Привітальне слово владики Ярослава (Приріза) з нагоди зустрічі Патріарха УГКЦ із жертводавцями Патріаршого Собору

Христос Воскрес! Ваша Блажкнство! Маємо велику честь вітати Вас на теренах Самбірсько-Дрогобицької Єпархії. Не проминуло й півроку відтоді, як Ви у співслужінні єпископів та священиків довершили освячення церкви у Добромилі, містечку з яким тісно пов’язана доля Митрополита Андрея Шептицького. Тепер – інша зустріч, яка має відношення до іншого храму. Храму Воскресіння Господнього у Києві, зведенням якого Вам, як нашому духовному батькові, доводиться опікуватись. Храму, який, як видимий символ перемоги добра над злом, як символ єднання усіх українців, також, мабуть, був частиною пророчої візії одного з найбільших мужів української Церкви Слуги Божого Митрополита Андрея.Приємно наголосити, що наше зібрання відбувається в пасхальному часі. Це ще більше вселяє нам оптимізм і додає наснаги до праці. Шлях Христа до Його Воскресіння тривав через Голготу. Подібно й Церква наша на шляху до відродження пережила не одну страшну і навіть трагічну сторінку. Але, керована мудрими й богобоязливими провідниками, вона йшла через терпіння і хрест до воскресіння. Тож подвижництво наших попередників зобов’язує і надихає нас до духовної активності.Ми, духовенство та вірні, покликані служити і молитись в Бойківському краї, покладаємо великі надії на те, що благословенна самим Господом справа – будівництво собору у Києві - матиме гідне продовження. Аби забезпечити майбутнє, потрібно добре знати минуле. Історія засвідчує, що саме на цих теренах постала найдревніша в нашій Церкві Перемишльська Єпархія. Тепер вона розділена територіально і, тільки, східна її частина є тепер на матірній Українській землі. Пам’ятаючи про сиву давнину, згадуємо також і подвижників монашого життя пізніших часів. Благаємо про молитву і Блаженних Йосафата Коциловського та Григорія Лакоту, і мучеників Северіяна, Якима і Віталія, ієромонахів Дрогобицьких щоб допомогли здвигнути велику справу.Упродовж кількох останніх років погляди як українців з України, так і тих, що знаходяться далеко від рідної землі, скеровані в бік Києва, де на лівому березі Дніпра-Славутича виростає величавий греко-католицький храм – собор Воскресіння Христового. Церква зводиться в столичному граді, де колись, згідно з переданням, Апостол Андрій Первозванний прорік слова, що саме на Київських горах возсіяє Благодать Божа. Святиня, до спорудження якої Ваше Блаженство докладаєте так багато зусиль, – це не тільки черговий новий храм у Києві. Це живий, зримий символ Воскресіння Української Церкви. Це повернення до витоків християнства Київської традиції. Це втілення надій і прагнень Ваших попередників – Київських Митрополитів, які, будучи змушеними на деякий час покинути столицю, ніколи не полишали надії повернутися сюди знову. Повернутись, щоб, тримаючи тісний канонічний зв’язок із Вселенською Церквою, керувати звідси паствою і нести Христову Благовість для єдинокровних братів на Сході. Це нарешті знак особливої Божої ласки, дар любові Отця Небесного до нас, українців – греко-католиків, які після багатьох років поневірянь втішаються даром свободи та дякують Богові за вислухані молитви.Аскольдова могила і на Подолі, Львівська площа і Святошино, лівобережжя  Дніпра, ці та деякі інші райони української столиці були своєрідними острівцями, де з настанням незалежності нашої держави починали діяти, а тепер розвинулись греко-католицькі громади. Необхідно належно оцінити роль цих спільнот та священиків, які провадили і провадять ними. Водночас маємо надію, що під склепіннями споруджуваного собору з новою силою лунатимуть проповіді на заклик до об’єднання українського християнства, а в стінах Патріаршої курії прийматимуться мудрі й виважені рішення. Церковні дзвони, що вже починають лунати, повинні покликати до духовного життя тих, хто ще не оговтався від облуди атеїстичного минулого, повинні очистити сумління урядовців, які до тепер творили закони без згадки про Бога. Ідея про спорудження Патріаршого Собору у Києві є беззаперечною аксіомою. Ми переконані, що вже незабаром він возсіяє красою і величчю. І це станеться наперекір злій волі тих, хто й досі мріє бачити УГКЦ виключно галицькою Церквою.Ваша Святосте! Виказуючи Вам велику довіру у виконанні цієї нелегкої і відповідальної місії, яка покладена на Вас Божим провидінням, виражаємо Вам волю наших священиків та вірних. Вони належно оцінюють зроблені Вами кроки на зміцнення позицій нашої Церкви у Києві, і взагалі в Центрі, на Сході і на Півдні України, і зокрема Ваші старання про якнайшвидше завершення Патріаршого собору. У пожертвах, які ми сьогодні передаємо Вам, є доля Дрогобицьких машинобудівників і нафтовиків Борислава, шахтарів Стебника й лікарів Трускавця та Східниці. Самбір і Мостиська, Сколе і Турка, Старий Самбір і Судова Вишня ... Мешканці міст і жителі найвіддаленіших сіл вклали свою лепту у велику і благородну справу – побудову Патріаршого собору. Пожертву зробили й ті наші співгромадяни, які тимчасово перебувають поза Україною, але, придбавши символічні цеглинки, в такий спосіб творять духовний зв’язок з рідною землею. Ми переконані, що Господь вислуховує благання тих, хто через власну фізичну неміч, чи брак коштів не може скласти грошову пожертву, проте щиро молиться за ктиторів і благодітелів Патріаршого СоборуКористаючи з нагоди, щиро вітаємо Вас, Ваша Святосте, від нас владик від собору духовенства та великої спільноти наших мирян і бажаємо доброго здоров’я, душевного спокою, постійного незворотного поступу у провадженні нашою Церквою, яка успішно сповняє свою місію, росте та міцніє і надіємось, що згодом прикраситься вінцем Патріаршого устрою. 14.04.2007 р. Б. + Ярослава (Приріз) Детальніше...

