Той, Хто послав Мене, правдивий,
і що Я чув від Нього, те й у світі говорю
Євангелія від Івана, 8, 26.
Христос Воскрес!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Протягом сорока днів після славного Воскресіння Ісус Христос являвся своїм учням, щоб утвердити їх у вірі. Навіть побачивши Христа Воскреслого, учні все ще сумнівалися (Лк. 24, 38): вони думали, що бачать духа (Лк. 24, 39). Подібне випробування сумнівом пережив і апостол Тома (пор. Ів. 20, 24–27). Тому все, що сталося в ці пасхальні дні, зобов’язувало кожного з апостолів – передусім Петра – до розбудови нової епохи, що розпочалася пасхального ранку. Як свідки Воскреслого Господа, вони стали наріжним каменем, закладеними в основу Христової Церкви. Саме тому Церква впродовж сорока днів пасхального періоду утверджує і нас у святе Воскресіння, щоб ми могли прийняти благу вість з відкритим серцем.
На значущість події воскресіння для нашого спасіння вказує апостол Павло: «А як Христос не воскрес, то марна віра ваша» (1 Кр. 15, 17). Тому Христос не лише являвся учням, а й навчав їх, пояснював Писання, дозволяв торкатися до себе, їв разом з ними. Бог стає близьким, дає себе пізнати учням – на ламанні хліба, по ранах, по словах любові. Це все – не просто докази Його Воскресіння, а насамперед вияв турботи, глибокої любові й відповідальності за тих, кого Він посилає у світ: «Як мене послав Отець, так я посилаю вас» (Ів. 20, 21).
Ці сорок днів – школа віри і місійності. Христос не просто воскреслий – Він посланий. І тепер сам посилає своїх апостолів. У цьому полягає джерело справжнього апостольства і послаництва: Отець посилає свого єдинородного Сина, Син – учнів, а вони – у силі Святого Духа – проповідують благу вість аж до краю землі (пор. Мр. 16, 15-16). Апостоли, отримавши від Воскреслого місію проголошувати спасіння в ім’я Ісуса Христа, стали носіями істини, яку вони передали Церкві. Як навчає св. Іриней Ліонський: «Слід шукати істину, яку легко можна отримати у Церкві, бо апостоли, сповна поклали в неї все, що стосується істини, тож кожен охочий черпає з неї питво життя» (Проти Єресей, ІІІ, гл. 4).
Євангельське читання, яке цього дня пропонує нашій увазі свята Церква, містить навчання Ісуса Христа про Його Божественне походження та стосунки з Отцем. Релігійні провідники ізраїльського народу не визнають Його авторитету та особливих взаємин з Богом. Вони все ще не розуміють і не бачать зв’язку між Ісусом і Отцем. Згідно з їхнім уявленням про Бога, Ісус не може бути Його посланцем. Їхній Бог – суворий і караючий, той, хто підкоряє людину, тоді як Бог, якого об’являє Ісус Христос – це Отець, люблячий і милосердний, Той, Хто прихильний до людини. Тому «юдеї ще дужче заповзялися, щоб убити Його – не тільки за те, що суботу порушував, а й за те, що Бога своїм Отцем називав, робивши Себе рівним Богові» (Ів. 5, 18).
Слова Спасителя: «Той, Хто послав Мене, правдивий, і що Я чув від Нього, те й у світі говорю» (Ів. 8, 26) відкривають глибокий погляд на суть Його місії у світі. Він не прийшов сам від Себе, а як Той, Хто був посланий Отцем. Це не просто зовнішнє доручення, а вираження єдності з Тим, Хто послав Його. В Ісусі – повна згода, довіра і любов до Отця. Його посланництво – це об’явлення самого Отця. Каже Спаситель: «Що Я чув від Нього, те й у світі говорю» (Ів. 8, 26).
