Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогодні для вашої парафіяльної громади особливий день. Ми вшановуємо вашу небесну покровительку — преподобну Параскеву Тернавську — і водночас дякуємо Богові за 140 років освячення вашого храму. Це не просто дата в історії парафії. Це нагода озирнутися на шлях багатьох поколінь ваших односельчан, які приходили сюди зі своїми радощами й смутками, тут приймали святі Тайни, молилися за своїх рідних, просили в Бога сили у випробуваннях і дякували Йому за отримані ласки. Звідси проводжали в останню дорогу тих, хто завершував свою земну мандрівку, довіряючи їх Божому милосердю.
Змінювалися покоління, історичні обставини, держави й суспільні порядки, але цей храм продовжував бути місцем зустрічі людини з Богом. І сьогодні він залишається домом молитви, віри та надії, а завтра служитиме тим, хто прийде сюди після нас. Тож закономірно, що саме в такий день ми чуємо євангельські слова Ісуса Христа про дім, збудований на скелі. Адже головне запитання полягає не лише в тому, скільки років стоїть храм, а й у тому, на чому ми будуємо власне життя, наші родини та нашу християнську громаду.
Господь розповідає про двох людей, які збудували собі доми. Зовні ті доми, мабуть, мало чим відрізнялися. Обидва мали стіни й дах, обидва здавалися придатними для життя. Але прийшла повінь, ріка вдарила в них, і тоді виявилося, що між ними є принципова різниця: один був збудований на міцній основі, інший — без надійного фундаменту.
Христос пояснює, що означає будувати на скелі. Він запитує: «Чому ви мене зве́те: Господи, Господи, а не робите, що я говорю?» (Лк. 6, 46). А далі каже, що той, хто приходить до Нього, слухає Його слова й виконує їх, подібний до людини, яка, будуючи дім, викопала глибоко й поклала підвалину на камінь.
Зауважмо: Ісус не говорить, що достатньо лише слухати Його слова. Не каже, що вистачить називати Його Господом. Він наголошує на необхідності жити відповідно до Його науки. Адже назвати Ісуса Господом означає не просто вимовити побожне слово. Це означає визнати Його тим, кому належить провідне місце в нашому житті. Господом, якому ми довіряємо свої рішення, від якого вчимося розрізняти добро і зло, чиє слово стає мірилом наших учинків.
Христос хоче бути не просто гостем у нашому домі, а його Господарем. Не лише тим, до кого ми звертаємося у хвилини небезпеки, а тим, із ким радимося щодня; не лише тим, кому молимося в храмі, а тим, чиє Євангеліє намагаємося втілювати вдома, на роботі, у стосунках із ближніми.
Дорогі брати і сестри, уже п’ятий рік повномасштабної війни наша земля переживає страшні випробування. Війна, наче бурхлива ріка, вдаряє по наших домівках, родинах і серцях. Ми запитуємо себе, чи встоїть наш дім, чи вистоїть наша Україна, чи збережемо ми віру, надію та здатність любити. Ми переживаємо втрати, тривоги, розлуки, виснаження і невизначеність. І саме тепер євангельський образ двох будинків набуває для нас особливого значення. Адже буря показує те, чого не завжди видно в часи спокою. Вона виявляє, на чому насправді тримається наше життя.
Апостол Павло, згадуючи духовну скелю, яка супроводжувала ізраїльський народ у пустелі, пише: «Скеля ж був Христос» (1 Кор. 10, 4). Сам Христос став для нас тією Скелею, яка витримала найстрашнішу повінь — зраду, несправедливий осуд, глум, самотність і смерть. На Страсну п’ятницю на Нього обрушилося все зло людського світу, але Він залишився вірним Отцеві, ставши, за словами апостола Павла, «слухняним аж до смерти, смерти ж — хресної» (Флп. 2, 8). А третього дня воскрес, перемігши смерть. Те, чого Христос навчає нас, Він Сам здійснив першим. Він не лише проголосив Божу волю, а й виконав її до кінця. Тому будувати на Христі означає довіряти Тому, хто Сам пройшов крізь страждання, не відступив від любові й відкрив нам дорогу до воскресіння.