Представлення Документа Собору монашества УГКЦ «Ідентичність монашества в покликанні і служінні»

Слава Ісусу Христу!Ваше Блаженство, Преосвященніші Владики,Дорогі брати і сестри в монашестві!Вступ.Перебіг собору монашества Насамперед хочу привітати всіх присутніх учасників собору, понад усе - Високопреподобних Отців і Матерів, якими Господь послуговується у проводі монаших спільнот, а через вас - і всі монаші спільноти. Вітаємо всіх доповідачів і співдоповідачів, вітаю делегатів і гостей ІІІ Сесії Собору монашества УГКЦ.Дорогі в Христі! Ось уже черговий раз зібрав нас Господь у цьому богомспасаємому древньому місті Львові, щоб у щирому діалозі обговорити актуальний стан монашества нашої Церкви.Перша сесія Собору монашества під назвою: „Ідентичність монашества в покликанні і служінні УГКЦ” мала за мету відкрити та осмислити біблійно-богословське розуміння ідентичності східного монашества, відображення цієї ідентичності в історії Церкви, виховання цієї ідентичності в контексті богослужіння та її вияв у щоденному житті. Усвідомлюючи всю важливість і складність тематики, Собор розважливо підійшов до розгляду питання про ідентичність, адже без розуміння того, ким воно є, чернецтво не може адекватно окреслити та виконувати свою місію.Саме тому до участі у роботі Собору в якості доповідачів і консультантів були запрошені відомі і кваліфіковані знавці Християнського Сходу. Це о. проф. кардинал Томас Шпідлік, фахівець у галузі східної духовності; о. проф. Роберт Тафт, знавець східної Літургії; о. проф. Джермано Марані, дослідник східного богослов’я; архієпископ Клаудіо Ґуджеротті, колишній секретар Конгрегації Східних Церков, професор Григорянського Університету, нині – апостольський нунцій для Вірменії, Азербайджану та Грузії. Їхні доповіді дали учасникам Собору необхідну наукову базу, відштовхуючись від якої вони могли працювати над розкриттям теми Собору.Особливим чином хотів би відзначити ту неповторну атмосферу, яка панувала у робочих групах Собору: через дискусії, пропозиції та зауваження делегатів проявлялося щире та відповідальне прагнення практично застосувати доробок та духовну спадщину попередніх поколінь східного монашества до потреб та реалій нашої Церкви і, як наслідок, зрозуміти покликання монаших спільнот УГКЦ.Щоб передати напрацьовані делегатами набутки всьому монашеству, всій Церкві та наступним поколінням, Собор «покликав до життя» Соборову Комісію, завданням якої було опрацювати Документ Першої Сесії, який би представляв історичні, богословські та душпастирські аспекти ідентичності монашества УГКЦ. У процесі праці над документом члени Комісії взяла за основу виголошені доповіді, зауваження і пропозиції делегатів та гостей Собору. Під час нашої роботи ми зауважили, що в основному роздуми учасників Собору були зосереджені на трьох центральних темах: таїнстві Пресвятої Тройці, таїнстві воплочення Сина Божого і таїнстві Церкви. Навколо осмислення цих трьох тем з біблійної, патристичної та літургійної точок зору і є побудований Документ Собору монашества УГКЦ про ідентичність монашества в покликанні і служінні, який я і хотів би представити вашій увазі.Суть монашої ідентичностіДаний документ складається з п’яти розділів, і перш ніж перейти до розгляду кожного з них, особливим чином хочу звернути увагу делегатів Собору на вступ. Тут йде мова про монашу ідентичність, що є представлена в біблійно – історичному вимірі. Мета цієї вступної частини – висвітлити, як Боже Слово торкається різних людей в історії спасіння для обрання радикального християнського життя.Неможливо вповні зрозуміти поняття «ідентичність» без Святого Письма, яке говорить нам, що ідентичність – це ім’я, що його сам Бог дає покликаній особі, яку Він призначив для особливого завдання. Вповні собою людина є тоді, коли сповнює Боже покликання. Ім’я сина Захарії та Єлизавети Йоан мало знаковий характер не лише для цієї сім’ї, а й для всієї історії спасіння. Покликаний Симон стає апостолом Петром, якого Христос закликає до місії – бути скелею, на якій Він збудує Свою Церкву. Навернений Савло отримує ім’я Павло, перетворившись із запеклого ворога християн на великого проповідника Христової науки. Всі вони, знаючи, до чого їх покликав Господь, отримують силу виконати доручену Ним місію. Невипадково й народження християнина в купелі Хрещення супроводжується в нашій традиції обрядом наречення імені. Надання нового імені, як правило, відбувається і в момент, коли людина приймає монаші обіти; цей елемент чину чернечого постригу має глибоке значення: вмирає стара людина і народжується нова – ангельський образ, Христова наречена. Отож, ім’я розкриває ідентичність – площину, в якій реалізується покликання.Спільне для цілого чернецтва загальне ім’я «монах» указує на зміст та природу вибраного людиною життя. Про це виразно свідчить і етимологія відповідних слів: коренем латинського слова identitas є idem - «той самий», а його грецький відповідник αυτός є синонімом до μόνος, від якого й походить слово «монах». З цих мов ми запозичили синоніми до слова «тотожний» - автентичний, ідентичний, справжній, істинний. Тотожність полягає у відповідності до власної сутності. Згідно з Божим Одкровенням, саме Бог є підставою, згідно з якою («на Божий образ») створена людина. На Богові спирається людська тотожність. Бути християнином – ось мірило тотожності людини. Бути повним християнином – це збудувати ціле життя виключно на єдиному Богові (один-єдиний – грецькою «μόνος»). Тих християн, котрі стриміли до «повноти Христа», називали «монахами» - досконалими християнами. Їхня тотожність, у словах апостола Павла: «Для мене жити - Христос» (пор. Флп 1, 21). Жити – це водночас бути і ставатися. Бути образом Божим, ставатися подобою Божою. Уподібнитися через Христа небесному Отцеві при всьому розмаїтті харизм, дарованих Духом Святим, – ось тотожність і водночас покликання кожного християнина і кожного монаха. Таким чином, монах – це той, хто живе справжнім покликаним (ідентичним) життям.Це справжнє життя починається від моменту зустрічі з живим Богом. Ініціатива такої зустрічі належить Богові. Це Він, прийшовши в пустелю людського існування, дає можливість тому, хто шукає Його, віднайти втрачене колись покликання до життя у Пресвятій Тройці. «Учителю, – де перебуваєш?» (Йо 1,38) – це коротке запитання, що його поставив апостол Андрій Первозванний і неназваний учень, якого християнське Передання ототожнює з Йоаном Богословом, улюбленим учнем Христа, – відкриває найглибше поривання людського серця та окреслює основні ознаки ідентичності монашого покликання.