Про страх перед владою і страх Господній: Слово Глави УГКЦ до тих, хто не наважується діяти згідно з волею сумління

Дорогі в Христі! Молячись у Вічному місті, біля гробів святих апостолів Петра і Павла та мощів святого священномученика Йосафата, у колі єпископів Вселенської Церкви, щоб разом зі Святішим Отцем Венедиктом XVI розпочати Рік віри в Католицькій Церкві, думками і серцем лину до України, котра напередодні чергових виборів із тривогою вдивляється у власне майбутнє. Запрошую вас спільно поглянути на нинішню суспільну ситуацію в Україні у світлі Божого Слова, щоб воно розвіяло страх і безнадію, які так сильно проявляються в житті багатьох наших співвітчизників. Справді, страх і безнадія – це два почуття, які підживлюють одне одного, тоді як усвідомлення присутності Господа долає і одне, і друге. Це добре ілюструє Євангеліє 20-ї неділі по Зісланні Святого Духа, у якому вміщено розповідь про воскресіння померлого юнака, сина вдови з міста Наїн. Похоронна процесія, яка супроводжує бездиханне тіло юнака до гробу, є образом людини і людської спільноти, що несуть на нарах історії свої несповнені надії, нездійснені проекти, втрачені сподівання. Здається, ніхто й ніщо не зможе вже змінити цієї безвихідної і трагічної ситуації. Однак прихід Христа докорінно все змінює: Ісус бачить горе вдови, милосердиться над нею і воскрешає юнака. В Ісусі, який перемагає смерть, довершується визволення людини з фундаментальної неволі, якою є притаманний усім нам страх перед смертю. Господь визволяє всіх тих, «що їх страх смерти все життя тримав у рабстві» (Євр. 2, 15). Своєю всемогутньою правицею Він зупиняє похоронну процесію зневіри й страху, а своїм життєдайним Словом закликає померлого до життя: «Юначе, кажу тобі: встань!». Цим Словом Господь звертається до кожного із нас, закликаючи до обновленого життя, згідно з Його волею, яка взиває до нас голосом Церкви і голосом сумління. Дорогі в Христі! Щоразу, як Україна готується до чергових виборів, Українська Греко-Католицька Церква нагадує своїм вірним, а також людям доброї волі про три важливі речі: (1) вибори – це Божий дар, який ми зобов’язані шанувати шляхом активної в них участі; (2) слід голосувати за тих кандидатів, котрі своєю діяльністю найбільше довели, що дбають про загальне благо; (3) кожен виборець має моральний обов’язок голосувати чесно, тобто згідно з волею власного сумління. Проте очевидно: що дужче недобросовісні політики маніпулюють процесом виборів, то більше заклик Церкви голосувати чесно повисає в повітрі, оскільки зростає число людей, яким він видається наївним і утопічним. Надто багато людей, навіть усвідомлюючи незаконність і аморальність маніпуляцій, визнає за краще підкоритися владному тискові чи піддатися примітивному підкупу. Чому? Відповідь на це питання одна: СТРАХ, – страх, що за відмову коритися маніпуляціям тебе виженуть з університету; страх втратити роботу; страх перед карою, яку можуть застосувати за потуранням органів влади негідні та жорстокі люди. Такий страх морально ламає людину, оскільки нашіптує їй: «Усі ці загрози реальні, вони висять над тобою вже тепер. Ти маленька людина, ніхто тебе не захистить – тобі краще підкоритися». Таким є перший із можливих розв’язків, до якого може вдатися людина: дати себе зламати і слухняно виконувати те, що від неї вимагають. Як вона після цього почувається – залежить від уразливості її серця. Комусь вдається приглушити голос свого сумління, але здебільшого прості люди терплять від такого насилля і відчувають тягар гріха. Другий розв’язок – це махнути на все рукою і не йти голосувати. У такому разі людина начебто й не вчинила нічого проти своєї совісті. Але чи справді діяла вона згідно з власним сумлінням? Третій розв’язок – це не дати себе зламати, голосувати згідно зі своїми переконаннями, хоч якими вони є. Така поведінка вимагає духовної сили, відваги та усвідомлення власної людської гідності. Утім, часом виявити героїзм психологічно легше, коли ворог є видимим, а небезпека – прогнозована. Виявити ж героїзм перед авторитарною владою складніше, бо ворог не персоніфікований, а небезпека – розмита. Тут людину лякає радше уявлення про те, що може з нею статися. Пасивність і громадянське дезертирство в цьому разі видаються більш безпечними, ніж активний спротив. Чи є ліки від такого страху? Невже він стане фатумом нашої історії, який перекреслить майбутнє наше і наших дітей? Найперший лік від цього липкого почуття – міжлюдська солідарність. Адже страх живиться тим, що людина почувається самотньою. Він всесильний, якщо особа не знаходить опертя у своїй родині, серед друзів і загалом у спільноті. І навпаки, людина, яка відчула плече свого однодумця й усвідомила його солідарність, здивовано помічає, що страх її покидає. Навіть більше, на його місце приходить розкішне почуття побратимства. Тому згуртовані люди помножують свої сили. Ще один