Слава Ісусу Христу! Всесвітліший отче Ректоре! Всечесні отці! Дорогі семінаристи, випускники нашої семінарії, улюблені брати і сестри у Христі! Сьогодні стоїмо перед Божим Престолом і наші серця наповнюються величними почуттями радості, адже Божа благодать зібрала нас у цьому семінарійному храмі, щоб на завершення урочистого Ювілею 15 річчя Дрогобицької Духовної Семінарії ми спільно могли поблагодарити Бога за його щедрі дари, які Він посилав нам впродовж цього періоду часу. Сьогодні семінарія дає й свій маленький дар Богові – 17 своїх випускників, яким ми сьогодні вручаємо дипломи та уділяємо нижчі свячення. Так, на тлі історії ці п'ятнадцять років здаються невеликим ювілеєм, проте з впевненістю можна сказати, що він золотими літерами буде вписаним в книгу буття нашої єпархіальної спільноти, адже дає змогу оглянутись назад, проаналізувати зроблене та впевнено крокувати в майбутнє, зробивши висновки з прожитого та здобутого. Ми сьогодні з великою радістю мусимо визнати і те, що історія нашої семінарії не обмежується лише п'ятнадцятьма роками. Вона є тою ріллею, яка увібрала в себе зерна праці та мучеництва і мрій Великих попередників – Велетнів Духа та Мудрості Митрополита Андрея та Патріарха Йосифа, спадкоємницею семінарії Перемиської Єпархії, вона натхнена мученицьким подвигом багатьох свідків віри, зокрема блаженних мучеників Северина, Якима та Віталія, котрі освятили наші землі та духовно опікуються нею... За свою невелику, але плідну історію наша семінарія вже стала справжньою „Святинею Духа", в котрій формуються добрі та жертовні священики. Вона є вогнищем, в якому загоряються ясні вогні духовного та національно-культурного відродження, тим орлиним гніздом, з якого постійно вилітають все нові орли, що не тільки рвуться до піднебесного лету, але стараються вести за собою людей до Бога, до сонця правди, до здобуття найвищих ідеалів. Саме і тому сьогоднішній Ювілей і випускний – це нагода до вдячності та благодарення Всевишньому за його любов до нашої Самбірсько-Дрогобицької єпархії, Церкви і народу. Ми дякуємо Господеві сьогодні і за те, що ця семінарія є плодом великих трудів та найкращих переживань всіх тих, котрі виношували у своїх серцях, плекали своїми турботами та переживаннями, і врешті виростили таку гарну духовну установу, горнило, де гартуються молоді юнаки, готуючись до праці і служіння Церкві і народу. Сьогодні маємо велику приємність вручити дипломи нашим цьогорічним випускникам, які невдовзі стануть Христовими пастирями та служителями Його Божественних Таїнств. До вас, дорогі випускники, Господь звертається такими словами: „Підведіть очі ваші та погляньте на ниви, - вони вже для жнив доспіли. Вже і жнець бере свою нагороду, плоди збирає для життя вічного" (Ів. 4, 35-36). Цей заклик Господній спонукує з радістю прийняти на себе подвиг священства і вже відтепер зробити все можливе, щоб воно стало угодним Богові та спасительним для людей. Не забувайте, що пастирський хрест є надзвичайно важкий і нести його потрібно до кінця. Наставляючи пресвітерів в Церквах Іконії й Антіохії, апостол Павло повчав: „Через багато страждань нам треба ввійти в Царство Боже" (Ді. 14, 22). Ці слова є підтвердженням того, що священство – це неустанна, цілопальна жертва. ІІ Ватиканський Собор у розділі про „Священиче виховання" подає такі слова: „Нехай радше вихованці навчаються жити за взорами Євангелії, утверджувати себе у вірі, надії й любові, щоб виконуючи їх, набувати собі Духа молитви, скріплювати й захороняти своє покликання, досягати свіжості в інших чеснотах та зростати в ревності, щоб усіх людей позискати для Христа". Бажаю вам, щоб ви ніколи не занедбували величний депозит живої віри та євангельської науки. Про те, яким має бути цей «дух молитви», який підтримуватиме ваше майбутнє священиче служіння, добре нас повчає Христос у сьогоднішньому Євангелії: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам. Кожний бо, хто просить, одержує; хто шукає, знаходить; хто стукає, тому відчиняють» (Мт. 7, 7-8.). Будьмо наполегливими у нашій молитві – і особистій, і спільнотній. Тільки тоді можемо сподіватись, що і самі отримаємо від Господа все, що необхідне нам для служіння, і для нашого народу Божого випросимо заступництва і благословення. Окрім великої любові до Бога та замилування побожним життям і ревною молитвою, як і всього, що стосується суті духовного життя кожного священика, розвивайте також велику любов до своєї Церкви, до славних її традицій та до рідного народу. Гетьман Павло Скоропадський у своїй „Відозві з приводу смерті митрополита Андрея Шептицького" промовив важливі слова: „Народові не страшні ніякі бурі життєві, бо коли народ цей розуміє нутром велич Того, кого він нині втратив, може бути певним, що на зміну спочилому прийдуть також Велетні Духа й Розуму, що зуміють захистити народ свій. Вірю, що так станеться...". Бажаю вам, дорогі випускники, ставати такими велетнями Духа і Розуму, бо саме такими Вас потребує Церква і Народ. Завжди пам'ятайте, що ви є спадкоємцями величної історії. Знання, отримані в Семінарії, ви