Бо мої очі бачили Твоє спасіння…світло на просвіту поганам…(Лк. 2, 30–32) Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Різдвяне коло свят завершується празником Господнього Стрітення, що його святкуємо сьогодні, у сороковий день після Христового Різдва. Цей празник своїм змістом тісно пов’язаний з Різдвом Христовим і відкриває шлях до Пасхи. Сьогодні таїнственно споглядаємо, як Пречиста Діва Марія і святий обручник Йосиф приходять до єрусалимського Храму, а на руках у них – сорокаденне дитятко Ісус. У цей день до храму Пресвяту родину привів Господній Закон, адже, згідно з старозавітним приписом, на згадку про спасіння Ізраїля під час виходу з Єгипту кожен первенець ізраїльського народу мав бути посвячений Богові (пор. Вих.13, 2). Для того, щоб батьки могли втішатися присутністю цієї дитини, яка є Божою власністю, вони повинні були принести Богові жертву на сороковий день після її народження (пор. Лк. 2,24). Подія Стрітення Господнього відбулася тоді, коли Пресвята родина виконувала припис Закону, однак під час цього релігійного обряду відбулося щось надзвичайне – зустріч людини з Богом, Спасителя зі спрагненим спасіння людством. Три основні елементи варто виокремити у цій євангельській події: таємницю пришестя, реальність зустрічі та проголошення пророцтва. Богослужіння свята пригадує нам насамперед здійснення пророцтва Малахії: «І Господь, що ви його шукаєте, прийде негайно у храм свій» (Мал.3,1). Ці слова сповнились в цю хвилину, коли вперше до своєї святині ввійшов той, який є для неї Господом. Також і псалмоспівець торжественно взиває: «О брами, підніміте главні ваші… щоб увійшов Цар слави. “Хто він – отой Цар слави?”… "Господь сил, він є Цар слави!"» (Пс. 23,7-8.10). В єрусалимський Храм входить Той, на кого чекали століттями; Той, Хто є виконання обіцянок Старого Завіту – Месія, Якого пророкували. Псалмоспівець називає Його «Царем слави». Соломонів Храм від моменту його будівництва чекав на очікуваний та таємний прихід Того, Хто був обіцяний. І ось у Стрітенні Архиєрей, істинний і вічний Первосвященник входить до храму. Святиня, яка була збудована людьми для прослави правдивого Бога, мала поступитися місцем святині, яку збудує сам Бог в Єрусалимі. Саме сьогодні прибув до святині Той, Хто має сповнити її покликання; Той, Хто має «збудувати її знову». Навчаючи одного разу в єрусалимському Храмі, Ісус промовить, що ця будівля, зведена людськими руками, яку вже руйнували вороги, знову буде зруйнованою, але це руйнування буде початком для святині, яку не можливо зруйнувати. Учні ж Ісуса лише згодом, після воскресіння Спасителя зрозуміли, що Він «святинею назвав своє тіло» (пор. Йо. 2,20-21). Таким чином Бог укладає Новий заповіт зі своїм народом у своєму Сині, Якого Він «помазав і послав у світ». Святиня Старого завіту очікує на цього Помазаника, очікує на Месію. Можна сказати, що основним покликанням цієї святині є очікування. І ось Господь входить. Несуть його на своїх руках Марія і Йосиф. Щоб виконати закон Мойсея, Він входить як дитятко, якому лише сорок днів. Дитя вбогих батьків. Входить він непомітно і неочікувано для всіх, наче всупереч слів пророка Малахії, бо «Бог – тайний» (пор. Іс.45,15), Бог – прихований в людському тілі і народжений у стаєнці, що поблизу Вифлеєму. Ісус як Син Божий був вільний від закону «відкуплення», як і Його Матір – від закону очищення. Євангелист Лука підкреслює, що батьки Ісуса зберегли вірність Божому законові, що заохочував до пожертвування новонародженого і наказував звершити обряд очищення матері (див. Лк. 2, 22-24). Другий характерний елемент сьогоднішнього торжества це реальність зустрічі. В Єрусалимському храмі відбувається щось дуже особливе. В цей день сюди, керований Духом Святим, приходить благочестивий старець Симеон, про якого святий Євангелист Лука пише: «Чоловік той, праведний та побожний, очікував утіхи Ізраїля, і Дух Святий був на ньому. Йому було відкрито Святим Духом, що не бачитиме смерті перш, ніж побачить Христа Господа» (Лк 2,25-26). У цей день таїнственно споглядаємо тут і пророчицю Анну, яка, «жила сім років з чоловіком від дівування свого; зоставшись вдовою аж до вісімдесят четвертого року, вона не відходила від храму, служачи Богові вночі і вдень постом та молитвою» (Лк. 2,36-37). З молодого віку вона є вдовою і, як така, є символом для Ізраїлю і всього людства, яке втратило свого нареченого-Бога і живе в повній порожнечі, втративши споглядання бажаного обличчя. Однак ніколи не залишає храм, продовжує шукати і чекати його, молиться і постить, страждає й очікує. Євангелист розповідає нам, що «надійшла вона тієї самої години й почала прославляти Бога та говорити про нього всім, що чекали визволення Єрусалиму» (Лк. 2,38). Симеон був настільки літній, що ніхто з людей не знав про його вік; збився з ліку рокам, мабуть, і він сам. Легенда розповідає, що колись у сивій давнині він в числі сімдесять