Лист Блаженнішого Святослава до дорогих матерів священиків, які служать в Українській Греко-Католицькій Церкві у світі

Христос воскрес! Дорогі матері! У своєму житті я, як мирянин, священик і єпископ, дійшов висновку, що, мабуть, найурочистіший і найбільш натхненний момент, що його може пережити вірний нашої Церкви, – це мати привілей бути на свяченнях молодого юнака та отримати його перше священиче благословення на завершення чину рукоположення. Справді, важко собі уявити радіснішу подію для Церкви! Серця всіх присутніх: єпископа, священиків-співслужителів, батьків, родини, друзів і парафіян – наповнюються невимовною радістю і благоговінням, оскільки вони стали свідками урочистої переміни під дією Святого Духа того, хто був вибраний і взятий з-поміж них та освячений на життя в служінні. Однак на цій події присутня одна особа, чия радість є незрівнянно більшою, ніж будь-кого іншого, чиє серце буквально переповнює гордість і любов, чиї очі виблискують сльозами щастя, чиї уста промовляють хвалу і подяку Господу. Ця людина є матір'ю священика, і вона відчуває все це набагато глибше, тому що вона є найближче до нового священика серед усього Божого люду. Справді, вона, у прямому сенсі цих слів, бере на себе відповідальність – більше, ніж будь-хто інший – за нового блискучого воїна в Христовому війську, який стоїть перед спільнотою в день свячень. Мабуть, у душі кожної матері священика зроджувалися в ті хвилини почуття, подібні до емоцій, про які пише матір великого пастиря нашої Церкви – Митрополита Андрея, у своїх споминах про першу Божественну Літургію сина в рідному селі Прилбичі: «Не передати словами, яка була ця Служба Божа, яке його благословіння, молитовний настрій усіх... як він благословив, кладучи руки на наші голови, й ті руки, освячені Господньою Жертвою, ми цілували...». Як, мабуть, для кожної віруючої матері, для Софії Шептицької (з роду Фредрів) покликання її дитини «до служби Господніх Престолів» стало, за її словами, «найдорожчим з-поміж благословенств Господніх». Сьогодні День матері, – день, коли ми особливим чином висловлюємо любов до своєї земної матері і приносимо свої молитви за її здоров'я та благословення, якщо вона ще з нами, та молимося за упокій її душі, якщо Господь вже покликав її до себе. Сьогодні я зі смиренною вдячністю схиляю голову перед матір'ю кожного священика нашої Церкви. Особливою любов'ю хочу огорнути нині свою маму, яка чувала і чуває над моїм життям від часу мого народження, серцем відчуває всі мої радості й смутки, жертвує за мене і своє здоров'я, і свої молитви, супроводжує мене дорогою мого священичого служіння на всіх незбагненних стежках Божого Провидіння. Висловлюю вдячність матері кожного священика передусім за її жертви, за живу віру, – за віру, пронизану любов'ю, яку вона з любов'ю прищепила своєму синові. Покликання до священичого та богопосвяченого життя є Божим даром і, водночас, таємницею. Святий Дух «віє, куди забажає» (Ів. 3, 8), і ніхто не знає напевно, де, коли і на кого він зійде. Але, звичайно, паростки Божого поклику дозрівають значно швидше в ґрунті, що є родючим і доглянутим. Голос Божий може виразніше почути і з більшою готовністю прийняти до свого серця той юнак, мати якого, відтоді як він був маленькою дитиною, з любов'ю обхопивши своїми руками його рученята, робила знак хреста на його грудях щоранку і щовечора. Голос Божий звучить зрозуміліше для хлопчика, який, сидячи на колінах у неньки, вчить молитви до Бога, Пресвятої Богородиці й святих, і якого за кожної можливості мати приводить до парафіяльної церкви на богослужіння. Голос Божий звучить зрозуміліше для юнака, який, наслідуючи приклад своєї матері, часто приступає до святих таїнств Покаяння та Євхаристії для очищення й відновлення душі. Тому кожній матері священика складаю дяку за її віру. Щиро дякую матері кожного душпастиря за її постійну молитву за сина. Мати завжди молиться за своїх дітей. Пророк Ісая запитує: «Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона?» (Іс. 49, 15). Звичайно, що ні. Незважаючи ні на що, серце