SDE

Царство небесне: де воно знаходиться і як туди потрапити?

№6 (220) червень 2013 _ о. Павло ВЕЛІКАНОВ
Друк
Ікона
Христос Вседержитель
Прийшов до своїх, і свої не прийняли... Якщо уважно вчитатися і задуматися над усіма словами Христа про Царство Боже, то стає очевидним: саме це вчення стало фатальним для Його земного життя. Юдеї прагнули Царства, марили Царем – але тільки не таким, яким виявився Христос. І Спаситель був до цього готовим: на відміну від багатьох лжепророків і лжемесій, Його цілком не хвилював зовнішній ефект від Його проповіді. Він знав, що робив. І чудово розумів, яка ціна словам, і яка – справам. Достатньо пригадати, як після слів про необхідність вкушання Його Тіла і пиття Його Крові як необхідній умові життя з Богом багато хто відвертається від Нього і йде. І ось, замість того, щоб, як сказали б сьогодні, «змінити тактику» і «внести корективи» для більшої ефективності – Христос повертається до Своїх найближчих учнів: «А чи не хочете ви – піти?»

Вчення про Царство Боже – ключове для всього євангельського повіствування. З точки зору юдеїв, усе це не більше ніж якась абстракція, ніяк не пов'язана з життєвими реаліями. Тому Той, хто відважно сміє утверджувати Своє Богосинівство – і тим самим перетворювати цей «незрозумілий вимисел» у Божественне Одкровення – повинен бути убитим, і убитим ганебно, для науки іншим, щоб нікому не хотілося б спробувати зруйнувати те, що – як вважали старозавітні юдеї – століттями зберігало автентичність і цілісність єврейського народу. Хто вже інший, окрім юдеїв, чудово розумів і пам'ятав, що таке Царство? Саул, Давид, Соломон – усі вони були вписані в історію єврейського народу не лише як святі і пророки, але й як будівничі того самого царства, по розвалинах якого тепер і ходить оцей новоявлений Пророк та розповідає дивні речі про Небесне або Боже Царство! Христові запитувачі – євреї – люди дуже конкретні у своєму ставленні до всього, що стосується важливих для них областей життя. Багатющий досвід виживання у ворожому середовищі привчив їх до виняткового прагматизму, а складні установи Мойсеєвого Закону філігранно відточували з покоління в покоління цю здатність до швидкого розсудливого реагування. І коли читаєш, як вони слухають слова Христа про Царство, виникає відчуття, ніби у повітрі буквально дзвенить цей беззупинний агресивний фон запитань: «А де це Царство, покажи його нам! Коли прийде це Царство! А з чим його можна порівняти, як його помацати, доторкнутися, побачити? Чи не блеф усе це?...»

А Відповідь була у них перед очима, ходила, розмовляла, зцілювала хворих... Лише потім, вже після Воскресіння, апостол Йоан буде згадувати з глибоким почуттям щирого здивування , як Його, Слово Життя, Сина Бога, вони могли бачити очима, торкатися руками, їсти, пити разом із Ним. Це дуже важко вкладається у свідомість навіть Його найближчих учнів – тих, що бачили Його Воскреслим. Що ж тоді казати про тих, хто і дивився на цього мандрівного проповідника так собі, краєм ока, неуважно – багато ж тут ходить усяких...

Вертикаль чи горизонталь?

Коли ми говоримо про Царство Небесне, нас відразу збиває з пантелику його «нечесність», яка підсвідомо сприймається нами як щось не зовсім реальне, винятково духовне або як мінімум – неземне чи загробне. Однак у євангельських текстах «Небо» - синонім імені Божого, і, відповідно, «Царство Небесне» не що інше, як Його, Бога, правління на Землі – і тільки. Але це така жива і реальна присутність Бога у людському житті, що вона виявляється тою самою перлиною, заради якої усе інше з легкістю продається і забувається. Царство Небесне безконечно далеке від стану «душевного комфорту» або «кишенькового Бога в душі», яким так полюбляють оправдувати своє практичне безбожництво наші сучасники. Тут Бог приходить до людини саме як Цар, Володар – і це одкровення неможливо ані спутати, ані зімітувати. Цар не буває без своїх підданих: подібно й Царство Небесне появляється лише там, де відбувається зустріч людини і Бога – зустріч, результатом якої для цієї людини стає нове життя.

Царство небесне – не їжа і не пиття, не влада і не могутність, не достаток і багатство. Усе це – горизонтальна площина: і в будь-якому пункті цього простору може з'явитися нова реальність – вертикаль, яка вибудовується лише між Богом і людиною. Царство Боже вже тут, серед вас – говорить Христос своїм учням; вони з подивом оглядаються, дивляться у різні боки, не розуміючи, що потрібно лише побачити самих себе поряд із Христом. Не варто шукати цього Царства ані в часі, ні в просторі – воно постійно поряд.