Монах –– це учень. Готуючись до зустрічі з Учителем, він, подібно до Йоана Предтечі, іде в пустелю і там перебуває в «молитві й пості», а також учиться бути слухняним Божій волі. У «пустелі» послушництва він перемагає підступи й спокуси лукавого та виганяє зі свого життя «рід цей», метушню й минущість «світу цього». Віддалившись від світу в «пустелю» монастиря, послушник стає цікавим для світу. Монах у своєму способі буття виявляє мир Божий, що «понад усіляке розуміння», тобто те, чого світові гостро не вистачає. Тому монастирі, ці своєрідні «пустелі», серед гомону щоденності були, залишаються і завжди будуть місцями паломництв і прощ, до яких, наче ріки до моря, стікаються прочани. Цим людям монах уже самим своїм життям проповідує «покаяння на прощення гріхів», бо «наблизилося Царство Боже».Монах – це учень Христа. Знайшовши Того, чи доцільніше сказати, знайдений Тим, «Який світу гріх забирає» (Йо 1,29), монах, на зразок двох учнів Хрестителя, іде слідом за Ісусом – Тим, Хто є «Альфа й Омега, початок і кінець, перший і останній» (Од 1,8 і 22,13; пор. Йо 1,30), Тим, Хто «хрестить Святим Духом» (Йо 1,33б). Однак, на відміну від Предтечі, для якого зустріч з Агнцем виявилася одночасно й завершенням його місії, для монаха, як і для двох учнів Йоана Хрестителя, зустріч з Учителем стає початком правдивого життя. Монах, котрий «усе залишив і пішов» за Христом, уже не той, що був раніше, тепер побачить більше: спасіння світу в Христі Ісусі.Монах –– це свідок Христової присутності. Зустрівши Христа, він на «весь день» свого життя залишається свідком Його слави, «Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого» (Йо 1,14). Тому монах уже більше не шукає учителів, оскільки він знайшов Учителя. Він – як той праведник, що «за порадою безбожників не ходить, і на путь грішників не ступає, і на засіданні блюзнірів не сідає» (Пс 1,1). Монах уже не шукає життєвих «доріг», тому що його єдиною «дорогою, істиною і життям» є сам Христос – споконвічне Слово, «в якому замилування має і над яким день і ніч розважає» ( Пс 1,2). Його прикладом, але одночасно і Провідницею у цьому слідуванні за Христом та перебуванні «в Ньому» (Йо 1,39) стає сама Богородиця – Мати Христа і образ Церкви. Вона бо, повіривши слову ангельського благовіщення (Лк 1,28-38), народжує на світ Спасителя – Христа Господа (Лк 2,7.11) і, зберігаючи «всі ці слова у своїм серці» (Лк 2,19.51), біля підніжжя хреста стає Матір’ю всіх вірних (Йо 19,26-27). Так само й монах, слухаючи Слово Боже і виконуючи його (пор. Лк 8,21), «для всіх стає усім, щоб конче деяких спасти» (1 Кор 9,22). Цей образ прекрасно відображає ікона «Моління» («Деісіс»), на якій біля прославленого Христа стоять Йоан Хреститель і Богородиця – представники людства, Старого й Нового Завіту, але так само й правдивого учнівства і свідчення Христові. Споглядаючи цю ікону, монах бачить у ній, з одного боку, значення свого покликання, а з іншого – велич своєї місії.Монах –– це людина свого часу. Людина позначена простором і часом, ментальністю свого народу, надіями й викликами своєї доби. Але він не блукає ідеологіями цього світу, не живиться його фальшивими сподіваннями і не творить сам свого буття. Він шукає місце Бога, знаки Його присутності й діяння в цьому світі. І вистачає одного Христового погляду, єдиної зустрічі, щоб на ціле життя залишитися враженим тією постаттю, яка проходить мимо і в якій він пізнає Учителя (Йо 1,37.49), Месію (Йо 1,41), Того, про Кого писав у законі Мойсей і пророки (Йо 1,43), Сина Божого й Царя Ізраїлю (Йо 1,49), Господа і Бога (Йо 20,28). Той факт, що вони «побачили, де перебуває» Ісус (Йо 1,39), настільки вразив двох учнів Хрестителя, що це цілковито змінило не тільки їхнє особисте життя, але і всіх близьких їм осіб: Андрій кличе свого брата Симона самому «знайти» Христа, а Йоан – улюблений учень – буде покликаний стати сином Матері (Йо 19,26).Богопосвячені особи – це друзі й рідня Ісуса Христа. Вже з самого початку довкола Ісуса збирається не тільки спільнота учнів і щирих послідовників, а формується справжня сім’я, яка на спільній вечері з Ним, за тим самим столом (Лазар), прислуговує йому (Марта) і дарує йому в дорогоцінних пахощах свою любов і відданість (Марія). Отож, богопосвячені особи – кого Христос запевнив, що Його Матір і брати – «це ті, що слухають слово Боже й його виконують» (Лк 8,21), кого покликав після Свого воскресіння йти «назад в Галилею» (Мт ), – і далі у своєму житті повсякчас втілюють Слово, яке дало їм «право дітьми Божими стати» (Йо 1,12), постійно повертаючись до витоків власного покликання й харизми.Заклик Христовий піти за Ним був актуальний не тільки для Його учнів, але й для наступних поколінь послідовників Спасителя. Преподобний Антоній Великий, почувши в Євангелії Христові слова: «Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною» (Лк. 18, 22), – покидає все і йде в пустелю. Преподобний Пахомій Великий, засновник кеновійного чернецтва і автор перших Правил, бере на себе «ярмо» іншого Христового «закону»: «носіте тягарі один одного» (Гал 6,2), розділюючи з іншими монахами подвиг чернечого життя.Святий Василій Великий, будучи, за словами Сл. Божого Митрополита Андрея, чоловіком «всебічно освіченим в усіх науках тодішнього знання, знаменитим бесідником, незрівнянним знавцем Св. Письма», заохочений прикладом християнських подвижників Єгипту, Сирії і Палестини, сам вибирає шлях радикальної аскези і таким чином для багатьох прийдешніх поколінь східних монахів стає «богомовним і божественним вчителем» та «промінним світильником Церкви» (Стихира свята св. Василія Великого). Преподобний Теодор Студит, великий почитатель і обновитель правил св. Василія Великого, своїм святим життям, енергією і добрим чернечим уставом відновив чернече життя не тільки в Студіоні, але мав теж великий вплив на інші монастирі, тому його слушно вважають обновником чернечого життя на християнському Сході. Услід за першими монашими отцями-подвижниками йде і преподобний Антоній Печерський, «начальник збору ченців» Руси-України, відповідаючи на поклик Христа слідувати за Ним, повертається з Афону до щойно охрещеного Києва і стає засновником Києво-Печерської Лаври. Слідом за ним преподобний Теодосій Печерський, уже від самої молодості почувши заповідь Христа, «бажає хрест Господній взяти на свої плечі», долає всі труднощі й перешкоди та стає засновником спільнотного чернечого життя в Русі-Україні.