- Як відомо, Ви, отче Тарасе, продовжуєте священичу династію. Читачі знають про Вашого батька як доброго душпастиря і вправного майстра римованого слова. Розкажіть про інших ваших попередників на священичій ниві. Чи вплинув хтось із них на вибір вашого життєвого шляху?
- Справді, представників кліру в нашому роді завжди було і є багато. У бабусиній лінії ми можемо побачити президента Карпатської України – отця Августина Волошина (+ 1945). А старовинний рід дідуся прот. Володимира Савчинського славиться своїм зачинателем – отцем Григорієм Савчинським (+ 1888), який був письменником, адвокатом селян, засновником українських читалень тощо. Однак сьогодні, коли хтось розповідає про власну священичу династію, чомусь це найчастіше викликає не так подив чи визнання, як насмішку та іронію. Пригадую достатньо кумедний випадок, який стався з маминим братом – отцем Тарасом Савчинським. На якомусь святковому прийнятті він вирішив познайомити блаженної пам’яті владику Юліана Ґбура зі священиками нашої родини. Після слухання довгого переліку імен єпископ хитро примружив очі й спитав: «Отченьку, а у вашому роді «нормальні» чоловіки ще є?» (сміється). Очевидно, це був жарт із долею правди. Дійсно, багато людей керуються тепер такою логікою: якщо ти народився у подібній сім’ї, то обов’язково повинен продовжувати душпастирську лінію. А там, де є слово «мусиш» із зовнішнього боку (у вигляді будь-кого тиску; безнастанних спонукань), не може вже бути місця для справжньої свободи та вільного вибору. А де нема свободи вибору, то яка може йти мова про Боже покликання? А священик без цієї внутрішньої тяги – це просто трагедія особистості… Залишається іронізувати або співчувати… Невідомо, як воно було в історії моїх попередників – це вже минуле, яке не повернути і не виправити. Маю право говорити тільки сам за себе. Господь зволив так, щоб я трохи пожив під одним дахом із двома добрими священиками – дідусем о. Володимиром Савчинським і батьком о.Степаном Рисеєм . Старенький парох емерит села Викоти, якого ми називали по-тернопільському «дзядзьом», починав кожен свій день із Літургії. А потім, після скромного сніданку, він сідав у вицвілий «ксьондзівський» фотель вирішувати ряд «дуже важливих справ»… (посміхається). Так він називав, свою безперервну молитву за всіх і за все… Посидіти в одній кімнаті з ним у цих хвилях – було справжньою духовною насолодою. Ніхто ніколи не бачив, як він нервується чи когось осуджує. На це наш дзядзьо просто не мав часу. Батько ж – о. Степан був зовсім не такий. Ні, молився він, мабуть, не менше за свого тестя, але його вид зовнішньої діяльності був іншим. Він міг прокинутися серед глибокої ночі і десь до ранку писати вірші. «Що робити, – говорив він, – якщо ангел знову приносив чергову риму?» Весь час татко намагався бути між людьми, ніби відчував, що жити йому залишилось зовсім не довго і треба встигнути максимально зреалізувати себе, як священик із апостольським покликанням. Варто підкреслити, що ні дідусь, ні батько жодного тиску з вибором покликання на внука-сина не чинили. Вони вибрали кращу частку: просто молитися за дитину і жити так, щоб нащадкам хотілося торувати їхній душпастирський шлях… Ось ніби коротко й все.
- Практика душпастирювання постійного самовдосконалення священика. Що Ви робите у цьому напрямку?
- Якщо чесно, мені не дуже подобається слово «самовдосконалення». Справа в тім, що у людській діяльності вже забагато того гордого «я сам». Якщо «ти сам», то чи взагалі може бути у твоєму житті місце для Господа, Який бажає бути «весь у всьому»? А якщо є, то яка Його роль; наскільки ти Йому дозволяєш діяти стосовно себе? Кожен священик (і не тільки) повинен смиренно визнати, що єдиним, хто вдосконалює і «все до ладу приводить», може бути (і є) тільки Бог (Абсолют)! Наше ж завдання одне: максимально (в синергії) відкритися Йому, або ж, як говорить о. Мішель Куаст, «напнути свої вітрила і очікувати попутного вітру». А це стається насамперед у молитві – богоспілкуванні.