двох знавців древньоєврейської і грецької мови з наказу єгипетського царя Птоломея Філадельфа перекладав Святе Письмо для знаменитої Олександрійської бібліотеки. Йому випало перекладати книгу пророка Ісаї, і коли він дійшов до пророчих слів: «Ось діва зачне у лоні і породить сина і йому дадуть ім’я Емануїл, що в перекладі означає "з нами Бог"» (Іс. 7,14), то став вагатися, ніяк не розуміючи, як можна народити дитятко і не втратити дівства. Думаючи, що в цьому місці Святого Письма з вини якогось переписувача вкралася помилка, він хотів закреслити слово «діва» і написати слово «жінка». Ось тоді-то з’явився йому ангел Божий і сказав, що він буде жити так довго, аж поки на власні очі не побачить здійснення цього пророцтва. У цій тихій зустрічі слова і жести прекрасно висловлюють реальність події, яка відбувається. Пришестя Месії не пройшло непоміченим. Воно було відчитане пронизливим поглядом віри, яку старець Симеон проявляє в своїх зворушливих словах, які є живим відлунням пророцтва Ісаї. Він виходить назустріч Марії і Йосифові, бере на руки Дитятко і промовляє: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого за твоїм словом у мирі, бо мої очі бачили твоє спасіння, що ти приготував перед усіма народами; світло на просвіту поганам, і славу твого люду – Ізраїля» (пор. Лк.2,29-32; Іс. 25,7-9). Ці слова є синтезом всього очікування, це – синтез Старого заповіту. Людина, яка їх промовляє, не говорить сама від себе. Це – пророк, який промовляє з глибини об’явлення і віри Ізраїля. Він проголошує завершення Старого і початок Нового Завіту. Старець Симеон і пророчиця Анна – представники Старого Завіту, які прожили все своє життя в очікуванні моменту, коли єрусалимський Храм відвідає господар – сповіщений пророками Месія. Симеон і Анна розуміють, що цей момент, нарешті, настав і, заспокоєні цією зустріччю, вони можуть із миром у серці прожити останні моменти свого життя (Лк. 2,29-32). Ким насправді є Дитятко, яке приносять сьогодні до храму? Фундаментальну відповідь пророчо проголошує старець Симеон, який, пригортаючи Дитя до своїх грудей, відчуває в ньому «спасіння» Боже, «світло на просвічення поган», «славу» людей Ізраїля, «падіння і піднесення багатьох в Ізраїлі», «знак, якому будуть противитися». Таким є це Дитя, яке хоч і було «Царем слави» і «Господом святині», але перший раз входить до неї в тиші, приховано і в слабкості людської природи. Третім елементом, який з'являється у сьогоднішньому святі, є пророцтво. Сьогодні звучать воістину пророчі слова. «Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого за твоїм словом у мирі…» (Лк 2,29-32). Цією піснею ми молимося наприкінці кожного дня на Вечірні. Таким чином перед ніччю, яка наступає, звучить гімн про перемогу над темрявою. Старець Симеон, звертаючись до Діви Марії, каже: «Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; він буде знаком протиріччя, та й тобі самій меч прошиє душу, щоб відкрились думки багатьох сердець» (Лк. 2,34-35). Ісус Христос буде одночасно причиною падіння і підняття багатьох в Ізраїлі, адже Він несе спасіння, яке буде прийняте не всіма. Багато виступлять проти Нього, згіршаться і впадуть. Навіть учні покинуть Його, але Він є Спасителем усіх, хто заблукав і спотикнувся. Тут розкривається таїна смерті і воскресіння Господа, яка, подібно меча, пронизує серце учня і всієї Церкви, прообразом якої є Марія – Богородиця. Таким чином, хоча у святі Стрітення ми є ще на початку земного життя Ісуса, однак наш погляд вже скеровується на Голгофу і на хрест, яким Ісус остаточно підтверджується як знак протиріччя. Спасіння є приготоване Богом «перед усіма народами». Воно не є зарезервоване лише для Ізраїля. Воно є світло для всіх людей, що перебувають ще в безодні темряви і тіні смерті (пор. Лк 1,79; Іс 42,6; 49,6). Хто довіряється Божому провидінню, приймає Христа, той ніколи не буде блукати в темряві. Таким чином свято Стрітення серед всього іншого дає нам нагоду усвідомити, що наше життя є Божим даром. Воно остаточно належить Богові, а нашим покликанням є бути носіями світла, миру, любові і надії. Тому маймо відвагу пожертвувати своє життя у посвяту Богові, як співаємо під час Божественної Літургії: «Твоє від Твоїх Тобі приносимо». Дорогі у Христу! Сьогодні ми освятили у вашому селі цей новий храм. Але не можемо заспокоїтись, нібито вже осягнули все, чого прагнули. І не тільки тому, що ще немало залишається зробити для облаштування і прикрашення цих стін, щоб вони стали справді гідною оселею для Всевишнього, Який сьогодні особливим чином замешкав тут, в першу чергу – через посвячення Його Престолу. Ми спорудили цей храм рукотворний, щоб він допомагав нам розбудовувати храм нерукотворний. У цьому храмі Покрова Пресвятої Богородиці, ми, подорожуватимемо сторінками Святого Письма, вслухаючись у повчання Христа, який промовлятиме до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. У