Священство і медицина

№9-10 (247-248) вересень 2015 _ Олег ПРИЙМА
Друк
Фото
о. Василь Боянівський, священик-медик
Здавалося б, такі далекі й водночас, взаємопов’язані речі - людська духовність і тілесні захворювання людей. Це є дві різні ділянки людсь­кого буття, але людина не може жити як без однієї, так і без іншої. Лікування людських душ, наста­нова на правильні устої життя, намір досягнути досконалості... Для цих речей покликане священство. Лікування недугів тіла людини - завдання медицини.

Валеологія - наука про здоров’я людини - стверджує, що на вершині піраміди здоров’я перебуває її духовна складова, яка впливає і визначає морфо-функціональний стан організму людини. Водночас, зміни у тілі людини ведуть до зміни її духо­вних устоїв. Світова медична практика засвідчує, що в людей, які перенесли пересадку серця, спостерігаються зміни їхньої по­ведінки та життєвих настанов.

З огляду на вище сказане спробуємо відстежити, у який спосіб в одній особі уживають­ся ці два фахи - духовний і ме­дичний. Для цього детальніше познайомимося з особами, які у повсякденному житті поєднува­ли ці два види людської діяль­ності. Іншими словами - спробу­ємо розібратися, що спонукало медиків прийти до священства, а священиків - лікувати хворих.

Насамперед згадаймо Агапіта Печерського. Це чернець Києво-Печерської Лаври, що був найславетнішим лікарем княжої доби у Київській Русі. Він помер у 1095 році. Життя його описане у «Києво-Печерському Патери­ку». Достеменно відомо, що на­родився він у Києві. Досконало оволодівши тодішніми метода­ми лікування людей (монастирі на той час були осередками лі­кування хворих), він почав пра­цювати на медичній ниві. При цьому він однаково ставився як до жебраків, так і до осіб знатно­го походження. Грошей за ліку­вання не брав, а просив роздати їх бідним. Цей приклад - лише один із числа тих, які засвідчу­ють, що вже в часи княжої доби чернецтво служіння Богові поєд­нувало з медичною практикою.

Наступна розповідь - про архиєпископа Сімферопольського і Кримського Луку. У світі він був відомий як Валентин Войно-Ясенецький, професор хірургії. Жив і творив він у ХІХ-ХХ сто­літтях. Народився у Керчі в сім’ї дворянина, провізора за фахом. Хоч батько був католиком, але вихованням дітей займалася мати, православна за вірою. Після закінчення медичного фа­культету Святого Володимира у Києві та одруження з сестрою милосердя Валентин розпочав свою медичну діяльність як зем­ський лікар у Сімбірську. У штаті лікарні були лише він як лікар, а також - фельдшер. Разом вони провадили лікувально-профі­лактичну роботу. Потім Вален­тин працював у периферійних лікарнях Курської та Орловської губерній.

У 1908 році Войно-Ясенецький вступає в екстернатуру при Московській хірургічній клініці професора Дьякконова. Він успішно захищає докторат «Застосування регіональної анестезії в хірургії», пропоную­чи власну методику провідни­кової анестезії. Його пропозиції виявилися кращими, ніж ті, які на той час мали німецькі вчені. У 1920 році було організовано Туркменистанський державний університет, куди Войно-Ясенецький був запрошений на за­відування катедрою оператив­ної хірургії. Слід зазначити, що у цей час помирає його дружина. Зміцнюється віра лікаря, його духовні устої. Він регуляргно відвідує богослужіння. А в 1920 році після публічного виступу на єпархіальному зібранні Войно-Ясенецький був висунутий як кандидат на священика єписко­пом Туркменистанським і Таш­кентським Інокентієм. Спочатку він стає дияконом, а у 1921 році - священиком. На той час Ва­лентин був четвертим священи­ком місцевого храму у Ташкенті, служив лише у неділю (з огляду на зайнятість медичною практи­кою упродовж тижня). Йому ви­падаловиголошувати проповіді. Єпископ Інокентій охарактеризував тогочасну духовну діяль­ність отця Валентина словами апостола Павла: «Ваше діло не хрестити, а благословити» (І Кор. 1:17). За сфабриковани­ми справами отця Валентина було засуджено на 16 років, але через місяць його відпустили за відсутністю вагомих доказів його провини.