Але тут важливо зрозуміти ще одну річ. Христос не обіцяє, що людина, яка вірить у Бога, буде звільнена від усіх життєвих випробувань. Злива приходить на обидва будинки. І віруюча людина так само переживає хвороби, втрати, повітряні тривоги, біль розлуки й несправедливість війни. Віра — це не магічний захист від усього лихого. Вона не усуває бурі, але дає нам основу, яка допомагає вистояти серед неї.
Подивімося, як війна виявляє різні фундаменти людського життя. Ми бачимо, як страх, егоїзм, жага наживи, корупція та внутрішні чвари руйнують суспільство саме тоді, коли воно потребує найбільшої єдності. Але водночас ми бачимо й інше: наших воїнів, які захищають Батьківщину; волонтерів, які віддають свій час і сили; людей, які діляться останнім із тими, хто опинився в біді; тих, хто підтримує самотніх, допомагає пораненим, молиться за полонених і не втрачає здатності співчувати.
Звідки вони черпають сили? Не завжди можуть пояснити це словами, але їхнє життя свідчить: людина здатна вистояти тоді, коли має щось глибше за власний комфорт, матеріальне благополуччя чи надію лише на людські можливості. Коли має внутрішню опору, яка не зникає навіть тоді, коли зовнішні обставини стають нестерпними.
Саме про таку опору говорить сьогодні Христос. Він закликає нас викопати глибоко й закласти фундамент на скелі. Що ж означає це «викопати глибоко» в наших теперішніх обставинах?
Передусім — знайти час для Божого слова серед щоденного інформаційного шуму. Ми постійно стежимо за новинами, намагаємося зрозуміти, що відбувається, чого очікувати завтра. І це природно, адже доля нашої країни й наших близьких небайдужа нам. Але коли новини повністю заволодівають нашою увагою, страх і тривога можуть витіснити з серця довіру до Бога. Тому нам потрібно знову й знову відкривати Святе Письмо, прислухатися до Євангелія, дозволяти Божому слову повертати нам духовну рівновагу й нагадувати, що зло не має останнього слова.
Будувати на Христі означає єднатися з Ним у молитві та Євхаристії, приймати Його дар у святих Тайнах і вчитися жити Його життям. Бо християнство — це не тільки наші переконання і не тільки добрі наміри. Це живі стосунки з Господом, які поступово змінюють нас самих і через нас — світ навколо.
І саме тут ми можемо побачити зв’язок між сьогоднішнім Євангелієм і життям вашої небесної покровительки — преподобної Параскеви Тернавської. Її життєвий шлях показує, що справжній фундамент віри закладається не на очах у людей, не заради визнання чи похвали, а в тихому, щоденному послухові Богові. Почувши євангельський заклик іти за Христом, Параскева присвятила Йому своє життя, обравши молитву, піст, зречення від земних благ і служіння Богові. Вона залишила звичне життя, роздала своє майно потребуючим, відвідала святі місця й багато років провела в молитві та духовному подвизі.
Її шлях не був легким і не приніс їй земної слави. Після років подвижницького життя вона повернулася на батьківщину й померла там, залишившись невідомою для людей. Її поховали, і з часом про її могилу забули. Проте Бог, який бачить приховане в людському серці, у дивовижний спосіб відкрив святість Своєї слугині. Її мощі були знайдені й прославлені, а згодом перенесені до Тернова, від назви якого походить її поширене найменування — Тернавська. Відтоді вірні різних народів звертаються до неї з молитвою, просячи її заступництва перед Господом.
Преподобна Параскева будувала своє життя на Христі тоді, коли цього ніхто не бачив і не міг оцінити. Вона не шукала людської слави, бо її скарбом був сам Господь. І Бог явив, що життя, збудоване на Ньому, не зникає безслідно, навіть якщо світ про нього забуває.
Її приклад промовляє і до нас. Адже не завжди ми можемо побачити плоди власної віри. Не завжди знаємо, чи оцінять наші зусилля діти, чи зрозуміють нас ближні, чи матиме успіх справа, якій присвячуємо сили. Але християнин покликаний бути вірним не тому, що завжди бачить результат, а тому, що довіряє Богові.
