SDE
Ярослав Приріз

Проповідь на свято Різдва Пресвятої Богородиці (2025)

08 вересня 2025
Різдво Твоє Богородице Діво, радість звістило всій вселенній, бо з Тебе засяяло сонце правди, Христос Бог наш, що зняв прокляття, подав благословення, знищив смерть і дарував нам життя вічне. (Тропар свята)   Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні наші серця наповнюються особливою радістю, бо ми святкуємо Різдво Пресвятої Богородиці – день, коли у світ прийшла та, яка стане Матір'ю нашого Спасителя. Це свято нагадує нам про дивний Божий план спасіння, який почав здійснюватися ще до того, як Архангел Гавриїл приніс Марії благовісну звістку. Коли ми говоримо про життя та служіння Господа нашого Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, апостолів, а також про життя ранньої Церкви, ми спираємося насамперед на Святе Писання – книги, написані під натхненням Святого Духа, які Церква приймає як канонічні, тобто як правило віри. Зокрема, про Пресвяту Богородицю ми найбільше знаємо з Євангелія від Луки, в якому про неї так багато розповідається, а також із Євангелія від Івана. Однак є події в житті Пресвятої Богородиці, про які ми знаємо не з канонічних книг, а з апокрифів – текстів, які відображають давню церковну традицію, хоча й доповнені народними деталями. Ці писання зберігають здорове ядро Передання Церкви, проте не є святими книгами у повному розумінні, тому не є канонічними для нас. Саме тому, коли ми святкуємо події, згадані в Євангелії, ми читаємо відповідні уривки – як на Стрітення чи Благовіщення. Але коли святкуємо події, відомі з Передання, тоді читаємо уривок про Марту і Марію. Кожного разу Євангеліє читається для того, щоб нас чогось навчити, щось роз'яснити, наситити нас Словом Життя. І на Богородичні свята, які прямо не згадуються в канонічних текстах, читається саме цей уривок, де йдеться не про Діву Марію, а про сестру Лазаря. Чому ж читається саме цей уривок про Марту і Марію? Тому що він відкриває нам духовну сутність Пресвятої Богородиці, показує нам, ким Вона є у своїй найглибшій основі. Пригадаємо цю євангельську сцену: Марта і Марія, сестри Лазаря, жили у Витанії – невеличкому містечку, яке було місцем перепочинку для прочан на шляху до Єрусалиму. Це було місце для відпочинку простих людей, адже багаті могли зупинятися в самому Єрусалимі. У Витанії бідніші прочани знаходили допомогу та лікування, якщо поранилися в дорозі. Ісус любив часто зупинятися в домі Лазаря, і його радо приймали там. Але цього разу відвідини були особливими, бо Господь йшов до Єрусалиму на свої страсті. Так багато ще треба було сказати, так багато ще треба було навчити своїх учнів. Марта, як завжди, хотіла прийняти Ісуса якнайкраще і клопоталася про все – це також був прояв її щирої любові до Господа. Але Марія відчувала, що цей момент особливий, тому сіла «у ногах Ісуса» і уважно слухала Його слова. «Сидіти у ногах» – це технічний вираз, що означає навчатися. Так викладали книжники: вони сиділи на узвишші, а учні розташовувалися у їхніх ногах. Марія стала ученицею, і це могло обурити багатьох, бо вона немовби «перетнула всі межі». У ті часи жінка не мала бути помітною, мала йти за своїм чоловіком, займатися домашніми справами. Але бути учнем і навчатися – це вважалося чоловічою справою. Можливо, це також обурило Марту, яка не встигала все приготувати і потребувала допомоги. Вона звернулася не до Марії, а безпосередньо до Ісуса: «Скажи їй, щоб мені допомогла». І Господь, не засуджуючи жодної з сестер, м'яко відповідає: «Марто, Марто! Ти клопочешся і турбуєшся про багато, але одного потрібно. Марія вибрала кращу частку, яка не відніметься від неї». Чому цей уривок читається на Богородичні свята? Тому що Пресвята Богородиця поєднала в собі служіння і слухання. Вона була першою ученицею Христа, яка зберігала Слово у серці своєму. Вона подає нам приклад справжньої учениці – вміти, слухати, і служити. Все починається з того, щоб зрозуміти час Божий, розпізнати момент, коли потрібно зупинитися і почути голос Ісуса, зрозуміти, що Він очікує від нас. У цьому Пресвята Богородиця дає нам найдосконаліший приклад. Сьогоднішнє свято – нагода роздумати про дивне життя Тієї, яка стала Матір'ю Божого Сина, Відкупителя всього світу. Ісус звертає нашу увагу на те, що Марія була насамперед ученицею – тією, яка слухала і зберігала Слово Боже у своєму серці. Святий Августин влучно зауважує: «Марія перше, ніж стати Матір'ю, стала ученицею» (Проповідь 25. Про слова Господа). Коли ми дивимося на її життя, то бачимо риси найдосконалішої учениці. Насамперед, Марія була покликана, обрана. Учень Ісуса не сам обирає собі Вчителя. Ісус є Тим, Хто обирає апостолів, обирає своїх учнів, Хто кличе і сьогодні кожного з нас, щоб сиділи у Його ногах, щоб слухали Слово, щоб зберігали це Слово у своїх душах. Марія була тією, хто найдосконаліше слухала Боже Слово. Першу духовну лекцію Ісус дав своїй Матері, коли мав дванадцять років у Єрусалимській святині. Коли Марія з Йосифом шукали Його, Він сказав: «Хіба ви не знали, що Мені потрібно бути в тому, що належить Моєму Отцеві?» Євангелист Лука пише, що Марія це слово взяла глибоко до серця і постійно над ним роздумувала. Марія є найкращою ученицею також тому, що виявляє глибоку покору. Це означає, що вона готова не свою думку й не свою волю ставити на перше місце, а волю Божу, навіть коли не все зрозуміло людським розумом. Марія є живою іконою найдосконалішої учениці – вона є втіленням євангельських блаженств. Вона є вільною від прив'язаності до тимчасового, а тому повністю покладається на Господа. Вона приймає обставини свого життя, приймає те, що приносить їй доля. Не нарікає та не скаржиться, а бачить, як Господь провадить її в складних обставинах, оберігає родину. Для нас Марія – це найдосконаліша учениця, перша учениця Ісуса. Вона показує нам, що всі обставини нашого життя, якими б важкими вони не здавалися, коли ми дивимося на них очима віри, коли більше довіряємо Слову Божому та Його обітницям, аніж труднощам, які зустрічаємо, тоді завжди отримуємо допомогу від Господа. Пресвята Богородиця на власному досвіді пізнала, що Господь завжди виходить назустріч тим, хто довіряє Йому, що Він завжди є поруч, щоб допомогти у найскладніші хвилини життя. Дорогі у Христі, наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність,  традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква захоронила наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окремий народ, що не заломалися, не розплилися в чужому морю все це завдячуємо в першій мірі УГКЦ.  Сьогодні, коли святкуємо 130 річницю храму у вашому місці, хочу наголосити на тому, що він був і залишається духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, школою духовності та української національної свідомості.  Немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго і мудрого громадянина.  Святкуючи Різдво Пресвятої Богородиці, молімося до Бога через Її материнське заступництво, щоб і ми, подібно до Неї, змогли зрозуміти те «одне, що потрібно», вибрати ту частку, «яка ніколи не відніметься від нас». Нехай приклад Пресвятої Богородиці надихає нас бути справжніми учнями Христа – такими, що вміють і слухати Боже Слово, і служити ближнім з любов'ю. Нехай Її материнські молитви допоможуть нам зростати у вірі, надії та любові, щоб і наше життя стало справжньою відповіддю на Божий заклик. У це величне свято Різдва Пресвятої Богородиці ми з благанням звертаємося до Пресвятої Богоматері й у повній довірі до Божого Милосердя покладаємо всю нашу надію на Її Сина, а нашого Господа Ісуса Христа. Благаємо Тебе, Царице неба і землі: прийми під Свою особливу материнську опіку наших хоробрих воїнів, захисників Батьківщини, зберігаючи їх неушкодженими перед усіма ворожими наступами; захисти Своїм Покровом свободу й незалежність, соборність і цілісність нашої Батьківщини, щоб народ наш, визволений Твоїм заступництвом від воєнного лиха, вдячно прославляв Бога у Святій Тройці Єдиного. Молімся і борімся за нашу Україну, бо вона також наша Мати. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! + Ярослав 08 вересня 2025 року Божого,м. Сколе     Сьогодні наші серця наповнюються особливою радістю, бо ми святкуємо Різдво Пресвятої Богородиці – день, коли у світ прийшла та, яка стане Матір'ю нашого Спасителя. Це свято нагадує нам про дивний Божий план спасіння, який почав здійснюватися ще до того, як Архангел Гавриїл приніс Марії благовісну звістку. Коли ми говоримо про життя та служіння Господа нашого Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, апостолів, а також про життя ранньої Церкви, ми спираємося насамперед на Святе Писання – книги, написані під натхненням Святого Духа, які Церква приймає як канонічні, тобто як правило віри. Зокрема, про Пресвяту Богородицю ми найбільше знаємо з Євангелія від Луки, в якому про неї так багато розповідається, а також із Євангелія від Івана. Однак є події в житті Пресвятої Богородиці, про які ми знаємо не з канонічних книг, а з апокрифів – текстів, які відображають давню церковну традицію, хоча й доповнені народними деталями. Ці писання зберігають здорове ядро Передання Церкви, проте не є святими книгами у повному розумінні, тому не є канонічними для нас. Саме тому, коли ми святкуємо події, згадані в Євангелії, ми читаємо відповідні уривки – як на Стрітення чи Благовіщення. Але коли святкуємо події, відомі з Передання, тоді читаємо уривок про Марту і Марію. Кожного разу Євангеліє читається для того, щоб нас чогось навчити, щось роз'яснити, наситити нас Словом Життя. І на Богородичні свята, які прямо не згадуються в канонічних текстах, читається саме цей уривок, де йдеться не про Діву Марію, а про сестру Лазаря. Чому ж читається саме цей уривок про Марту і Марію? Тому що він відкриває нам духовну сутність Пресвятої Богородиці, показує нам, ким Вона є у своїй найглибшій основі. Пригадаємо цю євангельську сцену: Марта і Марія, сестри Лазаря, жили у Витанії – невеличкому містечку, яке було місцем перепочинку для прочан на шляху до Єрусалиму. Це було місце для відпочинку простих людей, адже багаті могли зупинятися в самому Єрусалимі. У Витанії бідніші прочани знаходили допомогу та лікування, якщо поранилися в дорозі. Ісус любив часто зупинятися в домі Лазаря, і його радо приймали там. Але цього разу відвідини були особливими, бо Господь йшов до Єрусалиму на свої страсті. Так багато ще треба було сказати, так багато ще треба було навчити своїх учнів. Марта, як завжди, хотіла прийняти Ісуса якнайкраще і клопоталася про все – це також був прояв її щирої любові до Господа. Але Марія відчувала, що цей момент особливий, тому сіла «у ногах Ісуса» і уважно слухала Його слова. «Сидіти у ногах» – це технічний вираз, що означає навчатися. Так викладали книжники: вони сиділи на узвишші, а учні розташовувалися у їхніх ногах. Марія стала ученицею, і це могло обурити багатьох, бо вона немовби «перетнула всі межі». У ті часи жінка не мала бути помітною, мала йти за своїм чоловіком, займатися домашніми справами. Але бути учнем і навчатися – це вважалося чоловічою справою. Можливо, це також обурило Марту, яка не встигала все приготувати і потребувала допомоги. Вона звернулася не до Марії, а безпосередньо до Ісуса: «Скажи їй, щоб мені допомогла». І Господь, не засуджуючи жодної з сестер, м'яко відповідає: «Марто, Марто! Ти клопочешся і турбуєшся про багато, але одного потрібно. Марія вибрала кращу частку, яка не відніметься від неї». Чому цей уривок читається на Богородичні свята? Тому що Пресвята Богородиця поєднала в собі служіння і слухання. Вона була першою ученицею Христа, яка зберігала Слово у серці своєму. Вона подає нам приклад справжньої учениці – вміти, слухати, і служити. Все починається з того, щоб зрозуміти час Божий, розпізнати момент, коли потрібно зупинитися і почути голос Ісуса, зрозуміти, що Він очікує від нас. У цьому Пресвята Богородиця дає нам найдосконаліший приклад. Сьогоднішнє свято – нагода роздумати про дивне життя Тієї, яка стала Матір'ю Божого Сина, Відкупителя всього світу. Ісус звертає нашу увагу на те, що Марія була насамперед ученицею – тією, яка слухала і зберігала Слово Боже у своєму серці. Святий Августин влучно зауважує: «Марія перше, ніж стати Матір'ю, стала ученицею» (Проповідь 25. Про слова Господа). Коли ми дивимося на її життя, то бачимо риси найдосконалішої учениці. Насамперед, Марія була покликана, обрана. Учень Ісуса не сам обирає собі Вчителя. Ісус є Тим, Хто обирає апостолів, обирає своїх учнів, Хто кличе і сьогодні кожного з нас, щоб сиділи у Його ногах, щоб слухали Слово, щоб зберігали це Слово у своїх душах. Марія була тією, хто найдосконаліше слухала Боже Слово. Першу духовну лекцію Ісус дав своїй Матері, коли мав дванадцять років у Єрусалимській святині. Коли Марія з Йосифом шукали Його, Він сказав: «Хіба ви не знали, що Мені потрібно бути в тому, що належить Моєму Отцеві?» Євангелист Лука пише, що Марія це слово взяла глибоко до серця і постійно над ним роздумувала. Марія є найкращою ученицею також тому, що виявляє глибоку покору. Це означає, що вона готова не свою думку й не свою волю ставити на перше місце, а волю Божу, навіть коли не все зрозуміло людським розумом. Марія є живою іконою найдосконалішої учениці – вона є втіленням євангельських блаженств. Вона є вільною від прив'язаності до тимчасового, а тому повністю покладається на Господа. Вона приймає обставини свого життя, приймає те, що приносить їй доля. Не нарікає та не скаржиться, а бачить, як Господь провадить її в складних обставинах, оберігає родину. Для нас Марія – це найдосконаліша учениця, перша учениця Ісуса. Вона показує нам, що всі обставини нашого життя, якими б важкими вони не здавалися, коли ми дивимося на них очима віри, коли більше довіряємо Слову Божому та Його обітницям, аніж труднощам, які зустрічаємо, тоді завжди отримуємо допомогу від Господа. Пресвята Богородиця на власному досвіді пізнала, що Господь завжди виходить назустріч тим, хто довіряє Йому, що Він завжди є поруч, щоб допомогти у найскладніші хвилини життя. Дорогі у Христі, наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність,  традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква захоронила наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окремий народ, що не заломалися, не розплилися в чужому морю все це завдячуємо в першій мірі УГКЦ. Сьогодні, коли святкуємо 130 річницю храму у вашому місці, хочу наголосити на тому, що він був і залишається духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, школою духовності та української національної свідомості. Немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго і мудрого громадянина. Святкуючи Різдво Пресвятої Богородиці, молімося до Бога через Її материнське заступництво, щоб і ми, подібно до Неї, змогли зрозуміти те «одне, що потрібно», вибрати ту частку, «яка ніколи не відніметься від нас». Нехай приклад Пресвятої Богородиці надихає нас бути справжніми учнями Христа – такими, що вміють і слухати Боже Слово, і служити ближнім з любов'ю. Нехай Її материнські молитви допоможуть нам зростати у вірі, надії та любові, щоб і наше життя стало справжньою відповіддю на Божий заклик. У це величне свято Різдва Пресвятої Богородиці ми з благанням звертаємося до Пресвятої Богоматері й у повній довірі до Божого Милосердя покладаємо всю нашу надію на Її Сина, а нашого Господа Ісуса Христа. Благаємо Тебе, Царице неба і землі: прийми під Свою особливу материнську опіку наших хоробрих воїнів, захисників Батьківщини, зберігаючи їх неушкодженими перед усіма ворожими наступами; захисти Своїм Покровом свободу й незалежність, соборність і цілісність нашої Батьківщини, щоб народ наш, визволений Твоїм заступництвом від воєнного лиха, вдячно прославляв Бога у Святій Тройці Єдиного. Молімся і борімся за нашу Україну, бо вона також наша Мати. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! Детальніше...

