Публікації за темою: Блаженніший Святослав
SDE
Публікації за темою: Блаженніший Святослав

Проголошення свята Матері Божої Неустанної Помочі

22 червня 2018
Вих. ВА 18/222 На славу Святої, Єдиносущної, Животворящої і Нероздільної Тройці, Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви СВЯТОСЛАВ Зважаючи на поширення серед наших вірних культу Матері Божої Неустанної Помочі, з урахуванням норми кан. 40, § 1 Кодексу канонів Східних Церков (ККСЦ), Синод Єпископів УГКЦ, що відбувся в престольному граді Львові 3–12 вересня 2017 року Божого, відповідно до припису кан. 880, § 2 ККСЦ, установив свято Матері Божої Неустанної Помочі (н. 7). Ми, владою нам даною, нашим декретом вих. ВА 17/454 від 11 грудня 20017 року Божого, подали це до відома Божого люду, постановляючи також його святкування в першу неділю липня. Патріаршій літургійній комісії було доручено опрацювати богослужбові тексти цього свята. Укладений Патріаршою літургійною комісією відповідний літургійний текст був переданий Отцю і Главі Церкви УГКЦ для ознайомлення та проголошення. Відповідно до приписів розділу «Літургійні тексти» Інструкції щодо подання літургійних текстів, їх перевидань і перекладів (пор. Благовісник Верховного Архиєпископа Києво-Галицького УГКЦ 2013 року, с. 114), владою нам даною затверджуємо і проголошуємо ad experimentum терміном на три роки Службу свята Матері Божої Неустанної Помочі. Наголошуємо, що Патріарша літургійна комісія збирає всі зауваження і доповнення до затвердженого ad experimentum літургійного тексту. Опрацювавши їх, подає остаточний варіант цього тексту Отцеві і Главі УГКЦ на затвердження, для якого потрібна також згода Синоду Єпископів УГКЦ. Цей декрет набирає чинності 21 червня 2018 року Божого. † СВЯТОСЛАВ о. Микола Сулима, канцлер Курії Верховного Архиєпископа УГКЦ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у день Святого священномученика Теодота, єпископа Анкирського, 20 червня 2018 року Божого Детальніше...

«Самбірсько-Дрогобицька єпархія народилася як плід П’ятдесятниці у синодальному діянні нашого народу!» — Блаженніший Святослав [фото&відео]

28 травня 2018
Святий Дух є учителем істинної молитви! Він допомагає нам відкрити справжню красу, а також вчить нас тому, що людина передусім має на меті у своєму житті бути образом і подобою Бога. Ми відкриємо сенс слова життя, місії й служіння лише тоді, коли будемо об’являти Небесного Отця. Детальніше...

Звернення Синоду Єпископів КГВА щодо виборчого процесу в Україні

11 травня 2018
До тебе, Господи, я прибігаю; не дай мені осоромитися повіки...Бо ти - скеля моя й моя твердиня,і ради імени твого веди мене та керуй мною (Пс. 31, 2.4). Дорогі в Христі! Трохи менше ніж рік залишається до чергових виборів Президента України і дещо більше від року до обрання нового складу найвищого законодавчого органу нашої держави – Верховної Ради України. Однак уже сьогодні спостерігаємо, як суспільство втягують у новий вир передвиборчих перегонів, міжпартійних дискусій і полеміки, так що внаслідок політичних протистоянь опиняються під загрозою основні принципи державного буття нашого народу. Це спонукає нас, єпископів Української Греко-Католицької Церкви, звернутися до виборців і політиків не напередодні самих виборів, як ми це зазвичай робимо, а заздалегідь, оскільки саме зараз закладається фундамент і принципи того, як відбуватимуться ці вибори та яким, відповідно, буде їх результат. Конституція України, на якій новообрані Президент України та депутати Верховної Ради складають присягу на вірність українському народові, підкреслює відповідальність кожного високопосадовця «перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім і прийдешніми поколіннями». Утім, не менша відповідальність за долю рідної держави і народу лежить на кожному свідомому громадянинові, на кожному з нас, виборців, які за рік вирушатимемо до виборчих дільниць, щоб обирати Главу Держави та депутатів нашого Парламенту. Це усвідомлення особистої відповідальності за процеси, які відбуваються в країні, та за її майбутнє приходило до нас поступово: після періодів ейфорійного захоплення окремими особами, з якими народ пов’язував вирішення проблем – загальнонаціональних і мало не особистих, побутових, неминуче наставав етап розчарування і зневіри, наслідком якого була узурпація влади кланами та потоптання фундаментальних прав і свобод громадян аж до пролиття крові власного народу. Особливо поглибилося розуміння відповідальності кожного громадянина за долю Батьківщини в останні роки: доказом цього є героїчна посвята наших захисників, жертовність волонтерів, солідарність широких верств суспільства з тими, хто безпосередньо постраждав від воєнної агресії на Сході України. Майбутні вибори слід розглядати саме в цьому ширшому контексті дедалі більшого усвідомлення всіма українцями власної відповідальності «перед Богом, перед власним сумлінням, перед попередніми, нинішнім і прийдешніми поколіннями» нашого народу. Тому ці вибори стануть виявом або зрілості та відповідальності, або ж, навпаки,  інфантилізму та легковажності нас, як виборців і громадян. В обох випадках наслідки для країни та її майбутнього будуть дуже важливими. Тому, свідомі нашої відповідальності перед Господом та перед рідним народом, ми, як віруючі люди, прагнемо підготуватися до зрілого вибору за допомогою смиренної та витривалої молитви до Бога, благаючи Його, щоб зіслав на наш народ дар Свого Святого Духа, аби Він просвітив нас і скерував на дорогу істини, мудрості та справжнього добра. Ми віримо, що Дух Святий, який є Духом істини, навчає нас відрізняти добро від зла, істину від фальші, справжні цінності від лукавого словоблуддя. Бо немає найменшого сумніву, що сили зла намагатимуться повернути свої втрачені позиції і при цьому не гребуватимуть жодними найбруднішими та найпідступнішими методами. На декілька з небезпек, які можуть чигати на нас у ході прийдешньої передвиборчої кампанії, прагнемо звернути вашу увагу. Першою небезпекою вважаємо дешевий політичний популізм. Поодинокі кандидати, зважаючи на війну, яка триває в країні, і непросту соціально-економічну ситуацію, не скупитимуться на щедрі передвиборчі обіцянки про швидке й безболісне вирішення всіх проблем, як-от: завершення війни, рішуче економічне зростання, покращення нашого життя «уже наступного дня після виборів» тощо, насправді не будучи здатними їх виконати чи навіть цілком не бажаючи цього робити. У таких обіцянках немає щирості й правди, і це лицемірство відчувають люди, вживаючи нашу прадавню народну мудрість: слова ласкаві, та думки лукаві. Тож не даймо себе заколисати солодкою брехнею і фальшивими надіями, справжньою метою яких є не добро народу, а влада, власна вигода і збагачення. Друга небезпека походить від нас самих і полягає у спокусі збайдужіння та знеохоченні виборців, у так званій «втомі» - від довгого шляху до свободи, на якому раз у раз натрапляємо на перешкоди. Хочемо наголосити, що