Ваше Преосвященство, дорогий Владико Ярославе!

29 квітня 2026 р.Б. – 20-ліття архиєрейської хіротонії преосвященного владики Ярослава (Приріза), єпископа Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ. З цієї нагоди на адресу Ювіляра линуть численні вітання, зокрема від Глави УГКЦ, співбратів у єпископстві, представників цивільної влади… Духовенство, монашество і миряни Самбірсько-Дрогобицької єпархії також складають своєму духовному батькові щирі й сердечні вітання з нагоди цієї знаменної події. Детальніше...

Владика Ярослав висвятив на священника диякона Івана Підлубного [фото]

26 квітня, у неділю Мироносиць, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, очолив богослужіння в храмі св. Анни м. Борислав і уділив священичі свячення диякону Івану Підлубному. Детальніше...

Проповідь на неділю Мироносиць (2026)

Христос Воскрес!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні маємо чергову неділю після свята Христової Пасхи, яка розповідає нам про нові обставини, які супроводжували воскресіння нашого Господа. Євангельське читання, яке цього дня пропонує нашій увазі свята Церква, має дві частини. В першій головною дієвою особою є Йосиф, побожний чоловік з Ариматеї. Він не втратив віри і відваги навіть тоді, коли апостоли покинули Ісуса і ховались за зачиненими дверима, через страх перед юдеями та римською владою. В другій частині сьогоднішньої благовісті ми бачимо вже не кінець тижня, яким була п'ятниця страстей, але початок нового тижня, перший день нового сотворіння. В цей день – неділю, перший по суботі – жінки, що раніше лише споглядали на місію, яку виконував Йосиф з Ариматеї і Никодим, стають головними особами у благовісті воскресіння. Саме від гробу, який виявився порожнім, бере початок неймовірна вістка про воскресіння нашого Господа. Перший зв’язок між страстями і воскресінням проходить через жінок, які вирушають до гробу, щоб намастити тіло Ісуса. Це Марія Магдалина, Марія, мати Якова, і Саломія, – ті жінки, які в момент Христового розп’яття «дивились здалека» (Мр. 15,40). Тож в обох випадках свідками були ті самі жінки. Повторюючи їх імена, євангеліст Марко творить своєрідний місток між похованням і воскресінням Ісуса Христа та підкреслює, що одну подію не можна розглядати без іншої. Пригляньмось ближче до першої частини сьогоднішньої благовісті. Йосиф з Ариматеї і Никодим, які поховали Ісуса, були членами синедріону, але одночасно були вони й таємними учнями Христа. Вважається, що вони або не прийшли на засідання синедріону, який допитував Ісуса й обвинуватив Його, або були там, але боялися заступитися за Ісуса. Подумаймо, якою важливою у той момент була б для Ісуса підтримка цих двох осіб! Але Йосиф і Никодим боялися, тому й втекли або промовчали. Лише після смерті Ісуса вони подбали про гріб і саван для Нього як Царя і Господа. Незважаючи на це, на прикладі цих двох людей – Йосифа і Никодима – ми бачимо, як діє Божа сила. Спасительна Христова смерть вплинула на них так, як не могло вплинути Його життя і присутність серед них. Коли Ісус помер на хресті, Йосиф забув свій страх, «прибув і, сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса» (Мр.15,43). Не пройшло й години зі смерті Ісуса, коли збулося Його пророцтво: «Я ж коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе» (Йо.12,32). Сила хреста почала змінювати боягузів на героїв, а нерішучих на мучеників. Хіба у цьому немає послання до теперішніх «таємних учнів» Ісуса? Сила хреста і воскресіння може змінити на свідків та новітніх учеників і святих Церкви Христової навіть таємних учнів і тих, хто сьогодні вагається через глибоке розкаяння. Далі Євангелія оповідає нам: «Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова та Саломія купили пахощів, щоб піти і намастити його» (Мр.16,1). У Біблії записано, що слова «Христос воскрес» були вперше промовлені ангелом до мироносиць. Жінки ніколи не покидали Ісуса. Вони були з Ним до кінця під хрестом. Вони дивилися, де поклали Його тіло. Вони першими прийшли до гробу і першими дізналися про воскресіння. Вони першими проголосили цю новину, коли побігли розповісти про благу вістку учням, які тоді все ще боялися, а тому поховалися. Так мироносиці стали першими благовісниками Христового Воскресіння. Під час жахливих подій страждань і смерті Христа, жінки виявилися хоробрішими, ніж Його найближчі учні. Проте ця хоробрість не залежить від статі. Це любов робить людей сміливими! І неважливо кого: чоловіків чи жінок. Ці жінки сильно любили Христа, тому й були сильними. Розкаяна грішниця Марія Магдалина, яку Христос воскресив від могили гріха до нового життя у Бозі, перша проголосила добру вістку воскресіння. До честі жіноцтва завжди треба пам’ятати: вони були найближче до хреста у Велику П’ятницю і першими біля гробу у воскреслий ранок. «Рано-вранці... прийшли