Дрогобицький Інститут Пресвятої Трійці оголошує набір студентів на Дяківський факультет (філія у м. Самборі)

Приймаються особи з середньою освітою віком від 17 років. Запрошуються і діючі парафіяльні дяки, які не мають відповідної освіти та диплому. Запрошуємо на навчання також молодих людей (можуть навчатися і учні 10-11 кл.), які бажають поступати на навчання у Духовну Семінарію. Такі Курси будуть доброю підготовкою до вступу в Семінарію. Для вступу необхідно подати наступні документи: Заява на ім’я ректора Документ про освіту Три фотокартки 3х4 Медична довідка форми 086 – У Довідка про Хрещення та Миропомазання Рекомендація від отця пароха Папка із файлами Навчання відбувається один день у тижні (середа). Навчання платне. Термін навчання – 2 роки. Студенти закінчують навчання складенням іспитів на присвоєння категорії та отримують відповідний диплом. Єпископ звершує чин постригу випускників факультету в читців-співців. Документи привезти на вступний іспит, який відбудеться у соборі Покрова Пресвятої Богородиці м. Самбір 14 вересня о 16. 00 год. Вимоги: музичні дані, знання основних катехизмових правд. Навчання розпочинається 28 вересня о 13.00 год. Попередній запис по тел. 097-4363007 – о. Микола Витівський Ректорат Інституту  *** Із Постанов Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, 9−15 вересня 2012 року Божого Е. Щоб допомогти мирянам у здійсненні їхнього служіння в Церкві: 4) заохотити душпастирів подбати про те, щоб у парафії мати вишколеного дяка; 5) задля забезпечення парафій УГКЦ відповідно підготовленими дяками рекомендувати єпархіальним єпископам організовувати дяківські школи, по змозі – при семінаріях та інших вищих духовних навчальних закладах *** Із Уставу парафії: Арт. 105. Для отримання статусу церковного дяка кандидат повинен: здобути дяківську освіту і отримати відповідний диплом; благословення єпархіального Єпископа; бути представленим на парафію парафіяльним священиком і скласти в храмі присягу послуху.   Детальніше...

Проповідь владики Володимира (Груци) у храмовий празник Катедрального собору

Коли ми йдемо до когось на день народження, то думаємо, що побажати цій особі, що їй подарувати. Ми в ці дні святкуємо день народження Церкви. Це наше спільне свято, свято кожного християнина. Що я з цієї нагоди подарую собі? Подивімося на початок, на свідоцтво про народження Церкви, бо до цього часу ще не було Церкви як такої. Було, правда, певне коло учнів, але вони після Воскресіння були в сумнівах, перестрашені. З цього ніколи б не вийшло Церкви, зеніт якої відбувся у день П’ятидесятниці. Тому для апостолів важливо було зустріти Воскреслого, який повторює «Мир вам», бо бачить їхню непевність. Воскреслий Ісус має також рани, які означають, що терпіння, а навіть смерть не можуть нас від’єднати від Божої любові. Відтоді апостоли вже були сильні. Ми як діти Нового Завіту і люди 21 століття маємо теж усі підстави бути сильними, незважаючи на виклики сьогодення. В час П’ятидесятниці ми є запрошені разом з апостолами і Богородицею піти на прощу до єрусалимської горниці (світлиці). Горниця рівнозначна до материнського лона, з якого народжується Церква. У цій зародковій клітині перших учнів, які моляться, визріває щось нове, що заволодіє невдовзі цілим світом. Святого Духа тяжко зрозуміти людським розумом, багато хто вважає, що Він – щось недосяжне, абстрактне. Багато людей не можуть собі з цим порадити. Ми не можемо нашим людським розумом зрозуміти також Святу Тройцю. Тоді переходимо на дорогу віри, використовуючи певну символіку. Ця символіка наближує нас до великої