Ісус Христос живе і діє не з власної ініціативи, а в послусі Отцеві. Його місія полягає у тому, щоб об’явити любов Отця: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне. Бо не послав Бог Сина у світ, щоб засудити світ, але щоб світ спасти Ним» (Ів. 3, 16–17). Ісус є живим Словом Отця, Який проголошує волю Того, Хто послав Його. Святий Іриней Ліонський говорить про цю Божу педагогіку, змальовуючи її як взаємне призвичаєння Бога й людини: «Слово Боже оселилося в людині й стало Сином Людським, щоб привчити людину розуміти Бога і жити Богові в людській природі, згідно з волею Отця» (Проти Єресей, 3, 20, 2).
Такий стиль життя – бути в усьому слухняним Отцеві – є дороговказом для кожного, хто бере участь у Христовій місії. Бо воля Отця в тому, «щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання істини» (1 Тим. 2,4). Під час молитви у Гетсиманському саді Ісус Христос повноцінно погоджується з волею Отця: «Хай не моя, а Твоя буде воля!» (Лк. 22, 42). Саме тому Спаситель «дав Себе Самого за гріхи наші за волею Бога Отця» (пор. Гал. 1, 4).
Божественний Спаситель навчає нас, що Царство Небесне здобувають не завдяки словам, а діями. Лише той, хто «чинить волю Отця мого, що на небі» (пор. Мт. 7,21). Він – не лише Посланий, а Той, Хто «постійно чинить те, що до вподоби Господеві» (Ів. 8, 29). У цьому відкривається справжній образ посланця: не просто передавач Божого слова, а воплочення волі Отця. Ісус несе світло, правду і спасіння не за власною ініціативою, а як відповідь на любов Того, Хто послав Його.
Посланництво Ісуса є джерелом надії для кожного з нас. Адже так, як Син Божий жив у повній єдності з Отцем, так і ми, приймаючи Його, стаємо учасниками Божественного сопричастя. У Христі ми відкриваємо не лише істину про Бога, а й наше покликання: жити як діти Отця, у слухняності Його волі. Як навчає святий Атанасій Великий: «Син Божий став людиною, щоб людина стала богом» – тобто, щоб через участь у Його місії ми стали причасниками Божого життя. Жити Христовим посланництвом означає жити в любові, що єднає небо і землю, Бога і людину.
Бути посланим означає також не проголошувати себе, а Того, Хто послав. Христос приходить у світ як свідок істини – не як той, хто говорить від себе, а як Той, Хто звіщає волю Отця. У цьому полягає і глибина Його покори, і сила Його місії. Завдання свідка – не змінювати сенсу, не адаптувати істину до обставин, а передати її вірно у повноті. Ісус звіщає світові те, що почув від Отця – навіть тоді, коли світ не бажає слухати, навіть тоді, коли ці слова привели Його на хрест.
Церква сьогодні наслідує це свідчення Спасителя. Апостол Павло говорить: «Бо ми не самих себе проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа; самі ж ми – слуги ваші ради Ісуса» (2 Кор. 4, 5). Справжнє свідчення починається із слухання, із серця, відкритого на Божу волю. Ісус є не лише голосом, який промовляє, але й самим Словом, що стало тілом. Він – Світло, Яке приходить у темряву, навіть якщо ця темрява намагається Його пойняти (пор. Ів. 1, 5).
Церква покликана нести це світло, свідчити у Святому Дусі Того, Хто її послав. І кожен християнин покликаний бути продовженням цієї місії: не говорити щось своє, а передавати те, що почув. Тобто, не спотворювати, не применшувати, а вірно передавати Євангеліє. Таке свідчення завжди вимагатиме мужності, бо істина ніколи не залишає байдужими – вона викликає або прийняття, або спротив.
Найвищою формою свідчення є мучеництво, яке є продовженням місії Спасителя. Як Христос свідчив істину до кінця, бувши розп’ятим на хресті, так і мученики продовжують Його справу. Їхнє життя і смерть показують, що заради істини варто жити і навіть віддати своє життя.