матері залишається вірним. Вона ніколи не зможе забути про свою дитину, починаючи з тієї миті, коли відчуває її перші рухи у своєму лоні, до того дня, коли в оточенні своїх дітей востаннє заплющить очі в цьому світі. Немає нічого сильнішого чи ефективнішого, ніж молитва матері за своїх дітей. Завдяки вашій материнській молитві ваш син не тільки почув Божий поклик у своєму серці, а й відважився піти проти сучасного суспільства і відповісти на це запрошення. Завдяки вашій молитві він вистояв перед спокусами лукавого відмовитися від цього поклику, розцінюючи його як такий, що стосується не його, а когось іншого. Завдяки вашій молитві він був наполегливий у своєму прагненні до знань і святості життя; завдяки вашій молитві він дізнався, що служіння Богу і ближньому є найблагороднішою метою в цьому житті. І завдяки вашій молитві він донині черпає підтримку і переживає втіху, а також жаль, труднощі та спокуси на шляху свого священичого життя та служіння. За всі ваші молитви за своїх дітей і особливо за сина-священнослужителя, дякую вам! Сьогодні, коли ми зосереджуємо свої думки і молитви на тому, щоб висловити вдячність матерям священиків, нас підтримує переконання, що Марія, Божа Матір, стоїть біля нас і молиться разом із нами. Вона є найвищим образом священичого материнства і кожна мати священнослужителя є його відображенням. Хто краще, ніж вона, Мати Христа – Божественного Священика, розуміє радості і втіхи, а також страждання і жертви, які доводиться пережити матері священика? Хто більше, ніж вона є зразком віри і молитви за матір кожного священика? Подумайте про віру в Бога, яку Пречиста Діва Марія висловлює в день Благовіщення. Опинившись у ситуації, яку неможливо збагнути людським розумом, вона з повним довір'ям і любов'ю сказала «так» Отцеві. Вона погодилася стати матір'ю Месії у спосіб, який виходив за рамки всякого розуміння: «Нехай зо мною станеться по твоєму слову» (Лк. 1, 38). Подумайте про силу молитви Богородиці про безпеку Ісуса, який 12-річним хлопцем загубився в Єрусалимі, куди вона з Йосифом привела Його на свято Пасхи. Подумайте про глибину горя Марії, коли вона, стоячи на відстані, безпорадно спостерігала, як грішні люди бичували, опльовували і прибили до хреста її улюбленого Сина, який помирав жахливою і болісною смертю. Також подумайте про ту радість, яка наповнювала серце Божої Матері, коли їй з'явився ангел і розповів про воскресіння Христа з мертвих, як ми співаємо в урочистому пасхальному гімні: «Ангел сповістив». Гідні подиву й поваги матері наших священиків! Усі ви загалом та кожна мати зокрема певною мірою розділяла радощі та печалі, молитви та віру Пресвятої Богородиці. Кожна з вас на своєму життєвому шляху, як матір священика, вже мала нагоду разом із Марією «зберігати всі ці слова у своєму серці» (Лк. 2, 51). Кожна з вас, як Марія, була добровільним Божим знаряддям у таїнстві священичого покликання свого сина. Священик у прямому сенсі не належить самому собі. Він навіть не належить своїй матері. Священик належить усім, тому що він служить усім. Священик належить Богові, тому що він служить Йому. Кожен священик може з повним правом сказати разом із пророком Ісаєю: «Господь покликав мене від утроби, від лона матері моєї назвав моє ім'я» (Іс. 49, 1). Який це привілей бути матір'ю священика! Яке благородне покликання брати участь у Божій праці для спасіння світу, будучи матір'ю священика! Нехай усвідомлення цього слугує вам утіхою тоді, коли, можливо, ваш син є далеко від вас, чи, як вам буде видаватися, забув про вас серед обов'язків свого священичого служіння. Пам'ятайте, що він молиться за вас. Єпископ та вся Церква моляться за вас із смиренною вдячністю за дар служіння вашого сина Господу. Нехай Бог благословить вас і обдаровує вас міцним здоров'ям та щастям! Схиляючи перед кожною з вас із вдячністю та глибокою пошаною свою голову, призиваю на вас і на всіх ваших рідних благословення всемогутнього Бога ¬– Отця, і Сина, і Святого Духа! + СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,26 квітня 2013 року Божого Детальніше...

