Слуга Божий o.Михайло Вовчик - душпастир зі Старосамбірщини

Друк
Архівне фото
Слуга Божий о. Михайло Вовчик
Народився 5 червня 1892р. в м. Старий Самбір, Львівської обл. в ремісничій родині.[1] Родина Вовчиків не була заможною, зате Господь дав їм інше багатство – дітей. Михайло мав братів Теофіла, Володимира і сестру Стефанію. Початкову освіту Михайло здобував в своєму рідному місті. В школі був зразковим учнем, вимогливим до себе й дуже старанним.

Освіту в гімназії з усіх дітей отримав лише Михайла, через живий від природи розум і потяг до науки. Після закінчення гімназії (м.Перемишль) молодий юнак вступив до Львівського університету на теологічний відділ філософського факультету. Тяжко було Михайлові знайти кошти, щоб оплатити навчання, батьки також не мали можливості допомогти синові в цій скрутній ситуації,[2] але він будучи здібним студентом охоче допомагав в навчанні слабшим студентам, котрі переважно були з заможних родин, а зароблені гроші використовував, як плату за навчання. Після закінчення семінарії, в 1920 р. одружився з Анною яка подарувала отцю двох синів Іларіона і Ореста та дочок Стефанію і Ірину. Цього ж року отримав священичі свячення з рук Високопреосвященного Владики Йосафата Коциловського. Сповняв священиче служіння в різних гірських селах Старосамбірського і Турківського районів. Спочатку отця було призначено адміністратором парафії Успіння Богородиці у с. Мшанна. З 1925 по 1930 р. отець був парохом у с. Лопушана Хомина.

Про Слугу Божого люди у селі згадують як про порядного і ревного душпастиря який проповідував у церкві і навчав дітей катехизму у школі. Зусиллями отця у селі була створена читальня «Просвіти». Свідчить Марія Дубравська: «Він в нас вчив катехизм в школі. Знаний був тим, що збудував в селі читальню – перше люди по хатах збиралися, а вже потім мали змогу ходити до читальні. Це в той час багато додавало до українського духа, до пробудження нашої національної свідомості». 10 грудня  1926 р.  на перших зборах читальні  зібралося 200 селян, після промови о. Михайла про роль доброго слова в рідній мові до читальні зголосилося 50 читачів. Про авторитет отця серед вірних свідчить те що отця було обрано головою читальні а його дружину бібліотекарем. Слуга Божий для скріплення вірності Церкві підкреслював роль друкованого слова.

Особливу роль у душпастирстві отець приділив молоді. Отець намагався надати вихованню молоді організований характер. 12 лютого 1928 р. Слуга Божий на парафії в Лопушанці заснував осередок Української Християнської Організації (УХО). На зборах Слуга Божий закликав молодь об’єднуватися у спільноту і того ж дня в Кружок УХО вписалося 32 молоді особи. З членських вкладок молодь за порадою отця передплатили часопис «Правда».

Прикметною рисою отця Михайла було сформоване бачення розвитку громадянського суспільства. Зразком для українців Слуга Божий ставив християнські починання Католицької церкви на Заході, а зокрема рух Католицької акції. Отець наголошував що серед українців поширювати її потрібно у спосіб  відмінний чим на Заході. Католицької акції має бути рухом мирян, які активно допомагають духовенству у віднові морально-релігійного духу у приватній і публічній сфері суспільства: «Дальша наша праця повинна йти в напрямі вироблювання з реліг. і нац. свідомих людей бесідників в обороні всього, що є Божої установи… А спричинниками й учителями цего — будьмо ми, священики! Місцем науки, риторики для селянських катол. бесідників — хай буде приходство й Кружок УХО.

У 1930 р. Слугу Божого як вмілого проповідника покликали душпастирювати у с. Вижня Яблінка. У громаді з’явилися прихильники комуністів, а отець був покликаний попередити вірних про небезпеку комунізму: «Його зусилля по впровадженню українського духа в селі були доцінені тим що його перевели до парафії в Яблінці, де почала була зароджуватися комуністична пропаганда».