Проповідь на неділю перед Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2025)

07 вересня 2025
  Слава Ісусу Христу.Дорогі у Христі брати і сестри. Сьогоднішньою неділею свята Церква приготовляє нас до святкування празника Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста, а після свята неділя називатиметься Неділею після Воздвиження, і знову Церква ставитиме нам перед очі Животворящий Господній Хреста. Такий порядок церковних богослужінь має своє глибоке значення. Бо Господній Хрест становить центральне таїнство християнської віри. Через хрест Бог прагне показати нам найбільшу свою любов. Сьогоднішнє Євангеліє – весь Новий Завіт у скороченні, суть усього Євангелія. Це свого роду ісповідь віри ранньої Церкви про Особу Ісуса Христа і Його діло спасіння. Євангелист Йоан цими перлами благовісті впроваджує нас у таємницю Господнього Хреста і відкриває глибину Божої любові й милосердя до людства. Ця євангельська новина сказана в контексті розмови нашого Господа з Никодимом, законовчителем Ізраїля, який вночі таємно приходив до Ісуса, щоб послухати Його науки. Никодим, бачачи знаки, які чинив Ісус, зрозумів, що їх може чинити той, хто є від Бога. Христос навчає, що для того, щоб увійти в Царство Боже, людина повинна народитися з висоти (пор. Йо.3.13). Тобто, тільки Ісус Христос, Син Божий, який став Сином Чоловічим може об’явити волю і задум Небесного Отця про спасіння людини (пор. Йо.1.18) У цій розмові з Никодимом Ісус згадує про одну подію зі Старого Завіту (пор. Чис. 21, 4-9). Коли народ, вийшовши з Єгипту, й у пустині почав нарікати на Мойсея і на Бога. В той момент їх почали жалити змії, так що люди почали масово вмирати. Мойсей у молитві заступається за народ і Господь наказує йому зробити мідяного змія – і поставити людям перед очі як знак їхнього гріха, для того, щоб дивлячись на нього, людина усвідомила і зрозуміла свій гріх. Тоді особа яка розкаяно споглядала на мідяного змія не вмирала. Цю подію зі Старого Завіту Христос відносить до себе. Так треба Синові Чоловічому бути піднесеним… (пор. Йо.3,14). Таким чином євангелист Йоан передає нам слово Ісуса Христа про хрест. Пізніше Ісус скаже учням: «Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе» ( Йо. 12,32). Цей піднесений мідяний змій є прообразом хресної жертви Ісуса Христа. Так як у Старому Завіті ізраїльтяни споглядали на мідяного змія і залишалися при житті, так кожний, хто з вірою буде споглядати на розп’ятого Господа, визнаючи свої гріхи буде жити вічним життям. Адже за словами апостола Петра: «Він сам у своїм тілі виніс наші гріхи на дерево, щоб ми, вмерши для гріхів, жили для справедливости» (1 Пт. 2,24). Розп’ятий на хресті Господь поставив нам перед очі всяку злобу нашого гріха, щоб ми відвернулися від гріха і жили для Бога. Наше спасіння приходить через Господній Хрест і заради цього Бог став – Людиною. Немає спасіння в ідеях, у добрій волі, в бажанні бути хорошими... Єдине спасіння у розп'ятого Ісуса Христа, бо тільки Він, зміг прийняти всю отруту і злобу гріха, і зцілити нас. Хто не буде дивитися на Розп’ятого Господа так, як євреї в пустелі дивилися на мідяного змія, хто очима віри не побачить у ньому жертву Сина Чоловічого, той наражає себе на втрату вічного спасіння… Дорогі у Христі! Сьогодні у вашій парафії ми урочистістю, відзначаємо свято Різдва Пресвятої Богородиці. У нашій літургійній традиції цим святом розпочинається новий літургійний рік, а Успінням Богородиці завершується річне коло дванадцяти свят у році. Це свято нагадує нам про дивний Божий план спасіння, який почав здійснюватися ще до того, як Архангел Гавриїл приніс Марії благовісну звістку. Сьогоднішній празнику свідчить про те, що прихід Діви Марії у світ – це радість не тільки для праведних Йоакима та Анни, які довго й терпеливо очікували благословення Божого, але всієї вселеної, богослужіння пояснюючи причину цієї радости словами: “бо з Тебе засяяло Сонце правди, Христос Бог наш”. Тому сьогодні всі ми радіємо, що у світ прийшла Пречиста Діва, Яка, як співає наша Церква, “вводить Христа у вселенну”. Нині радіє небо і земля, бо з народженням Марії започаткувалося відкуплення людського роду, Вона-бо принесла нам порятунок, життя та вічне щастя, бо Вона стане Богородицею, Кивотом Нового Завіту, Матір’ю Христа Спасителя, Який знищив смерть і дарував нам життя вічне. З благословенним Різдвом Пресвятої Богородиці з’явилося на землі найпрекрасніше сотворіння, архитвір Божої всемогутности, Цариця ангелів – народилася Діва, єдина захищена від первородного гріха, Яка стане “чеснішою від херувимів”. Народилася Та, Яка вмістить у Собі Невмістимого Бога, Вона буде одночасно і Дівою, і Богородицею, Яку “ублажатимуть усі роди”, бо через хресну смерть Свого Божественного Сина стане й нашою Матір’ю. Пречиста Діва є єдиною, в чиїй долі знаходимо відповіді на багато питань, які ставить нам життя. Це не просто якісь побожні теорії, але дуже конкретні свідчення, які у життєвих випробуваннях дарують нам спокій та силу їх гідно подолати. Жодні терпіння ніколи не були для Богородиці причиною відчаю. Навпаки, послушно та терпеливо сповняючи Божу волю, вона особливо у стражданнях під хрестом, відкрила для нас правдиве розуміння змісту життя, та ціну справжньої радості з співучасті у сповнення спасительного Божого задуму, її свідчення запевнює, що в цьому житті терпіння відкривають людину на отримання допомоги з неба, на втіху від Бога, на розуміння волі Божої, і в кінці ведуть до закуштування іншої радості, ніж яку дає світ — радості, яку дарує Бог. Любі брати і сестри, у сьогоднішній свято хотів би звернутися до всіх Вас із заохотою до постійної прослави Матері Божої і Матері всього людства, так і до того, щоб у своєму житті ми намагалися ревно черпати із багатства чеснот Її боговгодного життя. Пресвята Богородиця подивляє нас Своїми духовними скарбами, гідними наслідування. Чесноти Богородиці та благодать Святого Духа ставлять Її вище за всіх, не тільки святих і праведних людей, але навіть небесних сил. Її віра та всеціле віддання Божій волі, терпеливе й мужнє перенесення всіх життєвих труднощів, материнська турбота, а головне – безумовне смирення та покора – це ті чесноти, які наповнюють все життя Пресвятої Діви Марії. Тому стараймося у своєму житті йти за тією світлою зорею − нашою Небесною Матірʼю. Як колись, так і сьогодні основними запитаннями для кoжнoго з нас є: як “бути людиною”? як навчитися мистeцтвa життя? якa дoрoгa вeдe дo щaстя? що маю зробити, щоб мати життя вічне? Відповіді на них можемо почути у храмі, бо храм − це місце зустрічі людини з Богом. Сьогодні ми освятили цей новий храм у вашому місті. Але не можемо заспокоїтись, нібито вже осягнули все, чого прагнули. Ви побудували цей храм рукотворний, щоб він допомагав нам розбудовувати храм нерукотворний. У цьому храмі Різдва Пресвятої Богородиці, ми, подорожуватимемо сторінками Святого Письма, вслухаючись у повчання Христа, який промовлятиме до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. Уважно вслухаймося в Боже Слово в кожну неділю і свято, бо воно, каже апостол, є «корисним, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий» (ІІ Тим. 3, 16–17). Тому спрямуймо свій погляд до Ісуса, піднесеного на хресті. Ми є Тілом Христа в нашому народі який сьогодні переживає агресію московії, і ми покликані бути поглядом на Ісуса всіх тих людей які борються з рашизмом, які страждають, поневолені, невинних дітей війни, бути їхнім поглядом зверненим до Господа, Який прославився на хресті, воскрес, вознісся на небо і кличе за собою всіх людей. Це один з аспектів покликання всіх нас, що творимо Церкву Христову як Його Тіло. Переживаймо це покликання у правді нашого розмоленого серця, у ревній і жертовній праці на благо захисту нашої Батьківщини та майбутнього блага нашого народу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 07 вересня 2025 року Божого,м. Мостиська     Детальніше...

Слово до освітян м. Дрогобича з нагоди Ювілейного року Надії (2025)