Скільки такої непомітної вірності було в історії вашої парафії! Скільки людей упродовж 140 років молилися в цьому храмі, дбали про нього, передавали дітям віру, підтримували одне одного у важкі часи! Можливо, ми не знаємо імен усіх тих, хто закладав його підвалини, хто збирав кошти на його спорудження, хто відновлював його після випробувань, хто приходив сюди зі сльозами й надією. Але Бог знає кожного з них.
Сьогоднішнє святкування — це не тільки подяка за минуле. Це також запитання до нас самих: який фундамент ми залишимо тим, хто прийде після нас? Чи передамо наступним поколінням лише будівлю, чи також живу віру? Чи навчимо дітей знати молитви, чи допоможемо їм зрозуміти, що молитва — це зустріч із Богом? Чи привчимо їх до церковних звичаїв, чи покажемо власним прикладом, що Євангеліє потрібно втілювати в щоденному житті?
Бо храм може стояти багато століть, але його духовне життя продовжується через людей, які в ньому моляться і поза його стінами живуть за Христовими заповідями. Справжня спадщина християнської громади — це не лише стіни, ікони чи церковне начиння. Це віра, яка передається від серця до серця; любов, яка стає конкретним учинком; надія, яка не згасає навіть у найтемніші часи.
Дорогі у Христі! Ми не знаємо, які випробування ще чекають на нашу країну, наші родини й кожного з нас. Але знаємо, на Кому можемо будувати своє життя. Христос не обіцяв нам дороги без хрестів, проте Він Сам пройшов дорогою хреста до воскресіння і запрошує нас іти за Ним. Тому не біймося праці над фундаментом власної душі. Будуймо на Христі через молитву, покаяння, участь у святих Тайнах і конкретні діла милосердя. Не дозволяймо страхові позбавити нас надії, а болю — здатності любити. Тримаймося Господа, Його Євангелія та Його Церкви. І тоді, навіть якщо життєві води битимуть у наш дім, навіть якщо зовнішні обставини змінюватимуться, а земні опори хитатимуться, ми матимемо основу, яку не зможе зруйнувати жодна буря. Бо наша остаточна надія — не в людській силі, не в матеріальних статках і не в мінливих обставинах, а в Ісусі Христі, розп’ятому й воскреслому, нашому Господі та Спасителі.
Тож сьогодні, святкуючи 140-річчя вашого храму й вшановуючи преподобну Параскеву Тернавську, подякуймо Богові за всіх, хто передав нам віру, і попросімо благодаті залишатися вірними Христові в наш час. Нехай цей храм і надалі буде місцем зустрічі з Богом, школою молитви, оселею братньої любові й джерелом надії для багатьох поколінь.
Преподобна мати наша Параскево, заступайся перед Господом за цю парафію, наші родини й усю Україну; випроси Божої опіки для наших воїнів, зцілення для поранених, визволення для полонених і розради для тих, хто оплакує загиблих або чекає повернення своїх рідних. Молися за справедливий мир на нашій землі та за Божу мудрість і силу для всіх, від кого залежить його утвердження. Нехай цей храм і надалі буде для багатьох поколінь домом, збудованим на Скелі – Христі, місцем молитви, надії та віри, яку батьки передаватимуть своїм дітям. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь.
+ Ярослав
14 жовтня 2026 року Божого,
с. Вільшаник
- Владика Ярослав на похороні о. Петра Юрдиги: «Його велич була в його тихому вмінні слухати і чути Бога» [фото]
- Владика Ярослав освятив каплицю в Міжнародній реабілітаційній клініці Козявкіна у Трускавці [фото]
- Слово на відкритті VI науково-практичної конференції «Сучасні досягнення дитячої неврології та реабілітології»
- У Самбірсько-Дрогобицькій єпархії завершилися щорічні реколекції для духовенства [фото]
- Владика Ярослав освятив оновлений храм у с. Ластівка, Підбузького деканату [фото]
