SDE
Публікації за темою: Богдан (Дзюрах)

Блаженніший Святослав освятив у Дрогобичі пам’ятний знак Героям Небесної сотні та Захисникам незалежності України [фото&аудіо&відео]

25 квітня 2015
25 квітня Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, у співслужінні владики Ярослава (Приріза), владики Григорія (Комара), владики Володимира (Війтишина), владики Кена (Новаківського), владики Богдана (Дзюраха), владики Бориса (Гудзяка) освятив пам’ятник знак Героям Небесної сотні та Захисникам незалежності України, споруджений на стіні Катедрального собору Пресвятої Трійці м. Дрогобича. Детальніше...

Блаженніший Святослав під час відвідин Реабілітаційного центру "Назарет": Не можна гідно служити і поклонятись Богові, якщо ми не служимо і не шануємо живу людину, яка є Його образом і подобою [фото&відео]

24 квітня 2015
Справжня любов до Бога виявляється в щирому служінні ближньому. Про це 24 квітня сказав Блаженніший Святослав під час відвідин Реабілітаційного центру "Назарет" для узалежнених осіб, що знаходиться в с. Рихтичі поблизу м. Дрогобича на Львівщині. На запрошення владики Ярослава, єпископа Самбірсько-Дрогобицького, Реабілітаційний центр відвідали також єпископи Постійного Синоду УГКЦ, який цими днями проходить в м. Дрогобичі. Детальніше...

Постійний Синод розпочав свою роботу посвятою Реколекційного дому

23 квітня 2015
Постійний Синод УГКЦ розпочав свою роботу в Дрогобичі посвятою Реколекційного дому Самбірсько-Дрогобицької єпархії, що знаходиться на вулиці Козловського, 57. Детальніше...

Владика Богдан (Дзюрах): "Керуючись любов'ю до людей, Церква прагне поділитись своїм скарбом віри" [відео]

17 жовтня 2014
Катехитичними зусиллями Церкви рухає бажання добра кожній людині. Про це 17 жовтня заявив гість VI-ої сесії Єпархіального собору Самбірсько-Дрогобицької єпархії владика Богдан (Дзюрах), секретар Синоду єпископів УГКЦ. Детальніше...

Владика Богдан (Дзюрах) у Биличах: Народ «піднявся з колін» – тепер не можна зупинятись [відео]

15 червня 2014
Про це 15 червня сказав владика Богдан Дзюрах, Адміністратор Патріаршої курії УГКЦ, під час Архиєрейської Літургії у відпустовому місці в с. Биличі на Львівщині. Детальніше...

Митрополит Ігор в роковини смерті владики Юліяна (Вороновського): "Ми дуже цінимо життя й служіння владики Юліана і вважаємо його за праведника нашої Церкви" [фото]