Послання Блаженнішого Святослава до молоді

Ніхто твоїм молодим віком хай не гордує,але будь зразком для вірних у слові,поведінці, любові, вірі й чистоті (1 Тим. 4, 12). Улюблена в Христі українська молоде! Традиційно у Квітну неділю, у день Торжественного входу Господа до Єрусалима, думаю про вас, молюся за вас та хочу звернутися до вас зі своїм словом. У сьогоднішньому святі, події тріумфу Христа в Єрусалимі, місці Його приниження і прославлення, – є особливий заклик до Божого люду. Перед усіма сумнівами, переживаннями, безнадією та відчаєм, що їх Господнім учням доведеться пережити під час Страсного тижня, коли життя поставить їх перед складними виборами і випробуваннями, Ісус Христос дає їм відчуття слави їхнього Учителя і Спасителя, яка є лише далеким відблиском тієї Божественної слави, що її вони зможуть вповні пережити лише після Його воскресіння. Сьогодні, спостерігаючи за тріумфальним в'їздом Христа до Єрусалима, задумаймося над суттю людського успіху, особистого тріумфу, який сучасна культура часто представляє нам як мету всього життя. Усіх нас змалечку повсюдно і різними способами намагаються переконати, що треба багато вчитися, багато працювати, багато заробляти, щоб чогось досягти в житті, щоб бути успішним. Не заперечуючи важливості бажати великого в житті і не сумніваючись, що для досягнення амбітних цілей потрібно докласти рук, розуму і серця, усе ж слід спитати: а що означає для віруючої людини досягнути успіху в житті? У чому полягає цей успіх? Які критерії успішності життєвого шляху? Ці питання маємо ставити передовсім у світлі земного життя нашого Божественного Вчителя – досконалого Бога і досконалої людини. Бо в усіх наших людських пошуках і змаганнях найважливішим є відкрити й віднайти властиву мету свого життя, щоб не розміняти його на дрібниці, – мету, яка відповідає величі гідності й величі покликання людської особи. Пам'ятаймо, що справжній життєвий успіх походить не від суспільства, ні від політики, ні від економіки, а від Бога. Саме Він є істинною метою людського життя. Великою і славною людина може бути лише беручи участь у величі й святості єдиного Господа Бога! А Його велич і слава стають нам, звичайним людям, доступними в особі Ісуса Христа силою та діянням Святого Духа. Саме в цьому дусі з далекого Сибіру писав свого пастирського листа Патріарх Йосиф (Сліпий), закликаючи передусім молодих людей: «Великого бажайте!» Пророк Єремія проголошує: «Так говорить Господь: "Хай не хвалиться мудрий мудрістю своєю, хай не хвалиться сильний силою своєю, хай не хвалиться багатий своїм багатством! Ні! Хто хвалиться, хай хвалиться тим, що розуміє і знає мене, що я – Господь"» (Єр. 9, 22–23). Бог є великим, і знайти Його – означає збагнути сенс свого життя і мати можливість посісти своє місце в суспільстві. Хто знаходить Бога – той знаходить себе, інших і сам стає великим. Ми часто чуємо, що сучасна українська молодь є глибоко розчарована, різні соціологічні дані показують, що більше ніж половина молодих людей готові емігрувати з країни, коли випаде така можливість, вони не довіряють державі та її інститутам, часто не можуть знайти свого місця в житті та моральних орієнтирів. Насправді, це не лише український феномен, схожі тенденції простежуються в багатьох європейських країнах, навіть у тих, де рівень добробуту є набагато вищим, аніж в Україні. Причиною такого глибокого розчарування є втрата