цьому храмі, як учні в Емаусі (Лк.24, 30-31), пізнаватимемо Христа при ламанні Євхаристійного Хліба, яке здійснюватиметься на щойноосвяченому Престолі. Пам’ятаймо про потребу частого і гідного причащання цих Святих Тайн, бо Вони є «ліком безсмертя», який не лише захоронює від смерті, але й дарує життя вічне в Христі Ісусі. Дозвольте мені сьогодні висловити щиру вдячність усім, хто брав участь у спорудженні цього храму. Велике спасибі о. Петрові (Горічку), який тут ревно трудився, і за рік був споруджений цей храм. Складаю сердечну подяку архітектору, будівельникам, жертводавцям та всім тим, хто вкладав свої кошти та працю в цю святу будівлю. Нехай цей храм, який ми сьогодні освятили, буде тим постійним місцем нашої зустрічі з Богом. Молімся, щоб милосердний Господь дарує українському народові, нашому воїнству, захист життя і надійну перемогу світла над темрявою. Нехай Пресвята Богородиця, яка сьогодні передає Христа Симеонові, передасть Його кожному з нас, як Світло істинне, що просвічує і освячує кожну людину, яка приходить на світ. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 2 лютого 2025 року Божого,с. Сможе Детальніше...

Христос Рождається!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні торжественно вшановуємо пам’ять святих Василія Великого, Григорія Богослова та Йоана Золотоустого. Це – Святі Отці Церкви, проповідники, пастирі, які жили і служили у IV ст. Василій Великий і Григорій Богослов – Кападокійські Отці, Йоан Золотоустий – представник Антіохійської Церкви. Кожен із цих трьох святителів має також свій окремий день почитання. Сьогоднішнє є свято, в якому вшановуємо трьох святителів разом, було встановлене аж в ХІ столітті. Як оповідає нам церковне Передання, з часом серед вірних, де служили святі, розпочалися дискусії щодо їх почитання. Іншими словами, стали сперечатися, хто зі святителів має більші заслуги перед Церквою. Тому то троє святителів з’явились у сні Йоанові, єпископові міста Євхаїти, і промовили: «Ми, як бачиш, одне в Бога й нічого нема в нас противного чи спірного … Тож нема між нами ні першого, ні другого, але як назвеш одного, то за ним ідуть два інші. Встань, отже, і накажи тим, що задля нас сваряться, щоб не ділилися, бо як за життя, так і після смерті нашим намаганням є всі сторони світу приводити до миру і єдності». Таким чином, як за земного життя святі Отці дбали про єдність Христової Церкви, так і прославлені на небесах вони не перестали чувати над єдністю християн. Адже єдність, поряд із заповіддю любові, є однією з найважливішою настанов Христа учням. Про цю єдність для учнів Христос молився у своїй Архиєрейській молитві: «Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об'єднані; щоб світ увірував, що ти мене послав» (Йо.17,21). Святі Василій Великий, Григорій Богослов та Йоан Золотоустий жили в період, який називаємо золотою добою Церкви, бо тоді були окреслені основні догми нашої християнської віри. Водночас це був час великих викликів для Церкви, адже різні єретичні вчення, які ширилися в той час, були небезпечними для ще не утверджених у вірі християн. Саме перед такими оманливими віруваннями перестерігає нас сьогоднішнє апостольське читання: «Не дайте себе звести різними та чужими науками» (Євр. 13,9). Святителі, яких ми сьогодні молитовно вшановуємо, доклали чимало трудів, присвятили все своє життя у навчанні правдивої віри. Кожен із шанованих нами Отців примножував і розвивав дані йому Богом дари і служив ними для утвердження Христової Церкви, для добра та спасіння своїх вірних. Багато спільних рис об’єднує цих трьох святителів. Вони жили в один історичний період, походили з багатих аристократичних родин, здобули чудову на той час освіту. Святі Василій Великий, Григорій Богослов та Йоан Золотоустий мали все, щоб стати успішними людьми тогочасного світу, однак вони все це покинули, присвятивши своє життя Богові. Ставши на шлях монашого, священничого і єпископського служіння, всі вони з апостольською ревністю служили Богові своїм богоугодним життям, а Божому людові – навчанням правдивої віри. У тропарі свята ми просимо святителів: «До апостолів подібні і вселенної вчителі, Владику всіх моліте, щоб мир вселенній дарував і душам нашим велику милість». Їхнє життя було схоже до апостольського у ревності, вірі, проповіді і утисках за правду. Вони є вчителями Вселенської Церкви, тому що стали на сторожі вірності апостольському Переданню і автентичності апостольської науки тоді, коли вона зазнавала нападів з боку різних єретичних вчень. Водночас кожен з цих трьох святителів вирізнявся своїми особливими харизмами, які і стали особливим вкладом кожного з них у розвиток Христової Церкви. Святого Василія ми називаємо Великим, тому що він справді був великим аскетом і подвижником, зокрема уклав правила монашого життя. Святий Григорій вслід за євангелистом Йоаном отримав титул Богослов, бо проникнув у