Але Христос – покірливий і довготерпеливий, Він не вламується в душу як Владний Господар, а стоїть біля дверей і лише скромно постукує з надією, що ті, хто за дверима, всередині, почують і самі захочуть впустити. Звідси – таке багатство у Його мові образів і порівнянь, які допомагають зрозуміти Його вчення про Царство. І при цьому – постійний акцент: «Так, Я – Цар, але не від того Царства, про яке ви всі так мрієте. Моє Царство – інше. Воно там, де не властолюбці і горді, а смиренні і скромні; там, де немає пишності і релігійного лицемірства, а дитяча простота і щирість; там, де Бог – не уявна фікція, а Живий, реально присутній у житті Господь!» Наскільки ці слова були важкі для слуху, уявити неважко: достатньо подивитися навколо – хто сьогодні винен у наших бідах? Ті, що мають владу? Злодії і хабарники? Та й яка різниця – все одно погляд торкається простеленої століттями доріжки, і вже задовго до Христа цей шлях уже було проторено. Перефразовуючи Христові слова про Царство Боже, можна було б сказати так: якого б навіть найбільш святого, безгрішного і наповненого усіх чеснот правителя не поставили – суть наших проблем це не вирішить: бо ж наш головний ворог не десь назовні, він – усередині, точніше – ми і є самі собі ворогом номер один.

З чого починається Царство?

Царство Боже – Царство Небесне – наступає вже тоді, коли людина знаходить свого Царя і Господа: і для християн це входження в Царство безпосередньо пов'язане з народженням від води і Духа в таїнстві Хрещення. Коли того, кого хрестять, священик запитує: «Чи віруєш ти Йому?» - той, що готується народитися у Нове Царство, відповідає: «Вірую, як Цареві і Богові!» Тому хрещення – не просто певний «очищувальний» ритуал, а дуже відповідальний момент: приймаючи Христа своїм Господом і Спасителем, окупаючись у Його смерть і встаючи з Його Воскресінням з-під вод купелі, він промовляє клятву вірності своєму Цареві і Богові. Відтепер людина уже не одинока: вона – на службі, вона – «при справі», вона належить не своїм бажанням і похотям, але працює своєму Цареві і Богові, тим самим проявляючи Його Царство у цьому світі. Але не тільки про це молиться щоденно християнин, коли просить у молитві Господній «нехай прийде Царство Твоє»: його молитва – не лише про те, щоб цих пунктів живої і дієвої присутності Бога у світі через посередництво Його вірних і підданих було щораз більше і більше. Наша надія і очікування – побачити ту мить, коли небесний звід згорнеться, зорі щезнуть, мертві воскреснуть – закінчиться ця довга, така безконечно довга холодна ніч гріха, і відкриється новий День, Світлий день Христового Царства.

Однак до цього дня готуватися потрібно вже тепер. «Хто не бачив Христа тут, у цьому житті, той не побачить Його й там», - говорив преподобний Варсонофій Оптинський.

«Царство Моє – не від світу цього», - говорить Христос. І Його послідовники, християни, з одного боку, не мають іншого світу для життя, окрім цього, за умовчанням вороже налаштованого до Христа. Але з іншого боку – від неминучості життя у цьому світі і неможливості жити за його, світськими, законами – у реальному житті виявляється дуже продуктивним: так народжується аскетика, наука про стратегію і тактику у духовній війні проти гріха і пристрастей. У цій глибинній внутрішній напрузі і визріває християнин. Тому Царство Небесне береться зусиллям, воно «пробиває собі дорогу» лише руками самої людини, її особистою працею відвойовує собі щораз нові й нові території на ворожій землі.

За чим тужить наше серце?

Вхід до Царства Небесного відкривається Таїнством Хрещення, і кожного разу, благословляючи це Царство на Божественній Літургії, вірний Христові проходить серйозний тест на свою «професійну придатність» для участі у цьому царстві. З одного боку, ця єдність повернених до Христа людських лиць творить Церкву як Його Тіло. З іншого боку, це таїнственне багаточастинне і при цьому єдине Тіло виявляється для кожного члена церкви судом і свідком його відповідності, його співналаштованості до того Духу, який і оживотворює це тіло, - Святому Духові.