християнська чеснота витривалості в доброму є незамінною не тільки в особистому духовному житті, а й у суспільно-політичному. Слушно зауважував свого часу праведний митрополит Андрей, що інколи буває легше в одному героїчному пориві віддати своє життя за добру справу, ніж щоденною муравлиною працею будувати краще майбутнє для себе, для своїх дітей і внуків. Якщо ж виникає у нас така «спокуса  втоми», то подумаймо, наприклад, про те, що наші захисники на фронті мають набагато більше підстав, ніж ми, «втомитися» і опустити в розпачі руки від перебування в стані постійної напруги і життєвої небезпеки. Однак вони не впадають у зневіру, а витривало, день за днем, виконують свій святий громадянський обов’язок, захищаючи мирне небо над нашою землею і спокій кожного з нас. Не забуваючи ні на мить про жертву наших воїнів-захисників, нехай ніхто з нас не посміє легковажно поставитися до свого виборчого обов’язку. Навпаки – підходьмо до нього з усією серйозністю і відповідальністю. Готуймося до виборів не в переддень їх проведення, а далеко наперед, уже на етапі першого знайомства з кандидатами через прискіпливе вивчення їхніх програм та, що ще важливіше, критичну оцінку їхніх дотеперішніх дій. Делегуючи певного кандидата до органів державної влади, рекомендуємо виборцям - для моральної впевненості у своєму виборі - перевірити, зокрема, пункти його програми щодо: ставлення до християнських цінностей, наприклад до охорони людського життя від моменту зачаття до природної смерті; трактування інституту подружжя як нерозривного союзу чоловіка і жінки; російської агресії і захисту територіальної цілісності нашої Батьківщини. Не менш важливими є питання соціальної справедливості - захисту найбільш вразливих верств народу та пропозиція конкретних і реалістичних кроків для змін на краще в нашому суспільно-політичному житті. Тож приглядаймося до кандидатів і щиро запитуймо самих себе та їх: чи справді вони люблять Україну і народ, який претендують представляти?    А третя небезпека – це радикалізація суспільства, часто підсилена агресивними висловлюваннями та діями окремих осіб, які, прикриваючись патріотичними гаслами, закликають до насилля, зокрема із застосуванням зброї, та пропагують сліпу ненависть як засіб для вирішення внутрішніх проблем і викликів. Ми переконані, що в наш час, коли щодня надходять тривожні звістки з фронту, коли гинуть наші найкращі дочки й сини, така поведінка є не просто антихристиянською, безвідповідальною, а провокаційною і деструктивною, бо ескалація насильства всередині країни руйнує нашу незалежну державу. Такі дії гратимуть на руку тільки нашим ворогам, чого в жодному разі не можна ані схвалити, ані виправдати, ані допустити. Ми розуміємо, що самої активної громадянської позиції для проведення справедливих виборів не достатньо. Компетентні державні структури повинні створити на всіх етапах виборчих перегонів належні умови чесності, прозорості та об’єктивності. Ідеться, зокрема, про необхідні зміни до виборчої системи, які б слугували вдосконаленню виборчого процесу. Зараз у Верховній Раді України триває робота над новим виборчим законодавством, без якого існує небезпека дискредитації виборів як важливого засобу демократичних перетворень. Ми нині маємо унікальний шанс створити такі справедливі виборчі правила, за яких гідність людини стане центром політичної системи, а спільне благо - метою політичного процесу. Закликаємо народних обранців ухвалити таку виборчу реформу, яка б дозволила Парламентові стати справді представницьким органом усіх громадян країни та дала можливість найдостойнішим політикам і політичним силам потрапити до нього внаслідок чесного і прозорого змагання. Ми рішуче відкидаємо і засуджуємо будь-які спроби підкупу виборців і членів виборчих дільниць. Такі злочинні дії, поза кримінальною відповідальністю, яку тягнуть за собою, є з моральної точки зору важким гріхом і актом зневаги гідності як поодиноких громадян, так і всього народу. Закликаємо політичні сили та кандидатів не організовувати проплачених мітингів, а виборців  не брати в них участі, бо такого роду заходи не мають нічого спільного зі справжньою демократією, а є, радше, способом маніпуляції суспільною думкою через зловживання тяжким матеріальним становищем громадян і явним прикладом корупції. Представників засобів масової інформації закликаємо служити Істині, не ставати знаряддям обману чи маніпуляції виборцями, але об’єктивно та неупереджено представляти кандидатів, висвітлювати їхні програми та оцінювати їхні дії, сприяючи таким чином утвердженню правди та даючи свідчення гідного виконання своїх професійних обов’язків, за найвищими стандартами журналістської етики. Наприкінці не можемо оминути нашою увагою кандидатів на високі державні посади. Наполегливо закликаємо їх не сприймати владу як інструмент вирішення своїх бізнес-проектів, кланових інтересів чи фінансового забезпечення себе і своєї родини. Державна влада покликана бути не засобом для особистої наживи, а способом служіння рідному народові, спільному благу та захисту прав і свобод кожного мешканця нашої Богом благословенної землі.  Каже пророк: «О ви, що обертаєте у полин правосуддя і що кидаєте на землю справедливість... Добра шукайте, не зла, щоб могли жити і щоб Господь, Бог сил, був з вами, як то ви кажете. Ненавидьте зло, любіть добро, встановіть у брамі справедливість, - може, Господь, Бог сил, змилується над своїм народом» (пор. Амос 5, 7. 14-15). Перебуваючи у Зарваниці, під покровом Богородиці - Матері України, проголошуємо період усильної молитви за чесні та справедливі вибори 2019 року. Закликаємо душпастирів, богопосвячених осіб і вірних мирян УГКЦ молитися, особисто та спільно, у наміренні прийдешніх виборів. До молитов за Україну, які ми здійснюємо щодня о 21:00, просимо додати в понеділок моління за вибори 2019 року. Після кожної недільної та святкової Літургії, перед молитвою «Боже, великий, єдиний», заохочуємо спільно помолитися один раз «Отче наш», «Богородице Діво» і «Слава Отцю…» за чесні та справедливі вибори в Україні наступного року. Стоячи перед ликом Зарваницької чудотворної ікони Богородиці, віддаємо наш народ під Її материнську опіку. Благаємо Її, щоб Вона була, особливо цього року, нашою Одигітрією- Провідницею, дорогою правди, служіння і добра, аби прийдешні вибори наблизили нас до того ідеалу «Рідної хати» митрополита Андрея – Української Держави, про який мріяли наші предки і який обстоюють наші захисники сьогодні. Благословення Господнє на вас! Від імені Синоду Єпископів Києво-ГалицькогоВерховного Архиєпископства УГКЦ † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святих священномученика Симеона тапреподобного Стефана, єпископа Володимира-Волинського,10 травня 2018 року Божого Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Звернення після кожної  Божественної Літургії в Неділю святих отців І Вселенського Собору, 20 травня цього року. Детальніше...