01 березня 2014
1 березня у Катедральному храмі м. Дрогобича відбулась заупокійна Літургія за владикою Юліяном (Вороновським), першим Самбірсько-Дрогобицьким єпархом. Божественну Літургію очолив Високопреосвященний владика Ігор (Возьняк), Митрополит та Архиєпископ Львівський, у співслужінні владики Ярослава (Приріза), єпископа Самбірсько-Дрогобицького, владики Михаїла (Колтуна), єпископа Сокальсько-Жовківського, владики Тараса (Сеньківа), апостольського адміністратора Стрийської єпархії, владики Богдана (Дзюраха), секретаря Синоду єпископів УГКЦ, та владики Бориса (Ґудзяка), єпископа Паризького. Участь в богослужіння взяли єромонахи-студити та понад 80 священиків Самбірсько-Дрогобицької єпархії. "Господь благословив світлої пам’яті владиці Юліанові дочекатися воскресіння нашої Церкви і він активно включився, щоб служити, бути там, де вважало керівництво Церкви та потребували вірні", - зазначив під час проповіді Митрополит Ігор. Проповідник коротко пригадав присутнім життєпис владики Юліяна, розповідаючи про роки монашого та єпископського служіння покійного архиєрея в часи підпілля УГКЦ (див. повний текст проповіді). "Він був надзвичайно простою й покірною особою, не вмів підвищувати голосу, радше, по-батьківськи задобрював, навіть там, де необхідно було рішучої постави", - такими словами охарактеризував постать владики Юліяна Митрополит Ігор. За його словами, завжди покладався на Боже Провидіння, постійно молився й усе з великою надією віддавав в руки Господні. До того ж, владика Юліан надзвичайно любив свою Церкву, вірив у її розквіт, посвячувався цілковито на служіння вірним християнам. "Блаженний наш святителю Юліане, заступайся перед Господом у потребах нашої Церкви та нашого народу! Ти - світлий патріот Божої Премудрості, випроси для нашого народу та України доброї долі, волі та благородного миру!" - сказав наприкінці проповіді владика Ігор. Після завершення Літургії владика Ярослав подякував присутнім архиєреям, священикам, монашеству та вірним за спільну молитву за владику Юліяна в роковини його смерті. Відтак відбулось богослужіння парастасу. Нагадаємо, що з 27 лютого по 2 березня Самбірсько-Дрогобицька єпархія молитовно згадує роковини смерті владики Юліана (Вороновського). Напередодні, 28 березня, священики та вірні єпархії вирушили в паломництво до Унівської Свято-Успенської лаври, де було освчено надгробний хрест на могилі владики Юліяна (Вороновського). о. Олег Чупа,прес-секретар Самбірсько-Дрогобицької єпархії ФОТОРЕПОРТАЖ Детальніше...

У Дрогобичі відкрито другу частину меморіалу "Тюрма на Стрийській" [фото&відео]

26 червня 2013
25 червня у Дрогобичі відбулося відкриття другої частини меморіального комплексу пам'яті жертв комуністичного тоталітарного режиму 1939-1941 – музею «Тюрма на Стрийській». Детальніше...

Владика Богдан (Дзюрах) під час освячення приміщень Карітасу в Дрогобичі: "У Церкві не повинно бути страждаючих, не тому що християни не хворіють, але тому що між християнами панує діяльна любов" [фото&аудіо]

26 червня 2013
25 червня, зранку, у м. Дрогобичі на вул. Чорновола відбулось освячення новозбудованих приміщень Благодійного фонду "Карітас Самбірсько-Дрогобицької єпархії". Чин освячення здійснили високопреосвященний Томас Едвард Ґалліксон, Апостольський нунцій, владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду єпископів УГКЦ, владика Ярослав (Приріз), єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні о. Ігоря Козанкевича, директора БФ "Карітас СДЄ". Участь у молитві взяли священики, які очолюють регіональні осередки організації у різних містах єпархії, а також представники карітасу з інших єпархій УГКЦ. На молитві були присутні Президент Міжнародного благодійного фонду «Карітас України» Андрій Васькович, міський голова Олексій Радзієвський та закордонні гості. Детальніше...