Отець Михайло був ревним і побожним душпастирем, любив працювати з людьми, мав особливий підхід до дітей та молоді. Брав активну участь в різних громадських заходах села. Часто відвідував стареньких хворих людей, даруючи їм щиру любов і доброту. Ставився до людей з простотою й доброзичливістю, ніколи не роблячи різниці між багатими і бідними, між людьми і собою. Дуже любив читати. Мав велику бібліотеку. Всі знали Слугу Божого о. Михайла Вовчика як доброго проповідника: «Йому часто давали говорити проповідь і на празниках: якщо хтось не був готовий, то казали що вихід є – дати отцю Михайлові». Його проповіді були лаконічними, “розумними” й дуже конкретними. Покірний і охочий до праці о. Михайло залюбки виконував всяку роботу, незважаючи на втому й слабке здоров’я. Отець Михайло був спокійним і врівноваженим, мав велике і любляче серце до народу і рідної України, був великим патріотом.

В 1942 р. Слуга Божий отримав призначення до с. Торчиновичі поблизу м. Старий Самбір. На цій парафії Слуга Божий пережив німецьку окупаційну владу і при приході радянської влади залишився з вірними. Як парох він відпровадив в останню дорогу вбитих радянськими військами українців. Син Іларіон під час війни просив батька благословення піти в дивізію СС «Галичина». Отець Михайло був проти однак син проти волі батька пішов і згодом загинув. Отець Михайло запам’ятався як ревний проповідник, отець відвідував старших і спілкувався з молоддю. Активно включився у громадське життя вірних.

Переслідування о. Михайла розпочалось відразу після завершення так званого „Львівського собору 1946р.” Причиною переслідувань була його категорична відмова визнати легітимними  рішення „собору”, та прийняти православ’я.

Перед собором з боку „Ініціативної групи” чинився тиск на тих священиків, котрі, не вступили до неї.  Їм навіть було висунуто попередження: якщо „ ви не приступите до Ініціативної групи, то від того дня не зможете  правити Служби Божої ні в одній церкві, а одночасно втратите всі права пароха”.[3] Та з рішенням собору, що мав на меті ліквідувати Берестейську унію з 1596р., відірватися від Риму і возз’єднатися з православною Церквою не погодилась більшість греко-католицького духовенства.[4]

Власне, ці священики, монахи і монахині стали об’єктом „особливої уваги з боку … православного церковного уряду, уповноважених Рад у справах релігійних культів та у справах РПЦ, представників інших державних органів влади і, зокрема, служби безпеки.” Всім їм було дано завдання переконати тих „непокірних” перейти на православ’я, в іншому випадку кожен з них підлягав арешту  за політичними звинуваченнями, тривале й дуже болісне ув’язнення, заслання членів їх родин на каторжні роботи до Сибіру або й смертний вирок. Всі, хто не визнав легітимними рішень „Львівського собору”, опинились поза законом. Власне, тому кожен греко-католицький священик, котрий не згоджуючись зі собором продовжував священнодіяти,  вважався переступником закону. В такій ситуації опинився й Слуга Божий о. Михайло Вовчик. І хоча він був свідомий того, що в будь-яку мить його можуть притягнути до карної відповідальності та засудити й ув’язнити як „служителя забороненої релігійної організації”, не зрадив своєї священичої присяги, залишившись вірним Богові і продовжив священнодіяти як греко-католицький священик.

О. Михайла багато разів викликали до Дрогобицької єпархіальної контори, управління НКВС, обіцяючи кращого і вигіднішого місця та всіх благ, про які в той час можна було думати. Обіцяли „прощення гріхів” та повну реабілітацію перед радянською владою. Але виявилось, що не так просто зломити Слугу Божого, який був твердий у своїх переконаннях, непохитно стояв в вірі, неустанно просячи Божої помочі й кріпости встоятись перед подібними спокусами.[5]

Парафіяни дуже любили о. Михайла – свого душпастиря, ставились до нього з глибокою повагою. Переживаючи за його життя,  неодноразово радили: „Отче, та підпишіть їм те православ’я. Ви маєте жінку, дітей, як вони будуть без вас жити?” На що Слуга Божий відповідав: „Я присягав служити Католицькій Церкві і готовий покласти за це життя”. Отець Михайло перед приходом радянських військ відправив дружину з дітьми на Захід. Слузі Божому хоч і пропонували виїхати на Захід, щоб уникнути постійних переслідувань і ув’язнення, але Слуга Божий без зволікань відповів: „Ні! Нікуди я не поїду. Що буде моїй пастві, то буде і мені. На все Божа воля.”[6] Уже в радянський період дружина з дітьми повернулися в Яблінку, де їх зустрів батько: «Назустріч вийшов батько, котрий дуже посивів і полисів, хоча пройшов лише один рік (став сутулий) і спитав: «Діти чого ви повернулися? Що буде з вами?».

