Пропонуємо вашій увазі інтерв'ю з владикою Ярославом (Прирізом), який 24 грудня 2011 року Божого зійде на престіл Самбірсько-Дрогобицької єпархії. У ньому майбутній єпарх Самбірсько-Дрогобицький ділиться своїми пастирськими планами, а саме, на чому планує зосередити свою увагу після сходження на престіл. У розмові з головним редактором семінарійного часопису "Слово" Романом Андрійовським владика Ярослав розповідає про важливість єпархіальної семінарії у вихованні майбутніх священиків. Також архиєрей ділиться сподіваннями, які покладає на християнську молодь. Детальніше...

Передмова владики Ярослава (Приріза) до нового видання "Русалки Дністрової" та монографії професора Михайла Шалати, викладача Дрогобицького педуніверситету. Прожив небагато, здійснив чимало. Так коротко можна окреслити особу о. Маркіяна Шашкевича. Він належав до того невеликого грона української інтелігенції, яке розбудило український народ зі сну і приготувало нас до державності наприкінці ХХ століття.  Навіть у радянські часи ідеологи від культури, говорячи про духовну спадщину Галицького краю, не могли оминути цієї постаті, що зійшла ясною зорею на небосхилі українського буття, пролила чисте світло правди на рідну минувшину, засвітилася надією на майбуття, але, як розуміємо, передчасно згасла, перед тим запаливши інші зорі. Водночас працівники культури у той період старалися не згадувати про те, що Маркіян Шашкевич був греко-католицьким священиком. Воно й не дивно, адже постать цього просвітителя була зручною і прийнятною для системи лише тоді, коли потрібно було пафосно засудити його «класових ворогів» – австрійську владу як гнобительку галицьких, закарпатських чи, скажімо, буковинських українців. Та вже Шашкевич як справжній патріот своєї землі і оборонець прав рідного народу не вписувався у стереотипи панівної ідеології, що упродовж тривалого часу вбивала в українцях право бути самими собою.  «Чого не вдіяли збройні повстання, щоб скинути невільницькі пута, чого не вдіяли політичні суспільні й діячі, те осягнув перший Подвижник нашого Відродження Маркіян Шашкевич», – ці слова з проповіді Патріарха Йосипа Сліпого, яку він виголосив на могилі письменника з нагоди століття його смерті спонукують, нас глибше пізнати спадщину цього справді великого учителя і будителя української нації, відчути себе відповідальними за її долю і майбутнє. У складних умовах безпросвітнього життя українців у 30-х pp. ХІХ ст., зумовленого браком власної державності і перебуванням під чужою владою, в умовах асиміляторської політики щодо українців, Маркіян Шашкевич зумів організувати навколо себе подвижників. Саме він став натхненником, організатором і лідером невеликого гуртка українських богословів, об’єднаного довкруги «Руської Трійці» – Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького. Так почалася нелегка ідейна праця над просвіченням власного народу, боротьба проти вживання інтелігенцією та духовенством чужої мови вдома, на службі, в публічних виступах. «Русалка Дністрова», ця невелика збірка народною мовою, випереджуючи на три роки появу Шевченкового «Кобзаря», виконала своє завдання: спричинилася до пожвавлення українського духовного і культурного життя в Галичині, до відродження на західноукраїнських землях письменства рідною мовою. Українська народна мова залунала не тільки в літературі, але і в приватному вжитку. Тому праця Маркіяна Шашкевича була переломною в історії галицьких українців. Він започаткував просвіту українського народу, і це принесло свої плоди. За його почином українська мова дісталася до школи, церкви й письменства.  На жаль, сьогодні в Україні широкий загал громадськості мало ознайомлений із заслугами багатьох великих постатей нашої історії, а зокрема з о. Маркіяном Шашкевичем. Тим часом заслуги цього сина українського народу і його духовного провідника важко переоцінити. Багато різних почуттів та роздумів виникає при спробі заглибитися у творчу спадщину цього великого поета Галицької землі та апостола нашого національного пробудження. Саме він, як вірний і люблячий син українського народу, своїм словом та невтомною жертовною працею на ниві рідної словесності започаткував нову добу її славного розвитку, виразно усвідомивши свою духовну і суспільну місію.  