Слово на похороні владики Юліяна Вороновського

04 березня 2013
«Блажен муж, що за порадою безбожників не ходить,і на путь грішників не ступає, і на засіданні блюзнірів не сідає,але в Господньому законі замилування маєі над його законом день і ніч розважає.Він – мов те дерево, посаджене над потоками водними,що плід свій дає у свою пору й що лист його не в’яне,і все, що чинить він, йому вдається. …Бо Господь дбає про путь праведників,а путь безбожників загине» (Пс 1). Високопреосвященні і Преосвященні Владики, Високопреподобні, Всесвітліші і Всечесніші Отці і Диякони, Преподобні Ченці і Черниці, дорогі брати-семінаристи, дорога молоде, дорога родино владики Юліяна, достойні представники влади, дорогі брати і сестри у Христі. Слава Ісусу Христу! Ми зібрані сьогодні в цьому домі Божому, щоб віддати борг, борг вдячності і молитви нашому дорогому Батькові – владиці Юліянові – першому Єпископові Самбірсько-Дрогобицької єпархії. І я сьогодні хочу скерувати слова щирого співчуття і запевнення у молитві Вам – найближчим, що належали до духовної родини владики Юліяна: в першу чергу Преосвященному Владиці Ярославові, Правлячому єпископові Самбірсько-Дрогобицькому, який ще будучи священиком прибув сюди, щоб підкріпити владику, а відтак вже як Єпископ-помічник розділити з ним відповідальність за єпархію і до кінця журився й піклувався про нього, як справжній син про люблячого батька. Висловлюю співчуття Сестрам-студиткам, які як ті євангельські жінки-мироносиці оточували владику Юліяна опікою і турботою, Отцям і братам студитам, його найближчим співпрацівникам, усьому духовенству, монашеству, боголюбивим мирянам Самбірсько-Дрогобицької єпархії, а також усій родині. Прагну зробити це як Секретар Священного Синоду в імені усіх Єпископів нашої Церкви на чолі з Блаженнішим Святославом та особисто в імені нашого вислуженого Патріярха Блаженнішого Любомира, який просив запевнити Вас усіх про його особливу молитовну близькість у ці дні. Ми сьогодні стоїмо біля тіла слуги Божого владики Юліяна. Велична мить – сумна, а водночас врочиста. Ми стали свідками закінчення земного шляху праведного чоловіка: примірного християнина, побожного монаха, ревного пастиря, останнього підпільного Владики, якого по праву усі називаємо Ісповідником віри нашої Церкви-мучениці. Це про нього говорить Псалом, що ми його на початку проповіді чули: «Господь дбає про путь праведних». Ми хочемо сьогодні бодай в якійсь мірі пройти отой путь, спогадуючи, як Господь впродовж усіх тих майже 77 років дбав про свого Праведника. І дякуємо Богові, що дав нам цього велетня духа, людини великого серця і геройської віри. Справді, наш Владика належав до тих осіб, про яких замало сказати, що це Людина з великої літери, бо у їхньому випадку кожну літеру у слові «ЛЮДИНА» слід писати великим шрифтом. А ця його велич це не була велич посад, земної слави, маєтків, нагород чи почестей. Він жив безсрібником і відійшов убогим, подібним до убогого Христа, який на цьому світі не мав де прихилити голови. Був невибагливим у всьому, простим у спілкуванні, щирим у відносинах, безпосереднім і довірливим, як та євангельська дитина, про яких Христос говорить, що лиш такі ввійдуть до Царства Божого. Його велич це – велич Божої любови, вмістилищем і живим втіленням якої був Владика Юліян. Коли до храму чи до кімнати заходив владика Юліян, там відразу ставало більше світла, миру і тепла. Він дивився з-під своїх окулярів очима невинної добродушної дитини, а ці старечі очі завжди світилися якоюсь неземною радістю. Біля такої людини неможливо було сумувати, така людина не була здатною завдати комусь кривду чи образу… Тому