лік від страху – голос людського сумління. Він тихий, але набагато сильніший, ніж хтось із нас собі думає. Історія Церкви знає численні випадки раптових навернень і щирого каяття, причиною яких є лише одне: нестерпний докір сумління. Історія людської культури була б немислимою без цього осяйного преображення людини, за яким стоїть рішуче подолання нею власного страху. А в основі будь-якого подолання страху є перемога, що її здобуває в людині божественне над гріховним. Блаженний Папа Іван Павло ІІ, напередодні третього тисячоліття, коли багато-хто снував апокаліптичні сценарії, закликав увесь світ не боятися і переступити поріг надії! Це означає, що в людини, яка поклала свою надію на Господа, страх перед владою чи іншою земною загрозою поступається місцем визвольному страхові Божому. Хтось скаже: та це ж явна ілюзія чи парадокс. Адже страх насправді начебто не зникає, а просто замінюється на інший. Що ж, придивімося до цих двох почуттів ближче. Земний страх паралізує людину й позбавляє її миру в душі. Людина постійно перебуває в тривозі, що помножує страх. Натомість «Господній острах – життєдайний: насичений ним – у спокої перебуватиме, і лихо його не спіткає» (Прип. 19, 23). Коли людина боїться, вона не зможе захистити навіть найріднішу їй особу, а тому зрікається любові та інших Божих заповідей. А страх Господній – це готовність виконувати Його заповіді, зокрема любити свого ближнього. І ця любов робить дива, бо «страху нема в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо страх має в собі кару, а хто боїться, той недосконалий у любові» (1 Ів. 4, 18). Ось чому це не парадокс і не ілюзія, а навпаки: «початок мудрости – острах Господній» (Пс. 111, 10). Навіть більше, цим шляхом можна досягти тієї мети, якої ми саме й прагнемо: «милосердям і правдою покутується гріх, а острахом Господнім ухиляється зло» (Прип. 16, 6). Знаменно, що євангелист Лука зауважує, що всі присутні під час воскресіння юнака з Наїна «сповнилися страхом і прославляли Бога, кажучи: ‘Бог навідався до народу свого’» (Лк. 7, 16). Це – здивування і благоговійний острах людини, яка щойно стала свідком здійснення Христових слів: «У людей це неможливо, Богові – все можливо» (Мт. 19, 26). Тому не обманює людину Церква, коли пропонує сповнитися острахом Господнім, що означає довіритися Йому, відчути Його присутність біля себе і Його всеоживляючу десницю на собі, і тому позбутися земного страху та почуття самотності. Хто довіриться цьому великому почуттю, той перестане боятися і сповниться надією. А щоб відчути цю спасенну руку на своєму плечі, згадаймо молитву, з якою ми вже зверталися до Господа минулими роками. Благословення Господнє на вас! + СВЯТОСЛАВ Дано у Римі,при соборі Святої Софії,12 жовтня 2012 року Божого   Всечеснішим і преподобним отцям-душпастирям доручаємо прочитати цей текст на Святій Літургії в неділю, 21 жовтня 2012 року Божого. МОЛИТВА ЗА СПРАВЕДЛИВІ Й МОРАЛЬНО ЧИСТІ ВИБОРИ Милосердний Боже! Стою перед Тобою в покорі й надії, складаючи на порозі Твого храму всі марноти свого життя й омиваючи свою душу цією молитвою від усякого бруду, щоб постати перед Тобою чистим і гідним Твоєї любові. Твої милосердя й любов потрібні мені повсякчас, але тим більше в ті вирішальні хвилини мого життя, коли мушу правильно скористатися Твоїм особливим даром – даром відповідальності за зроблений мною громадянський вибір. У час, який «вагітніє безправ’ям і породжує неправду» (Пс. 6, 15), подай мені точку опори, щоб не хиталася моя душа між добром і злом – і в маловірстві щоб не тонула в морі неправди. Ти, що так несхибно подолав спокуси, пошли мені здатність встояти перед їхньою притягальною силою й навчи розрізняти Твій тихий голос у гучному стоголоссі облуди. Ти, що офірував своє життя за нас, грішних, пошли мені мужність пожертвувати моїм малим благом, щоб утвердилося в нашій державі спільне і справедливе благо для всіх. Ти, чия душа також «жахалась і тривожилась» (Мр. 14, 33), прийди мені на поміч, коли я з тривогою в серці відмовлятимусь коритися лихій волі й не допускатиму, щоб моїм голосом і голосом мого ближнього маніпулювали на догоду чиїмсь корисливим інтересам. У час, коли Ти, Спасителю, блукаєш з нагими й бездомними, терпиш муки з хворими та несправедливо ув’язненими, бідуєш зі спраглими та голодними (пор. Мт. 25, 35–36), дай мені духовну силу виконати свій обов’язок перед Тобою і думати не лише про себе, а й про тих, з ким Ти сьогодні переносиш незаслужену кривду. Ти, що засіяв Царство Небесне з малого гірчичного зернятка (пор. Мт. 13, 31), пошли мені певність, що з мого маленького рішення, помноженого на правильне рішення моїх ближніх, зросте благодатне суспільство, оперте на правді, справедливості та моралі. Ти, що сам зазнав чудо Преображення, благослови мене на такий крок, який допоможе Тобі здійснити чудо преображення всієї моєї землі. Амінь. Детальніше...

