SDE
Публікації за темою: Блаженніший Святослав

Різдвяне послання Блаженнішого Святослава (2022)

02 січня 2022
Високопреосвященним архиєпископам і митрополитам,боголюбивим єпископам, всечесному духовенству,преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам,в Україні та на поселеннях у світі сущим Слава на висотах Богу й на землі мирлюдям Його вподобання! (Лк. 2, 14). Христос народився! Славімо Його! Дорогі в Христі! Сьогодні ділимося з вами великою радістю, яку вперше прийняли і нею поділилися невідомі вифлеємські пастушки, котрі перебували на відкритому полі та вночі чували біля свого стада. За розповіддю євангелиста Луки, коли ангел Господній з’явився, то їх спершу огорнув великий страх. Та ангел до них промовив: «Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: Сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, він же Христос Господь» (Лк. 2, 10-11). Відтак, почувши похвальний спів ангельських хорів «Слава на висотах Богу», пастушки один одному сказали: «Ходім лишень до Вифлеєму та подивімся на ту подію, що Господь об'явив нам» (Лк. 2, 15). І пішли, знайшли Марію і Йосифа з Дитятком та, поклонившись їм, пішли і розповіли іншим про Ісуса. Різдвяна благовість – це свято довіри, – довіри не тільки між людьми, а передусім Бога до людини! Ми часто говоримо про нашу віру в Бога, а мало коли звертаємо увагу на Боже вподобання стосовно нас, Його віру та довіру до нас. Господь довірив першу добру новину про народження Божого Дитяти звичайним пастухам, а згодом поділився своєю євангельською благовістю із жінками-мироносицями, рибалками, митниками – простими і мало кому відомими людьми. У Різдві Христовому Небесний Отець довіряє людям свого єдинородного Сина і Бог стає людиною! Ангельський спів про «мир на землі людям Його вподобання» вказує на те, що Бог бачить людину гідною Його довіри і вподобання, прихильності і благовоління (саме так дослівно перекладається грецьке поняття «євдокія»). Він бачить нас добрими і вірить у нас. Він бачить нас не тільки такими, яким ми є сьогодні, серед усіх наших немочей і гріховності, нашої біди і розгубленості. Син Божий бачить у нас Свій Образ, а воплочуючись, приймає нашу людську природу і в маленькому дитятку вчить нас бачити Його самого, Спасителя світу. Споглядаючи нас як людей свого благовоління, Він бачить нас такими, якими ми можемо стати за допомогою сили Його благодаті, подібно як люблячі батьки бачать у своїй дитині майбутнього талановитого письменника чи художника, добру матір чи ніжного і відповідального батька, провідника народу чи його могутнього захисника. Постать Богородиці в цьому різдвяному таїнстві уособлює те довір’я, яке людина повинна плекати до свого Творця і Спасителя у відповідь на Божу довіру до нас. Мати Божа, яка в холодній стаєнці тримає на руках маленького Ісуса, вчить нас, що ми можемо і повинні довіряти Богові та ближньому, бо сам Господь першим полюбив нас і довірився нам. Приймаючи слово архангела, Вона дає Богові простір у власному тілі, дає Йому свою людяність – людську природу. Відтак св. Йосиф, опікун Ісуса та Його Матері, дізнавшись, що Марія вагітна, спершу думає потайки Її відпустити. Та, коли ангел Господній з’явився йому вві сні і сказав: «Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в Ній зачалось, походить від Святого Духа» (Мт. 1, 20), чоловік повірив, довірився Богові і зробив усе за велінням ангела, оправдавши Господню довіру до нього. Ми живемо у світі, де довір’я не тільки зранене, а й перебуває під постійною атакою. Велика криза довіри відчутна в різних сферах суспільного і навіть церковного життя. За посередництвом нових комунікаційних технологій маніпуляція правдою, яка існувала в людській історії завжди, сьогодні несеться з блискавичною швидкістю по всій земній кулі. Ми вже не знаємо, у що вірити і кому довіряти. У нашій свідомості утверджується переконання, що нема на світі ні правди, ні справедливості, що на кожному кроці тільки обман, брехня і крутійство. Ця драматична ситуація зображена на іконі Різдва Христового. Злий дух у вигляді старшого чоловіка у волосяниці спокушає Йосифа, намагаючись викликати в нього сумнів щодо Дитяти та Його Матері. Нема чого цьому дивуватись, адже диявол, як батько брехні (пор. Ів. 8, 44), на кожному кроці старається посіяти підозри і сумнів про Боже до нас благовоління та сприяє конфліктам між людьми на всіх рівнях, у приватному, родинному та громадському житті. Сучасна пандемія ще більше посилила кризу довіри. Оскільки вірус ховається в людині, то інша особа є для мене потенційним джерелом захворювання і навіть смерті. Це впроваджує в людські стосунки елементи підозри, страху і втечі. Недовірою позначене рівно ж наше ставлення до суспільних і державних інституцій. Різні конспіративні чутки щодо небезпеки вакцин проти коронавірусу накладаються на загальнопоширену в нашому суспільстві недовірливість до влади і викликають у душах наших співвітчизників ще більше замішання і тривогу за майбутнє. Люди не вірять владі та іншим інституціям, які покликані дбати про загальне благо і громадське здоров’я та нести за це відповідальність. Можливо, з огляду на історію ХХ століття, пострадянські країни мають більшу, ніж це може бути в інших частинах світу, схильність не довіряти державним інституціям, тому легко стають жертвами різного роду маніпуляцій і пропаганди. Зрештою, у політично поляризованих країнах західного світу сíяння страху і недовіри теж стає інструментом політичної боротьби. Проте слід пам’ятати, що, керуючись принципом «не вірю нікому», ми завжди граємо комусь на руку, хтось використовує наше розчарування для досягнення власних цілей. Недовіра руйнує людські стосунки в усіх сферах. Недовіра руйнує родину, громаду, народ і державу! У відповідь на ці наші сучасні спокуси недовіри сам Господь приходить, щоб об’явити правду і обгорнути нас своєю довірою. У навечір’я Різдва Христового ми співаємо: «Засяяв Ти, Христе, з Діви, як духовне Сонце Правди, і зоря появила Тебе невидимого, що вмістився у вертепі. І мудреців привів Ти, щоб поклонилися Тобі; з ними й ми Тебе величаємо: Життєдавче, слава Тобі!» (Тропар Вечірні). Святкувати Різдво Христове – це довіряти Божому Дитяті, яке долає смерть і, приймаючи людське життя, несе в дарі своє Боже Життя. Різдво – це не якась побожна казка, а унікальна в історії подія, що свідчить про Господнє довір’я до людини. Бог вірить у своє створіння. Він вірить у нас більше, ніж ми віримо самі в себе. Через віру в Бога, у Його народження між нами, відродімо довір’я до людини, яка Його шукає! Будьмо людьми Божого вподобання і вчімося вкладати своє вподобання в іншу людину – побачити в ній добрі риси, дари і таланти, вміння і висоту духу. Хоч обставини поширення сучасного вірусу деколи вимагають, щоб ми прикривали захисними масками наші вуста та ніздрі, але, в ім’я Боже, не закриваймо своїх сердець перед іншими людьми! Даймо їм побачити радість, любов і доброту в наших очах! Саме серед викликів і випробувань пандемії будьмо носіями Божого благовоління! Бажаю, щоб наші сім'ї були, на зразок Пресвятої родини, місцем взаємної пошани, любові та довіри. Особливо прошу вас, дорогі батьки, плекати духа довір’я у своїх дітей, щоб, коли їх спіткають виклики цього світу, вони знали, що можуть завжди покладатися як на вас, так і на Господа Бога, який доручив їх вашій опіці. На різних етапах зростання дітей бережіть і будуйте довіру та взаємоповагу в радості, любові й терпеливості. Будьте для них першими вчителями глибокої віри, прикладом щирої молитви, заохочуйте їх змалечку до служіння ближньому. Найпильнішу увагу звертайте на перехідний час від дитинства до молодості, подбайте, щоб діти вміли відрізнити фальшиве від автентичного, Божу правду від диявольської брехні. Хай ваші нащадки знають, що не тільки ви в них вірите і здатні бачити їхнє майбутнє в реалізованих талантах і розквітлих у їхній душі Божих дарах, а що сам Господь Бог у них вірить і кличе їх до творення Його добрих діл у світі. Отож святкуймо Різдво разом! Хоч би де ми були, творімо взаємною довірою наш сучасний Вифлеєм! Хто святкує в сімейному колі — то зі щирою радістю; хто змушений бути далеко від рідних — то з відчуттям духовної єдності; хто може прийти до храму — то з переживанням святої урочистості празника та в любові до Христа, який дає себе нам як духовну поживу на знак, що Він вірить у нас; хто бере участь у святкових богослужіннях онлайн — то в благословенній тузі за братами і сестрами в Христі. Ділімося одне з одним різдвяною радістю — хто як може! Хай скрізь лунає традиційна українська коляда! Дорогі брати і сестри! Цього святкового дня висловлюю вам своє довір’я і вірю, що ви самі відчуваєте, як гідно зустрічати новонародженого Спаса, і вмієте ділитися радістю цієї зустрічі з кожним, хто є поруч із вами. Із Різдвом Христовим сердечно вітаю вас усіх: від сходу до заходу, від півночі до півдня — в Україні і на поселеннях, на всіх континентах світу. Особливим чином єднаюся з тими, хто сумує чи почувається самотнім, з усіма, хто на заробітках далеко від дому і саме цієї миті відчуває брак рідних і тепла родинної оселі. Співчуваю тим родинам, яким цього року тяжко сідати до Святої вечері, бо при столі стоїть порожнє крісло, котре ще недавно було місцем тата чи мами, чоловіка чи дружини, брата чи сестри, сина чи доні. Крізь сльози радійте з вірою, що сьогодні ваші найдорожчі святкують у небі. Ділюся різдвяною радістю з нашими старшими — бабусями і дідусями, а також з усіма потребуючими. Щиро вітаю наших військових на фронті — нашу гордість. Лину думкою до полонених і ув’язнених: переказуючи різдвяні вітання, заохочую вас не занепадати духом, бо у вас вірить сам Господь Бог. Вітаю дітей і молодь — наше майбутнє, і бажаю вам, щоб сьогодні усмішка не сходила з ваших уст, щоб ваша радість була повна. Від щирого серця бажаю всім вам справжньої радості дітей Божих, смачної куті, веселих свят Різдва Христового та щасливого, мирного і благословенного нового року! Христос народився! Славімо Його! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у день Святого всехвального апостола Андрія Первозванного, 13 грудня (30 листопада) 2021 року Божого Детальніше...