глибини богослов’я, навчав про Пресвяту Трійцю, описав таїнство Триєдиного Бога. Святий Йоан названий Золотоустим за те, що розвинув дар слова і плодом цього стали чудові проповіді, які і до сьогодні є скарбницею мудрості. У цей святковий день для нас важливо коротко поглянути на життя кожного з трьох святителів, бо з нього почерпнемо приклади і настанови для себе. Недаремно сьогоднішній Апостол ніби закликає наслідувати Василія Великого, Григорія Богослова та Йоана Золотоустого: «…дивлячись уважно на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру» (Євр. 13,7). Святий Василій Великий (329-379) народився в місті Кесарії Кападокійській, що в Малій Азії, походив з визначного шляхетного роду, змалку був вихований у християнській вірі, згодом здобув найкращу на той час освіту. Хоч деякий час після навчання він жив і працював по світськи, проте за прикладом і заохотою своєї сестри Макрини, а передусім відповідаючи на Божий поклик, він кардинально змінює життя і стає на шлях аскетичного монашого життя. Його висока освіченість допомагала йому виражати глибини богословської думки. Василій Великий заклав основу спільнотного монашого життя за що його називають батьком східного монашества. Згодом святий Василій стає архиєпископом Кесарії Кападокійської, а його архипастирська діяльність поєднувала в собі багато різних ділянок служіння і принесла чимало добрих плодів для Христової Церкви. Найбільше зусиль Василій Великий доклав у боротьбі з єрессю Арія. З огляду на великий подвиг і вклад у розбудову Христової Церкви за святим Василієм утвердився титул Великий. Він став Великим, бо обрав шлях смирення. Велич його духа бачимо в його богословських творах, монаших правилах, укладених ним молитвах. Святий Григорій Богослов (329-390) походив зі священничої родини. Його батько був єпископом у м. Назіянз, що в Кападокії. Однак для його утвердження в покликанні значний вклад зробила також і його матір Нонна, яка випросила у Бога дар його життя і, виховуючи, заохочувала свого сина до служіння Господеві. Як і святий Василій Великий, Григорій здобув високу освіту. Власне під час свого навчання він зустрівся з Василієм в Атенах, і вони стали приятелями на ціле життя. Про цей період свого життя він згодом напише: «Ми знали тільки дві дороги: одну до храму на молитву, а другу до школи на науку». Цей короткий спогад з життя є таким промовистим для розуміння справжніх пріоритетів в житті людини. Прийнявши священниче, а згодом і єпископське рукоположення, святий Григорій деякий час був єпископом м. Сазими. Другий Вселенський собор 381 року поставив Григорія Богослова архиєпископом столичного міста Константинополя. Це викликало невдоволення деяких єпископів, а тому Григорій Богослов смиренно залишив константинопольську катедру і повернувся до свого міста Назіянзу, де провадив тихе подвижницьке монаше життя. Останні роки свого життя він присвятив боротьбі проти єресей, які поширювалися в його рідному місті. У своїх богословських творах святий Григорій Богослов докладно пояснив догму про Пресвяту Трійцю. Святий Йоан Золотоустий (347-407) народився у сім’ї воєначальника, в місті Антіохії, де вперше слово благовісті принесли апостоли Варнава і Павло (Ді 11,19-26). Після смерті батька любов до Бога йому прищепила його мати Антуса. Йоан отримав також добру освіту, навчався у визначних риторів. Пізніше ці риторські здібності стануть для нього чудовим знаряддям для проповіді Божого Слова. Спочатку він був юристом, але покинув цю професію, обравши богопосвячене життя, перші роки якого провадив в усамітненні й подвизі. Згодом, ставши священником, Йоан відзначився як визначний проповідник. Голошення Слова Божого займало чільне місце у його священничому служінні. Він згадує: «Не можу одного дня проминути, щоб вас не накормити зі скарбів Святого Письма». У своїх проповідях він пояснював багато моментів Біблії і так навернув багато язичників. За чудовий дар слова святитель Йоан отримав титул Золотоустий. Згодом він став архиєпископом Константинополя, де служив як ревний проповідник, добрий пастир, мудрий наставник і вчитель. За свою твердість у християнській вірі і вченні терпів переслідування від імператорського двору і, навіть, вигнання з єпископської катедри. У засланні провів третину свого архиєрейського служіння, там і відійшов до Господа. У богослужінні сьогоднішнього свята ми звеличуємо трьох святителів разом, виокремлюючи окремі чесноти кожного: «Зібравшись святково, прославмо похвальними піснями святителів Христових і славу Отців, стовпів віри, вірних учителів і захисників, виголошуючи: Радуйся, премудрий Василію, світильнику Церкви і стовпе непохитний! Радуйся, богослове Григорію, небосяжний уме й архиєрею великий! Радуйся, Іване Золотоустий, ясний проповіднику покаяння! Преславні Отці, не переставайте молитись до Христа повсякчас за тих, що з вірою і любов'ю справляють ваше божественне й