Пастирське послання Синоду УГКЦ до мирян

«Ви ж – рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, щоб звістувати похвали того, хто вас покликав з темряви у дивне своє світло» (1 Пет. 2, 9). Улюбленим у Христі мирянам Української Греко-Католицької Церквимир у Христі, Господі нашому! Ми, єпископи Української Греко-Католицької Церкви, зібравшись на черговому Священному Синоді в місті Вінніпег, Канада, засилаємо вам наші сердечні вітання та архипастирське благословення. Хочемо щиро подякувати вам, що своїми молитвами підтримували нашу синодальну працю, допомагаючи нам у спільних пошуках Божої волі для нашої Церкви. Проводячи синодальні засідання у Вінніпезі з нагоди 100-річчя прибуття до Канади першого єпископа для українських греко-католиків – блаженного священномученика Микити Будки, спілкуючись із духовенством, монашеством і мирянами та спогадуючи історію нашої Церкви й рідного народу, ми сміливо могли промовляти словами святого апостола Павла: «Насамперед дякую Богові моєму, через Ісуса Христа, за всіх вас, що віра ваша славиться по всьому світі» (Рим. 1, 8). Тож цими днями ми заносили подячні молитви до престолу Всевишнього за дар святої віри, яким Господь поблагословив наш народ, учинивши його «родом вибраним, царським священством, народом святим, людом, придбаним на те, щоб звістувати похвали того, хто нас покликав з темряви у дивне своє світло» (1 Пет. 2, 9). Зокрема ми дякуємо Господу Богу за вас, мирян нашої Церкви, які спільно з єпископами, духовенством і монашеством завжди підтримували полум’я Христового світла, отриманого в Хрещенні, та зв’язок із рідною Церквою, даючи світові свідчення своєї стійкої віри, живої надії та діяльної любові. Це свідчення в особливий спосіб проявилося в нелегких обставинах еміграції та впродовж десятиліть жорстоких переслідувань на рідних землях. Нехай буде прославлений Господь, який підтримав нас своєю благодаттю та допоміг усім нам витривати у святій батьківській вірі! Святий апостол Петро, нагадуючи всім вірним, ким вони є і до чого покликані (див. епіграф), бачить у Христовій Церкві здійснення Божої обітниці: «Тож коли щиро слухатиметеся мого голосу й дотримуватиметеся мого завіту, будете моєю особливою власністю з-поміж усіх народів, бо моя вся земля. Ви будете в мене царством священиків, народом святим» (Вих. 19, 3–6). А святий апостол Павло вказує на те, як саме християни завдяки Христові стали спадкоємцями цієї обітниці: «Ви того часу були без Христа... без надії і без Бога в цьому світі. Тепер же у Христі Ісусі, ви, що колись були далекі, стали близькі кров'ю Христовою… Отже ж ви більше не чужинці і не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі» (Еф. 2, 12–13.19). Цей Божий вибір народу та кожної особи зокрема означає також і важливе та відповідальне завдання, покликання – бути святими, тобто бути місцем присутності на землі Господньої святості, – місцем, де кожен і всі зможуть зустрітися з Богом. Крім того, цей Божий народ, як «царство священиків», має не тільки представляти Спасителя перед народами і народи перед Ним, а й бути священиком для всіх народів, тобто посередником їхнього освячення та Божого благословення для них. Миряни, отже, «зодягнуті» в Христа у таїнстві Хрещення, становлять Божий народ та, помазані Святим Духом у таїнстві Миропомазання, беруть участь у Христовому пророчому, священичому і царському служінні для спасіння світу. Своє пророче служіння миряни здійснюють «в непохитному сповідуванні віри, поглибленні її розуміння та свідченні Христа у світі» (Катехизм УГКЦ, 425). Бог хоче, щоб усі люди спаслися і тому колись «промовляв устами слуг своїх пророків» (пор. Євр. 1, 1), які, закликаючи до навернення та передбачаючи спасіння, звіщали прихід Христа. Сьогодні ж миряни є свідками Божого спасіння, вже здійсненого в Христі, і тому продовжують закликати всіх до навернення та до прийняття Царства Божого не тільки словами, а й своєю працею, присутністю у всіх сферах людського життя: від соціальної до економічної, від науково-дослідницької до політичної… Нема такої ділянки людського життя, де Слово Боже не мало б звучати, де спасіння не мало б проповідуватися! Наслідуючи Христа – Вічного Архиєрея, який приніс себе самого в жертву примирення на Хресті (пор. Євр. 9,11-28), миряни звершують своє священиче служіння, приносячи, за словами святого Папи Лева Великого, «на вівтарі свого серця чисті жертви побожного життя». Усі