06 вересня 2025
Слава Ісусу Христу!Дорогі брати і сестри! У цей благословенний день ми зібралися на спільну прощу в Ювілейному році, присвяченому чесноті надії, щоб у молитві і слуханні Божого Слова розпочати новий навчальний рік. Ювілей завжди є особливим часом Божої благодаті. Традиція святкування Ювілейних років, започаткована Папою Боніфацієм VIII ще у 1300 році і триває вже понад сім століть. Це час, коли Церква закликає нас озирнутися на пройдений шлях, подякувати за ті щедрі дари, які ми отримали від Господа, і водночас відкритися на нові горизонти. Сьогоднішнє Слово Боже, яке ми чули від євангелиста Матея (Мт. 19, 13-26), складається з двох подій. Спершу бачимо, як до Ісуса приводять дітей, і Він приймає їх, благословляє та ставить за приклад: «бо таких є Царство Небесне» (Мт. 19, 14). А відтак Євангеліє змальовує зустріч Ісуса з юнаком, який запитує: «Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?» (Мт. 19, 16). Ці два євангельські епізоди поставлені поруч не випадково. Вони відкривають нам дві перспективи: простоту дитячої довіри та серйозність пошуку молодої людини. Саме ці виміри заслуговують особливої уваги, хто покликаний служити у сфері освіти. Бо педагоги щодня зустрічають дітей і молодь, допомагаючи їм зростати, виховувати і ставати на шлях зрілості. Отож, до Ісуса приводять дітей, аби Він поклав на них руки і помолився. Та учні з благих намірів починають перешкоджати, щоб дати трохи спокою Ісусові (пор. Мт. 19,13). Такий захисний спосіб довкола Ісуса не відповідає Його бажанням. Ісус з одного боку критикує дії учнів, а з іншого – закликає до переосмислення постаті дитини. У старозавітному Ізраїлі дитина юридично не визначалася окремою особою, а вважалася власністю родини, передусім - батька. Позаяк діти ще не знали Закону, то вважалися людьми виключеними із соціального життя. Вони не належали до активної і живої частини народу Божого. Та реакція Спасителя повністю руйнує їхню логіку. Він зупиняє їх і промовляє: «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене, бо таких є Царство Небесне» (Мт. 19, 14). У цих словах Божественний Учитель відкриває глибоку правду: саме в дитячій поставі розкривається щось суттєве про Небесне Царство. Не книжники зі своєю вченістю, не заможні зі своїми статками, не досвідчені дорослі, а діти – зі своєю простотою і довірою – стають образом тих, хто здатний увійти в Боже Царство. Це перевертає людське мислення. Дитина не прагне влади, не тримає в руках важелів контролю, не вважає себе самодостатньою. Вона відкриває руки, щоб прийняти дар, просить про те, що їй потрібно, і з радістю відповідає любов’ю на любов. У цьому – ключ до розуміння Божого Царства. Ми не спасаємо себе самі. Участь у ньому – це дар. Для того, щоб здобути Царство Небесне, необхідно уподібнитися дітям – у невинності, простоті серця, смиренні та живому усвідомленні нашої цілковитої залежності від Бога. Для вас, дорогі освітяни, ці слова мають особливу силу. Щодня ви зустрічаєте дитячий погляд – часом допитливий, іноді розгублений, інколи навіть бунтівливий, але завжди спраглий. У кожній дитині прихована жива потреба довіритися тому, хто поведе її далі. Коли дитина дивиться на вчителя чи вихователя, вона шукає не лише знання, а й опору, прикладу й упевненості. Але водночас нам, дорослим, важливо не втратити здатності вчитися від дітей. Бо, захоплені турботами, ми часто втрачаємо простоту. Ми зводимо захисні мури, прагнемо контролювати все довкола, тримаємося за власні досягнення й боїмося бути вразливими. А дитина вчить іншого: приймати день як дар, радіти малому, довіряти тому, хто поруч. Саме тому Ісус ставить дитину в центр, бо в її відкритості криється справжня мудрість – та мудрість, яку об’являє Отець. Недаремно Христос одного разу промовив: «Прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі, що ти затаїв це від мудрих та розумних і що відкрив немовлятам» (Мт. 11, 25). У Євангелії від Матея одразу після сцени з дітьми перед нами відкривається інший образ – зустріч Ісуса з молодим юнаком. Цей контраст не випадковий. Спершу ми бачимо дітей, які простосердечно йдуть до Христа, а потім – юнака, що вже переступив межу дитячої довіри та вступив у світ дорослих пошуків. Він приходить до Ісуса з питанням, яке торкається самого сенсу життя. «Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?» (Мт. 19, 16). У його запитанні ми впізнаємо багатьох молодих людей, які шукають відповіді: для чого я живу, якою дорогою йти до щастя, що зробити, аби не змарнувати життя? Ісус відповідає поступово. Спершу Він вказує на дотримання Божих Заповідей (пор. Мт. 19, 18-19). Це – основа морального життя, міцний фундамент, без якого не можливо збудувати нічого надійного. Юнак відповідає: «Все це я зберіг ізмалку. Чого мені ще бракує?» (Мт. 19, 20). І тут розкривається його щирість: перед нами не легковажний бунтівник, а серйозний і старанний хлопець, який дотримується закону, але відчуває, що цього замало. Саме це відчуття і приводить його до Ісуса. Він розуміє, що за межами правил є щось більше, чого прагне його душа. Тоді Христос промовляє: «Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за Мною» (Мт. 19, 21). У цю мить перед юнаком розгортається справжня драма. Він чує відповідь, але не може її прийняти. Євангелист зауважує: «І відійшов юнак засмучений, бо мав великі маєтки» (Мт. 19, 22). Його печаль не від браку знання, а від того, що він знає правду, але не наважується зробити наступний крок. Прив’язаність до багатства, яке він вважав гарантією свого життя, виявилася сильнішою за прагнення досконалості. Ця сцена вражає ще й тим, що вона залишається відкритою. Євангеліє не розповідає нам, що сталося з юнаком далі. Можливо, він так і залишився при своїх статках і печалі. А, можливо, після довгих роздумів таки наважився піти за Христом. Кінець не озвучений, бо ця історія стає питанням до кожного з нас: як ми реагуємо, коли Ісус ставить перед нами виклик, що перевищує наші сили? Чи відходимо сумні, чи довіряємо Йому і йдемо за Господом? Побачивши відхід юнака, Ісус обернувся до учнів і сказав: «Трудно багатому ввійти в Небесне Царство» (Мт. 19, 23). Це викликало подив, адже багатство вважалося знаком Божого благословення. Але Христос відкриває інший вимір: Божого Царства не здобути грошима чи привілеями. Коли ж учні запитали: «Хто ж тоді може спастися?», Він відповів: «У людей це неможливо, Богові ж – усе можливо» (Мт. 19, 25-26). У цих словах звучить велика надія. Шлях досконалості, запропонований Христом, перевищує людські сили. Ми самі не завжди здатні зректися усього чи зробити радикальний крок. Але Бог може те, чого ми не можемо. І ця істина важлива не лише для молоді, але й для кожного, хто її супроводжує. Коли ставимо поруч дві євангельські сцени – дітей, яких приводять до Ісуса, і молодого юнака, що сам приходить із запитанням, – перед нами відкривається глибока правда про життя. У дітях відкривається беззастережна довіра, відкритість і простота. Юнак же представляє світ вибору, відповідальності, прив’язаностей і випробувань. Ісус приймає обох. Напруження між дитячою простотою і юнацьким запалом проходить кожна людина. Для освітян ця напруга особливо близька. Ваше покликання – виховати молодь, яка вміє брати на себе відповідальність. Це вимагає поєднання простоти й мудрості. Простоти, щоб пам’ятати, що джерело виховання завжди в Божій благодаті. І мудрості – щоб відповідати на непрості запитання молоді, яка не задовольняється поверховими словами. Часто ми бачимо, як дитина, що колись довіряла безмежно, у підлітковому віці починає сумніватися й віддалятися. Це боляче, але природно: дорослішання завжди проходить через пошук власного шляху. Завдання педагога – бути поруч, щоб допомогти пройти цей шлях до зрілої довіри, де свобода поєднується з любов’ю і відповідальністю. Сьогодні ви, дорогі освітяни, живете і працюєте у світі, що змінюється з небаченою швидкістю. Технології, інформаційні потоки, нові форми комунікації – усе це щодня впливає на дітей і молодь. Учитель більше не є єдиним джерелом знань, бо учні мають смартфон, інтернет, доступ до безлічі думок і даних. З одного боку, це відкриває великі можливості, з іншого – створює небезпеку розгубленості, поверховості й втрати справжніх цінностей. У цьому контексті ваша роль стає ще відповідальнішою. Сучасна школа чи університет – це не лише місце навчання, а простір формування особистості. Діти й молодь часто приносять із собою досвід сімейних труднощів, поранень, невпевненості. І тоді ви стаєте не тільки викладачами предмета, але й свідками людяності, здатними вислухати, підтримати, подати приклад. У центрі – не навчальний план, а жива людина, яка потребує супроводу. Це служіння непомітне, позбавлене гучних аплодисментів, але його плід вимірюється у серцях тих, хто виріс під вашою опікою і згодом поніс у світ зерна, засіяні вами. Бути вчителем сьогодні – означає жити в цьому напруженні й не втрачати надії. Бо хоч завдання інколи здається непосильним, Христос запевняє: «Неможливе для людини – можливе для Бога» (пор. Мт. 19, 26). Саме з цієї перспективи звучать пророчі слова патріарха Йосифа Сліпого у його «Заповіті». Він бачив у науці не просто освітній процес, а силу, здатну піднести і відродити цілий народ. «Наука – це один із наріжних каменів-стовпів відродження та сили народу, а богословська наука – це євангельський заповіт Христа: «Ідіть і навчайте всі народи...» (Мт. 28, 19). Наука є «остоєю для Церкви в нашім народі», вона через її навчальні та виховні установи є «виховницею народу», бо через неї «одиниця стає тим багатіша, чим сильніше опановує її ідея, що обнімає небо і землю, час і вічність, історію і сучасність, серце і ум» (Заповіт, с. 6). Дорогі освітяни, брати і сестри! Кожен із вас щодня стоїть перед дітьми й молодими людьми, які потребують вашої присутності, вашого слова і терпеливості. У наш час це завдання набуло особливої ваги. Серед учнів сьогодні є діти й підлітки, змушені залишити свої домівки через війну, розв’язану московією. Є й ті, чиї батьки боронять Україну на фронті або віддали за неї життя. В їхніх очах можна побачити біль і тривогу, їхня довіра ще вразливіша, ніж будь-коли. Вони запитують не тільки про математику, історію чи літературу, а шукають сенсу життя, опори і надії. Цінність вашого покликання полягає не лише у знаннях, які ви передаєте, а у світлі, яке ви запалюєте в їхніх серцях. Коли дитина втрачає батька на війні, вона особливо потребує тих, хто зможе стати для неї свідком надії. Коли юнак чи дівчина носять у серці страх за батька чи брата, який захищає країну, вони чекають слова підтримки. Ви, дорогі освітяни, є тими, хто в умовах війни виконує потрійне завдання: навчати, виховувати, але й також зцілювати. Сьогодні наш народ є зранений. Ісус Христос, який благословив дітей, сьогодні благословляє і вас, щоб у ваших руках і словах діти та учні досвідчували любов небесного Отця. Ювілейний рік, у який ми переживаємо цю прощу, є нагодою побачити, що ваша праця – це служіння Богові й народові, це будування майбутнього навіть тоді, коли теперішнє сповнене болю. Сьогодні хочу особисто подякувати вам за вашу працю і ваше служіння. За те, що ви залишаєтеся поруч із дітьми й молоддю навіть тоді, коли вам самим важко. Дякую вам за те, що сієте слово. Нехай ця проща стане для вас запевненням, що Церква молиться за вас, що Бог довіряє вам одне з найцінніших завдань – виховувати тих, хто завтра буде творити життя нашої країни. Дорогі освітяни, у своїй щоденній місії ви неминуче зустрічаєте труднощі, які людськими силами часто неможливо подолати. Саме тут нам на допомогу приходять слова Спасителя: «У людей це неможливо, Богові – все можливо» (Мт. 19, 26). Тому дозвольте Господеві діяти у вас і через вас – і тоді ваша праця стане джерелом світла і надії, яке не згасить жодна темрява. Дорогі педагоги, пам’ятайте, що ви потрібні нашому народові, нашій державі. Церква сьогодні, як і століття тому, стоїть поруч із вами, маючи велике бажання вас підтримувати, бо праця й покликання педагога – це велике будівництво майбутнього України. На вас, дорогі педагоги: вихователі, вчителі та викладачі покладена велика відповідальність і сподівання – виховати майбутнє нашого народу. Тож нехай благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 06 вересня 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь з нагоди свята Положення Пояса Пресвятої Богородиці (2025)