Серед численних мучеників нашої Церкви особливе місце займають Дрогобицькі священномученики ієромонахи Яким Сеньківський, Северіян Бараник та Віталій Байрак, яких пам’ять нині творимо. Вони не відреклися Христа, не побоялись свідчити істину. У своєму земному житті стали живим свідченням розіп’ятого і воскреслого Христа. У тюремних стінах, там, де панувала жорстокість, вони звершували безкровну Жертву, святу Літургію. Там, де був біль і страх, вони молилися й утішали інших. Їхні тіла були зранені, але в їхніх очах до останнього жевріла надія. У кожному їхньому вчинку було видно Того, Хто їх послав. Вони не тільки говорили про Христа, а свідчили Його власним життям і смертю.
Їхнє мучеництво було жертвою любові, добровільним єднанням з Христом у Його посланництві. Вони, як і Христос, «завжди робили те, що до вподоби Господу» (Ів. 8, 29), а тому їхнє свідчення не закінчилося зі смертю. Воно живе й промовляє до нас сьогодні. Їхня кров стала джерелом сили для Церкви, яка продовжує місію Христа: місію любові, правди й спасіння.
Сьогодні ми маємо ще одну радість – дияконські свячення. Церква, у молитві й через покладання рук Арихиєрея, визнає покликання і посилає нових служителів. У цьому Таїнстві виражається акт посланництва. Диякон – не сам себе вибирає, не сам себе висилає. Його посилає Христос через Церкву, як колись Отець послав Сина.
Це посланництво має особливий вимір служіння. Бо саме слово «диякон» означає служитель. Бути дияконом – означає жити подібно як Христос, який не шукав свого, не ставити себе в центрі, а служив іншим. Диякон – той, хто несе у світ Євангеліє, допомагає єпископові і священникові, а водночас – той, хто виходить за межі храму, до вбогих, самотніх, забутих. Тому дияконське служіння – це не просто перший ступінь священства, а стиль життя. Це свідчення, що починається з «вірності малому», з «готовності слухати Отця», «наслідувати Христа», «відкриватися на дію Святого Духа». У цьому служінні нововисвячені диякони отримують не лише гідність, але й місію.
Тому, дорогі диякони, нехай ваше «так» буде красномовним свідченням Христа. Бажаю, щоб ви, як Божественний Спаситель і Учитель, проголошували те, що почули від Отця. І нехай у вашому смиренному і сповненому любові служінні світ побачить Того, Хто вас покликав і послав проповідувати істину.
Дорогі в Христі брати і сестри! У світлі Воскресіння ми бачимо, що Христос не лише був посланим Отця, але й зробив кожного з нас учасником Своєї місії і послаництва. Його місія продовжує тривати у світі через Церкву, через спільноту, яка слухає Його слово, приймає Його благодать. У Таїнствах Хрещення і Миропомазання ми прилучилися до Його любові. У Пресвятій Євхаристії єднаємося з Тим, Хто посилає нас. І в щоденному житті покликані проголошувати Його світло, бути голосом Отця серед людей.
Дрогобицькі священномученики показують нам, що вірність Христові виражається у конкретному свідченні. Вони засвідчили своєю кров’ю, що любов до Бога сильніша за страх. А сьогоднішні дияконські свячення – знак того, що Церква жива, що Церква молиться, діє у Святому Дусі і що Господь надалі кличе, благословляє, діє через тих, хто Йому довіряє. Не кожен стане дияконом чи мучеником, але кожен може – і повинен згідно свого покликання – бути вірним свідком там, де є, з тим, що має і те, що робить. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
16 травня 2025 року Божого,
м. Рим, Собор Святої Софії
- Владика Ярослав уділив дияконські свячення у Соборі святої Софії, в м. Рим [фото]
- Владика Ярослав у Грушеві: Пречиста Діва Марія — наша надійна спокійна пристань, де можемо безпечно пережити шквал негараздів [фото]
- Проповідь на неділю Розслабленого (2025)
- Завершилася освітня програми «Зцілення ран війни» для духовенства Самбірського-Дрогобицької єпархії [фото]
- У Дрогобичі молитовно вшанували 80-літній ювілей заснування Дрогобицького фахового коледжу нафти і газу та Дрогобицького фахового музичного коледжу ім. В. Барвінського [фото]