повинні використати для служіння іншим. Будьте світлом для світу, станьте служителями радості, яку дарує Господь! Розділене людство, наш народ чекає на вас, на ваше свідоцтво віри. Своєю готовністю до праці і жертви свідчіть Христа, який любить людину і приносить спасіння у світ. Не забувайте свою „Альма Матер" своїх вчителів і наставників, які так багато зробили для того, щоб ви могли стати добрими і святими священиками та отримали все те, що є необхідне для успішного пастирського служіння. Дорогі брати і сестри! Разом із усіма вами заношу щиру подяку Богові за всі Його щедрі дари і благословення для нас і нашої Семінарії, адже ювілей це насамперед день подяки. Сердечно дякуємо сьогодні всесвітлішому о. митрату Миронові Бендику, бо всі добре знаємо, яким невтомним і самовідданим є його ректорське служіння. Разом з ним складаю подяку проректорові о. Григорієві, протосинкелу єпархії, вихователям, викладачам і всім тим, хто від самих початків існування Семінарії дбали про її добробут і належне приготування кандидатів до священства. За молитвами блаженних священномучеників Северина, Якима і Віталія – небесних покровителів Семінарії, нехай усіх нас благословить Господь, а цей виноградник, який насадила Господня десниця, нехай росте й розвивається та приносить рясні і добрі плоди. Амінь. +Ярослав 16.06.2012 року Божого  Джерело: сайт Дрогобицької духовної семінарії Детальніше...

Слава Ісусу Христу!Всесвітліші та всечесніші отці,Дорогі у Христі брати і сестри. Ушанування пам’яті, зокрема ювілейних дат великих постатей і діячів нашої Церкви та народу не є лише одноденною згадкою про їхнє життя і труди у форматі молитовних панахид і мистецьких заходів. Це передусім наша духовна зустріч із цією непересічною постаттю, під час якої можливий позачасовий діалог з нею через молитву, пізнання її життєвих кроків і діяльності, місця і значення в історії, ознайомлення із її творчою спадщиною, обмін досвідом. Цьогорічне ювілейне святкування 120-річчя з дня народження ісповідника віри Патріарха Йосифа (Сліпого) є нагодою задуматися над тим, що сьогодні, тут і тепер промовляє до кожного з нас, церковних християн та українців, незалежно від того, чи ми перебуваємо в географічних межах своєї держави, чи далеко поза нею, той, хто своїм духовним та національним життям продовжує благословляючи усіх спраглих Церкви й українства. Адже саме він духоносністю своїх поглядів щодо майбутнього на кілька десятиліть випередив свою епоху, стаючи цінним, життєво необхідним та актуальним у нашому сьогоденні. З нагоди святкування року Патріарха Йосифа (Сліпого) хотілося б звернути увагу на три моменти його життя – служінні науці, душпастирство та працю на користь єдності. Патріарх Йосиф як науковець, пастир та служитель єдності Церкви та народу   Як Богом обдарована людина і здібний до наукової праці Блаженніший Йосиф був служителем у храмі науки. Він – один з дуже небагатьох українських богословів, яких автори цитують у своїх творах. Своїм великим завданням він вважав не лише працювати науково самому, але й виховати людей, які б любили науку і науково працювали. Велику частину свого життя він посвятив тому, щоби готувати майбутніх богословів й спеціалістів в інших ділянках церковних наук. Перша половина його життя присвячена, власне, цій праці, як ректора семінарії, ректора академії, вихователя багатьох поколінь священиків. Коли після багатолітніх тюрем і заслання Патріарх Йосиф приїхав до Риму, то й там продовжив втілювати цю свою мрію, заснувавши Український Католицький Університет. Патріарх через свої численні богословсько-наукові праці дає нам зрозуміти, що знання, володіння ними, освіта – один з талантів, який дав кожному Бог при народженні. Господь закликає кожну людину через Своє Божественне Писання, життя і діяльність Його Церкви бути освіченим щодо Нього: пізнавати Невидимого через молитву, участь у Святих Таїнствах, читанні духовної літератури. Тому цілком природно звучать його слова: «Полюбіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею та своїм знанням, будьте її служителями! Споруджуйте храми науки, вогнища духовної сили Церкви та Народу, пам’ятаючи, що немислиме повне життя Церкви і Народу без рідної науки. Наука – це їхнє дихання життя!» Свої ініціативи щодо духовного оздоровлення української нації патріарх Йосиф тісно поєднував з наукою: «З усіх сил намагався я шукати виходу з цього майже безвихідного становища, щоб підняти Церкву і Нарід з руїни, щоб їх відродити. Треба було знову починати працю відродження в самому корені, від самих основ. А основи я бачив в науці, молитві, праці і християнському праведному житті». Прислухаючись до цих заповітних слів Блаженнішого Йосифа і розширюючи свій кругозір, шукаючи мети і сенсу усього в світі, зможемо відчувати Бога у собі й навколишньому творінні, стаючи, згідно з висловлюваннями Святих Отців Церкви, богословами – носіями глибокої істини про Творця, нас та навколишній світ. А в царині історичної, політико-економічної та суспільної науки зможемо нарешті ствердно й одноголосно обґрунтовувати свою українську споконвічність як нації та народу перед масовими замовчуваннями, перекрученнями і переслідуваннями ворогом правди. Саме тому для нас, християн і громадян власної держави важливими є мудрість та дієва освіченість якнайширшого кола українців.   