01 вересня 2025
  Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє Євангеліє представляє нам розмову Ісуса Христа із багатим юнаком. Він запитав Ісуса: «Учителю добрий! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?» (Мт. 19, 16). Христос сказав йому дотримуватися заповідей. Тоді юнак відповів: «Все це я зберіг ізмалку. Чого мені ще бракує?» (Мт. 19, 20). Ісус вказав на те, що йому справді бракує: «Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною» (Мт. 19, 21). Потім ми читаємо сумні слова: «Почувши це слово, юнак відійшов смутний, мав бо велике майно» (пор. Мт. 19, 22). Правда в тому, що не юнак володів великим багатством, а багатство володіло ним. Він був опанований власними статками. Вони були в його житті на першому місці. Вони були його справжнім божком – ідолом. Ось чому Ісус просив його роздати майно бідним. Він не міг успадкувати вічне життя, поки Бог не стане першим в його житті, поки він не захоче звільнитися від свого рабства. Юнак із сьогоднішньої благовісті почув поклик Ісуса: «Ходи за мною» (Мт. 19, 20), але відійшов смутний, бо «мав велике багатство» (Мт. 19, 22). Ці слова ілюструють сказане в Нагірній проповіді Ісусом: «Бо де твій скарб, там буде і твоє серце» (Мт. 6, 21), а також: «Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або триматиметься одного, а того знехтує. Не можете Богові служити – і мамоні» ( пор. Мт. 6, 24). Смуток цього юнака спонукає нас замислитися. Часто і ми піддаємося спокусі думати, що матеріальні блага здатні зробити нас щасливими. Однак бачимо: для євангельського юнака саме вони стали перешкодою для прийняття Христового поклику. Він не зумів сказати «так» Богові й «ні» собі самому, «так» істині й «ні» себелюбству та втечі. Тож сьогоднішня благовість містить важливе повчання для кожного з нас. Вона торкається проблем і фундаментальних питань, які ніколи не втрачають актуальності. Людина завжди шукає відповіді: який сенс мого життя, яким шляхом мені йти, яка справжня шкала цінностей? «Що маю робити, щоб осягнути життя вічне?» – ці питання виникають у думках, совісті й серці кожної людини. Але щоб відповісти на такі питання, слід передусім вірити у саме існування вічного життя. Бо слово «вічність» невіддільне від слова «Бог», адже лише Бог є вічним. Бути учнем Ісуса означає жити любов’ю, бо важливі не тільки наші зовнішні вчинки, але й внутрішня мотивація. Важливо розуміти, що вічне життя – це невимовний дар Бога для всіх людей. Бог є більшим за усі наші слабкості й немочі. Він єдиний може зробити те, що є неможливим для людей. Він – Бог великих несподіванок, Бог, Який кличе нас до простоти серця, відважної довіри й справжньої свободи, щоб ми могли приймати Його незліченні дари. Адже сам наш Господь сказав: «Коли ви робите все, що я вам заповідаю, то ви – друзі мої» (Йо. 15, 14). Правдива любов завжди вимагає зусилля, особистої участі у виконанні Божої волі, вірності та посвяти. Так і наші воїни-звитяжці, з любові до своєї Батьківщини, захищаючи її від орди московії, стають справжніми героями. Сьогодні наша Церква також з особливою урочистістю відзначає свято Положення Чесного Пояса Пресвятої Богородиці у славному Влахернському храмі у Константинополі. У ці криваві дні нечуваних воєнних випробувань, коли над нашою благословенною землею лунають вибухи й розноситься ворожий залізний гуркіт, це свято набирає для нас, дітей страждальної України, особливо глибокого та пронизливого змісту. Воно нагадує нам про незмінну, всеохопну материнську турботу Пречистої Діви Марії над людським родом і про безмірну силу Її всесильного заступництва перед Престолом Небесного Царя. Про початки цього свята розповідає нам давнє церковне передання. Коли святий апостол Тома, названий Близнюком, запізнився на погребіння Богоматері й зі сльозами та розбитим серцем благав відкрити Її гробницю, то не знайшов там тлінного Її пречистого тіла. Бо Непорочна Богоматір була вознесена на небеса у Божественну славу з пречистим тілом і душею. Натомість апостол отримав від Самої Цариці Небесної безцінний дар – Її святий пояс, що сяяв небесним світлом. Він став незмінним знаком та непохитною запорукою Її вічної присутності серед вірних – немов золота канва, що єднає землю з небом. Спершу ця неоціненна святиня перебувала у святому граді Єрусалимі, а згодом, за імператора Аркадія, була урочисто перенесена з великими почестями та молитовними процесіями до величного Константинополя. Там, у Влахернському храмі, Чесний Пояс Пресвятої Богородиці став невичерпним джерелом численних чудес і зцілень, мов жива ріка Божої благодаті, що огортає тих, хто прибігає під Її покров. У Святому Письмі пояс є символом готовності до служіння та пильності духу: «Стійте, підперезавши стегна ваші істиною» (Еф. 6,14). Так і Діва Марія завжди з покорою й радістю виконувала святу волю Всевишнього, навчаючи того ж і нас. Про Її близькість і захист свідчить також святий Герман Константинопольський: «Ти, о Матір, близька до всіх і захищаєш усіх, і хоча наші очі не можуть бачити Тебе, ми все одно знаємо, о найсвятіша, що Ти живеш серед нас і присутня в нашому житті найрізноманітнішими способами» (Слово на Успіння). У літургійних текстах цього дня чесний пояс називається «кивотом освячення», «священною огородою», «криницею зцілень», «славою і похвалою». Кожен із цих образів розкриває різні виміри присутності Богоматері. У Старому Завіті ковчег завіту був видимим знаком Божої присутності серед Ізраїля, джерелом захисту і сили. У Новому Завіті Пресвята Діва стає живим ковчегом, бо носила в собі Самого Бога. І навіть після завершення свого земного шляху вона залишає нам «дар прецінний» і «невід’ємне багатство», що вказує на Її постійну близькість. Пояс, який торкався «Богоотроковиці, прецінний по благодаті», сьогодні огортає всю Церкву й нагадує нам, що Божа Мати поруч із нами. Особливо спільнотний вимір заступництва Богоматері прославляється у літургійних стихирах свята: «Наче вінцем пресвітлим, Всепречистая Богородице, поясом твоїм святим Церква Божа огорнулася». Цей образ говорить про весь Божий народ. Як пояс збирає воєдино одяг, так молитви Пресвятої Богородиці об’єднують спільноту, не дозволяючи їй розпастися. У часи тяжких випробувань, особливо з початком російської агресії, саме Її заступництво допомагає нашому народові вистояти, не зламатися під тягарем страждань і не втратити єдності. Коли звертаємося до Неї в молитвах, ми просимо, щоб Вона огорнула і перепоясала наш «багатостраждальний народ», зцілила поділи, втішила зранені серця і зміцнила у випробуваннях. Коли війна загрожує самому існуванню України, чесний пояс Владичиці стає знаком того, що вона перепоясує нас силою з висот, покриває своєю любов’ю і не дозволяє ворогові перемогти нас. Особливо промовистим є літургійний образ міста, укріпленого поясом Богородиці: «Подала єси градові твоєму пояс твій, Преславна, як преміцну огороду». Як колись Константинополь знаходив захист під покровом Богородиці, так і сьогодні Україна перебуває під Її особливим заступництвом. Вона чує кожну молитву матері за сина-захисника, кожне благання про мир, кожен зойк болю і тихий подих надії. Пресвята Богородиця є Матір’ю надії, яка не дозволяє нам впасти у відчай. Як любляча земна мати залишає своїм дітям пам’ять про себе, так і Богородиця передала нам свій чесний пояс і ризу, щоб ми завжди пам’ятали про Її близькість і знали, що Пречиста невтомно молиться за нас. Хто живе під Її покровом, той знаходить у Ній силу й відвагу, непохитну надію і світло серед темряви. Дорогі у Христу! Сьогодні ми освятили цей оновлений храм. Але не можемо зупинитися, думаючи, що вже осягнули все, чого прагнули. Ви відновили цей храм рукотворний, аби він допомагав нам розбудовувати храм нерукотворний. Апостол Павло називає людину «храмом Духа Святого» (пор. 1Кор. 6, 19). І саме ці духовні храми людських душ сьогодні потребують оновлення: у минулому столітті вони були десятиліттями нищенні комуністичним режимом, а у ХХІ ст. вони наражаються на не менш небезпечного ворога – невидимого, але підступного, що намагається вбити в душі все святе, стерти межу між добром і злом, поширюючи дух вседозволеності, споживацтва та гедонізму. У цьому храмі святих Богоотців Якима й Анни ми вирушатимемо у духовну подорож сторінками Святого Письма, вслухаючись у слова Христа, який промовлятиме до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. Уважно слухаймо Боже Слово в кожну неділю й свято, бо воно, каже апостол, є «корисним, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий» (ІІ Тим. 3, 16–17). У цьому храмі ми, подібно до учнів в Емаусі (Лк. 24, 30–31), пізнаватимемо Христа при ламанні Євхаристійного Хліба, яке звершуватиметься на щойно освяченому Престолі. Пам’ятаймо про потребу частого й гідного причастя Святих Тайн, бо вони є «ліком безсмертя», що не лише оберігає від смерті, а й дарує життя вічне у Христі Ісусі. Цей храм має стати для нас тим, чим стала печера Воскресіння для апостолів і жінок-мироносиць — утвердженням у вірі та спонукою до її проповіді. Зайшовши до гробу, де було покладене тіло Христа, вони переконалися: Христову Істину неможливо знищити ані брехнею, ані обманом, ані підступом чи зрадою. Саме звідти вони поспішили сповістити світові: Христос переміг смерть! Так і ми: почуте й пережите у цьому храмі має спонукати нас ділитися цим досвідом з іншими. Виходячи з цього святого місця, несімо євангельську звістку у свої домівки, виховуймо дітей і внуків добрими синами й дочками Церкви та відповідальними громадянами своєї держави. Поширюймо її у місцях навчання, праці й відпочинку, щоб ділитися радістю Христового спасіння з усіма ближніми. Нехай молитвами Пресвятої Богородиці Господь зміцнить нашу віру, укріпить надію, наповнить любов’ю наші серця й дарує Україні справедливий мир і перемогу над силами зла. Нехай Господь пошле зцілення пораненим, розраду скорботним, повернення полоненим, а всьому нашому народові – свободу і відновлення. Нехай Чесний Пояс Пресвятої Діви буде для нас символом духовної сили й непохитної впевненості в Її заступництві. А Її небесний покров нехай завжди оберігає наш народ і веде його до перемоги! Пречиста Діво, Мати Божа, спаси нас! Чесним Поясом огорни Україну, захисти від ворога-агресора і даруй нам перемогу і справедливий мир! А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 31 серпня 2025 року Божого,с. Станиля     Детальніше...

Слово до освітян з нагоди Ювілейного року Надії (2025)