Наступні слова одного з його сучасників, Михайла Козановича, допомагають зрозуміти, яке велике враження робили ідеї Маркіяна: «Безсмертний Маркіяне! Ти зажег вогонь в моїй груди, котрий лише гробова персть загасити зможе». А громадський діяч ХІХ століття і автор багатьох наукових творів, співзасновник Народної Ради і Товариства «Просвіта» о. Омелян Огоновський так висловлюється про нього: «Він-бо явився в Галицькій Русі, неначе той ясний луч сходячого сонця, що після темної ночі прошив на хвилиночку чорні хмари, та й озирнувшись любо по світі від зловіщих мрак, знову був закритий ... Молодого того поета післало Провидіння в мир відтворити двері в святині просвіти русько-народної, двері, зачинені через кількасот літ, – от кликнув він посеред земляків, щоби пробудились із сну вікового і полюбили правду і волю ... І дійсно відтоді культ Шашкевича станув при культі Шевченка в Галицькій Русі-Україні».  Історія показує, що український народ занепадав, бо його шляхта, інтелігенція покидали власну віру та мову і приймали чужі мови й віри. Це відступництво ставало трагедією: нехтування рідною мовою означало зраду свого народу, а відкинення рідної Церкви ставало початком служби на користь чужим народам. Маркіян не пішов цим шляхом, що на початку ХІХ століття вже здавався звичним, легким і второваним. Заслугою цього греко-католицького священика є те, що він із любов’ю й довірою звернувся до свого народу тоді, коли на нього вищі верстви споглядали з погордою й зневагою. Саме тому Шашкевич увійшов в історію як «Пробудитель Галицької України», закликаючи власний народ: Відкинь той камінь, що ти серце тисне! Дозволь – в той сумний тин Най свободоньки сонічко заблисне: Ти не неволі син!. Запитаймо себе, що було причиною успіху починів о. Маркіяна? Я переконаний, що фахівці з літератури, мовознавці, вивчаючи усе, що написав Шашкевич, дадуть належну оцінку залишеній ним спадщині. Історики, уміючи робити критичний аналіз подій у просторі і часі, змалюють цю постать крізь призму бачення як його сучасників, так і духовних нащадків, які втішаються отриманим від нього духовним скарбом. Біографи в деталях проілюструють непересічність обставин, за яких зростав, формувався як особистість і творив цей великий українець. Я ж, як душ пастир, маю на меті сьогодні подивитися на Маркіяна Шашкевича з позиції богословського розуміння його післанництва, оцінити його як послушне знаряддя в руках Господніх, як постать, у якій віддзеркалюється світло Божої любові. Уважно вивчивши обставини його життя і діяльності, можемо зробити висновок, що Маркіян Шашкевич був проникнутий глибокою релігійною свідомістю, яка народилася з великої любові до Бога й щирого бажання працювати для свого народу. Він просто захотів жити життям свого народу – життям віри, Церкви і мови. Шашкевич пише: «Письменство народу є відображенням його життя, його способу мислення, його душі». А душа українського народу вже упродовж багатьох століть християнська; її осередком є Христос, Церква, віра. Маркіян глибоко пережив і відчув це на власному досвіді. Зростаючи серед простого народу, навчаючись серед інтелігенції, душпастирюючи, він зауважив, що все життя народу зосереджувалося при храмах. Душею народу були рідна Церква, рідна віра і рідна мова. Віра Шашкевича – це жива віра народу, серед якого він жив. Вона кріпила його серед труднощів, нерозуміння з боку близьких, бідності, страждань і хвороби; вона спонукала його до дії на захист і підтримку рідного народу. Можемо багато навчитись від прив’язання Шашкевича до своєї християнської віри, яке він виразив такими словами: «Вирвеш ми очі і душу ми вирвеш…, а не видреш любови і віри не видреш, бо руске ми серце та й і віра руська» («Псалми Русланові»). І сам він так жив, а як душпастир, радив батькам щодо навчання дітей: «Навчи Бога знати... дай му розум ясний, – тоді твій синок повік буде щасний».  «Віра, коли діл не має, мертва сама в собі», – читаємо у Святому Письмі (Як., 2:17). Саме глибока християнська віра Маркіяна Шашкевича породила плоди його жертвенної діяльності на користь його ближніх. «Віра серця мого, як Бескид, твердо постановилась на любові», – сказав він, переспівуючи біблійні псалми («Псалми Русланові»).  З великої любові до Бога зродилася у Шашкевича також і ніжна любов до свого народу. «Його апостольський дух, його священича ревність вказували йому, що душпастир мусить трапити до сердець вірних; а щоби трапити до сердець своєю проповіддю, треба до людей промовляти їх бесідою. Гадка покірненька, без шуму, без претензії, однак сталася підставою нашого народного відродження», – такими словами промовляв на могилі о. Маркіяна Митрополит Андрей (Шептицький), нагадуючи про обов’язки і завдання духовенства (5 листопада 1911 року). І так, за Словом Апостола, «віра співдіяла з його ділами, і його віра удосконалилася ділами» (Як., 2:22).  Маркіян Шашкевич вийшов з українського народу, жив життям свого народу і жив задля свого народу. Було це в непростих умовах ХІХ ст., коли його народ був залежним політично, коли рідне слово призабували, коли широкі верстви співвітчизників цього поета і письменника були охоплені полонізацією, а українській мові відводилася роль провінційної. Стався цілковитий культурний і класовий занепад українського суспільства, що складалося тоді з двох станів, іменованих згірдливо «хлоп і поп», – інтелігенція і панівні верстви у своїй більшості покинули його. Згубної практики відречення від рідної мови не вдалося уникнути навіть представникам духовенства. Українське селянство, терплячи важкий гніт, розмовляло своєю рідною мовою, а духовенство користувалось іноземними мовами – в основному польською, а згодом також німецькою та французькою.   У ті часи занепаду, зневіри та збайдужіння отець Маркіян Шашкевич разом із однодумцями, попри надскладні умови для їхньої діяльності і творчості, внесли чи не найвагомішу лепту у відродження народної літератури в Галичині. За висловом Наталі Кобринської, він першим «ударив палицею Мойсея у зледенілу скалу народних почуттів. І бризнув струмінь живого слова і живої народної літератури». Поміж поневолених і несвідомих тоді українців він кинув сильне патріотичне гасло на захист і на віднову рідної української (або як тоді називали – «руської») мови, бо знав, що вона є тим таємним ключем, який відчиняє скарби народної душі. Крізь століття голосним дзвоном продовжує звучати його заклик, і навіть сьогодні, в умовах незалежної України ХХІ ст., як це не дивно, залишається актуальним не тільки серед українців діаспори, але й в окремих регіонах України: Руська мати нас родила, Руська мати нас повила, Руська мати нас любила: Чому ж мова єй не мила? Чом ся нев встидати маєм? Чом чужую полюбляєм? Як відомо, у середині ІХ століття рівноапостольні брати солунські Кирило і Методій відважилися на вирішальний крок. Вони переклали на старослов’янську мову церковні книги – вибрані місця з Євангелія, Псалтир, Апостольські послання. На запрошення князя Ростислава переселилися до Моравії, аби проповідувати християнство, на що мали благословення Папи Адріана ІІ. За запровадження слов’янської мови в богослуженні були звинувачені у єресі. Буквально кажучи, стали жертвою інтриг німецьких феодалів та духовенства. Але саме завдяки Кирилові та Методію слов’яни почули Боже Слово рідними мовами. Це сталося одинадцятьма століттями раніше від ІІ Ватиканського собору, постановами якого була впроваджена літургія національними мовами у богослужбовій практиці західного католицького світу. Святих рівноапостольних Кирила і Методія блаженний Папа Іван Павло ІІ проголосив покровителями Європи. Повертаючись до світлої постаті Маркіяна Шашкевича, слід нагадати, що за іронією долі «Русалку Дністровую» заборонила цензура. Та цензура, у якій на чільних місцях були й представники духовенства. Понад десять років тривала заборона альманаху, проте частина тиражу все ж дійшла до читачів і поступово робила все більший вплив на свідомість як інтелігенції, так і простого люду.  