Великоднє послання Блаженнішого Святослава (2018)

03 квітня 2018
Високопреосвященним і преосвященним владикам, всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям, преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянам Української Греко-Католицької Церкви! Христос воскрес! Богоотець Давид перед отіненим ковчегом граючи веселився.Ми ж, народ Божий, святий, прообразів здійснення бачивши,Веселімось у Бозі, бо воскрес Христос як всемогутній. Пісня 4 Канону Воскресної утрені Дорогі в Христі! Сьогодні в усій Україні та на поселеннях християни сповнюються невимовною радістю. У ту мить, коли вперше чуємо наше традиційне великоднє привітання «Христос воскрес!», у душі кожного з нас, від наймолодшого до найстаршого, відбувається якась глибока зміна. Ми відчуваємо, як зникають усі проблеми і виклики нашого життя, як змиваються всі турботи та кожна журба, наче «тане віск від лиця вогню». Оця радість є плодом Святого Духа та правдивим знаком, що воскреслий Господь присутній у наших серцях. Богоотець Давид перед отіненим ковчегом граючи веселився… У шостій главі другої книги Самуїла читаємо, як цар Давид на початку свого правління постарався, щоб ковчег Завіту був перенесений до столиці, до Єрусалима. У цій реліквії зберігалися таблиці Божого закону, переданого Мойсеєві: вони вважалися найціннішим посіданням Ізраїлю. Ковчег був запорукою непереможності старозавітного народу та сили його царя. Тому Давид зустрічав його з великою радістю, з танцями. Ця Божа присутність серед свого народу і відчуття з боку людей священного обов’язку жити за Господніми заповідями пізніше дозволять Псалмоспівцеві промовити: «Над праведником сходить сонце, над щирим серцем – радість. Радуйтеся, праведні, у Господі, і прославляйте Його святе ім’я» (Пс. 97, 11-12). Наша Пасхальна утреня бачить у поведінці царя прообраз нинішньої пасхальної радості. І хоч прообраз-ковчег зник у часи вавилонської навали в VI столітті до Христа, воскреслий Господь присутній вічно серед нас: «Ось я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Уже не прообраз чи провіщення якогось непевного та неосяжного майбутнього, а сам Христос, який воскрес із мертвих, приходить до нас, своїх учнів, як джерело нашої сили і перемоги над злом. У Воскресінні, у новині про Його перемогу над смертю, – вершина радості і здійснення всіх пророцтв і прагнень людини. Веселитися в Бозі - означає дозволити перемозі воскреслого Господа проникнути в мене, звершитися в моєму особистому житті. Ідеться не про якесь тимчасове почуття, а про дійсну участь та причастя Христового Воскресіння. Святий апостол Павло пише: «Бо якщо ми з’єднані з Ним подобою Його смерті, то будемо і подобою воскресіння» (Рим. 6, 5). Святкувати Пасху – це значить воскреснути разом із Христом, перемогти в Ньому і з Ним. Тож наша радість у Ньому та з Ним не скороминуща емоція, а постійний стан того, хто живе вірою у воскреслого Господа. Ми ж, народ Божий, святий, прообразів здійснення бачивши… Сучасна людина в теперішньому світі не вміє радіти – вона тішиться лише тим, що має, і здебільшого плаче від того, що хотіла б мати, але не посідає. Сьогодні існує ціла індустрія розваг, яка «продає радість», пропонує «купити радість» у вигляді порожніх і хвилевих веселощів, насилля чи наркотиків, обіцяє швидке задоволення без відповідальності, пробує заманити втечею у віртуальну дійсність чи земне багатство. Людина шукає радості, але в цих речах її не знаходить. Бо радіти без Бога неможливо. Веселощі без Бога – це примара, яка швидко розсіюється; це залежність, яка так само швидко поневолює та відбирає силу. Як часто в нинішньому суспільстві в ролі «торговців радості» виступають безвідповідальні політики, новоявлені месії. Порожніми гаслами вони апелюють до ницих людських бажань. Коштом крові та сліз невинних скривджених людей чи цілих народів обіцяють радість «для вибраних», які належать до штучно створеного ними «міра», і розраховують, що чинитимуть беззаконня, а все «на всіх язиках» – перефразуємо слова великого Кобзаря – буде мовчати. Але така радість збудована на піску кумирів, брехні та насильстві, тому неминуче раніше чи пізніше завалиться під власним тягарем. Ми, натомість, покликані будувати своє щастя і свою радість як свята спільнота дітей Божих. Жити Господньою радістю нелегко, особливо в нинішніх обставинах. Часто ставимо собі запитання: чи можемо ми сьогодні радіти? чому ми страждаємо? чому з нами це сталося? чи має сенс наша боротьба, кров і страждання, смерть і розруха? Без пасхального таїнства ці запитання залишилися б без відповіді. Однак сам воскреслий Христос відкриває нам зміст людського страждання – перемінюючи його в пасхальній ході на радість у Господі. Святий Максим Ісповідник писав: «Якщо Бог терпить у тілі, коли Він стає людиною, чи ми не повинні радіти, коли терпимо? Оце спільне терпіння відкриває нам Царство. Бо істинно промовив той, хто сказав: якщо страждаємо разом з Ним, то разом з Ним і прославимося (пор. Рим. 8, 17)». Стражденний і воскреслий Господь присутній у кожній людині, яка зазнає терпіння, аж до кінця світу, - у кожному людському болю, у кожній пролитій сльозі та краплі крові, - і Він вводить нас у своє Воскресіння, даруючи нам радість у ньому. Хто терпить в ім’я любові до Бога і ближнього, той вміє веселитися в Бозі, радіти істинною та вічною радістю Воскреслого. Веселімось у Бозі, бо воскрес Христос як всемогутній Отож дивімося на наші теперішні страждання, особисті, сімейні, місцеві, всенародні, у світлі пасхального ходу за воскреслим Христом, переходу в радість, руху в надії на цей світлий день, створений Всевишнім. Пасха Господня відкриває нашому народові істину, що наша боротьба - це вхід у Його радість. Наша любов до Батьківщини, що кличе нас до самопожертви в ім’я її свободи і незалежності - це насправді дорога до Воскресіння. Наш непереможний дух дає свідчення перед світом, що не треба боятися перед смертоносною брехнею та насильством, бо «воскрес Христос як всемогутній»! Сьогодні сам Господь нас потішає – перемінює наш смуток на радість, як це сталося із жінками-мироносицями. Вони йшли до Господнього гробу плачучи, а повернулися сповнені істинною радістю в Бозі. Ішли в темряві безнадії, а отримали світло Воскреслого і звістили апостолам й усьому світові, що Христос воістину воскрес. Нехай перемінить нас це «чудо, чудо всіх чудес», а через нас - наше суспільство і країну, хоч би де ми жили. Дорогі в Христі браття і сестри! Хай перемога Ісуса Христа над смертю і злом розвіє наші сумніви та відновить у наших серцях надію і радість. Усім вам, в Україні й на поселеннях сущим, засилаю свої сердечні вітання разом із щирими молитвами. Усім військовим та їхнім сім’ям, усім переселенцям, усім, що плачуть на окупованих територіях і в Криму, усім полоненим і ув’язненим сумління свого ради і ради любові до України, усім хворим і стражденним, тим, що на далеких заробітках за кордоном, - кожному з вас зичу передусім радості Божої! Щиро бажаю вам благословенних Великодніх свят, смачного свяченого яйця та світлої пасхальної радості! Благодать воскреслого Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Христос воскрес! Воістину воскрес! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у п’яту неділю Великого посту, 25 березня 2018 року Божого   Детальніше...