30 серпня 2025
  Слава Ісусу Христу!Дорогі брати і сестри! Дозвольте сьогодні з великою радістю привітати всіх вас, дорогі освітяни, які сьогодні прибули на цю ювілейну прощу. Це особлива мить – молитися разом у ювілейному році, який присвячений чесноті надії. Традиція таких Ювілейних років, започаткована Папою Боніфацієм VIII ще у 1300 році і триває вже понад сім століть. Згідно з усталеним звичаєм, Ювілейний рік оголошується кожні 25 років. Блаженної пам’яті Святіший Отець Франциск проголосив 2025 рік ювілейним і присвятив цей рік чесноті надії, яка, за словами апостола Павла, «не засоромить» (Рим. 5, 5). Сьогоднішнє слово Боже від євангелиста Матея є для нас особливо промовистим. Господь іде в Єрусалим, до міста, де вже близько Його страсті, смерть і воскресіння. Це момент напруги, коли все Його служіння наближається до кульмінаційного завершення. Біля дороги сидять двоє незрячих. Вони – люди на узбіччі, ті, кого часто суспільство не помічає. Вони не можуть працювати чи жити повноцінно, залежні від милостині. Їхнє життя відображає очікування, пасивність і залежність від чужого співчуття. Євангельські сліпці були незрячими фізично, однак мали духовний зір – віру в Христа. Вони не бачили того, що бачили інші люди: навколишній світ із його зовнішніми ознаками та формами, людський вигляд, тощо. Водночас вони бачили те, чого інші люди не помічали – оком віри побачили Бога в Ісусі Христі. «А коли почули, що Ісус переходить мимо, закричали, кажучи: «Господи, Сину Давида, змилуйся над нами!» (Мт. 20, 30). Люди намагаються змусити їх замовкнути, хто буде слухати двох жебраків? Проте ці сліпці не здаються, а починають ще більше просити про помилування: «Змилуйся над нами, Господи, Сину Давида!» (Мт. 20, 31). Дуже цікаво, Ісус почув їхній крик, зупинився і запитав: «Що бажаєте, щоб я учинив вам?» (Мт. 20, 32). Здавалося б, відповідь очевидна – вони сліпі, отже, хочуть прозріти, знову бачити. Але Спаситель хоче, щоб вони самі про це сказали. Бо зустріч із Богом передбачає не лише пасивне очікування чуда, а й усвідомлене прохання, відкритість серця на дар. І вони кажуть: «Господи, щоб очі нам відкрилися» (Мт. 20, 33). Оздоровлення Ісусом двох незрячих людей відкриває нам віру, як очі душі, як духовний зір, який допомагає нам пізнавати Бога. У Святому Письмі «бачити», «бути зрячим» означає бути віруючим. Віра – це є особлива властивість людської особи проникати в глибину дійсності, бачити набагато глибше, ніж це можуть зафіксувати лише тілесні очі, і тому віра часто ще називається прозрінням, просвіченням людини. На основі євангельської розповіді про зцілення незрячих спробуймо перенести факт сліпоти з площини фізичної в площину духовну. Сліпці отримали оздоровлення своєю витривалою і наполегливою вірою. Їх віра у те, що Господь, Який прийшов у світ та іменується Сином Давидовим, може дарувати їм зір, не була принагідною чи непевною. Інакше вони б не взивали так голосно і так наполегливо, а тим більше замовчали б після людських докорів. Однак, два сліпці не зважають на людські докори, а ще дужче проявляють свою віру. Вони настійливо просять милості в Ісуса Христа. Далі Євангелист зазначає, що Ісус «змилувався, доторкнувсь їхніх очей, і негайно же прозріли й пішли слідом за ним» (Мт. 20, 34). Вони прозріли і пішли за Христом. Їхнє прозріння – це не лише відновлення фізичної здатності бачити, але й новий спосіб життя: йти за Ісусом, який є Світло світу, «Світло народів», як навчають Отці ІІ Ватиканського собору. У Святому Письмі сліпота часто зображується як духовний стан людини. Це неспроможність розпізнавати Божу волю, жити в правді. Пророк Ісая говорить: «Народ, що в пітьмі ходить, уздрів світло велике; над тими, що живуть у смертній тіні, світло засяяло» (Іс. 9, 1). Пророк вказував на прихід Месії як Того, хто дарує світло тим, що перебувають у темряві. «Того дня глухі почують слова книги, очі сліпих прозріють із темряви та пітьми. І бідні дедалі більше у Господі веселитимуться, і вбогі між людьми радітимуть Святим Ізраїля» (Іс. 29,18-19). Людина може мати гострий фізичний зір, але бути сліпою до потреб ближнього, до Євангельської правди, до присутності Бога. Такою була ситуація багатьох фарисеїв, яких Ісус називає «сліпими проводирями» (Мт. 23, 16). Натомість духовне прозріння – це завжди Божий дар, здатність побачити світ у світлі Божої правди і задуму. Це зміна мислення, новий спосіб життя. Прозріти – означає повірити, що Христос є Господь. Хто не знає «дороги» надприродного світла, є духовно незрячим. Хто тільки захоплюється Христом, але Його не знає, не йде за Ним, той є подібний до того, хто в темряві сидить при дорозі і не просить про світло, щоб жити, не благає в Христа оздоровлення. Хто ж пізнає сліпоту свого серця, відчуває брак надприродного світла через свою гріховність, той взиває з глибини своєї душі: «Icyсе, Сину Давидів, змилуйся надо мною»! Яскравий для нас приклад – апостол Павло. Ще до свого прозріння, Савло, ревний фарисей, переслідувач учнів Христа, був певний, що служить Богові про якого навчала старозавітна синагога, але насправді боровся проти Нього, переслідуючи християн. На дорозі до Дамаску його вразило світло з неба. Він упав на землю і осліп. Його фізична сліпота стала образом внутрішньої. Він три дні не бачив і не їв. І лише коли Ананія – учень Христа, поклав на нього руки, він прозрів, і «немов луска з очей йому впала» (Дія. 9, 18). Від цього моменту починається його «нове життя». Павло стає «апостолом народів», несучи світло Євангелія до кінців землі. Справжнє прозріння – це зустріч зі світлом Христа, яке преображує життя. Євангельський уривок завершується такими словами: «Вони прозріли й пішли слідом за ним» (Мт. 20, 34). Справжнє прозріння завжди веде до учнівства. Хто відчув на собі Боже світло, той не може залишитися на місці. Він іде за Христом, бо розуміє, що лише в Ньому – справжній сенс життя. Дорогі освітяни, прозріння, яке Христос дарує незрячим, – образ того, що правдиве знання і світло завжди йдуть разом. Господь показує, що бачити світ – це означає бачити його в істині, у світлі Божої премудрості. Ви є тими, хто покликаний передавати знання, але знання без просвічення є недосконале. Ми знаємо, що у світі є багато інтелектуалів, які мають знаннями, але залишаються духовно незрячими. Їхній розум відкритий для складних теорій, але серце їхнє закрите на Бога. І тому їхні знання не служать добру, а часом навіть стають знаряддям для зла. Справжнє знання повинно поєднуватися зі світлом Божої премудрості. Бо саме Христове світло дає сенс тому, що ми знаємо і робимо. Якби людина мала величезну ерудицію, але не мала здатності відрізнити добро від зла, вона залишається у темряві. І тут починається велика відповідальність педагога. Бо виховання не обмежується тим, щоб наповнити учнів інформацією чи науковими формулами, важливіше – навчити людину повноцінного життя за Божим задумом. Дорогі освітяни, праця педагога – це жертва, вкладена у майбутнє покоління, яке саме зараз зазнає випробувань війною, викликами моралі та ідентичності. Тому особлива подяка всім, хто надає простір Богові в освітньому процесі: хто вчить не лише набувати знання, але прикладає зусилля у виховуванні молодь у дусі свободи, відповідальності й християнських цінностей. Справжня освіта – це не лише засвоєння фактів, це - процес розпізнавання добра, шлях до істини і зростання у любові. Це шлях до глибшого пізнання самого себе і Божого задуму щодо кожного з нас. Освіта без духовного фундаменту втрачає свою цілісність і стає поверховою. Саме тому Церква з великою повагою і надією дивиться на місію вчителя, педагога, наставника – особи, що провадить молодь до повноти життя у Христі – Господі. Світло Христове, просвітлює не тільки наше життя, але й вказує шлях усьому людству. У Христі Воскреслому ми бачимо не лише перемогу над смертю, але й повноту краси людського життя. Бо Христос, як Вчитель і Пастир, не просто передає знання, але відкриває істину – ту, що веде до свободи: «І спізнаєте правду, і правда визволить вас», каже Господь (пор. Йо. 8. 32). Тому сьогодні звертаємо увагу на вас, дорогі освітяни, як на своєрідний пункт незламності для молоді та їхніх батьків. У час війни, невизначеності, моральних і соціальних потрясінь саме вчитель часто стає тим орієнтиром, на якого дивиться молода людина, шукаючи відповіді на глибші питання: хто я, у кого вірити, заради чого жити. Ви є опорою, що тримає духовно-науковий фронт країни, виховуючи майбутнє країни, як особистостей зі стійкими моральними цінностями. Ваше щоденне служіння – це знак, що Україна не впала духом, що наш народ має майбутнє, бо є кому формувати сумління молоді. У ваших зусиллях є промінь надії й сили, що передається далі – від серця до серця, від учителя до учня, від покоління до покоління. Тож дорогі педагоги, ви покликані ставати тими, хто не лише передає знання, але відкриває дітям і молоді дорогу до справжнього світла, яким є Христос. У цьому сенсі ви є продовженням місії Ісуса, який відкривав очі сліпим. Бо не завжди сліпота є фізичною. Часом вона більш небезпечніша – духовна, коли людина не бачить сенсу свого життя, коли губиться серед випробувань і спокус, коли тоне у темряві гріха. Саме тоді вона потребує того, хто вкаже їй на Христа, хто допоможе вигукнути разом із нею: «Icyсе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!». Нехай Господь благословить усіх вас, дорогі освітяни, щоб ви завжди залишалися провідниками до розпізнавання Божої істини. Нехай ваші слова і вчинки запалюють у серцях дітей і молоді жагу до правди, добра і краси. І нехай ця ювілейна проща буде знаком того, що ви йдете разом, підтримуєте одні одних і черпаєте силу у Христі, який є «світло світу». А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і єдність Святого Духа нехай перебуває з усіма вами! Амінь + Ярослав 30 серпня 2025 року Божого,м. Дрогобич   Детальніше...

Проповідь з нагоди відкриття навчального року в ДДС (2025)

25 серпня 2025
Слава Ісусу Христу!Всесвітліший отче Ректоре, всечесні отці, дорогі викладачі, любі браття семінаристи, брати і сестри у Христі! Дозвольте сьогодні ласкаво привітати Вас з нагоди початку нового навчального року, у якому пізнаватимемо науку нашого Спасителя, заглиблюватимемося у таїнства віри, приготовляючи себе до прийняття великого дару – священства. Це чергова сходинка у нашому духовному та інтелектуальному зростанні. Для кожного з вас це особливий момент, адже такий духовно-академічний початок завжди несе в собі щось особливе у пізнанні Бога. Євангельська благовість апостола Марка розпочинається такими словами: «Початок Євангелії Ісуса Христа, Сина Божого» (Мр. 1, 1). У цих коротких, але глибоких рядках євангелист, натхненний Святим Духом, відкриває нам не просто черговий людський твір, а слово, яке вводить у нас нову реальність. Адже цей «початок» перегукується з першими словами книги Буття: «На початку сотворив Бог небо й землю» (Бут. 1, 1). Там Бог своїм Словом створив світ із небуття; тепер же у Христі розпочинається «нове творіння», нова історія і нове життя. У кожному біблійному «початку» ми бачимо, що сам Господь входить у людську історію, і з того моменту вона вже ніколи не залишається тією самою. Коли Христос приходить на Йордан, щоби прийняти Хрещення від Івана, знову ж розпочинається початок Його публічного служіння. Саме тут ми чуємо голос Отця: «Ти єси Син мій любий, у тобі – моє уподобання» (Мр. 1, 11), і бачимо Святого Духа, що «як голуб сходив» (Мр. 1, 10) на Сина Божого. Це не просто початок нової діяльності, а момент богоявління – об’явлення Бога серед людей. На Йордані відкривається таїнство: початок – це завжди більше, ніж здається. Для стороннього погляду Христос просто стає в ряд з іншими людьми. Але голос Отця і зішестя Святого Духа відкривають, що це – нова сторінка в історії спасіння. Подібно й наші початки здатні приховувати в собі більше, ніж ми бачимо зовні. Насправді, кожен початок навчального року в семінарії можна сприймати як своєрідний «Йордан», «богоявління», час Господніх відвідин. Дорогі браття, ви навчаєтесь у семінарії не лише для того, щоб здобути знання чи виконати обов’язки, але насамперед – щоб дозволити Богові діяти у вашому житті. Зовні може здаватися, що це лише повторення знайомого вже циклу. Але в Божих очах кожен початок має унікальний зміст. Господь щоразу творить нове (пор. Од. 21, 5): дає силу там, де з’являється втома; відновлює радість, коли оселяється рутина; відкриває нове бачення там, де загрожує звичка чи байдужість. Сьогоднішнє Євангеліє благовістує нам, що одразу після Хрещення Ісуса бачимо незвичний розвиток подій. «І відразу Дух повів його в пустиню; і він перебував у пустині сорок день, спокушуваний сатаною, і був із дикими звірями, а ангели йому служили» (Мр. 1, 12-13). У першій частині євангельського уривку ми чули як пролунав голос Отця з неба, як Дух Святий зійшов на Ісуса у вигляді голуба, як небо розкрилось, і було засвідчено ким Він є насправді – улюбленим Сином Божим. Здавалося б, тепер мало б розпочатися щось тріумфальне: гучна проповідь, чудеса, зцілення, тощо. Але Євангеліє веде нас несподіваним шляхом: замість овацій і чудес – спокуси у пустелі. У біблійній традиції пустеля завжди мала особливе значення. Саме там Ізраїль вперше по-справжньому пізнав Бога після виходу з Єгипту. Там народ блукав сорок років, вчився жити не власними силами, а щоденною манною з неба. Там він переживав очищення, випробування, саме там отримав Закон і досвід Божої близькості. Пустеля завжди була місцем зустрічі й водночас місцем випробувань. Тому не дивно, що й Христос розпочинає свій шлях саме там, куди веде Його Дух Божий. Бо, пройшовши пустелю і спокуси, Господь звіщає благовість, кажучи: «Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангелію» (Мр .1, 15). Дорогі брати-семінаристи, якщо ми справді хочемо бути учнями Христа, ми не уникнемо своєї пустелі. Для вас, семінаристів, таким місцем є роки навчання у семінарії. Може, ви цього ще не відчуваєте, але семінарія – це не лише лекції, книжки чи іспити. Це час, коли Бог занурює вас у внутрішню боротьбу: коли спливають назовні сумніви, страхи, слабкості, але водночас стає очевидною Божа вірність. У пустелі немає нічого зайвого: немає шуму, що міг би заглушити голос Бога, немає розваг чи втеч, немає де сховатися від самих себе – і саме в цьому її сила. У цьому сенсі й семінарія є своєрідною пустелею. Тут ви поступово вчитеся дивитися в обличчя власним слабкостям і спокусам, вчитеся розпізнавати, як у вашому серці діють гордість, заздрість чи втома. І тут же вчитеся довіряти Богові, коли ці спокуси вас випробовують. Слід пам’ятати: пустеля не є для того, щоб зламати людину, а щоб її зміцнити. Як золото випробовується у вогні, так і покликання проходить очищення у пустелі. Тому не бійтеся її. Прийміть свою пустелю як дар. Не тікайте від моментів, коли стає важко, коли приходить спокуса здатися, коли відчуваєте втому. Саме там, на пустелі, формується те серце, яке зможе в майбутньому бути опорою для інших. На пустелі ми також вчимося розпізнавати «знаки часу», що справді важливе. У ній зникають ілюзії. Так само і в семінарії: ви вчитеся дивитися на світ, на власне життя не поверхово, а в світлі Євангелія. Ви вчитеся відрізняти голос Божий від голосу спокусника, правду від брехні, шлях життя від ілюзії легких рішень. І це, зрештою, робить вас здатними у майбутньому бути тими пастирями, які ведуть Божий люд до Господа. Дорогі браття, після пустелі Христос починає Свою публічну діяльність. Його перші слова звучать так: «Сповнився час, і наблизилося Царство Боже; покайтеся і вірте в Євангеліє» (Мр. 1, 15). Це дуже прості, але водночас вимогливі слова. Адже йти за Христом – означає прийняти певний спосіб життя, мати в серці чіткі орієнтири. Без цього шлях учень може швидко втратити силу і сенс. Саме тому Церква подає нам три головні джерела духовного життя учня: молитва, аскеза і церковний досвід. Перш за все – молитва, яка є центром семінарійного життя. Бути учнем означає бути поруч із Учителем: слухати Його, жити Його словом, черпати з Його присутності. Недарма каплиця у нашій семінарії розташована в самому центрі корпусу. Це невипадково: у центрі життя має бути молитва. Молитва вчить уважності, формує здатність слухати. Це вміння є однією з найважливіших чеснот майбутнього священника. Бо хто не відкривається на голос Бога, той не зможе по-справжньому почути і ближнього. Поруч із молитвою стоїть аскеза. У культурі, де так високо цінується комфорт і задоволення, слово «аскеза» звучить дивно й суворо. Але без неї людина стає рабом власних настроїв і бажань. А священник не може бути рабом. Він покликаний бути вільним – для Бога і для людей. Аскеза – це не лише піст чи зовнішні обмеження. Це здатність сказати «ні», коли щось загрожує поневолити серце. Це вміння жити впорядковано, не дозволяючи пристрастям керувати життям, відмовитися від зайвого, щоб залишитися відкритим для справді важливого. У семінарії аскеза може проявляється навіть у малому: вчасно піднятися зранку, обмежити розваги, не шукати легких рішень. Але саме вірність у малому формують справжню свободу: ви вчитеся бути господарями своїх бажань, а не їхніми невільниками. Третє джерело – церковний досвід. Покликання не формується у вакуумі. Семінарія — це не віддалена академічна вежа зі слонової кістки. Як підкреслюють Отці ІІ Ватиканського Собору, семінарія – це «серце єпархії». Тут ви вчитеся жити тим, чим живе вся Церква: богослужінням, спільнотою, традицією, послухом, життям у Таїнствах. Церковний досвід народжується у спільноті. Ви живете поруч із братами, які мають різні характери, звички й слабкості. І це не випадковість. Бо священник покликаний приймати не «ідеальних» людей, а реальних. Тому саме тут ви щодня практикуєте терпеливість, милосердя й любов. Церковний досвід означає також послух. Тут ви поступово вчитеся довіряти не лише власним судженням, а й мудрості Церкви, її традиції, настоятелям і вихователям. Послух виховує смирення, а смирення відкриває серце для справжньої радості. Отже, молитва, аскеза і церковний досвід – це три стовпи, на яких будується шлях учня. Вони ніколи не бувають легкими. Інколи молитва здаватиметься важкою, аскеза – надто обтяжливою, церковний ритм – важким і вимогливим. Але саме через них Бог формує зрілість, без якої неможливо стати справжнім священником. Дорогі брати-семінаристи! Навчання в семінарії – це значно більше, ніж здобути диплом чи опанувати філософію, богослов’я, канонічне право та інші дисципліни. Найглибший сенс цього часу полягає в тому, щоб дозволити Богові поступово переображати ваше серце. І, можливо, траплятимуться моменти втоми чи сумнівів, коли ви запитаєте себе: «Навіщо ці складні іспити? Чому стільки вимог? Чи вистачить у мене сили стати священником?» – саме тоді Господь закликає вас довіритися Йому ще більше. Як Христос розпочав Свою місію після випробувань у пустелі, так і ви вступаєте в кожний новий етап через виклики. Плекайте вірність у малому, будьте терпеливими до самих себе та до своїх ближніх. Розпочніть цей новий академічний рік із глибокою довірою до Бога, просячи в Нього благодаті зростати у мудрості й смиренні, та залишатися вірними у всьому, до чого кличе вас Свята Мати-Церква. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і єдність Святого Духа нехай перебуває з усіма вами! Амінь. + Ярослав 25 серпня 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Звернення преосвященного владики Ярослава (Приріза), Єпископа Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ, з нагоди 34-ої річниці відновлення Незалежності України (2025)