Життя отця Маркіяна було повне терпінь і поневірянь. Його задуми і почини залишалися незрозумілими для багатьох його сучасників. Довелося поборювати труднощі не тільки з боку чужих, а деколи й своїх, що вважали власну мову некультурною чи навіть непристойною. Треба було виступити проти української інтелігенції, яка вважала, що писати книжки треба латинською, німецькою, польською мовами. Необхідно було переконувати навіть українське священство, що вдома розмовляло чужою мовою, і навіть проповіді в церкві виголошувало нерідною мовою. Але «все можу в тому, хто мене укріпляє» (пор.: Фил., 4: 13), – напевне, саме ці біблійні слова підтримували Шашкевича на дусі. Можна сказати, що він на власному досвіді пережив сказане у «Псалмах Русланових»: «Цуратися тобов будут люде, і станут тя судити сусіди… а свояки твої виречутся тебе і вержут на тя соромом, і неславляти тя станут далеко і широко, бо не вгодив єсь їх лихій воли. Але ти не журись і не вдавай ся в розпуку, бо хто яко Бог».  Тільки духовно вільна людина може так високо піднятися над труднощами, над нерозумінням, наклепами чи простою байдужістю і не впасти під болючими ударами долі. Отець Маркіян зумів вистояти, і наприкінці свого короткого, але дуже інтенсивного життя міг цілком виправдано повторити за Апостолом: «Я боровся доброю борнею, скінчив біг – віру зберіг» (ІІ Тим., 4:7).  Маркіян Шашкевич помер 7 червня 1843 року. Тіло його поховали на парафії у Новосілках Ліських. А вже у 1893 році, коли відзначали 25-річний ювілей діяльності Матірного Товариства «Просвіта» та 50-ліття смерті Маркіяна Шашкевича, було вирішено спровадити тлінні останки поета до Львова. Мотивація була слушна: щоб могила Шашкевича більше нагадувала українцям дороге для них ім’я і великі заслуги священика-письменника у справі «народного відродження». Проводирі «Просвіти» разом зі створеними спеціально комітетами 31 жовтня – 1 листопада перевезли тіло Маркіяна Шашкевича до Львова. У перепохованні взяли участь тисячі людей зі Львова і з провінції. Похоронну відправу у церкві Параскеви-П’ятниці очолив митрополит Сильвестр Сембратович. Звідти домовину з тілом супроводжували на Личаківський цвинтар. У тогочасному щоденнику «Діло» про цю видатну подію писалося: «То Русини проводжали свого Сина, то діти, внуки і правнуки відпроваджували давно переставше битися серце батька, що научив їх всіх любити понижену «хлопську» бесіду, що впровадив їх під сільську стріху і велів пригорнути до себе «меншого незрячого брата». Величавий був се тріумф! Се-бо в’їздив у мури престольного города Галицької землі витязь мисли і духа, побідник злорадних мільйонів темряви, вістун кращої долі, Керманич, а у його боку десятки тисяч апостолів і учеників – ціла Русь-Україна» .   Глава УГКЦ, Патріарх Святослав (Шевчук), з нагоди 200-літнього ювілею о. Маркіяна Шашкевича пише: «Сьогодні, в річницю смерті отця Шашкевича, ми хочемо подякувати Господу Богу за те, що дав нам цього праведника духа, який так ревно і жертовно служив народові і Церкві. Наполегливо закликаємо духовенство та всіх наших вірних наслідувати його приклад у молитві, праці та жертовності для рідного народу». За своє коротке життя Маркіян Шашкевич не побачив сходів свого засіву, але в кінцевому результаті його праця увінчалася успіхом. Щедрий урожай засіяних ним ідей та поетичного слова збирають його вдячні нащадки, які повсякчасно відчувають потребу Маркіянової духовної присутності, адже його заклики захищати й плекати рідну мову, берегти й примножувати свою духовну і культурну спадщину, прагнути єдності та її утверджувати є постійно актуальними. І ми, і майбутні покоління, якщо хочемо, щоб душа українського народу дихала вільно і свобідно, маємо, як заповів нам о. Маркіян, свято берегти рідну віру, Церкву, мову.  