І щоб попасти до цього Царства, не потрібно кудись їхати чи втомливо довго чекати, коли ж воно прийде «у силі і славі», бо ж воно вже прийшло, це Царство ходило по нашій землі – і до цього дня ходить ногами тих, хто Його вважає своїм Царем, тих, що живуть за Євангелієм, тих, що виконують те, чого Він, Христос, чекає від Своїх братів і друзів. Воно завжди поруч: тільки б налаштувався приймач нашої душі на цю частоту Небесного Царства. І коли це відбувається, християнин стає живим свідченням об'єктивного існування цього Небесного Царства уже тут і сьогодні. Іван Ільїн якось зауважив, що світ релігійності затаїти неможливо – він попри все проб'ється і буде світити світові. Весь неврахований сонм християнських святих – це саме такі «світлячки», світочі Божої правди, але сила їхня не у якійсь власній винятковості, а в тому, що усі вони світилися одним і тим же світлом Христового Царства – нехай і кожен по-своєму. Але джерело їхнього світла завжди було одне – Христос. Ця жива присутність Христа не лише у церковній спільноті, але і в душі кожного християнина для апостола Павла була настільки очевидним і важливим критерієм, що він насмілився стверджувати: «Хто Духа Христового не має – той і не Його», тобто не Христовий! (Рим. 8,9). Сам Христос – і є Царство Небесне, і коли Він говорить про це Царство у притчах, образах, прикладах – Він завжди говорить про Себе Самого. Життя з Христом, життя за Христом, життя у Ньому – це зовсім не абстракція, а найреальніша реальність для церковної людини.

Причому не на рівні почуттів або відчуттів: цей стан внутрішньої «синхронізації» з життям Христового Тіла виявляється значно глибшим, аніж будь-які психологічні переживання, воно входить у сферу онтологічну, в область першооснов буття. Тому те, що відбувається у храмі, Таїнства, довершувані руками священика, – усе це резонує не з якимись зовнішніми почуттями, але зі стихіями земними і небесними: тут ангели не просто присутні, але служать ієрею у страсі і тремтінні. І ця невидима духовна міць стає очевидною для чистих серцем і відкритих Богові душ. Тут, у храмі – Його територія, Його Царство – якщо лише, звичайно, храм наповнений вірними Йому – а не зрадниками і дезертирами. І немає нічого дивного у тому, що одного разу всього лиш переступивши поріг храму, людина стає до кінця днів своїх враженою реальністю, яка охопила її раптово з усіх боків, - не нашою, а тою, кращою, заповітною, бажаною – за якою тільки й сумує живе людське серце.

Християнин – це не той, хто живе мрією потрапити до раю, а той, хто живе Христом. Для віруючого у Христа рай і відкривається, і може закритися вже у цьому житті. Тому для нього кожний день, кожна хвилина цього, здавалося б, перехідного і тому такого малозначущого життя – насправді є безцінними. А «механічне» поміщення непреображеної Божественною благодаттю душі у місце, де живуть праведники і святі, якості життя не змінить: від себе нікуди не подінешся, і той, хто носить у своєму серці пекло самолюбства і пристрастей, сам втече зі зневагою і злобою на цих «святош» і «лицемірів». Не ставши підданими Царства Божого тут, на землі – досить мало шансів попасти в нього після смерті. Шукати Христа, Його близькості, Його відчутної присутності – причому не лише у храмі і таїнствах, але і в повсякденних подіях життя – не таке вже це й складне завдання, якщо слухати Його заповіді і старатися виконувати. А заповідь насправді: бути наслідниками Христа, жити і надихатись Ним, чинити так, як Він чинив; думати, як Він думав, бажати того, до чого прагнув. Як це не дивно прозвучить, але сьогодні про це потрібно говорити на увесь голос, знову і знову: християнство – христоцентричне, а не «раєцентричне», або, що ще гірше, «гріхоцентричне». Для нас рай там, де Христос, а зовсім не навпаки. І Його Царство – як його не назви – Боже чи Небесне – уже тут, на землі, з нами, серед нас. Якщо тільки самі ми – у своєму серці, в думках, словах і вчинках – з Христом. 

banner

Про часопис
"Жива вода" – єпархіальна газета Самбірсько-Дрогобицької єпархії – заснована у травні 1995 року Божого. Часопис є щомісячним виданням, тираж якого складає 5800 примірників.  Із сторінок газети читач дізнається про актуальні новини церковного життя як в Україні, так і світі. Автори часопису роздумують над богословськими питаннями, діляться дослідженнями на історичну та суспільну тематики. Часопис друкує послання Глави УГКЦ та правлячого архиєрея, а також офіційні загальноцерковні та єпархіальні документи.

Редактор:
о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ

Адреса:
вул. Трускавецька  2
м. Дрогобич, Львівська обл.
82100 Україна

Тел.: +380324453034
Ел. пошта: zvoda@sde.org.ua

^ Догори