничими елементами нової Церкви. Тому від часу патріаршества Тіхона на РПЦ слід дивитись із погляду її мучеників та її ісповідників, бо вельми було святих людей у її лоні, так само як богословів про яких натомість ми переважно знаємо. Також пригадуючи дивовижний розквіт УГКЦ після її виходу з підпілля, будівництво нових храмів відкриття семінарій, активність людей у релігійному житті, коли ми не могли надивуватись із того, що все усе так зненацька сталось. Не забуваймо, що це проростали плоди мучеництва наших вірних праведників. Таким аналогічним прикладом є розквіт теперішньої РПЦ, завдяки насінню її мучеників та ісповідників. Це зокрема наслідок постанов Собору 1917-18 рр. та діянь святого патріарха Тіхона.
У нашій же Церкві, на мою думку, такою визначною постаттю є митрополит Андрей. Він не тільки відзначається святістю життя, але й знаменував поворот Київської Церкви до єдності. Він збагнув і постійно наголошував, що ми не можемо бути роз’єднаною Церквою. Якщо ми як Церква прямуємо до єдності і нас болить, що ми є роз’єднані, тоді ми йдемо доброю дорогою. Якщо ж ми є Церквою, яка є самозадоволеною у своїй роз’єднаності, тоді ми не туди прямуємо. Як на мене, це нова тенденція до автентичної єдності, яку приніс митрополит Андрей на києво-галицький престол, що різко відрізняє мислення ГКЦ ХІХ ст. Від ХХ. Отож ці процеси, які ми сьогодні спостерігаємо, а зокрема свідомість однієї Київської Церкви, як також це що кожна з конфесій це лише частина частин однієї Церкви, походить від часів митрополита Андрея.
Я вже не говорю, про різні види соціального служіння у широкому значенні цього слова, які походять із тих фундаментальних, основоположних для Церкви вимірів: єдність, святість, літургія, діалог. Зокрема діалог з Богом, який не може існувати, якщо немає діалогу з людиною, очевидно з людьми. Інші Церкви – це також люди. Тому для мене ці дві постаті дійсно собою позначили нову епоху в житті своїх Церков.
Розмовляв Дмитро НАКОНЕЧНИЙ