Послання Блаженнішого Святослава до молоді на Квітну неділю

28 березня 2018
Ось я, бо ти кликав мене. 1 Сам. 3, 5 Дорога в Христі молоде в Україні та на поселеннях! Квітна неділя, день тріумфального в’їзду Христа в Єрусалим, традиційно для нашої Церкви є нагодою звернутися до вас з особливим привітом і молитвою. Цю можливість ціную дуже високо, бо відчуваю привілей і відповідальність промовляти до всієї нашої молоді - усіх соціальних груп, країн і культур, об’єднуючись із вами і творячи велику церковну родину. Упродовж цього року вся наша Церква, в Україні та у світі, особливо уважно намагається слухати свою молодь, щоб мати змогу промовляти до всієї Католицької Церкви від її імені. Адже в жовтні представники Вселенської Церкви з різних країн та континентів зберуться в Римі на Папський Синод, присвячений темі «Молодь, віра та покликання». У контексті цієї загальної уваги до молодої людини у сучасному світі звертаюся до вас - безтурботних школяриків і перевантажених студентів; до вас - щасливих і часто невиспаних матусь і татусів маленьких дітей; до вас - зайнятих і переважно втомлених батьків школярів і студентів; до вас - турботливих бабусь і дідусів; до вас - тих, хто прийшов сьогодні до церкви; і до вас - усіх, хто готовий мене слухати. Пояснюючи, чому Церква зосереджується на молоді і що означає цей Синод, Папа Франциск сказав: «Мета [Церкви] є супроводжувати молодих людей в їхній життєвій мандрівці до зрілості таким чином, щоб через вибір покликання вони змогли відкрити свій план життя і вміли його втілити з радістю, відкриваючись до зустрічі з Богом та іншими людьми і активно долучаючись до побудови Церкви й суспільства». Зустріч є серцевиною життя і навчання Христа на землі. Уважно читаючи Новий Завіт, бачимо цілу вервичку зустрічей, мережу людей і стосунків, постійний пошук людини за Богом і рух Бога до людини. Євангелисти описують земну подорож Ісуса Христа як невпинне прямування до Єрусалима, яке урочисто завершується саме сьогодні, цього святкового дня. Проповідь Христа, Його вчинки та жести часто не сприймалися Його сучасниками. Оздоровлювати в суботу? Говорити з митником? Споживати страви з грішниками? Називати себе Сином Божим і відпускати гріхи? Усе це звучало як щоразу більший і більший виклик. Величний вхід до Єрусалима став викликом для всіх: для суспільства, яке звикло до ролі безправної, безголосої колонії під владою Римського імператора; для релігійного істеблішменту, книжників і фарисеїв, які узурпували право говорити від імені Бога, хоч уже безнадійно віддалилися від Його Духа; для влади, яка змирилася з маріонетковим статусом і погрузла в корупції; для людей, що звикли жити у страху. Вони розгубилися перед кризою, перед цим «викликом», ім’я якого – Христос, і якому молодь сьогодні співає «осанна» та проголошує Царем Ізраїлю. Тому не знаходять іншого виходу, як відвернутися від Нього, знищити Його, позбувшись загрози тодішньому ладу. Не стало перепоною навіть те, що Христос був Тим, про кого говорили Закон і пророки. Під час входу Ісуса до міста саме молодь приймає цей виклик – визнає Христа як Бога, як Месію, який приносить свободу, відкриває живе спілкування з Господом Богом. Цей виклик стає для молоді покликанням – до нових стосунків з Богом, –покликанням до Любові та справжнього і повного Життя. Дорогі молоді українці, чи ви готові сьогодні у своїх обставинах відповісти на виклик до нового життя, до нового майбутнього? Шукайте свою творчу відповідь, як саме бути християнином у сучасному світі! Своїм входом до Єрусалима Христос не просто кидає виклик – Він і сьогодні кличе кожного з нас іти за Ним. Як і два тисячоліття тому, саме молодь покликана відповісти на цей заклик, а не просто спостерігати. Дозвольте мені від імені Церкви також кинути вам виклик – частіше бути з Богом, присвячувати Йому більше свого часу та уваги, довше приватно молитися, заглиблюватися у Святе Письмо. Роздумуючи над проповіддю Христа, багато почуєте про дію: Він сам перебував у постійному русі – між містами і людьми, і своїх послідовників, зокрема й нас, закликає до діяльної віри та любові до Бога й ближнього. Бути християнином – це дія. Це означає іти за Христом, відповісти на Його фундаментальний поклик, розділити з Ним життя, смерть і воскресіння. Бо шлях нашого Спасителя – це життєва історія кожної віруючої людини. «Бери свій хрест і йди за мною», – кличе Христос своїх учнів у всі часи. Сучасний світ часто бачить у цих словах лише смирення і страждання, які відкидає, натомість не помічає присутніх у закликові сили і перемоги. У людській природі закладено прагнення перемагати, – перемагати чи в дитячій забаві, чи в серйозних проектах у дорослому віці. Хрест Господній – це символ найвеличнішої, найважливішої перемоги в історії людства, – перемоги над гріхом і смертю. І розділити радість саме від такого тріумфу закликає нас Ісус Христос. Кожна людина повинна поставити собі основне питання: як розпізнати, до чого Бог мене кличе? Що саме я маю зробити в житті, щоб бути щасливим? Як використати даровані мені таланти, здібності та вподобання? Як правильно скласти в мозаїку почуття і відчуття, які Господь мені подарував? Ким я маю бути? Лікарем? Музикантом? Підприємцем? Що маю робити? Їхати на місії аж до краю Землі? Захищати свою країну зі зброєю в руках? Бути волонтером на Сході? Як змінювати свою країну? Як робити світ кращим? Як жити по-справжньому? На ці та безліч інших запитань мають сьогодні відповісти молоді люди в Україні та в усьому світі, який стає дедалі мінливішим, швидшим, з безліччю глобальних можливостей, загроз і проблем. Світ налягає, очікуючи відповіді, Бог же кличе – Він є викликом, що дарує нам особисте життєве покликання. Христос кличе, але кожна людина повинна розпізнати цей заклик, зрозуміти свою роль, здійснити окреме життєве завдання. Христос запрошує, але відповідь людини - завжди особиста. Покликання – це і є твоя відповідь, дорога молоде, на Божий заклик. Не знайти цієї відповіді – означає змарнувати життя, прожити не своє життя, написати чернетку життя, так і не засмакувавши його вповні. Христос же звертається до кожного з нас словами: «Я прийшов, щоб [ви] мали життя і мали його вповні» (Ів. 10, 10). Отже, основне покликання, яке скеровує до нас Господь Бог, – це покликання до повноти життя, а його реалізація – відповідь кожного. Завдання всієї спільноти Церкви – батьків, вчителів, наставників і вихователів –допомогти молодій людині знайти власну відповідь на Божий заклик, відкрити у собі дані Богом таланти, розпізнати своє покликання, яке вписане в душі. Розпізнання покликання передбачає його відкриття, інтерпретацію та вибір. Без вибору, тобто дії, навіть найвеличніше покликання, найсміливіша мрія, найяскравіше життя не можливі. А вибір передбачає відвагу – відповісти на поклик, не злякатися глибокої води, неприступної гори чи невідомої дороги, тобто труднощів, нерозуміння і перепон. Зокрема йдеться про особливе покликання, яке сучасний світ заглушує, до священичого чи монашого стану, а також про покликання бути добрим батьком чи матір’ю. Дорогі дівчата і хлопці, майте відвагу відповісти на виклик – здійснити Богом дане вам покликання! Майте сміливість відповісти на поклик Христа! Будьте собою! Коли зрозумієте, відкриєте, розвинете своє покликання, не бійтеся стати на цю дорогу. Беріть на себе відповідальність! Недаремно в нашій мові слово «відповідь» має той самий корінь, що й «відповідальність»: не можна бути тихо і бездіяльно відповідальним. Довіряйте Богові, який перший вам довірив, перший вас полюбив. Сьогодні Христос торжественно в’їжджає до Єрусалима, щоб здійснити своє покликання - померти за нас, аби дати нам життя вічне. Шукаючи свою відповідь, своє покликання, дозвольте Йому бути поруч із вами! Благословення Господнє на вас! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, в Акафістову суботу, 24 березня  2018 року Божого Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання після кожної  Божественної Літургії у Квітну неділю, 1 квітня цього року. Детальніше...

Послання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ з нагоди сторіччя відновлення української державності

