Пастирське слово Блаженнішого Святослава про дар осіб з розумовою неповносправністю
14 листопада 2013
Дорогі у Христі брати і сестри!
Створені на образ і подобу Божу, ми всі народилися для того, щоб виявляти Божу красу, яка всередині нас. І цей дар має кожен із нас. Особи з розумовою неповносправністю також є посудинами цієї краси.
Центр духовної підтримки осіб з особливими потребами «Емаус», мирянський рух спільнот «Віра й Світло», з яким центр «Емаус» має спільне коріння, та інші подібні об’єднання творилися для того, щоб допомогти людям із розумовою неповносправністю віднайти в собі неповторну цінність, красу та дари, дані Богом, і допомогти відкрити це суспільству. Вони ґрунтуються на переконанні, що кожна людина, навіть з великими порушеннями, є повноцінною, унікальною особою. Вона має такі ж права, що й інші люди: передусім, право бути любленою, визнаною й шанованою як особистість і право одержати допомогу, необхідну для її духовного та особистого розвитку.
Нам слід відкривати таїнство осіб з особливими потребами, допомагати проявляти дари, якими вони наділені. Неповносправність сама по собі не є даром - вона є великим стражданням. Осіб, які діткнені нею, люди дуже часто не розуміють, а навіть, хоч це і прикро стверджувати, відкидають, відштовхують. Але є даром те, що сховано всередині: вміння таких людей любити й приймати любов. Скільки вони страждають і все ж можуть бути такими щирими, радісними! Ці особи є даром також і тому, що вчать нас відкриватися до іншої людини і виходити їй назустріч у любові та готовності допомогти.
У цьому виходженні назустріч потребуючим особам ми наслідуємо доброту самого Бога, який у своєму милосерді схиляється над хворим і нужденним, перетворюючи їхню недугу на джерело Своєї благодаті та благословення. Радість виникає зі споглядання того, як Господь бере те, що видається нам непотрібним, і використовує це, щоб дарувати нам Свою любов (пор. 1 Кор. 1, 27−29).
Бог однаково любить кожну людину, здорову чи неповносправну. Кожна людина, навіть найглибше вражена недугою, покликана поглиблювати своє життя в Ісусі, приймати Святі Таїнства і бути джерелом ласки й миру для світу, окремих спільнот і для всієї Церкви. Особи з особливим потребами, відчуваючи себе любленими, відкривають свої дари, які нам дуже потрібні в церковних громадах та в суспільстві загалом.
Особи з неповносправністю становлять значну частину населення будь-якої країни. То ж дуже правдоподібно, що такі люди знаходяться в багатьох християнських громадах або на території парафії. Ці особи послані до нас як носії особливої Божої благодаті і благословення. Важливо, щоб парафіяльна спільнота була здатна помітити їх і прийняти щирим серцем та розпростертими руками. Прийняття вірного з розумовими порушеннями як повноправного члена парафії не тільки зцілює спільноту, а й стає проголошенням Євангелія, позаяк кожен із нас покликаний «приймати один одного, як і Христос прийняв нас» (Рим. 15, 7).
Особи з особливими потребами, здавалося б, чекають нашого служіння, але, без сумніву, вони також показують нам приклад справжнього безкорисливого євангельського служіння ближньому. Вони виконують особливу пророчу місію в Церкві через своєрідну євангелізацію. Ці люди є не тільки одержувачами Доброї Новини, а й проповідниками Євангелія власним життям.
Бог захотів проголосити себе особливим чином через людей з фізичною та розумовою неповносправністю, через їхню слабкість і простоту сердець. Завдяки служінню, яке чинять особи з особливими потребами, ми маємо нагоду зустріти через них самого Ісуса в Його добровільній слабкості та вбогості.
Їхня недуга, преображена Святим Духом, робить їх в Ісусі Христі місіонерами на простому інтуїтивному рівні, відображаючи Божу безпосередність і щирість до нас через справжні людські стосунки та цінності: довіру, дружбу, слухання, прийняття, радість і любов. У них своє завдання, не менш важливе: їхні шляхи серця допомагають руйнувати бар'єри страху, їхня вразливість і невинність сприяють винятковій атмосфері любові. А молитва людей з розумовою неповносправністю є особливо сильною: це молитва убогих, деколи без слів, на цю молитву Провидіння ніколи не промовчить, тому що Добрий Батько, передусім, дбає про вразливих і стражденних своїх дітей, як запевняє нас Святе Писання: «Як до Всесильного ти звернешся покірно… і підведеш обличчя твоє до Бога. Помолишся до нього, і він тебе почує» (Йов 22, 23−27).
Особи з розумовою неповносправністю особливим чином уміють будувати Царство Боже. Вони терпеливі, бо життя поставило їм підвищені вимоги, вони не вміють приховувати своїх емоцій і не роблять різниці між суспільно важливими людьми і тими, хто такими не є. Як справжні Божі діти, вміють покладатися на Господню волю й у всьому звірятися на Бога-Отця. Вони мають особливу здатність приймати Божі благодаті та ділитися ними.
Блаженний Іван Павло II, напевно, мав саме це на увазі, коли говорив про людей з особливими потребами: «Неповносправні люди є безцінним скарбом Церкви». Він звертався до них із закликом: «Займіть своє місце в серці Церкви».
Тож закликаю насамперед душпастирів, богопосвячених осіб, членів церковних братств і молитовних груп: не відвертайте свого обличчя від потребуючої людини! Відкрийте двері храмів, але ще раніше − двері свого серця перед духовним скарбом, який Господь дає нам у крихкій посудині немічного тіла неповносправної людини. Огрійте цих осіб і їхні родини своєю турботою, яка стане для них знаком Божої близькості й любові. Кожна парафіяльна спільнота нехай стане родинним домом для убогих, неповносправних, потребуючих, щоб таким чином був прославлений Отець наш, що на небі (пор. Мт. 5, 16).
Висловлюю щире визнання і вдячність усім, хто об’являє материнське обличчя Церкви, турбуючись про хворих, немічних, самотніх, неповносправних, чи то в державних закладах, чи в благодійних організаціях, чи в рамках парафіяльної спільноти. Ваше служіння є найбільш переконливою проповіддю Євангелія та виявом живої віри. Нехай не полишає вас ніколи сила Святого Духа і наснага надалі творити добро цим нашим братам і сестрам!
Звертаюся до стражденних і немічних осіб словами Святішого Отця Франциска, які він нещодавно сказав під час своєї зустрічі із хворими і неповносправними у Римі: «Ваша присутність, мовчазна, проте більш промовиста від багатьох слів, ваша молитва, щоденне пожертвування ваших страждань в єднанні із стражданнями Розп’ятого Ісуса за спасіння світу, сприйняття терпеливе, а навіть радісне вашого стану, - усе це є духовним багатством, надбанням кожної християнської спільноти. Не соромтеся бути цінним скарбом Церкви!» (Аудієнція 12 листопада 2013 року Божого).
Наприкінці огортаю всіх своєю молитвою і любов’ю у Христі, прикликаючи на вас щедре благословення із небес: «Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога-Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами!»
† СВЯТОСЛАВ
Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,12 листопада 2013 року Божого
Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Пастирське слово після кожної Божественної Літургії у неділю, 17 листопада цього року.
Детальніше...
На славу Святої, Єдиносущної, Животворящої і Нероздільної Тройці,
Отця, і Сина, і Святого Духа, і на добро ввіреного нам Божого люду. Амінь
БОЖОЮ МИЛІСТЮ І В ПОВНОМУ СОПРИЧАСТІ З РИМСЬКИМ АПОСТОЛЬСЬКИМ ПРЕСТОЛОМ
СВЯТОСЛАВ, Верховний Архиєпископ Києво-Галицький Української Греко-Католицької Церкви
Високопреосвященним і Преосвященним владикам, всечесним отцям духовним, преподобним ченцям і черницям та мирянам помісної Української Греко-Католицької Церкви
ПРОГОЛОШУЮ ТА ОПРИЛЮДНЮЮ
Постанови Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви
Київ, 11–17 серпня 2013 року Божого
Затвердити розпорядок сесійних засідань Синоду Єпископів УГКЦ 2013 року.
Затвердити порядок денний Синоду Єпископів УГКЦ 2013 року.
Взяти до уваги стан виконання рішень Синоду Єпископів УГКЦ 2012 року.
Затвердити звіт про діяльність Патріаршої курії УГКЦ за минулий рік.
Затвердити підсумки звітів комісій та відділів патріаршого рівня за минулий рік.