Про підставу арешту Слуги Божого згадують в своїх свідченнях Стефанія та Ірина, кажучи, що „підстав для арешту в них (енкаведистів) знайшлося аж забагато: йому (о. Михайлу) ставили в вину те, що був дуже побожним з переконання і ретельно виконував свій душпастирський обов’язок, виховував парафіян і всю свою родину в дусі любові до Бога, до Греко-Католицької Церкви, вчив їх бути національно свідомими і любити свою Україну.” Слугу Божого схиляли до підписання православ’я та він не погодився з рішеннями “Львівського собору 1946р.”

6 жовтня цього ж року Дрогобицьким обласним судом по завершенні судової справи було винесено вирок, котрим Слугу Божого засуджено на 10 р. перебування в місцях позбавлення волі та 5 років позбавлення прав згідно зі ст. 54.  ч.10 КК УРСР.[7] Про перебіг суду у справі Слуги Божого дізнаємось з розповіді чоловіка, котрий розповів все, що бачив дітям о. Михайла в сам день розгляду судової справи: “Отець Михайло вів себе спокійно, але потім в останньому слові сказав: ”Я даром прожив життя як душпастир, оскільки не справився з своїми обов’язками душпастиря, - раз я виховав таких парохіян, котрі сьогодні виступили проти мене”. Йшлося про неправдивих свідків - парохіян Нижньої Яблінки, прізвища яких подані в копії вироку.[8]

В матеріалах суду читаємо: ”Підсудний Вовчик будучи настроєним вороже до існуючого в СРСР політичного строю, де за часів польської влади в західнійй Україні працюючи священиком в селі Яблонька Нижня Турківського р-ну, був постійним кореспондентом антирадянської газети “Нова зоря”, в яку писав антирадянські статті і цю газету з приходом Радянської влади хоронив у себе на квартирі. В 1941 р. в час приходу німецьких окупаційних військ в село Яблонька – Нижня організував урочисту зустріч частинам німецької армії, виступивши з антирадянською промовою, а потім вгощав німців горілкою, крім того на збудованій його сином символічній могилі виступив з проповіддю в якій закликав віруючих особливо молодь, щоб добровільно їхали в Німеччину на роботу …”.

Невдовзі після арешту Слуги Божого було заарештовано його сина Ореста – підпільного бійця УПА. Сину було присуджено 25 р. заслання  в табори Комі АРСР,  де він 5 березня 1952р. помер. О. Михайло важко пережив смерть сина Ореста.

Постійна молитва й довіра до Божої волі допомагали Слузі Божому долати всі труднощі на життєвій дорозі в тих складних обставинах долі. Додавали мужності й відваги мовчки переносити тортури й муки, яким піддавали в’язнів, намагаючись різними методами зламати їх волю.  Їх позбавляли сну, відпочинку, залишали без їжі, піддавали психологічним і фізичним тортурам, на тлі яких пропонували звільнення за умови зречення своєї віри.

О. Михайло як душпастир, був для всіх прикладом цілковитої посвяти й жертовності. Постійно мав віру в те, що все зміниться на краще, чим потішав свою родину, а також і співв’язнів, про що свідчать його слова: “Так як є кінець добру, так теж є кінець терпінням”. Та все-таки, як би не тримався Слуга Божий, важкі умови та непосильна праця сильно відбились на його здоров’ї. Знесилений організм втратив силу боротися з хворобами і почав важко хворіти.

4 листопада 1953р. Слуга Божий о. Михайло  Вовчик помер в Донецькій тюрмі. Це було великою втратою для близьких Слуги Божого, особливо для дружини Анни та двох дочок Стефанії та Ірини, котрі з моменту арешту отця і навіть після його смерті постійно були під наглядом НКВС, а пізніше КГБ. Про обставини смерті Слуги Божого пише, звертаючись до членів його родини, п. Андрій (ймовірно співв’язень о. Михайла Вовчика):  “…Отже він розлучився з нами 4 ц.м. (цього місяця) в саму північ і вибрався в дорогу, котра й кождого з нас чекає, коли “прийде година для всіх єдина”. А вибув з чистою совістю, поєднавшися з Богом і попрощавшися з товаришами. Нікому нічого не довжний. … Через мене попрощався з найдорожчими свому серцю – зі всіми Вами, здаючи вас під Покров Матері Божої і поручаючи мені на ваші руки переслати для всьої рідні посліднє пращальне уцілування. Отцим сповняю його послідню волю звертаючи Вам  при тім передані мені три фотографії. Будьте мужні, а ліку на своє зболіле серце випрошуйте у Страдальної при хресті свого Сина Матері Божій як рівнож і нашій. – Прийми прибита горем Родино й від мене щире співчуття.”