врочисте свято» (стихира Вечірні). Богослужбові тексти Утрені називають трьох Отців «пресвітлими світильниками» Христової Церкви, які просвітили світ. Вони міцно закорінили у своєму серці  євангельські слова Ісуса Христа: «Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт. 5, 16). Це світло яскраво сяяло Вселенській Церкві під час земного життя цих трьох святителів. Воно сьогодні продовжує світити і нам через їхню багату духовну спадщину. Дорогі у Христі! Життя святих Василія Великого, Григорія Богослова та Йоана Золотоустого – дороговказ і приклад християнської досконалості для кожного християнина. Вони вказують нам шлях богопізнання і зростання в досконалій вірі. З їх життя вчимося правдивої досконалої любові до Бога і ближнього. Звершуючи їхню пам’ять, просімо Господа, щоб за їх заступництвом і ми стали світильниками для наших ближніх і несли у світ світло правдивої віри, милосердної любові і єдності. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 30 січня 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

«Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!»(Лк. 18, 38) Христос Рождається!Дорогі у Христі брати і сестри! У Старому Завіті час Месії був описаний дуже виразно. Пророк Ісая так висловлюється про нього: «Того дня глухі почують слова книги, очі сліпих прозріють із темряви та пітьми. І бідні дедалі більше у Господі веселитимуться, і вбогі між людьми радітимуть Святим Ізраїля» (Іс. 29,18-19). У вибраному народі віра про цю правду була розголошена так далеко, що єрихонський незрячого, почувши, що недалеко проходить Христос, без найменшого сумніву прохав Його словами: «Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною»! Єрихон — це ворота, що ведуть в землю обітовану. Для ізраїльського народу це кінець довгого виходу з рабства до свободи. Проте народ, зокрема і Христові учні, все ще «залишаються» в Єгипті, вони нездатні пройти або навіть зрозуміти шлях Ісуса (пор. Лк.18, 34). Рівно ж Єрихон є неприступною фортецею, в яку ніхто не може увійти або вийти. Бог вчинить так, що вона впаде під звуки труб і крик народу (пор. І.Н. 6). Таким чином Єрихон нагадує серце людини – неприступну фортецю, що не може пізнати Господа. Тепер Ісус «наближається» до Єрихону, після зцілення сліпого він «увійде» в місто і «захопить» його. Так що Закхей вже буде Єрихоном захопленим, Господь увійде в його життя і перемінить його. Господь іде в Єрусалим, там Він увійде в темряву своїх учнів. Це – Великодня ніч, в якій Він виявляє своє милосердя тим, хто взиває Його ім'я. У сьогоднішній євангельській благовісті незрячий чоловік є прототипом просвіченого. Він знає, що не бачить, однак слухає, взиває, заводить розмову з Ісусом, впізнає у ньому Месію і Господа, знає, про що просити, і отримує – підносячи очі до Господа, бачить світло, яке спасає, і йде за Ним. Незрячий чоловік з сьогоднішньої Євангелія був незрячим фізично, однак мав духовний зір – віру в Христа. Він не бачив того, що бачили інші люди: навколишній світ із його зовнішніми ознаками та формами, людський вигляд тощо. Водночас він бачив те, чого інші люди не помічали – оком віри він побачив Бога в Ісусі Христі. Він вмів мислити і сприймати інших дуже глибоко й уважно. У той час, як інші називали і сприймали Спасителя звичайною людиною – Ісусом з Назарету, незрячий назвав його Сином Давида, тобто Месією, і найголовніше – Господом, а після оздоровлення пішов за Ним. Чуда і знаки, які Ісус здійснював для підтвердження свого месіанського посланництва і приходу Царства Божого, тісно пов'язані із закликом до віри. Цей заклик має подвійне значення: віра передує чудові, більш того — є умовою його виконання, в свою чергу: віра являє собою наслідок чуда, ніби породжує його в душі тих, хто чудо досвідчив або став його свідком. Відомо, що віра є відповіддю людини на слово Божого об’явлення. Вона є «знаком» Божої присутності і діяння в житті віруючої людини. На основі євангельської розповіді про зцілення незрячого спробуймо перенести факт сліпоти з площини фізичної в площину духовну. Сліпець отримав оздоровлення своєю наполегливою вірою. Його віра у те, що Господь, Який прийшов у світ та іменується Сином Давидовим, може дарувати йому зір, не була принагідною чи непевною. Інакше він все-таки не взивав би так голосно і так наполегливо, а тим більше замовчав би після людських докорів. Однак незрячий натомість не зважає на людські докори, а ще дужче проявляє свою віру. Він настійливо просить милості в Ісуса Христа. Єрихонський сліпець сидів при дорозі і прохав милостині, але сам Спаситель каже: «Я є дорога, істина і життя!» ( Йо. 14, 6). Хто не знає «дороги» надприродного світла, є духовно сліпим. Хто тільки захоплюється Христом, але Його не знає, не йде за Ним, той є подібний до того, хто в темряві сидить придорозі і не просить про світло, щоб жити, не благає в Христа уздоровлення. Хто ж пізнає сліпоту свого