вони до гробу, як сходило сонце» (Мр.16, 2). Ранок – це найкращий час для того, щоб зустріти воскреслого Господа у молитві. Наші дні будуть справді благословенними, якщо кожного дня «рано – вранці» ми звертатимемо свої думки до Ісуса переможця смерті. Жінки пішли до гробу на світанку, – Христос є тим правдивим Сонцем, яке має освітлювати наш день з перших його хвилин. День буде зовсім іншим, якщо почати його з Ісусом. Це було «першого дня в тижні», коли вони пішли до гробу і побачили, що він порожній. Перший день тижня – це звичайно неділя – День Господній. Це день Воскресіння нашого Господа, у цей день Він з’явився своїм апостолам. Неділя – перший день тижня – досі залишається днем, коли ми як Мироносиці приходимо до Божого храму з пахощами нашої віри і любові та зустрічаємо живого і воскреслого Христа через Слово Боже і святі Таїнства. Це дуже по особливому виявляється у недільній Утрені, коли після читання Євангелія, яке розповідає про одну з одинадцяти появ Ісуса після Воскресіння, вірні вітають поцілунком воскреслого Христа у Євангелії, яке священнослужитель виставляє на тетраподі. Воскреслий Христос приходить і стає посеред нас. Ми бачимо Його своїми очима і цілуємо своїми устами. У цій єдиній дії Утреня охоплює все значення Дня Господнього – особисто зустріти воскреслого Христа сьогодні у Його слові і Євхаристії. Саме тому, коли ми молимося на недільній Утрені, то промовляємо: «Воскресіння Христове бачивши...». Через нашу особисту зустріч з Ним у Його слові й Євхаристії, ми справді Його бачимо… «Вони купили пахощі, щоб піти і намастити Його» (Мр. 16.1). Той факт, що жінки принесли пахощі, вказує на те, що вони не чекали воскресіння. Коли закотили камінь до гробу, поховали не тільки Христа, але й їхню надію. У жінок була лише одна думка – намастити тіло мертвого Ісуса, дія зроджена відчаєм і неймовірною любов’ю. Мироносиці не йдуть до гробу з порожніми руками. Вони купили пахощі, щоб прийти і намастити Його. Ми також можемо щось принести Христові. Навіть якщо ми заплямовані важкими гріхами, ми можемо принести початок доброї волі у розкаянні, трішки любові, щедрості до інших, нашу слабеньку молитву. Без сумніву, наші бідні дари не відкотять камінь від гробу, бо наш доступ до воскреслого Ісуса і до сили Його Воскресіння залишається дивовижним даром Божественної благодаті, але той факт, що ми не прийшли до гробу з пустими руками, покаже, що наше серце також не є зовсім легковажне. Якими пахощами ми можемо намастити Ісуса? Святі Отці та біблійні мислителі вважають, що немає кращих пахощів ніж покаяння, навернення, відданість, віра, надія і любов… Коли жінки наближались до гробу то говорили між собою: «Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?» (Мр.16,3). Євангеліє чітко каже, що камінь був важкий. Багато з нас відчувають, що питання жінок торкається і нас. Бо у багатьох душах Ісус похований як у гробі. Він паралізований, нерухомий. Він закритий важким каменем, каменем гріха, незнання, байдужості, каменем поганих звичок, які накопичувались роками. Можливо, ми хочемо відкотити камінь і досягнути живого Господа, але не маємо сили. «Хто відкотить камінь для нас»? «Але поглянувши, побачили, що камінь був відвалений, – був бо дуже великий» (Мр.16,4). Деякі камені ми можемо відкотити самі. «Відкотіть камінь», – наказав Ісус біля гробу Лазаря. Деякі перепони ми можемо усунути, і ми мусимо це зробити, щоб сталося диво. Але каміння, які для нас надто великі може відкотити лише Господь. Справді ангел Божий спустився з неба, відкотив камінь від входу і сів на нього (Мт. 28,2). Дорогі у Христі, жінки-мироносиці, від яких походить назва сьогоднішньої неділі, йдучи до гробу журились: «Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?» (Мр.16,3), ці слова у час війни агресора московії проти України дуже вражають нас. Сьогодні ми в скорботі, як і жінки-мироносиці, і теж питаємо себе: хто нам відкотить камінь війни, насилля, окупації, смерті? Однак ми відчуваємо, що в тій історії про воскресіння Ісуса Христа, саме нам, українцям, як і мироносицям, Христовий посланець – ангел, каже: «Не бійтесь!», чому, бо сила Воскреслого Переможця гріха і смерті присутня між нами, і допоможе нам відвалити камінь смерті окупанта і перемогти зло. Тож просімо у Господа сили, мужності та мудрості нашому воїнству та народові, щоб очистити нашу землю від загарбника. Скріплюймо на силі тих, хто у цих нелегких моментах нашого життя потребує нашої підтримки та допомоги. Нехай у нашій пам’яті постійно залишається образ мироносиць, тож як і вони, зустрічаймо Христа вранці, проводьмо з Ним час у молитві і будьмо певні, що наше життя буде повним миру, любові, надії і пасхальної радості. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 26 квітня 2026 року Божого,м. Борислав Детальніше...