таємниці. Віддавна Біблія змальовує Духа Божого подихом, диханням та бурею. Треба сприйняти реально різноманітні порухи вітру. Він лагідно колише травами, але пам’ятаймо, що він здатний перекидати дерева з корінням, пошматувати землю непохитною силою. Святий Дух може гладити мене ніжним дотиком подуву вітру. Серед сильної бурі вітер провіває мене наскрізь, стріпує з мене усе присипане порохом. Він здатний мене розрухати і погнати вперед, так що я не в силі оборонитись, протистояти бурі. Святий Дух відчутний в моєму диханні. Дихаючи, я вбираю в себе не лише кисень, а й Божого Життєдайного Духа. Тим самим я вдихаю Його любов, яка пронизує мене наскрізь. Другий образ, через який зображена П’ятидесятниця в Діяннях Апостолів, є образ вогню. В такий спосіб невидиме стає видимим. Вогонь очищує і відновлює, він має властивість випалювати все недосконале. Наприклад, золото очищується у вогні, усі шлаки спалюються, щоб залишилося тільки чисте золото. Святий Дух і в нас бажає попалити все, що перешкоджає життю. У нас міститься гнів, присутнє невдоволення і багато інших немочей. Вони заважають нам у житті. Ми нездатні прийняти розумні рішення, якщо вони затьмарені страхом чи почуттями меншовартості. І ми потребуємо того вогню Святого Духа, який випалить все затьмарене і непотрібне, щоб жити чистим серцем. Вогонь також є образом життєвості. Якщо людина має вогненний погляд і випромінює добро, позитив, радість, то ці іскри переходять і на інших людей. Неможливо від них ухилитися. Проте крім зігріваючого вогню є також і нищівний вогонь. Тоді ми відчуваємо в такій людині зло і непередбачуваність. Багато людей почуваються сьогодні порожніми і вигорілими, цей синдром можна назвати «емоційним згорянням». Така людина забуває зберігати і підтримувати внутрішній вогонь, тобто духовне життя. В такому випадку залишається у серці лише попіл. Ми святкуємо П’ятидесятницю для того, щоб горіти вогнем, біля якого грітимуться і інші, радітимуть і віднайдуть власну життєвість. Люди люблять збиратися довкола ватри, де вогонь має таку об’єднуючу роль. Вогонь Святого Духа спалив у апостолів страх і непевність, вони почали мужньо проповідувати. Цілий світ став адресатом Доброї Новини, бо присутні люди почули свої рідні мови. Цей образ нагадує нам про змішання мов, як нам розповідає книга Буття. На початку усі люди розмовляли однією мовою: «Уся земля мала одну мову й одні слова» (Бут. 11,1). Та людьми опанувала гордість і почуття величі, вони вирішили збудувати вавилонську вежу, яка сягала б аж до неба. Тоді були помішані їхні мови, щоб не розуміли одне одного (пор. Бут. 11, 7). Коли одна людина не розуміє, що інша має на увазі чи говорить, тоді неможливо творити будь-яке спільне діло. А коли люди розмовляють «однією мовою», щось їх об’єднує, то можна робити великі спільні справи. П’ятидесятниця є відповіддю Бога на вавилонське змішання мов. Бог хотів би, щоб люди говорили спільною мовою і творили щось стійке, тобто Церкву, яка існує в різних культурах і народах, творячи одну спільну християнську родину. Вже не мало місце питання, чому жив і помер Ісус Христос, чи Він відкупив всіх чи лише вибраних. Також і сьогодні хочеться бажати Церкві такої ревності захоплення. В цей спосіб ці побажання скеровуємо і до нас самих, бо ми є членами Церкви. З цієї нагоди питаймо себе особисто: Чим наповнене моє серце? Бо християнські свята не є лише згадкою історичних подій, але також зверненням до конкретного актуального часу і життя. П’ятидесятниця – це празник відкритих дверей, це свято свіжого повітря. Свіже повітря, кисень необхідний не лише для