У важкі часи протистоянь і поділів, які спіткали нашу Церкву в XVI–XVII ст., слова Ісусової молитви «Отче збережи їх у твоє ім’я, щоб усі були одно» (Йо 17,11) – для молодого юнака Йосафата стають заповіддю любові, за яку він готовий померти мученицькою смертю.1 Ця заповідь лунатиме й у серці Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, який посвятить ціле своє життя збереженню єдності Католицької Церкви та відновленню єдності українського народу. Він, як той мудрець, «навчений про Небесне Царство, подібний до господаря, який виймає із свого скарбу нове і старе» (Мт 13,22), сам будучи монахом-василіянином, відновлює монашество студійського уставу, благословить заснування нових спільнот: ченців-редемптористів східного обряду, сестер-служебниць, сестер-мироносиць, сестер Пресвятої Родини тощо.Приклад подвижників показує нам, що йти за Христом, бути його учнем – це, з одного боку, постійне повернення до витоків власного покликання, до того вперше почутого слова, а з іншого – користання з нагоди, яку дає нам життя, для того, щоб із кожним днем по-новому це слово переживати, щоразу по-іншому його втілювати як «добру новину» для сучасної людини. У своєму поверненні до джерел ми маємо постійно прислухатися до слів Господа: «Ось я творю все нове» (Одк 21, 5; Іс 43, 19), які допомагають подивитися на місію монашества з нової перспективи та усувають страх перед викликами часу.Також і в наших сучасних реаліях для того, щоб визначити ідентичність монашества, потрібно насамперед усвідомити собі: „хто ми є?” А це неможливо зрозуміти до кінця, не відповівши на питання: «Де ми є?» – тобто не окресливши часу, місця й ситуації, подарованих нам Божим Провидінням. Вони – час, місце й ситуація – вказують на особливість Божого завдання, яке нам належить виконати тут і тепер.Отож, коли запитаємо себе: «Де ж ми є?» – то без сумніву відповімо: «На Сході Європи». А якщо запитаємо себе: «Хто ми?» – то, спираючись на слова блаженної пам’яті Святішого Отця Івана Павла ІІ, відповімо, що ми є носіями східної традиції у Вселенській Церкві, «східною легенею» єдиного організму європейської християнської культури. Щодо ситуації, в якій ми перебуваємо, то вона позначена раною поділу Церков. А звідси й випливає наше завдання: бути ідентичними – самими собою і послужити єдності Церков.Таким чином, маючи славну благословенну традицію в минулому, сьогоднішнє українське монашество з довір’ям і надією дивиться на своє майбутнє і на свою роль у вселенському післанництві Христової Церкви, готове завжди «слідувати за Агнцем, куди б Він не пішов» (Од 14,4) – чи то в пустелю на самоту, чи то в гамір міста – й бути для світу знаком нового, преображеного життя у Христі.Все, що досі було сказано про ідентичність, на підставовій історично – біблійній основі, мають відношення до монашества УГКЦ в цілому. Проте монашество в УГКЦ не одна спільнота з однорідними правилами, а багато монаших спільнот. Наша Церква об’єднує багато Чинів і Згромаджень, які керуються власними правилами та мають власну харизму. Для богословського осмислення сенсу такої різноманітності звернімось до Пресвятої Трійці. Це – спільнота Трьох Осіб, об’єднаних в одну Божественну природу. Монашество УГКЦ теж має оцю єдину природу богопосвяти. Монаша ідентичність, про яку ми вели мову вище, в своїй суті є єдиною, і вона є спільною для всіх Чинів і Згромаджень УГКЦ, так би мовити, становить єдину природу монашества як такого. В документі, який представляю вашій ласкавій увазі, виражено основні і спільні для всіх підстави ідентичності монашества УГКЦ з урахуванням сучасних реалій. Проте ніхто не заперечуватиме, що кожна монаша спільнота має ще свою особливу ідентичність, яка пов’язана з тим, що кожна з них має свого засновника, власні правила, харизму тощо. Завдяки цьому ці монаші спільноти усвідомлюють себе окремими Чинами і Згромадженнями, так би мовити особами. Укладаючи даний документ, Соборова комісія свідомо уникала входження у деталі та відмінності, будучи переконаними, що цим мала б зайнятися кожна монаша спільнота зокрема. В зв’язку з цим закликаємо кожний Чин і Згромадження продовжити ці загальні підставові роздуми про монашу ідентичність, поставивши собі запитання особисто і в цілому як спільнота: «А як сьогодні, в умовах служіння УГКЦ в ІІІ тисячолітті, промовляє до мене Слово Боже і як я відповідаю на нього? Як на нього відповідали знакові постаті мого Чину чи Згромадження? Що я можу навчитись від них і як використати їхній досвід в сучасних умовах?». Як наслідок, сподіваюся, ми матимемо багато гарних документів про ідентичність Чинів і Згромаджень, які у свій, неповторний, спосіб сповняють в УГКЦ єдине у своїй суті монаше служіння. А документ, що сьогодні представляю, гадаю, стане добрим початком на цьому шляху усвідомлення власної ідентичності.Як виховати ідеал монашої ідентичності?Після представлення, що ж таке монаша ідентичність, якій ми приділили досить багато уваги, зупинюся, правда вже значно стисліше, на кожному з розділів документа.Собор монашества в молитві й призадумі наступним чином пише словесну ікону виховання монашої ідентичності.Перший розділ розвиває тему троїчного характеру монашої ідентичності. Оскільки джерелом усього створеного є Пресвята Тройця, - щоб зрозуміти сенс і покликання монашества, слід з покорою та вірою наблизитися до таїнства Бога і в світлі Духа Святого відкривати Божий задум щодо нас. У цьому розділі Документ Собору накреслює шлях наближення до цієї Таїни - у Святому Дусі через Сина до Отця. Бог навідується до кожної людини, й, зокрема, монаха, у Святому Дусі, даруючи їй шанс віднайти власне покликання й ідентичність. Христос, воплочений Бог, об’являє людині цю глибинну правду про неї – бути, як Він, образом Отця, стреміти до подоби (обожнення).Тому чернеча спільнота знаходить правду про себе, свій архетип-взірець і об’єднуючу силу в житті Осіб Пресвятої Тройці. Особа Бога-Отця, Його вічне отцівство є джерелом духовного порядку та авторитету в церковній спільноті. Це – взірець проводу (духовного батьківства та материнства) у монаших спільнотах. Особа Сина – це взірець справжнього послуху отцеві/матері спільноти і архетип братерства. Особа Духа Святого – це натхнення до особового і спільного зростання, джерело сопричастя та єдності спільноти, основа творчої свободи кожної особи у церковному сопричасті. Кожен член спільноти «у Христі» переживає сопричастя з усіма Особами Тройці.