У 1921 році у власній спаль­ні він отримав чернечий постриг з іменем Лука та іменований єпископом Барнаульським, віка­рієм Томської єпархії. Цей факт не залишився поза увагою вла­ди. Під впливом адміністратив­них та студентських протестів професор Войно-Ясенецький був змушений подати заяву на звільнення з університету. Опіс­ля було заслання у Норильський край, де він перебував до 1925 року. Там отець Лука не поли­шав своєї медичної та духовної діяльності. У 1931 році – третє заслання. У цей період він ро­бить спробу організувати на­уково-дослідний інститут (НДІ) гнійної хірургії, але отримує від­мову. Далі - вдала спроба орга­нізувати Сталінабадський НДІ. У нагороду за це він попросив відбудувати храм у Ташкенті. На це, звісно, радянський уряд не погодився. У 1937 році - тре­тій арешт і заслання.

Під час Другої світової війни Валентин Войно-Ясенецький був головним хірургом госпіта­лю у Красноярському краї. Свої щоденні молитви він провадить у лісі, позаяк близько не було храмів. За заслуги перед Церк­вою він стає членом священно­го синоду у Санкт-Петербурзі.

У 1944 році Войн-Ясенецький очолює Тамбов­ську катедру. На півдні Сибіру він засіває зерно віри у Гос­пода Бога, організувавши 24 парохії. На цей час припадає вихід у світ чергової редакції його «Нарисів гнійної хірургії» («Очерки гнойной хирургии»). За організацію хірургічної служ­би під час Другої світової війни і вихід у світ згаданої вище мо­нографії, яка стала «золотим стандартом» лікування гнійної патології усіх часів, він отримує Сталінську премію в розмірі 200 000 рублів. Більшу части­ну від отриманих коштів лікар і святець перерахував у фонд дитячих будинків.

У 1946 році Войно-Ясенецький був переведений у Сім­ферополь. Тут він став архиєпископом Сімферопольським і Кримським. Через малярію і лихоманку паппатчі, що спри­чинила його сліпоту, у 1955 році професор полишає хірургічну практику. За заслуги перед Ро­сійською Православною церк­вою Архиєпископ Лука був ка­нонізований.

Далі я стисло розповім про трьох греко-католицьких свя­щеників, з якими у різний час і за різних обставин мені дове­лося спілкуватися.

Передусім спадає на дум­ку отець Стефанишин із села Чаплі, що на Старосамбірщині. Я зустрічався з ним, тоді уже стареньким священиком, у 70-х роках минулого століття. Він відзначався надзвичайною

добротою, людяністю, обізна­ністю у людській психології та великим бажанням допо­могти людям не тільки у їх­ніх духовних але й у тілесних недугах. У себе на плебанії він вів амбулаторний прийом хворих, маючи закінчену вищу медичну освіту у Віденсько­му університеті. Його інтелект, глибока внутрішня культура, шляхетність та інтелігентність запам’яталися кожному, з ким йому довелося спілкуватися.

Тепер вартує згадати отця Василя Боянівського (у сві­ті - Василь Ількович). З цією людиною я познайомився, коли навчався у Львівсько­му медінституті на початку 80-років минулого століття. Саме в цьому навчальному закладі він був доцентом катедри нормальної анатомії людини і навчав студентів основам будови людського тіла. Це була дуже коректна, виважена і доброзичлива лю­дина. Його вирізняла глибока повага до студентів. А наро­дився Василь Боянівський у селянській родині в селі Ста­рі Стрілища на Жидачівщині. У 1945 році попав під арешт органів КДБ за підозрою в участі у підпільному націо­налістичному русі. У в’язниці він пробув десять місяців. У 1947 році, отримавши атестат зрілості, вступає у Львівський медичний інститут, який за­кінчує у 1953 році. Далі була робота хірургом у районній лікарні, а опісля - аспірантура на катедрі топографічної ана­томії та оперативної хірургії під керівництвом професора Івана Студзінського. Ставши доцентом катедри нормаль­ної медицини, він зайнявся викладацькою діяльністю. Наприкінці 80-х років глибока віра, внутрішні переконання спонукають його до студію­вання богослов’я нелегально. Від 1992 року він поєднує ро­боту в медичному інституті зі служінням на духовній ниві, прийнявши сан священика. Протягом двох років викладає анатомію і фізіологію людини для вихованців Львівської ду­ховної семінарії Святого Духа.