Заклик Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні до молитви в час лихоліття

23 листопада 2021
Ось Бог – моє спасіння!Я уповаю і не боюся,бо Господь моя сила й моя пісня,Він – моє спасіння! (Iс. 12, 2).   Дорогі в Христі!  Упродовж року, що минає, наша Батьківщина переживає нові виклики, пов’язані із загостренням гібридної війни проти нашого народу та Української Держави, яка відзначає тридцяту річницю відновлення своєї незалежності. Довкола наших кордонів накопичена небачена кількість російських військових угруповань, погіршується гуманітарна ситуація та штучно створюється тиск на наше суспільство політично вмотивованими цінами на енергоносії. Останні тижні були позначені відновленням кровопролитних боїв на Сході України та смертями і важкими пораненнями наших воїнів-захисників. Перед лицем новітніх небезпек народ України знову єднається у своїй готовності захищати Вітчизну, обстоювати її соборність і право кожного громадянина жити у вільній, демократичній та європейській державі. Неабияк турбує нас швидке зубожіння народу та щоразу нові прояви соціальної нерівності, що загострюються в умовах нових хвиль пандемії коронавірусу. Багаті стають ще багатшими, а бідні ще біднішими. Ці виклики спричиняють значне збільшення числа трудових емігрантів, зростання безробіття та зникнення цілих соціальних прошарків суспільства, таких як середній клас і мале підприємництво. Державна влада в Україні оголошує про свої наміри долати ці явища і впроваджувати реформи для покращення життя громадян та їх правового і соціального захисту, проте ми часто не розуміємо її кроків. Наша Церква завжди дбає про свій народ, його здоров’я та добробут, про суспільний лад та про опіку над потребуючими. Ще 1899 р. праведний митрополит Андрей Шептицький в одному зі своїх послань сказав: «Бо чи ж я лікар, чи хлібороб, чи політик, щоб говорити про здоров’я, добробут чи просвіту? Ні! Я справді не лікар, ні хлібороб, ані не політик! Я – ваш Батько». Відчуваючи обов’язок батьківської опіки над нашим зболеним і стривоженим народом, ми, ваші душпастирі, вже не вперше закликаємо вас до молитви і посту за мир в Україні. Наше християнське сумління каже нам: для того щоб вистояти в цей тяжкий для нашого народу час, сповнений зовнішніх і внутрішніх викликів, ми не маємо допустити того, щоб зневіра та розчарування запанували над нами, не маємо права опускати рук, а повинні надалі тривати в молитві, пості та творенні добрих діл. Тому настійно благаймо в Господа миру для нашої землі та повсякденно дбаймо про внутрішню національну злагоду та взаємну підтримку. Прохаємо вірних нашої Церкви, усіх християн та людей доброї волі продовжити на наступні чотири місяці безперервний піст і молитву за мир, відвернення ворожої загрози та краще майбутнє України. Практичні вказівки стосовно продовження цього духовного подвигу додаємо до цього Заклику. Просимо отців-душпастирів оголосити цей порядок та належним чином його підтримувати. Пам’ятаймо, що в нашому стоянні перед Божим обличчям за правду ми не самі. У молитві та різноманітних миротворчих актах з нами єднається Святіший Отець Франциск, з нами солідаризуються провідні демократії світу, мільйони людей доброї волі різних народів і віровизнань. Складаємо сердечну подяку всім, хто активно долучається до того, щоб зупинити війну, усім молільникам, які невпинно підносять свої руки до Господа, благаючи Його про мир у світі, умиротворення агресора та краще майбутнє для всього людства. Нехай Господь благословить нас і охороняє нас! Нехай Господь світить обличчям своїм до нас і та милує нас! Нехай Господь оберне обличчя своє до нас і дасть нам мир! (пор. Чис. 6, 24–26). Від імені Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святих мучеників Онисифора й Порфирія; святої преподобної Матрони;святого преподобного Теоктиста, що з Лезви,22 листопада 2021 року Божого Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним цей Заклик після кожної Божественної Літургії в неділю, 28 листопада цього року.   Практичні душпастирські вказівки щодо спільної молитви та посту за Україну   1. Закликаємо всіх наших вірних та людей доброї волі щодня о 20.00 єднатися в спільній молитві за Україну в таких наміреннях: - понеділок – за Президента, Уряд та Верховну Раду України; - вівторок – як учив нас Господь наш Ісус Христос, молимося за ворогів: за навернення тих, хто переслідує нас та чинить нам зло; - середа –  за українське військо; - четвер –  за правоохоронні органи і поліцію; - п’ятниця – за поранених, полонених, біженців та їхні родини; - субота – поминання усопших, зокрема загиблих воїнів і всіх невинно убієнних; - неділя – за єдність і соборність України. 2.  Заохочуємо вірних також до приватних молитов за Україну. 3. Оголошуємо безперервний строгий піст у наших єпархіях та екзархатах за таким порядком: - понеділок – Київська архиєпархія, Донецький, Харківський, Одеський і Кримський екзархати; - вівторок – Львівська архиєпархія, Стрийська єпархія; - середа – Івано-Франківська архиєпархія, Коломийська єпархія, Чернівецька єпархія; - четвер – Тернопільсько-Зборівська архиєпархія, Бучацька єпархія, Самбірсько-Дрогобицька єпархія, Кам’янець-Подільська єпархія; - п’ятниця – Сокальсько-Жовківська єпархія, Луцький екзархат. 4. Доручаємо після кожної Божественній Літургії співати молитву «Боже, великий, єдиний». Детальніше...

Владика Ярослав в Архикатедральному соборі св. Юра: Український народ мав у особі Митрополита Андрея свого найкращого представника – Князя української Церкви, проповідника, Мойсея далекоглядного [відео]

01 листопада 2021
1 листопада 2021 року, в день 77-х роковин відходу до вічності Праведного Митрополита Андрея, Блаженніший Святослав, Отець і Глава УГКЦ, звершив Архиєрейську Божественну Літургію в Архикатедральному Соборі святого Юра у Львові. Детальніше...

Надія, до якої нас кличе Господь (2021)