Затвердити документ «Напрямки нової євангелізації в УГКЦ» (див. Додаток 1).
Доручити робочій групі з реалізації Стратегії’2020 координувати впровадження в життя Напрямків нової євангелізації в УГКЦ.
Визначити як пріоритет програми «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» на 2014 рік розвиток місійного духу у вірних УГКЦ.
Взяти за основу документ «Місійність богопосвячених осіб в УГКЦ».
Доручити Канонічному відділу в співпраці з Пасторально-міграційним відділом Патріаршої курії розробити Духовно-пасторальний правильник для священнослужителів, які діють на територіях, де немає ієрархічних структур УГКЦ.
Затвердити фінансовий звіт Патріаршої курії УГКЦ за 2012 рік.
Затвердити бюджет Патріаршої курії УГКЦ на 2014 рік.
Затвердити фінансовий звіт фонду «Андріїв гріш» за 2012 рік.
Взяти до уваги звіт робочої групи з реалізації Стратегії’2020 за 2012–2013 роки.
Доручити робочій групі з реалізації Стратегії’2020 збирати статистичні дані в єпархіях щодва роки, починаючи з першої половини 2014 року.
Прийняти фінансовий звіт робочої групи з реалізації Стратегії’2020 за минулий міжсинодальний період та затвердити бюджет її діяльності на період від серпня 2013 року до серпня 2014 року.
Поблагословити дальшу працю робочої групи з опрацювання Партикулярного права УГКЦ.
Доручити Патріаршій літургійній комісії вивчити питання Місяцеслова та запропонувати варіант офіційного Місяцеслова УГКЦ.
Доручити Патріаршій літургійній комісії:
запропонувати офіційну назву та літургійний статус святкового дня поминання новомучеників УГКЦ, згідно з літургійними приписами;
укласти і представити на затвердження службу новомученикам УГКЦ.
Доручити Патріаршій літургійній комісії опрацювати питання визначення днів літургійного календаря для поминання поодиноких блаженних новомучеників УГКЦ.
Доручити Патріаршій літургійній комісії впорядкувати питання видання літургійних текстів.
Для щорічного поминання дня освячення Патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві:
встановити 18 (5) серпня свято Спомину освячення Патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві;
доручити Патріаршій літургійній комісії укласти і подати на затвердження службу цього свята.
Затвердити з внесеними доповненнями та поправками тематичний зміст програми Катехуменату в УГКЦ.
Доручити Патріаршій літургійній комісії до кінця 2013 року укласти літургійні чини, потрібні для застосування практики катехуменату в УГКЦ, та подати їх на перегляд Постійному Синодові Єпископів УГКЦ.
Впровадити в єпархіях УГКЦ програми катехуменату для дорослих.
Створити робочу групу для написання Катехизму УГКЦ для молоді в такому складі:
- Преосв. вл. Петро (Стасюк), опікун робочої групи; - о. д-р Мирон Бендик, голова робочої групи; - о. Андрій Зелінський, ТІ; - о. Олег Кобель; - о. Дмитро Синейко; - о. Іван Гаваньо; - о. Матей Гаврилів, ЧСВВ; - с. Атанасія Сметаняк, ЗСПР; - Марія Кохановська, працівник Комісії у справах молоді; - о. Тарас Барщевський; - Назар Дуда; - преп. с. Луїза Цюпа, СНДМ.
Доручити робочій групі з написання Катехизму УГКЦ для молоді розробити концепцію Катехизму і представити її на наступній після посинодальної сесії Постійного Синоду Єпископів УГКЦ.
Створити Відділ морського апостоляту УГКЦ на загальноцерковному рівні.
Обрати Преосв. вл. Петра (Стасюка) головою Відділу морського апостоляту УГКЦ.
Дати згоду на зміну назви «Пасторально-місійний відділ Патріаршої курії УГКЦ» на «Пасторально-міграційний відділ Патріаршої курії УГКЦ».
Дати згоду на зміну назви «Патріарша комісія священичого виховання УГКЦ» на «Патріарша комісія у справах духовенства УГКЦ».
Проголосити блаженного священномученика Василя Величковського покровителем пенітенціарного капеланства УГКЦ.
Провести VI Сесію Патріаршого Собору УГКЦ у вересні 2015 року в Івано-Франківську.
Визначити темою VI Сесії Патріаршого Собору УГКЦ тему: «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом».
Доручити єпархіальним єпископам провести впродовж 2014 року єпархіальні собори на тему «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» у рамках підготовки до VI Сесії Патріаршого Собору УГКЦ.
Затвердити такий склад голів синодальних комітетів:
1) Екуменічний комітет – Блаженніший Святослав; 2) Літургійний комітет – Преосв. вл. Венедикт (Алексійчук); 3) Комітет духовенства – Преосв. вл. Кен (Новаківський); 4) Комітет монашества – Преосв. вл. Степан (Меньок); 5) Комітет у справах мирян – Преосв. вл. Володимир (Ковбич); 6) Комітет катехизації і християнської освіти – Преосв. вл. Петро (Стасюк); 7) Богословський комітет – Преосв. вл. Борис (Ґудзяк); 8) Комітет беатифікацій і канонізацій – Високопреосв. вл. Ігор (Возьняк); 9) Канонічно-правничий комітет – Преосв. вл. Володимир (Ющак); 10) Комітет подружжя і сім’ї – Преосв. вл. Дмитро (Григорак); 11) Пасторально-місійний комітет – Високопреосв. вл. Василь (Семенюк); 12) Комітет суспільних комунікацій – Преосв. вл. Тарас (Сеньків); 13) Комітет культури – Преосв. вл. Діонісій (Ляхович); 14) Комітет суспільної справедливості та благодійної діяльності – Преосв. вл. Гліб (Лончина); 15) Комітет екології – Преосв. вл. Михайло (Колтун); 16) Комітет у справах молоді – Преосв. вл. Браєн (Байда); 17) Фінансовий комітет – Високопреосв. вл. Володимир (Війтишин); 18) Комітет моряків цивільного флоту – Преосв. вл. Петро (Стасюк); 19) Комітет емігрантів і біженців – Преосв. вл. Йосиф (Мілян).
Доручити єпархіальним єпископам упродовж 2014 року належним чином відзначити у своїх єпархіях 25-ту річницю легалізації УГКЦ в Україні.
Встановити з 1 листопада 2014 року до 1 листопада 2015 року Рік пам’яті слуги Божого митрополита Андрея Шептицького.
Доручити Високопреосв. владиці Ігореві (Возьнякові) сформувати та очолити оргкомітет з відзначення Року пам’яті слуги Божого митрополита Андрея Шептицького.
Провести наступний Синод Єпископів УГКЦ 7–14 вересня 2014 року Божого у Львові–Брюховичах.
Визначити головною темою Синоду’2014 тему: «Управління дарами».
Призначити відповідальним за підготовку головної теми Синоду Єпископів 2014 року Преосвященного владику Давида (Мотюка).
Ці постанови набирають чинності 3 вересня 2013 року Божого, у день Святого апостола Тадея
+ Святослав (Шевчук), Верховний Архиєпископ Української Греко-Католицької Церкви
+ Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви
Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, 22 серпня 2013 року Божого
Додаток 1
НАПРЯМКИ НОВОЇ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ В УГКЦ
І. Розвиток місійного духу у вірних УГКЦ.
1. Проголосити час від Вознесіння до Зіслання Святого Духа «Декадою місійності УГКЦ».
2. Визначити такі рівні розвитку місійного духу в Церкві:
1) особистий та парафіяльний:
практикувати молитву за укріплення у вірі та поширення віри;
ділитися вірою через свідчення життя;
ділитися дарами (таланти, час, матеріальні засоби) задля поширення віри;
звернути особливу душпастирську увагу на роль християнської сім’ї в плеканні та передаванні віри;
розвивати практики й програми, які сприяють духовному зближенню Сходу і Заходу України, а також вірних УГКЦ із різних частин світу.
2) єпархіальний:
розвивати євангелізаційні програми для нових адресатів місії Церкви;
розвивати програми душпастирської опіки над українськими емігрантами, зокрема в західних країнах;
здійснювати заходи задля забезпечення духовної опіки вірних у місцях їхнього нового перебування в межах наявних структур УГКЦ Північної та Південної Америки;
розвивати програми повернення до Церкви непрактикуючих християн (на кшталт програми «Welcome home» в Торонтонській єпархії);
розвивати програми євангелізації різних суспільних категорій людей (представники сфери культури і науки, освіти, судочинства, медицини, політики тощо);
розвивати програми євангелізації змішаних подружжів;
розвивати різні види капеланського служіння;
розвивати програми душпастирської практики семінаристів на місійних територіях;
розвивати програми духовної та матеріальної взаємодопомоги між парафіями на місійних теренах і парафіями, деканатами та єпархіями УГКЦ.