ми всі, ще від семінарійних часів, називали його просто «тато». Його життя – це книга Божої любові, яка була відкрита і доступна для кожної людини. Гортаймо в нашій пам’яті сторінки життя Владики Юліяна і зауважмо, як сильно перегукується це життя із Божим словом про Любов: «Любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла, не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усе перетерпить. Любов ніколи не минає» (1 Кор, 13, 4-8). Це все – про нього. І в цій любові – справжня його велич. - В першу чергу – любов до Бога. В його серці горів вогонь великої любові до Бога. Він розгорівся з іскри, яку заклали в його серце побожні батьки, відтак скріпився прикладом татового брата – отця-студита Януарія Вороновського, а потім це полум’я любови так захопило молодого юнака, що той, хоч жив у світі тілом, душею вже належав цілковито до Христа, вступивши у 1958 році до підпільного монастиря Студитів, так як це зробив і його славний брат – бл. п. отець Василь. Вибір не був, по-людськи кажучи, легким і простим, адже довкола панував терор і утиски релігії, а рідна Церква діяла лише у катакомбах. Але була якась більша сила у серці молодого юнака, яка долала увесь страх і сумніви. Ця сила – це сила досконалої любові. Бо й справді, «страху нема в любові, а навпаки, досконала любов проганяє геть страх, а хто боїться, той недосконалий у любові» (1 Йо 4, 18). Він не боявся, а тому ціле життя ішов відважно за Христом сам і провадив до Нього інших. Він укріпляв і черпав свою любов до Бога у молитві. В одному зі своїх інтерв’ю він скаже лаконічно: «Молитва допомогла мені дійти до Христа». Він був свято переконаний, що «Церква пройшла 45 років переслідувань тому, що молилася». Пригадую, з яким болем Владика сприйняв репліку певної особи духовного сану, яка мала необережність сказати Владиці: «А який закон приписує, що маємо молитися Часослов?». На це Владика мав свою просту і як же переконливу відповідь: «Закон любові!». Закон любові Божої нас кличе до молитви, браття і сестри! Нехай ці слова нашого Владики стануть сьогодні для нас усіх, а в першу чергу – для священнослужителів, богопосвячених осіб – іспитом сумління, а водночас – останнім напутнім батьківським словом і духовним заповітом. - Любов до Церкви. Церква була для нашого Владики Мамою, яка народжує своїх дітей, виховує їх у Дусі Божому, дарує повноту життя у Бозі, а тому заслуговує на взаємну вірність і любов. Він не соромився своєї Церкви: приниженої, зруйнованої і веденої на Голгофту. Він просто як її вірний син взяв на свої рамена Її хрест, хрест переслідуваної Церкви-мучениці, ставши її священиком у 1968 році, а відтак – єпископом 30 вересня 1986 року. Він вболівав за Патріярший статус нашої Церкви і був голосом єпископату, який звучав на кожному Синоді, пригадуючи, закликаючи і просячи не відступати від цієї величної мети. Оцю свою любов до Церкви він прагнув передати іншим. Пригадую, як наступного дня після захисту своєї докторської дисертації я зустрів владику Юліяна в монастирі Отців-Василіян що на вулиці Мьодовій у Варшаві. Привітавши мене з успішним закінченням студій, Владика уважно подивився на мене очима, в яких раптом з’явилися сльози, обійняв мене і сказав слова, яких я не забуду до самої смерті: «Сину, люби Маму!». У тих словах був увесь він: вірний син, який завжди і до кінця любив свою Матір-Церкву. - Любов до рідної землі. Його патріотизм це – не сентименти, не гучні слова і заклики, але цілеспрямована дія та геройська посвята для добра свого народу. Його патріотизм це - «труд важкий, гарячка невдержима». Він міг зробити своїми слова ап. Павла: «Ми трудимося, працюючи