Молодіжні гаївки та допомога армії: як у Дрогобичі завершили єпархіальну акцію [фото]

У суботу, 25 квітня, з нагоди завершення єпархіальної акції «Придбай вербу – допоможи ЗСУ» відбулися молодіжні гаївки, які об’єднали дітей та молодь із різних спільнот Самбірсько-Дрогобицька єпархія УГКЦ, у спільній молитві, радості та українських традиціях. Детальніше...

Владика Ярослав уділив священичі свячення у Катедральному соборі [фото]

25 квітня, у свято св. апостола і євангелиста Марка, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, очолив богослужіння в Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич і уділив священичі свячення диякону Віталію Кульчицькому. Детальніше...

Владика Ярослав посвятив бригаду «Чорний ліс» під заступництво святого Юрія Переможця [фото]

Сьогодні, 23 квітня, у день святого великомученика, переможця й чудотворця Юрія, з нагоди храмового празника, Божественну Літургію у старовинному храмі Святого Юра у місті Дрогобич, очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький. Йому співслужили владика Богдан (Манишин), єпископ-помічник Стрийської єпархії та керівник Департаменту військового капеланства УГКЦ, а також капелани та єпархіальне духовенство. Богослужбовий спів супроводжували семінаристи Дрогобицької духовної семінарії. Детальніше...

Слово на свято Великомученика Юрія Побідоносця (2026)