Люди які знали Слугу Божого визнають що він втішався доброю славою зокрема свідчить п. Теодор Лисейко: “Бажаю, щоб Слугу Божого о. Михайла було канонізовано. Думаю, що його терниста дорога життя та беззавітне служіння Святій Католицькій Церкві дають підстави для такого визнання.”

О. Михайло Вовчик продовжував писати до останніх днів свого перебування на волі. Все те, що було написане Слугою Божим зберігалось на даху плебанії, бо о. Михайло щиро вірив в те, що прийде час, коли це все можна буде дати до друку. Та не сповнилась мрія Слуги Божого. Після його арешту плебанію перетворили на приміщення для колгоспного складу. Під час ремонту даху плебанії розпочалась буря, „вітер розвіяв листки по полю, а дощ змивав все написане.” Таким чином були знищені всі рукописи о. Михайла Вовчика – плоди його багаторічної праці.

У 1992 р. з нагоди 100-ліття з дня народження Слуги Божого о. Михайла Вовчика Греко-Католицька громада в с. Торчиновичі організувала торжество в честь його пам’яті.  Хвилююча і щира атмосфера панувала на цій зустрічі, яка зібрала разом всю родину Слуги Божого. “Спочатку всі пішли до церкви, щоб відправити панахиду. Перед панахидою у своїй проповіді отець-декан Петро Федюк сказав: “Дорогі брати і сестри! Сьогодні ми зібралися тут не випадково, ми прийшли, щоб вчинити молитву за померлих. Перед тим, як її почати, хочу сказати, що ця парохія мала гідного пароха, який не зрадив віри Христової. … Пройшовши через 50 р. гонінь і поневірянь, ми стоїмо під церквою, де зачинені двері, бо відсутнє порозуміння з боку православної конфесії. Тож просім Господа за заступництво через молитви, будьмо прикладом для інших, а любов переможе.”

Приклад цілковитої відданості й посвяти Господеві Слуги Божого о. Михайла Вовчика свідчать про глибоке єднання з Богом в тяжких обставинах долі й повну згоду з Його святою волею.  Слуга Божий залишився у пам’яті людей як порядний сім’янин, добрий господарник, ревний душпастир. Отець не залишив ввіреної його пастирській опіці громади, а у цілковитій злуці з Христом віддав своє життя.


[1] Богословія, 1993р. с. 200; Архів місії Постуляційний центр УГКЦ, Справа о. Михайла Вовчика, Свідчення Лисейко Степанія від 3.09.2002р. с.3.

[2] Богословія, 1993р. с. 200.

[3]Богдан Боцюрків, Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950), Львів 2005, с. 134.

[4]Богдан Боцюрків,Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава…, с. 152.

[5]Архів місії Постуляційний центр УГКЦ, Справа о. Михайла Вовчика, Вовчик (Лисейко) Стефанія, Вовчик (Герльовська) Ірина, Опис життя і діяльності отця Михайла Вовчика, Великий Любінь. 11.07.2000р. с. 1; Ковальчук Микола, Свідчення від 2.09.2005р. с. 2. Богословія, 1993р. с. 200.

[6]Архів місії Постуляційний центр УГКЦ, Справа о. Михайла Вовчика, Опис життя і діяльності отця Михайла Вовчика. Вовчик (Лисейко) Стефанія, Вовчик (Герльовська) Ірина. Великий Любінь. 11.07.2000р. с.3; Ковальчук Микола. Свідчення від 2.09.2005р. с.2; Герльовська Ірина. Свідчення  від 3.09.2002р.; Прикарпаття, №64; 1.08.1992р. с.2.

[7] Богословія, 1993р. с. 200; Справа №39284, Дрогобицький обласний суд, Вирок від 6 жовтня 1947р.

[8]Архів місії Постуляційний центр УГКЦ, Справа о. Михайла Вовчика, Лисейко Степанія, Свідчення від 3.09.2002р. с. 7.