діла віруючих мирян – молитви, сімейні справи, щоденна праця, відпочинок душі й тіла, якщо вони звершуються у Святому Дусі, а навіть життєві випробування і терпіння, пережиті у віддаванні себе спасенній Божій волі, – стають «духовними жертвами, приємними Богові, через Ісуса Христа» (1 Пет. 2, 5). А царське служіння мирян ґрунтується на тому, що Христос бажає зробити нас учасниками Його перемоги над смертю і Його прослави у Воскресінні та робить нас спроможними у співпраці з божественною благодаттю своїм самовідреченням перемогти в собі царство гріха і провадити християнське життя у Святому Дусі (пор. Рим. 6, 12), а також послужити нашим ближнім, тому що саме служити іншому – це і є царювати з Христом (пор. Мр. 10, 42–45). У цьому листі, дорогі брати і сестри в Христі, прагнемо закликати вас до щоразу більшого усвідомлення власного покликання бути Божим народом і до способу життя й дій, які з цього випливають. Насамперед читайте і вивчайте Святе Письмо. Тут доречно згадати слова слуги Божого Митрополита Андрея: «Святе Євангеліє є предметом, що хату освячує і стягає на неї благодать. Воно стереже їх [жителів хати] перед злом, показує їм дорогу, підносить їх серця до неба, очищує плями їх душ... Тому звичай читати Святе Письмо кожного дня, хоч би хвилинку, повинен стати звичаєм кожної християнської родини». Рівно ж пам’ятайте про обов’язок глибше пізнавати правди святої віри, навчати їх інших, зокрема дітей і молодь. У цьому вам допоможе  Катехизм нашої Церкви «Христос – наша Пасха», який має стати настільною книгою кожного віруючого, оскільки містить фундаментальні для нашого християнського життя істини. Не занедбуйте молитви – особистої, щоденної. А особливо – вчіть щоденних молитов своїх дітей, найкраще через особистий приклад і спільну родинну молитву, щоб українські сім’ї стали справжньою школою молитви та християнської любові. Спільна молитва є надзвичайно милою Богові, оскільки сам Христос запевняє, що «де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там і я є серед них» (пор. Мт. 18, 20), а також: «Все, що попросите в моє ім’я, вчиню вам» (пор. Ів. 14, 13). Цінуймо як найбільший дар Воскреслого Спасителя Його таїнственну присутність між нами у літургійному зібранні та в Євхаристії і не пропускаймо нагоди брати активну й повну участь у Божественній Літургії та інших богослужіннях не лише в неділі та свята, а і в інші дні тижня. Ця літургійна дія церковної спільноти повинна також проявлятися в «літургії життя» – в побуті, в родинному колі і серед друзів, в місцях праці і відпочинку, у зустрічах і спілкуванні з іншими. Нехай у вашій любові одне до одного, у ділах милосердя, у турботі про потребуючих, у піклуванні про хворих і немічних кожен побачить Божу любов та милосердя. Підтримуйте діяльність різних об’єднань, братств і сестрицтв, ставайте їхніми членами, а там, де їх ще немає, разом із душпастирями творіть нові, щоб об’єднати спільні зусилля в служінні Богові й ближнім. Святий Павло закликає: «Поки маємо час, робімо добро всім, а зокрема рідним у вірі» (Гал. 6, 10). Посеред «рідних у вірі» нашої Церкви сьогодні особливо потребують підтримки представники четвертої хвилі еміграції, які знаходяться в різних країнах Європи та Північної Америки. Тому просимо наших вірних, які вже тривалий час проживають на поселеннях, виявити до новоприбулих християнську гостинність, допомагаючи їм інтегруватися в життя місцевої парафіяльної спільноти та підтримати їх рівно ж в їхніх побутових потребах. Будьте готові відгукнутися на заклик своїх душпастирів брати активну участь в апостоляті і місії Церкви, зокрема звіщати Євангелія тим, які його ще не чули, щоб Боже Слово проповідувалося усім народам. Сподіваємося, що завдяки активній участі кожного з вас у житті своєї церковної спільноти громади віруючих УГКЦ стануть справді «живими парафіями» – місцем зустрічі з Христом і виявом Його присутності у світі. Вдивляймося у святі постаті наших мучеників-мирян, а саме: святих страстотерпців Бориса і Гліба, які віддали своє життя за те, щоб не проливалася братня кров; святих Пратулинських мучеників, котрі були розстріляні, бо не зреклися батьківської віри;  і блаженного мученика Володимира Прийми, який своїм життям та мученицькою смертю дав свідчення жертовної співпраці зі своїм душпастирем в нероздільній єдності Христового Тіла. Берімо за приклад їхнє життя та наслідуймо їхній приклад святості. Дорогі в