Різні залежності

№12 (202) грудень 2011 _ Ігор БРИНДАК
Друк
Ілюстрація
Азартні ігри
Узалежнення від алкоголю, від наркотиків, азартних ігор, комп'ютерів і т.д. Про ці речі дуже часто доводиться чути як у ЗМІ, так і в приватних розмовах. Над поборюванням цих негативних явищ працюють лікарі, психологи, священики, представники інших професій. Але р езультати наразі досить скромні. У даній публікації мова йтиме не про те, як протидіяти різним узалежненням, а про деяку небезпеку, пов'язану з їхньою класифікацією.

Упродовж останніх років серед деяких кіл психологів на Заході існує тенденція до різного роду узалежнень відносити також залежність від ... релігії. Стверджується навіть, що вона є такою ж небезпечною, як і алкоголізм, наркоманія і т.д. І хоча теорія про небезпеку «залежності від релігії» наразі не набрала великого поширення у науковому світі, але, враховуючи тенденцію у нашій державі запозичувати закордоном як правило те, що гірше, слід її розглянути ширше.

Почнемо з того, що поняття «релігія» є досить широке. Іноді дійсно може бути небезпечна залежність й від релігії, про що говорить і саме Євангеліє: «А й година настане, коли кожен, хто вас убиватиме, буде гадати, що служить тим Богові» (Ів. 16, 2). Не слід остаточно забувати, що й Ісуса Христа розіп'яли не атеїсти, а люди віруючі, які були впевнені, що сповняють Божий закон. А якщо вже говорити про новітні часи, то пригадаймо, скільки проблем створили тоталітарні культи на зразок Білого братства чи їм подібних. Під цим кутом зору про небезпеку релігійного узалежнення можна говорити. Але уся справа в тому, що на побутовому рівні дехто ці речі переносить у зовсім інші сфери. Тому й чуємо щось на зразок: «Зачасто ходиш до церкви, щоденно читаєш Святе Письмо, їздиш на прощі – значить ти вже узалежнений від церкви чи від релігії». Іноді в таких випадках ще вживають приказку: «Б'ючи поклони, розіб'єш собі лоба» Наскільки, власне, є правильною така інтерпретація?

Візьмемо чисто житейські справи. Скажіть, чи кому-небудь з нас приходила в голову думка про залежність від води? Чи чув хтось із нас твердження на кшталт: «Для чого митись так часто? Вистачить раз на рік, бо ж раз на тиждень – це забагато, а митися щодня – це взагалі фанатизм, узалежнення. Для чого взагалі воду споживати щодня, і то не один раз? Можна хоча б через день». А як щодо повітря? Ми ж його приймаємо навіть не щохвилини, а щосекунди. І не вважаємо це узалежненням. А тепер подумаймо собі, хто створив і воду, і повітря, і все решту навколо нас? Кому завдячуємо кожною миттю нашого життя? Від кого ми дійсно є залежні в силу самого нашого існування? Тоді дискусії мали б відпасти самі по собі.

Однак дехто бачить проблему з іншої точки зору: шкідлива нібито не залежність від Бога, яку безумно заперечувати, а залежність від Церкви або ж від її вчення. Але в християнстві Бог і Церква не протиставляються одне одному. Навпаки, Ісус навіть ототожнює себе з Церквою: «Савле, Савле, чому ти мене переслідуєш?» (Ді. 9, 4). Як відомо Савло до цієї зустрічі ніколи особисто не бачив Ісуса Христа. Як він тоді міг Його переслідувати. В пізнішому часі, вже будучи Христовим апостолом Павлом, він це пояснює сам: «Я переслідував Церкву Божу» (І Кор. 15, 9). Так що всілякі спроби розділити Христа і Церкву є тільки самообманом.

Тепер, щоб правильно зрозуміти, яка є різниця між християнським визнанням своєї залежності від Бога і Церкви та всіляких шкідливих узалежнень, розглянемо кілька історичних прикладів. Дехто з читачів, мабуть, переглядав у свій час фільм «Падре Піо» італійського режисера Карло Карлеї, у якому показано життя всесвітньовідомого стигматика-капуцина. У цьому фільмі висвітлено одну реальну подію, яка мала місце у сорокові роки минулого століття. Саме тоді за ініціативою отця Піо недалеко від його монастиря розпочалося будівництво великої лікарні, яка згодом отримала назву Дім Полегшення Страждань. І власне в часі будівництва до стигматика прибули настоятелі ордену Капуцинів. Вони пояснили, що ця монаша спільнота потрапила у великий грошовий борг, і падре Піо з коштів, зібраних на будівництво лікарні, повинен допомогти у погашенні цього боргу. На це отець відповів, що він цього не зробить. Настоятелі нагадали стигматику, що він чернець-капуцин і що складав обітницю послуху. На це нагадування отець Піо випорожнив свої кишені і сказав: «Мої гроші забирайте, але гроші, виділені для лікарні, я вам не дам».