легень, але й для життя цілого людського організму. Сьогодні святкуємо свято Святої Тройці. Кожне свято протягом року зображує чи пригадує якусь подію. Сьогодні ми стоїмо не перед подією, а схиляємо голови перед таємницею. Бог показується не в світлі свого діяння, а глибині власної таємниці. Церква плекає віру в Святу Трійцю. Хоча в історії Церкви були єресі чи секти, які це заперечують, їх не бракує і зараз. Для цього відбувалися Вселенські Собори, для цього було написано Символ Віри, який нас провадить. Де людський розум виходить на свої межі тоді починається стежина віри. Письменник GrahamGreene казав, щоб не відважувався б вірити в такого Бога, якого можна до кінця зрозуміти. Є знане пояснення св. Кирилом, апостолом слов’ян, Святої Тройці на прикладі створіння, зокрема сонця: бачимо на небі вогняне коло, яке випромінює світло і теплоту. Сонячне коло – це образ Бога Отця. Коло не має ні початку ні кінця – так і Бог є безконечний і безначальний. Проміння світла є образом Божого Сина. Від сонячного кола народжується промінь світла і ніколи його не покидає, так від Бога вічно народжується і ніколи не відділяється Син Божий. Теплота, яка виходить від сонця і променя, - це образ Святого Духа, що предвічно від Отця (і Сина) ісходить. Отже сонячне коло, світло і теплота не три, а одне сонце, так і три Божі особи Пресвятої Тройці – це один істинний Бог. Щодо нашої віри в Святу Тройцю є різні можливості: -         Ми можемо засумніватися, зайти до власного дому, тісно закрити вікна і двері пізнання. -         Може бути байдужа віра: «А може так і є» -         Відповідь у вигляді подяки і радості за Святу Тройцю – спільноту любові. Нехай сьогодні на цій Святій Літургії лине молитва прослави Отця і Сина і Святого Духа, бо так часто згадуємо цю спільноту Божих осіб. В цьому часі робимо знак хреста. Але чи робимо це з належною повагою чи радше механічно? Хочемо над тим задуматися. Нехай мудрість, яка є першим даром Святого Духа, провадить нас! Це буде великим подарунком з нагоди дня народження.   + Володимир 20 червня 2016 року Божогом. Дрогобич Детальніше...

Про гідність праці і гріх затримки чи невиплати заробітної плати

Довершивши своє творіння створенням людського роду, Бог запрошує людину обробляти і доглядати Едемський сад. Це свідчення особливої гідності людини – бути співтворцем з Господом. Ісус Христос, навчаючи своїх апостолів і тих, хто великими громадами ходив за ним, часто використовує образ праці для пояснення свого вчення. Свій прихід у світ і завдання дванадцятьох своїх учнів Він порівнює з працею у винограднику (Мт. 20, 1-16; 21, 33-41), з працею сівача в полі (пор. Мт. 13, 3-23), зі збором врожаю. Зрештою, сам Спаситель працює теслею в майстерні свого земного опікуна Йосифа (пор. Мк. 6, 3) і свою місію називає працею: «Отець мій працює аж по сю пору, тож і я працюю» (Йн 5, 17). Праця не лише забезпечує людину та її родину найнеобхіднішими засобами для існування, а й дозволяє творчо розвиватися. Праця – основа національного багатства, цивілізаційного розвитку. Якщо ми глянемо на заможні країни, то помітимо, що там створені належні умови праці та забезпечена належна і достойна винагорода. Так як усе сотворене було призначене Творцем на спільне благо для усього людства, так і національне багатство, творене працею, повинно бути спільним благом для усього народу. Тут не йдеться про однаковий і рівний розподіл усього між усіма, а про справедливий розподіл доходів за здібностями і продуктивністю працівників. Людина через гідну винагороду своєї праці повинна мати справедливу частку в національному багатстві. Тому так гірко і прикро ставати свідком гріха, який повторюється з прадавніх часів – привласнення чужої праці, відчуження робітника від плодів його праці. Затримка чи невиплата заробітної плати – гріх, що волає про помсту до Господа. «Ось затримана вами платня робітникам, що жали ваші ниви, кричить, і голосіння женців дійшло до Господа сил»(Як 5, 4).