Христі! Засвідчуймо всі разом, у єдності Христової Церкви, своєю святістю, своїм служінням ближньому, своєю працею та присутністю у всіх сферах приватного й публічного життя той дар Хрещення, що його ми прийняли, і ту силу Святого Духа, яким ми були помазані та завдяки якому ми спроможні освячувати й переображувати цей світ. Віддаємо всіх вас під опіку блаженного мученика Володимира Прийми, призиваючи на вас і ваші родини, на нашу Церкву та весь улюблений український народ щедре благословення Всемогутнього Бога – Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь. Від імені Синоду ЄпископівУкраїнської Греко-Католицької Церкви + СВЯТОСЛАВ Дано у Вінніпезі,дня 15 вересня 2012 року Божого Детальніше...

Комунікат Синоду Єпископів 2012 року Божого УГКЦ

Вступ   З 9 до 16 вересня 2012 року Божого у м. Вінніпезі  (Канада) відбувся Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, у якому взяли участь 38 єпископів з України, США, Канади, Австралії, країн Центральної та Західної Європи і Латинської Америки. Нагодою для проведення цього Священного Синоду саме в Канаді стали святкування 100-річчя прибуття до цієї країни першого українського єпископа – блаженного священномученика Микити (Будки). Ієрархія УГКЦ з усього світу зібралася в цій країні, щоб спільно з місцевою Вінніпезькою архиєпархією  відсвяткувати цей ювілеї та подякувати Богові за опіку над нашим народом упродовж цього часу. Синодальні отці, беручи участь у святкуваннях та спілкуючись із вірними в різних парафіях Вінніпезької митрополії, з радістю ствердили, що, незважаючи на час та обставини, українські греко-католики в Канаді зуміли зберегти свою церковну та національну ідентичність. Ключову роль у цьому відіграла УГКЦ, а також різні українські громадські організації та наукові інституції.  Водночас було зауважено, що сьогодні необхідно застосовувати нові пастирські підходи, щоб підтримувати та розвивати церковно-культурну свідомість наших вірних, а особливо молоді. Початок Синоду   8 вересня єпископи УГКЦ відвідали храм Святого Йосифа, в якому перебувають мощі блаженного священномученика Василя (Величковського). Синодальні отці відслужили Молебень до Святого Духа та помолилися при мощах блаженного. Офіційний акт відкриття Синоду відбувся 9 вересня у вінніпезькому катедральному соборі Святих рівноапостольних Володимира і Ольги урочистою Архиєрейською Божественною Літургією, в якій взяли участь численні єпископи, священики, богопосвячені особи та миряни. Під час проповіді Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ, привітав усіх з нагоди святкування 100-літнього ювілею від дня призначення і прибуття до Канади блаженного священномученика Микити (Будки). Глава УГКЦ відзначив, що з прибуттям першого єпископа до Канади можна говорити про започаткування в цій країні ієрархії УГКЦ з власною структурою та східнохристиянською ідентичністю. Звертаючись до тексту Євангелія 14-ї неділі після Зіслання Святого Духа, в якому йдеться про запрошення на весільний бенкет, Блаженніший Святослав порівняв греко-католицьких єпископів, котрі вперше зібралися на Синод в Канаді, зі слугами, що їх Небесний Отець посилає, щоб запросили кожну людину взяти участь у бенкеті Царства Божого. «Сьогодні, святкуючи цей божественний бенкет і споминаючи подію прибуття блаженного Микити до Канади, наша Церква поновлює запрошення на трапезу Божої любові, закликаючи всіх у цій країні – українців і неукраїнців, тих, хто має українське походження, і всіх людей доброї волі, стати синами й доньками Небесного Отця». Глава УГКЦ також закликав усіх присутніх усвідомити собі єдність УГКЦ, пам’ятаючи, що вони є членами «великої Божої сім’ї, – сім’ї, яка пам’ятає про них, любить і бажає їх підтримати і просить про їхню підтримку». На відкриття Священного Синоду Єпископів УГКЦ прибули гості: Владика Джеймс Вернер (Вайсгербер) – представник Конференції Римо-Католицької Церкви в Канаді, Архиєпископ Вінніпезької архидієцезії, і Владика Юрій (Каліщук) – Архиєпископ і Митрополит Української Православної Церкви Канади в єдності з Константинопольським Патріархатом. Гості виступили з привітальним словом, висловлюючи радість з приводу проведення Синоду саме на теренах Канади та побажання благодаті Святого Духа для успішної роботи під час засідань. Від імені Синоду Блаженніший Святослав подякував гостям за зичливість і висловив сподівання щодо поглиблення співпраці між УГКЦ та канадськими