3) загальноцерковний:
вивчати можливості та способи здійснення місійної діяльності ad gentes.
започаткувати морський апостолят УГКЦ.
3. Покласти на робочу групу з реалізації Стратегії’2020 відповідальність за опрацювання та координацію впровадження в життя Напрямків нової євангелізації в УГКЦ.
4. Визначити як пріоритетний напрямок формації духовенства УГКЦ на 2014 рік розвиток місійного духу в УГКЦ.
5. Просити Главу і Отця УГКЦ створити в рамках робочої групи підгрупу з розвитку та втілення в життя Напрямків нової євангелізації в УГКЦ.
ІІ. Створення Інституту нової євангелізації.
1. Доручити робочій групі з реалізації Стратегії’2020 розробити концепцію та програму діяльності Інституту нової євангелізації.
2. Просити єпархіальних єпископів при прийнятті кандидатів до семінарії зважати не лише на потреби місцевих єпархій, а й на місійні потреби УГКЦ та Вселенської Церкви.
3. Доручити ректорам семінарій УГКЦ та відповідальним за священичу формацію виховувати в семінаристів дух посвяти, зокрема готовність приймати священство в неодруженому стані.
ІІІ. Впровадження програм підвищення кваліфікацій екзархальних та єпархіальних управлінь на місійних теренах.
1. Доручити Патріаршій курії УГКЦ:
організувати для єпископів курси з управління в місійних обставинах;
вивчити реальний стан кадрового забезпечення екзархатів та єпархій;
організувати вишкіл та підвищення кваліфікації кадрів, зустрічі для супроводу та обміну досвідом тощо.
IV. Фінансове забезпечення місійної діяльності УГКЦ.
1. Просити єпархіальних єпископів та Отця і Главу УГКЦ:
створити єпархіальні та загальноцерковний місійні фонди для забезпечення місійної діяльності УГКЦ;
упродовж Декади місійності в УГКЦ проводити збір пожертв у всіх парафіях УГКЦ на місійні потреби єпархії та Церкви;
скерувати певну частину зібраних коштів на загальноцерковні місійні потреби;
створити систему священичої солідарності задля матеріальної допомоги духовенству на місіях.
2. Призначити головою Всецерковного місійного фонду Преосв. вл. Петра (Стасюка).
Детальніше...
Звернення Блаженнішого Святослава до вірних УГКЦ та всіх людей доброї волі із закликом до молитви за недопущення до збройного конфлікту в Сирії
05 вересня 2013
Слава Ісусу Христу!
Відповідаючи на численні заклики і мольби про християнську солідарність наших братів і сестер у Сирії та долучаючись до заклику Святішого Отця щодо трагедії християн у цій країні, звертаюся до вас із цим листом.
Уже протягом тривалого часу ми є свідками жорстокого конфлікту в різних країнах Близького Сходу. Сирійська трагедія найбільшою мірою стосується християнських спільнот древніх Церков у цій країні. Саме християни стають основними жертвами морального і фізичного насилля, викрадень, шантажу та нечуваних звірств. Як повстанці, так і урядові війська часто використовують старовинні християнські святині та поселення для військових атак, прикриваючись мешканцями як живим щитом.
З великою тривогою весь християнський світ сприйняв звістку про те, що готується військове втручання в Сирію з боку західних держав. Ця дія може спричинити знищення цілої низки християнських спільнот на цій землі. Жодний конфлікт, який стараються розв'язати силою, не приносить користі, а навпаки – стає лихом для мирного населення.
Ми – сини і дочки Христа – не можемо бездіяльно спостерігати за трагедією в Сирії, а повинні об'єднатися в молитві й пості за Божий дар миру для цієї багатостраждальної землі, пам'ятаючи Христові слова: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт. 5, 9). Саме до цього запрошує нас Святіший Отець Франциск, який оголосив найближчу суботу, 7 вересня 2013 року, днем молитви і посту в наміренні миру в Сирії, на Близькому Сході та в усьому світі. Бо, за словами ап. Павла, Христос є наш мир, що зруйнував ворожнечу між людьми своїм тілом (пор. Еф. 2, 14).
З усього серця звертаюся до всіх вас: єпископів, священиків, богопосвячених осіб і мирян Української Греко-Католицької Церкви в Україні та поза її межами – з проханням приєднатися до заклику Папи Римського і найближчої суботи «єдиним серцем і єдиними устами» разом з усією Вселенською Церквою присвятити свої молитви за мир у Сирії, Близькому Сході та всьому світі.
«І мир Божий, що вищий від усякого уявлення, берегтиме серця і думки ваші у Христі-Ісусі» (Флп. 4, 7).
† СВЯТОСЛАВ
Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,4 вересня 2013 року Божого
Детальніше... Комунікат Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви 2013 року Божого
30 серпня 2013
Від 11 до 18 cерпня 2013 року Божого в м. Києві проходив Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, у якому взяли участь 35 єпископів з України, країн Центральної та Західної Європи, Пiвнiчної і Пiвденної Америки та Австралiї. Цьогорiчні засідання відбувалися на тлi знаменних подiй – святкування 1025-річчя Володимирового Хрещення Русі-України та освячення Патріаршого собору Воскресіння Христового. Це створило сприятливий контекст для розгляду ієрархами головної теми Синоду: «Українська Греко-Католицька Церква і нова євангелізація».
Детальніше... Послання Блаженнішого Святослава до вірних Української Греко-Католицької Церкви та всіх людей доброї волі з нагоди відзначення Тисячодвадцятип’ятиріччя Хрещення Русі-України
22 липня 2013
Послання Блаженнішого Святославадо вірних Української Греко-Католицької Церквита всіх людей доброї волі з нагоди відзначенняТисячодвадцятип’ятиріччя Хрещення Русі-України
Дорогі брати і сестри!
Ми, український народ, громадяни, які належать до різних конфесій, святкуємо пам’ять дарування нам світла єдиної Христової віри. Цим відзначенням вшановуємо великі Божі діла, які сталися на нашій землі 1025 років тому. Тоді за сприяння святого рівноапостольного князя Володимира у водах Дніпра-Славутича охрестилися наші предки. Діянням благодаті Святого Духа, котрий «ширяв над водами», Бог-Отець усиновив український народ, назвав його своїм «сином улюбленим» і повів у майбутнє, як колись провадив Божий народ Старого Завіту до Обіцяної землі.
Історія Русі-України вчить нас, що саме український народ є тим новим Христовим людом, який зродився у хрещальних водах Дніпра. Це про нас молився в день Хрещення киян, час Нового Сотворення цього народу, князь Володимир, кажучи: «Христе-Боже, що сотворив небо і землю! Споглянь на нових людей цих і дай їм, Господи, пізнати Тебе, істинного Бога, як пізнали Тебе християнські країни. Утверди в них правильну й непохитну віру і мені поможи, Господи, проти диявола, щоб переміг я хитрощі його, надіючись на Тебе і Твою силу».
І тепер, гортаючи сторінки історії та роздумуючи у світлі віри над тим, як дивно і владно Господь провадив наш народ крізь різного роду випробування і досвіди аж донині, можемо впевнено сказати, переспівуючи українського поета: народ наш є, народ наш завжди буде, ніхто не поневолить наш народ. За всі ці благодіяння, що їх Господь так щедро виливав і надалі виливає на наш люд, Йому від нас належить «слава, честь і поклоніння, нині, і повсякчас, і навіки вічні».
Хрещення у водах Дніпра, подібно до Ісусового Хрещення в Йордані, знаменувало новий етап духовного зростання нашого народу у світлі науки Христа: Він став для нас «Дорогою, Правдою і Життям» (пор. Ів. 14, 6). Ця подія зумовила також великий цивілізаційний поступ нашого народу, який увійшов у коло європейських християнських народів.
Як Богоявленню на Йордані передувало Різдво Божого Сина і Його приховане життя в Назареті, так і Богоявленню на Дніпрі передувала кількасотлітня історія прищеплення християнства та його непомітного, але впевненого зростання на нашій землі. Першими сіячами Слова Божого були святий Андрій Первозванний, Христовий апостол, і святий Климент, Папа Римський. Засіяне ними плекали святі рівноапостольні Кирило і Методій, просвітителі слов’ян. Отже, величний акт 988 року не започаткував, а увінчав наш шлях назустріч Христові. Київ став центром нашої Церкви, як колись Єрусалим – центром Церкви апостолів, тож невипадково християнство на наших землях названо «київським». Наш народ і його держава є спадкоємцями християнської цивілізації Київської Русі-України, що була свого часу однією з найбільш могутніх і культурних країн Європи.