відчуття впевненості, як зовнішньої, так і внутрішньої. Що ж, як не глибока віра в Бога, може повернути цю певність? Адже саме віра робить доступною молодій людині велику мету – особу живого Христа. Саме жива віра дає тверду надію та звершується в любові. Патріарх Йосиф у вже згаданому великодньому посланні «Великого бажайте!» писав: «Одушевлятися великим, високим і мати заодно перед очима гідну мету – само собою підносить людину... Велике не затемнює погляду маловажними речами, але поширює його... Христова програма – це програма на вічність, яка підносить людину так високо, що вище ніхто». Ці слова написані далекого 1957 року, коли наша Церква була в катакомбах, сам митрополит був в'язнем радянських таборів, а люди, до яких він це послання звертав, почувалися зацькованими гвинтиками гігантської машини, невільниками комуністичної системи. Актуальність цих слів не поменшала сьогодні, коли українське суспільство справді потребує змін. Рушійною силою кожного суспільства є молодь з її інстинктивним прагненням правди, справедливості й свободи, але вона водночас найбільш уразлива до зовнішніх і внутрішніх чинників. Тому настільки важливим є об'єднання навколо справжніх вартостей, загальної справи, щоб сукупність спільних добрих діл, хай невеликих, була настільки масштабною, що привела б до глибоких суспільних змін. Справді, у сьогоднішньому світі важко бути молодим, а ще важче бути молодим християнином. Переслідування завжди були притаманні життю Церкви, але в сучасному західному світі вони стали іншими, більш витонченими, прихованими, а тому – не менше загрозливими та руйнівними. Часто молода людина соромиться сказати про своє християнство, боячись бути осміяною. Закликаю вас поглянути на своє щоденне життя через призму віри та любові. Сьогодні світ вабить молоду особу вседозволеністю, заохочуючи ставитися до людей як до речей, нівелюючи поняття гідності та цінності людського життя. Тому перед нами неминуче постає важливий вибір: або зруйнувати себе, піддавшись спокусам, або обрати життєвий шлях із Христом, дозволити Господові перемінити себе, надати сенс своєму життю, щоб відтак нести цьому розгубленому та зневіреному світу Добру Новину – послання справжньої любові, про яку навчає апостол Павло (пор. 1 Кор. 13, 4–7). Живімо життям чистоти, як тілесної, так і духовної, та пам'ятаймо, що каже Христос: «Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога» (Мт. 5, 8). «Осанна! Спаси нас, Сину Давидів!» – співав молодий Єрусалим, зустрічаючи Христа та очікуючи Його слави, відновлення царства, перемоги. Натомість справжня слава і велич були виявлені у страстях, смерті на Хресті та воскресінні. Те, що світ вважав приниженням і поразкою, насправді стало вивищенням і тріумфом Божої любові. Цю славу і велич важко було зрозуміти суспільству дві тисячі років тому, непросто прийняти й тепер. Але без цього розуміння неможливо пізнати великого Бога та пережити справжню пасхальну радість. Бажаю всім вам, дорогі молоді друзі, завершити Великий піст так, щоб «Христос вірою оселився у ваших серцях», і ви, закорінені й утверджені в божественній любові (пор. Еф. 3, 17), удостоїлися тієї пасхальної радості та досвіду божественної величі й слави, що їх нам об'явив Спаситель у таїнстві своїх страстей і воскресіння. Благословення Господнє на вас! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,18 квітня 2013 року Божого Детальніше...