Тут ми повинні трохи зупинитися, щоб правильно зрозуміти його дії. Вище згадана розмова не означала, що у падре Піо був відсутній послух своїм настоятелям. Навпаки, усім своїм життям він свідчив про дух послуху, смирення і вірності Церкві. Навіть тоді, коли він був змушений бути цілком ізольованим, не маючи можливості сповідати людей чи листуватись, він слухав голосу Церкви, що більше за свідченням очевидців, цей святець негативно сприймав критику церковних ієрархів у своїй присутності. У тому числі й критику тих, що були причетні до його ізоляції (див. Ірена Бурчацька, «Отець Піо: стигматик, містик, чудотворець», Львів «Добра книжка»// 2005. - стор. 183). Вже на схилі свого життя цей подвижник одного разу заявив своїм знайомим: «Як добре, що я такий старий, що наближається смерть. Я не зміг би спокійно спостерігати, як Церкву критикують і розшарпують її ж діти» (там же, стор. 183).

То ж як тоді пояснити його позицію у справі ліквідації боргу ордену капуцинів? Може, отець Піо боявся, що жертводавці подадуть у суд? Але ті, що тоді жертвували на будівництво лікарні, були людьми, які вже за життя падре Піо вважали його святим і були готові прийняти будь-яку його позицію. Так у чому ж тоді справа? Насправді усе дуже просто. Згідно з вченням Церкви будь-яка обітниця, будь-яка присяга, будь-який послух зобов'язують доти, доки їх виконання не суперечить Божому закону. А ось якби в даній ситуації отець Піо використав гроші не за призначенням, то це було б обманом великої кількості жертводавців. І тому він не міг на це піти. Ось тут якраз ми бачимо велику різницю між залежністю від Бога і шкідливим узалежненням. Для порівняння: чи хто-небудь із нас довірив би на зберігання велику суму грошей людині, про яку відомо, що вона узалежнена від алкоголю, наркотиків, азартних ігор і зовсім не збирається від цього відмовитися? Так само видно велику різницю між Церквою і деякими тоталітарними культами, де неодноразово усякі гуру присвоювали гроші своїх адептів, змушували останніх до різних роду маніпуляцій і при цьому були ними обожнювані.

Тепер розглянемо деякі моменти з життя блаженної Матері Терези з Калькутти (конкретніше про неї див. у статті «Найвідоміша черниця», «ЖВ», №№ 8-9// 2010). Цього разу мова йтиме не про грошові пожертви, які Мати Тереза, ясна річ, теж отримувала. Усім відомо, на які потреби вона їх використовувала. Йтиметься про саме заснування її згромадження. Знаємо, що подвижниця з Калькутти спочатку належала до згромадження сестер-Лоретанок. Пізніше, уже будучи в Індії і побачивши, як живуть місцеві мешканці, вона вирішила заснувати нове згромадження Місіонерок Милосердя, яке мало працювати серед найбільш знедолених. Але допоки статут згромадження отримав затвердження Ватикану, треба було чекати чотири роки. Цікаво, чи під впливом алкоголю або наркотиків людина пам'ятатиме так довго про потреби інших? І то не рідних і близьких, а людей цілком незнайомих, чужих за мовою, культурою і релігією.