30 жовтня 2021
Пастирський лист Синоду ЄпископівУкраїнської Греко-Католицької Церквидо духовенства, монашества та всіх вірних УГКЦ …Не перестаю дякувати за вас і згадувати вас у моїх молитвах, щоб Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави, дав вам дух мудрости та об'явлення, щоб Його добре спізнати; щоб Він просвітлив очі вашого серця, аби ви зрозуміли, до якої надії Він вас кличе (Еф. 1, 16-18). Дорогі в Христі! Спільно слухаючи Боже слово та прислухаючись до того, як б’ється серце нашої Церкви на різних континентах світу в умовах пандемії, ми, владики Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, об’єднані у наших синодальних діяннях 2021 року Божого разом із вами, любі сини і доньки нашої матері Церкви, хочемо за допомогою цього листа роздумати, як нам бути живою та істинною Христовою Церквою, спільнотою Господніх учнів, посеред викликів нинішнього світу – у мирі та радості! Відповідь на це питання слід шукати з глибокою вірою в Ісуса Христа, з надією, нам даною, у свідомості батьківської любові Отця та сили Духа Святого, яка діє в нас. Дивлячись на десятиліття, яке стелиться перед нами, хочемо разом із вами застановитися над нашим спільним майбутнім.  1. Продовження душпастирського плану «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Насамперед ми хотіли б вам нагадати основи нашої спільної програми «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Реалізація цього душпастирського плану, який ми започаткували 2011 року, допомагала нам постійно звертати увагу на три запитання: як нам зростати у вірі? як нам зростати у святості? як нам зростати в служінні та любові? При цьому ми акцентували на перших трьох  елементах «Живої парафії», якими є: Боже Слово і катехизація, Святі Таїнства і молитва, служіння ближньому (дияконія). Це аспекти, які виражають внутрішню природу Церкви, визначали її життя від апостольських часів і залишаються основними до сьогодні для кожного покоління Христових учнів. У цих елементах нам назустріч виходить Христос-Учитель, Христос-Архиєрей, Христос – Добрий Пастир та Лікар душі і тіла. У реалізації всецерковного душпастирського плану «Жива парафія» до 2020 року ми зосередилися головно на парафіяльній спільноті як на середовищі, у якому віруючі найчастіше зустрічаються з Христом через християнське навчання, спільну молитву та служіння ближньому. Плекаючи та оживляючи наші парафії, ми бажали обновити всю нашу Церкву. Варто згадати, що до «Живої парафії» входили й інші складові елементи: провід – управління дарами, плекання та служіння єдності і місійний дух (пор. Пастирський лист Блаженнішого Святослава до вірних УГКЦ «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом», 2 грудня 2011 р.). Тож програма продовжується, і нам слід працювати над її втіленням та поглибленням у кожній парафіяльній спільноті. Водночас елементи «Живої парафії» треба застосовувати не лише до парафії, а й до кожної християнської спільноти, великої чи малої, особливо до сім’ї. Адже християнська родина покликана бути місцем навчання віри, школою особистої та спільної молитви, а також осередком жертовного служіння ближнім. Врешті, це покликання стосується кожного християнина - диякона, священника і єпископа, чоловіка і жінки, дитини і молодої людини, богопосвяченої особи і миряни.  2. Душпастирське навернення. Будь-яка ініціатива вимагає певного усвідомлення своїх немочей. У цьому немає нічого дивного. На самому початку нашого християнського життя, ще до того як нас привели до очищувальних вод Хрещення, треба було, щоб ми (а більшість з нас устами хресних батьків) зреклися сатани і всіх його діл. Символіка чину Хрещення пригадує нам, що ми не можемо йти за Христом, якщо не очистимося від усього, що нас відводить від Нього. Це відречення від світу зла не одноразове, а постійне, і триває впродовж усього нашого життя. Немає на світі християнина, який не потребує навернення і покаяння: єпископи, духовенство, богопосвячені особи, миряни, від наймолодшого до найстаршого... Усі ми створені на образ і подобу нашого Господа. Образ Божий у нас діє завжди, натомість відновлення подоби Божої вимагає нашого зусилля, бо відновлення впалої людської природи потребує безнастанної духовної боротьби, регулярного іспиту сумління, постійної відкритості до оновлюючої Божої благодаті. Тому в нашій літургійній традиції ми повсякчасно просимо в Господа: «Осталий час життя нашого в мирі і покаянні скінчити». Серцевиною духовної боротьби є постійні зусилля задля подолання нашої схильності до егоїзму духом самовідречення за прикладом Христа. У Посланні до филип’ян Апостол народів пише: «Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі. Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини...» (2, 5-7). Це передусім стосується працівників у Христовому винограднику – нас, єпископів, і наших найближчих співпрацівників, священників, які сьогодні покликані до справжнього душпастирського навернення. Що це означає? Під сучасну пору треба серйозно говорити про нашу готовість змінюватися на краще, використовувати новітні засоби спілкування між людьми, між Церквою та суспільством, яке швидко трансформується, та шукати щоразу ефективніших способів, як нам бути разом і один одному служити. Треба замислитися над потребою реформування церковних структур, над новим динамізмом і творчістю в служінні, над запровадженням таких душпастирських підходів, які дадуть можливість мирянам проявити свої таланти для здійснення місії Церкви, над спроможністю давати відповіді на реальні духовні потреби Божого люду, над умінням відчитувати «знаки часу», над формою спілкування з іншим, позначеною відчуттям соборності і духом співпраці, над подоланням страху, що стоїть на заваді створенню оновленого євангельського способу буття пастирем згідно із серцем Христовим у ХХІ столітті. Відречення від зла, усвідомлення історичних помилок і самовідречення не є самоціллю. Ці жести повинні вести нас до відкритості й прозорості, до автентичного духовного супроводу і християнської близькості. Тому нам треба постійно очищувати наші наміри, щоб у нас діяла не наша, а Божа воля. У такий спосіб ми наслідуватимемо самого Христа-Господа, який сказав про себе: «Я зійшов з неба не для того, щоб волю власну чинити, а волю того, хто Мене послав» (Ів. 6, 38). Навернення – це не проста відмова від чогось, а єднання з кимсь – Ісусом Христом, як це писав св. Павло: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2, 20). Воно робить нас вільними для того, щоб у Христі ми стали живою спільнотою дітей Божих. Навернення наближає людину до Бога – єдиного Святого, а ця Божа близькість – з нами і до нас – робить нас плідними в духовному житті та душпастирському служінні та чинить успішною місію Церкви в усі часи та серед усіх народів. 3. Розбудова мереж сопричастя.  У ті моменти, коли перед нами постають складні вибори і випробування, стараймося відповісти на питання: щó б у цій ситуації зробив Ісус? Як би Він поводився на моєму місці? Такий підхід можуть застосовувати не тільки поодинокі особи, а й інституції, зокрема наша Церква, яка сьогодні питає себе: як нам іти далі? як проповідувати Царство Боже в цьому фрагментарному, глибоко поділеному і зраненому світі ХХІ століття? як бути світлом для нинішнього світу? Багато відповідей отримаємо, коли приглянемося до життя і діяння нашого Господа. Насамперед Христос часто відходив на самоту, щоб молитися. Ставши людиною, Син Божий постійно чував над тим, щоб воля Отця здійснювалася в Ньому. Він прирівнював здійснення Божої волі до щоденної поживи: «Їжа моя, – волю чинити того, хто послав Мене, і діло Його вивершити» (Ів. 4, 34). Зберігаючи духовну «вертикаль» – послух Отцеві в постійній молитві і в здійсненні Його спасенної волі, Господь вибудовував у світлі волі Божої свої стосунки із людьми, чого й очікує сучасна культура від нас, Його учнів.  Ісус був майстерним творцем міжособових стосунків і сопричастя: через зустрічі, зцілення, проповіді Він будував і розвивав середовище учнів, послідовників і свідків, яке згодом стало фундаментом побудови Церкви. Пригадаймо, що основою Церкви є не щось – кодекс правил і практик, ідеологія, розгалужена структура чи піраміда, а Хтось – сам Ісус: «На Ньому вся будівля, міцно споєна, росте святим храмом у Господі» (Еф. 2, 21). Христос постійно горнув до себе різних людей, клав основи для спільного слухання Божого слова, спільної молитви та спільного служіння.  Спосіб діяння та стиль місії Ісуса прийняв святий Павло, Апостол народів. Його невтомна проповідь і численні подорожі, листи і послання – це розвиток, зміцнення і гуртування мережі, спільноти впізнаваних, конкретних осіб, – не безіменних мас, – зібраних у Господнє ім’я. За прикладом свого Вчителя, апостоли, які стали учнями-місіонерами, лишалися близько до поодиноких людей і спільнот. Вони спішили від однієї спільноти до іншої, плекаючи єдність у вірі та солідарність у любові. Так діяли і їхні наступники впродовж історії. Ця мережа братерської спільноти у вірі та солідарності в любові настільки важлива, що навіть члени нашої Церкви під проводом своїх пастирів у часи комуністичних переслідувань на матерніх землях, попри великі обмеження та небезпеки, продовжували її підтримувати, і робили це за благодаттю Божою досить успішно: в підпіллі діяли монастирі, семінарії виховували нових священників, у приватних помешканнях вірні збиралися на молитви і богослужіння. Сьогодні ми ще більше покликані до таких особистих і церковних стосунків на різних рівнях: у сім’ї, у школі, на роботі, у парафії та єпархії і між єпархіями, між богопосвяченими спільнотами і монастирями. Осердям сопричастя Христових учнів є любов (пор. 1 Кор. 13, 13). «З того усі спізнають, що Мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Ів. 13, 35). Спільнота Христова, по суті, є мережею любові та служіння. Про це гарно свідчать Діяння святих апостолів: «Громада вірних мала одне серце й одну душу, і ні один не називав своїм щось з того, що кому належало, але все в них було спільне» (4, 32). Як добре, коли є співпраця і солідарність! Ця мережа душ протягом тисячоліть обіймала знедолених, гоїла рани, долала прірви між людьми, підносила тих, хто перебував внизу соціальної драбини, і продовжує це робити донині. Розвиток медійних технологій – від винаходу письма і друкарства до інтернету – це те саме мережеве спілкування, яке є природним, необхідним для людини. Людське життя в різних вимірах – це сплетіння, мереживо стосунків. Відомий католицький письменник ХХ століття Томас Мертон сказав: «Ніхто не є самотнім островом». Ми наново відкриваємо це в сучасній культурі з її тенденцією до індивідуалізму і поляризації та глибоко переживаємо тепер, у час пандемії. Карантин показав, що мереживо людських стосунків може як руйнувати, так і бути життєдайним. Ми потребуємо взаємин з іншими людьми, як повітря, проте ці взаємини повинні бути здоровими, зціленими, позначеними вмінням слухати і чути одне одного, а не отруйними, токсичними. Ми маємо стати Церквою здорових стосунків, дружніх спільнот Христових учнів, які соборно думають і синодально діють, переживаючи спільне паломництво створеного світу до свого Творця, з Христом на чолі. Просімо Святого Духа, щоб в усіх наших стосунках були Його плоди: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість (пор. Гал. 5, 22-23). 4. Дорога зцілення ран і лікування травм. Проходячи містами, містечками і селами Святої Землі, Ісус збирав учнів і проповідував Царство. Одночасно Він показував на зрозумілому для всіх прикладі, чим є Царство, – слухав, милосердився і зцілював: «Ісус обходив усі міста і села, навчаючи в їхніх синагогах, проповідуючи Євангелію царства та вигоюючи всяку хворобу й недугу» (Мт. 9, 35).  Він зцілював від кровотечі та сліпоти, одержимості та прокази, паралічу та остаточної людської недуги – смерті. Зцілення – це прояв Божої любові та уприсутнення Його Царства: «Він їх прийняв і говорив їм про Царство Боже та оздоровляв тих, що потребували того» (Лк. 9, 11). Господь дає приклад, як ми маємо діяти і проповідувати – зцілювати рани і недуги іншого, особливо в контексті пережитого досвіду геноцидних тоталітарних режимів, що нищили людину і трощили її гідність. Ми не можемо мріяти про майбутнє нашої Церкви, якщо не задумаємося над потребою зцілення травм – особистих, родинних, спільнотних, церковних, національних, історичних і глобальних. Сучасні знання законів психіки, динамізму свідомості, волі та почуттів людини, досвід душпастирського служіння та спілкування демонструють, наскільки ми всі потребуємо зцілення. Цілі покоління вірних нашої Церкви пережили великі потрясіння, які, на жаль, не припинилися, а набувають нових форм. Геноцидний режимний терор і світові війни, колоніалізм і насилля, ув’язнення і вимушена еміграція, нова війна і пандемія – залишають глибокі рани на людських душах, на сім’ях і на всьому суспільстві. Ці рани потребують зцілення таїнственним, ніжним, особистим Божим доторком. Інакше біль, страх і недовіра переходять в агресію, шкідливі пристрасті і залежності. Де немає правдивої любові між Божими синами і доньками, там поселяються звабливі, популістські ідеології. Дешеві обіцянки, спрощені та оманливі відповіді на глибинні потреби людської душі калічать і викривлюють психіку й мислення цілих суспільств. Сила, що зцілює, благодать Святого Духа, що здатна загоїти рани минулого і сучасного, випливає із зустрічі з живим Христом, Лікарем душі і тіла, який об’являється у взаємній любові Його послідовників. І саме носієм цього Джерела зцілень є і повинна бути наша Церква, усі її спільноти та інституції. Пандемія, яку кожен із нас переживає, дала змогу ще виразніше побачити обличчя скаліченого людства і потреби зраненої людини, яка страждає від самотності, страху, тривог, залежностей, неспокою та несправедливості. Ми потребуємо Цілителя і самі маємо бути знаряддям зцілення, щоб являти Царство, яке проповідуємо. Саме з дороги зцілення, яка переплітається зі стежками покаяння, відкривається шлях до справжньої місійності. Діти Церкви, які досвідчили її життєдайну любов, усвідомили своє покликання до Божого синівства, дарованого в Хрещенні, стають місіонерами, що проповідують Євангеліє відкуплення і оздоровлення. 