Воно ж, у свою чергу, приводить до поступового боговселення (обожнення), яке відбивається у всій зовнішній діяльності священика. Ось чому Святі Отці неодноразово повторювали: «Який ти у молитві, такий і у всьому!» Владика Юліан (Вороновський) дуже часто любив нам влучно нагадувати: «Діти, найперше пам’ятайте про священиче правило – про Часослов!» Коли ти вірний у цьому малому, тоді приходить щось більше: і бажання почитати богословську книгу, і написати самому певну статтю, і зробити якусь акцію, і виголосити лекцію проповідь, і заснувати нову спільноту тощо… Отож, молитва – це фундамент і початок того, що ми можемо назвати «працею Бога над вдосконаленням священика». Цьому і намагаюся бути вірним, хоча не все так легко, як на словах. Молитва – це і праця, і боротьба водночас, до останнього подиху життя …
- Слухаючи Ваші проповіді, розумієш, що Ви не байдужі до святоотцівської спадщини. Як порадите діяти священикам, та й зрештою, і вірним, щоб глибокі думки святих отців пристосувати до способу мислення теперішньої людини – сучасної, поінформованої і, водночас, поглинутої суєтою хаотичного світу?
- Сучасні люди, справді, дуже поінформовані: їм відомо, що робити, аби мати здоровий організм, міцні м’язи, чудовий настрій, струнку фігуру, прекрасну пам’ять, гарні відносини з іншими, успіх у бізнесі та коханні… Навіть більше, у Євангелії Господь дає відповідь юнакам нинішньої доби і на всі питання духовного характеру на кшталт: «що робити, аби успадкувати життя вічне?» Проте загалом люди продовжують жити так, як їм це виходить; одним словом – «нерадиво» (недбало, легковажно), пливучи за течією. Самому дуже трудно заставити себе до якихось змагань (як внутрішніх, так і зовнішніх), адже наш «дух бадьорий, а тіло немічне». Однак є ще й така хороша народна мудрість: «З ким поведешся – того і наберешся!» У давніх патериках звучить так: «З преподобним – преподобним будеш!» Але де шукати тих осіб, біля яких можна розквітнути і самому? Їздити по монастирях? Розпитувати в інших? Вишукувати в соціальних мережах? Насправді, все набагато простіше, адже вони зовсім поруч – у власних літературних творах. Читаючи святоотцівські книги систематично і часто, розумієш, що саме таким чином спілкуєшся з ними, а згодом починаєш помічати, що в тих чи інших обставинах життя виникає бажання поводитись, як вони. Настає часткова схожість, яка врешті-решт є нічим іншим, як подібністю до Христа. А це вже християнське завдання усіх людей! Окрім цього, сучасний священик повинен розуміти, що йому довірено надзвичайно важливу місію – годувати паству «кожним словом, яке виходить з уст Божих». Проте, аби щось комусь дати, треба це перше у себе мати! Особисто для мене читання творів Святих Отців часто перетворюється на справжні археологічні розкопки тих скарбів, котрі можуть збагатити і мене, і всіх убогих світу цього. Хіба це не радість? - Проблеми біоетики у нашій країні дуже часто залишаються вирішеними лише на теоретичному рівні. У цій царині дає про себе знати подвійна мораль. Згідно з її «принципами» діють як представники влади різних рівнів, так і пересічні громадяни. Ви, отче, маєте певний досвід практичної роботи: заходи проти абортів, спілкування на окреслену тематику з молоддю, а також із працівниками сфери охорони здоров’я... Розкажіть про це.
- Біда в тім, що проблеми біоетики, якщо конкретно, не є вирішені взагалі: ні на теоретичному, ні на практичному рівнях… Якщо й відбуваються якісь конференції чи заходи, присвячені цим питанням, то про них дізнається мізерна частина «боголюбивого народу». Та й серед цієї малої аудиторії «обізнаних із суттю» найти одностайність є вкрай важко. Весь час говорять про те, «що робити, аби…», але в діях залишається «все, як завжди…».