24 серпня 2025
Всечесні і преподобні отці! Преподобні сестри! Дорогі в Христі брати і сестри!Слава Ісусу Христу! 24 серпня 2025 року Божого відзначаємо велике національне свято – відновлення Незалежності України. Про день, який стався 34 роки тому, мріяли мільйони синів і дочок українського народу. Українська незалежність – вимолена вірними, оспівана поетами й кобзарями, здобута довготривалою віковою боротьбою та скроплена кров’ю найкращих синів і дочок України. Відзначаючи 34-роковини відновлення Незалежності України, ми схиляємо голови у пам’ять про тих, хто поклав своє життя за волю і кращу долю нашої Батьківщини впродовж багатьох століть, зокрема й за час новітньої збройної агресії московії супроти нашої держави. Наша Батьківщина не постала 34 роки тому, її історія сягає прадавніх часів, а традиції державотворення беруть початок із десятого століття, коли паросток нашого народу був прищеплений до животворної лози християнської віри. З тих пір український народ утверджував свою духовність, культуру, освіту, державність, прямуючи дорогою християнських цінностей, якою є Господь наш Ісус Христос, Котрий сказав про Себе: «Я є дорога, правда і життя» (Йо.14,6). Євангельські істини були настільки глибоко закорінені у свідомості українців, що виражалися переконанням: краще вмерти вільним, аніж жити рабом; краще зберегти гідність, жертвуючи собою, ніж втратити власне майбутнє та майбутнє народу, йдучи на компроміси зі злом і неправдою. Як християни, ми знаємо, що зло не має в собі буття, але здавна уособлювалося в образі тиранів, диктаторів і воплочувалося у виді антигуманних систем фашизму, більшовизму, а тепер – рашизму. Тоталітарні режими здійснювали злочинства через війни, агресії, геноциди проти народів і злочини проти людяності. Нажаль, сьогодні Україна переживає непрості часи російської збройної агресії, але ми знаємо, що Господь допоможе нам з гідністю подолати всі ці випробування. Пам’ятаймо, що Бог на боці тих, хто відстоює правду, справедливість та добро. Сьогодні, всюди, де б’ється українське серце, до неба лине молитва за Україну, щоб у цей непростий час український народ зміг вистояти духовно, морально і фізично, перемагаючи видимих і невидимих ворогів. Молімося за нашу спільну перемогу; працюймо для розквіту нашої землі та для блага нашого народу. Небесна поміч була необхідна для відновлення незалежності нашої держави, вона вкрай потрібна й сьогодні – як у боротьбі з видимою небезпекою північного агресора, так і з прихованими загрозами світоглядного характеру, що, прикриваючись красномовними гаслами, підступно намагаються знищити споконвічні українські моральні устої і таким чином підрізати коріння української державності. Тепер, у період новітніх випробувань і викликів, які переживаємо, саме на нас із вами Господь поклав відповідальність за збереження й утвердження дару свободи та незалежності нашої держави. Сьогодні ми повинні не лише згадувати своїх славних попередників, а й мати відвагу самим взяти відповідальність за наших сучасників і за майбутні покоління, як це зробили герої – воїни Небесної сотні й тисячі наших військовослужбовців, які щомиті жертвують своїм життям і здоров’ям за єдність, соборність і кращу долю України. Перед лицем теперішніх загроз і викликів об’єднуймося в обороні дару української незалежності, яку ми отримали від Бога зусиллями та молитвами наших предків. Улюблені брати і сестри, щиро вітаю Вас, у це свято національного Великодня! У 34-ту річницю Незалежності України дякуймо Богові, нашому Творцеві і Визволителеві, за дар свободи для нашого народу. Нехай кріплять на дусі захисників України наші молитви, нехай всенародне пошанування додає снаги українським витязям здолати окупанта! Божа мудрість хай веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої молитви і щоденної праці на славу Божу та дочасне і вічне добро рідного народу. Нехай Пресвята Богородиця заступається за всіх нас своїм небесним Покровом, а всі святі землі української вимолюють для нас благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа! Слава Ісусу Христу! Слава Україні! + Ярослав Приріз,Єпископ Самбірсько-Дрогобицький м. Дрогобич   Детальніше...

Слово з нагоди ювілейної прощі родин СДЄ (2025)

16 серпня 2025
  «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас» (Мт. 11, 28) Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні ми зібралися тут, у цьому святому храмі, як паломники надії, наче велика родина Божих дітей. Кожен із нас проходить свій життєвий шлях – зі своїми радощами і болями, сумнівами та очікуваннями. Та в цьому місці благодаті, на цій ювілейній прощі, ми особливо усвідомлюємо, що не є самотніми, бо належимо до великої Божої сім’ї, яку об’єднують одна віра, одна любов і одна надія у Воскреслого Спасителя. Цьогорічна проща має особливий вимір, адже відбувається у ювілейний рік надії. Традиція таких років, започаткована Папою Боніфацієм VIII ще у 1300 році, триває вже понад сім століть. Згідно з усталеним звичаєм, Ювілей оголошується кожні 25 років. У 2025 році Божому блаженної пам’яті Святіший Отець Франциск присвятив цей рік саме чесноті надії, яка, за словами апостола Павла, «не засоромить» (Рим. 5, 5), і запросив до його святкування не лише вірних Римо-Католицької Церкви, але й Східні Католицькі Церкви. Для нас, українців, слово «надія» сьогодні набуває особливого значення. Ми живемо в час, коли темрява війни, невизначеності та страху прагне проникнути у серця, і саме тоді Господь нагадує: «Я – ваша надія» (І Тим. 1, 1). «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас» (Мт. 11, 28). Християнська надія не обмежується тимчасовими прагненнями, вона спрямована передусім на вічне життя з Богом. Як зауважив Папа Венедикт XVI: «Бог є підставою надії – не будь-який бог, а Бог, який прийняв людську подобу та полюбив нас „до кінця“ (Ів. 13, 1): кожного особисто й усе людство разом» (пор. Spe Salvi, 31). Щоб глибше зрозуміти зміст Ювілейного року, варто пригадати його біблійні витоки (Лев. 25). Це був період звільнення, прощення боргів і відновлення справедливості. Згідно Священного Писання, принципи і приписи ювілейного року стосуються повернення до витоків, відновлення справедливості, здійснення милосердя, звільнення від рабства, прощення боргів і примирення. Це час надії та відродження, повернення додому та відновлення сімей, оновлення відносин з Богом та ближніми, – час подяки Господу та втішання Його дарами. У Новому Завіті Христос сповнює і довершує сенс цього старозавітного звичаю. У Євангелії від Луки розповідається про Його першу прилюдну проповідь у Назареті, де Він виріс. Проповідь починається словами, якими Господь проголошує сповнення Божої обітниці, сповіщеної пророком Ісаю: «Господній Дух на Мені, бо Він Мене помазав. Послав Мене… оповістити рік Господній сприятливий» (Лк. 4, 18-19). А тоді проголошує: «Сьогодні збулося це писання у ваших вухах» (Лк. 4, 21). У цих словах відкривається глибина: справжній Ювілей настав у Христі. Господь не лише сповіщає благодатний час, але й здійснює його – звільняє людство від гріха у Пасхальному Таїнстві, зцілює хворих, відновлює справедливість, відкриває Царство Боже. Саме ця свобода, яку дарує Христос, є непохитною основою нашої надії: «На це бо й трудимося та боремося, бо ми поклали нашу надію на живого Бога, який є Спасителем усіх людей, особливо ж вірних» (1 Тим. 4, 10). Тож старозавітний ювілей був лише прообразом майбутнього визволення, яке прийшло в особі Ісуса. Він звільняє не лише від зовнішніх тягарів, але й від найбільшого рабства – гріха і смерті, повертає не просто землю, а небесну спадщину задуману Отцем. Це особливо важливо для родин. Християнська сім’я – місце, де Божа благодать і надія передаються з покоління в покоління. Ісповідник віри Патріарх Йосиф у своєму «Заповіті» наголошував: «Батьки, християнська родина – це основа здорового суспільства, народу, нації. Це запорука їхнього зросту і сили! І тому заповідаю вам: збережіть, а де її розхитано – відновіть в українському народі справжню християнську родину, як незгасне вогнище життя і здоров’я Церкви та Народу!». Тому Ювілейний рік надії – це не лише подія для Церкви загалом, але й конкретне запрошення до кожної сім’ї: дозволити Богові зняти різні тягарі, відновити мир у наших домівках та пробудити любов, яка є джерелом справжньої надії та свободи. Дорогі брати і сестри! На початку Господь сотворив людину не для самотності, а для спільноти. У книзі Буття читаємо: Бог створив людину на «свій образ і свою подобу» (Бут. 1, 26), «чоловіком і жінкою сотворив їх», благословив і сказав: «Будьте плідні й множтеся, наповняйте землю та підпорядковуйте її собі» (Бут. 1, 28). Перша спільнота, створена Богом, – не народ, не місто, не військо, а родина. Це показує, що сім’я є основою всього людського буття, місцем, де людина вчиться любові, довірі, прощенню та самопожертві. Нещодавно під час Синоду Єпископів у Римі наша Церква звернула особливу увагу на тему «Душпастирство родин в умовах війни». Християнська сім’я покликана бути привілейованим простором зростання у вірі, святості та любові. У Посланні Синоду читаємо: «Батьки – це перші ікони Божої любові й доброти для своїх дітей. Яке це велике і святе покликання – бути тими, через кого Господь об’являє Себе дітям!». Отці ІІ Ватиканського собору називають родину «домашньою Церквою» – місцем, де передається не лише культура чи традиції, але й віра, надія та любов. Тут діти вперше чують про Бога, бачать приклад молитви, взаємно поваги, пізнають добро. Родина є школою людяності, де кожен навчається жити так, як задумав Творець. Сьогодні ж християнська родина переживає серйозні виклики. Війна розділяє тисячі домівок: батьки далеко від дітей, матері живуть у тривозі, багато сімей втратили дім і змушені починати життя наново. Війна руйнує не лише будівлі, але й відчуття безпеки, що так необхідне всім нам. Паралельно з цим триває менш помітний, але небезпечний ідеологічний тиск. Гендерна ідеологія, що намагається стерти відмінність між чоловіком і жінкою, применшує значення подружжя як союзу між чоловіком і жінкою, проникає через медіа, інтернет і нажаль навіть через освітні програми. Те, що було очевидним для всіх культур упродовж тисячоліть, нині ставиться під сумнів. Якщо християнська родина не буде міцною у вірі, ці ідеї здатні деформувати світогляд нового покоління. Додаються й інші виклики: споживацька культура, культ успіху, пріоритет кар’єри та комфорту над сімейними цінностями. І навіть у наших сім’ях зростає спокуса жити «поруч, але окремо», кожен у своєму телефоні, кожен у своєму світі, без глибокого спілкування і справжнього слухання одне одного. А залежності – алкоголь, наркотики, азартні ігри, інтернет – руйнують родину зсередини, підриваючи довіру та породжуючи зневіру. Перед лицем цих викликів може з’явитися відчуття безсилля. Але наша надія – не в політичних змінах чи економічному зростанні, а у Воскреслому Христі (1 Тим. 1, 1). Лише особистий зв’язок із Тим, Хто є Господом життя, дає справжню силу. Якщо ми хочемо, щоб родина вистояла, щоб діти виросли в любові – потрібно довіритися Христові. Усі наші плани, стратегії та амбіції без Господа залишаться порожніми. Лише Господь Бог може зцілити глибокі рани та дарувати справжній мир, що «перевищує всяке розуміння» (Фил. 4, 7). У сьогоднішньому Євангелії, яке ми щойно почули, Христос промовляє: «Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас» (Мт. 11, 28). У цих словах відкривається серце Бога, яке б’ється в унісон із серцями своїх дітей – свого творіння. Це не просто заклик, а обітниця: кожен, хто відчуває тягар життя, запрошений до зустрічі з Тим, Хто є єдиним і справжнім джерелом миру і життя. Втома, про яку говорить Христос, охоплює не лише фізичну слабкість, але й глибоку духовну та емоційну виснаженість. Для українських родин ці слова звучать особливо близько: роки війни, тривога за майбутнє дітей, розлука з близькими, економічна нестабільність. Часом здається, що ці тягарі неможливо зняти. Проте Христос показує інший шлях: не втечу від проблем, а перенесення їх у Його руки, де вони отримують новий сенс і нову перспективу. Коли Ісус каже: «Візьміть ярмо Моє на себе» (Мт. 11, 29), Він не обіцяє звільнення від відповідальності, але пропонує інший спосіб її несення. У біблійному образі ярмо – це знак єдності: двоє, з’єднані одним ярмом, ідуть поруч, ділячи навантаження. Христове ярмо – це союз із Ним, у якому Він бере на Себе головну вагу, залишаючи нам лише те, що можемо понести з Його допомогою. У цьому розкривається суть християнської надії: ми ніколи не йдемо життєвою дорогою наодинці, але у сопричасті з Тим, Хто переміг смерть і воскрес. У світлі Ювілейного року надії ці слова набувають особливого значення. У біблійній традиції ювілей був часом звільнення і відновлення: борги прощалися, раби отримували свободу, земля відпочивала. Церква зберегла цей символ як знак того, що Бог прагне визволити нас від тягарів гріха, страху та зневіри. Тож ця проща є нагодою стати перед Христом зі всіма нашими болями і почути Його тихий, але всемогутній голос: «Я — твоя надія» (І Тим. 1, 1). Господь Бог не дає ілюзій, що війна закінчиться завтра чи всі труднощі зникнуть. Але Він запевняє, що Його мир і присутність сильніші за будь-яку бурю. Для родини це означає, що навіть серед тривог можна виховувати дітей у довірі до Бога, плекати взаємну підтримку, будувати любов, яка віддзеркалює любов Отця. Християнська надія – це не мрія чи утопія, а впевненість, що в історії нашого народу й у долі кожної сім’ї останнє слово завжди належить Богові. Тому сьогодні, відповідаючи на заклик Ісуса, ми у цьому святому місці приносимо Йому всі наші тягарі. Бо лише в Ньому, у лагідному та смиренному серці Спасителя, людська душа знаходить справжній відпочинок і силу йти далі – з надією, яка «не засоромить» (Рим. 5, 5). Коли ми сьогодні роздумуємо над словами Христа, неможливо не згадати про тих, хто в особливий спосіб жив цією довірою до Бога у своєму щоденному житті. Найяскравішим прикладом цього є Пресвята Родина – Ісус, Марія та Йосиф. Святий обручник Йосиф є справжнім образом чоловіка й батька. Він не вимовив жодного слова, записаного в Євангелії, але його життя стало красномовною проповіддю вірності та відповідальності. Йосиф без вагань прийняв Діву Марію і Дитятко Ісуса, довірившись Божому проведінню, навіть коли все навколо здавалося незрозумілим. Він охороняв і забезпечував свою сім’ю, працюючи теслею, показуючи, що праця – це не лише обов’язок, а й спосіб служіння. У часи небезпеки, як-от втеча до Єгипту, Йосиф виявив рішучість і мужність, оберігаючи тих, кого йому довірив Бог. Для сучасних батьків він є прикладом того, як бути духовним провідником у родині: молитися з нею, разом шукати Божої волі, і бути готовим жертвувати власним комфортом заради безпеки й добра своїх близьких. Пресвята Діва Марія – зразок материнської любові, смирення та відданості. Вона прийняла вістку архангела без запитань про власне майбутнє, сказавши: «Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову» (Лк. 1, 38). Її життя було глибоко пронизане молитвою і довірою, навіть тоді, коли вона не розуміла всього, що відбувається. Тепер, коли світ часто підмінює справжню любов емоційними чи матеріальними сурогатами, Пресвята Богородиця показує, що материнство – це передусім духовне служіння: провадити дитину як дар життя до Бога, виховувати її в чеснотах, підтримувати у випробуваннях, бути присутньою серцем і молитвою. Ісус Христос обрав шлях послуху Своїм земним батькам. Євангеліє свідчить: «був їм слухняний» (Лк. 2, 51). Це – приклад для сучасної молоді: послух і повага до батьків є виявом зрілості й любові. У Назареті Ісус навчався ремесла, працював, пізнавав Святе Письмо, «зростав мудрістю, літами й ласкою в Бога та людей» (Лк. 2, 52). Для дітей та юнаків це приклад того, що справжній розвиток – це гармонія між фізичним, інтелектуальним і духовним зростанням, а не гонитва лише за зовнішніми успіхами, комфортом та безтурботністю. Пресвята Родина жила у світі, який мав свої труднощі: римська окупація, економічна нестабільність, різні небезпеки, тощо. І все ж у їхній сім’ї панували мир і любов, бо вони черпали силу з Божої присутності. Їхнє життя було прикрашене спільною молитвою, спільне святкуванням релігійних свят, працею на користь одне одного і ближніх. Так само християнська родина покликана бути «домашньою Церквою» – місцем, де Бог шанується, де любов до Нього та одне до одного стоїть на першому місці, а всі інші речі впорядковуються відповідно до цього. Дорогі брати і сестри, дорогі наші родини! Повертаючись сьогодні додому після цієї ювілейної прощі, несімо зі собою передусім живу рішучість будувати свої родини на Христі. Плекаймо молитву у наших домівках так, щоб діти зростали, чуючи не лише новини світу, але й слова Божого миру. Навчаймо їх не боятися труднощів, бо з Христом будь-який тягар стає легшим. Будьмо уважними один до одного, особливо в часі випробувань. Пам’ятаймо: найкраща спадщина, яку можемо залишити дітям, – це не лише освіта чи матеріальний добробут, а міцна віра, приклад жертовної любові та довіра до Бога, що не минає навіть у важкі часи. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.   + Ярослав 16 серпня 2025 року Божого,м. Дрогобич     Детальніше...