5. Близькість і практична увага до вбогих і маргіналізованих. Парадоксальним чином ми осягаємо зцілення не тоді, коли зосереджуємося на собі самих, на своїх труднощах, потребах і проблемах, а коли відкриваємося у співчутливій і милосердній любові до своїх ближніх, намагаючись через людську присутність і близькість дати їм відчути Божу цілющу присутність і животворну любов. Про цей євангельський парадокс наш Господь сказав: «Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля Мене, той його знайде» (Мт. 10, 39). Губити своє життя задля Христа означає присвячувати його служінню нашим ближнім, зокрема найбільш знедоленим, убогим, маргіналізованим, яких Господь називає своїми «найменшими братами» і каже, що все, що ми зробили одному з них, ми Йому зробили (пор. Мт. 25, 40). Тож у служінні ближньому з любові людина «віднаходить своє життя», тобто повертається до найбільшої правди про себе саму як про улюблену дитину Божу, створену з любові й покликану до любові. Слушно зауважив один із наших сучасників, Карло Марія Мартіні: «Бог присутній у кожному ділі любові, в усіх знаках прощення, у зобов’язаннях тих, які ведуть боротьбу проти насилля, ненависті, нестачі, страждань». Те, що характеризує християнську любов, це її конкретність. Як конкретною є кожен наш ближній із його неповторними щоденними потребами і нуждами, так само конкретною має ставати Божа присутність у наших вчинках милосердя: голодного нагодувати, спраглого напоїти, нагого зодягнути, подорожнього прийняти в дім, хворого і ув’язненого відвідати тощо (пор. Мт. 25, 35-36; Іс. 58, 6-7; Послання Синоду Єпископів УГКЦ 2020 р. «Залишиться вам одне – те, що ви далі вбогому!», 1).  Наше служіння ближнім часто проявляється в заспокоєнні їхніх нагальних і першочергових потреб і нужд. Проте Божа любов спонукає нас сягати до кореня людських бід і нещасть, який часто прихований у людському гріху і проявляється в отруєних несправедливістю суспільних відносинах. Тому наші християнські зусилля принесуть ще більші плоди, коли ми, поряд із заспокоєнням потреб певної особи, нашого ближнього, змагатимемося за зцілення суспільної гріховності і таким чином утверджуватимемо спільне благо, з якого черпатиме надію кожен член людської спільноти. Святіший Отець Франциск закликає нас ставати щоразу більше Церквою, яка виходить поза себе, щоб служити. І в цьому натхненні вміщено заклик до кожного з нас виходити із зони власного комфорту, відриватися від себе і відкриватися щоразу більше до своїх ближніх. На практиці це означає скеровувати свою увагу і кроки до конкретних людей, які живуть «на периферіях» сучасного світу, сповнені страхом, смутком і безнадією; до тих, чий крик про допомогу не доходить до вух оточення, закам’янілого в байдужості й егоїзмі, але повинен знайти відгомін у серці справді віруючої людини, урухомлюючи в її житті потоки солідарності, співчутливого слухання та милосердної любові. Так ми зможемо в сучасному світі, зануреному у страх смерті і тривогу перед днем прийдешнім, принести знак надії, яка «не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 5). Саме наше ставлення до ближнього, наша готовність до служіння стане знаком нової надії і доказом автентичності та глибини нашої віри. 6. Християнська сім’я – домашня церква. Говорячи і проповідуючи про християнську родину, праведний митрополит Андрей був переконаний, що подає «науку, від якої залежить і на якій спирається майбутність цілого народу» (Про християнську родину, 1900 р.). У цьому ж дусі свого великого попередника патріарх Йосиф на схилі літ писав у своєму «Заповіті»: «Батьки, християнська родина – це основа здорового суспільства, народу, нації. Це запорука їх росту і сили! І тому заповідаю вам: збережіть, а де її розхитано, оновіть в Українському народі справжню християнську родину, як незгасне вогнище життя і здоров'я Церкви та Народу!». Тож наша Церква, продовжуючи діло цих славних праведників, звертає особливу увагу на духовну опіку і духовний супровід родин. Минулий 2020 рік був позначений стражданням мільйонів людей на всій планеті через пандемію. Цей час нечуваних досі випробувань з особливою силою показав нам, наскільки великим даром є для нас, християн, можливість збиратися разом, як перші Христові учні, на молитві «в тому самому місці» (пор. Ді. 2, 1), на ламанні Євхаристійного хліба і на призиванні Святого Духа, який преображає спільноту Божих дітей, чинячи її живим Тілом воскреслого Спасителя. Ми всі дуже болісно пережили і ще почасти надалі переживаємо «євхаристійний голод», тугу за живою участю в Літургії. Карантинні обмеження, запроваджені урядами багатьох країн, змусили нас на деякий час вийти з храмів і перейти до наших домівок. Дехто побачив у цьому русі Божого народу здійснення слів пророка Ісаї: «Іди, народе мій, увійди у свої кімнати й замкни за собою двері, сховайся на часинку, поки гнів не перейде!» (Іс. 26, 20). Ми з вдячністю можемо ствердити нині, що наші родини і християнські сім'ї у цей нелегкий час стали місцем великого і переконливого свідчення віри. Батьки отримали нагоду спільно з дітьми читати Святе Письмо, молитися і брати участь в онлайн-трансляціях богослужінь із парафіяльних чи катедральних храмів. Досвід нашої підпільної Церкви, ще такий свіжий у пам'яті старшого покоління, знову став у пригоді, показуючи унікальну і неповторну роль сім’ї в плеканні та передаванні віри. Ніщо не може заступити доброго прикладу практикуючих християнських батьків. Свідчення здорової християнської сім’ї потрібне в сучасному суспільстві, можливо більше ніж будь-коли в людській історії.  Проте не одна сім’я відчула у болісний спосіб всі свої обмеження і слабкості, які проявилися в ці довгі тижні й місяці карантинних обмежень. Не одна сім’я пережила втрату рідних, кризу, напруження. Не одна людина усвідомила, що не може виявляти терпеливу і милосердну любов стосовно найближчих. Не одні батьки відчули, що не підготовані до того, щоб мудро і по-Божому провадити своїх дітей і підтримувати одне одного в мандрівці віри посеред розбурханого моря пандемії та спричинених нею труднощів. На ці людські, духовні та психологічні обмеження накладалися зовнішні чинники, як-от втрата роботи, зменшення заробітної платні, що стало джерелом додаткового страждання і неспокою в родинах. Усім нашим сім’ям прагнемо висловити запевнення в близькості та молитвах. Водночас поновлюємо заклик до душпастирів поставити в центрі уваги душпастирство родини, катехизацію сім'ї, яка покликана бути у світі відображенням спільноти Пресвятої Тройці та знаком надії для всього людства. Віруюча сім’я, яку церковна традиція називає домашньою Церквою, має в усі часи бути «дорогою Церкви». Про це говорив святий Іван Павло ІІ: «Так, сім’я є за своєю внутрішньою природою “дорогою Церкви”, яка розпізнає у ній суттєвий і незамінний елемент Божого промислу щодо людства. Сім’я, як вірний, нерозривний та плідний союз єдності і любові між чоловіком та жінкою, є привілейованим місцем особистого і суспільного розвитку. Хто сприяє сім’ї, сприяє розвиткові людини; хто атакує сім’ю, атакує людину. Навколо сім’ї і навколо життя розгортається сьогодні найголовніший виклик, який зачіпає саму гідність людини» (Загальна аудієнція, 8 жовтня 1997 р.).  7. Місійність і вихід назустріч світові. Місія Церкви проявляється через служіння слова і зцілення, через буття поруч із людиною в її радощах і стражданнях, успіхах і викликах, через слухання голосу ближнього та проповідування Євангелія милосердя знедоленій людині всіх часів. Церква виходить, щоб проголошувати Євангеліє, хрестити всі народи (пор. Мт. 28, 18–20), а робить це, долаючи бар’єри – мовні, етнічні, культурні, расові, соціальні. Слова Ісуса, сказані до апостолів після Воскресіння, показують нам, що Бог бажає саме такої динаміки: «Та ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете Моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Ді. 1, 8). Папа Франциск вчить: «Сьогодні Ісусовий заклик “ідіть” постійно створює нові сценарії та виклики для євангелізаційної місії Церкви, і всі ми покликані до нового “виходу” на місії. Кожний християнин і кожна спільнота повинні розпізнавати дороги, які їм вказує Господь, але всіх нас Він запрошує прийняти цей заклик: вийти з власного вигідного життя і відважитися йти в усі закутки, де необхідне світло Євангелія» (Апостольське поучення «Радість Євангелія», 20). Святі душпастирі вміли відчувати цей заклик Святого Духа та виходити поза звичні сфери душпастирства, щоб поширювати світло Христового Євангелія в сучасних їм суспільствах. На десятиліття випереджує наш блаженний священномученик Омелян Ковч місійний рух сучасної «Церкви у виході», коли у своїй славній книжечці «Чому наші від нас втікають?», написаній під час ув’язнення в бережанській тюрмі наприкінці 30-х років минулого століття, твердить: «Вже великий папа Лев XIII висказав глибоку думку: “Fuori di sacristia!” (Поза захристію!). Так, у наш час священник дійсно мусить розвинути свою діяльність поза захристією. Отже, коли священник хоче задержати своє стадо при вірі, церкві й обряді, то він мусить “вийти з захристії” і мусить брати живу участь у громадянському житті своєї парохії… Не буде цего робити, то стратить ґрунт під ногами, як це вже не одному й трапилося». Ми не повинні обмежуватися проповіддю Божого слова тільки серед «своїх», а йти проповідувати різним народам зрозумілою їм мовою. Кожен із нас – єпископ, священник, диякон, семінарист, монах, монахиня, хлопець, дівчина, батько, мати – хай відгукнеться на цей заклик наступника апостола Петра до «виходу на місію» там, де живе, працює, відпочиває!  Цей «вихід» буде плідним і благословенним лише тоді, коли кожен із нас буде його робити з Христом і в єдності з Церквою. «Сьогодні дуже важливо, щоб Церква, у вірності прикладові свого Вчителя, вийшла проголошувати Євангеліє всьому світові, у будь-яких обставинах, не вагаючись, охоче і безстрашно. Радість Євангелія є для всіх людей – нікого позбавити її не можна. Вифлеємським пастухам ангел проголошує: “Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу” (Лк. 2, 10)» (Радість Євангелія, 23). Рухаймося вперед, відважно виходьмо на пошуки тих, хто далеко, і запрошуймо тих, які перебувають на дні суспільства, проявляймо ініціативу! (пор. там само, 24). *  *  * Дорогі в Христі! Якщо пропозиції і пріоритети, подані тут, мали б стати програмними на наступні роки в нашій Церкві, потрібно, щоб кожен із нас, і ви, і ми, відчули своє покликання і свою відповідальність перед Богом за отримані від Нього духовні дари. Відкиньмо все, що нас стримує від Христа! Відкриймося на дар Святого Духа, який сходить на кожного з нас і приносить свій плід через нас! Будьмо живими іконами Божої доброти у світі! Будьмо носіями миру і зичливими благовісниками Христової любові, яка не накидається, а запрошує до спільного життя з Отцем у Святому Дусі! Безперервно маймо перед очима приклад наших ревних попередників у вірі, від апостольських часів до новомучеників та ісповідників віри ХХ століття, які попри всі випробування часу залишалися «веселі в надії, в горі терпеливі, в молитві витривалі» (Рим. 12, 12). Нехай в кожного на устах і в серці буде молитва верховного апостола Петра, живого свідка нашої надії: «Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що у своїм великім милосерді відродив нас до живої надії через воскресіння Ісуса Христа з мертвих, до спадщини, яка не може ні зотліти, ні заплямитися, ані зів'янути, – збереженої для нас на небі» (1 Пет. 1, 3-4). Благословення Господнє на вас! Від імені Синоду ЄпископівУкраїнської Греко-Католицької Церкви + СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день святого мученика Лонгина сотника,29 (16) жовтня 2021 року Божого Детальніше...