Хрещення стало «весною нашого народу», сповнюючи національний організм духом воскреслого Тіла Христового. Наші предки, немов зі сну, прокинулися з неволі рабів гріха до свободи дітей Божих (пор. Рим. 8, 21). Будучи охрещеними «в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», вони стали «одним Божим народом на київських горах», об’єднаним в єдиній, святій, соборній і апостольській Церкві. Тому наша Церква-мучениця є прямою спадкоємицею Церкви Володимирового Хрещення, що зуміла протягом історії зберегти спадок неподіленого християнства першого тисячоліття та була, є і завжди буде душею нашого народу.
Зрікшись диявола і всієї його гордині в хрещальних обітах, наші предки з’єдналися з Христом і одне з одним. В основу свого національного і державного буття вони поклали Божий Закон, який сформував моральні підстави княжої та вічевої влад, законодавства «Руської правди». Божа Премудрість засяяла на київських горах, збудувавши собі дім у храмі Святої Софії в стольному Києві та проявивши свою благодатну дію в подвижницькому житті преподобних Антонія і Теодосія та інших києво-печерських чудотворців, а відтак – тисяч святих і праведних, що їх дала українська земля аж до новомучеників ХХ століття. Так поступово будувався на нашій землі християнський український світ, а Лик Христа «печаттю дару Святого Духа» викарбувався на гранях національної культури.
Нині, відзначаючи 1025-ту річницю Хрещення, нам потрібно пригадати і знову відновити хрещальні обіти. Їхній сенс залишається незмінним – скинути зі себе будь-які узи рабства, ще від праотця Адама накладені на людський рід дияволом, і вдягти хрещальний одяг Cвободи і Любові, який є сяючими шатами воскреслого Христа. Адже «Христос нас на те визволив, щоб ми були вільні. Тож стійте і під ярмо рабства не піддавайтеся знову» (Гал. 5, 1). Відректися від диявола сьогодні – це, передусім, позбутися духовного поневолення з боку згубних пристрастей і злих нахилів, які атакують людське серце та, отримавши доступ до нього (серця. – Авт.), перетворюють його на джерело беззаконня і несправедливості, що занечищує всі виміри буття: особистий, родинний, суспільний, культурний, економічний та політичний. Натомість з’єднатися з Христом – це єдиними устами і єдиним серцем визнати віру наших предків, виражену в «єдиному Хрещенні на відпущення гріхів». З’єднатися з Христом – це бути членом Його Тіла, тобто Церкви, і вірити, що в Ісусі ми вже одна Київська Церква і один український народ, як на рідній землі, так і на поселеннях.
Задля відновлення нашої вірності Христові як єдиному «Джерелу відродження українського народу» та задля утвердження нашої церковної і національної єдності доручаю кожному вірному і всім нашим парафіяльним спільнотам урочисто відновити хрещальні обіти в день Святого Володимира (у неділю, 27 липня, після Божественної Літургії). Запрошую також на загальноцерковну прощу до Києва 17–18 серпня цього року. Разом із єпископами нашого Синоду ми освятимо воду в Дніпрі і нею окропимо новоспоруджений
Патріарший собор Воскресіння Христового. Передаючи цей Собор для служіння київській громаді і всій Церкві, уже тепер хочу щиро подякувати всім фундаторам, жертводавцям та доброчинцям, молитвами, коштами і працею яких постала ця чудова святиня. Вона не тільки прикрасить древній Київ, а й назавжди залишиться рукотворним пам’ятником 1025-річчя християнства на українських землях.
Прикликаю на всіх, за молитвами святого рівноапостольного князя Володимира та всіх святих і праведних української землі, благословення всемогутнього Бога − Отця, і Сина і Святого Духа!
+ СВЯТОСЛАВ,Верховний Архиєпископ Києво-ГалицькийУкраїнської Греко-Католицької Церкви
Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,22 липня 2013 року Божого
Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Звернення після кожної Божественної Літургії в неділю, 28 липня цього року, у день Святого Володимира
Детальніше... Великоднє послання Блаженнішого Святослава
03 травня 2013
Високопреосвященним і Преосвященним владикам,всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям,преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянамУкраїнської Греко-Католицької Церкви
Христос воскрес!
Прийдіте, пиймо нове пиття,що не з каменя неплідного чудесно випливає,але з нетління джерела, яке виточив із гробу Христос,в ньому ми утверджуємось (Канон Пасхи).
Дорогі в Христі!
У світлий празник Воскресіння нашого Господа свята Церква запрошує всіх своїх дітей почерпнути живу воду з «джерела нетління, яке виточив із гробу Христос». Прообразом цього пасхального джерела була відома старозавітна подія, коли ізраїльський народ, здійснюючи свою Пасху – перехід з єгипетської неволі до обіцяної землі, посеред безводної пустелі став свідком чуда: Мойсей, за наказом Бога, вдарив своїм посохом по скелі, що на горі Хорив, і з неї потекла вода – на радість і спасіння всього люду (пор. Вих. 17, 1−6). Нині настав час сповнення обітниці, яку заповідало це старозавітне чудо: камінь відвалено і з гробу Спасителя потекли життєдайні потоки божественної благодаті, які наповнюють кожного віруючого життям воскреслого Христа, преображають кожну людську душу і цілий всесвіт. Ці життєдайні потоки – це сила животворної Божої любові, яка виявилася могутнішою від злоби пекла, від гріховності людини та від самої смерті. Отримавши звістку про воскресіння, Христові учні поспішили до спорожнілого гробу Спасителя, а зустріч із живим, воскреслим Ісусом назавжди змінила їхнє життя: смуток перемінився на радість; відчуття безсилля і розпачу – на відчуття перемоги над смертю і всім, що тримає людину в рабстві гріха; страх і непевність перед майбутнім – на непогамовне прагнення поєднати всіх людей із цим джерелом вічного життя проповіддю, що «Христос воскрес»!
Ми причащаємося з цього вічного джерела спасіння тоді, коли водою і Духом у таїнстві Хрещення єднаємося з Христом померлим і воскреслим, а відтак – черпаємо з нього щоразу, коли з вірою приступаємо до престолу благодаті у Святих Таїнствах, коли вдостоюємося божественного милосердя в таїнстві Покаяння чи приймаємо самого Господа у Пресвятій Євхаристії. Ці життєдайні потоки виливаються всюди, де проживають справжні християни – носії живої віри у воскреслого Христа. Вони напоюють нашу спраглу землю і преображають її силою Божої любові, якою Святий Дух сповнює серця віруючих людей (пор. Рим. 5, 5). Отже, бути християнами – означає мати цю живу віру у воскреслого Спасителя і бути носіями Його безмежної, безумовної, безкорисливої та вірної любові в нинішньому світі. Тож, дорогі у Христі, зростаймо у вірі, яку зберегли і передали нам наші предки, та укріплюймося в євангельській любові до ближнього, що є найбільш переконливим доказом правдивості нашої віри, згідно з Господніми словами: «З того усі пізнають, що ви мої учні, коли любов взаємну будете мати» (Ів. 13, 35).
На фундаменті святої віри та силою євангельської любові ми покликані будувати наше сьогодення і майбутнє, утверджувати в особистому, родинному та суспільному житті вічні Божі істини, які здатні принести кожній людині і цілим народам справжню свободу й тривалий поступ. Воскреслий Христос запевняє нас у своїй повсякчасній присутності і своєму благословенні в цьому великому ділі. А видимим знаком Його присутності між нами є наш Патріарший собор Воскресіння Христового, який усією громадою споруджуємо на берегах Дніпра. Цього року, під час Всецерковної прощі, яка відбуватиметься 17–18 серпня, Собор буде освячений. На це свято нашої віри і вдячності Господеві запрошую всіх вас в Україні і на поселенні сущих, щоб на берегах Дніпра спільно відновити вірність Богові і Його науці, яка є світлом і надією для всього нашого народу.