дієцезіями Римо-Католицької Церкви, як рівно ж із Українською Православною Церквою. Робочі засідання розпочалися у понеділок, 10 вересня. У своїй Програмній доповіді першого дня Синоду Блаженніший Святослав проаналізував минулий і сучасний стан розвитку УГКЦ, актуальні завдання, що стоять перед УГКЦ, та внутрішні і зовнішні чинники, які можуть сприяти або стояти на заваді Церкві у сповненні її святої місії у світі. Головна тема У вівторок, 11 вересня, Синод Єпископів УГКЦ зосередився на розгляді головної теми – «Роль мирян у житті і місії Церкви». Було представлено доповіді і співдоповіді, у яких висвітлено: біблійно-богословське обґрунтування покликання і місії мирян у Церкві (о. Тарас Барщевський); історичний контекст розвитку мирянських рухів в УГКЦ (д-р Олег Беген, УКУ); активність мирян у парафіях УГКЦ сьогодні (о. д-р Андрій Онуферко), а також результати опитування мирян щодо їх бачення своєї ролі в житті та місії Церкви [Митрополит Лаврентій (Гуцуляк) та Вікторія Адамс]. Тему літургійного життя в парафії синодальним отцям представив Владика Венедикт (Алексійчук) – голова Патріаршої літургійної комісії. Основною думкою доповідей було те, що миряни належать до посвяченого Богові народу, є спадкоємцями союзу і адресатами обітниці спасіння. Одночасно було констатовано, що зараз стоїть питання не так про ідентичність мирян, як про їх місію, як членів єдиного Божого народу, бути «живим камінням» (1 Пт. 2, 5) для побудови самої Церкви та свідками Божої святості у світі. Церква потребує таких чоловіків і жінок, які зуміли б бути активними й творчими співробітниками пастирів у церковному житті та залишалися протагоністами у різних сферах, даючи християнське свідчення в сім’ї, на роботі, у побуті. Миряни мають бути співробітниками єпископів і священиків у душпастирській праці та служити своїми талантами й здібностями розбудові Тіла Христового, яким є Церква, і проповідуванню Царства Божого у світі. Під час обговорення доповідей єпископи з вдячністю згадали посвяту і жертовність мирян УГКЦ, їхню роль у збереженні віри в нелегких суспільно-політичних обставинах ХХ століття. (Святість мирян УГКЦ була визнана всією Католицькою Церквою, зокрема через беатифікацію Пратулинських мучеників і блаженного мученика Володимира Прийми). Наголошуючи на великій ролі мирян, синодальні отці звернули увагу на особливу потребу духовної опіки і душпастирства родин, а також катехизації дітей, молоді та дорослих. Після пленарних засідань отці Синоду працювали у двох тематичних групах: «Роль та покликання мирян у здійсненні посланництва Церкви у світлі Пастирського послання Блаженнішого Святослава про живу парафію» та «Аналіз внутрішніх чинників та зовнішніх обставин, які можуть сприяти чи утруднювати сповнення мирянами своєї місії у Церкві та світі». За підсумками розгляду головної теми члени Синоду прийняли низку рішень, які мають допомогти мирянам краще усвідомити свою місію у Церкві, зростати у вірі й любові та ставати щоразу більше здатними ділитися своєю вірою із іншими. Щоб дати мирянам живий приклад служіння Богові й ближньому у Церкві, єпископи проголосили блаженного Володимира Прийму Покровителем мирян УГКЦ та заохотили всіх вірних до поширення почитання святих мирян Української Церкви. Синодальні отці скерували окреме Пастирське послання до мирян УГКЦ. У ньому вони подякували Богові за дар святого Хрещення, яким Господь поблагословив наш народ, і висловили визнання мирянам за збереження святої віри, особливо в нелегких умовах еміграції та в часи комуністичного режиму в Україні. Владики також наголосили на дальшій важливій ролі мирян у розбудові Тіла Христового та у здійсненні місії Церкви. Було підкреслено особливу вагу родини, яка повинна стати «справжньою школою молитви і християнської любові». Члени Синоду рівно ж запросили мирян до активної участі у життя парафії, беручи до уваги програму розвитку УГКЦ «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Інші теми   Важливою частиною Стратегії УГКЦ на період до 2020 року стане застосування для сьогоднішніх душпастирських потреб Церкви стародавньої практики катехуменату, що полягатиме в поступовому і системному впровадженні в таїнства християнської віри дорослих, які бажають прилучитися до УГКЦ через Святі Таїнства християнського втаємничення, а також поглибленні віри охрещених членів Церкви, котрі свого часу не мали змоги пройти належну катехизацію. Члени Синоду