02 березня 2018
ПОСЛАННЯ Синоду ЄпископівКиєво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦз нагоди сторіччя відновлення української державності Всесвітліші та всечесніші отці!Преподобні брати і сестри в монашестві!Дорогі браття і сестри в Христі! Сто років тому, 22 січня 1918 року Божого, у Києві згідно з IV Універсалом Центральної Ради УНР відбувся акт відновлення української державності. Того ж року, 19 жовтня, «Проклямацією Української Центральної Ради» було проголошено незалежність тих українських земель, які до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії, а відтоді увійшли до нашої історії як Західноукраїнська Народна Республіка. Уже за рік ми святкуватимемо подію, коли ці дві українські республіки проголосили своє об’єднання в одну державу. Разом із Карпатською Україною, проголошеною в 1938 році, УНР і ЗУНР стали тим фундаментом, на якому наша держава, знову як незалежна, відродилася в 1991 році.З цієї нагоди ми, єпископи Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви, закликаємо приєднатися до наших подячних молитов Господеві, за ласкою якого була відновлена i збережена державність нашого народу, хоча світові потуги не раз перекреслювали та ставили її під сумнів, бажаючи приректи нашу незалежну державу на забуття і небуття. Ми молитовно вшановуємо всіх тих чоловіків і жінок, - їх сьогодні годі злічити, - які своєю наполегливою працею чи боротьбою долучилися до того, що сьогодні ми втішаємося національною свободою. Особливі молитви підносимо за душі тих, які в цих визвольних змаганнях віддали життя з любові до Батьківщини і своїх ближніх, виборюючи право будувати життя у вільній «Рідній хаті». Нехай пам’ять про них не проминає в нашому народі!Церква Христова проявила себе в бутті українського народу як націєтворчий первень. Християнство дало основний імпульс розвитку нашої культури, сформувало нашу тотожність, знаки якої ми повсякчасно віднаходимо у своїй історії. А в часи, коли наш народ не мав жодних інших соціальних структур, саме Українська Церква була основним середовищем і центром життя громади на Батьківщині та на поселеннях. Пройшовши разом з українським народом різноманітні й чисельні випробування, наша Церква здобула непересічний досвід бути голосом бездержавної нації перед сильними світу цього. Глава нашої Церкви праведний митрополит Андрей Шептицький недарма мав неформальний титул етнарха, а патріарха Йосифа Сліпого керівники держав приймали як повноправного і офіційного представника українського народу, котрому відібрали право «бути собою». Саме ці два великі мужі нашої Церкви у важких історичних обставинах минулого століття робили все, щоб виховати в українському народі християнське ставлення до національного будівництва. Сьогодні ми посеред нових викликів зовнішньої агресії та внутрішніх реформ прагнемо поділитися з вами кількома думками про цю важливу духовну складову державотворення. Наші міркування є душпастирськими та виходять з Євангелія, вчення Церкви і досвіду наших великих попередників. «Покликані до свободи» (Гал. 5, 13)Тривалі національно-визвольні змагання нашого народу незмінно супроводжувалися великим прагненням звільнитися від різного роду чужинецьких поневолень і здобути право свобідно вирішувати долю власної країни, власного народу та власної родини і таким чином реалізовувати у своєму житті дар свободи, який людина і народи отримують від свого Творця. Як бачимо, поняття свободи містить у собі дві складові: свободу від – гніту, поневолення, пригноблення, визиску та позбавлення прав, а також свободу до– вільного самовизначення, свобідного вибору власної дороги розвитку, безперешкодного втілення в життя дарів і талантів окремих осіб і всього суспільства.Утім, свободу не слід у жодному разі плутати зі сваволею чи беззаконням. Справжня свобода передбачає відповідальність, передусім – перед Богом, а відтак – перед власним сумлінням і народом, якого ми є вихідцями і до якого маємо привілей належати. Ми, віруючі люди, розуміємо і віримо, що справжня свобода виростає з Божої волі і будується на дотриманні Божого закону. Слушно зауважував свого часу Блаженніший Любомир: «Господь створив нас вільними. Ніхто так не шанує нашої свободи, як Бог. Але ми не маємо відваги бути вільними. Бо бути вільним – це означає бути відповідальним». Тому свободи слід учитися, щодня її утверджувати в собі, щоб не потрапити в кормигу гріха і пристрастей, які засліплюють, обмежують, поневолюють людину і народи. Справжня свобода гарантує перемогу і нездоланність людини та народу перед лицем тираній і поневолень. Про це також влучно висловився Блаженніший Любомир: «Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного – тільки вбити».Двадцяте століття з його двома світовими війнами, які смертельним смерчем пройшли по нашій землі, і з двома тираніями – нацистською і комуністичною, що забрали мільйони життів наших співвітчизників, стало водночас століттям небувалого героїзму і свідчення віри та любові до рідної землі з боку найкращих синів і дочок нашого народу, котрі склали в жертві навіть власне життя – не як загарбники, а як захисники, не як окупанти, а як оборонці рідної землі, прав і свобод власного народу.Так само і сьогодні наш народ з великою самопожертвою обстоює власну свободу і гідність. Однак ми повинні пам’ятати, що першим тереном, на якому слід виборювати та утверджувати справжню свободу, є простір людського духу, відкритого до божественної правди і готового з довірою коритися спасенній Божій волі. Для віруючої людини дорогою до справжньої свободи є дорога Заповідей Божих. Тому така людина вигукує із псалмоспівцем: «Чинити твою волю, Боже мій, я радий, і Твій закон у мене в серці» (Пс. 40, 9). У щоденній готовності чинити Божу волю і зберігати Його закон в особистому, родинному і професійному житті – запорука перемоги в теперішніх змаганнях і надія на тривалий розквіт нашої держави. «Звершені в єдності» (Ів. 17, 23)Упродовж історії становлення своєї державності наш народ відчував на собі не лише наслідки згубного позбавлення свободи та втрати незалежності, а й драму внутрішніх роз’єднань. Ці нещастя часто були спричинені зовнішніми, не залежними від нас обставинами, коли світові потуги вирішували нашу долю без нас, за нашими плечима, насильно ділячи наш край поміж собою.Упродовж останніх 150 років ми пережили кілька масивних хвиль еміграції наших людей, які розсіювалися по світі, гнані скрутною чи загрозливою політичною та економічною ситуацією на рідних землях. У такий спосіб постали українські поселення в різних куточках світу: Канаді, Сполучених Штатах Америки, Австралії, країнах Західної і Східної Європи та Латинської Америки. Сьогодні багато наших краян живуть також в Азії та Африці. Мабуть, саме від досвіду цього розсіяння українців зродилося відоме прислів’я: нашого цвіту – по всьому світу. Хоч часто ці міграційні процеси несли зі собою надзвичайно великі виклики, труднощі та часом і трагедії для українського народу, усе ж не можна випустити з уваги і позитивних моментів: народ, перебуваючи на чужині, з особливою гостротою відчував тугу за рідним краєм, яка виливалася в турботу про збереження духовних, національних і культурних традицій; у розвиток рідної Церкви та плекання своєї мови; у побудову храмів і створення українських організацій; у проголошення перед усім вільним світом правди про утиски і переслідування на Батьківщині та витривалі зусилля задля відновлення української державності. Цілком невипадково одними з перших українську незалежність у новітні часи визнавали і підтримували саме ті країни, де вплив української громади та Церкви був і донині є вагомим. Утім, наш народ зазнав трагічних наслідків і таких поділів, які спричинювали ми самі - внутрішніми чварами, протистояннями на різних рівнях, несправедливими діями, підбурюванням одних супроти інших, висуванням на перший план власних (часто вузькопартійних) інтересів, а не загальнонаціональних потреб. Уже праведний митрополит Шептицький із болем у серці стверджував: «На жаль, навіть з поверхової обсервації нашого національного життя конечно доходиться до висновків, що є в душі українця глибока й сильна воля мати свою державу, та попри ту волю знайдеться, може, рівносильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою хоче її мати чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одинця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, яких праця має визначний руїнний характер?!»[1]. На превеликий жаль, ці слова митрополита Андрея, сказані в далекому 1941 році, не втратили нічого зі своєї актуальності, бо, дивлячись на сьогодення, неозброєним оком бачимо «руйнівний характер» діяльності багатьох політиків і політичних сил.Уроки минулих століть мають навчити нас цінувати і берегти єдність народу, не спекулювати на природних проявах регіонального, культурного, конфесійного чи етнічного розмаїття, яке насправді нас збагачує, а не загрожує державотворенню. Вороги української державності намагаються розколоти народ, протиставляючи одні групи іншим, натомість відповідальні політики та справжні патріоти повинні докладати всіх зусиль, щоб запевнити згуртування, взаємодопомогу і дієву солідарність між усіма складовими українського суспільства. Таке змагання до єдності випливає не лише з національних інтересів нашого народу. Воно вписане в саму природу людської спільноти, в якій закладено прагнення до цілісності, до згуртованості. Наш відвічний національний ідеал «соборності» віддзеркалюється в простих гаслах, які повторюють навіть діти: «Україна – єдина!», «Схід і Захід разом!». Спогадуючи цінний, здебільшого гіркий столітній досвід минулого, ми сьогодні скеровуємо заклик не тільки до наших політиків і громадських діячів, а й звертаємося до кожного українця і кожної українки, хоч би де вони зараз перебували: цінуймо соборність Української Держави, плекаймо єдність і солідарність між собою, не йдучи на повідку тих псевдопатріотів, що сіють недовіру, незгоду, чвари та поділи в нашому народі. Така їхня «праця» неминуче вестиме до ослаблення національних сил, урешті – до втрати здобутої, а сьогодні обстоюваної такою великою ціною української державності. Ми, пастирі цього народу, заносимо до Господа нашу прадавню молитву-благання: «В єдності сила народу. Боже, нам єдність подай!» «Закорінені й утверджені в любові» (Еф. 3, 17)«Нехай усе у вас діється в любові», - закликає нас св. Павло (1 Кор. 16, 14). Справді, любов пронизує все діяння справжнього християнина. З любові як першоджерела беруть початок благородні наміри людини і народу, з любові ми черпаємо силу долати перешкоди і суперечності, любов є внутрішнім рушієм що робить нас здатними до витривалої і жертовної щоденної праці.