Перед нами ще багато праці, щоби сплатити борги перед цим «чоловіком, від Бога посланим». Нове видання «Русалки Дністрової» та монографія авторитетного шашкевичезнавця, професора Михайла Шалати, доповнена і заново переосмислена, є вагомим внеском у справу дослідження творчості о. Маркіяна Шашкевича. Цей дослідник ніби вплітає власну квітку у вінок пам’яті великому українському патріоту, що його з вдячністю складає Незалежна Україна з нагоди 200-річного ювілею від його народження. Не маю сумнівів, що читачі дуже високо оцінять цю ґрунтовну монографію і полюблять її. У свій час її із захопленням привітали Олесь Гончар та інші українські патріоти, для яких о. Шашкевич завжди був символом національного відродження і гідності. Читаючи цю книгу, легко зауважуємо, з якою великою любов’ю і старанням вона написана, як вміло та яскраво автор представив перед читачем постать  великого Будителя та його багатогранну діяльність. Літератор і науковець Михайло Шалата немовби увійшов у добу Шашкевича, відчув його глибокі почуття віри, любові до свого народу та постарався  увиразнити його світлий образ.  Від о. Маркіяна  маємо чого навчитись і що перейняти. Його творчість, завдяки таким подвижникам української науки, як професор Михайло Шалата, знаходить стежку до українського серця та виходить на світові обрії.  На фасаді катедрального храму Пресвятої Трійці в місті Дрогобичі привертає увагу пам’ятна таблиця із написом:  «Будителю Галицької землі у 100-і роковини від дня народження – з любов`ю і вдячністю. Дрогобицька земля».  На 200-літній ювілей  о. Маркіяна Шашкевича дрогобицька земля працею професора Михайла Шалати складає йому новий, значно більший дар, аніж  пам’ятна таблиця, – пам'ять і визнання, які закарбовані не на камені, а в живому творчому книжному слові.  Дух і справа  о. Маркіяна житимуть у віках і його зоря не згасне!  Владика Ярослав (Приріз) Детальніше...

Слава Ісусу Христу! Високопреосвященний Владико Йоане, Преосвященні Владики, всесвітліші та всечесніші отці, преподобні сестри, вельмишановні гості, дорогі у Христі брати і сестри! З великою радістю та вдячністю Богові, зібралися ми сьогодні у цьому катедральному храмі, щоб соборно святкувати Різдво Йоана Хрестителя Господнього Предтечі. Цьому святому праведнику Церква присвятила декілька днів у літургічному році. Ми святкуємо його народження, смерть, віднайдення чесної глави, ми споминаємо Предтечу у вівторок кожного тижня. Запитаймо себе, чим цей святий заслужив на таку увагу, що ми святкуємо його пам'ять так велично і часто, як нікого з інших святих. Адже святкуємо літургійно тільки три Різдва у церковному році – Христа, Богородиці і Йоана Хрестителя. Та й сам Ісус каже, що «між народженими від жінки не було більшого, ніж Йоан» (Мт.11,11; пор.Лк.7,28). З Святого Євангелія ми дізнаємося, що вже саме Народження Предтечі Господнього було незвичайним і супроводжувалося чудесами. Святий Пророк народжується за провіщенням архангела від стареньких батьків: Захарії і Єлисавети. Народжується Предтеча, і священик Захарія звільняється від німоти, якою був покараний за невіру. Народжується Предтеча, і радіє Єлисавета, яка позбавляється безпліддя. На важливість особи Йоана Хрестителя вказує і його ім'я. Для єврейського народу ім'я мало велике значення, бо виражало суть особи, визначало її життєвий шлях. Тому вибір імені був надзвичайно відповідальною справою. У випадку Йоана Хрестителя факт надання імені є особливо важливим. У Святому Письмі читаємо, що при обрізанні чудесним способом народженому немовляти дали ім'я Йоан, що означає «Бог милосердний» (Лука 1,63). Звання «Предтеча» походить від слов'янського слова «Попередник», тобто: «Той, хто йде попереду або прокладає шлях». Цікаво, що оповідь про нього, яку ми почули у сьогоднішньому євангельському читанні, Євангелист Лука описує на самому початку свого Євангелія. Це – ніби пролог, вступ, до головної частини – розповіді про Христа і його спасительну діяльність. Таким чином, дивовижним приходом у світ Йоана Хрестителя проголошується, що наблизився час благодаті, зичливості, божественної любові, оскільки своєю проповіддю він мав приготувати народ до наближення царства