також міркували над окремими питаннями канонічного та адміністративного характеру. Зокрема, обговорили проект нової редакції Партикулярного права УГКЦ, заслухали звіти про діяльність Патріаршої курії, комісій та відділів патріаршого рівня, звіт голови Робочої групи із впровадження Стратегії розвитку УГКЦ до 2012 року «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом», звіт генерального керівника Управління справедливості, а також звіти поодиноких синодальних комітетів. Цього року ширший звіт представили: Комітет у справах молоді, Комітет у справах мігрантів і біженців, Канонічно-правничий комітет та Комітет катехизації і християнської освіти. На основі цих звітів були прийняті окремі рішення задля покращення діяльності Церкви в різних сферах душпастирського та суспільного служіння. Аналізуючи явище міграції в сучасному світі, становище українських мігрантів і діяльність Церкви задля забезпечення належної опіки над ними, синодальні отці висловили стурбованість тривалим і масовим відтоком людей з України. Було прийнято низку рішень щодо їхньої підтримки за кордоном та недопущення втрати ними релігійної та культурної ідентичності. Обговорюючи питання катехизації, єпископи вирішили включити вивчення Катехизму УГКЦ у навчально-формаційні програми духовенства і мирян, розробляти нові катехитичні програми на основі Катехизму УГКЦ та в дусі християнської традиції Володимирового Хрещення, покращити катехизацію в країнах, де немає структур УГКЦ. Важливою подією цьогорічних засідань стало обрання нового складу Постійного Синоду. Членами Постійного Синоду на наступні п’ять років стали владики: Володимир (Війтишин), Архиєпископ і Митрополит Івано-Франківський, Кен (Новаківський), Єпарх Нью-Вестмінстерський, Ярослав (Приріз), Єпарх Самбірсько-Дрогобицький, Борис (Ґудзяк), новоіменований Апостольський екзарх для українців-католиків Франції, країн Бенілюксу та Швейцарії. Робота синодальних отців супроводжувалася особистою та літургійною молитвою. У день духовної застанови, який 13 вересня провів о. д-р Андрій Онуферко, вони  роздумували над Божим Словом, а також над біблійно-духовним значенням Синоду та в молитві просили благодаті Святого Духа, щоб своїми рішеннями чинити Господню волю. Щодня єпископи служили Божественну Літургію, під час якої визначені проповідники з-посеред учасників Синоду виголошували проповіді на духовні теми. Синод Єпископів УГКЦ надіслав привітання Святішому Отцю Венедиктові XVI. Відгукнувшись на ініціативу Вселенського Архиєрея, Синод проголосив 2013 рік в УГКЦ Роком віри та створив оргкомітет, який повинен запланувати відповідні духовні заходи на загальноцерковному рівні в контексті Ювілею 1025-ліття Хрещення Русі-України. Синодальні листи були скеровані рівно ж до Архиєпископа Ричарда Сміта – Президента Канадської Єпископської Конференції, до українських православних ієрархів Північної Америки, до Генерал-губернатора і  Прем’єр-міністра Канади, до українських громадських організацій, які діють на території Канади, та до Канадського відділення Рицарів Колумба. Наступний Синод Єпископів УГКЦ відбудеться в Україні, у Києві, 11–18 серпня 2013 року Божого. Головною його темою буде: «УГКЦ і нова євангелізація». У рамках проведення Синоду Єпископів 2013 року його члени візьмуть участь в урочистостях з нагоди 1025-ліття Хрещення Русі-України, що проходитимуть у Києві. Зокрема, Синод постановив провести 17–18 серпня Всецерковну прощу до Патріаршого собору Воскресіння Христового у Києві та закликав духовенство, чернецтво і мирян усієї Церкви чисельно взяти в ній участь. Завершення Синоду Після закінчення синодальних засідань, у неділю, 16 вересня, архиєреї відслужили Божественні Літургії в українських греко-католицьких парафіях Вінніпега та околиць, подякувавши Богові за Його опіку над своїм народом, особливо впродовж понад 120 років із часу прибуття перших іммігрантів з України до Канади та 100-літнього ювілею прибуття першого українського єпископа – блаженного священномученика Микити (Будки). Єпископи УГКЦ висловили подяку Митрополитові Лаврентієві (Гуцуляку) та оргкомітетові Синоду за ретельну підготовку та зразкову організацію синодальних засідань. Синодальні отці щиро дякують усьому Божому людові Української Греко-Католицької Церкви за молитовну підтримку та закликають до дальшої співпраці в розбудові Церкви в Україні та на поселеннях. Секретаріат Синоду Єпископів УГКЦ Детальніше...