Любов є рівно ж душею того шляхетного почуття, яке ми називаємо патріотизмом. Справжній християнин покликаний бути патріотом – любити Батьківщину, рідний народ, його мову і культуру тою самою жертовною любов’ю, якою виконує Заповідь Божу любити своїх батька та матір. У світлі Нового Завіту можемо ствердити рівно ж і те, що любов до Батьківщини вписана в людську природу і походить із заповіді любові до ближнього, тому «... природний закон спонукає нас віддано любити і захищати державу, в якій ми народилися, зростали...»[2].Справжнім багатством і славою кожного народу є його сини і дочки, які виявляють пошану і любов до землі своїх предків, які не тільки захищають її кордони від зазіхань непрошених і ненаситних «визволителів», а й зберігають ті цінності, що впродовж віків становлять і виражають неповторний духовний код народу: його віру і мову, його свободолюбний дух і почуття власної гідності, його прагнення до справедливості і правди у міжособистісних та суспільних відносинах. Такі особи виявляють свою любов не пустопорожніми словами, а власними добрими ділами, тому є носіями і взірцями автентичного патріотизму. Бо ж любов до Батьківщини, за словами праведного митрополита Андрея, «…на ділах, а не на словах полягає. Хто на своїм становищі, сповняючи совісно свій обов’язок, працює для добра народу, є ліпший патріот, як той, котрий багато говорить, а мало творить»[3].Ми пишаємося і дякуємо Богові за ті численні знаки, якими виявляють наші співвітчизники свою любов до рідної землі, за їхню небайдужість, за співчуття і солідарність, за мудрість в обставинах підступної гібридної війни. Ідеться про тих, хто на Майдані обороняв гідність і свободу; хто пішов на фронт і ціною власного здоров’я та життя захищав або й донині захищає не просто територіальну цілісність країни, а й простір свободи й духу; хто рятує біженців і підтримує переселених осіб; хто ділиться своїми скромними статками і заощадженнями з потребуючими; урешті-решт про кожного, хто чесно і відповідально виконує свої професійні та громадянські обов’язки – усі вони є живим втіленням найбільшої заповіді, яку Христос Господь залишив нам як дороговказ і заповіт: «Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив! Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів. 15, 12-13).Любов людини має властивість поширюватися. Почавшись від домівки і сім’ї, охоплює малу батьківщину, далі весь рідний край, а потім усіх людей і всі народи. Саме за таким універсальним та інклюзивним характером пізнається автентична християнська любов. Якщо в людському серці панує справжня любов, то в такому серці не тісно нікому: ані близьким, ані далеким, ані зичливим, ані агресивно налаштованим - усіх така людина прагне огорнути своєю доброзичливістю, усім бажає повноти життя, усім готова виявити співчуття і милосердя.Ми, українці, відчуваємо, особливо в останні роки, прихильність і солідарність з боку багатьох країн, мільйонів людей доброї волі всього світу, різних національностей та релігійних переконань. Вони співчувають нам у наших випробуваннях, підтримують нас у наших потребах, захищають перед ненавистю агресора і виявляють готовність бути з нами й надалі. Така солідарність є великим даром, але водночас і обов’язком. Він спонукає нас відкрити і поширити власне серце до потреб тих народів, які сьогодні зазнають несправедливості, агресії, випробувань і різноманітних страждань. «Чувайте і моліться!» (Мт. 26, 41)Роздумуючи над чеснотою автентичної любові до рідної землі, не можемо пройти повз деякі хибні трактування патріотизму, які компрометують це благородне почуття та можуть стати причиною неслави для народу чи навіть справжньою загрозою для нашої ще молодої державності.Ми переконані, що не є щирим патріотом той, хто не керується правдою у стосунках із власним народом, а годує його пафосними гаслами та оманними обіцянками. Особливо прагнемо застерегти перед дешевим політичним популізмом, що має на меті не так добро народу, як власну вигоду і перемогу на чергових виборах. Як не згадати слів Франка, який застерігав перед таким фальшивим патріотизмом, що проявляється лише у «святковій одежині», але для якого чужим і осоружним є «труд важкий, гарячка невдержима». Нічого спільного зі справжнім патріотизмом не має також ідеологія, яка ставить націю «понад усе», включно з Господом Богом. Таке сприйняття народу і держави, за словами митрополита Андрея Шептицького, не базується на любові, а є, радше, егоїзмом чи навіть ідолопоклонством[4]. Ми, як учні Христові, не можемо схвалювати чи сприймати тих форм крайнього чи інтегрального націоналізму, расизму та шовінізму, які все, зокрема Церкву і саму державу, підпорядковують ідеї нації; заперечують свободу і права окремої людини, а найважливіше – її особисту гідність, що походить від Бога; погорджують представниками інших національностей, рас чи релігій; пропагують ненависть і ворожнечу, заохочують до сліпого та грубого насилля для здобуття своєї політичної мети.Святий папа Іван Павло ІІ, звертаючись до своїх співвітчизників 1978 року, наголошував: «Любов до Батьківщини об’єднує нас і повинна єднати нас, незважаючи на всі відмінності. Вона не має нічого спільного з вузьким націоналізмом чи шовінізмом. Це є право людського серця. Це мірило людської шляхетності...»[5]. У подібному дусі висловлювався і наш каторжник патріарх Йосиф, який усе своє життя поклав на вівтар служіння рідному народові: «Нехай наш патріотизм буде любов’ю свого народу, готовою на всяку жертву, одначе нехай не буде він ложно понятим націоналізмом, що основує любов Батьківщини на ненависті»[6]. Написаний у складний час початку другої радянської окупації, лист ісповідника віри не втратив своєї пастирської інтуїції і знову повертає нас до пріоритету любові.У всенародній молитві за Україну ми співаємо: «В чистій любові до краю, Ти нас, Боже, зрости». Любов має стати лакмусовим папірцем усіх наших особистих поривань і національних планів та проектів. Уміння відрізняти любов від її підробок вимагає зрілого ума, чистого серця і чуйного сумління.Господь Бог кличе нас сьогодні до чування над власним сумління, майбутнім нашого народу і його держави. Спитаймо себе: чи чиста любов до нашого народу є критерієм для наших настроїв, поглядів, суджень і дій? Чи нею керуємося ми самі, відповідальні будівничі своєї країни? І чи керуються нею наші політичні та суспільні лідери? Щира відповідь на ці запитання допоможе нам віднайти шлях до успішного розвитку нашого народу і дальшого державотворення.Насамкінець запрошуємо всіх до ревної молитви: подячної – за дар свободи і державності; покаянної – за ті гріхи, якими кожен із нас і весь народ упродовж своєї історії коли-небудь зневажив Бога і Його святий закон; благальної – про Боже благословення для нашого народу, про мудрість для його провідників, про мужність і здоров’я для його вірних будівничих, а зокрема – для його жертовних захисників на фронті. Молитва є, з точки зору віри, найбільшим виявом любові до ближнього і до свого народу, бо нею висловлюємо переконання, що «коли Господь та не будує дому, – дарма працюють його будівничі. Коли Господь не зберігає міста, – дарма пильнує сторож» (Пс. 127, 1).Тож огортаючи думками і молитвою минуле століття, вирушаємо з вірою у серці назустріч прийдешньому дню, віддаючи в руки Господа – Владики неба і землі – наші надії та сподівання. Не боїмося темряви, яка може постати перед нашими очима, бо світло віри розвіює сутінки тривоги і страху та дає нам певність, що «Господь народові своєму дасть силу, Господь благословить народ свій миром» (Пс. 29, 11).Нехай відвічна милість і могутня благодать Всевишнього поширяться на весь наш народ, нехай зцілять духовні й тілесні рани його синів і дочок, нехай Божа мудрість веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої щоденної праці задля подальшого утвердження соборної Української Держави – на славу Божу та дочасне і вічне добро рідного народу.Благословення Господнє на вас! Від імені Синоду ЄпископівКиєво-Галицького Верховного Архиєпископства† СВЯТОСЛАВДано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святого преподобного Мартиніяна,26 лютого 2018 року Божого ________________________________________[1] Ідеалом нашого національного життя… // Церква і суспільне питання: Пастирське вчення та діяльність: У 2 т. - Т. 1. - С. 532.[2] Пор. Лев ХІІІ, Sapientiae christianae, 5-6.[3] Християнська робота, серпень 1899 р.[4] Пор. Декрет Митрополита Андрея Шептицького «Про єдність», 28 травня і 24 вересня 1943 р.: «Поганський патріотизм – то любов своїх, получена з ненавистю всіх прочих. А християнська любов до Батьківщини, обнимаючи всіх людей, єднає християн із противниками та ворогами й дає патріотизмові ту підставу, якої треба: учить тієї єдности».[5] До моїх любих співвітчизників, 23 жовтня 1978 р.[6] Пор. Пастирське послання митрополита Йосифа Сліпого до духовенства та вірних, присвячене пам’яті Митрополита Андрея Шептицького, 23 листопада 1944 р. Детальніше...