благодаті. Погляньмо на особу цього старозавітного праведника. Проповідуючи покаяння, він не звертав уваги людей на себе самого. Свою роль Йоан визначив чітко і цілком смиренно: «Вони спитали його: «Що ж - Ілля ти?» - «Ні», мовив він. «Пророк ти?» - «Ні», відказав він. Тоді вони йому: «То хто ж ти такий - щоб відповісти тим, які нас вислали, що сам про себе кажеш?» Промовив: «Я - голос вопіющого в пустині: Вирівняйте путь Господню, - як ото пророк Ісая сказав» (Ів. 1, 21-23). Йоан постійно показує на Ісуса, на Агнця, а сам все далі йде в Його тінь, щоб все більше і більше простору робити для Того, Чиє пришестя він проповідував. Йоан - це велика людина. Він зумів пізнати Сина Божого, і при цьому сам смиренно відійшов, щоб дати простір Сину Бога Живого: «Йому треба рости, мені ж маліти » (Ів. 3, 30). Заслуговує на увагу і спосіб життя Йоана Хрестителя. Ангел, звіщаючи Захарії новину про народження сина, говорить про його подвижницьке життя: „Він буде великий у Господа, ні вина, ні п'янкого напою не питиме, і наповниться Духом Святим ще з утроби своєї матері" (Лк.1,15). З цих слів видно, що Йоан Хреститель – святець. У чому ж полягає його святість? З приведеної цитати бачимо, що вона складається з двох елементів: з однієї сторони, з подвижницького і покаянного життя, а з другої - з діяльності в людині Духа Святого. Тільки свята людина здатна творити справжні чудеса – приводити людей до Бога, тому ангел й каже про Йоана: „Багато синів із Ізраїля він наверне до їхнього Господа Бога" (Лк.1, 16). «Покайтесь, бо наблизилося Небесне Царство... Принесіть же плід, гідний покаяння» (Мф. 3, 2-8), - так волав до народу святий Пророк, Предтеча й Хреститель Господній Йоан, готуючи світ до приходу Спасителя світу. Стоячи на межі двох Завітів, він ніби не бачив нічого, крім двох речей - людських гріхів, в яких потопав світ, і Агнця Божого, Котрий бере на Себе гріхи світу. Покаяння і віра в Христа Спасителя - це дві необхідні умови досягнення Царства Небесного. Сльози покаяння - це благодатний дощ, який омиває всяку нечисть душевну, і робить душу здатною прийняти Божественну благодать. Старозавітній заклик Предтечі до покаяння, заклик до виправлення, очищення від гріхів дійсний і для нас, що живемо у Новому Завіті, після Приходу Сина Божого. Святий Йоан Предтеча і нині волає до нас, як колись закликав до ізраїльського народу: «Покайтесь, бо наблизилося Небесне Царство... Принесіть же плід, гідний покаяння» (Мф. 3, 2-8). Тож молімо Предтечу Господнього, щоб він і в нас, як колись в народі юдейському, приготував шлях Спасителеві. Очистьмо свої душі від гріхів, бо таке благовоління Боже. Всі ми будь-якого стану чи рівня покликані до повноти християнського життя і до досконалості в любові. Саме тому кожен з нас може і повинен бути у цьому світі Господнім посланцем і свідком Слова. Свідчити Христа є завданням кожного віруючого, і у цьому значенні Йоан Хреститель є ідеальним прикладом до наслідування. Також Йоан Хреститель є взірцем, як саме слід проповідувати Христа і правду – жертовною і цілковитою самопосвятою. Адже він був покликаний до своєї місії ще з материнського лона, а завершив її мученичою смертю. Наслідуймо смиренну поведінку Йоана Хрестителя, тоді ціле наше життя буде спрямованим на те, щоб давати можливість зростати у собі і у світі Господеві, а самому, маліти. В цьому нехай допоможе нам Господь молитвами Пречистої Владичиці нашої Богородиці, святого Предтечі і Хрестителя Господнього Йоана і всіх святих, що стоять біля престолу Божого і невпинно моляться за душі наші. Дорогі в Христі браття і сестри! Сьогодні мені дуже приємно побувати на теренах славної Перемишльської єпархії. Ця єпархія є однією з найдавніших у нашій Церкві. Вона – своєрідний предтеча християнства в Україні. Адже, як вважають дослідники, на цих землях християнство існувало задовго до Володимирового Хрещення. Тому я не насмілююсь сказати, що Ви перебуваєте поза межами матірної території УГКЦ, котру чомусь обмежують лише Україною. Я радий, бо як єпископ-коад'ютор Самбірсько-Дрогобицької