Байка авви Рафаїла про чоловіка і трьох друзів

№8 (157), жовтень 2013 _ о. Тарас РИСЕЙ
Друк
Фото
Монах за працею
Десь далеко на Кавказі жив, а може живе ще й досі славний монах з чудесним ангельським іменем –  Рафаїл. За його духовними порадами звідусіль з’їжджались різні люди, щоб повернутись додому, як кажуть очевидці,  щасливими та умиротвореними.

Одного разу цей старець розповів нам дуже дивну байку. Хочете почути? Ну, тоді сідайте зручніше і слухайте. Колись, дуже давно, а може недавно, був собі на світі один чоловік. Мав він аж трьох приятелів. Однак, якщо чесно, то любив він тільки двох, а третього – просто не міг терпіти. Та одного разу сталося щось неочікуване. Наш герой змушений був вирушати у далеку дорогу. Почувши цю звістку, перший товариш зразу покинув його. Другий погодився відпровадити нашого героя лише до воріт міста. І тільки третій приятель, якого він так недолюблював, пішов з ним аж до кінця… Ось і баєчці кінець, а хто слухав…, а хто слухав уважно, чи зрозумів її мораль? Авжеж, що ні. Хто всі ці люди? Відповідь дуже проста: чоловік, який має вирушити у мандрівку –  всі ми (ти і я), що стоїмо перед лицем смерті (життя вічного). Перший приятель, якого так любимо і який найшвидше нас покидає у момент розставання душі з тілом – це гроші, слава, влада, розкоші. Покійника вони вже не потребують, тому і залишають відразу. Другий приятель, який теж є у списку наших фаворитів – це родина (чоловік/жінка, діти, внуки). Вони відпроваджують мерця до воріт міста, тобто на цвинтар. Опісля ж настає поступове забуття. Натомість третій приятель, якого так не любимо – це доброділаніє. Як важко заставити себе творити добрі діла, як довго думаємо – варто чи ні, вигідно чи краще почекати… Тим не менше, саме він піде з нами перед престол Всевишнього і єдиний буде потрібний, щоб допомогти водворитись в оселях праведних… Задумайся, християнине! 

Дозвольте Вам, любі читачі, запропонувати провести один цікавенький експеримент у ділянці вивчення зрілості християнської свідомості суспільства. Отож, підійдіть до своїх рідних, близьких, знайомих, друзів, сусідів, співпрацівників, однокласників чи однокурсників і поставте одне простеньке питаннячко: «Як гадаєте, хто із людей може називати себе святим?» Підозрюю, що на такі речі у Вас зовсім нема часу та й сміливості. Тому дозвольте поділитись досвідом опитування, яке зробили інші «дослідники». Результат був просто вражаючим. Більшість із опитаних сказали одноголосно: «Святий – це той, хто ніколи не грішить!» Ви теж так думаєте?

 

Пригадався анекдот. Приходить до лікаря якийсь чоловік і скаржиться на безперестанне свербіння у ділянці спини. Доктор здивовано подивився крізь круглі окуляри і розпочав діалог:

 

-      Курите?

 

-      Ні, що ви!

 

-      П’єте?

 

-      Ніколи, це недопустимо!

 

-      Може трошки «скачете у гречку»?

 

-      Та де там, лікарю. Це і на гадку мені не приходить!

 

-      Ну тоді все ясно… У вас свербить спина тільки тому, що на плечах починають прорізатися перші… крила. Вітаю, ви – святий!

 

Тим не менше, безгрішність і святість життя – далеко не одне і те ж…

 

Зізнаюсь, як священик, що люди майже ніколи не сповідаються із того, що не скористалися шансом творити добро через лінь, страх, байдужість, відсутність часу, скупість, диявольську сором’язливість… Забувають одне: у скорому майбутньому Господь не питатиме нас, кого ти не вбив, чого не вкрав, з ким не зблудив, …, а чи нагодував, напоїв, відвідав, утішив, зодягнув, порадив, врятував, навчив, коли найменший потребував цього… Не вірите? Почитайте у Писанні! Амінь.