Проповідь з нагоди свята Успення Пресвятої Богородиці (2025)

15 серпня 2025
У Різдві дівство зберегла Ти, в Успенні світа не оставила Ти, Богородице. Переставилася Ти до життя, бувши Матір’ю Життя. I молитвами Твоїми ізбавляєш від смерти душі наші.Тропар свята Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Ведені любов’ю до Пресвятої Богородиці, зібралися ми сьогодні на цьому святому місці у древнього Самбора, щоб осмислити важливу подію з Її життя – Успення − і випросити через заступництво Богоматері благодать Божу для нашого народу, держави, нашого воїнства; молити, щоб Пресвята Богородиця захистила їх Своїм могутнім омофором і вимолила у Свого Сина, а Господа нашого Ісуса Христа, перемогу над російським агресором і справедливий мир для України. Підставою для святкування празника Успення Пресвятої Богородиці є традиція Церкви, яка від апостольських часів засвідчує, що коли Діва Марія закінчила Своє земне життя, Її тіло було покладене до гробу. Згідно з переданням, апостол Тома, запізнившись, прагнув попрощатися з Пречистою Дівою Марією, але коли апостоли відкрили гробницю, Її тіла у гробі вже не знайшли, бо в день Успіння тіло Пресвятої Богородиці разом із душею було взяте Ісусом Христом на небо. Святий Йоан Дамаскин пояснює нам це таїнство прослави Пречистої Богородиці, кажучи: «Годилося, щоб Той, Хто зберіг Її дівицтво при Своїм народженні, зберіг Її тіло нетлінним по смерті. Годилося, аби Та, що в обіймах Своїх носила Творця як Дитя, перебувала в небесних палатах. Годилося, аби Та, Яка бачила Свого Сина на хресті та серце Якої прошив меч болю, що його не зазнала Вона при народженні Ісуса Христа, оглядала Його, що сидить по правиці Отця». Свято Успення відображає радісну впевненість у тому, що після Воскресіння Ісуса Христа смерть не має остаточної влади над людиною. Слов'янська назва сьогоднішнього свята «Успення» глибоко богословська, бо вказує на перспективу пробудження. Богомати лише заснула для земного життя, щоб тієї ж миті прокинутися до вічного блаженного життя і вселитися в оселі Небесного Отця. Завершенням Її земного життя став перехід до вічного блаженства. Життя майбутнього віку, якого ми ще тільки очікуємо, для Богородиці вже настало. Сьогодні свята Церква у своїй богослужбовій мудрості дарує нам свято Успення Пресвятої Богородиці як вінець і торжество Її земного життя. Ця подія не лише завершує шлях Пречистої на землі, а й відкриває двері вічності, де смерть переможена, а життя торжествує. Успення Богородиці – це пасхальне таїнство Діви Марії, у якому ми бачимо сповнення надії всього людства, бо Та, Яка носила у Своєму лоні Життя, не могла залишитися у владі тління. На відміну від звичайного людського відходу, Успення Пречистої – це не трагічний кінець, а славний перехід. У церковній іконографії й богослужінні Пресвята Діва зображується як Та, що засинає, а Її Син приймає Її душу в обійми – немов немовля. Це глибокий духовний образ: Та, що колись носила Його у Своєму лоні, тепер сама приймається Ним у вічність. Вона спочиває тілом, але пробуджується у світлі нетлінного життя, і вже як Мати і Заступниця супроводжує людство дорогою спасіння. Сьогоднішнє свято відкриває перед нами сутність християнської надії: смерть не є для нас кінцем, а лише дверима, через які входимо в Божу повноту життя. Надія християнина – не в утечі від смерті, а у сприйнятті її як переходу до зустрічі з Творцем і вічністю. І в цьому ми наслідуємо Пресвяту Богородицю. Успення є не лише богословською іконою воскресіння Богоматері, а й промовистим свідченням дієвості чесноти надії. У житті Пречистої не було ілюзій. Вона пізнала втрату, вигнання, нерозуміння, біль розлуки та саму Голготу. І саме в цих обставинах Її надія визрівала: не як втеча від дійсності, а як тривале вкорінення у волі Божій. Її «Так» у день Благовіщення стало початком шляху, на якому надія була вибором – щоденним, свідомим, глибоко особистим. Надія Богородиці – це не наївна віра в щасливе завершення, а стійка впевненість у Божій вірності, що визріває у молитві, у смиренному прийнятті подій, які перевищують людське розуміння. Саме тому Її смерть не була поразкою, а перемогою, а Успення – вершина шляху, що був пройдений з надією на Бога. Ми, смертні, часто боїмося невідомого, і цей страх паралізує нас. Але в образі Діви Марії ми бачимо, що можливо пройти через страх, тримаючи серце відкритим для Бога. Вона не уникала болю, але не дозволила болю зруйнувати свою довіру до Отця. Її надія – це світло, яке ніколи не згасло, навіть тоді, коли згасало світло земного життя. Згідно з Переданням, апостоли були чудесно зібрані біля ложа Богородиці в момент Її відходу. Це глибоко символічна сцена: Церква – в єдності, зібрана навколо Марії. Вона не вмирає на самоті, Її останній земний момент – у спільноті, в любові, в молитві. І цей образ показує нам: кожен, хто є у Церкві, ніколи не є сам. Церква як спільнота живе під покровом Богородиці. У кожному поколінні ми збираємося навколо Неї «особливо з Пресвятою, Пречистою, Преблагословенною, Дівою Марією»: у молитві, у благоговінні, у надії. Тож у цей святковий день Божий люд возвеличує Її словами кондака: «В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництвах незамінне уповання гріб і умертвіння не втримали, бо як Матір Життя до життя переставив Той, Хто вселився в утробу приснодівственну». Її материнство не завершилося в Назареті чи на Голготі – воно триває і сьогодні. Вона поруч з нами, як Заступниця, як Мати Надії, як провідниця в дорозі до воскресіння і життя вічного. Останній земний подих Марії став першою нотою пісні Її небесної прослави. В Її тілі і душі, які були піднесені, ми бачимо нашу надію: бо ми не створені для смерті. Успення не є ізольованою подією, це початок великого майбутнього – Божого задуму для всього людства. Христос воскрес, щоби воскресити всіх, а Богородиця – перша у цій славі. Її життя – це шлях надії, що дозріває у вірності, а смерть – мить переходу, що наповнена світлом і життя. Сьогоднішнє свято спонукає нас також поглянути на наші страхи, тривоги, втрати – і побачити їх не як безвихідь, а як період, в якому може дозріти наша надія. Діва Марія навчилася надіятись не тоді, коли все було добре, а тоді, коли було важко. І саме така надія –вистраждана, глибоко вкорінена в Божому Слові (яке пильно зберігала у своєму серці) – стала дверима до Її прослави. Тож погляньмо сьогодні на Богородицю не тільки як на ту, що вже перебуває у славі, а як на Матір, що йде нам назустріч, аби підтримати, втішити, повести. Її погляд звернений до кожного з нас, особливо до тих, хто шукає у Неї опори, світла, розради. У Її руках – розпростертий над нами покров, і відкрите материнське серце, яке пульсує Божою надією. Сьогодні перед чудотворною іконою тут, у Самборі, молімося до нашої Небесної Заступниці, щоб Вона, наша Мати, допомагала нам, заступалася там, де наша людська сила є неспроможною. У ці важкі часи війни ми повинні звертатися до Марії з молитвою і надією. Вона є нашою Небесною Матір’ю, яка не залишає свого народу у часі випробувань. Ми можемо знайти у ній захист і допомогу, бо Вона завжди поруч з нами, заступаючись перед Богом за наш народ. Нехай же Пресвята Богородиця, Мати Надії, стане для нас провідницею у вірі, заступницею у випробуваннях, взірцем у стражданні. Хай Її шлях – від Назарету до Успення – стане і для нас дорогою світла і довіри до Бога. Бо там, де Вона вже є, – ми покликані бути, і якщо будемо з Нею – не втратимо надії. Нехай божественна благодать торкне кожного з нас і наповнить відчуттям близькості Христа і Його Небесного Царства! Нехай Пресвята Богородиця донесе молитви всіх нас до Свого Сина та відкриє для нас Його вічне, милосердне, добре, визволяюче обличчя! А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 15 серпня 2025 року Божого,м. Самбір   Детальніше...