Різдвяне послання Блаженнішого Святослава (2018)

01 січня 2018
Високопреосвященним і Преосвященним Архиєпископам та Митрополитам, боголюбивим єпископам, всечесному духовенству, преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам, в Україні та на поселеннях у світі сущим   Ви ж знаєте ласку Господа нашого Ісуса Христа, що задля вас став бідним, бувши багатим, щоб ви його вбожеством розбагатіли. 2 Кор. 8, 9   Христос рождається! Славімо Його!  Дорогі в Христі!   Сьогодні ми знову ділимося невимовною радістю святого Різдва, яка наповнює серце кожного віруючого. Божий Син став одним із нас, взявши собі за матір Діву з Назарета. Син предвічного і всемогутнього Бога, Творця всього видимого і невидимого, народився в бідному вертепі та особисто зазнав всієї людської нужди. Це не тільки історичний факт, подія давно минулих років, а й наша дійсність. У цій події, що сталася у Вифлеємі Юдейському понад дві тисячі років тому, ми пізнаємо безмежну Божу любов до всього роду людського на всі часи: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Ів. 3, 16). Споглядаючи новонародженого Спасителя в бідному вертепі, у яслах на сіні, ми відчуваємо, наскільки Божа мудрість перевершує мудрість людську. У світлі різдвяної зорі сила, слава і багатство, що походять від людини, виглядають порожніми, минущими та малозначущими. Христос, Син Божий, задля нас став убогим і немічним, відмовився від небесної слави, щоб народитися як останній серед людей – нужденним, що немає де голови приклонити, як співає наша колядка: «…не в царськім палаті, а поміж бидляти...» Він задля нас «стає бідним, бувши багатим, щоб ми Його вбожеством розбагатіли» (пор. 2 Кор. 8, 9). Приймаючи людську нужду і неміч на себе, Син Божий підносить убогу людину до Господньої величі. Примітно, що саме вбогі пастушки в околицях Вифлеєма стали першими адресатами цієї спасенної благовісті, яку і нам сьогодні сповіщає ангел Господній: «"І ось вам знак: Ви знайдете дитя сповите, що лежатиме в яслах". І вмить пристала до ангела велика сила небесного війська, що хвалила Бога й промовляла: "Слава на висотах Богу й на землі мир людям його вподобання"» (Лк. 2, 12-13). У Різдві немов відбувається обмін дарами: Бог сходить із неба на землю, щоб людина вийшла на небо; Син Божий стає вбогим, щоб збагатити людину. Коли нині живемо у світі, де жадоба матеріального збагачення нерідко переростає, за словами Святішого Отця Франциска, у «нове ідолопоклонство грошам», а в «економіці проявляється великий брак уваги до людини, що зводить людську істоту лише до однієї з її потреб – споживання» (Радість Євангелія, 55), ангел Різдва скеровує своє послання саме до вбогих і закликає їх, а заразом і нас прославити Бога, в якому вміщене справжнє і вічне багатство людини. Будучи з’єднаними з Христом, «в якому сховані усі скарби мудрості і знання» (Кол. 2, 3), християни постають перед світом «як бідні, які багатьох збагачують; як ті, що нічого не мають, а все посідають!» (пор. 2 Кор. 6, 10). І ось у Різдві те багатство – життя з Богом і в Бозі – приходить до нас і стає джерелом нашої радості і надії, якими ми обдаровуємо одне одного. Попри злидні і випробування сьогодення, маємо визнати, що насправді існують різні види бідності – духовна, культурна, освітня, цивілізаційна і аж тоді – матеріальна. Убозтво сучасного світу частіше має не матеріальний, а духовний характер. Нинішні «скоробагатьки» в Україні переважно є бідніші – і духовно, і культурно – за жебраків. І ця духовна убогість, тобто віддаленість сильних цього світу від Бога, нерідко спричиняє соціальну несправедливість, згубне використання влади, корупцію та зловживання ресурсами, даними для загального блага. У такій ситуації не достатньо, щоб багачі призначили частину крихт зі свого стола як певну допомогу убогим. Потрібна переміна людського серця, яке допустило б до себе Боже світло і Божу благодать. Бо хто вважає себе рятівником бідних, а не несе Бога ‑ той пропонує порожні ідеології, які лише використовують злидні людини з політичною метою і, насправді, не здатні їх усунути. За таких обставин бідні ставатимуть ще біднішими, а багаті далі наживатимуться. Лише той, хто стане багатим Богом, зможе преобразити власне життя та сприяти побудові справедливого суспільства, у центрі якого стоятиме людина, а не прибуток; загальне добро, а не егоїстичні інтереси окремих груп чи кланів. У Різдві Христос нас усіх робить багатими, насичує і підносить з усіх видів бідності, бо Він народжується у Вифлеємі для того, щоб кожну людину зробити своїм братом чи своєю сестрою – дитиною Божою, учасником вічних Божих благ. Ось чому Різдво – свято загальнолюдської солідарності, коли особа не багата, позбавлена «золота-дарів» цього світу, збагачує багатьох своїх ближніх «ціннішим даром» – «вірою серця і щирою любов’ю», як про це співаємо в наших колядках.  Дорогі в Христі! Щоб гідно святкувати Різдво, ділімося з убогими –  всякого виду бідності –  тим багатством, яке ми, віруючі люди, посідаємо, насамперед духовними дарами, а відтак і матеріальними благами. Нехай прадідівська коляда, яка вітає Царя в бідному вертепі, буде для нас Божим заповітом наближатися до вбогих і збагачувати їх скарбами нашої святої віри. Похиляймося над Христом, присутнім у наших нужденних братах і сестрах, даючи їм відчути близькість Бога, який огортає кожного своїм безмежним милосердям і своєю безумовною любов’ю. Завітаймо з колядою до наших воїнів у місцях їхнього перебування – чи то в домівках, до яких вони повернулися після виконали святого обов’язку захисту Батьківщини, чи у військових частинах, чи на фронті. Навідаймося до постраждалих від бойових дій, приймімо до свого серця біль убогого та потребуючого – так ми приймемо Христа із Пресвятою родиною, збагатимо наш дім, родину та суспільство невичерпними Божими скарбами, «яких ані міль не точить, ані злодії не викрадають» (Мт. 6, 19-20). До цього кличе нас свята Церква, коли співає: «Приготуймося нині духом і поспішімось зустрінути чистими очима і добрими ділами Того, хто своїм чудесним народженням схотів прийти до своїх. Він народжується у Вифлеємі, щоб нас, позбавлених райського життя, зі свого милосердя, знову до нього ввести» (Стихира з Вечірні Неділі перед Різдвом). Дорогі браття і сестри, зі щирого серця бажаю кожному з вас, від наймолодшого до найстаршого, від найбагатшого на Божі дари до найбіднішого, в Україні і на поселеннях, справжньої радості дітей Божих, смачної куті, веселих свят Різдва Христового та щасливого, мирного і благословенного нового року!   Христос рождається! Славімо Його!   † СВЯТОСЛАВ  Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, в день Святих преподобномученика Стефана Нового та мученика Іринарха, 11 грудня 2017 року Божого   Детальніше...