Бо позбавити заробітку означає поставити людину і цілу її родину на межу виживання – що прирівнюється до замаху на життя людини. «Горе тому, хто будує свій дім несправедливістю і свої світлиці беззаконством, хто силує ближнього дарма працювати й не дає йому заробітку» (Єр. 22, 13). Горе тóму, хто випробовує Божу терпеливість своїм гріхом і жадобою збагачення чужим коштом. До таких Бог промовляє на сторінках Святого Письма: «Не утискатимеш убогого й нужденного поденника, чи то він із твоїх братів-одноплемінників, чи з приходнів, які перебувають у твоїй землі, у твоїх містах. Того ж самого дня виплатиш його заробіток, ще перед заходом сонця; бо він убогий, і всією душею чекає виплати; тож не закликатиме проти тебе Господа, та й ти не матимеш гріха.» (Втор. 24, 14-15) Тож закликаємо усіх, від кого це залежить, керівників, власників підприємств, установ: виплачуйте вчасно заробітну платню своїм працівникам, дбайте, щоб ця платня та умови праці були гідними людини! Чиніть так і будете справедливими в очах Господніх! Рада Єпископів Львівської області: Владика ІГОР Возьняк, Архиєпископ і Митрополит Львівський Української Греко-Католицької Церкви Владика ЯРОСЛАВ Приріз, Єпископ Самбірсько-Дрогобицький Української Греко-Католицької Церкви Владика ДИМИТРІЙ Рудюк, Митрополит Львівський і Сокальський Української Православної Церкви Київського Патріархату, керуючий Львівсько-Сокальською єпархією УПЦ КП Владика МАКАРІЙ Малетич, Митрополит Київськийі всієї України, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви, керуючий Львівською єпархією УАПЦ Владика МЕЧИСЛАВ Мокшицький, Архиєпископ, Львівський Римсько-Католицький Митрополит, Голова Конференції Римсько- Католицьких Єпископів України Владика ФІЛАРЕТ Кучеров, Єпископ Львівський і Галицький Української Православної Церкви, керуючий Львівською єпархією УПЦ Владика ЯКІВ Макарчук, Архиєпископ Дрогобицький і Самбірський Української Православної Церкви Київського Патріархату Владика МИХАЇЛ Колтун, Єпископ Сокальсько-Жовківський Української Греко-Католицької Церкви Владика ТАРАС Сеньків, Єпископ Стрийський Української Греко-Католицької Церкви Детальніше...

Проповідь владики Богдана (Дзюраха) на свято Стрітення Господнього

У нинішньому святі спогадуємо подію, описану в Євангелії, коли Пречиста Діва та праведний Йосиф принесли Боже Дитя Ісуса в єрусалимський храм, щоб «поставити його перед Господом». Довершували припис закону Мойсея. Але за цим релігійним обрядом відбулося щось надзвичайне: відбулася зустріч людини з Богом, Спасителя зі спрагненим спасіння людством. Ми теж приходимо до храму Божого. Здається, що виконуємо певний припис, наказ Господнього закону, церковну заповідь. Але йдеться не лише про це. Припис є даний для людини, але людина не живе для припису. Людина живе для Господа. Припис має нам тільки дати нагоду до зустрічі із Тим, Хто єдиний може дати нам спасіння і справжню втіху – з Господом Богом. Для прикладу – існує заповідь Божа: шануй батька і матір свого. Але коли ми відвідуємо наших батьків, то хіба робимо це задля заповіді, задля наказу, а не радше з любови до них, прагнемо провести з ними час, притулитися до них, подивитися в їхні очі, зазнати їхньої любові і виявити їм нашу