власними руками; нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо; нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємось» (1 Кор 4, 12-13). А плодом того труду нашого Владики посеред принижень, страждань і утисків є нині ця Єпархія, 20-ліття якої припадає саме цього року, відновлені парафії, збудовані церкви, засновані монастирі, відкриті духовні школи, власна семінарія. Щó більше і краще міг він дати своєму стражденному народові, від світла Євангельської правди і зерна Божої науки, яке він впродовж майже півстоліття щедро засівав на ниві української душі? Але, мабуть, найбільша радість для владики це – усі ви – вірні, про яких він, як святий Павло може сказати: «Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків небагато. Бо я вас породив через Євангелію у Христі Ісусі. Отож благаю вас: будьте моїми послідовниками» (1 Кор 4, 15-16). Він породжував нас словом проповіді, духовним проводом, святительським служінням. За час свого єпископського служіння Владика висвятив понад 300 священнослужителів для нашого народу, серед яких аж 6 єпископів, в тому числі і нинішній Глава нашої Церкви Блаженніший Святослав. Я мав особливу ласку отримати із рук владики Юліяна усі три свячення: дияконські (вчора виповнилося рівно 22 роки від того дня, коли у цьому храмі Пресвятої Тройці владика уділив мені, останньому з великої групи 19 семінаристів, перший ступінь священства – дияконат), священичі і єпископські. Нині його слова звучать як програма до дії і заповіт для кожного із нас: «Пам’ятаймо, що доля нашої рідної Церкви і нашої улюбленої Неньки-України залежить від того, наскільки кожен із нас буде молитися, служити, працювати». - Любов до кожної людини. Тут я не буду багато говорити. Бо думаю, що кожен із присутніх міг би розказати свою власну проповідь – оповідання про те, як відчував на собі любов владики Юліяна – дискретну, тиху, ніжну, милосердну і терплячу. Нехай спомин про його любов до кожного із нас відгукнеться у нашому серці нині – і не тільки нині – молитвою вдячності і прохання до Всевишнього про прославу цього Праведника не тільки в небі, але й на землі. Дорогі у Христі! Ми сьогодні сумуємо, бо втратили дуже близьку і дорогу ЛЮДИНУ, - взірцевого християнина, прведного монаха, мужнього ісповідника віри, ревного пастиря, а передовсім – люблячого Батька. Але водночас, коли дивимося на його перехід від нас очима віри, у нашій душі панує Боже світло і духовне свято. Ми неначе чуємо, як наш владика каже сьогодні словами св. Павла: «Я боровся доброю борнею, скінчив біг – віру зберіг. Тепер же приготовано мені вінець справедливости, що його дасть мені того дня Господь, Справедливий Суддя» (2 Тм 4, 7-8). І  ми віримо, що він нині перебуває в руках Отця Небесного, що Дух Святий, як той вогонь, уже спалив усі залишки гріха, які він, може, ще не спокутував своїми молитвами чи стражданнями у цьому віці. Віримо, що він сьогодні дивиться на нас із дому Отця своїм добротливим поглядом і супроводжує нас своїми молитвами. Він разом із блаженним Омеляном Ковчем неначе каже нам сьогодні: «Не сумуйте за мною, радійте зі мною!» – «Любіть нашу Матір – святу Церкву-мученицю, залишайтеся їй вірними, навіть якщо треба перенести випробування і терпіння. Терпіння цього віку короткі у порівнянні із тою нагородою і тою радістю, яку Господь приготував тим, хто Його вірно любить». Нехай Господь Ісус Христос прийме нашого Батька у свої божественні обійми і покладе на його голову вінець слави, що його обіцяв усім тим, хто витриває у вірі і любові до кінця! Амінь. + Богдан м. Дрогобич, Катедра Пресвятої Тройці, 4 березня 2013 року Божого Детальніше...