єпархії стою у катедрі, котра була предтечею моєї єпархії, адже в силу відомих історичних обставин Перемишльська Єпархія опинилася поза межами України, а на частині її території було утворено дві єпархії Самбірсько-Дрогобицьку, а також Стрийську. Ще я радий вітати сьогодні всіх Вас, вірних нашої Церкви у Польщі. Хочу подякувати Вам за те, що за ці 65 років, котрі минули від того часу як ми з вами проживаємо в різних державах, Ви зберегли свою віру, свою Церкву, свій обряд, свою мову, свою культуру... Це добре свідчення того, що справа наших прадідів, котрі жили на території славної Перемишльської єпархії, була Богом благословенною і зерно християнської проповіді і народного просвічення, котре вони сіяли на цих землях, не тільки проросло, але й виросло сильним, а тому успішно протистоїть різноманітним асиміляційним процесам. Я сьогодні звертаюсь до Вас: у Ваших руках майбутнє нашої Церкви у Польщі, виховуйте своїх дітей і внуків так, як поступали наші предки, а навіть ще краще. Це буде найкращим даром, котрий ми передамо своїм нащадкам! Також хочу привітати усіх тих, хто носить славне ім'я Іван. Бажаю Вам, щоб ви були гідними наслідниками Йоана Предтечі і Христителя Господнього. Особливо мені приємно вітати господаря цієї катедри – Високопреосвященного митрополита Йоана, котрий гідно носить ім'я цього великого праведника. Знаю, що він як один з найавторитетніших єпископів нашої Церкви успішно сповнює свою місію – вказувати людям на Христа і приводити їх до спасіння. Думаю, що всім нам, в тому числі й мені, молодому єпископу, є багато чого повчитися з його служіння. Думаю, що, як засвідчує саме ім'я Йоан, наш митрополит – справжнє «Боже милосердя» для нашої Церкви в Польщі. Нехай благословення Боже, заступництво Пресвятої Богородиці, молитви святих Пратулинських мучеників, блаженних владик Йосафата Коцоловського і Григорія Локоти, о. Омеляна Ковча та всіх ісповідників нашої святої віри знаменують прославу нашої Церкви на цій Богом благословенній землі. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. Слава Ісусу Христу! 7 липня 2011 р. Б.Перемишльська єпархіяКатедральний храм Детальніше...

В ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Слава Ісусу Христу! Всесвітліші та всечесніші отці!Дорогі у Христі брати та сестри! Сердечно вітаю всіх вас тут зібраних з прекрасної нагоди - посвячення храму у вашій парафії. Адже тепер Ви маєте святиню, котра має стати справжньою скарбницею віри для всіх парафіян. Святе Євангеліє дуже виразно нам промовляє: „Де скарб ваш, та буде й серце ваше". Я бачу, що ви чимало потрудилися у цьому храмі, так багато старалися разом із своїм отцем, щоб храм возсіяв, як велична святиня і окраса вашої парафії. Однак також сподіваюся, що всі ви добре розумієте, що дім Божий, це найперше місце в якому кожен християнин повинен віднайти свою дорогу до святості, це справжнє місце зустрічі з Богом, в якому ми освячуємо свої духовні нерукотворні храми, якими є наші душі. Перша неділя після П'ятидесятниці була присвячена вшануванню всіх святих. І це показувало нам, що на цій дорозі до святості ми не самі. Ми маємо могутніх взірців у праведності, які своїм прикладом і життям вказують як треба любити Бога, свою Церкву і свій народ. А сьогоднішній празник є для нас ще приємнішим, адже ми маємо нагоду подякувати Богові за те, що в Його Небесній славі, є і ті, котрі жили посеред нас, ходили нашими вулицями, служили в наших храмах, скріплювали нас та наші родини прикладом свого ревного служіння. Ми дякуємо їм, нашим українським братам і сестрам, отим справжнім свідкам вірності своїй Церкві та народу, котрі своєю мученицькою жертвою відкрили нам перспективу нашого Воскресіння: нашого відродження, можливість розвитку Церкви та незалежної Батьківщини. Саме 27-го червня минула 10 річниця відтоді, як Святіший Отець блаженний Іван Павло ІІ під час Архиєрейської Святої Літургії проголосив 28 нових українських блаженних. З приємністю згадуємо про оцю подію особливо тому, що серед числа проголошених мучеників був і блаженний