Другим важливим елементом життя великого Патріарха, на який я б хотів звернути увагу, є його душпастирська праця. На перший погляд це може звучати дивно, бо він до 1944 року, коли став митрополитом, займався майже виключно науковою працею. Згодом, здавалося б, знову не було нагоди для душпастирювання, адже діючим митрополитом він був всього 5 місяців (від 1 листопада 1944 року до 11 квітня 1945), а потім його заарештовують. Проте 18 років тюрем і заслань – це теж час його душпастирської праці. Коли Патріарх Йосиф був немічним, ув’язненим і, здавалося б, знедоленим, тоді духовне життя та вкраїнська любовно-синівська свідомість разом із фізичними обмеженнями на багаторічних засланнях гуртували й надихали його вірних, трощили кордонні мури і сягали членів його Церкви, де б вони не проживали. Його служіння в нелюдських умовах для людей – вираз дії Божої благодаті в людській немочі і приклад людської відкритості на неї, довіри Богові усюди й завжди. Він терпів за свій народ, а це також важлива форма душпастирства. Його терпіння і терпіння багатьох інших – це великий духовний скарб, завдяки якому наша Церква пережила переслідування і завдяки якому ми, відродження, сьогодні можемо планувати шляхи подальшого розвитку. З огляду на це кожна українська родина як молитовний, творчий і пам’ятний спогад про Блаженнішого Йосифа сьогодні має повісити в своєму духовному домі ікону - ікону ідеалу праведності перед Богом і перед людьми, навченого від Бога батьківства, вимоленої життєвої мудрості, божественної смиренності і далекоглядності, до яких має стреміти кожен. Можемо також навчитись від великого Патріарха витривалості в життєвих випробуваннях, де кожна людина –  Божі образ і подоба, а не заручник обставин.   Третій елемент, про який хочу згадати, це діяльність Патріарха Йосифа (Сліпого), коли він повернувся після заслання у 1963 році і аж до смерті у 1984 році. Тоді він дуже багато часу і зусиль присвятив на служіння єдності, єдності Церкви та народу. Наш народ і Греко-Католицька Церква тоді не в змозі були вільно розвиватися на своїх рідних землях, а були присутніми в різних країнах по цілому світі. Патріарх Йосиф зробив багато для того, щоб кожен член Церкви думав не тільки про себе і про власні потреби, але й про інших, та намагався у щоденному житті реалізовувати єдність. А це дуже важливо для збереження духовних вартостей, віри, для справжнього служіння Богові і ближнім. Цей Божий слуга вказував на визначальну роль Церкви не тільки для духовного і національного відродження в Україні, а й для збереження української ідентичності в глобальному масштабі. А дієвою силою Церкви і її гілок в Україні мала бути «… любов до Христа, любов до Святої Церкви, що є Його Таємничим Тілом, любов до рідної Української Церкви, повноцінною частиною вселенської християнської Родини, любов до рідного Українського народу, з його духовними та матеріяльними скарбами вселюдського значення…». За таких умов буде можлива міжцерковна та національна єдність. Тому заклики Патріарха до єдності і старання про її здобуття – дуже важливий дороговказ для кожного небайдужого, сповненого Божого життя християнина та повноцінного члена Церкви.   Закінчення Сьогодні молитовно дякуймо Богові, що в бурі й штормах наших життєвих пошуків справедливості, національної і суспільної стабільності, повноцінного і правильного зросту й виховання молодих поколінь українців Господь дарував нам подивугідну, умиротворюючу пристань – життя і спадщину патріарха Йосифа (Сліпого). Патріарх близький до кожного з нас. Він справді є живим втіленням долі, потреб і старань  Української Церкви та нашого народу. Три аспекти його життя – це матерія для застанови, щоб кожен і з нас міг подумати, що він і як він може послужити своєму народові і своїй Церкві. Гаряче заохочую вірних нашої Церкви молитися за прославу слуги Божого Йосифа (Сліпого). Просімо у всерозуміючого Бога про інших подібних лідерів для Церкви і народу, які би своїми життям та працею наново благодатно освятили нашу душу, сім’ю, родину і народ. Детальніше...