Слово владики Богдана (Дзюраха) під час прощі у с. Биличі на Старосамбірщині

11 червня 2012
Преосвященний владико, всесвітліші і преподобні Отці, всечесні диякони, преподобні Ченці і Черниці, дорогі Брати і Сестри у Христі, Слава Ісусу Христу! Вітаю усіх вас тут, у стіп цього чудотворного джерела, до котрого ви сьогодні прибули з ближчих  і дальших куточків Самбірсько-Дрогобицької єпархії, а також із інших міст і сіл України. Ми вийшли з рідних домівок і прийшли сюди. Покинули стіни рідного дому, покинули наші щоденні заняття, можливо полишили своїх домашніх, близьких, друзів і сусідів. Ми могли б сказати подібно до святого апостола Петра, який сказав у нинішньому Євангелії: «Ось ми покинули все і пішли за Тобою». Справді, ми не пішли просто на прогулянку, спонукувані прагненням відпочити після трудового тижня чи бажанням подивляти красу природи. Ми пішли у цю духовну мандрівку, бо відчули у своєму серці таїнственний голос, який нас кликав: «Прийди, Я тебе чекаю!». Господь на цьому святому місці чекав на нас уже давно. А нині ми разом з старозавітнім патріярхом Яковом можемо сказати: «Господь є на цьому місці, а я й не знав. Це ніщо інше як дім Божий і це – ворота небесні» (Бут 28, 16-17). Ворожі сили хотіли Його звідси вигнати, прогнати Господа із цього святого місця і з нашої землі, танками зруйнувати наші храми і каплиці, а переслідуваннями й утисками зруйнувати храми наших душ. Але не змогли. Божа сила виявилася переможною і наше нинішнє зібрання є доказом цієї сили Божої. Кожного разу, коли збираємося у таких місцях як Биличі, Гошів, Крехів, Зарваниця, маємо дякувати Богові і прославляти Його за те, що виявив на нашому народі силу своєї пасхальної перемоги – перемоги над пеклом, над гріхом і над дияволом. Ця наша мандрівка до Билич є образом нашої духовної мандрівки назустріч Господеві. Йдучи сюди і перебуваючи тут, зібрані на молитві, на слуханні Божого Слова і на служінні Євхаристії, ми об’являємо Церкву – яка є Божим людом, що крокує земними дорогами назустріч своїй небесній батьківщині. Проща пригадує нам, що ми не маємо тут, на землі, постійного місця, але шукаємо вічного. Я нещодавно бачив запис пісні, яку виконував один молодий французький юнак, який невдовзі після виконання цієї пісні помер на важку невиліковну недугу. Словами цієї пісні він питався: «Чому я плачу, чому сміюся? Чому живу, чому помираю?... Мені є тісно у моєму тілі. Я вже не хочу ходити по цій землі. Я хотів би бути птахом, щоб полетіти в небо. У моєму серці я відчуваю голос, який мене кличе, нестримно кличе вгору». Так той юнак, наш сучасник, виразив ті самі почування, які мав у собі багато століть тому святий Августин, кажучи: «Сотворив ти нас для себе, Господи, і неспокійне людське серце, допоки не спочине в Тобі». Ми прийшли сюди, бо і нас спонукувала якась невимовна туга, бо і ми мали і маємо багато запитань щодо сенсу нашого страждання, щодо значення наших сліз і про причину нашої радості, бо і ми відчуваємо тісноту у нашому тілі, бо і ми відчуваємо прагнення піднестися на висоту небесну. Я не знаю, чи той юнак мав нагоду ще перед смертю зустріти Того, голос Котрого кликав його до себе, в інший світ. Але про нас я з певністю можу сказати, що ми – блаженні, бо почули голос Того, що кличе від віків: «Прийдіть до Мене усі втомлені і обтяжені, а Я вас заспокою». Ми прибули з думкою згасити нашу спрагу, але не йдеться про фізичну спрагу тіла. Ми прибули сюди, щоб зустріти Господа Бога, який є джерелом нашого життя дочасного і вічного, джерелом нашої святості, джерелом нашої надії, джерелом нашої любови. Наша мандрівка до цього святого місця є образом духовної подорожі до джерел нашої святої віри, а в істоті самій – до самого Господа Бога. Разом із Псальмопівцем ми можемо радісно вигукнути: «Усі мої джерела в Тобі, Господи!» (пор. Пс 87, 7). Ми усі тут присутні і зібрані навколо єпископа, є Церквою. Кажуть Святі Отці: «ubi episcopos, ibi ecclesia» - «де єпископ, там – Церква». Але як немає Церкви без єпископа, так само і єпископ сам по собі, чи навіть зі священиками, які допомагають йому виконувати його служіння, ще не творить Церкви. Справжнім скарбом Церкви, Її життєвою силою є ви, дорогі у Христі брати і сестри, віруючі християни, живі члени Церкви Христової. То велика ласка Божа і велика радість, коли росте кількість віруючих людей. Ви