Заява Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій щодо необхідності захисту традиційних сімейних цінностей українського народу

16 вересня 2021
Злободенні виклики сучасності, які постали перед нашим багатостраждальним народом, змушують нас ще і ще підносити голос на його захист, - на захист самої основи нашого буття, нашої ідентичності, традиції та культури. У всі віки нашого національного буття основою суспільного укладу народу була сім’я (родина). Всупереч різним тиранічним і тоталітарним системам, які владарювали на наших теренах, родина слугувала тим осередком свободи і любові, що не дав занепасти національній свідомості, мові, культурі, релігії та добрим традиціям. Створена і благословлена Всевишнім, ця перша людська спільнота й надалі виконує свою величну місію – бути основним місцем, де нуртує, розвивається і процвітає людське життя в усій його особистій, родинній і національній множинності та красі. На превеликий жаль, у ХХІ столітті перед українською родиною постали виклики нової гендерної ідеології тоталітарного типу, що загрожує самому існуванню сім’ї як союзу плідної і вірної любові між чоловіком і жінкою, та нівелює всі позитивні здобутки сімейного укладу життя нашого народу, цінностей, які розвивалися на основі юдеохристиянського передання впродовж тисячоліть. До них належать: рівність у гідності та унікальність і особливість покликання чоловіка та жінки, виховання стосунків до здатності укладати подружжя та сприймати дар народження нового життя, пошана до гідності кожної людини і захист людського життя від зачаття до природної смерті, родинна солідарність і взаємодопомога поколінь, шанобливе ставлення до батьків і старших осіб, повага до прав дитини, неприпустимість домашнього насильства та цькування тощо. Ми всі стаємо свідками того, як сьогодні всіляко намагаються очорнити все, що стосується виплеканих століттями сімейних цінностей українського народу, називаючи їх стереотипами, прирівнюючи стать лише до соціальної ролі, чого, на переконання новітніх ідеологів, треба позбутися. Ми бачимо щоразу чіткіше протиставлення традиційних сімейних і європейських цінностей, що є нічим іншим, як цинічною підміною понять і спланованою атакою на європейський вибір нашого народу. У різних містах України дедалі частіше організовуються публічні провокації проти суспільної моралі, які, найімовірніше, є складовою систематичного нищення морального здоров’я нашого народу. Ці заходи - частина стратегії, що має на меті поступово нав’язати нам таке сприйняття людської статевості та сімейного життя, яке ніколи не було притаманними Україні. При цьому навіть лунають погрози кримінального переслідування інакомислячих. Стоячи перед лицем цих новітніх небезпек, ми застерігаємо всіх віруючих людей від будь-яких насильницьких дій і використання мови ненависті для обстоювання наших переконань. Натомість закликаємо: активно користуймося своїми громадянськими правами і, як законослухняні люди у вільній країні, подаваймо приклади зразкового родинного життя, популяризуючи тим самим його красу та божественну досконалість і захоплюючи сучасну людину свідченням радості родинного життя та сяйвом життєвої мудрості цілих поколінь. Ми відчуваємо біль у серцях багатьох вірних синів і дочок України і просимо засвідчити свої переконання в найбільш відповідний і відповідальний спосіб - звершуючи від п’ятниці, 17 вересня, до неділі, 19 вересня (включно), молитву за збереження сім’ї та України. Віримо, що Господь почує наш молитовний заклик і ця гібридна атака проти сім’ї буде зупинена. Наприкінці цього місяця ми, члени Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, проведемо засідання на Рівненщині – у краї, що особливо прославився плеканням сімейних цінностей, яким це засідання і буде присвячене. Ми плануємо розробити пропозиції та практичні кроки щодо покращення державної сімейної політики, утвердження традиційних сімейних цінностей і їх захисту з боку віруючих людей. Просимо про молитви також за успіх цієї справи. + СВЯТОСЛАВ Головуючий у Всеукраїнській раді Церков і релігійних організацій,Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви,Верховний Архиєпископ Києво-Галицький 14 вересня 2021 рокуКиїв Детальніше...

Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ щодо запобігання домашньому насильству та утвердження традиційних сімейних цінностей в Україні

02 червня 2021
Христос воскрес! Дорогі в Христі брати і сестри! В основі кожного суспільства лежить сім’я. За задумом Творця, сім’я - це спільнота любові чоловіка і жінки, плодом якої є діти. Господь, як люблячий Батько, прагне, щоб кожна людина прийшла в цей світ у лоні своєї сім’ї, родини, де її чекають і люблять. Лише в такій первинній спільноті любові нове людське життя може знайти необхідне середовище для свого повноцінного розвитку. Християнська родина, ведена та зігріта благодаттю Святого Духа, покликана бути першою і найважливішою школою любові до Бога і ближнього, у якій поважають старших, а життя сприймають як Божий дар від зачаття до природної смерті. Дитина потребує цієї життєдайної спільноти, у якій вона навчається від своїх рідних приймати любов і дарувати її своїм ближнім, творити власну сім’ю і родину, що спільно прославлятиме Бога. З великим болем ми змушені ствердити, що впродовж останнього року, у час пандемії, в Україні, як і в усьому світі, простежується різке зростання домашнього насильства, від якого потерпають насамперед жінки і діти, але також чоловіки. Обставини вимушених карантинних обмежень, з одного боку, оголили найглибші рани сучасної родини, а з іншого - вкотре виявили важливість сім’ї як домашньої Церкви, у якій її члени діляться своєю вірою, разом у молитві стоять перед Божим обличчям, беруть - навіть онлайн - живу участь у богослужіннях і ведуть християнське життя відповідно до новітніх обставин. Для одних карантин став нагодою більше бути в сім’ї і з сім’єю та плекати родинну спільноту, а для інших - одкровенням, що їхня сім’я має глибокі рани, які потребують зцілення Духом Божої любові. Апостол Павло у натхненному Богом Посланні до ефесян подає нам дієві засоби порятунку і зцілення від сімейних проблем: «Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву й видав себе за неї… Жінка нехай поважає чоловіка… Коріться один одному у Христовім острасі… Дякуючи завжди за все Богові й Отцеві в ім'я Господа нашого Ісуса Христа» (пор. Еф. 5, 20-33). Ці слова Апостола народів відкривають нам глибинний зміст християнської родини як ікони любові та вірності самого Христа стосовно Його святої Церкви. Домашнє насильство є великим лихом, яке руйнує родину. Воно заперечує саму суть сім’ї як первинної спільноти любові. Таке насилля глибоко зневажає гідність християнського подружжя як установленого Христом Святого Таїнства Церкви і принижує гідність чоловіка та жінки, збиваючи з їхніх голів покладені в день Таїнства Вінчання вінці слави та честі, які Господь їм у цей день дарував. Насильство в родині є наслідком гріха, а також глибоких особистих психологічних і душевних травм сучасної людини. Святе Письмо описує як перший акт сімейного насильства вбивство Каїном свого брата Авеля, спричинене гріхом заздрості (пор. Бут. 4, 1-16). Домашнє насильство сьогодні стає аргументом тих, які творять різні новітні ідеології, щоби поборювати та руйнувати інституцію сім’ї як первинної клітини суспільства. Акцентуючи на хибних уявленнях про нерівність чоловіка та жінки в так званих патріархальних культурах, висвітлюють традиційні сімейні цінності як небезпечні для життя і здоров’я сучасної людини, а сім’ю висміюють як першопричину всякого насильства, вважаючи її не середовищем любові, а первинним місцем розпалювання ненависті та завдання фізичних і психологічних ран. Рани від насилля в родині можливо і потрібно вигоювати в лоні спільноти Христової Церкви, у Святих Таїнствах якої присутня цілюща благодать Святого Духа. Турбуючись про своїх дітей, Церква-мати здійснює це завдання через душпастирську опіку. Церква відчуває сьогодні за свій душпастирський обов’язок захистити та підтримати сім’ю як Богом установлену спільноту взаємної любові та вірності чоловіка і жінки, які відкриті до народження та виховання дітей. Усвідомивши всю небезпеку домашнього насильства для життя наших вірних, ми повинні визначити подолання цього лиха одним із пріоритетів нашого душпастирства родини. Це є великим викликом для всіх співробітників душпастирів на цій ниві - церковних та мирянських спільнот, організацій та ініціатив - стати добрими порадниками та лікарями для родин, бо не лише неустанна проповідь та освячення через Таїнства, а й практичне служіння зраненим сім’ям має бути серед першочергових завдань доброго пастиря та мирянського апостольства. Належне підготування наречених до Таїнства Подружжя, тематичні зустрічі зі школярами та молоддю про любов і подружні взаємини, супровід молодих пар, опіка над сім’ями в кризі – це неповний перелік того, що потрібно активно здійснювати священникам і мирянам у себе в парафіях. Святість родини – один з основних показників ефективності душпастирства. Домашнє насильство набирає щоразу нових форм. Окрім фізичного, йдеться про моральне, економічне, соціальне, сексуальне та інше насилля. Саме наші душпастирі повинні бути першими, хто спішить на допомогу вірянам, яких спіткало таке лихо. Наші парафіяльні спільноти мають стати осередками слухання та підтримки жертв насильства і середовищем любові, де зранені душі можуть знайти розуміння, пораду та підтримку, а також зцілитися від завданого насиллям болю. Не лише Церква має тримати сім’ю та її святість в особливому полі зору. Турбота про родини мусить стати одним із головних завдань служіння Української Держави. Мова йде не про втручання в сімейні справи, а про створення належних і гідних умов, за яких родини почувалися б вільними в забезпеченні власних потреб та інтересів і могли б із певністю покладатися на власні сили та Боже благословення у своєму житті. Для цього вся система державної влади в Україні повинна повернутися обличчям до родини, що є для країни спільнотою, у якій народжуються нові громадяни, творці внутрішнього валового продукту, платники податків і, власне, будівничі цієї країни і держави. Держава теж має обов’язок дбати про моральне здоров’я свого народу, суттєвим елементом якого є виховання молоді до довготривалих сімейних стосунків, поваги до відповідального батьківства й материнства та святості людського життя. Для успішного подолання домашнього насильства важливим є поглиблення співпраці в цій сфері з неурядовим та урядовим сектором, тому пропонуємо активізувати залучення релігійної спільноти до забезпечення прав дітей і сімей, боротьби з цим лихом і стосовно жінок, і стосовно чоловіків, а особливо – стосовно дітей, та інших членів родини задля зміцнення моральних засад суспільства та спільного блага нашої дорогої Вітчизни. Тому звертаємося до державної влади України з проханням про поновне створення її центрального органу, який був би відповідальним за формування сімейної політики в Україні та став би добрим партнером Церквам і релігійним організаціям у служінні сім’ям. Наша Церква готова внести власну лепту в розробку та реалізацію національної просімейної політики - від тематичних компонентів у шкільних програмах до соціального супроводу - задля добра і святості українських сімей. Стоячи перед обличчям Матері Божої, прославленої в Її Зарваницькій іконі, молимося за наші родини, благаємо нашого Господа, щоби силою і діянням Святого Духа злив свою Божественну любов на кожну рану того, хто постраждав від домашнього насилля, та благословив нашу Церкву і наш народ будувати новітню культуру життя і любові! Благословення Господнє на вас! Від імені Синоду ЄпископівКиєво-Галицького Верховного Архиєпископства † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святого священномученика Патрикія, єпископа Пруського, і тих, що з ним,1 червня 2021 року Божого  Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Звернення після кожної Божественної Літургії в неділю Сліпонародженого, 6 червня цього року. Детальніше...

Владика Ярослав і владика Григорій привітали Блаженнішого Святослава з Днем його уродин

05 травня 2021
5 травня Блаженніший Святослав сповнюється 51 рік. Владики, священники, монашество та миряни Самбірсько-Дрогобицької єпархії приєднуються до всіх привітань та побажань, які линуть на адресу Глави й Отця УГКЦ з нагоди Дня його уродин. Детальніше...