Христос Воскрес! Всесвітліші і всечесніші отці, дорогі брати і сестри, дорогі прочани! З великою радістю у серці вітаю всіх вас, що так чисельно прибули до Грушова, до цього чудотворного місця на прощу. Кожен із нас приніс сюди свій маленький дар любові, щоб подарувати його нашій небесній Матері, Пречистій Богородиці і Приснодіві Марії. Сьогоднішній день є також Днем матері. Тому сьогодні тут, на цьому чудотворному місці, маємо усі добру нагоду подякувати Богові за великий дар материнства, котрим він нас обдарував. Ми з вдячністю згадуємо про свою матір, котра нас народила, виховала, піклувалась нами... Ми вшановуємо нашу неньку Україну, на землі, якої ми виросли і увібрали все її культурне багатство. Але особливу шану віддаємо ми сьогодні нашій Небесній Матері, Пресвятій Богородиці, адже вона допомагає нам протягом усього нашого життя, а тому наша вдячність для неї повинна бути постійною. З нагоди Дня Матері вітаю сердечно усіх матерів! Бажаю усім Вам, щоб Ваше материнство було милим Богові та людям, а особливо, Вашим дітям. Ви звершуєте величне служіння – виховуєте своїх дітей, а тому прошу Вас виховувати їх добрими християнами, патріотами свого краю, провідниками народу, гідними синами та дочками Вашого материнства. Грушів, до якого сьогодні звідусіль прямували побожні прочани, відомий  у цілому світі як місце чудесної появи  Матері Божої. Від цієї  благословенної події нас віддаляють вже 25 років, але ми і сьогодні переживаємо її як Благовіщення нашої релігійної і національної свободи. Своєю появою Пресвята Богородиця допомогла нам перебороти рабський страх, який довгі роки сіяла безбожна комуністична система, розбудити у своєму серці найглибші духовні почуття та тугу за Богом. Тут ми знову відчули, що ми - християнський самобутній народ, який має свою богоносну культуру, котра глибоко закорінена в правдивій Христовій вірі. Навіть вороги правди не могли знищити це наше духовне багатство. В Грушові ми сповнилися сили стати на захист своїх понівечених духовних скарбів. У цьому чудотворному місці Господь, за молитвами своєї Пречистої Матері, зціляв наші забруднені гріхом душі, повертав утрачений дар віри, подавав надію оновлення та відродження. Відтоді ми вчилися бути інакшими людьми, адже кожного із нас  у свій спосіб доторкнулася Божа благодать. Євангельське читання сьогоднішньої неділі веде нас до криниці Якова, де Ісус зустрівся з жінкою-самарянкою. Ми знаємо, що для багатьох євреїв і самарян така поведінка Христа виглядала дивною та незрозумілою, адже жінка належала до народу, котрий здавна ворогував з євреями. Однак в цій зустрічі Христос показує правдиву ціль післаництва Сина Божого, котра перевищує різні викривлені людські уявлення, адже Він є джерелом любові для всіх, незалежно від їх національності, територіальної чи політичної приналежності. Христос приходить до людей не для того, щоб від них щось отримати, але щоб дати їм те, що потрібно для їхнього спасіння. Вслухаймося уважно у сьогоднішній діалог Христа із самарянкою. Жінка говорить про речі матеріальні та земні, Христос натомість веде мову про справи духовні та вічні; спочатку вона пізнає в Ньому тільки звичайного подорожуючого юдея, Він же знає про неї усі таємниці її життя; самарянка виявляє свої тільки поверхові знання про прихід очікуваного месії, Христос же являє перед нею саму суть, відкриваючи їй себе, чого може не робив навіть перед юдеями. Дорогі брати і сестри! Як часто і ми дивимося на все поглядом прив’язаності до земного світу, міряємо земними мірками та прагнемо насититися тим, що лиш на короткий час приносить задоволення. Христос відкриває самарянці правду про те, що тільки Бог може наповнити людське серце своїми дарами, залишаючи при цьому за нами вільний вибір: прийняти або ж не прийняти ті потоки Божих ласк, що пливуть з Його безмежної доброти. І тоді, коли людина стає у правді перед світлом живого Бога, вона здатна зрозуміти також темноту своїх гріхів і свого життя. Правда це Особа – Правда це сам Бог. Ісус про себе виразно сказав: Я – дорога, правда і життя. Віднині жити в правді означає жити в глибокому з’єднанні з Ісусом. Прийняти Його до свого життя як Бога і Господа.  Покланятися Богові в правді означає також пізнати правду про своє власне життя. Ця правда інколи буває не така рожева, як ми часто намагаємося показати перед іншими людьми. Ця правда буває болюча. Слова Христа про неправедне життя самарянки по-особливому вплинули на неї: вся таємниця, з якою вона ходила, яка її мучила і дорікала за гріх, була виявлена, і що характерно, від цього їй аж ніяк не стало гірше на душі, а навпаки, вона відчула полегшу на серці, Господь зняв з її душі гнітючий тягар, так що вона вже з твердим переконанням говорить до Христа „бачу, що ти пророк”. Митрополит Андрей (Шептицький) у своїй науці про найбільшу любов повчає: „Коли людина полюбить Бога, тоді для неї є милим все, що Богові належить, що до Бога веде і що Йому миле. Тоді дорогим та милим стає їй Боже слово, через яке вона краще пізнає Бога, і Божий Закон в якому виражена його воля, і молитва, якою з Ним розмовляє... Мила їй також кожна людина, бо в ній вона бачить Божу дитину. Так любов Божа просвічує ціле життя людини. А головно просвічує вона взаємовідносини між людьми”. Ісус Христос називає себе Дверима. Лиш той, хто увійде крізь ці Двері, спасеться (пор. Йо 10). До нашого Небесного Отця приходимо через Ісуса Христа. Тільки Він об’являє нам Отця, і тільки через Нього – у Святому Дусі маємо доступ до Отця. Саме тому так важливо досвідчити у своєму житті зустріч з Ісусом Христом, зустріч, яка ціле наше життя скерує у світлі Божого слова. Жінка самарянка після зустрічі з Христом змінюється в першу чергу внутрішньо (пізнає в Ньому Месію), а потім свою переміну проявляє на зовні (кличе інших мешканців Самарії