вдячність і любов? Нам так хочеться зануритися в атмосферу любові, спокою і безпеки, що ми навіть після відходу наших батьків до вічності йдемо до родинного дому, чи навіть на те місце, де він стояв. Там ми спогадуємо наших родичів, подумки спілкуємося ними і відчуваємо на собі їхній ніжний і люблячий погляд… Нам треба просити в Господа дару чистого серця і відкритих духовних очей, щоб ми за релігійними обрядами побачили Присутність Того, Хто задля нас людей і задля нашого спасіння зійшов з небес. Втім, ми часто у житті забуваємо, до кого йдемо у неділю чи на свята. Ми кажемо: «Я йду до церкви». А може краще і точніше було б сказати, принаймні у своєму серці: «Я йду на зустріч, на стрітення із Моїм Господом». Я прагну тут у храмі кинутись в обійми мого Бога, відчути на собі погляд моєї небесної Неньки, зануритися в атмосферу миру та любові, які може дати тільки Він – Господь, що є благий і чоловіколюбець. І справді, тут у храмі Богородиця простягає свої материнські руки і передає мені, так як старцеві Симеонові – найбільший скарб – своє Дитя, спасіння світу. О, які ми були б щасливі, якщо б з таким самим трепетом приймали до своїх рук і до свого серця нашого Господа! Може і ми казали б після кожної Літургії: «Тепер, о Господи, можеш забрати мене із цього світу, бо я вже осягнув те, що потребував, побачив те, задля чого живу, прийняв Того, Хто прийшов на просвіту поганам і на спасіння мого рідного народу! Тепер вже можу помирати, бо я зустрів мого Господа, прийняв Його не лиш на свої руки, зовнішньо, але прийняв Його в Святім Причастю до свого серця, прийняв до свого життя. За апостолом Павлом можу сказати: «Живу вже не я, живе в мені Христос». Людина, яка зустріла Господа, стає, подібно до пророчиці Анни, провісницею спасіння для інших. Людина, яка носить Бога у собі, стає, подібно до праведного Симеона, носієм спасіння для усього світу. Дійсно, для того, щоб принести світові спасіння, не треба бути носієм великої влади чи носієм товстого гаманця. Натомість конче треба бути носієм Бога. Саме через таких людей Господь довершує великих діл. Зауважмо: Господь в сьогоднішній євангельській події не послуговується можними цього світу – чи то світу політики – царем Іродом чи намісником Римського цісаря Пилатом, - ані релігійними лідерами – членами Синедріону, вченим книжниками чи побожними в своїх очах фарисеями. Це мало б бути дуже промовистим для нас, українців, коли ми в останні дні з таким хвилюванням слідкували за різного роду зустрічами: чи то політичних лідерів у Мюнхені, які говорили про світову безпеку, чи то за зустріччю Папи Франциска з московським патріярхом. Втім, пам’ятаймо, доля світу, наша доля і доля нашої Церкви та нашої держави спочиває у руках Господніх. І Господь може змінити долю світу, послуговуючись будь-якою людиною, головне, щоб ця людина мала відкрите до Нього серце. Саме так, як це відбулося в нинішньому Євангелії: велике діло спасіння світу довершується за участю простеньких, ніким не зауважених осіб – молодого подружжя, яке вірно дотримується Божого закону; праведного старця, який дуже переживав за долю свого народу і витривало очікував утіхи для Ізраїля; убогої вдови, яка «служила Господу Богу день і ніч постами і молитвою». Так діє наш Господь. Пригадую собі свій пастирський візит на Волинь. В одній нашій парафії біля церкви сидів гурток стареньких жінок. Одна них сиділа трохи зажурена. Отож, на моє запитання: «Бабуню, про що Ви так зажурилися?» вона тихим голосом відповіла: «Журюся про Україну, владико»… Пригадуємо собі рівно ж Героїв Небесної сотні: мабуть, до їхніх душ невидимо торкнулася рука Господня, тому що вони були здатні пожертвувати собою, щоб стати провісниками і знаряддями спасіння для своїх ближніх. Були серед них цілком молоді юнаки (наймолодшому сповнилось заледве 17 років), були й поштиві мужі (найстаршому сповнилося 74 роки). Але вони були відкриті на вічні цінності, вони так щиро вболівали за рідний край і за прикладом старця Симеона очікували потіхи для свого народу, що були готові вмерти, тільки щоб Спаситель об’явив свою переможну силу в цьому народі. Усі ці люди не були носіями великого статусу чи влади, вони були прості, звичайні громадяни. Проте, саме вони стали тими, хто зупинив темряву гріха і несправедливості в нашій державі. У світлі нинішнього Свята ніхто не може сказати, що від нього нічого не залежить у родину, в країні чи у світі! Бо насправді у світлі віри все відбувається саме так: чим ми виглядаємо в очах світу слабшими, немічними, тим краще може діяти в нас і через нас сила Божа і Божа благодать. Про це казав св. Павло, коли заявляв: Я краще хвалитимусь моїми немочами, бо коли я немічний, тоді я сильний. Про це гарно рівно ж навчав своїх учнів, звертаючись до християн Коринту: «Погляньте, брати, на звання ваше: не багато мудрих тілом, не багато сильних, не багато благородних; але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних, - і незначне світу та погорджене Бог вибрав, і те, чого не було, щоб знівечити те, що було, щоб жадне тіло не величалося перед Богом (1 Кор 1, 26-29). Завжди, коли стрічається Божа сила з людською довірою і смиренням, Бог довершує справді великі діла. Головне, щоб справді відбувалася ЗУСТРІЧ з Богом, спасенна зустріч смиренної побожної людини з милосердним і всемогутнім Богом. Якщо така зустріч відбувається, Господь довершує своє спасенне діло у житті людини, родини і народу. Пригадуєте вчорашнє Євангеліє в Неділю Закхея: коли Закхей зустрів Ісуса, прийняв Його до свого дому, на його дім зійшло спасіння, а сам він зазнав чудесної переміни: став щедрим для убогих, розкаявся в своїх гріхах і був готовий надолужити найменшу кривду, яку завдав своїм ближнім. Я навіть не наважуюся питатися вас, тут присутніх: Хто з нас готовий, вийшовши з храму, віддати половину свого маєтку вбогим? Хто з нас готовий не просто віддавати борг, але відшкодовувати вчетверо? Втім, якщо ми не готові чи не здатні віддати половину майна убогим, то ми напевно є здатні допомогти принаймні одному убогому, - хіба не так? Якщо ми не готові віддавати вчетверо, то може прийшовши з церкви принаймні примирімся з кимось з домашніх, простивши кривду чи попросивши прощення у них… Саме по цьому пізнається, чи ми справді зустріли Бога: за нашим ставленням до наших ближніх. Бо ми можемо ходити щодня до храму, проте коли у серці в нас пануватиме гнів, гординя, осуд ближніх, чвари, байдужість до чужої нужди, то це означатиме, що ми ще не зустріли Господа, ми просто виконали зовнішній обряд. Ми нарікаємо, що в країні немає справжніх переміни. Але це стається лише тому, що ще замало людей пережили внутрішню реформу, реформу серця, яку довершує в нас Божа благодать. Ми всі очікуємо на втіху, на спасіння. Господь приходить до нас, так як у Стрітенні: на руках Богородиці. Просімо в Нього ласки мати чисте серце, розмолену душу і відкриті духовні очі, щоб ми справді пережили зустріч з Ним, і щоб ця зустріч нас так глибоко перемінювала, щоб і ми могли сказати: «Господи, вже нині можеш відпустити мене, свого слугу у мирі, бо я зустрів Тебе – Спасіння світу і мого власного Спасителя». Амінь. + Богдан 15 лютого 2016 року Божогом. Самбір Детальніше...