  Христос Воскрес!Дорогі у Христі брати і сестри! У цей світлий Пасхальний час, коли Церква продовжує жити радістю Христового Воскресіння, Господь зібрав нас на подію, сповнену глибокого змісту і вдячності. Святкувати Пасху означає відкритися на силу Воскресіння, яка нині надає нам нові, «надлюдські сили» і можливості. Йдеться не лише про спомин події, що сталася понад дві тисячі років тому в Єрусалимі, а про реальність, яка змінює саме наше життя. У східнохристиянській традиції Воскресіння розуміється як глибинна онтологічна переміна людської природи, де тлінне зодягається в нетління, а смертне – у безсмертя (1 Кор. 15, 53–54). Коли ми говоримо про «надлюдські сили», маємо на увазі не символічні образи чи психологічну витривалість, а дійсну участь у Божому житті, яка здійснюється через синергію людини з благодаттю Святого Духа. Народ, який живе цією силою Воскреслого Христа, набуває здатності протистояти страху, оскільки людське життя вже не зводиться до біологічного виживання, а визначається вірністю Богові та готовністю до жертовної любові; тому засоби тиску, на яких тримаються тиранічні системи, втрачають свою силу і не досягають ганебної мети. Особливо виразно сила Господнього Воскресіння відкривається в мучениках Христової Церкви. Саме слово «мученик» означає свідка – того, хто говорить про пережите власним життям. І в християнському досвіді це слово набуває нового змісту: мученик є свідком воскресіння. Коли християнина приводили на суд, усе виглядало так, ніби вирішується його доля, але насправді саме в цю мить він давав свідчення про правду, яка вища за будь-яку людську владу. Перед обличчям тих, хто мав силу відняти земне життя, він відкрито визнавав: після смерті є воскресіння, і тому не боявся, бо смерть уже переможена у Христі (2 Тим. 1, 10). Рання Церква ніколи не розглядала мучеництво як трагедію, поразку чи привід для жалоби. Навпаки, це було найповніше здійснення віри, участь у самій Пасхальній таємниці. Святий Ігнатій Антіохійський, ідучи на смерть, благав вірних не клопотати про його помилування, називаючи себе «пшеницею Божою», яка має бути змелена зубами левів, щоб стати чистим хлібом Христовим. Блаженний Августин наголошував, що світська влада може знищити тіло, але вона безсила перед душею, і що кожна епоха вимагає свого свідчення, де вінець чекає на тих, хто непохитно стоїть у правді. І сьогодні з особливою радістю звертаємо свій погляд до великомученика Юрія – переможця і чудотворця. Уже саме його ім’я відкриває глибший зміст його життя. У традиції Церкви ім’я не є випадковим, воно часто вказує на покликання людини. Ім’я Юрій, або Георгій, означає «землероб», той, хто обробляє землю. На перший погляд це не поєднується з образом воїна і людини високого становища. Але в духовному сенсі відкривається інша правда: святий Юрій був тим, хто невтомно працював над своїм серцем. Він дбав про внутрішнє життя, очищав його від усього, що не від Бога, і робив його відкритим для дії Господньої благодаті. Саме тому його життя стало доброю і плідною нивою для дії Святого Духа. Щоб осягнути масштаб боротьби і жертви великомученика Юрія варто коротко згадати обставини його життя. Він походив із шляхетної християнської родини з Каппадокії. Його батько сам прийняв мученицьку смерть за Христа, а мати виховала сина у глибокому благочесті. Як відомо, він, двадцятирічний юнак, воїн, тисяцький, командир елітного підрозділу. За свою виняткову хоробрість і таланти він був відзначений правителем і став одним зі старших воєначальників, маючи блискуче майбутнє. Однак, коли імператор ініціював велике гоніння, прагнучи знищити християнство, перед Юрієм постав радикальний вибір. Він не обрав шлях дволичного компромісу. З'явившись до Сенату, він безстрашно визнав себе християнином і закликав присутніх прийняти істинну віру. На вмовляння імператора принести жертву язичницьким божкам він відповів рішучою відмовою, за що був підданий найжорстокішим тортурам. Він переносив ці катування заради Христа й, укріплений силою Божою, залишався непохитним. Імператор засліплений злом і ненавистю до християн наказав стратити юнака. Цікаво, що Юрій помер мученицькою смертю в день Пасхи у 303 році, коли йому ще не було і тридцяти років. Його страта містично збіглася з найвеличнішим християнським святом – переходом від смерті до життя, довівши, що хто погубить свою душу ради Христа та Євангелія, той її спасе (пор. Мк. 8, 35). Через свій подвиг Свята Церква називає Юрія Побідоносцем не тому, що він не знав поразок у земних битвах, а тому, що своєю безкомпромісною вірою він переміг зло. На іконах ми найчастіше споглядаємо, як святий Юрій на білому коні вражає списом змія. Це зображення історично ґрунтується на розповіді про порятунок приреченої на смерть дівчини у передмісті Бейрута від страшного чудовиська, якому місцеві жителі приносили людські жертви. Але його глибинний сенс має виразно есхатологічне коріння. Диявол як той змій, що збунтувався проти Бога і воює проти його дітей (Об. 12, 7-9). Зображення вершника символізує перемогу над дияволом – змієм стародревнім (Об. 20, 2). Цей давній дракон є уособленням зла, яке намагається поглинути невинність, отруїти істину брехнею та поневолити людство страхом. Білий кінь великомученика символізує незаплямовану чистоту душі, а разючий спис уособлює духовну зброю – Слово Боже і непохитну віру (Еф. 6, 11-17). І це стосується кожного з нас, бо щодня ми також переживаємо свою духовну боротьбу. Тому просимо в Бога благодаті, щоб не піддатися злу, не втратити правду і витримати до кінця, бо від цього залежить найважливіше – наше життя з Богом. Сьогодні ця боротьба зі злом звучить для нас особливо гостро і болісно. У давній українській пісні ми співаємо: «Нам поможе Святий Юрій і Пречиста Мати волю здобувати!». Сьогодні над нашою Батьківщиною навис хижий північний змій-дракон. Тільки Господня кріпость може врятувати нас перед агресією підступного ворога, який несе кривавий московський імперіалізм. Рівно 85 років тому на подвір’ї цього храму в червні 1941 року був проголошений Акт відновлення нашої державності. І сьогодні ми з довірою поручаємо святому Юрію наших захисників, зокрема 15-ту окрему бригаду артилерійської розвідки «Чорний ліс», молячись, щоб Господь укріпляв їх, оберігав і провадив. Вони стоять на захисті нашої Батьківщини, і боронять не лише землю, але й гідність, свободу, правду і саме людське життя. У цьому служінні відкривається справжній зміст перемоги – зберегти в собі образ Божий і не дозволити злу його знищити. І тому сьогодні стає очевидно, що боротьба, яку веде Україна, має значення далеко поза її межами: йдеться про захист людяності перед обличчям жорстокості і руйнування. У цьому титанічному протистоянні український воїн стає уособленням самого Юрія Побідоносця, який спиняє агресію московського дракона. Дорогі брати і сестри! Ми зібрані у храмі, де особливо відчувається Божа присутність під заступництвом святого Юрія, якого наші предки з вірою обирали своїм покровителем. Нехай у цьому святому місці завжди зароджується і міцніє наша віра, нехай наші діти у Святій Тайні Хрещення зодягаються у Христа. Нехай пам'ять великомученика Юрія, шляхетного воїна, який перемінив тимчасову земну славу на нетлінний вінок мучеництва і став духовним землеробом своєї душі, надихає кожного з нас наслідувати його чесноти. Культивуючи в собі живу віру, правду та жертовну любов, ми озброюємося тим самим духовним списом, який здатний вразити будь-якого змія злоби. Бо пасхальна істина залишається непохитною: смерть уже подолана, а світло Христового Воскресіння перемагає всяку темряву (Ів. 1, 5). Великомученику і побідоносцю Юрію допоможи нам перемогти російського дракона так, як ти свого часу переміг. Поблагослови наше військо, дай нам силу захистити суверенність і незалежність нашої Держави. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 23 квітня 2026 року Божого,м. Дрогобич   Детальніше...