Проповідь під час прощі на Українській Кальварії (2025)

11 серпня 2025
Слава Ісусу Хритсу!Дорогі у Христі брати і сестри Улюблені прочани, дорогі молільники, Пацлавська ікона Пресвятої Богородиці і ця благословенна земля є свідченням глибоких корінь християнської віри нашого народу, завдяки якому впродовж багатьох століть йому вдалося встояти попри різноманітні бурі і випробування. Це особливий знак присутності Бога посеред нас. Це святе місце розповідає нам про непросту історію нашого народу, коли вітрила нашої держави були спущені, коли наша земля перебувала під владою різних окупаційних режимів, а одинокою заступницею та покровителькою українського народу була Мати Божа. Наші предки йшли на Кальварію з великою довірою у Божу допомогу. Чудотворна Пацлавська ікона, це надприродна відповідь і дар Богоматері своїм молільникам… На древню Українську Кальварію прибули і ми сьогодні, у дуже скорботний час війни, яка вже триває четвертий рік. Ми прийшли, щоб просити в Богородиці справедливого миру і звільнення нашої землі від окупанта. Щоразу, коли ми приходимо тут як прочани на соборну молитву, переживаємо особливий момент зустрічі із Пресвятою Богородицею. Ми відчуваємо, що тут нам через Неї, відкрите небо і відкрите серце нашого Господа Ісуса Христа до наших молитов. Святий Амвросій Медіолянський каже: «Коли ми молимося, то ми промовляємо до Бога. А коли ми читаємо чи слухаємо Слово Боже, то Бог промовляє до нас». Слухаючи Євангелії, ми щоразу чуємо Слово живого Бога, Який до нас промовляє. Як християни, ми не лише віримо, що Бог є з нами, але що цей Бог своїм Словом промовляє до нас і кормить нас Словом життя. Боже Слово несе в собі велику силу: воно є творчим, бо ним Господь сотворив усе, що існує; воно є сильним, бо ним Він виганяв демонів і воскрешав померлих; воно є зцілюючим, бо ним Він оздоровлював недужих і прокажених. У Божому Слові криється Божий Дух і Боже життя (пор. Йо. 6, 63). У сьогоднішньому Євангелії, яке ми щойно почули, взаємно переплітаються дві головні теми. Перша є свідченням про надприродну діяльність Ісуса Христа. В іншій спостерігаємо труднощі життя у вірі, які властиві Христовим учням і нам. Старозавітні пророки Мойсей, Ісус Навин, Ілля та Єлисей — всі вони чинили чудеса, пов’язані з розділенням вод — моря або Йордану. Проте єдиним, про кого священне Писання розповідає як про Того, Хто ходив по воді, – Господь наш Ісус Христос. Cьогоднішня ж євангельська благовість свідчить, що по воді йде людина – апостол Петро. Це стає можливим завдяки вірі в Ісуса Христа, який на сумніви та переляк учнів відповідає: «Заспокойтесь, – це Я не страхайтеся!» (пор. Мт. 14,27). Після розмноження хлібів Ісус спонукав учнів увійти до човна і переправитись на інший бік моря, тим часом як Він відпускав народ, який наситився хлібом (пор. Мт. 14, 22-34). Учні залишили Ісуса на березі, коли відчалили за Його розпорядженням, а Сам Він пішов на гору молитися на самоті. Тим часом на морі піднялась буря, човен на якому перебувають учні, кидають хвилі, не вщухає супротивний вітер, який перешкоджає щоб дійти до тихої пристані. «Чи Ісус знає про нашу небезпеку: смерть чигає на нас?» – питали себе учні. «О, якби Ісус був тут!» – часто ці слова є й на наших устах. Втрата довіри до Бога є найбільшою трудністю в часі тривог – бурі нашого життя. В дні нещирості та переживань, коли ми обтяжені проблемами, і весь світ виглядає похмурим, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!». У моменти тривоги, коли ми не знаємо, як жити далі, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!». У дні найважчих випробувань, коли ми почуваємось безсилими проти руйнівних обставин нашого життя, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!». Але Господь завжди є біля нас, ближче, аніж ми думаємо. Тієї ночі, коли Ісус молився серед пагорбів, Він також бачив посеред розбурханих хвиль своїх учнів. Христос бачив слабкий човен, який кидало по морю, відчув всю небезпеку тієї бурі, добре знав, в якій загрозі знаходяться його друзі – апостоли. І, як говорить євангелист Матей, о четвертій сторожі ночі Ісус прийшов до них, ступаючи морем (пор. Мт. 14, 26). І ми не раз зустрічаємо Христа серед хвиль свого життя – не менш бурхливих, ніж на Галилейському озері. Одним з найбільших відкриттів у нашому житті є те, як потрясіння, хвороби, різного роду труднощі можуть раптово привести нас до Бога. Коли життя подібне до бурхливого моря, повного проблем, Господь є поруч. Серед цього мороку Він особисто здатний прийти до нас і принести нам мир і спокій. Однак присутність Ісуса в нашому «човні» не означає, що буря не відбудеться. Це дивує багатьох людей, які вірять, що присутність Христа означає майже магічну відсутність критичних становищ, гіркого досвіду й небезпечних ситуацій. Коли Ісус є присутнім біля нас, це не означає, що ми не можемо мати багато викликів, непередбачуваних труднощів. Але Його присутність у «човні», поряд з нами, змінює те, як ми переносимо цю бурю нашого життя – різного роду труднощі. Ісус на горі молиться, але човен учнів – посеред моря, його кидають хвилі, бо вітер був супротивний. А в четвертій сторожі ночі, вже над ранком, Ісус іде по воді. Учні злякалися, думали, що це привид. Ісус каже до них: «Заспокойтесь, це я! Не страхайтеся!». Ідучи по морі, Ісус Христос виявляє учням, що Він є Богом, Творцем Вселенної. Все Йому підкорене, і Він ступає по морю, як по суші. Очевидно, що учні, побачивши Христа в такому надприродному дійстві, налякалися. Тоді апостол Петро, намагаючись випробувати божество Ісуса Христа, каже: «Учителю, якщо це Ти, дозволь мені прийти до Тебе». Насправді не апостол, а Господь випробовує його довіру до Бога. Святі Отці і вчителі Церкви говорять, що чуда і знаки, які Ісус здійснював, щоб підтвердити своє месіанське посланництво і прихід Царства Божого, тісно пов'язані із закликом до віри людини у Бога. Цей заклик має подвійне значення: віра передує чудові, більш того — є умовою його виконання. В свою чергу: віра є наслідком чуда, породжує його в душі тих, хто чудо досвідчив або став його свідком. Відомо, що віра є відповіддю людини на слово Божого об’явлення – Богоявління. І ось Петро починає іти по воді, його погляд зосереджений на Господі. Його віра єднає обмежену людину і Всемогутнього Бога, вона є тим мостиком, який дає можливість переступити власні людські межі. Віра – це особистий стосунок між людським – обмеженим і Божественним – Всемогутнім. Це – невимовна можливість бути сильним Божою силою і на межі своєї обмеженості досвідчувати не хаос і смерть, але Всемогутню Божу присутність. Навіть тоді, коли Петро почав сумніватися, коли цей зв’язок між Богом та людиною почав розриватися, Ісус не відступається від нього. Подає йому руку, витягає з моря і каже до нього: «Маловіре, чого ти засумнівався?» Тоді Петро разом з Христом іде по воді і входить у човен, а буря втихає, бо там, де є присутній Бог, там є мир і гармонія, тоді учні вклонились Йому кажучи: «Ти істинно – Син Божий!». На цьому святому місці, на Українській Кальварії, до нас продовжують лунати ті самі слова, які Ісус промовив Петрові посеред розбурханого моря. Він промовляє сьогодні до нас: «Підійди, Ти можеш ходити по розбурханих хвилях свого життя»; якщо тебе мучить хвороба, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по хвилях цієї хвороби до Тебе». Якщо фінансова криза зруйнувала твоє життя, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по хвилях цього лиха». Якщо у тебе виникли проблеми у подружньому житті, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по розбурханих хвилях мого шлюбу». Тим, хто міцно вірує в Бога, Господь допомагає пройти серед жахіть рашистських нападів на Україну, серед полум’я вогню і звуки вибухів ракет. Той самий Христос, який допоміг Петрові пройти по розбурханих хвилях Галилейського моря, є поряд з нами сьогодні. Він додає нам сили переносити бурі нашого життя та проходити повз розбурхані хвилі до перемоги. Потопаючого у хвилях апостола Петра можемо легко ідентифікувати зі собою. Життєві хвилі випробовування є часто зависокі для нас. Охоплені страхом та тривогою, ми в критичних моментах часто взиваємо: «Боже, спаси мене, я потопаю». Як часто ми, як і Петро, потопаємо у хвилях сумніву, тривоги, страху, війни, але сьогоднішнє Євангеліє запевняє нас: за будь-якої бурі та життєвих хвиль Божа присутність залишається незмінною. Сам Христос, який був з потопаючим апостолом Петром, продовжує бути з нами. Його присутність може кардинально змінити наше життя. Дорогі у Христі брати і сестри, сьогодні, коли расистська війна знову прийшла на українську землю, коли мільйони людей шукають захисту, Пресвята Богородиця залишається для нас Матір’ю Надії. Ми звертаються до Неї зі словами, які відлунюють дитячою довірою пацлавського пастушка: «Матінко, допоможи». І Вона їх чує, Її погляд із ікони звернений до кожного, хто стоїть на своїй Голготі, нагадуючи, що правда перемагає – Воскресіння близьке, перемога неминуча. Наше паломництва до Української Кальварії – це свідчення того, що Богородиця не залишає свого народу. Її лагідний погляд з ікони немовби промовляє: «Я стояла під Хрестом свого Сина – я стою і зараз поруч із вами». Коли ми вдивляємося на Пацлавську ікону, бачимо не просто художній образ. Перед нами відкривається «знак надії» для цілого народу. Її обійми відкриті для всіх: для тих, хто губиться в лабіринтах страждань і болю, хто відчуває себе покинутим, хто втрачає сенс у темряві. В Її руках – Сам Ісус Христос, Вона тримає на руках Надію, яка за словами апостола Павла «не засоромить» (Рим. 5, 5). Тому паломництво до Пацлавської чудотворної ікони Матері Божої – це шлях до джерела нашої Надії. Це відповідь на заклик Пречистої, яка перша виходить назустріч кожному, хто шукає Господа. Приходячи до Її ікони, ми приносимо не лише особисті прохання, але й тягарі всього народу: благання про мир, про перемогу життя над смертю заради Божої справедливості. У цій важкій добі нашого випробування прибігаємо до Пречистої Діви, бо Вона тримає на руках повноту нашої надії — свого Сина, якого Вона, як людська мати, з волі Небесного Отця, зродила за благодаттю та діянням Святого Духа, і на якого надіється весь людський рід від початку створення аж до завершення історії світу. В цій історії є вписаний шлях, боротьба та віра і нашого народу. Він «стоїть, бореться і молиться» тому, що живе надією на Божу справедливість і вірить у перемогу над злом, яке сьогодні паралізувало мільйони душ та намагається диктувати свою волю світові. Перемогу, яка під покровом Марії може стати шансом для сучасного людського суспільства, вийти на шлях власного відродження у світлі Божої правди та справедливості. Бо жодна людська сила, жодні міжнародні перемовини і дипломатія не дадуть нам тієї сили, щоб пройти шляхом до правдивої свободи і гідності. Тою дорогою нас перевести може лише Господь. Справедливий мир, який ми сьогодні хочемо випросити у нашого Господа – мир у наш Український човен – походить від Бога. Тож молімся, на цьому святому місці, під час нашої прощі, щоб Пресвята Богородиця, Мати Надії, взяла у свої обійми наш народ, нашу Церкву, наше воїнство. Її чудотворна ікона хай завжди нагадує нам: що навіть у найтяжчі моменти Бог приходить до нас через Свою Матір, щоб підтримати нас і дати нове життя. Нехай наші молитви кріплять на дусі захисників України, нехай всенародна підтримка додає снаги українським витязям здолати окупанта. Нехай Божа мудрість веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої молитви й щоденної праці на славу Божу та для добра рідного народу. Вимолюймо на Українській Кальварії, аби благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа була з нашими воїнами, з нашим многострадальним українським народом. Амінь!   + Ярослав 10 серпня 2025 року Божого,с. Губичі, Добромильського деканату     Детальніше...
^ Догори