самі, мабуть, зауважуєте, як ота невеличка горстка людей, які приходили до цього святого місця в часи переслідувань, з року в рік почала зростати. Сьогодні вас є тут не десятки, не сотні, але тисячі, і це велика ласка Божа і велика радість. Водночас, сила Церкви не полягає на числах, сила Церкви не міряється кількістю людей, які заповнюють храми, але якістю їхнього зв’язку із Богом, якістю їхньої віри. І тому, коли ми кажемо, що скарбом Церкви є люди віруючі, то акцент кладемо саме на другому слові: віруючі. Без віри, Церква, хоч буде масовою, але не буде живою. Якщо члени Церкви не дадуть себе оживити Святому Духові, то наша церковна спільнота ніколи не стане живим Христовим Тілом, яке підтримує божественне життя у своїх дітях і притягає до себе нових людей теплом божественної благодаті, теплом божественної любові. Людину віруючу можна розпізнати здалека, божественна благодать відчувається у такій людині на відстані. Це так, як ми, заходячи до хати серед зими, відразу відчуваємо, що піч, яка стоїть в кімнаті, горить, чи ні, чи є у ній дрова, чи є у ній вогонь. Навіть якщо його назовні не можна розпізнати піч напалену і зимну, але за атмосферою у домі ми розуміємо, чи вона напалена чи ні. У нашому українському домі, можна сказати, є багато печей: церков, каплиць, спільнот. Є багато людей, які називають самих себе віруючими. Але спитаймо себе дуже щиро: яка атмосфера панує нині в нашому домі? Чи в ньому не відчувається смертельного холоду байдужості до чужої біди, зневіри у власних перспективах, страху за власну долю і долю дітей? Чи в нашій Україні не поширюється зло у різних постатях і проявах? Цей дім не хоче приймати своїх ненароджених дітей і вбиває їх ще в лоні матері. Цей дім є непривітний до старших осіб, прирікаючи їх на животіння, замість того, щоб запевнити їм пошану і гідну старість. У цьому домі, виглядає, не потрібно молодих здорових рук і мудрих голів, бо його масово покидають чоловіки і жінки у розквіті сил. У цьому домі є тисячі сиріт при живих батьках. У цьому домі процвітає захланність невеликої кількості одних, в той час як переважна більшість ледве виживає. У цьому домі надто багато алкоголю і надто мало любові. У цьому домі є темні підвали, де діти і молодь з безвиході колеться наркотиками і передчасно відходить з цього світу. У цьому домі  процвітають хабарництво і здирство. У цьому домі з екранів телебачення ллються потоки неправди і вульгарності і майже вже не чути рідної мови... Ми усі відчуваємо, що щось недобре діється у нашому рідному домі. Чому так стається, дорогі у Христі? Відповідь є лише одна: Божий закон, записаний колись на кам’яних Мойсеєвих таблицях, і записаний на таблицях людського серця, ще не став законом життя багатьох наших людей, навіть тих, котрі називають себе віруючими. Не будемо сьогодні кивати на політиків, які приходять до церкви лише задля піару, щоб їх показали на новинах. Скеруймо погляд на самих себе. Бо якщо б я вас, дорогі у Христі, сьогодні запитав: «Чи ви є віруючі люди?», може дехто з вас би здивувався, а може дехто з вас і образився б: «Як так, Владико, та ж ми прийшли на прощу, ми здолали стільки кілометрів, щоб бути тут і заносити наші молитви до Господа!?». Але, не все так просто. Наш попередній Глава Церкви Блаженніший Любомир любив казати: «У нас нема проблем з вірою у неділі і у великі свята. Проблеми з вірою у нас починаються від понеділка до суботи»... «Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! – увійде до Царства Божого, а лише той, хто чинить волю Отця Мого, що на небі», - каже Господь Ісус. У Старому Завіті Господь скаржився на формалізм у релігійній поведінці вибраного народу: «Оцей народ устами тільки зближається до мене й губами тільки мене шанує, а серце своє віддалив від мене» (Іс 29, 13). Ми прийшли сюди, щоб не лише устами прославляти нашого Бога, але також серцем, тому і просимо Його: «І дай нам єдиним серцем і єдиними устами славити і оспівувати пречесне і величне ім’я Твоє!» Але не лише устами прагнемо визнавати нашу віру, яку носимо в серці. Ми є покликані визнавати нашу віру нашими ділами. Господь Ісус закликає нас: «Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачачи ваші добрі діла, прославляли вашого Отця, що є на небі». У нинішньому Євангелії Господь Ісус саме про це попереджає: «Кожний, хто визнає мене перед людьми, того і я