Наш Патріарший собор, зрештою, як і сам стольний град Київ, має тісний і безпосередній зв'язок із початками Христової Церкви, із тими місцями, які пов'язані з земним життям, страстями і воскресінням нашого Спасителя. Подібно як храм Гробу Господнього у Святій Землі є серцем сучасного християнського Єрусалима, де ми і сьогодні можемо припасти до порожнього гробу Спасителя, відчути силу воскреслого Христа та силу Його перемоги над гріхом і смертю, так само і храм Воскресіння Христового в Новому Єрусалимі – місті Києві – у своєму освяченні навіки нестиме кожному віруючому українцеві, як на Батьківщині, так і на поселеннях, силу «джерела нетління, яке виточив із гробу Христос». Беручи участь у цьогорічній прощі та в освяченні Собору, ми зможемо пережити ту преображальну подорож, яку досвідчили апостоли, поспішаючи до гробу воскреслого Спасителя. Це – велике свято, а водночас – ще одна нагода спільно подякувати Господеві за те, що і в нашому народі здійснилося пасхальне чудо: воскресла знищена і приречена на смерть наша Церква, відроджується наша держава, відновлюється Святим Духом увесь наш український рід.
Сьогодні наш народ та суспільство можна порівняти з учнями Ісуса Христа, що знову переживають втрату надії, розчарування та безсилля, споглядаючи на свого зневаженого та розп'ятого Вчителя. Ми сподівалися на відродження вільної держави, а натомість так часто зазнаємо гіркоти розчарувань та досвідчуємо крах власних ілюзій. Як дуже всі ми сьогодні потребуємо цієї переміни всього нашого суспільства силою Воскреслого! І саме сьогодні ми проголошуємо: «Христос воскрес!» – і в цьому є джерело нашої надії та невичерпної сили. Святкуючи цей світлий празник Пасхи Христової, ми твердо віримо, що кожне наше зусилля, навіть найменше, якщо буде благословенне Господом, принесе свої благодатні плоди. Тож молімося всі разом про Божу милість і благословення для нашого народу, щоб він і надалі залишався народом християнським та щоб зростав у вірі й свідомості власної гідності та відповідальності за своє майбутнє. А запорукою та опорою нашої надії є і завжди буде присутність воскреслого Спасителя між нами і слова-запевнення святого апостола Павла: «Коли Бог за нас, то хто проти нас? Він власного Сина свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, – як же разом із Ним не подарує нам усього?.. Христос Ісус, який умер, ба й воскрес, що по правиці Божій, – Він заступається за нас» (Рим. 8, 31–32).
Дорогі в Христі! З цими думками огортаю усіх вас пасхальною радістю і щиро вітаю вас із нинішнім світлим святом, празником празників – Воскресінням Христовим! Слова великоднього привітання в особливий спосіб скеровую до тих, хто переносить різні життєві випробування, – до убогих, ув'язнених, недужих, полонених, засмучених, розчарованих чи зневірених. Нехай пасхальна радість діткнеться вашого серця і скріпить його, даруючи нову надію і духовну силу. Щиро бажаю всім, щоб великоднє світло просвітило кожну душу, кожне серце, кожну домівку і родину та скріпило всіх Божим миром. Усім зичу жити як діти Воскресіння – повні живої віри і сильні Божою любов'ю.
Христос воскрес! – Воістину воскрес!
+ СВЯТОСЛАВ
Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,27 квітня 2013 року Божого, у Лазареву суботу
Детальніше... Послання Блаженнішого Святослава до священнослужителів Української Греко-Католицької Церкви на Страсний четвер
29 квітня 2013
Проповідуй Слово,наполягай вчасно і невчасно,картай, погрожуй, напоумлюйіз усією терпеливістю та наукою (ІІ Тим. 4, 2).
Всесвітліші, всечесні та преподобні отці − дорогі співбрати в Христовому священстві!
У цей величний день Євхаристійної вечері, напередодні страстей нашого Спасителя, особливо думаю і молюся за вас та прагну поділитися з вами своїми думками стосовно нашого священичого покликання і його здійснення. Цього року, що проголошений Роком віри, задумаймося над нашою відповідальністю за дар віри, − той дар Володимирового Хрещення, 1025-ту річницю якого святкуємо. Віра є і буде непереможною божественною силою нашого народу, участю в житті Пресвятої Тройці, що є основою духовного життя людини та джерелом її духовного зростання. Вона тримає нас при Богові і робить нас гідними споглядати Його у вічності; не дозволяє нам іти манівцями, а об'єднує нас у Христову родину.
Священик повинен бути праведником, що, за словами ап. Павла, живе з віри (пор. Рим 1, 17). Вірити Ісусові − означає цілковито покластися на Його провід, цілковито поєднатися у Святому Дусі з Ним всім особистим життям: власними думками, прагненнями, життєвими рішеннями та щоденними вчинками. «Усе довір'я покладай передусім на всемогутню руку всевишнього Царя», − закликає нас св. Василій Великий. У сучасному світі розвитку новітніх технологій, стремління суспільства до матеріальних благ, що нерідко руйнує віру, священик повинен стояти як пильний сторож своєї отари, непорушний оборонець євангельського одкровення. Бо «віра – це око, що просвітлює всяку совість і дає людині розуміння» (Св. Кирило Єрусалимський). Цю віру передав для всіх людей Христос-Спаситель через своїх апостолів, а тепер Він поширює її і через нас – священнослужителів.
Як спадкоємці Володимирового Хрещення, ми успадкували віру від наших батьків, які засвідчили її своїм життям, пройшовши крізь різні, часто важкі, випробування. Великими світочами віри для нас є українські святі та блаженні. Особливо близькі нам новомученики ХХ століття. Їхня жертва перегукується з повчаннями великого пастиря Церкви Митрополита Андрея: «Нема вищого й кращого ідеалу для християнина, як віддати своє життя за віру. Смерть за віру – це участь у Христовій жертві» (Духовенству і вірним, 1932 р.). Вірні прагнуть – і їхнє бажання небезпідставне – бачити в нас, священнослужителях, людей глибокої і автентичної віри. Тому дбати про своє постійне зростання у вірі – це питання не лише власного спасіння, а й спасіння багатьох людей навколо нас, насамперед тих, котрих Господь і Церква довірили нашій душпастирській опіці. Хтось влучно зауважив, що священик ані не спасається сам, ані не гине сам: завжди провадимо за собою – чи то на спасіння, чи, не приведи Боже, на згубу – багатьох людей, за яких маємо відповісти перед нашим Господом судного дня.
Священик – це той, хто навчає віри, проголошуючи Слово Боже. Святий ап. Павло звертається до нас, священнослужителів третього тисячоліття, кажучи: «Як же призиватимуть Того, в кого не увірували? Як увірують у Того, що Його не чули? А як почують без проповідника? І як будуть проповідувати, коли не будуть послані? Написано ж: «Які гарні ноги тих, що благовістять добро» (Рим. 10, 14–16). Велике це достоїнство і покликання – бути знаряддям, за посередництвом якого Святий Дух поширює Божу науку у світі. За словами св. Діонісія Аеропагіта, «нема нічого настільки божественного, як співпрацювати з Богом для спасіння душ». Ці слова передають головну мету новозавітного священства – поширювати Христову Благовість у світі, спраглому миру, надії та Божої любові. Спаситель своєю смертю і воскресінням із мертвих здійснив усе, що було необхідно для спасіння. А бути співпрацівниками в ділі спасіння доручає нам, своїм священикам, які покликані проголошувати його серед вірних. Тому св. Іван Золотоустий каже: «Бог покликав нас на це достоїнство не для того, щоб нас подивляли люди; не для того, щоб ми вели вигідне життя – ні. Ми маємо бути посередниками між Богом і людьми, пастирями, котрі вівці пасуть, стережуть, загублених відшукують; рибалками, котрі закидають ревно сіті; сторожами, які чувають старанно над стадом; отцями і вчителями, котрі повірених їм дітей вчать; спасіння їм забезпечують». Оживлені думкою св. ап. Павла, – «Горе мені, коли б я не проповідував Євангелія» (І Кор. 9, 16), – маємо бути готові до проповіді Божого Слова за кожної нагоди: на щоденній Літургії, під час уділювання Святих Таїнств, на різних церковно-громадських заходах, а особливо – під час похоронних богослужінь, коли є можливість промовити до тих людей, які не приходять до храму. Особливим викликом для нас в Україні і поза її межами залишається проповідь, скерована до людей, які ще не пізнали Христа чи з якихось причин віддалилися від Церкви. Бо – доводилося чути слушне зауваження – сучасні священики є радше пастирями, які зосереджують свою увагу на вірних, котрі вже є у Церкві, ніж рибалками, здатними успішно приводити до Христа нових віруючих. Молюся, щоб Святий Дух пробуджував і утверджував у нашій Церкві, а передовсім у серцях священиків, справжній місійний дух, готовність проповідувати Боже Слово «вчасно і невчасно» (ІІ Тим. 4, 2) тим, які Його ще не пізнали.