Великоднє послання Блаженнішого Святослава (2021)

30 квітня 2021
Високопреосвященним і преосвященним владикам,всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям,преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянамУкраїнської Греко-Католицької Церкви Христос воскрес! Приступім зі свічками до Христа, що виходить із гробу,Немов ідучи назустріч Женихові,І радісно усі прославляймо Пасху Божу спасительну.Пісня 5 Канону Воскресної утрені Дорогі в Христі! Сьогодні серце веселиться, душа радується, ноги спішать до храму, руки піднімаються до Господа, гучний спів лунає з наших уст, бо днесь – празник над празниками і торжество торжеств: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував!». Немов дим, який вітер розвіює, і немов віск, який зникає при вогні (пор. Пс. 67, 2-3), так сьогодні всі наші болі, турботи, сумніви і страхи розпливаються і втрачають силу над нами. «Цей день учинив Господь, радіймо і веселімся в ньому!» (Пс. 117, 24). Приступім… до Христа, що виходить із гробу… Ми йдемо назустріч Тому, хто виходить із гробу, переживши страшні знущання, муки і смерть. Воскреснувши, Христос переходить від смерті до життя. Він виходить із тісноти обмеженого і вузького гробу, закритого каменем і запечатаного печаттю. Христос проходить повз сторожу, поставлену за наказом Пилата. Прославлене воскресле тіло Спасителя не може бути вдержане ні часом, ні простором земного людського буття, як молимося в анафорі Літургії святого Василія Великого: «Він розрішив болізні смертні, і воскрес у третій день, і путь простелив усякій плоті воскресенням з мертвих, бо неможливо було, щоб тління держало начальника жизні». Христос розпочав нову Пасху Божу, бо не Мойсей, а Богочоловік виводить людину — не з єгипетської неволі, а від смерті до життя і від землі до небес. Воскресна утреня змальовує цей пасхальний рух, цей новозавітний вихід як хід Жениха із весільної світлиці. Цей образ нам відомий! Вже у Страсний тиждень Церква готувала нас до приходу Христа-Жениха: «Браття, полюбімо Жениха, і прикрасім свої світильники чеснотами й правдивою вірою, щоб, як мудрі Господні діви, були ми готовими ввійти з ним до весільної світлиці. Жених бо, як Бог, обдаровує всіх нетлінним вінком» (Великий вівторок, Утреня, Посні сідальні). І ось тут гріб перетворюється на світлицю, похоронні обряди в Христовому Воскресінні перемінюються на радість зустрічі Жениха, який усуває смуток, звершує час очікування і запрошує нас на пасхальну трапезу Небесного Царства. Із Воскресінням Христовим ми стаємо причасниками життя вічного – не спостерігачами, а дійсними учасниками життя дітей Божих! Приступімо зі свічками… немов ідучи назустріч Женихові! Останній рік ми прожили немов у гробі за «замкненими дверима» карантинних обмежень, які періодично посилювалися. Наші храми та монастирі в деяких країнах світу справді були зачиненими для богомільників заради безпеки і здоров’я як духовенства і богопосвячених осіб, так і мирян. Але сьогодні Пасхальна утреня допомагає нам сприймати ці обмеження як стан очікування виходу та воскреслого Христа, Жениха, на якого чекають і чувають серед ночі весільні гості (пор. Мт. 25, 1-13). І ось ми відчуваємо, що цей час настає! Наближається Жених, який сповіщає нам, що вихід розпочався. Пробивається світло надії, що з Божою допомогою ми зможемо вийти із цього всесвітнього «затвору», повернутися з віртуального світу в простір наших храмів і громад, щоб разом молитися «єдиним серцем і єдиними устами» в Божій спільноті. Та для цього дуже важливо, щоб у нас не погас світич Воскресіння - як світло віри, надії та любові.  Назустріч воскреслому Христові ми несемо цієї пасхальної ночі наші світичі віри! Ми навчилися навіть в умовах жорсткого карантину практикувати нашу віру, відрізняти її зміст від форми вияву. Хоча ми мусили змінювати наші практики і звички, але не послабили нашого стосунку віри з Господом Богом, тієї віри, яка освітлювала наше життя молитвою та щоденним слуханням Божого Слова, участю у Божественній Літургії в різний спосіб, прагненням Причастя Тіла і Крові нашого Спасителя. Світич віри в нас не погас! Ми несемо сьогодні світичі нашої надії! Черпаючи сили з нашої віри, ми плекали сподівання, що зможемо перетривати і пережити ці складні часи. Християнська надія давала нам силу жити далі, навчитися культури здорового способу життя в новітніх обставинах. Ми світили світлом нашої віри й надії на воскресіння навіть тоді, коли оплакували наших померлих. Коли світ розгубився і втрачав орієнтири, світоч християнської надії допоміг нам знайти вихід, прямувати назустріч Женихові, який сьогодні радісно і переможно виходить із гробу! Ми зустрічаємо воскреслого Христа, несучи наші світичі діяльної любові до Бога і ближнього. Як у мудрих дів з євангельської притчі (пор. Мт. 25, 1-13), ця пандемічна ніч очікування на прихід Жениха заряджала наші світильники ділами милосердя і служіння ближньому. Ми зрозуміли, що зможемо знайти вихід у складних обставинах життя лише тоді, коли творитимемо справжні й живі християнські спільноти взаємодопомоги і жертовного служіння одне одному. Світич любові до ближнього в нас не згас і в цю пасхальну ніч дозволив нам вийти назустріч воскреслому Христові! І радісно усі прославляймо Пасху Божу спасительну Христа, що виходить із гробу, ми славимо радісно, як весняна пташка, що з відлигою починає співати гучніше й веселіше і не змовкає навіть тоді, коли відчуває, що гілка під нею гойдається - знає-бо, що має крила віри, надії та любові! Погляньмо на тіло Христове, вкрите ранами звірячого бичування, без віддиху і без життя. Воно розіп’яте і поховане, здавалося б, безповоротно і навіки. Проте Дух Божий оживляє це розбите людське тіло, яке в сяйві Божої слави виходить нам назустріч і простеляє нам дорогу до вічності. Це те спасіння, яке ми сьогодні оспівуємо: «Сину Божий, що життя даєш всьому світу, ради чого ввесь світ славить Тебе». Отож, якщо в нас створюється враження, що людство немовби замучене до смерті пандемією, - а наш народ терпить це зло враз із жахіттями війни, котра триває вже восьмий рік, - то глядімо на Жениха, який виходить із гробу живий і весь у світлі, і не сумніваймося ні на мить, що й нас чекає світле воскресіння, що і ми силою та діянням Святого Духа є дійсними причасниками того Воскресіння, яке сьогодні святкуємо! Дорогі в Христі браття і сестри! У цей світлий, радісний день вітаю всіх вас із Пасхою Господньою. Особливо в цей Рік святого Йосифа Обручника вітаю наших чоловіків-батьків. Бажаю вам, щоб ви були світлом віри, надії та любові для своїх сімей, прикладом та іконою Божої любові, вірності, відваги, творчості, працьовитості, терпеливості, відкритості для своїх любих дружин і діточок. Христос - це єдина ікона Бога Отця, але діти, виростаючи, творять собі Його образ на основі сімейного досвіду і прикладу свого тата. Вітаю тих, хто в цей час пандемії почувається самотнім і покинутим. Пам’ятайте: коли ви молитеся, то воскреслий Господь завжди є з вами і силою християнської молитви ви об’єднані з усією спільнотою Його Церкви. Ви не самі! Вітаю всіх хворих і немічних, а також медпрацівників та ваших рідних і близьких, які вами опікуються. У це свято перемоги життя над смертю прошу вас: дорожіть даром життя, а тілесне терпіння обіймайте в молитві як жертву, бо це «приємний запах духовний» для Господа. Нашим військовим і тим, що перебувають на окупованих територіях та в Криму, засилаю свій щирий пасхальний привіт і запевнення в молитвах, щоб воскреслий Господь кріпив ваш дух і зберіг вас живими та здоровими. Усе духовенство, усіх богопосвячених та мирян в Україні та на поселеннях обіймаю батьківською любов’ю і щиро бажаю вам благословенних Великодніх свят, смачного свяченого яйця та світлої пасхальної радості! Благодать воскреслого Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і причастя Святого Духа нехай будуть з усіма вами! Христос воскрес! Воістину воскрес! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святого преподобного ісповідника Теофана Сигріанського,Святого Григорія Двоєслова, папи Римського,і Блаженного священномученика Омеляна Ковча,25 (12) березня 2021 року Божого Детальніше...