Молитва в житті Церкви

21 грудня 2017
Послання Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви 2017 року до духовенства, монашества і мирян Господи, навчи нас молитися (Лк. 11, 1). Всесвітліші та всечесніші отці! Преподобні брати і сестри в монашестві! Дорогі браття і сестри в Христі! Зібравшись на Священному Синоді в Брюховичах біля Львова 3−12 вересня 2017 року Божого, ми, єпископи Української Греко-Католицької Церкви, зосередили увагу на центральному аспекті життя Церкви, а саме – на молитві, особистій і літургійній. Прагнемо з вами поділитися плодом нашої спільної духовної застанови. Хоча молитва є природним наслідком і проявом віри людини в Бога, усе-таки її [молитви] слід вчитися, постійно відновлюючи, поглиблюючи свою здатність спілкуватися з Богом. Прохання учнів Ісуса: «Господи, навчи нас молитися» (пор. Лк. 11, 1) - актуальне для нас завжди, бо головним вчителем молитви є сам Господь наш Ісус Христос. І ми сьогодні, як Церква, смиренно приступаємо до Нього і повторюємо просьбу учнів. У сучасному світі, який, з одного боку, пропонує людині прекрасні, безпрецедентні можливості, а з іншого – тисне на неї лавиною інформації та бентежить псевдоцінностями й ідеологіями, це прохання набуває особливої ваги. З Євангелія бачимо, що Христос вчить молитви насамперед власним життям і прикладом. Його зв'язок з Отцем проявляється постійно, як у публічній діяльності, так і в особистому довірливому спілкуванні з Ним. Проповідуючи Добру Новину про наближення Божого Царства, Ісус часто закликає своїх учнів до чування і молитви. Божественний Учитель пропонує їм також словесний взірець молитви – «Отче наш», яку християни від перших століть і донині вважають найважливішою і найбільш авторитетною. У цій молитві Ісуса до Отця відкривається «всяка правда» (пор. Мт. 3, 15) про Бога і людину, адже вона устами самого Господа нагадує нам, що Бог є люблячим Отцем, близьким до людини в усіх її життєвих станах, потребах і труднощах, а людина є улюбленою Божою дитиною, покликаною до здійснення Господнього задуму: щоб святилося Його ім’я, щоб прийшло Його царство і здійснювалася Його воля (пор. Мт. 6, 9-10). Передумовою християнської молитви є наше смирення перед Богом, визнання свого невміння спілкуватися з Творцем. У наших богослужіннях ми виявляємо перед Богом цю нашу неміч і покірно визнаємо: «Молитися як слід не вміємо, якщо Ти, Господи, Святим Твоїм Духом не навчиш нас» (сьома молитва Утрені). І Господь у своєму милосерді дарує нам Свого Святого Духа, який «досліджує серця», «допомагає нам у нашій немочі», молячись у нас і «заступаючись за нас згідно з Божою волею», – як про це навчає св. ап. Павло (пор. Рим. 8, 26-27). Тому кожне богослужіння і кожне спілкування з Богом на молитві розпочинається з прикликання Святого Духа. Справжня християнська молитва передбачає зустріч із живим Богом і встановлення особистого стосунку з Ним. Це може бути і мовчазне слухання Слова Божого, яке особливо потрібне в час інформаційного шуму та комерційного галасу, і прослава, і подяка, і смиренне благання, і покаяння. Дуже важливим елементом цього стосунку є щирість і справжність. Особиста молитва християнина – це зустріч живої, реальної людини з живим Богом. Перед обличчям Творця віруюча людина не лукавить, не надягає на себе маски, бо не сумнівається в доброті й безумовній любові з боку Господа Бога. Властивою рисою християнської молитви є відкритість людини на Божу волю і готовність її прийняти: «Навчи мене творити волю Твою, бо Ти єси Бог мій» (Пс. 142, 10). Тому молитву не слід розглядати як людські намагання переконати Бога, щоб Він здійснив наші бажання. Наша чуйність до Божого голосу є значно важливішою за наші прохання, адже Господь знає “те, чого ми потребуємо, і багато більше, ніж ми просимо або розуміємо” (п’ята молитва Вечірні). Християнин ніколи не є самотнім у молитві, він поєднаний із братами та сестрами у Христі. Згідно із запевненням Христа - «Де двоє, або троє зібрані в Моє ім’я, там я серед них» (Мт 18, 20), - у спільному вимірі молитва виявляється найповніше. Тому для християнського життя дуже важлива спільна родинна молитва, а його вершиною і джерелом є Божественна Літургія. Служіння Богові - це діалогічний акт: Господь «благословляє тих, що Його благословляють, і освячує тих, що на Нього уповають» (Заамвона молитва Божественної Літургії). Саме тому головне церковне богослужіння називається «Євхаристія» – подяка за все, що Господь вчинив для нас з великої Своєї милості. Мета Євхаристії – це не лише переміна хліба і вина, а передовсім наша переміна, наше єднання з Христом. Служіння Євхаристії є «для нас», щоб «нас усіх, що від одного тіла і чаші причащаємося, з'єднати одне з одним на причастя єдиного Духа Святого» (епіклеза Літургії святого Василія Великого). Завдяки Пресвятій Євхаристії «Благодать Господа нашого Iсуса Христа, любов Бога і Отця та причастя Святого Духа» присутні в цьому світі. Через Євхаристію Церква стає таїнством спасіння світу та одночасно є провісницею «життя майбутнього віку». Молитва - це співпраця людини з Богом, а тому вона нерозривно пов’язана з відповідальністю людини за своє життя, життя Церкви і за цілий світ. Кожен християнин, який з відкритим серцем звертається до свого Життєдавця і Господа у молитві, покликаний так само своїм життям будувати Церкву і поширювати у світі спасенне Боже діяння. Маємо пам’ятати слова апостола Якова: «Віра, коли діл не має, мертва сама в собі» (Як. 4, 17). І наша особиста, і спільнотна молитва є виявом віри, тож вона повинна відображатися в добрих ділах, у служінні-дияконії в Церкві та суспільстві. Тоді все життя буде безнастанною прославою Бога – вчинками, словами, думками, намірами і зусиллями. Слід пам’ятати, що колискою і першою школою молитви є християнська родина, яку ми традиційно називаємо домашньою Церквою. Тому ми висловлюємо щиру вдячність батькам, бабусям і дідусям, від яких діти і внуки вперше у своєму житті чують слова молитви і вчаться промовляти їх з належною увагою і благоговінням. Така молитва часто закладає фундамент християнського виховання дитини, а також стає початком її поступового зростання у вірі та чеснотах. Закликаємо всі християнські сім’ї і надалі старанно плекати родинну молитву, ранішню і вечірню, а також з молитвою на устах починати роботу і дякувати Богові за хліб щоденний під час трапези. Водночас заохочуємо батьків, а також катехитів і духовенство звертати велику увагу на виховання дітей до молитви, використовуючи під час навчання християнської віри в катехитичних школах, на проповідях і реколекціях багату духовну спадщину нашої літургійної традиції, особливо богослужбові тексти, в яких виражена віра Церкви і молитовний досвід святих. Оскільки в рамках парафіяльної спільноти провідниками молитви для парафіян є священнослужителі, висловлюємо визнання і вдячність кожному священикові й дияконові, які є для своїх вірних прикладами та вчителями молитви. Разом із тим відновлюємо заклик до всіх отців-душпастирів про щоденну вірність у молитві – особистій та літургійній. Пам’ятаймо, що церковна спільнота, котра не молиться, зраджує своє покликання та позбавляє своїх членів численних Божих дарів, яких вони потребують у дочасних і духовних справах. Наше велике прагнення і побажання - щоб через ревне плекання літургійної та особистої молитви духовні навчальні заклади та виховні інституції нашої Церкви допомагали майбутнім служителям Церкви набувати автентичний досвід спілкування з живим і милосердним Богом. Висловлюємо особливе визнання богопосвяченим спільнотам, основним змістом життя яких є молитва – особиста і літургійна. Молитовне служіння монастирів сьогодні як ніколи важливе для нашого народу. Тож закликаємо богопосвячених осіб гідно виконувати літургійне молитовне правило, відповідно до приписів нашого обряду. Віримо, що наші монастирі залишатимуться школами церковної молитви для своїх членів та усіх вірних Церкви. Хочемо підкреслити, що, як пастирі Церкви, ми щиро поважаємо і цінуємо прояви молитовного благочестя наших мирян. Зокрема, ідеться про молитовні братства, рухи і спільноти, до участі в яких під проводом досвідчених духівників ми заохочуємо всіх вірних. Особливо хочемо відзначити практику паломництв до святих місць, якими Господь щедро обдарував нашу землю. Прощі до святих місць з належним духовним супроводом стають дуже важливою школою молитви для вірних нашої Церкви. Молитва Божого народу, який подорожує, відображає місію Церкви - повсякчас входити ву спасенну Божу присутність. Господь Бог постійно приходить задля нас і нашого спасіння, а Церква завжди йде назустріч своєму безсмертному Женихові. У цьому сенсі кожен християнин є прочанином - живим свідком Божого спасенного пришестя в цей світ. Протягом останніх декількох років на долю нашого народу випали нелегкі випробування. Ці важкі й трагічні обставини виявили небувалу силу духу нашого народу, - силу, яка випливає з молитви і довіри до Бога. Багато вірних нашої Церкви в найважчі моменти не припиняли народного молитовного чування. Завдяки витривалій молитовній підтримці, жертовності та відданості багатьох наших священиків, богопосвячених осіб і мирян ми щодня долаємо великі труднощі і рухаємося вперед. У молитві – сила нашого народу і джерело спасіння, тому ми закликаємо продовжувати цей молитовний подвиг словами апостола Павла: «В ревності не будьте ліниві, духом горіть, Господеві служіть; веселі в надії, в горі терпеливі, в молитві витривалі… Благословляйте тих, що вас гонять; благословляйте, не проклинайте» (Рим. 12, 11-12.14). Дорогі в Христі брати і сестри! Господь благословив нашу Церкву свободою молитися, яку ми мали не завжди. Він водночас дарував нам життя – простір і час для зустрічі та спілкування з Ним. Користаймо з цього дару! Як було сказано на початку, нас вчить молитися Святий Дух. Молімося, чуваймо, слухаймо Його Слова у тиші наших сердець і наших спільнот. Він говорить і гряде до нас, щоб бути в новому році з нами особисто, з нашими родинами, з нашими громадами і з нашим народом. Радіймо цим таїнством і живімо в мирі! Благословення Господнє на вас! Від імені Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у день Святого отця нашого Миколая, архиєпископа Мир Лікійських, чудотворця, 19 грудня 2017 року Божого Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання після кожної  Божественної Літургії в неділю, 31 грудня 2017 року Божого   Детальніше...

Глава УГКЦ підтримав ідею облаштування меморіального комплексу на місці єврейського кладовища у Самборі

28 вересня 2017
Предстоятель УГКЦ Блаженніший Святослав 25 вересня звернувся до влади і мешканців м. Самбора на Львівщині із словами підтримки задуму облаштувати меморіальний комплекс у районі єврейського кладовища. Детальніше...

Глава УГКЦ у Добромилі: «Я кличу сьогодні наших отців василіан на Донбас, до Криму…» [фото]

19 серпня 2017
Святкуючи в цьому монастирі в Добромилі ці історичні події, ми відчуваємо, що ці святкування – це не є щось, що сталося в минулому. Вони сьогодні покликані дати оновлення, відродження і нашої держави, і нашого народу… Про це сказав Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у своїй проповіді до вірних у Василіанському монастирі в Добромилі на свято Преображення Господнього. Цього дня Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ, освятив монастирський храм, а відтак відлсужив Божественну Літургію в співслужінні владики Ярослава, єпископа Самбірсько-Дрогобицького, владики Григорія, єпископа-помічника Самбірсько-Дрогобицької єпархії, владики Володимира, єпископа-помічника Львівської архиєпархії, владики Іринея, каноніка папської базиліки Санта Марія Маджоре, отців-василіян і священиків Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 1 з 13
^ Догори