Священик навчає віри насамперед свідченням власного життя. Усе життя священика повинно підпорядковуватися словам ап. Павла: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2, 20). Тому, дорогі брати у священстві, щоразу, коли маємо вирішувати певні справи парафіяльного чи особистого характеру, не забуваймо спитати себе: а як Христос повівся б на моєму місці? Принагідно згадуймо життя Ісуса Христа – Його великим бажанням було привести людей до Бога-Отця, даючи їм послугу в їхніх немочах. І це все Він робив, перебуваючи зазвичай у тісному контакті з людьми, переймаючись їхніми болями, турботами і проблемами. Цілюща і спасенна сила, якою Господь Ісус підносив упалих на дусі, оздоровлював недужих, воскрешав померлих і потішав засмучених, походила з того вічного єднання з Отцем у Святому Дусі, яке Він мав як Його єдинородний Син, але яке Він, будучи людиною, підтримував молитвою. Невипадково вся публічна діяльність Христа була тісно переплетена і супроводжувалася молитвою до Отця. Та й після такої праці Він не мав спочинку, адже часто відходив на самоту, щоб спілкуватися зі своїм Отцем (пор. Мр. 1, 35). Це чітко вказує нам на те, що всі наші душпастирські старання будуть мати користь лише тоді, коли будемо оживляти і супроводжувати їх щирою синівською розмовою з Богом.
Улюблені брати в Христовому священстві! Відчуймо сьогодні вдячність за дар святої віри, а водночас особисту відповідальність за збереження, навчання християнської віри нашого народу та повсякчасне втілення її в наше особисте, церковне та громадське життя – усе те, що Святіший Отець Венедикт XVI назвав «новою євангелізацією для передавання віри». Роздумуючи нині над тим таїнством, якого ми стали гідними через жертву нашого Спасителя, – таїнством Священства, заглибмося у своє щоденне священиче життя: чи, бува, нема там чогось такого, що може суперечити Христові, щоб часом нас не стосувалися слова пророка Єремії: «Проклят, хто Господню справу виконує недбайливо!» (Єр. 48, 10). Хай ці слова пророка стосуються нас тільки як пересторога від недбальства у виконуванні священичих обов'язків. Наша пастирська праця нехай буде для нас і людей, яким проповідуємо Слово Євангелія, дорогою до спасіння, щоб і ми могли з ап. Павлом закликати: «Я боровся доброю борнею, скінчив біг – віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя; та не лише мені, але всім тим, що з любов'ю чекали на його появу» (ІІ Тим. 4, 7–8).
Благословення Господнє на вас!
† СВЯТОСЛАВ
Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,25 квітня 2013 року Божого
Детальніше...
Лист Блаженнішого Святослава до дорогих матерів священиків, які служать в Українській Греко-Католицькій Церкві у світі
29 квітня 2013
Христос воскрес!
Дорогі матері!
У своєму житті я, як мирянин, священик і єпископ, дійшов висновку, що, мабуть, найурочистіший і найбільш натхненний момент, що його може пережити вірний нашої Церкви, – це мати привілей бути на свяченнях молодого юнака та отримати його перше священиче благословення на завершення чину рукоположення. Справді, важко собі уявити радіснішу подію для Церкви! Серця всіх присутніх: єпископа, священиків-співслужителів, батьків, родини, друзів і парафіян – наповнюються невимовною радістю і благоговінням, оскільки вони стали свідками урочистої переміни під дією Святого Духа того, хто був вибраний і взятий з-поміж них та освячений на життя в служінні.
Однак на цій події присутня одна особа, чия радість є незрівнянно більшою, ніж будь-кого іншого, чиє серце буквально переповнює гордість і любов, чиї очі виблискують сльозами щастя, чиї уста промовляють хвалу і подяку Господу. Ця людина є матір'ю священика, і вона відчуває все це набагато глибше, тому що вона є найближче до нового священика серед усього Божого люду. Справді, вона, у прямому сенсі цих слів, бере на себе відповідальність – більше, ніж будь-хто інший – за нового блискучого воїна в Христовому війську, який стоїть перед спільнотою в день свячень. Мабуть, у душі кожної матері священика зроджувалися в ті хвилини почуття, подібні до емоцій, про які пише матір великого пастиря нашої Церкви – Митрополита Андрея, у своїх споминах про першу Божественну Літургію сина в рідному селі Прилбичі: «Не передати словами, яка була ця Служба Божа, яке його благословіння, молитовний настрій усіх... як він благословив, кладучи руки на наші голови, й ті руки, освячені Господньою Жертвою, ми цілували...». Як, мабуть, для кожної віруючої матері, для Софії Шептицької (з роду Фредрів) покликання її дитини «до служби Господніх Престолів» стало, за її словами, «найдорожчим з-поміж благословенств Господніх».
Сьогодні День матері, – день, коли ми особливим чином висловлюємо любов до своєї земної матері і приносимо свої молитви за її здоров'я та благословення, якщо вона ще з нами, та молимося за упокій її душі, якщо Господь вже покликав її до себе. Сьогодні я зі смиренною вдячністю схиляю голову перед матір'ю кожного священика нашої Церкви. Особливою любов'ю хочу огорнути нині свою маму, яка чувала і чуває над моїм життям від часу мого народження, серцем відчуває всі мої радості й смутки, жертвує за мене і своє здоров'я, і свої молитви, супроводжує мене дорогою мого священичого служіння на всіх незбагненних стежках Божого Провидіння.
Висловлюю вдячність матері кожного священика передусім за її жертви, за живу віру, – за віру, пронизану любов'ю, яку вона з любов'ю прищепила своєму синові. Покликання до священичого та богопосвяченого життя є Божим даром і, водночас, таємницею. Святий Дух «віє, куди забажає» (Ів. 3, 8), і ніхто не знає напевно, де, коли і на кого він зійде. Але, звичайно, паростки Божого поклику дозрівають значно швидше в ґрунті, що є родючим і доглянутим. Голос Божий може виразніше почути і з більшою готовністю прийняти до свого серця той юнак, мати якого, відтоді як він був маленькою дитиною, з любов'ю обхопивши своїми руками його рученята, робила знак хреста на його грудях щоранку і щовечора. Голос Божий звучить зрозуміліше для хлопчика, який, сидячи на колінах у неньки, вчить молитви до Бога, Пресвятої Богородиці й святих, і якого за кожної можливості мати приводить до парафіяльної церкви на богослужіння. Голос Божий звучить зрозуміліше для юнака, який, наслідуючи приклад своєї матері, часто приступає до святих таїнств Покаяння та Євхаристії для очищення й відновлення душі. Тому кожній матері священика складаю дяку за її віру.
Щиро дякую матері кожного душпастиря за її постійну молитву за сина. Мати завжди молиться за своїх дітей. Пророк Ісая запитує: «Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона?» (Іс. 49, 15). Звичайно, що ні. Незважаючи ні на що, серце матері залишається вірним. Вона ніколи не зможе забути про свою дитину, починаючи з тієї миті, коли відчуває її перші рухи у своєму лоні, до того дня, коли в оточенні своїх дітей востаннє заплющить очі в цьому світі. Немає нічого сильнішого чи ефективнішого, ніж молитва матері за своїх дітей.
Завдяки вашій материнській молитві ваш син не тільки почув Божий поклик у своєму серці, а й відважився піти проти сучасного суспільства і відповісти на це запрошення. Завдяки вашій молитві він вистояв перед спокусами лукавого відмовитися від цього поклику, розцінюючи його як такий, що стосується не його, а когось іншого. Завдяки вашій молитві він був наполегливий у своєму прагненні до знань і святості життя; завдяки вашій молитві він дізнався, що служіння Богу і ближньому є найблагороднішою метою в цьому житті. І завдяки вашій молитві він донині черпає підтримку і переживає втіху, а також жаль, труднощі та спокуси на шляху свого священичого життя та служіння. За всі ваші молитви за своїх дітей і особливо за сина-священнослужителя, дякую вам!
Сьогодні, коли ми зосереджуємо свої думки і молитви на тому, щоб висловити вдячність матерям священиків, нас підтримує переконання, що Марія, Божа Матір, стоїть біля нас і молиться разом із нами. Вона є найвищим образом священичого материнства і кожна мати священнослужителя є його відображенням. Хто краще, ніж вона, Мати Христа – Божественного Священика, розуміє радості і втіхи, а також страждання і жертви, які доводиться пережити матері священика? Хто більше, ніж вона є зразком віри і молитви за матір кожного священика?