Порадниками і помічниками на шляху до Небесного Отця є Отці Церкви, чиї твори є безцінним джерелом, з яких ми черпаємо багато помічного для відкриття й розуміння монашого покликання. Ось чому наступний, другий, розділ розглядає їх внесок в розуміння й виховання монашої ідентичності. Твори Св. Отців є для нас безцінним джерелом, з якого черпаємо практичні поради для відкриття й розуміння нашого покликання. Проте, для нас поняття Традиції та Святих Отців не обмежується так званим «патристичним» періодом, оскільки в лоні Святої Церкви Дух Святий діє в усі часи і в усіх культурах. Із потужного натхнення Отців першого тисячоліття, близько тисячі років тому, зродилося монаше життя на землях Київської Русі. Нашим джерелом стало києво-печерське монашество, започатковане з натхнення Святого Духа святими Антонієм і Теодозієм Печерськими. Відтоді й до наших днів це могутнє духовне дерево розрослося й дало духовні й культурні плоди в історії України. Послідовниками нашої рідної духовності стали Йосиф Веньямин Рутський, св. свмч. Йосафат, Паїсій Величковський, митр. Андрей Шептицький і блаж. Климентій, блаж. Йосафата Гордашевська й інші духовні матері. Як багато нам ще треба зробити, щоб дослідити та наслідувати їх гідне життя і діяльність - плоди їхнього духовного досвіду.Надзвичайно важливим чинником виховання ідентичності монаха чи монахині є літургійна молитва, під час якої вони зустрічаються з Богом, Який об’являє їм Свою любов та очікує любові у відповідь. Спільнотна молитва надзвичайно важливий елемент щоденного життя, бо спільне для всіх монаших спільнот молитовне правило духовно об’єднує й інтегрує їх між собою, а літургійне життя, зокрема, Таїнство Євхаристії, інтегрує спільноти в Церкву як невід’ємні її частини. Цей надзвичайно важливий літургійний аспект монашої ідентичності і став темою для третього розділу.Особливі служіння, місії і посвяти окремих монаших спільнот будуть ефективними тільки тоді, коли матимуть глибокі коріння у вигляді особистої святості їх членів. Тільки духовно сформована через молитву, аскезу та практикування чеснот особа монаха готова йти у світ і нести йому радість з „перебування в Господі”. Саме про це – про покликання і місію монашества у сучасному світі й у Церкві - і йдеться в четвертому розділі.Соборовий документ завершується п’ятим розділом, в якому розглядається есхатологічний вимір монашої спільноти. Головною його думкою є те, що монах чи монахиня живуть задля Царства Божого. Вони вже живуть у ньому та являють його світові, але ще очікують його повноти, його прикликають, з хвалою і молитвою слідкують за його проявами і визріванням серед трагічності теперішнього людського стану життя. Увінчається це тим, що монах/монахиня віднайдуть себе в Бозі і будуть прийняті у вічні обійми своїм Господом.Основне призначення документа.Наприкінці хотілося б наголосити на одній надзвичайно важливій речі. Найважливішим аспектом ідентичності монашої особи є зустріч із живим Богом. Найадекватнішу відповіть на питання: хто ми є і яке наше покликання, може дати тільки Той, Хто покликав нас до життя. Зустрічаючись із Ним у Божому Слові, у Святих Тайнах, у молитві, в історичних подіях, у культурі, у нашій помісній Церкві, ми пізнаємо самих себе. Монаша ідентичність – це тайна, укрита в лоні Пресвятої Тройці як джерела усього існуючого. Щоб її пізнати, треба з покорою та вірою наблизитися до таїнства нашого Бога й у світлі Духа Святого відкривати Божий задум щодо нас - як Бог дивиться на нас. Ще раз хочеться підкреслити, що цей внутрішній особистий досвід є найголовнішим на шляху віднайдення ідентичності монашества в покликанні і служінні УГКЦ.У світлі щойно сказаного нам стає зрозумілим основне призначення Документа Собору про ідентичність монашества в покликанні і служінні УГКЦ.Так, це - документ з глибоким богословським змістом. Проте він тільки накреслює основні штрихи глибоко особистого за своїм характером шляху усвідомлення монахами і монахинями своєї ідентичності. На практичному рівні це означає, що наш Документ ні в якому випадку не повинен залишитись лише надрукованим на папері. Кожен повинен скористатись ним у своєму особистому духовному розвитку – тільки тоді він виконає свою основну мету і призначення. Бо, як було сказано на Соборі, важливим є не тільки сказати правду, не менш важливо - бути почутим; важливо є не тільки прийняти гарні рішення, важливо є також намагатися втілити їх в життя.Мені дуже приємно відзначити, що члени Комісії постійно пам’ятали про це висловлене делегатами Собору переконання, і вже в процесі,  „писання” Соборового Документа працювали над його практичним втіленням. Ми не обмежились виключно редагуванням в один документ проголошених на Соборі доповідей та висловлених у робочих групах зауважень і пропозицій. Проект документа було надіслано монашим спільнотам, бо саме там потрібно буде втілювати всі ті чудові ідеї, висвітлені в доповідях та дискусіях. Ми просили монаші спільноти надіслати нам свої відгуки та пропозиції. Проте більш важливим для нас на порозі прийняття Документа є те, що вже в процесі його формування на основі головних тем, окреслених у ньому, було проведено духовні вправи та конференції, тобто зроблені перші кроки на шляху його перетворення з можливо гарно сформульованого, але все-таки абстрактного документа в практичний, а тому - живий.Це дозволяє мені вже сьогодні висловити сподівання у те, що настоятелі і духівники монаших спільнот зрозуміють головну мету цього документа та продовжать роботу над його практичним застосуванням, щоб він не залишився абстрактною науковою доповіддю, а став живим і корисним путівником для всього нашого монашества загалом та кожного монаха чи монахині зокрема. Думаю, що буде дуже корисним, коли монашество в своїх академічних пошуках вибиратиме окремі розділи документа для глибшого наукового дослідження й доступного представлення, що стане гарним науковим здобутком богословсько-аскетичної літератури та практичним посібником у вихованні монашої ідентичності в нашій Церкві. Вважаю, що найкращим результатом монашого Собору буде пожвавлення духовного життя наших спільнот, більша активність монахів і монахинь у співпраці з єрархією в душпастирських питаннях, обмін дарами між різними спільнотами і чинами, одним словом, все те, що дозволить монашеству бути «серцем Церкви».20.09.2008 р. Б.+ Ярослав (Приріз)Голова Соборової комісіїмонашества УГКЦ Детальніше...