Наступний приклад – святий Джованні Боско (він більше знаний як Дон Боско, що жив у ХІХ столітті. Цей подвижник віри був всесвітньо відомим педагогом свого часу. Саме завдяки його праці тисячі підлітків знайшли дах над головою, отримали виховання, шкільну освіту і стали добрими громадянами Італії. Крім того, Дон Боско розробив нові педагогічні методики, які, зокрема, передбачали відмову від тілесних покарань та різних засобів приниження підлітка. Для того часу це було настільки незвичним, що відомий французький письменник Віктор Гюго назвав Дона Боска революціонером у позитивному значенні цього слова. У 1877 році туринський ораторій, заснований отцем Боско, відвідав прем'єрміністр Великобританії лорд Вільям Пальместрон. Його вразив зразковий порядок, що панував в ораторії, а також спокійна поведінка п'яти сотень хлопців, які на майданчику могли бавитися з великим галасом, але, зайшовши у приміщення, дотримувалися тиші, щоб не заважати своїм товаришам, які вчилися. Вони дотримувалися порядку, коли в приміщенні за ними ніхто не наглядав. Не слід забувати, що більшість із них були в минулому дітьми вулиці. Після оглядин лорд запитав настоятеля, в чому секрет його педагогіки. На це Дон Боско відповів дуже коротко: «Часта Свята Сповідь, часте Святе Причастя і щоденна участь у Службі Божій». Пізніше додав: «Коли не оперти виховання на релігійних основах, тоді треба шукати допомоги в погрозах і палиці». Лорд Пальместрон погодився: «Ви зовсім праві. Я цілком з вами погоджуюся. Релігія або палиця. Я перекажу це в Лондоні» (цит. за Мілена Рудницька, «Дон Боско: людина, педагог, святий», Рим - Салезіянське видавництво//1963. - стор. 246-247). Іншим разом цей славетний Апостол Молоді писав в одній із своїх монографій: «Лише релігія спроможна покласти основи під велике діло доброго виховання та завершити його... Релігія і розум – це два стовпи, на яких спирається вся моя виховна система. Справжня релігія, щира релігія, що керує життям молоді, і розум, що пристосовує святі релігійні принципи до кожного конкретного випадку – у цих двох основах міститься вся практикована мною система виховання» (там же, стор. 237). До речі, ці його слова дуже добре перегукуються з думкою іншого педагога, хоча й світського. Маю на увазі лорда Роберта БайденПауелла, засновника скавтингу. Ось що він писав: «Людина, що не вірить у Бога і не підпорядковується його законам, не дуже багато вартує. Тому кожен скаут мусить бути віруючим» (цит. за Богдан Савчук, «Український «Пласт»: 1911-1939», ІваноФранківськ, «Лілея –НВ»//1996. - стор. 121). Наслідки праці обох педагогів дуже добре відомі. Робити їх порівняння з якось шкідливою залежністю потреби немає.

Ще одна важлива різниця: при негативних узалежненнях людина, довго перебуваючи під їх впливом, руйнується внутрішньо, а іноді й зовнішньо. При цьому вона створює щораз більше проблем для оточуючих. У релігії ж, насамперед у християнській, усе навпаки: чим більше людина живе духом Христовим, тим більше чинить добра. Візьмімо для прикладу старців, тобто монахів, які приймали у великій кількості прочан і кожному індивідуально могли давати поради для розв'язання найрізноманітніших складних проблем. Вже сама назва «старець» говорить, що людина стала такою на схилі свого життя, після довготривалого перебування у монастирі, іноді у скиті. І все це, як розуміємо, спричинило не їхню деградацію, а розвиток. Або ж погляньмо на особу митрополита Андрея Шептицького. Найбільшу повагу у світі він має саме завдяки діяльності в роки німецької окупації. Зрозуміло, що й перед тим він зробив багато корисного. Та все ж, період війни є найбільш яскравою сторінкою його життя. І в той же час це були останні роки його життя. Воно всеціло було наповнене молитвою, служінням Богові й Церкві.

Тепер нарешті про ще один важливий момент. Саме завдяки наверненню до Бога і до Церкви велика кількість людей змогла позбутися різноманітних шкідливих узалежнень. Коли у ХІХ столітті на Галичині після скасування панщини (1848 р.) багато селян вдарились у пиятику, цей процес був зупинений, а пізніше й викорінений завдяки товариствам тверезості, які очолював митрополит Йосиф Сембратович, а на місцях – парохи. І в наш час у цьому напрямку активно працюють релігійні діячі різних конфесій. Можливо, хтось запитає, чому зараз звільняється від узалежнень значно менше людей, ніж, наприклад, у часи Йосифа Сембратовича. Не забуваймо, що в ті часи був набагато більший відсоток людей церковних, особливо по селах.

Як бачимо, те, що комусь може видатися залежністю від релігії, є насправді шляхом до правдивої свободи. Це потверджують і слова зі Святого Писання: «Де дух Господній – там і свобода» (ІІ Кор. 3, 17).