Подумайте про віру в Бога, яку Пречиста Діва Марія висловлює в день Благовіщення. Опинившись у ситуації, яку неможливо збагнути людським розумом, вона з повним довір'ям і любов'ю сказала «так» Отцеві. Вона погодилася стати матір'ю Месії у спосіб, який виходив за рамки всякого розуміння: «Нехай зо мною станеться по твоєму слову» (Лк. 1, 38). Подумайте про силу молитви Богородиці про безпеку Ісуса, який 12-річним хлопцем загубився в Єрусалимі, куди вона з Йосифом привела Його на свято Пасхи. Подумайте про глибину горя Марії, коли вона, стоячи на відстані, безпорадно спостерігала, як грішні люди бичували, опльовували і прибили до хреста її улюбленого Сина, який помирав жахливою і болісною смертю. Також подумайте про ту радість, яка наповнювала серце Божої Матері, коли їй з'явився ангел і розповів про воскресіння Христа з мертвих, як ми співаємо в урочистому пасхальному гімні: «Ангел сповістив».
Гідні подиву й поваги матері наших священиків! Усі ви загалом та кожна мати зокрема певною мірою розділяла радощі та печалі, молитви та віру Пресвятої Богородиці. Кожна з вас на своєму життєвому шляху, як матір священика, вже мала нагоду разом із Марією «зберігати всі ці слова у своєму серці» (Лк. 2, 51). Кожна з вас, як Марія, була добровільним Божим знаряддям у таїнстві священичого покликання свого сина.
Священик у прямому сенсі не належить самому собі. Він навіть не належить своїй матері. Священик належить усім, тому що він служить усім. Священик належить Богові, тому що він служить Йому. Кожен священик може з повним правом сказати разом із пророком Ісаєю: «Господь покликав мене від утроби, від лона матері моєї назвав моє ім'я» (Іс. 49, 1). Який це привілей бути матір'ю священика! Яке благородне покликання брати участь у Божій праці для спасіння світу, будучи матір'ю священика!
Нехай усвідомлення цього слугує вам утіхою тоді, коли, можливо, ваш син є далеко від вас, чи, як вам буде видаватися, забув про вас серед обов'язків свого священичого служіння. Пам'ятайте, що він молиться за вас. Єпископ та вся Церква моляться за вас із смиренною вдячністю за дар служіння вашого сина Господу. Нехай Бог благословить вас і обдаровує вас міцним здоров'ям та щастям!
Схиляючи перед кожною з вас із вдячністю та глибокою пошаною свою голову, призиваю на вас і на всіх ваших рідних благословення всемогутнього Бога ¬– Отця, і Сина, і Святого Духа!
+ СВЯТОСЛАВ
Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,26 квітня 2013 року Божого
Детальніше...
Послання Блаженнішого Святослава до молоді
20 квітня 2013
Ніхто твоїм молодим віком хай не гордує,але будь зразком для вірних у слові,поведінці, любові, вірі й чистоті (1 Тим. 4, 12).
Улюблена в Христі українська молоде!
Традиційно у Квітну неділю, у день Торжественного входу Господа до Єрусалима, думаю про вас, молюся за вас та хочу звернутися до вас зі своїм словом. У сьогоднішньому святі, події тріумфу Христа в Єрусалимі, місці Його приниження і прославлення, – є особливий заклик до Божого люду. Перед усіма сумнівами, переживаннями, безнадією та відчаєм, що їх Господнім учням доведеться пережити під час Страсного тижня, коли життя поставить їх перед складними виборами і випробуваннями, Ісус Христос дає їм відчуття слави їхнього Учителя і Спасителя, яка є лише далеким відблиском тієї Божественної слави, що її вони зможуть вповні пережити лише після Його воскресіння.
Сьогодні, спостерігаючи за тріумфальним в'їздом Христа до Єрусалима, задумаймося над суттю людського успіху, особистого тріумфу, який сучасна культура часто представляє нам як мету всього життя. Усіх нас змалечку повсюдно і різними способами намагаються переконати, що треба багато вчитися, багато працювати, багато заробляти, щоб чогось досягти в житті, щоб бути успішним. Не заперечуючи важливості бажати великого в житті і не сумніваючись, що для досягнення амбітних цілей потрібно докласти рук, розуму і серця, усе ж слід спитати: а що означає для віруючої людини досягнути успіху в житті? У чому полягає цей успіх? Які критерії успішності життєвого шляху? Ці питання маємо ставити передовсім у світлі земного життя нашого Божественного Вчителя – досконалого Бога і досконалої людини. Бо в усіх наших людських пошуках і змаганнях найважливішим є відкрити й віднайти властиву мету свого життя, щоб не розміняти його на дрібниці, – мету, яка відповідає величі гідності й величі покликання людської особи. Пам'ятаймо, що справжній життєвий успіх походить не від суспільства, ні від політики, ні від економіки, а від Бога. Саме Він є істинною метою людського життя.
Великою і славною людина може бути лише беручи участь у величі й святості єдиного Господа Бога! А Його велич і слава стають нам, звичайним людям, доступними в особі Ісуса Христа силою та діянням Святого Духа. Саме в цьому дусі з далекого Сибіру писав свого пастирського листа Патріарх Йосиф (Сліпий), закликаючи передусім молодих людей: «Великого бажайте!»
Пророк Єремія проголошує: «Так говорить Господь: "Хай не хвалиться мудрий мудрістю своєю, хай не хвалиться сильний силою своєю, хай не хвалиться багатий своїм багатством! Ні! Хто хвалиться, хай хвалиться тим, що розуміє і знає мене, що я – Господь"» (Єр. 9, 22–23). Бог є великим, і знайти Його – означає збагнути сенс свого життя і мати можливість посісти своє місце в суспільстві. Хто знаходить Бога – той знаходить себе, інших і сам стає великим.
Ми часто чуємо, що сучасна українська молодь є глибоко розчарована, різні соціологічні дані показують, що більше ніж половина молодих людей готові емігрувати з країни, коли випаде така можливість, вони не довіряють державі та її інститутам, часто не можуть знайти свого місця в житті та моральних орієнтирів. Насправді, це не лише український феномен, схожі тенденції простежуються в багатьох європейських країнах, навіть у тих, де рівень добробуту є набагато вищим, аніж в Україні. Причиною такого глибокого розчарування є втрата відчуття впевненості, як зовнішньої, так і внутрішньої. Що ж, як не глибока віра в Бога, може повернути цю певність? Адже саме віра робить доступною молодій людині велику мету – особу живого Христа. Саме жива віра дає тверду надію та звершується в любові.
Патріарх Йосиф у вже згаданому великодньому посланні «Великого бажайте!» писав: «Одушевлятися великим, високим і мати заодно перед очима гідну мету – само собою підносить людину... Велике не затемнює погляду маловажними речами, але поширює його... Христова програма – це програма на вічність, яка підносить людину так високо, що вище ніхто». Ці слова написані далекого 1957 року, коли наша Церква була в катакомбах, сам митрополит був в'язнем радянських таборів, а люди, до яких він це послання звертав, почувалися зацькованими гвинтиками гігантської машини, невільниками комуністичної системи.
Актуальність цих слів не поменшала сьогодні, коли українське суспільство справді потребує змін. Рушійною силою кожного суспільства є молодь з її інстинктивним прагненням правди, справедливості й свободи, але вона водночас найбільш уразлива до зовнішніх і внутрішніх чинників. Тому настільки важливим є об'єднання навколо справжніх вартостей, загальної справи, щоб сукупність спільних добрих діл, хай невеликих, була настільки масштабною, що привела б до глибоких суспільних змін.
Справді, у сьогоднішньому світі важко бути молодим, а ще важче бути молодим християнином. Переслідування завжди були притаманні життю Церкви, але в сучасному західному світі вони стали іншими, більш витонченими, прихованими, а тому – не менше загрозливими та руйнівними. Часто молода людина соромиться сказати про своє християнство, боячись бути осміяною.
Закликаю вас поглянути на своє щоденне життя через призму віри та любові. Сьогодні світ вабить молоду особу вседозволеністю, заохочуючи ставитися до людей як до речей, нівелюючи поняття гідності та цінності людського життя. Тому перед нами неминуче постає важливий вибір: або зруйнувати себе, піддавшись спокусам, або обрати життєвий шлях із Христом, дозволити Господові перемінити себе, надати сенс своєму життю, щоб відтак нести цьому розгубленому та зневіреному світу Добру Новину – послання справжньої любові, про яку навчає апостол Павло (пор. 1 Кор. 13, 4–7). Живімо життям чистоти, як тілесної, так і духовної, та пам'ятаймо, що каже Христос: «Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога» (Мт. 5, 8).