Інтерв’ю владики Ярослава (Приріза) газеті «Франкова криниця Підгір’я»

Владико! Ми, редакція газети «Франкова криниця Підгір’я», сповнені бажання творити добро, працювати задля процвітання нашого міста і духовної досконалості його мешканців. Кожна добра справа твориться з ласки Всевишнього, а тому просимо в Господа Бога помочі в усіх наших починаннях і Вашого, Владико, благословення. Просячи благословення на якусь справу, ми продовжуємо добру християнську традицію наших предків. Адже кожне важливе діло вони завжди розпочинали молитвою, просячи Божого благословення на свою працю. Благословляючи людину на добре діло, Церква також дораджує, на що людина має звернути свою увагу, щоб це діло, котре вона розпочинає, стало справою Божою. Отож, перш ніж дати вам своє пастирське благословення, хочу звернути вашу увагу на три дороговкази, на які вам слід зважати, щоб праця, якою займаєтесь, була Богом благословенною.Позаяк у даному випадку маємо справу з часописом, то насамперед тим, хто його очолює, працює над ним та є його дописувачем, слід пам’ятати про те, що людське слово завжди має бути закорінене у слові Божому. Адже, як каже євангелист Йоан: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог». Завдяки Слову Божому людина пізнає себе та навколишній світ такими, якими вони є у Божому задумі. Через Слово Боже на людину сходить благодать, яка змінює її мислення, почуття та спонукає до святості та добра. Було б дуже добре, щоб ваш часопис вказував на християнські основи виховання як на складову частину національного виховання. Духовність породжує шляхетність, допомагає кожній людині стати людиною, а нації – нацією. У християнській моралі сконцентровані найвищі цінності цивілізації, тому християнські аргументи залишаються найвагомішими. Християнське виховання виправдало себе у світовій педагогіці. Щоб виховати здорову, культурну спільноту людей, нам необхідна цілюща сила християнської моралі.  Тому одне з перших моїх побажань полягає у тому, щоб у вашій газеті завжди знаходилось місце для Божого Слова та християнського світогляду.Друга річ, на яку хочу звернути вашу увагу, це – національний аспект. Оскільки Трускавець є містом-курортом, яке щороку відвідує велика кількість іноземців, а також й українців з різних куточків нашої землі, тому ваш часопис покликаний представляти історію, культуру та традицію нашого краю та народу. Тим самим ви допомагатимете самим українцям пізнавати власне коріння, формувати у правильному руслі їх національний світогляд.Наостанок, хочу побажати, щоб ваше видання відповідало своїй чудовій назві – «Франкова криниця Підгір’я». Отож, з огляду на задум засновників часопису, на його шпальтах мала б висвітлюватись літературна творчість та суспільна діяльність нашого відомого краянина Івана Франка. Адже, на превеликий жаль, ще досі у багатьох людей залишилось те викривлене бачення творчості та особистості І. Франка, яке було сформоване комуністичною пропагандою.Владико, чи був цей рік багатим на цікаві події і зустрічі? Які із тих подій і зустрічей Ви воліли б зберегти у своїй пам’яті?Цей рік є багатий на важливі події для нашого народу. Однією з таких, на жаль, скорботних подій є 75-та річниця Голодомору в Україні у 1932-1933 рр. Безумовно, цьогорічне всеукраїнське поминання жертв Голодомору об’єднало Україну. Злою волею тодішньої радянської влади було заморено голодом близько 10 мільйонів українців. Більшовицька влада діяла так для того, щоби знищити тих, хто не поділяв її ідеологію, а тих, кого не знищено – залякати. Ще й досі багато свідків Голодомору побоюються давати свідчення. Думаю, що 22 листопада під час всеукраїнської хвилини мовчання кожен українець відчув, що ми як народ маємо бути єдині.Наближався тисячолітній ювілей Хрещення Русі-України, який ми готувалися святкувати в 1988 році. Радянська влада за час  свого панування зробила все можливе, аби знищити й зруйнувати дар Хрещення, який прийняли наші предки. І саме з Божої ласки, у переддень цього ювілею, Богородиця пригадує всім нам нашу тисячолітню християнську історію, котра свідчить і промовляє, що ми – народ Божий,  християнський, і культура наша богоносна. Приспані атеїстичною і комуністичною ідеологією відчуття враз пробудились, і до Грушова та Билич поспішили тисячі людей. Сюди їх вела туга за Богом та бажанням поклонитися Пресвятій Богородиці, яка явила такий великий знак любові до нашого страждального народу, від якого забрали все -  віру, історію, культуру, національну пам'ять. Люди відкинули страх, який так довго ними володів, і верталися звідсіля інакшими, вже не «радянськими рабами», але людьми свідомими своїх християнських основ і коріння. Благословення і опіка Матері Божої додавали нам сили, адже переконання, що Пресвята Богородиця з нами, що вона нас не залишить, спонукали до дії й героїчного чину. Надалі святкування тисячолітнього ювілею Хрещення збирали велику кількість вірних, які вже не боялися переслідування і покарань. Наступного року наші владики, священики і миряни на московському Арбаті, у самому серці атеїстичної імперії, мужньо заявили, що наша Церква живе, а ми хочемо відкрито визнавати віру своїх батьків. На моє переконання,  це відродження не могло б відбутися без благословення Матері Божої, без її заступництва за наш багатостраждальний народ. Тому ми в цьому році святкували ювілей 1020 ліття з дня хрещення Руси-України та 20 років, коли Господь сказав: «Я сущий серед цього народу». Ми дякуємо Богоматері та прославляємо  Господа за це Боже провидіння, яке нагадує нам про те, що в житті кожного з нас, наших родин, наших громад, наших сіл і міст, нашого краю та всієї нашої держави найважливіше є бути з Богом. Нехай ніщо минуще чи другорядне не відверне нашої уваги від того, що в людському житті є найбільш суттєвим. Також у серпні сповнилось 17 років незалежності України. Це ті події, про які ми ніколи не можемо забувати, але щороку з вдячності підносити свої молитви до Бога за те, що живемо у вільній державі.При Вашій резиденції є єпархіальний музей. Хто долучився до його створення? Хто найчастіше є його відвідувачами?