священномученик Миколай Чернецький. Сьогодні направду радію з усіма вами, що отой справжній святий герой духу та подвигу, стає також і могутнім заступником вашої парохії. Адже його життя – це взірець постійної і живої віри. Тієї віри, котра розвивалася в ньому ще в ранньому дитинстві в колі багатодітної селянської родини, в дуже лагідній та побожній атмосфері. Це мабуть наука для кожної нашої родини, що угодники Божі народжуються у святих родинах. Для наших дітей та молоді життя Миколая Чарнецького також є дуже повчальне. Адже із самого дитинства він відзначався глибокою побожністю, шляхетним характером, що заохочувало товаришів до наслідування. Його друг по навчанню о. Атаназій Тимків ось як згадував про спільні студентські роки: "Миколай Чарнецький передовсім відзначався побожністю: багато молився, часто ходив до св. Сповіді і св. Причастя. Багато читав релігійних книжок. Я ніколи не бачив його розгніваного - завжди був лагідний в словах та поведінці. Тож недивно, що ми, товариші, його шанували і любили..." Всі, хто знав його і як священика, і як єпископа одностайно свідчать, що ціле своє життя він виявляв глибоку покору й святість, тож не дивно, що відразу після його смерті багато людей звертаються до Кир Миколая у своїх молитвах та отримують поміч за його заступництвом. Блаженний священномученик Миколай Чарнецький, одержав від Господа Бога особливу місію – стати мучеником за віру. Земна мандрівка Праведника повна випробувань, терпіння, самопожертви, покори і щирої молитви за тих, які його зневажали. Владика зазнав жахливих знущань, нічних допитів, перетерпів побої, заслання. Незважаючи на тяжкі страждання, Владика завжди мав тепле слово розради для співв'язнів, знав ім'я кожного, духовно підтримував кожного. У 1956 р., як безнадійно хворого, Владику Миколая відіслали до Львова. Промислом Божим Владика видужав і ще майже три роки ніс тяжкий хрест єпископа катакомбної Церкви, був добрим пастирем і ревним молільником. За своє мучеництво одержав великий дар Божої благодаті – Святість. Ще за земного життя був добрим батьком для оточуючих, а при відході до вічності став нашим заступником біля Престолу Всевишнього. Господь обдарував його даром зцілення, тому люди на протязі десятиліть йдуть до його гробу за порятунком у своїх немочах і скорботах. І ми сьогодні надіємося, що і цей храм посвячений на честь великого Сина Української землі блаженного священномученика Миколая Чарнецького буде місцем могутнього заступництва за всіх парафіян, за кожну нашу родину, за кожну християнську душу, котра радо спішитиме до храму Божого у неділі та свята, через тайни Сповіді та Причастя отримуватиме потрібні від Бога ласки. Будемо молитися за його заступництво щоби в своєму житті ми також намагалися жити життям у любові до Бога та посвяті ближнім. Щоби храми, які ми зводимо, старалися найперше прикрашати християнськими чеснотами: віри, надії і любові. Будьмо і ми такими блаженними, а згідно Нагірної проповіді Христа - це означає бути лагідним, тихим, чистим серцем, миротворцем, спрагненим правди і бути готовим навіть на жертву за віру, Церкву і народ. Можливо від нас сьогодні не вимагається такого свідоцтва мучеництва, як показали нам блаженні священномученики, проте і ми покликані жити: молитися, вчитися, працювати, докладати щоденно всіх зусиль, щоби бути вірними у всьому Богові. Тож молімось до наших блаженних священннгомучеників на чолі із єпископом терплячої Церкви Миколаєм Чернецьким, та й до всіх святих української землі, відомих та невідомих, до тих, що постраждали за своїх братів, за свій нарід, щоб випросили у Бога і для нас дар мудрості і розуміння, мужності та витривалості, дар щирої любові та вірності Богові та рідній землі, щоб і як вони, ми любили свій нарід, свою Церкву. Нехай наші блаженні будуть нам добрим дороговказом до неба і до святості й молять Бога за нас грішних. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця, і Причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь c. Ваньовичі3 липня 2011 р. Б. Детальніше...