Та говорити треба…, ба більше, кричати на повні груди! Поранений організм суспільства має право мовчати тільки тоді, коли вже стане мертвим. Якщо бути чесним до кінця, то останні п’ять років діяльності на посаді капелана Самбірської центральної районної лікарні я можу назвати отаким «відчайдушним криком болю з невеликими перепочинками», який проявляв себе у багатьох акціях протестах, виступах перед студентами медиками й учнями шкіл, конференціях і семінарах, розмовами з гінекологами, співпрацею з хорватським доктором (борцем за життя)
Антуном Лісецом, молитвою на кожній Літургії «за навернення всіх тих, які спричиняються до дітовбивства у лонах матерів», тощо. Комусь це подобалось, декого дратувало… Для мене ж важливо було почути, що бодай одна жінка чи лікар внаслідок цієї праці перемінили хід подій власного життя у напрямку спасіння душі. А виявилось – не одна… Такі факти вселяють надію, що не все так запущено. Потрібно сіяти з думкою – «а раптом проросте!», необхідно формувати думку суспільства, що людське життя належить виключно Богові, а такі явища, як аборт, евтаназія, клонування та ін. не можуть мати свого місця під сонцем християнського простору… Тут дуже б хотілося, аби кожен священик на своїй парафії не був байдужий до цих питань…
- Кіно і люди... Без жодної іронії формулюю це питання, знаючи, що Ви тримаєте руку на пульсі і серйозно цікавитесь кінематографом. Що можете порадити нашим читачам для перегляду?
- До мене часто звертаються різні люди з таким проханням: «Отче, дайте нам подивитися ті християнські фільми, котрі ви вже переглядали разом зі своєю молодіжною спільнотою «Ноїв Ковчег» (яка діє у м. Самборі при храмі святого Пантелеймона - Д. Н.). У таких випадках я посміхаюсь і говорю: «Хотів би дати, але не знаю, чи можу!» На це є дві причини. Перша - дуже проста і банальна: диск із фільмом відразу після перегляду кудись загадково щезає, а насправді він починає «кочувати» з рук у руки, і десь між хвилями цього живого моря врешті-решт зникає. Мені ж залишається тільки список назв переглянутих кінострічок. Але і його не кожному я маю право показати, і це друга причина. Чому? А тому, що більшість із переглянутих фільмів (за винятком біблійних чи автобіографічних житейських) потребують богословського коментаря і детального аналізу. Для цього мусить бути людина, яка би вміла помічати підводні течії і рифи, вказати на приховані послання до сучасного глядача і ключі розуміння важких психологічних моментів. Що більше, фільм мусить переглянути керівник групи наперед, щоб заздалегідь поскладати собі на полички розуміння всі важкі моменти і не бути заскоченим зненацька перед запитанням, яке може поставити опісля молода людина. А це, згодьтеся, вже вимагає суттєвої відповідальності… Для себе ж керуюся одним гаслом, яке походить від святого Василія Великого: «Мудра бджілка збирає нектар із кожної квітки», однак, бажано щоб ця квітка була якнайкращою.
Біографічна нота:
о. Тарас Рисей народився у 1982 році в місті Самборі, Львівської обл. З 2000 по 2005 рр. навчався у Дрогобицькій Вищій Духовній семінарії блаженних священномучеників дрогобицьких Якима Северина і Віталія. 2005-2008 рр. - навчання на ліценціаті з Богослов’я Українського католицького університету.
Від 2007 і досі капелан Самбірської центральної районної лікарні та настоятель капеланського храму св. Пантелеймона.
Розмовляв Дмитро НАКОНЕЧНИЙ
- "Жити під обстрілами, спати на землі, їсти, що дадуть, - це не так вже й складно, якщо розумієш, навіщо це робиш", - Священик Тарас Коцюба
- Отець Андрій Нагірняк: Ми як церква дякуємо вкотре сьогодні Карітас-Дрогобич, що він рішуче звершує служіння Боже
- о. Михайло Коліщак: «Війна закінчиться, коли вороги відчують, що ми єдині»
- о. Тарас Гарасимчук: «Шематизм - найкращий подарунок до церковних ювілеїв»
- Владика-номінат Григорій (Комар): «Формація майбутніх священиків завжди буде для Церкви надзвичайно важливою справою, адже від її якості залежить успіх церковної місії»