Музей, що діє у приміщенні нашого Єпархіального управління, є досить оригінальним. Засновником цього музею є владика Юліян Вороновський, першим його директором був п. Іван Скибак, який разом із художником Миколаєм Костівим взяли за основу  ідею відтворення атмосфери музею-обителі, музею-храму. Отож музей став одним із своєрідних. Тут кожен має можливість не лише дізнатися про історію Самбірсько-Дрогобицької Єпархії, про життя і діяльність видатних світочів нашої Церкви, таких як Архиєпископ Йосафат Кунцевич, Митрополит Андрей Шептицький, Патріарх Йосиф Сліпий, чи оглянути одну із виставок сакрального мистецтва, але й помолитися. Наявність мощів Священомученика Йосафата, антимінсів, освячених і підписаних Андреєм Шептицьким та Йосифом Сліпим, їхніх особистих речей створюють у кімнатах музею атмосферу молитовного місця. Тому після екскурсій відвідувачі часто залишаються тут ще на деякий час, щоб скласти свої молитви до Бога. Музей постійно відвідують гості міста, шкільна молодь та самі трускавчани, тут постійно організовуються виставки творів церковного мистецтва сучасних митців. Серед відвідувачів музею були відомі церковні, політичні та культурні діячі. На сьогоднішній день приміщення,  відведене під музей, є оптимальним і дозволяє нам утримувати тут постійну виставку, а також паралельно організовувати тимчасові роботи митців.Чи багато трускавчан присвятили себе служінню Богові в лоні Вашої Церкви?Наскільки мені відомо, з Трускавця є багато покликань як до монашого, так і до священичого станів. На жаль, не можу навести точних цифр, але пригадую понад десяток   осіб, що сьогодні сповнюють духовне служіння як в Україні, так і поза її межами. Це свідчить про те, що Трускавець є духовною криницею, адже покликання завжди народжуються у добрих християнських сім’ях, де діти, бачачи віру своїх батьків, посвячують себе служінню Богові.Владико чи помічаєте Ви якісь зміни в духовності мешканців нашого міста?Без сумніву, на Трускавець покладене особливе завдання – бути духовно-культурним просвітницьким центром. Адже його щороку відвідують тисячі людей з різних кутків України та з-за кордону. І дійсно, бачимо, що стараннями місцевого духовенства та влади у місті побільшало духовних пам’яток. Зокрема, доцільно згадати про пам’ятник присвячений 2000 – літтю Різдва Христового та євангельський постамент «Христос і Самарянка», що біля церкви св. Миколая. Деколи маю нагоду спостерігати, як трускавчани та гості міста, проходячи повз них, роблять на собі знак Хреста, зупиняються, моляться, роблять пам’ятні світлини.Нещодавно на території храму Покрови Пресвятої Богородиці було освячено унікальний скульптурний комплекс «Водохреща», який у задумі авторів символізує Трускавець як духовне джерело. Я вважаю, що такі речі є знаковими для міста, і радію, що Трускавець має подібного роду духовні постаменти.Думаю, що доцільно було б на такі великі християнські свята, як Різдво, Великдень, Зіслання  Св. Духа та інші, а також на національні свята організовувати у місті концерти духовної та народної музики, які відображали б автентичність культури та звичаїв нашого краю, який є глибоко християнським.Як Ви ставитесь до мас-медіа? Яким чином мають впливати засоби масової інформації на свідомість наших громадян?Загалом моє ставлення до мас-медіа є позитивним. Адже ми бачимо, що існує свобода слова, немає якоїсь політичної цензури, як це було колись. Проте вважаю, що сьогоднішнім мас-медіа інколи бракує об’єктивності, вони часто стають інструментом пропаганди різних нехристиянських світоглядів. Тому маю до вас прохання, оскільки просите Божого благословення на свою діяльність, щоб ви уникали аморальних публікацій, а наповнювали свій часопис у дусі Божої істини.Перше число нашої газети виходить у переддень Дня Святого Миколая – свята, що традиційно вважається дитячим. Який слід залишив цей чудовий празник у Вашому дитинстві?День Св. Миколая – дитяче свято, однак, воно близьке кожній людині. Діти тішаться, бо отримують солодощі та дарунки, а родичі тішаться з радості своїх дітей. Атмосфера празника Св. Миколая проникнута добротою і доброзичливістю,  неможливо не відчути цієї атмосфери, так само, як неможливо є опертися доброті. Однак, необхідно усвідомити собі, що празник Св. Миколая спонукає нас до доброти не тільки 19 грудня, але впродовж цілого життя. Суттю християнства є любов. А проявом любові у відношенні до ближніх є доброта, тому християнська праведність полягає на засаді: «уникай зла, твори добро». Християнська доброта – це плід діяння Святого Духа. Вона походить від Бога, котрий єдиний є добрий, а й більше – самою добротою. Часто прославляємо ми цю безконечну і безнастанну Божу доброту у літургійних відправах, двома словами «благий і чоловіколюбець», якими виражено те, чим є Бог в своєму бутті та у своєму відношенні до нас. Бог є Добрий, Він є самою Добротою, а ця доброта Божа проявляється назовні як чоловіколюбність, тобто діяльна любов до людини. Наслідуючи Бога через добрі вчинки, ми передовсім прославляємо Бога, бо уподібнюємося до Нього.Однак,  християнська доброта має бути автентична, безкорисною. Робимо добро не тому, що хтось є добрий або що сподіваємося отримати від нього якусь вигоду для себе, – робимо добро, бо самі прагнемо бути добрі і хочемо наслідувати доброго Бога. Добра людина не шукає своєї вигоди, але робить добро невимушено, природно. Доброта має бути дискретною, має бути покірною. Бо не раз робленням добра іншому ми можемо його впокорювати. Не можна забувати, що все добро, яке ми маємо, це Божий дар. Ми самі його не заслужили, хоч інколи нам може так видаватися. Це Бог у своїй доброті зіслав нам свої дари, щоб ми ними поділилися з потребуючими. Якщо би ми не думали про інших, а дбали б тільки про особисте збагачення, то були б нечесними й духовно зубожілими.З дитинства пригадується мені, як вчила мене моя мама робити добро. Часто було так, що мамі вдавалося заощадити деякі продукти чи гостинці, й особливо перед святами вона просила мене занести їх до більш потребуючих однак потаємно. Пояснювала мені, що доброчинність треба виявляти так, щоб нею не принижувати інших і щоб ці сусіди не почувалися нашими боржниками. А я був щасливий, відіграючи роль Божого Провидіння для цих людей, уявляючи собі здивування на їхньому обличчі й радість від подарунків.Що Ви, Владико, побажали б трускавчанам у день Святого Миколая?З нагоди свята Св. Миколая хочу щиро привітати дорогих моєму серцю діток, трускавчан, гостей нашого міста та всіх людей доброї волі й пригадати про наше християнське покликання робити добро. Нехай Господь скріпить нас на цій дорозі за молитвами Пресвятої Богородиці, Св. Миколая Чудотворця та всіх Святих Української землі просіявши.Дякуємо, Владико, за розмову.Кореспондент п. Валентина Г.   Детальніше...