Лист-привітання Блаженнішого Святослава до вірних УГКЦ із нагоди 21-ї річниці Незалежності України

Високопреосвященним і Преосвященним Владикам, всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям,преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянамУкраїнської Греко-Католицької Церкви «І народом великим тебе Я вчиню, і поблагословлю Я тебе, і звеличу ймення твоє, і будеш ти благословенням».Бут. 12, 2 Дорогі в Христі! Цього року ми знову маємо нагоду святкувати День Незалежності України. Це святкування вкотре спонукає нас, віруючих християн, подякувати Господеві, нашому Визволителеві, за дар свободи для нашого народу. Адже це один з найбільших дарів, який був даний кожному з нас нашим Творцем у момент створення людини на Божий образ і подобу, та становить беззаперечне право кожної особи. У суспільному вимірі покликання до свободи виявляється у природному праві кожного народу на самовизначення та збереження своєї мовної й культурної ідентичності за допомогою власної держави. Державна незалежність України, вимріяна мільйонами наших попередників, окроплена кров’ю багатьох поколінь у боротьбі за здійснення цього споконвічного прагнення найкращих синів і дочок України, була вручена Господом Богом саме нам, їхнім нащадкам, 21 рік тому. Позбавлений власної державності, український народ упродовж століть перебував під загрозою втрати власної самобутності та й самого існування через асиміляторську політику чужоземних правителів із їхніми заборонами читати, писати і навіть молитися рідною мовою. Мільйонами людських жертв довелося заплатити українцям у кривавому ХХ столітті за спроби утвердження химерних ідей нацистського «нового порядку» та більшовицької «диктатури світового пролетаріату», які нехтували правами цілих народів, рас, релігійних спільнот, суспільних верств і самою гідністю людської особи. Гіркі плоди панування цих безбожних режимів та їхніх антигуманних ідеологій ми пожинаємо й досі. У ці буремні роки наша Церква завжди перебувала зі своїм народом. Вона була йому  матір’ю та вчителькою, порадницею та берегинею. Часто на захист сотень тисяч вбитих і депортованих, ув’язнених та катованих звучав лише голос її ієрархів – Митрополита Андрея, Патріарха Йосифа. Саме ця Церква-мучениця готувала своїх дітей до сприйняття Божого дару Незалежності, картаючи за помилки та гріхи, навчаючи любити Бога і ближнього, незалежно від його етнічного походження чи релігійної приналежності, допомагала кривди терпеливо зносити, а образу з усього серця прощати. Саме Церква вчила у вирі ненависті істинно любити, – любити Україну та уникати всякого зла. Зі своїм народом наша Церква є і сьогодні. Ми закликаємо наших синів і дочок, а також усіх людей доброї волі любити свою Вітчизну та розбудовувати український світ – як у рідній державі, так і поза її межами. Цей наш національно-культурний простір ми будуємо тоді, коли протидіємо будь-яким спробам асиміляції, коли допомагаємо своїм співвітчизникам у всякій потребі, коли плекаємо власну національну свідомість, культуру та мову, коли шануємо свої культурні й релігійні традиції. Так ми наповнюємо поняття українського державництва та патріотизму сучасним реальним змістом. Здобутою 24 серпня 1991 року Незалежністю ми сьогодні живемо, тому покликані її зберегти, примножити та розвинути в ім’я майбутнього нашого народу. На жаль, ми часто не усвідомлюємо, що кожний дар повинен бути належно сприйнятим тим, хто його вдостоївся. Разом із даром свободи й незалежності ми отримали й відповідальність за нього. Христос пригадує нам сьогодні, що «від усякого, кому дано багато, багато від нього й вимагатимуть; а кому повірено багато, від того більше зажадають» (Лк. 12, 48). Дорогі в Христі брати й сестри! У цей святковий День Незалежності нашої Батьківщини прийміть від мене сердечні вітання та молитву. Закликаю всіх вас сьогодні взяти на себе особисту відповідальність за цей дар Незалежності для нашого народу, для неї з посвятою працювати та за неї гаряче молитися. Переймімо сьогодні та зробімо особистими ті високі ідеали державотворення, якими горіли герої боротьби за державну незалежність та волю Церкви і народу. Святкуючи цей день, відчуймо, що Господь, наш Творець і Визволитель, є з нами. Станьмо відповідальними за кожен отриманий нами Божий дар з вірою в те, що «коли Бог за нас, хто проти нас?» (Рим. 8, 31). Благословення Господнє на вас! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,14 серпня, у день Святих сімох мучеників Макавеїв,і матері їх Соломонії, і старця Єлеазара Детальніше...