«Осанна! Спаси нас, Сину Давидів!» – співав молодий Єрусалим, зустрічаючи Христа та очікуючи Його слави, відновлення царства, перемоги. Натомість справжня слава і велич були виявлені у страстях, смерті на Хресті та воскресінні. Те, що світ вважав приниженням і поразкою, насправді стало вивищенням і тріумфом Божої любові. Цю славу і велич важко було зрозуміти суспільству дві тисячі років тому, непросто прийняти й тепер. Але без цього розуміння неможливо пізнати великого Бога та пережити справжню пасхальну радість.
Бажаю всім вам, дорогі молоді друзі, завершити Великий піст так, щоб «Христос вірою оселився у ваших серцях», і ви, закорінені й утверджені в божественній любові (пор. Еф. 3, 17), удостоїлися тієї пасхальної радості та досвіду божественної величі й слави, що їх нам об'явив Спаситель у таїнстві своїх страстей і воскресіння.
Благословення Господнє на вас!
† СВЯТОСЛАВ
Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,18 квітня 2013 року Божого
Детальніше...
Пастирське послання Блаженнішого Святослава до вірних УГКЦ на Великий піст 2013 року
22 березня 2013
Добре, коли багатство без гріха;убозтво ж погане лиш у мові безбожника (Сир. 13, 24).
Дорогі в Христі!
У час Великого посту кожен християнин задумується, як гідно прожити цей період, дарований нам Церквою для того, щоб перемінити, поглибити і збагатити своє духовне життя. Як жити відповідно до християнських засад у світі, що ставить перед нами виклики, випробування і спокуси? Чотиридесятниця є особливою нагодою для покаяння, примирення з Богом і ближнім, відкинення байдужості, злих думок та егоїзму. Піст – це особливий час навчатися любові, – любові до Бога і ближнього. Піст – це, зокрема, час для інтенсивної молитви та діл милосердя. До діл милосердя і милостині покликані всі християни, незалежно від їхніх статків.
На початку Великого посту варто замислитися над питаннями про матеріальні блага і багатство. Ці питання для нашого посткомуністичного суспільства дикого капіталізму є суттєвими. Тягарем чи благословенням є багатство? Яка відповідальність заможних людей у суспільстві, що впадає у щораз більшу бідність? Як Церква ставиться до багатих?
У Святому Письмі ми знаходимо чимало уривків, де йдеться про багатство і маєтних людей. Там є багато критики щодо багатих, але є також глибинне розуміння багатства. Христос гостро критикував дії багатіїв, але не уникав спілкування з ними. В Євангелії від Луки (19, 1–10) читаємо, що Ісус не погордував зайти в дім митника Закхея і розділити з ним їжу. Варто наголосити, що після цих відвідин Закхей дав Йому обіцянку вчетверо віддати всім, кого тільки він образив під час збирання податків, і завдяки цьому «на цей дім зійшло спасіння» (Лк. 19, 8–9).
Церква вчить, що багатство – це Божий дар як засіб для служіння. Воно може стати знаряддям на шляху до спасіння, якщо є не метою, а засобом. Та водночас володіння багатством може бути небезпечним, як, зрештою, кожне рішення людини. Часто ми бачимо, як бажання щораз більшого збагачення переходить розумні межі, стає самоціллю. Наслідки цього плачевні: захланність, зловживання владою, зарозумілість, віра в безмежну силу багатства, схиляння перед грошима як перед ідолом. Великою мірою цьому посприяла матеріалістична, безбожницька ідеологія, коли відсутність страху Божого змусила замовкнути людське сумління.
Саме до таких, засліплених прагненням ще більшого багатства, які думають, що можуть прожити без Бога, звертається Господь: «Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде? Отак воно з тим, хто збирає для себе, замість щоб багатіти в Бога» (Лк. 12, 20–21). Безумному багачеві бракувало розуміння того, що саме Господь дає йому блага, зокрема послав добрий урожай. Дуже недалекоглядно думати, що ми самі є господарями свого життя. В Євангелії від Матея сказано: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мт. 5, 3). Блаженними є ті, що розуміють свою залежність від Бога; при цьому їхнє матеріальне становище не має значення – убогим духом і смиренним може бути і багатий, і бідний.
Матеріальні блага – відносне і другорядне. У Сиропусну неділю напередодні Чотиридесятниці ми читаємо слова, що їх мусимо запам'ятати назавжди: «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробацтво нівечить і де підкопують злодії і викрадають. Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають» (Мт. 6, 19–20).
Із притчі про багатого юнака ми дізнаємося, що важко багатому ввійти в Царство Небесне, «легше верблюдові пройти крізь вушко голки» (Мт. 19, 23–24). Хтось може подумати, що Господь тут засуджує багатство і прославляє бідність. Проте якщо ми уважно дочитаємо цей євангельський уривок, то побачимо, що на питання, хто ж може спастися, Христос відповідає: «У людей це неможливо, Богові – все можливо». Щоб спастися, не обов'язково бути бідним. Важко ввійти в Царство тóму, хто покладає надії лише на багатство, а не на Бога, хто не бачить своєї духовної вбогості. Убогі не менше за багатих потребують Бога, щоб спастися. Можливо, вони лише менше схильні покладатися на матеріальний добробут для осягнення свого щастя.
Земний достаток – це покликання до відповідальності за ближнього. Багатство вимагає відповідальності за те, щоб правильно розпоряджатися ним на благо інших, щоб служити їм, ділитися скарбами, які дарував Господь Бог. Багатство має цінність, коли воно допомагає його власникові зростати духовно, коли воно працює на загальне добро. Саме такого ставлення до багатства Церква навчала від початку. У Посланні до Тимотея апостол Павло писав: «Багатим у цьому світі накажи, щоб не неслись думками вгору та не надіялися на нетривке багатство, лише – на Бога, який щедро дає нам усього для вжитку; щоб добро чинили, багатіли добрими ділами, були щедрі, ділилися радо і тим робом збирали собі скарб – добру підвалину на майбутнє, щоб осягнули життя правдиве» (1 Тим. 6, 17–19).
Милостиня – це необхідна умова справжнього посту. Святий Іван Златоустий, навчаючи нас по-справжньому вшановувати стражденного Христа, каже: «Прагнеш почитати Тіло Христове? То не дозволь щоби воно зневажалося у Його членах, тобто в особі бідних, які не мають у що зодягнутися. Не вшановуй Його тільки тут, у церкві, шовковими покривалами, якщо поза межами храму ти Його оминаєш, коли Він страждає від холоду й наготи. Той, що сказав [на Тайній вечері]: "Їжте, це є Тіло моє", потверджуючи дійсність своїм словом, сказав теж: "Я голодував і ви не дали мені їсти" (пор. Мт. 25, 42)» (Гомілії на Євангеліє від Матея, От. 50).
Дорогі в Христі! Закликаю вас під час Великого посту звернути особливу увагу на потреби людей у нашій країні, – у країні, де існує провалля між багатими й бідними, де вечеря вдвох у престижному ресторані дорівнює місячному бюджетові сім'ї пенсіонерів, а автомобіль преміум-класу – вартості квартири для кількох безпритульних! Не багато міст світу можуть похвалитися такою кількістю дорогих автомобілів, як Київ, проте ми знаємо, що чимало людей в Україні перебувають за межею бідності, що багато в нас соціально незахищених людей, сиріт і вдів.
Багаті люди в бідних країнах мають особливу відповідальність, але й унікальну нагоду – малою пожертвою зробити велике діло, допомогти іншому змінити своє життя. Українське суспільство потребує мікрокредитів та мікроінвестицій для великих змін. Такі невеликі пожертви – це крихти зі столу багатих, які можуть наситити бідних.
Варто пам'ятати, що благодійність – це не лише грошові пожертви, а й присвячення іншим свого часу, уваги та ділення знаннями. У цьому є велика потреба. Будучи близько до бідних своєю пожертвою і своїм серцем, ми наближаємося до самого Творця, а таким чином сповнюємо заповідь Христа: «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх найменших братів, – ви мені зробили» (Мт. 25, 40).
Благословення Господнє на вас!
† СВЯТОСЛАВ
Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,22 березня 2013 року Божого,у день святих сорока севастійських мучеників
Детальніше...
More...