Слово владики Ярослава (Приріза) до учасників наукової конференції з нагоди 85-ої річниці з дня заснування УБНТ

Владика Ярослав (Приріз)Голова Богословського відділуПатріаршої курії УГКЦ  Слава Ісусу Христу!Всесвітліші і всечесніші отці, високоповажні члени УБНТ, дорогі брати і сестри!  Дозвольте мені насамперед привітати всіх Вас із цим чудовим ювілеєм, який сьогодні так урочисто святкуємо. Відзначення 85-ліття УБНТ засвідчує і розкриває перед нами важливе та унікальне історичне значення існування та діяльності цього Товариства не лише у сфері розвитку української богословської науки, але й у багатьох інших ділянках церковного та суспільного життя нашого народу.Вчора у своїй доповіді о. проф. Іван Музичка розказав про досягнення і здобутки УБНТ впродовж всього часу його існування. Схиляємо голови перед нашими попередниками і тими, хто маючи вже достатній досвід праці в ділянці богослов’я і тепер в сучасну пору не перестає працювати. Тут необхідно відзначити плідну працю УБНТ на поселеннях, без внеску якого важко було б відновити тяглість до богословської спадщини минулих століть.Однак відзначення подібних ювілейних дат ніколи не обмежується лише поглядом у минуле та аналізом пережитого і здійсненого. Перше завдання, яке сьогодні перед нами стоїть – це визначення й окреслення майбутніх перспектив. Нам належить спільними зусиллями відповісти на запитання – що сьогодні очікує Церква від УБНТ?Задум засновників цього Товариства полягав у тому, щоб об’єднати богословський, науковий потенціал нашої Церкви, аби через богословські конференції, семінари та іншого роду наукову і видавничу діяльність формувати і розвивати  на академічному рівні своє богослов’я. Ця мета залишається актуальною і сьогодні. Її важливість можна розглядати в кількох аспектах. Я б досить умовно хотів виділити два -  суто еклезіяльний та суспільний.Через богослов’я кожна помісна Церква виражає свою сутність, свою ідентичність, богословствувати – це її місія. Останніми роками появилися солідні наукові спроби визначити ідентичність нашого богослов’я, яке ми щораз частіше і впевненіше називаємо київським. Серед основних характерних ознак цього богослов’я виділяємо його вірність Апостольському ісповіданню, закоріненість у святооцівській спадщині і особливо у живому літургічному досвіді та духовності, що з нього випливає. Київське богослов’я є відкритим, неполемічним, йому притаманне бажання пізнавати не тільки свою, але і чужі традиції. Воно прагне діалогу і співпраці, які нікому не загрожують, а служать усім. Особливістю цього богослов’я є також те, що воно не відділяє дух та інтелект, а це, в свою чергу, оберігає його перед небезпекою перетворитися в релігійну філософію.Визначення та вивчення нашої богословської ідентичності триває. Цей процес знаходиться в дорозі пошуку Істини, і дуже багато залежить від богословів УГКЦ, наскільки успішним і творчим буде цей наполегливий пошук.Суспільний аспект богослов’я розглядає його в дії, можемо навіть ствердити, що це пророчий голос Церкви, звернений, насамперед, до нецерковного світу.Карл Барт одного разу сказав, що богослов повинен в одній руці тримати Біблію, а в іншій щоденний часопис. Завдання богослов’я полягає в тому, щоб інтерпретувати незмінне Боже Одкровення у  сучасних реаліях.Ми свідомі того, наскільки необхідним є повернути богослов’ю належне місце в Україні, щоб воно могло стати вагомим чинником у розбудові нового відповідального суспільства. Церква через свою богословську позицію може бути консолідуючим фактором українського соціуму, який, будучи дезорієнтований різними викликами сучасної цивілізації споживацтва та пов'язаний тягарем трагічного минулого, шукає надійних підвалин, щоб звести споруду нової України. Церква у своїй богословській місії і пастирському служінні стоїть на непорушних Євангельських засадах, захищаючи людську гідність, святість життя, справедливість. Богослов Церкви – це апостол, який проповідує сучасною і зрозумілою мовою правду про Боже Одкровення і про Боже покликання людини.Виходячи із вище сказаного, хочу побажати УБНТ, де зібрані духовні люди, які знають і люблять свою богословську традицію, бути потужним генератором не тільки ідей, але і творчих дії. Саме цього очікує від вас УГКЦ. Перед нами стоїть ряд важливих завдань, які вимагатимуть консолідації всіх наявних сил, тому розпорошеність, а тим більше протистояння є не тільки зайвими, але і дуже шкідливими. Головні напрямки богословської діяльності, які можемо назвати нашою програмою на багато років вперед, Блаженніший Патріарх Любомир озвучив на конференції нового покоління богословів УГКЦ, що відбулася 28-30 серпня 2005 року. Ми потребуємо богословів, – зазначив Патріарх, – які будуть поглиблювати науку Святого Письма і Святих Отців. Нам потрібно також серйозно застановитися, що таке Літургія, адже саме молитва Церкви є правдивим джерелом богословствування. Слід також звернути свою увагу на розвиток екуменічного богослов’я, адже служіння християнській єдності є унікальним покликанням нашої Церкви, яка може запропонувати власну розв’язку подолання церковного розколу.Богослов’я – це перш за все богословське життя, яке інтегрує цілу людську істоту. Щоб стати богословом необхідно уподібнитися до Первообразу та окрім чисто інтелектуального знання  причаститися  містичного досвіду Богоспілкування. Це твердження допоможе нам розуміти Богословське Товариство як спільноту, що разом молитовно переживає Божу присутність, а вже опісля на основі вчення Церкви через словесне вираження ділиться цим досвідом з іншими.На моє переконання, УБНТ має посилити співпрацю з освітніми, науковими, духовними інституціями нашої Церкви, воно має стати середовищем плідної, творчої дискусії та пошуку. Вашого голосу і ваших творчих здобутків чекає провід Церкви, для глибшого осмислення Божим людом місії нашої Церкви з однієї сторони, а з іншої, - знаходження найбільш ефективних способів її реалізації. Вашого голосу чекає українське суспільство, щоб мати силу позбутися, безбожного минулого з усіма його наслідками.Нехай Господь за молитвами Великого Митрополита Андрея, Патріарха Йосифа світлом Духа Святого просвітить Ваші уми і дарує Божу премудрість, щоби вміли у своєму житті те, що Богові миле, гаряче бажати, мудро шукати у правді признавати і досконало виконувати. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця, і Причастя святого Духа нехай буде з усіма вами!Слава Ісусу Христу! Детальніше...