до Христа). Приклад сьогоднішньої євангельської жінки-поганки, котра велику частину свого життя провела негідно, вчить нас, що ніколи не є пізно встати з гріха. Адже Син Божий прийшов у світ, щоби спасати тих, що погибають, заради нашого спасіння вийшов на хрест, щоби всіх нас з собою воскресити до життя вічного та святого. Символічним є те, що самарянка залишає порожній свій глечик біля стіп Христа і біжить наповнена духовною радістю, щоби поділитися нею з іншими. Вона залишає біля Христа свою „духовну порожнечу”, наповнюється живою водою, Духом Святим, і спішить служити Господу і людям, запрошуючи інших до зустрічі з Господом. Дорогі у Христі, історія про самарянку з сьогоднішньої Євангелії вчить нас потреби безнастанно шукати зустрічі з Богом. З волі Божої такою спасенною криницею є Христова Церква. У кожній нашій парафіяльній спільноті вона живить нас Божим Словом, святими тайнами та дією Святого Духа, з яких ми маємо нагоду постійно користати. Коли кожен з нас зрозуміє, що Господь постійно чекає нас біля тієї криниці, щоби відкрити нам правду про нас, перемінити і щедро наповнити наше серце своєю любов’ю та миром, тоді зможемо радісно ділитися дарами Божої благодаті також і з іншими. Приходьмо і черпаймо на наших парафіях, у різних відпустових і чудотворних місцях живу воду, про яку говорить сьогодні Христос, тобто Божу благодать, відкрившись на яку ми здатні змінити наше життя і зростати як добрі християни, ревні парафіяни та віддані вірні своєї Церкви. Сьогодні ж, бажаю, щоб тут у Грушові кожен з Вас, як колись самарянка, за посередництвом Богородиці зустрів Господа нашого Ісуса Христа, а Його благодать, любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа, нехай буде з усіма Вами. Амінь. с. Грушів 13 травня 2012 року Божого Детальніше...

«Пам'ятай про твого Творця у дні твоєї молодості,…» (Проп.12,1). «Ніхто твоїм молодим віком хай не гордує, але будь зразком для вірних у слові, поведінці, любові, вірі й чистоті» (І Тим.4,12). Вступ  Христос Воскрес!  Дорога молоде! Христова Церква відчуває труднощі, болі, поневіряння і переживання сучасної молоді та прагне допомогти їй віднайти щастя, яке полягає у щоденному якнайтіснішому поєднанні з Господом і перебуванні з ним. Вона не припиняє докладати зусиль, щоб молода людина змогла повноцінно реалізувати свої життєві запити і відшукати Отчий дім (пор. Йо.14,2), в якому їй ніколи не забракне того, чого вона потребує на своєму життєвому шляху. Молитовні тривоги і діяльні вболівання ієрархії нашої Церкви протягом історії завжди супроводжували життєві долі української молоді. Митрополит Андрей (Шептицький), Патріарх Йосиф (Сліпий) у нелегкий період, коли на терези історії було поставлено існування українського народу і Церкви, у діалозі з молодими людьми торкалися тем правдивої любові до Батьківщини, народу і своєї Церкви, перестерігали перед небезпеками, на які може наштовхнутися молода людина з огляду на непоміркованість, властиву своєму вікові. Після виходу Церкви з підпілля було відновлене молодіжне душпастирство, організовуються нові і підтримуються давніше утворені християнські молодіжні організації та спільноти. Скликавши у 2007 р.Б. IV Сесію Патріаршого Собору на тему «Молодь у Церкві третього тисячоліття» та християнський форум «Молодь. Церква. Україна», УГКЦ на загальноцерковному рівні роздумувала над викликами і проблемами, які стоять перед молодою людиною, та намагалась знайти ефективні методи душпастирювання у сучасному світі. Тому, звертаючись до Вас, дорога молоде, оцим своїм посланням, не розпочинаю чогось кардинально нового, а продовжую те, що робили наші попередники і разом з Вами пропоную спільно віднайти своє повноцінне і справжнє місце у сучасному світі. 1. Духовні перспективи і загрози для молодої людини 1.1. Молодь і молодість у Божому задумі Найглибшою причиною творчих поривань молодих людей, нестримних життєвих пошуків себе і впевненого місця серед собі подібних, є ностальгія за вічністю. Це помітно вже на перших сторінках Святого Письма, в описі створення Господом людини як чоловіка та жінки на Божий образ і подобу (Бут. 1, 26-27). Ці два слова якнайкраще характеризують кожну молоду людину, зокрема її здатність бути творчою та вищість над усім видимим і невидимим світом. Кожний вчинений нами гріх веде за собою втрату «подібності до Бога», через що вимушено втрачаємо правдиве щастя свого життя. Однак у нашій природі закладеним залишається прагнення повернутися у присутність Того, до Кого покликані бути подібними, реалізовуючи і розвиваючи себе до небачених висот. Як не дивно, але саме в молодому віці, як ні в якому іншому періоді земного людського життя, з незвичайною силою виявляється бажання людини бути щасливою вічно. Кожна молода людина, свідомо чи несвідомо живучи у ностальгії за раєм і вічністю, потребує авторитетів, когось, хто на власному життєвому прикладі показав би  їй зразок життя у домі вічного Отця (див. Йо. 14, 2); учителя, який  відкрив би справжню суть цих бажаних та до кінця не зрозумілих слів «бути собою» – бути дітьми Отця (див. І Йо. 3, 2), як перемогти зло і жити вічно (див. Йо. 20, 31) та інших особистісних та загальнолюдських запитів. Цим справжнім Другом та Вчителем, через зв'язок із Яким віднаходимо  самих себе справжніх, є Ісус Христос, Бог у людському тілі, такий схожий на нас у всьому, крім вибору гріха. Це Він заради піднесення кожного з нас у власній гідності як Божого образу і заради відновлення можливості стати подібними до Нього, а, отже, щасливими, став людиною. А тому кожна молода людина не має надіятися на князів, на синів чоловічих, бо в них нема спасення (див. Пс. 145, 3), а молитовно вдивлятися і наслідувати Христа. Для досягнення небесних висот самої себе необхідним є практикування духовного життя, що полягає у постійному самовдосконаленні, у готовності прийняти життя таким, яке воно є, і з Божою допомогою зробити його таким, яким би Він хотів його бачити… 1.2 Сучасні небезпеки перед молодою людиною У відповідь на запитання: «Яке найстрашніше за звучанням і змістом слово вам доводилося чути?» -  зазвичай почуємо безліч справді неприємних варіантів: біль, страждання, хвороба, зрада, смерть тощо. Однак рідко хто назве найстрашнішою річчю гріх. Проте саме він є коренем усього зла, ненависті та несправедливості, внутрішньою недугою нашого життя, яка знецінює, примітивізує й остаточно знищує братерські відносини між людьми і природу навколишнього творіння. Якщо первісний гріх виглядав доволі просто – порушення простої Божої заповіді «… з дерева пізнання добра і зла не їстимеш, бо… вмреш» (Бут. 2, 17), то сьогодні він набув складних, важко розпізнавальних різновидів і форм, спокус, з якими зустрічається у своєму сімейному, родинному, робочому, відпочинковому та інших вимірах життя кожна людина. Особливо важко правильно прокласти свою життєву дорогу і самовизначитися сучасній молодій людині, у якої ще не до кінця сформовані цінності, особистісні переконання. Вона ризикує відгукнутись на одну з численних гріховних спокус життя поза Богом, Який є єдиним справжнім щастям. Лукавий світ прагне замінити Бога, стати Ним, для чого пропонує яскраві привабливо-спокусливі засоби досягнення вічного щастя: безвідповідальне задоволення, легке споживацтво без прикладення творчих зусиль. Першими жертвами духовної і культурної кризи, що охопила сучасний світ, часто стають представники молодого покоління. Спрагла до пізнання чогось нового і полишена на саму себе, молода людина схильна почути і прийняти першу-ліпшу пропозицію. Ментальність світу, що пропонує миттєве щастя та фальшиву свободу, часто засліплює молодь і послаблює в ній потребу бути в Церкві. Стиль життя, мовлення і дій на зразок «зіркових кумирів», масове алкогольне, тютюнове, наркотичне та інші пристрасні задоволення – ось на такий формат щастя «купляється» сьогодні більшість, деградуючи, примітивізуючи себе і свій божественний дар молодого життя. Для такої молодої людини не залишається місця здоровій вірі та традиційним основам духовного життя – покаянню, чистоті, цнотливості, жертовності, любові, смиренню... Все це підміняється пропагандою розбещеності, коли розпусне життя подається як норма, а чисте і святе – як «пережитки минулого». Будучи часто дезорієнтованими, не маючи твердого життєвого прикладу і підтримки, не озброюючись справжніми цінностями, молодь сповідує сучасну культуру, яка все більше стає середовищем затхлості, смерті, де після хвилевого щастя настає неминуче розчарування, депресія та подальші непередбачувані, небезпечні для життя наслідки. 2. Церква для молоді 2.1. Зміст та завдання молодіжного душпастирства у Церкві Церква прагне по-батьківськи допомогти молоді зреалізувати свій потенціал та уникнути численних небезпек. Турбуючись про молодь, Церква не може покинути її без опіки та проводу серед різноманітних небезпек та неправди, які зустрічаються на шляху особистої та християнської зрілості та намагаються вкрасти і знівелювати красу, надію та силу юності. Супроводжуючи молодих людей як власних дітей на всіх життєвих дорогах, Церква йде туди, де вони перебувають, і стає поруч, намагається внести в їхнє життя Євангельську правду та підказати шлях злуки з Богом. У цьому і полягає характер та зміст тієї опіки, яку сьогодні наша Церква несе через душпастирів – священиків, монахів, монахинь та воцерковлених християн. Ці люди своїм служінням мають свідчити, що Господь стає поруч із молодою людиною, сходить до тієї життєвої та особистої ситуації, в якій вона перебуває, допомагаючи отримати глибоке пережиття віри. Таїнственній вершині пізнання Бога молодою людиною через богослужбово-таїнственне життя можуть передувати певні вступні, так звані інтерактивні, методи душпастирства (різні екскурсії, пізнавально-розважальні вечори  тощо), завданням яких є допомогти відкрити молоде серце на містичне, вічне і божественне. Вміння знайти баланс між християнськими інтерактивними методами душпастирства і практичною участю в богослужбово – таїнственному житті зумовить поетапне введення молодої особи в щораз то глибший досвід літургійного життя. Так вона не залишатиметься на рівні хай християнських, але все ж розваг – чогось минущого і несуттєвого – а перетворюватиме власне буденне життя у блаженне життя з Богом і ближніми. 