З 1994 року і був секретарем Єпископа Самбірсько-Дрогобицького Кир Юліяна Вороновського. Вдруге мені довелося зустрітися з ним у 90-х роках минулого століття на храмовому празнику Перенесення мощей Святого Миколая у Тустановичах (Борислав) на Львівщині. Тепер це був уже отець Василій. Коротка розповідь засвідчує, що шлях сільського хлопця до священичого стану і посади доцен­та у медуніверситеті виявився довгим і тернистим.

На завершення - ще одна історія. Дуже хочеться згадати істинного мученика за віру отця Петра-Йосафата Герилюка-Купчинського, довголітнього пароха у Стебнику на Львівщині. Наро­дився він у Кракові в знатній ро­дині. Батько його був військовим економістом, походив зі Східної Галичини. Мати була фаховим істориком, доктором наук. Рано осиротівши, хлопчина знайшов прихистоку родині свого дідуся в Тлумацькому районі на Івано-Франківщині. У шестирічному віці він уже перебував на науці у школі єзуїтів, а потім - у місійному інституті отців-василіян у Бу­чачі на Тернопільщині. Далі було навчання у школі тропічної меди­цини в Бельгії. У 1946 році його було засуджено за ухиляння від служби в армії. За стараннями Митрополита Андрея Шептицького і графині Сапіги Баварської був звільнений і протягом трьох місяців переховувався у Жовкві в монастирі отців-василіян. У 1943-1945 роках навчався у Станиславівській духовній семінарії, а в 1946 році за підозрою у співп­раці на користь Ватикану був за­арештований. Під час слідства перебував у тюрмі на Лонцького. Отримав десять років в’язниці і п’ять років заслання. Ув’язнення відбував у Лук’янівській тюрмі. Саме там у 1946 році єпископ Йосафат Коциловський висвя­тив його на диякона. У 1949 році його було переведено на посе­лення у Караганду (Казахстан). Працюючи лікарем-лаборантом туберкульозного диспансеру, він хворіє на туберкульоз легенів. Згодом додалися туберкульоз­ний менінгіт і туберкульозний спондиліт (тривале перебування у гіпсовому корсеті в лежачому положенні).

У 1957 році на запрошення отця Г. Мисака отець Петро від­відує Львів, де владика Миколай Чарнецький висвячує його на священика. Переслідування його з боку КДБ фактично не припинялися. У 1960 році він повертається у Галичину. Далі була праця у санаторії в Яремчі, а також в туберкульозному диспансері в Гошові. Отець Петро-Йосафат провадив ак­тивну підпівльну діяльність на Станиславівщині. Він відправ­ляв богослужіння у Косові, в Гошові, інших містах і селах. А з легалізацією УГКЦ він спочатку став парохом у селі Лисовичі на Стрийщині, а потім - у Стебнику поблизу Дрогобича. Саме тут проявилася його відданість парохіянам. Пронісши через усе своє життя віру у Бога, зберігши вірність УГКЦ, він скерував на праведну дорогу багатьох мешканців Стебника та око­лиць. Отець відновив релігійне братство, пожвавив діяльність молитовних спільнот, заснував катехитичну школу для дітей.

Робимо висновок, що релі­гія і медицина - це два великих начала людського життя, а по­єднання в одній особі служін­ня цим двом фахам - великий життєвий подвиг, свідченням якого є дана розповідь.

Олег ПРИЙМА,
лікар-уролог Трускавецької міської лікарні,
кандидат медичних наук, доцент кафедри анатомії, фізіології та валеології ДДПУ ім. І.Франка