У Львові відбувся IV Синод єпископів Львівської митрополії УГКЦ [фото]

22 квітня 2026 року у Львові пройшов IV Синод єпископів Львівської митрополії УГКЦ. У його засіданнях взяв участь увесь єпископат митрополії, зокрема й владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький. Детальніше...

Владика Ярослав уділив дияконські свячення випускникам Дрогобицької духовної семінарії [фото]

19 квітня, у Томину неділю, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич і уділив дияконські свячення випускникам Дрогобицької духовної семінарії Богдану Піддубному та Михайлу Жаку. Детальніше...

Проповідь на Томину неділю (2026)

  Христос Воскрес!Дорогі у Христі брати і сестри! Восьмий день після Христового Воскресіння Церква називає Томиною або Провідною неділею. Сьогоднішня Євангельська благовість вияснює нам деякі безцінні теми Христової істини. Напочатку зустрічаємо цей прекрасний Євангельський вираз: «Тоді прийшов Ісус, став посередині, тай каже Мир вам» (Йо.20.19). Христові учні зі страху перед юдеями були зібрані за зачиненими дверима в Єрусалимі. Їхні серця були сповнені непевністю і тривогою. Щораз нові повідомлення доходили до них: «Гріб порожній», «Вони Його викрали», … Це все спричиняло ще більше замішання в їхніх умах. А як звечоріло, того самого дня, першого в тижня, Ісус приходить до своїх учнів через замкнені двері стає посередині і каже «Мир вам» (пор. Йо.20,19). Страх і відчай розтанув у світлі Його присутності, в їхньому житті засвітило світло, яке починає щораз сильніше проникати до їхнього серця. Ісус приходить до збентежених учнів і заспокоює їх. «По середині» нашого розбитого життя, в складних ситуаціях, в часі відчаю, хвороби і горя приходить Господь і змінює події. Євангеліє розповідає нам про чимало складних випадків, коли Ісус Христос приносить надію й оздоровлення людського розбитого життя (пор.Мр.6,48; Мт.8,14; Йо.11,17). Ісус приходить і до нас сьогодні, несучи мир, радість, зцілення і нове життя для всіх, хто вірить у Нього, хто довіряє Йому своє життя. Перші слова Ісуса до переляканих учнів були: «Мир вами». Звичайно місія Ісуса Христа є набагато більшою, ніж дарування душевного спокою, але Його місія включає і душевний спокій. Хто не має душевного спокою, не може бути дієвим послідовником Ісуса. Також зауважуємо, що Христос у сьогоднішньому євангельському читанні двічі говорить до своїх учнів про мир (Йо.20,19-21). У Священному Писанні слово «мир» означає не якісь зовнішні обставини, а внутрішній стан людини. Святі Отці та біблійні мислителі говорить, що з першим привітанням «Мир вами» Ісус привертає мир до стурбованих сердець апостолів безпосередньо. Другий раз Він дає їм мир таким чином, що вони можуть передавати його для інших. Тут важливо звернути увагу на дві речі. По–перше, джерелом нашого миру є Ісус. Святий апостол Павло говорить: «Він – наш мир» (Еф.2,14). По-друге, ми отримуємо мир від Ісуса і маємо передати його іншим. Він доручає і уповноважує нас бути миротворцями: «Благословенні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт. 5, 9). Тож, якщо ми шукаємо миру, душевного спокою, не витрачаймо наш час безцільно: тільки Христос може його нам дати вповні. Євангелист Йоан розповідає: «І ще раз Ісус їм каже: "Мир вам!" Як мене послав Отець, так я посилаю вас." Це промовивши, дихнув на них і каже їм: "Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи - відпустяться їм, кому ж затримаєте - затримаються"» (Йо.20, 21-23). Ці слова означають, що мир є одним з плодів Святого Духа. Вони вияснюють нам, що мир отримуємо через прощення наших гріхів Богом в Христі Ісусі і без прощення від Бога не може бути повноти миру в наших серцях. Євангеліє розповідає нам, що Ісус Христос на восьмий день після свого Воскресення з’явився задля невірування у Його воскресіння зі сторони апостола Томи, який не був присутній під час об’явлення Воскреслого Спасителя іншим апостолам. Христос не розгніваний через сумніви, зневіру, розчарування своїх учнів. Він робить все необхідне, щоб допомогти скріпити віру навіть однієї особи, яка сумнівається, але має добру волю і щирий розум для пошуку Істини. Своєю появою апостолові Томі Воскреслий Господь запевняє, що Він після воскресіння має тіло не примарне, а дійсне; те, яке прийняв від Пресвятої Богородиці; те тіло, в якому страдав і був прибитий до хреста, а тому на ньому навіть після Воскресіння залишились рани страждань. Воскреслий Господь звертається до апостола Томи і запрошує його доторкнутись цих ран кажучи: «Подай сюди твій палець