серця, відчуває брак надприродного світла через свою гріховність, той взиває з глибини своєї душі: "Icyсе, Сину Давидів, змилуйся надо мною"! Дорогою до духовного просвічення, як бачимо з сьогоднішнього Євангелія, єсильна віра. А що ж таке вiра? В чому її сутнiсть? Вiдповiдь на цi запитання дає нам апостол Павло. Вiн говорить, що вiра є впевненістю у здійснення того, чого ми чекаємо; впевненiстю в iснування того, чого ми не бачимо (Євр.11,1). Однак віра не є результатом людських зусиль, людського розуму, а радше, Божим даром: «Щасливий ти, Симоне, сину Йони, бо не тіло і кров це тобі відкрили, але Отець мій небесний» (Мт.16,17). Вона бере свій початок в ініціативі Бога, Який розкриває нам своє єство і запрошує нас розділити з ним Його божественне життя. Віра не тільки дає деяку інформацію про особу Христа, але вона має на увазі особисті стосунки з Ним, пронизуючи всю людину, з її інтелектом, волею та емоціями. Таким чином вiра є природною властивiстю душi, як розум i почуття. Без неї неможливе духовне життя людини. Вона є фундаментом і підставою діяльності Бога в нас. Тому розуміємо апостола Павла, коли говорить: «Без віри неможливо подобатися Богу» (Євр.11,6) і в другому випадку в посланні до Римлян: «Праведник з віри буде жити» (Рм. 1,17; Гал. 3,11). Але віра не є результатом людських зусиль, вона бере свій початок в ініціативі Бога, Який розкриває нам своє єство і запрошує нас розділити з ним Його божественне життя. Віра народжується від слухання Слова Божого. Те Слово Боже входить до нас через слухання–споглядання й оселюється в нашому серці, тоді починається нове життя, починається життя з Богом. Всі ми до кінця нашого життя маємо боротися з дияволом, який нас спокушає і хоче навести нас на старий – грішний спосіб життя. Однак ми маємо Ісуса Христа, тому віруймо в Нього, молимось до Нього, щоб ми витривали на цій дорозі, якою Господь запрошує нас іти, тобто дорогою Хрещення: в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа; дорогою доброти і любові, дорогою ділення і служіння, дорогою присутності там, де інші нас потребують. Хто йде за Христом, той осягає мету свого життя, тобто злуку з Отцем. «Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене», – каже Ісус (Йо. 14,6). На цій дорозі до Отця, як ми вже бачили у сьогоднішній благовісті, також дуже важне місце займає молитва. Вона являється основною потребою в житті кожної людини, як в порядку природному, так і надприродному. Щоб молитва в нас проявляла всю свою повноту, то мусимо перебувати в ній безупинно, як у природному стані нашої душі. До цього заохочує нас святий апостол Павло словами: «Моліться безперестанку» (1 Кол. 5,17). У нашій молитві повинні бути чотири дії, про які пише святий Василій Великий: «Спершу восхвали Бога, потім подякуй за добродійства, які Він тобі зробив, далі відкрий Йому свої гріхи і порушення заповідей Його, а на кінець проси в Нього те, що потрібне тобі, головно для спасіння твоєї душі». Щоб молитва мала силу перед Господом, треба наповнити її вірою в безмежність Божої щедрості і в непохитність Його обіцянки. «Будьте в молитві витривалі, – каже апостол Павло, – і чувайте на ній в подяці» (Кол. 4, 2). З найдавніших часів серед християннайбільш відомою з-поміж коротких молитов була т.зв. Ісусова Молитва – «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!» Про неї сказано у святого Єфрема, св. Івана Золотоустого, у св. Ісаака Сирійця. Чули ми її і в сьогоднішньому Євангелії: єрихонський незрячий благав нею Господа про своє просвічення. «Ісусова Молитва» містить у собі дві складові частини, які є твердою опорою в житті кожної людини: це впевненість у тому, що Христос присутній серед нас, а також свідомість того, що самі по собі ми, слабкі і грішні, повинні просити про Божу допомогу. Духовні отці радять повторювати цю молитву якнайчастіше, аби вона злилась з диханням та з биттям серця. Так вона буде супроводжувати нас при будь-якій нашій діяльності та стане наріжним каменем нашої свідомості. Через молитву Ісус є наче «вимушено зупинений» криком того, хто на Нього чекає, і так Він стоїть перед ним в повноті свого милосердя. Таким чином Боже милосердя, що проходить всюди, є зупинене молитвою – криком убогого, який знаходиться на узбіччі. Господь зупиняється в темряві всіх людей, щоб показати їм любов. Він входить до будинків усіх загублених, щоб їх врятувати. На дорозі Сина Людського, Який видає себе Сам, пасхальна благодать сягає всіх людей пропорційно до їхніх потреб у спасінні. Дорогі брати і сестри, сьогодні євангельська подія вчить нас, що велика віра і щира молитва здатні привернути увагу Бога, Який звернеться і до нас із запитання: «Що бажаєш, щоб я вчинив тобі». Сьогодні коли Україна стоїть перед викликом екзистенційної боротьби з російською агресією у молитві прохаймо нашого Господа: Всемогутній і Вічний Боже, почуй благання наших зболених сердець у час лихоліття війни агресора московії. Ми вдаємося до Тебе зі сокрушенним серцем, бо знаємо, що наша доля у Твоїх руках. Благаємо Тебе наш Господи, даруй перемогу над силами зла, що повстали проти нас і благослови Україну своїми дарами свободи, справедливого миру, спокою і доброї долі. Поручаємо Тобі увесь наш народ, наших мужніх воїнів захисників, наше теперішнє і майбутнє віддаємо в руки Твого люблячого і милосердного Провидіння навіки віків. Амінь. + Ярослав 26 січня 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Христос Рождається!Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому євангельському читанні можемо виокремититри важливі моменти: зустріч Ісуса із знатним чоловіком, з якої навчаємося важливості дотримання заповідей; навчання Ісуса про багатство та запитання слухачів: хто може спастися. Найбільш вражаючим у цій зустрічі є контраст між відкритістю цього знатного чоловіка до слів Ісуса на початку розмови та його закритістю на заклик Христа: «Продай усе, що маєш, і роздай бідним, і будеш мати скарб на небі; тоді прийди і йди слідом за мною» (Лк. 18,22). Таким чином цей момент стає ще більш драматичним, бо коли той, хто вже змалку йде шляхом заповідей, став на дорогу спасіння, має бажання йти далі, чує заклик Ісуса, але, на жаль, не приймає його. Євангелист Лука, розповідає про цей драматичний момент, щоб продемонструвати, яким великим ризиком може бути багатство – мамона світу цього та формальне виконання заповідей для спасіння людини. Таким чином Євангельський уривок розповідає нам, що належить робити, щоб успадкувати «вічне життя», про яке згадується на початку і в кінці розповіді. Цей уривок про фундаментальну проблему кожної людини, тобто її спасіння в співвідношенні до її вільного вибору діянь. Священне Писання пригадує нам, що раніше з таким запитанням натовп людей звернувся до Йоана Хрестителя, а пізніше звернеться до апостола Петра, в часі П’ятидесятниці (пор. Лк.3,10.12.14; Дії.2,37). Те саме запитання поставив законовчитель Ісусові (пор. Лк.10,25). Тобто питання про умови та спосіб успадкування вічного життя не є новим. Учні ставилийого своїм вчителям. Це було класичне запитання у дискусіях і при обміні різними богословськими думками. Якщо багач очікував від Ісуса якогось нового твердження, то, очевидно, залишився розчарованим. Ісус відсилає його до заповідей, які стосуються ближнього. Однак дотримання цих заповідей не дають певності цьому чоловіку, тому що їх зберігання повинно бути у світлі першої заповіді: «Я – Господь, Бог твій, … нехай не буде в тебе інших богів крім мене» (пор. Вих.20,2-3). Господь не пригадує першої частини Декалогу, яка відноситься до любові щодо Бога (пор. Вих.20,2-11; Втор.6,5; 5,6-15), бо їх сповнюємо в нашому житті тоді, коли ідемо за Христом. Отже дотримання заповідей є обов’язковим, але тільки знати їх і формально виконувати не є достатнім. Життя – це любов до Ісуса, виражена з цілого серця, а також бажання йти за Ним. Це Небесний Отець веде нас до Ісуса, щоб ми були разом з ним (пор. Йо.6,44). Саме так віднаходимо нашу християнську ідентичність, бо без Бога ми загублені і перебуваємо поза власною ідентичністю. Цей «шляхетний» багач є подібний до людини, яка працює в поті свого чола на полі, але без радості і надії знайти скарб (пор. Мт.13,44). Ісус хоче просвітити його, щоб він звернув увагу на те, що скарб, який він так шукає, знаходиться перед ним. Ісус запрошує багатого чоловіка іти за ним, але він має стати вільним: «Одного ще тобі бракує: продай усе, що маєш, і роздай бідним, і будеш мати скарб на небі; тоді прийди і йди слідом за мною» (Лк.18,22). Ісус запрошує багатого чоловіка іти за ним, але він має зректися всього. Коли багатство залишається, то тільки для того щоб його роздати, бо учень є покликаний до братерства. Однак, знатний чоловік, почувши це, «засмутився вельми». Замість прийняти одіж радості спасенних, багатий чоловік покрився смутком (пор. Пс.30,12). Цей стан є початком того, хто свідомо позбавляє себе трапези життя вічного (пор. Лк.14,24). Цей смуток є протиставленням великій радості тієї людини, яка знайшла скарб (пор. Мт.13,44). Щоб піти за Ісусом, треба бути вільним від усього. Вільним від грошей, влади, слави, різних вигод. Треба бути вільним від себе самого. А хто таким не є, залишається сумним, невдоволеним, бо земські речі ніколи не заповнять людського серця, завжди чогось буде бракувати. Апостол Павло називає надмірну прив’язаність до земних розкошів ідолопоклонством (пор. Кол. 3,5; Еф. 5,5). А Христос говорить: «Ніхто не може двом панам служити… Не можете Богові служити – і мамоні» (Мт. 6,24). Прив’язаність і покладання на власне багатство, згідно зі Священним Писанням, є свого роду ідолопоклонством, тому що Божі чесноти віра, надія, любов закорінені вже не в Бозі, а в багатстві. Ісус не засуджує багатство і земні блага самі в собі. Серед учнів і близьких Йому людей був й