визнаю перед Отцем моїм небесним. А хто зречеться мене перед людьми, того і я зречуся перед Отцем моїм Небесним». Саме для того, щоб ми могли впродовж усього тижня і цілого життя – в неділю і у будні, в родинному колі і в колі друзів, у праці і у громадсько-політичній діяльності свідчити про нашу віру, жити як справді віруючі люди, Глава нашої Церкви разом з єпископатом проголосив свій заклик до оживлення нашого парафіяльного життя. Усі ви вже мабуть отримали Пастирське послання Блаженнішого Святослава «Жива парафія як місце зустрічі з живим Христом». Оживлення парафіяльного життя починається з оживлення віри у серці кожного парафіянина – єпископа, священика, ченця, черниці, мирянина. Бо усі ми, хоч виконуємо різне служіння в Церкві, маємо таке саме покликання – до святості. Знову ж, щоб зацитувати св. Августина, який, вже будучи єпископом, казав до своїх парафіян: «Для вас я – єпископ, а з вами – християнин». Нашим завданням і покликанням у цьому світі – стати справді віруючими людьми. Сьогодні є для цього сприятливий час. Святійший Отець Венедикт 16 проголосив цей рік Роком віри, бажаючи оживити віру у всіх членів Церкви. Натомість наша Церква устами свого нового Патріярха Святослава, який рік тому перейняв провід з рук Блаженнішого Любомира, проголосила цей 2012 рік Роком християнського покликання з особливим наголосом на покликанні мирян. Два голоси Верховних пастирів нашої Церкви – Вселенської та Помісної – звучать в унісон і закликають до оживлення віри в першу чергу посеред мирян. І це не випадково. Бо саме від якості віри вас, мирян, залежить без перебільшення і стан нашої Церкви і майбутнє нашого народу. Ми інколи схильні думати, що стан Церкви залежить від ієрархії, від духовенства чи монашества. Але остаточно і єпископи, і священики і монахи та монахині походять із середовища мирян. Якщо вірні миряни перестануть горіти вірою, якщо не передаватимуть живої віри своїм дітям, у нашій країні і у нашій Церкві настане духовне запустіння. Натомість, якщо у вас, мирянах, буде горіти вогонь любови Божої і живої віри, які б важкі випробування не падали на нашу Церкву і на наш народ, вони встояться, так як встоялося і тепер розквітає це святе і благодатне місце. На цій дорозі ми не є самі. Знаменно, що ваша єпархіяльна проща до Билич відбувається саме в першу неділю по Зісланні Святого Духа – в Неділю всіх Святих. Своїм життям безліч святих і праведників показують, що святість не є недосяжним ідеалом, зарезервованим для групки вибранців, але що вона є покликанням кожного із нас. Святійший Отець Венедикт 16 в одному зі своїх повчань так каже про покликання до святості: «Як можемо стати святими, приятелями Бога? На це запитання спершу можна відповісти вживаючи частку «не»: Щоб бути святими, не потрібно здійснювати якісь надзвичайні діла, ані відзначатися якимись винятковими дарами. А далі слідує відповідь у позитивному ключі: Потрібно перш за все слухати Ісуса і потім йти за Ним, не знеохочуючись і не втрачаючи рівноваги духа від труднощів». І далі Святійший Отець наводить слова св. Бернарда, який з нагоди Свята усіх святих ставив питання: «навіщо потрібні наші славослів’я Святим, яких ми нині почитаємо?» і далі відповідає на нього так: «Наші Святі не потребують нашої прослави, бо Бог найкраще їх прославив. Зі свого боку мушу визнати, що коли думаю про Святих, почуваюся розпалюваним великими бажаннями». Ось суть нинішнього свята: запалитися великими бажаннями від прикладу Святих. Бажаю Вам і собі, дорогі у Христі, щоб усі ми повернулися домів із серцем, оживленим вогнем святої віри, із серцем, повним великого бажання визнавати нашу святу віру не лише словами, але і ділами. Просімо у Святих, які спільно з нами крокують земними дорогами, підтримуючи нас своїми молитвами, щоб ми наслідували їх у вірі і щоб наприкінці нашої життєвої мандрівки, коли закінчуватимемо нашу земну прощу і станемо на порозі вічності, могли сказати разом з апостолом Павлом: «Я боровся доброю борнею, скінчив біг, віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливості, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя». Нехай це станеться – за молитвами Пресвятої Богородиці і всіх Святих! Амінь! + Богдан с. Биличі10 червня 2012 року Божого Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 Наступна > Кінець >>
Сторінка 2 з 3

banner

Архів
^ Догори