2.2. Супровід молодої особи до людської та християнської зрілості Молода людина сьогодні найбільше потребує впевненості у християнській вірі і надії, у любовному пасхальному таїнстві Христа. Саме до цього має бути спрямований духовний супровід молоді. Святіший Отець Венедикт XVI наголошує, що, духовно супроводжуючи молоду особу до людської та християнської зрілості, необхідно «показати красу віри, показати молоді, що добре є мати Бога приятеля, Який може реально сказати, що в житті є дійсно важливе». У християнському розумінні вірити у Бога – це довіряти Йому, знаючи, що все, що Він дає в обставинах нашого життя, є для нас найкраще. Довіряючи Богові, ми дозволяємо Йому діяти у нашому житті й щасливо провести крізь усі небезпеки й перешкоди. Отже, справжня віра – це праця над собою, постійне удосконалення себе, а через себе – і світу. Молода людина, віра якої зростає, здобуває непохитну надію, яка є мистецтвом бачити перспективу як у всьому житті, так і в кожному його епізоді. Підставою нашої надії є Господь, спроможний виконати все, що Він нам обіцяв у Своєму Євангелії. Надія, яка не побудована на Бозі, завершиться розпачем і збайдужінням. Християнська надія є усвідомленням того, що остаточно нами керують не можновладці, не гроші і «зв’язки», а Бог і Його Провидіння, а тому притаманні сьогоденню несправедливість, суспільна нерівність та інші негаразди не є остаточними. Після скріплення надії наш внутрішній духовний поступ продовжується у любові. Це не та любов, якою часто і масово зловживають у сучасному кінематографі, літературі, художньому мистецтві. Це – стан перебування з Богом, який робить особливими наші взаємовідносини з ближніми. «Бог є любов, - каже євангелист Іван, - і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому» (1 Ів. 4, 16). Бог по-іншому не вміє чинити і жити, як тільки любити. І цю свою властивість Він дарує людям, які відкриті на Нього через молитовне (особисті молитви, читання Святого Письма, духовної літератури) і благодатне (Святі Таїнства Церкви) життя. Господь також дарує кожній людині середовище найкращого прояву справжньої любові: подружжя, священиче служіння і богопосвячене життя, через які божественна любов поширюється у світі міжлюдських стосунків. Правильна цілеспрямованість молодих років людського життя – це любити і бути любленим у справжньому, християнському значенні цього слова, чинити волю Отця – у любові жертвувати і віддати себе, своє життя, час і працю задля добра інших, що є істинною дорогою до вічної любові, яка веде до вічного щастя. 3. Молодь для Церкви 3.1. Місце молоді у церковній спільноті Церква – це не тільки священики чи єпископи, монахи чи монахині. Церква – це жива спільнота, кожний член якої, як в людському організмі, виконує неповторне і незамінне завдання. Тому молода людина покликана відчути себе живим членом церковної спільноти. Сучасна молодь сприймає такі важливі людські цінності, як справедливість, чесність, надію на майбутнє і на власні сили, мир, братерство, солідарність, пошану до природи, в тому числі й прагнення духовності. Саме такими рисами молодої людини Христова Церква бажає послуговуватись для якнайповнішого виконання делегованої Їй божественної місії: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт. 28, 19-20). Іван-Павло ІІ у посланні до молоді говорив так: «Займіть ваше місце в Церкві, що не є лише місцем тих, до кого направлена вся пастирська діяльність Церкви, а займіть місце, як активні протагоністи місії Церкви». Це запрошення спрямоване до молоді кожного часу, всього світу і конкретної церковної спільноти – парафії. Саме з активного молитовно-діяльного життя малої церковної спільноти (парохіяльні і міжпарохіяльні молодіжні спільноти і рухи) часто стає помітним, як Церква бачить себе саму в молодих. Особливим свідченням можуть бути слова Івана Богослова: «Пишу вам, юнаки, бо ви перемогли лукавого. Писав вам, дітоньки, бо ви Отця  спізнали... Писав вам, юнаки, бо ви сильні, і слово Боже у вас перебуває...» (1 Ів. 2, 13). Це стане можливим, якщо кожна молода людина-християнин усвідомить і духовно відчує, що служити іншим у Христовій церковній спільноті своєї парафії є також її внеском у формування цієї парафії як великої сім’ї і живої вагомої частини Христової Церкви, коли ставатиме свідком Воскреслого Господа, покладаючись на віру отців з поглядом, зверненим уперед – на Христа, «правдивого Бога і життя вічне» (1 Ів. 5, 20). У Божій Церкві молода людина пізнає задум Божий про себе, своє життєве завдання і покликання. Через Святі Таїнства вона дозріває у життєвій мудрості, психологічній впевненості у собі і своєму завтра, адже плече її опори – таїнственно присутній у церковній спільноті та в серці Божий Син – Христос. Без Христа людська особа не може пізнати цілої правди про саму себе, про своє покликання осягнути Божу подобу. 