заможний Йосиф з Ариматеї та інші. На дім Закхея зійшло спасіння, коли він вирішив роздати половину майна вбогим. Те, що Ісус засуджує – надмірна прив’язаність до багатства. Вважати нагромадження багатств основною метою свого життя Христос називає безумством (пор. Лк. 12,20). Багатство – це тільки загальна назва всіх тих пороків, які поневолюють людину. Багатство стає інструментом домінування над людиною, тому ніхто не може служити двом панам. Хто не зречеться всього, що поневолює людину, не може бути учнем Ісуса (пор. Лк. 14,33). Ісус не закликає знатного чоловіка викинути чи знищити його багатство, навпаки – не змарнувати, а роздати бідним. На цей епізод можна поглянути у світлі коротеньких притч про чоловіка, який знаходить скарб на полі, продає все і купує те поле та купця, який знаходить дорогоцінну перлину продає все, щоб її придбати (пор. Мт. 13,44-46). Для того, щоб успадкувати це більше багатство, яке прагне дати Христос, необхідно відмовитися від прив’язаності до земних скарбів, бо прив’язаність до грошей, говорить апостол Павло, корінь усякого лиха (пор. І Тим. 6,10). Ісус не вимагає від учня бідності в негативному сенсі, але в позитивному – Він хоче, щоб той використовував свої блага для підтримки тих, які потребують. Акцент робиться на даруванні й любові. Ісус бажає, щоб учень чинив діла милосердя. Відмова від багатств не є достатньою, якщо вона не є творчою, якщо не є зорієнтованою на вищі людські і духовні цінності. Христос дарує неспівмірно більше благо – Царство Боже. Прив’язаність до багатства чинить трудним або й неможливим вхід в Царство Боже. Стає перешкодою, щоб успадкувати життя вічне, якого прагнув багатий чоловік. Він не приймає Боже Царство, проповідуване Ісусом, бо воно вимагає любові ближнього, не дозволяє померти Лазареві перед дверима. Він не готовий поділитися своїм багатством з бідними та потребуючими. Коли слухачі Ісуса у відповідь на метафору про верблюда і вушко голки, засмучені, питають: хто може спастися, Господь відповідає: те, що неможливе в людей – можливе в Бога (пор. Лк.18, 27). Головним є не людина, а Бог, який спасає, Ісус не залишає нікого без надії, навіть цього багатого чоловік. Тому питання не в тому чи може багатий спастися, а який багатий може спастися. Багатим Ісус пропонує конвертувати свої земні багатства у скарби, що на небі (пор. Мт. 6,20; Лк. 16,9). Апостол Павло у настановах до Тимотея змальовує своєрідний портрет багатого християнина, перелічуючи, що він повинен робити чи не робити, аби спастися: «Багатим у цьому світі накажи, щоб не неслись думками вгору та не надіялися на нетривке багатство, лише - на Бога, який щедро дає нам усього для вжитку; щоб добро чинили, багатіли добрими ділами, були щедрі, ділилися радо і тим робом збирали собі скарб – добру підвалину на майбутнє, щоб осягнули життя правдиве» ( І Тим. 6,17-19). Дорогі брати і сестри, щоб увійти в життя вічне – кінцеве і найвище благо людини, потрібно відректися від фальшивих скарбів, прив’язань і ставши на завершальний етап пошуку, знайти скарб на небі, і тим скарбом є сам Господь. Отож, якщо людина навчиться на перше місце у своєму пошуку ставити Бога і усвідомлювати Його як свій найбільший скарб, то її життя набере цілком іншого змісту. Тож застановімося і ми найперше над питанням знатного чоловіка, і поставмо його також від власного імені: «Що мені робити, щоб успадкувати життя вічне?» (Лк.18,18). Християнське життя – це наслідування і любов до Ісуса (пор. Лк.5,11; 9,23), бо Він є нашим життям (Фил.1,21). У Старому заповіті слідували за законом. У сьогоднішньому Євангелії Ісус і нам пригадує основні заповіді, бо вони необхідні, але закон є лише вихователем, який провадить нас до Христа (див. Гал. 3, 23 – 25). Щоб досвідчити Царства Божого, мусимо вірити, що Отець усиновив нас у своєму Єдинородному Сині, а отже, ми – «співспадкоємці Христа» (Рим. 8, 17). Тепер ми слідуємо за Христом, Словом Божим, яке стало тілом. В ньому разом з людською природою перебуває повнота божества (пор. Кол.2,9). І саме Ісус перебуваючи разом з нами, дає нам можливість прийняти відвічну Божу любов, а також можливість відповідати взаємністю на цю любов. Тож просімо Небесного Отця, щоб вічний скарб добра, який відкривається нам у Його Сині Ісусі Христі і подається нам як дар Святого Духа, ми прийняли, цінували, багатіли в Ньому і стали здібними до Царства Небесного, бо тоді все інше ми здобудемо, як каже Христос: «Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все інше вам додасться» (пор. Мт. 6, 31-33). Отож неустанно молімо нашого Господа, щоби завітав зі світлом благовісті до наших сердець, до нашого многостраждального народу, щоб назавжди перемінив наше тривожне життя, захистив нас від агресора московії, наблизив перемогу і справедливий мир.А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 19 січня 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...