і глянь на мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік мій. Та й не будь невіруючий, – а віруючий» (Йо. 20, 27). Тома вигукнув з глибини свого серця із радістю: «Господь мій і Бог мій»! І цим визнанням залишив для всіх наступних поколінь незаперечний доказ ісповіді віри в Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Зауважмо, якою особливою є поведінка Ісуса у випадку навернення апостола Томи. Який ласкавий і милосердний Христос, як Він з любов’ю допомагає Томі й іншим розчарованим учням віднайти віру та духовний мир. Хоч Тома своїм невірством віддалився від Бога, однак Ісус перший вийшов йому на зустріч, щоб порятувати його у глибоких сумнівах та тривогах. Для Апостола Томи рани на тілі нашого Господа мали особливе значення, бо свідчили про тотожність Ісуса Розп’ятого з Воскреслим. Рани Ісуса були нагодою до розбудження в Томи віри і він подає нам світло розуміння, як слід впізнавати Ісуса сьогодні. Після свого воскресіння Христос присутній серед людей значно більшою мірою, ніж у своєму земному житті, адже для Нього вже нема жодних фізичних обмежень. Найбільші знаки Господньої ідентичності Тома споглядав у ранах Його рук і у пробитому боці. А сьогодні ранами на Тілі Ісуса є рани людей, рани всіх тих, які страждають у своєму серці, у своєму тілі, у своїй гідності. Ми носимо в собі різні зранення, і Слово Боже переконує нас сьогодні, що саме в цих ранах можемо зустріти Господа; що ці рани не мусять бути останнім словом в нашому житті, а, навпаки, вони можуть стати нагодою для люблячого і всемогутнього Бога, щоб показати свою любов і всемогутність. Кожна рана, яку носимо в собі, в своєму народі особливо сьогодні, повинна стати упривілейованим місцем стрічі з Воскреслим Господом. Бо в «Його ранах є наше оздоровлення», в Його ранах є оздоровлення всіх наших зранень, терпінь і невпевненостей. Сьогоднішнє Євангеліє також вчить нас, що Господь об’являється в спільноті, в зібранні, тобто в Церкві. Знаменною є заувага євангелиста Йоана, який згадує, що апостола Томи не було між апостолами тоді, коли їм з’явився Ісус. Він не був з ними, а тому так трудно було йому увірувати (Йо. 20, 24). В самотності його пошуки віри були неуспішними. Щойно спільнота з учнями запевнила йому зустріч з Воскреслим Господом. Роль Церкви у супроводі у вірі до особистої зустрічі з Богом є дуже особливою. Вирішальну роль при цьому відіграє богослужіння, яке повинно переживатися не як відчитування молитов, навіть найкращих і найглибших, не як здійснення якихось таємничих обрядів, не як «зустріч» з людським словом, але передусім як зустріч з Воскреслим і Живим Господом, Який таїнственно уприсутнюється на молитві Церкви, яка зібрана в Його ім’я. Таке пережиття богослужіння може запевнити зріст у вірі й успішне свідоцтво для тих, хто споглядає на християн з великою долею скептицизму і недовір’я. «Побачив мене, то й віруєш. Щасливі ті, які, не бачивши, увірували», – каже Ісус апостолові Томі (Йо. 20, 29). Нехай це Господнє благословення спочине на кожному, хто сьогодні вірує, покланяється і прославляє світле Воскресіння Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Тієї особливої довіри до Бога вчить нас учителька віри – Пресвята Богородиця. Вона завжди говорила Богові: «Нехай буде воля твоя». Діва Марія повірила у Слово Отця, і через Її віру та дією Святого Дух сталось Воплочення відвічного Божого Слова – Єдинородного Божого Сина. Вона носила Його в своєму лоні і народила на світ, однак віри вона вчилася кожного дня, аж до Ісусової смерті на хресті. Богородиця ніколи не просила знаку для того, щоб вірити. Вона покірно покладалася на вірність свого Господа. Дорогі у Христі. Нехай кожна наша Літургія, яку переживаємо в Церкві, буде передусім глибоким і автентичним пережиттям зустрічі з Воскреслим Господом, Якого сьогодні в Україні розпинають московити. Нехай місцем нашої зустрічі з Господом будуть не лише рани Ісуса, про які ми згадуємо й які уприсутнюються в таїнственний спосіб в Євхаристії, але також і наші зранення, не відвертаймось від ран України. Запросім до них Господа. Скажімо тепер ми йому: Господи, діткни своєю життєдайною рукою моїх ран, ран мого народу, моєї держави яка переживає війну московита агресора, ран наших воїнів, вдів і сиріт. Нехай Твоя любов і Твоя сила перемінять ці наші рани на джерело миру, зцілення, щоб ми як народ, як нація могли щирим серцем покланятися Тобі та з апостолом Томою взивати: «Ти – Господь мій і Бог мій»! Амінь + Ярослав 19 квітня 2026 року Божого, м. Дрогобич   Детальніше...