Послання Блаженнішого Святослава до молоді на Квітну неділю (2021)

17 квітня 2021
Дорога в Христі молоде в Україні та на поселеннях! Вербна неділя, свято Господнього входу в Єрусалим — це той день, коли Церква з винятковою увагою огортає вас своїми думками і молитвами. Наша традиція молитовного спілкування є надзвичайно важливим досвідом особливо зараз, коли, у зв'язку з карантинними обмеженнями і соціальним дистанціюванням, ми мусимо докладати ще більше зусиль, щоб зберігати наші стосунки живими і міцними. COVID-19 завдав удару всім: старшим і молодим, родинам і спільнотам – тому Церква бажає бути поруч із кожною людиною. Однак зокрема ми хочемо супроводжувати молодих людей, які зростають і формуються в цей час величезних викликів і випробувань. Якщо вам зараз двадцять один рік, то третина вашого життя пройшла огорнена мороком війни на Сході України, а останні півтора року ви переживаєте глобальну пандемію, якої світ не знав уже століття. Додаймо ще політичну поляризацію, економічні негаразди в багатьох країнах нашого проживання та особисту турбулентність, яка притаманна кожній молодій людині, – отримаємо заплутаний клубок, а часом майже вибухову суміш. Проте Христова Благовість запевняє нас, що в події, яку згадуємо сьогодні, незважаючи на те що вона відбулася дві тисячі років тому, є чимало тонких відповідей на виклики сучасності. Що ж ми святкуємо і заново переживаємо цього дня? Після трьох років проповідування і навчання в різних куточках Ізраїлю, зцілень, чудес і конфліктів з учителями закону, Ісус разом із учнями йде до Єрусалиму, щоб там святкувати Пасху. Така практика — святкувати Пасху в храмовому місті — була для тогочасного Божого народу духовною подією року! Уявімо собі тогочасний Єрусалим — столицю країни, велике місто, море прочан з усього світу, римські легіонери, купці й торговці, кожен із яких намагається знайти собі роль і місце. Схоже на наш глобалізований світ, чи не так? І тут з’являється Ісус. Він щойно воскресив Лазаря, багато мешканців і паломників Його добре знають завдяки проповідям, зціленням і чудам, які Він учинив раніше, а тому новина про Його появу миттю облітає місто, і люди виходять Його зустріти. Кого вони зустрічають? В’їзд Христа в Єрусалим називають тріумфальним, царським. На це вказують різні знаки — пальмове гілля, яке в стародавньому світі вважалося символом перемоги; ослятко, яке для юдеїв уособлювало здійснення пророцтв про Месію, що прийде визволити народ від поневолення; натовп, який вітає Христа вигуками «Осанна!» і називає царем. У біблійному сенсі цар Ізраїлю — це той, хто створює і захищає простір життя для свого люду і є посередником між Богом і Його народом. Тобто через царя Бог постійно творить, животворить свій народ і ним опікується. На час подій, про які чуємо, царя вже немає багато століть — полон змінився на поневолення, повстання зазнають поразок, народ звикає до щоразу нових загарбників, починає співпрацювати з ними, щоб вижити. Та юдеї не втрачають надії, очікують царя-воїна, який визволить народ, припинить римське панування, поверне минулу славу і дасть достаток. Що ж, зрештою, відбувається? Цар таки приходить, але Він інший, аніж сподівалися тоді юдеї і уявляємо сьогодні ми. Приходить не посередник, а сам Господь, не завойовник, а Бог-Творець і Спаситель, який захотів стати слугою для свого створіння. Він дарує перемогу, але нікого не поневолює. У Його обозі немає полонених, трофеї ж отримують усі. Він захоплює, але не країну, місто чи трон, як цього боялися римляни та юдейська верхівка, а серця людей, — захоплює собою, приваблює власним прикладом, зворушує своїм Словом, кличе йти за Ним! Куди, куди йде Христос і кличе інших? Єрусалимські археологи відтворили Господній шлях через Єрусалим. Вони стверджують, що Він входив у місто через південні ворота при Силоамській купелі, місце, відоме також як «Нижнє місто». Там збиралися знедолені, бідні, хворі та каліки, позбавлені шансу на життя і навіть можливості піднятися на Храмову гору та принести жертву, щоб святкувати, як усі. Він іде до упослідженого, відкиненого народу, щоб відкрити йому простір життя і здоров’я та дарувати Пасху. Саме ці люди першими – разом із захопленою та зворушеною молоддю – вітають Його як Спасителя і Месію. Вислів «Осанна! Благословен, хто йде в ім’я Господнє, Цар Ізраїлів!» мовою сучасної людини можна перекласти як «Благословенний той, хто дає мені шанс, можливість піднятися з дна, куди мене закинуло життя, віднайти себе в цьому великому чужому мегаполісі». Божественна сила Христа проявляється в тому, що Він робить для цих людей можливим неможливе — зцілює тих, кому тогочасне лікарське мистецтво не здатне допомогти, дозволяє відчути себе гідними в очах Божих тим, кого суспільство і навіть священнослужителі принижують чи відкидають, а через воскрешення Лазаря показує, що має владу повертати життя тим, хто не має надії і сили жити. Христос дає шанс усім! Дивний цей Цар! Він не забирає життя в опонентів, а навпаки — віддає своє життя. Адже фінальною точкою тріумфального в’їзду Христа в Єрусалим є Голгота, а Його троном – хрест. Звідти Він царює не лише над Юдеєю, як глузливо написали римські воїни, а над усім світом, звідти перемагає не земних ворогів, а гріх і саму смерть. Цар, якого сьогодні вітаємо вербовими галузками, нічого в нас не забирає, а все нам подає і віддає. Дарує і захищає «життєвий простір» для всіх, здійснює всі мрії сучасної молодої людини. Він не просто відкриває сенс життя, як великий учитель чи пророк, а дає його, як може лише Бог. Саме про цю Божу силу і владу — зцілювати і давати життя — так важливо пам’ятати сьогодні, коли наш світ тремтить через пандемію, що зробила нас заручниками страху. Вірус немилосердно вбиває і калічить — мабуть, у кожного є друзі, родичі чи знайомі, які стали його жертвами. Крім того, він поцілив у саме серце людських стосунків — сьогодні інша людина в нашій людській уяві являє собою не таїну і можливість, а небезпеку і загрозу. Коронавірусний світ вже змінив наші рефлекси та звички. Людство вже понад рік живе в режимі самозбереження. Незнайомці в громадському транспорті чи супермаркеті не можуть обмінятися випадковими усмішками, а друзі стримуються від спонтанних обіймів підтримки та приязні. Захищаючи своїх старших родичів від хвороби, ми мимовільно розширюємо межі їхньої самотності. Не сумніваймося, світ визволиться з полону пандемії! Ми, християни, віримо, що порятунок приходить від Бога. Проте Він делікатно діє через розум, серце і руки людини, надавши їй усі необхідні засоби. Наші ближні – це не лише небезпека, а й порятунок. Йдеться про лікарів, які відчайдушно борються за кожне життя; про волонтерів, які купують апарати штучного дихання та кисневі концентратори; про доброчинців, які допомагають коштами і продуктами; про тих, які, дотримуючись правил, зберігають людяність; про наших ближніх і друзів, які, попри всі обмеження, супроводжують нас своїми зичливими думками, щирою молитвою, щоденною послугою. Пандемія вчить нас не боятися, а навпаки – розуміти, що ми, незважаючи на свою крихкість, все ж таки сильні. Однак ми ще не повністю усвідомлюємо, наскільки зранені теперішнім досвідом і наскільки глибока ця глобальна травма. Коронавірус оголив і загострив емоційні та соціальні проблеми в багатьох людей. Ми знімемо маски – та чи зможемо довіряти? Чи не буде нашим автоматичним рефлексом замкнути домівку і серце перед болем іншого, лишень пробіжить тінь страху, що він може бути загрозою? На ці запитання немає готових відповідей. Дорогі молоді люди, саме разом із вами Церква їх шукатиме і намагатиметься гоїти рани сучасної людини, спричинені пандемією та іншими викликами й проблемами, які увиразнила глобальна хвороба. Людство потребує Цілителя. Лише Він здатний нас захопити, зворушити, наповнити змістом, дати відчуття, що ми спроможні і цей шторм пережити. Господь стишує бурю і водночас вчить нас веслувати. «Не бійся, дочко Сіону, ось іде твій цар верхи на жереб'яті ослиці» (Ів. 12, 15; пор. Зах. 9, 9).Дорога українська молоде, разом з усім світом ти переживаєш так багато труднощів! Можливо, через пандемію і карантин хтось втратив роботу чи студентський підробіток, хтось не зміг вступити до омріяного університету чи поїхати вчитися за кордон, хтось змушений повністю змінити свої плани чи поставити мрії на паузу, хтось раптово втратив рідних і друзів... Проте не біймося, у час цих викликів наш Цар, наш Господь є поруч із нами, так само як Він був разом із Марією та Мартою, коли вони оплакували свого брата Лазаря, чи з відкинутими біля Силоамської купелі. Він там, де біль, страх і відчай, щоб загоювати рани, заспокоювати, обнадіювати та творити простір життя. Господь Бог є лідером і провідником, який не принижує і не захоплює силою, а дає відчуття гідності та окрилює. Тому, шукаючи земних авторитетів і вчителів, звертайте увагу на тих, у кому є щось Христове, хто не лякається болю, натомість старається його полегшувати, хто не панує, а служить, хто кличе за собою, приваблюючи власним прикладом, а не поневолює. І самі будьте такими. Нехай Господь у сьогоднішньому святі захопить і зворушить наші серця, поведе за собою та дасть силу заспівати: «Осанна во вишніх! Благословен, хто йде в ім’я Господнє!». Благословення Господнє на вас!   †СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у день Святої Матрони, що в Солуні, 9 квітня 2021 року Божого    Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання після кожної  Божественної Літургії у Квітну неділю, 25 квітня цього року. Детальніше...

Владика Ярослав Приріз до Глави УГКЦ на похороні матері: «Сьогодні дякуємо Богові за ту, яка передавала Вам камертон богоспілкування»

13 квітня 2021
Наприкінці заупокійної Божественної Літургії за новопереставлену Віру Шевчук, матір Глави УГКЦ, яку сьогодні, 13 квітня 2021 року, похоронили у Стрию, владика Ярослав Приріз виголосив слово від імені Синоду Єпископів УГКЦ. Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 1 з 17
^ Догори