3.2. Місія молоді у  Церкві Переступаючи поріг храму, молода людина не залишається там пасивною, бо її очікує діяльність духовно-місійного характеру. Молодість є великим Божим даром людині. Місією молоді є оживляти обличчя Церкви молодим запалом та ентузіазмом у служінні Богу і ближньому. Щодо цього блаженний Папа Іван-Павло ІІ влучно зауважує: «Церква покладається на постійну самопосвяту цієї громади своїх синів і дочок, на їх прагнення до святості, на їх ентузіазм у служінні, щоб плекати і підтримувати устремління до досконалості кожного християнина і збагатити нашу спільну зичливість до ближніх, особливо до тих, які в найбільшій потребі». Для цього потрібно духовно і душевно багатіти, виховуватися і загартовуватися вірою, надією та любов’ю в середовищі божественно-людської церковної спільноти, стаючи її живим, активним і діяльним членом. Місія молоді в Церкві розпочинається з того, щоб свою Церкву любити і саме в ній ревно служити Богу і ближньому. Звертаючись до української молоді 26 червня 2001 року,  блаженний Папа Іван-Павло ІІ закликав: «… любіть Церкву! Вона є вашою родиною й духовним храмом, живим камінням якого ви, молоді, покликані бути». Сьогодні ці слова є, як ніколи, актуальними і чекають тих, які б втілювали їх у життя, а саме служили передусім Богу, а з цього природно випливатиме служіння ближньому. Коли багатий юнак, підійшовши до Ісуса, спитав: «Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?» – Христос на це доволі складне запитання відповідає дуже коротко і зрозуміло, без жодного довгого і клопіткого пояснення: «Як хочеш увійти в життя, додержуй заповідей» (Мт. 19, 16-17). Саме з цього, з виконання заповідей, розпочинається наше конкретне служіння Богові. Вони не є якимось давнім зібранням приписів, які належить шанувати як музейний експонат. Божі Заповіді – дорожні знаки, які уможливлюють наш рух до Бога. Тому, перш за все, дорога молоде, закликаю Вас до того, щоб заповіді Божі стали основою вашого життя – усюди, де б Ви не перебували: у сім’ї, у школі чи університеті, на вулиці чи у праці, тобто всюди, де Вас Господь поставив. Сьогоднішній світ, особливо Ваші ровесники, очікують не так численних проповідників Божого Слова, як тих, які б цим Словом жили. А хто ж може бути кращим Його проповідником у середовищі сучасної молоді, як не Ви самі, дорога християнська молоде! Церква сьогодні очікує від Вас, щоб Ви один для одного стали провідниками до Бога, допомагаючи одне одному жити християнським життям і тим самим яскраво засвідчуючи свою щасливу віру іншим. Говорячи про служіння ближньому, маю на думці молодих людей, які сьогодні є далекими від Бога і Церкви, але які продовжують шукати сенс і ціль життя. У цьому пошуку, який часто веде крізь складні шляхи, не може забракнути пропозиції Христа через свідому життєву поставу християнина: пізнай Господа, як я, і щасливо слідуй за Ним. Подати таку пропозицію молодій людині, яка шукає відповіді на одвічно актуальні запитання, належить не лише духовним особам. Місійний заклик Христа: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи…» (Мт. 28, 19) стосується кожного, зокрема до Вас, дорога молоде! Закінчення Дорога молоде! Слухаючи або читаючи рядки, якими я звертаюся до Вас як служитель Церкви, у Вас може закрастися сумнів: можливо, все це лише красиві слова, хіба варто прислухатись до них? Щось подібне пережив майбутній апостол Натанаїл, коли вперше почув про Ісуса Назаретянина: «Що доброго може бути з Назарету?» (пор. Йо. 1,46). На це його товариш відповів: «Прийди й подивися» (Йо. 1,46). І коли Натанаїл наблизився до Христа, його сумніви розвіялися, він промовив: «Учителю, ти – Син Божий, ти – цар Ізраїля» (Йо. 1,49) і став Христовим апостолом. У відповідь Ісус дав зрозуміти, що Натанаїл, увірувавши, став лише на початку шляху: «Побачиш більше» (Йо. 1,50). Пропоную Вам впевнену життєву основу – життя у Христі, в середовищі Його Церкви. Так Ви зможете віднайти життєве щастя, його мету і своє повноцінне місце у сучасному суспільстві. Зробивши зусилля віри, наблизившись до Христа, і ми, як і апостол Натанаїл, побачимо великі речі, які Господь не забариться відкрити перед тими, хто є його послідовниками. Знайте, що мені не байдужі Ваші труднощі, тривоги і запитання, які Ви носите у своєму молодому серці. У Божих храмах Ви зможете знайти дорогу до осягнення євангельських чеснот бездоганності, святості – можливості надбання справжнього і безмежного людського щастя. Не вагайтеся шукати рішення і відповіді у тих, кого Церква покликала до особливої праці з Вами й у всіх священнослужителів. Завдяки спілкуванню з ними Ви обов’язково зустрінете Того, Хто є Вашим великим люблячим і вічно молодим Приятелем; Того, Хто знає Вас так досконало, як ніколи ніхто інший; Того, Хто зможе відкрити Вам істину про Вас самих і про навколишній світ – Ви зустрінете Христа. Я ж щиро бажаю, щоб Його благодать, любов Бога Отця та причастя Святого Духа перебували з Вами навіки! Христос воскрес! +Ярослав (Приріз),Єпископ Самбірсько –Дрогобицький Дано у Дрогобичі, при Катедральному соборі Пресвятої Трійці,дня 6 травня  2012 року Божого Детальніше...