Пастирське послання Блаженнішого Святослава до вірних УГКЦ на Великий піст 2013 року

Добре, коли багатство без гріха;убозтво ж погане лиш у мові безбожника (Сир. 13, 24). Дорогі в Христі! У час Великого посту кожен християнин задумується, як гідно прожити цей період, дарований нам Церквою для того, щоб перемінити, поглибити і збагатити своє духовне життя. Як жити відповідно до християнських засад у світі, що ставить перед нами виклики, випробування і спокуси? Чотиридесятниця є особливою нагодою для покаяння, примирення з Богом і ближнім, відкинення байдужості, злих думок та егоїзму. Піст – це особливий час навчатися любові, – любові до Бога і ближнього. Піст – це, зокрема, час для інтенсивної молитви та діл милосердя. До діл милосердя і милостині покликані всі християни, незалежно від їхніх статків. На початку Великого посту варто замислитися над питаннями про матеріальні блага і багатство. Ці питання для нашого посткомуністичного суспільства дикого капіталізму є суттєвими. Тягарем чи благословенням є багатство? Яка відповідальність заможних людей у суспільстві, що впадає у щораз більшу бідність? Як Церква ставиться до багатих? У Святому Письмі ми знаходимо чимало уривків, де йдеться про багатство і маєтних людей. Там є багато критики щодо багатих, але є також глибинне розуміння багатства. Христос гостро критикував дії багатіїв, але не уникав спілкування з ними. В Євангелії від Луки (19, 1–10) читаємо, що Ісус не погордував зайти в дім митника Закхея і розділити з ним їжу. Варто наголосити, що після цих відвідин Закхей дав Йому обіцянку вчетверо віддати всім, кого тільки він образив під час збирання податків, і завдяки цьому «на цей дім зійшло спасіння» (Лк. 19, 8–9). Церква вчить, що багатство – це Божий дар як засіб для служіння. Воно може стати знаряддям на шляху до спасіння, якщо є не метою, а засобом. Та водночас володіння багатством може бути небезпечним, як, зрештою, кожне рішення людини. Часто ми бачимо, як бажання щораз більшого збагачення переходить розумні межі, стає самоціллю. Наслідки цього плачевні: захланність, зловживання владою, зарозумілість, віра в безмежну силу багатства, схиляння перед грошима як перед ідолом. Великою мірою цьому посприяла матеріалістична, безбожницька ідеологія, коли відсутність страху Божого змусила замовкнути людське сумління. Саме до таких, засліплених прагненням ще більшого багатства, які думають, що можуть прожити без Бога, звертається Господь: «Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде? Отак воно з тим, хто збирає для себе, замість щоб багатіти в Бога» (Лк. 12, 20–21). Безумному багачеві бракувало розуміння того, що саме Господь дає йому блага, зокрема послав добрий урожай. Дуже недалекоглядно думати, що ми самі є господарями свого життя. В Євангелії від Матея сказано: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мт. 5, 3). Блаженними є ті, що розуміють свою залежність від Бога; при цьому їхнє матеріальне становище не має значення – убогим духом і смиренним може бути і багатий, і бідний. Матеріальні блага – відносне і другорядне. У Сиропусну неділю напередодні Чотиридесятниці ми читаємо слова, що їх мусимо запам'ятати назавжди: «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробацтво нівечить і де підкопують злодії і викрадають. Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають» (Мт. 6, 19–20). Із притчі про багатого юнака ми дізнаємося, що важко багатому ввійти в Царство Небесне, «легше верблюдові пройти крізь вушко голки» (Мт. 19, 23–24). Хтось може подумати, що Господь тут засуджує багатство і прославляє бідність. Проте якщо ми уважно дочитаємо цей євангельський уривок, то побачимо, що на питання, хто ж може спастися, Христос відповідає: «У людей це неможливо, Богові – все можливо». Щоб спастися, не обов'язково бути бідним. Важко ввійти в Царство тóму, хто покладає надії лише на багатство, а не на Бога, хто не бачить своєї духовної вбогості. Убогі не менше за багатих потребують Бога, щоб спастися. Можливо, вони лише менше схильні покладатися на матеріальний добробут для осягнення свого щастя. Земний достаток – це покликання до відповідальності за ближнього. Багатство вимагає відповідальності за те, щоб правильно розпоряджатися ним на благо інших, щоб служити їм, ділитися скарбами, які дарував Господь Бог. Багатство має цінність, коли воно допомагає його власникові зростати духовно, коли воно працює на загальне добро. Саме такого ставлення до багатства Церква навчала від початку. У Посланні до Тимотея апостол Павло писав: «Багатим у цьому світі накажи, щоб не неслись думками вгору та не надіялися на нетривке багатство, лише – на Бога, який щедро дає нам усього для вжитку; щоб добро чинили, багатіли добрими ділами, були щедрі, ділилися радо і тим робом збирали собі скарб – добру підвалину на майбутнє, щоб осягнули життя правдиве» (1 Тим. 6, 17–19). Милостиня – це необхідна умова справжнього посту. Святий Іван Златоустий, навчаючи нас по-справжньому вшановувати стражденного Христа, каже: «Прагнеш почитати Тіло Христове? То не дозволь щоби воно зневажалося у Його членах, тобто в особі бідних, які не мають у що зодягнутися. Не вшановуй Його тільки тут, у церкві, шовковими покривалами, якщо поза межами храму ти Його оминаєш, коли Він страждає від холоду й наготи. Той, що сказав [на Тайній вечері]: "Їжте, це є Тіло моє", потверджуючи дійсність своїм словом, сказав теж: "Я голодував і ви не дали мені їсти" (пор. Мт. 25, 42)» (Гомілії на Євангеліє від Матея, От. 50). Дорогі в Христі! Закликаю вас під час Великого посту звернути особливу увагу на потреби людей у нашій країні, – у країні, де існує провалля між багатими й бідними, де вечеря вдвох у престижному ресторані дорівнює місячному бюджетові сім'ї пенсіонерів, а автомобіль преміум-класу – вартості квартири для кількох безпритульних! Не багато міст світу можуть похвалитися такою кількістю дорогих автомобілів, як Київ, проте ми знаємо, що чимало людей в Україні перебувають за межею бідності, що багато в нас соціально незахищених людей, сиріт і вдів. Багаті люди в бідних країнах мають особливу відповідальність, але й унікальну нагоду – малою пожертвою зробити велике діло, допомогти іншому змінити своє життя. Українське суспільство потребує мікрокредитів та мікроінвестицій для великих змін. Такі невеликі пожертви – це крихти зі столу багатих, які можуть наситити бідних. Варто пам'ятати, що благодійність – це не лише грошові пожертви, а й присвячення іншим свого часу, уваги та ділення знаннями. У цьому є велика потреба. Будучи близько до бідних своєю пожертвою і своїм серцем, ми наближаємося до самого Творця, а таким чином сповнюємо заповідь Христа: «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх найменших братів, – ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Благословення Господнє на вас! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,22 березня 2013 року Божого,у день святих сорока севастійських мучеників Детальніше...

Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви до вірних та всіх людей доброї волі з приводу 70-х роковин Волинської трагедії

Всечесному духовенству, преподобному монашеству,мирянам Української Греко-Католицької Церкви та всім людям доброї волі Дорогі в Христі! Стоячи на порозі відзначення 70-х роковин українсько-польського конфлікту на Волині, ми, єпископи Української Греко-Католицької Церкви, прагнемо сьогоднішнім Зверненням висловити нашу позицію щодо цих трагічних подій. Цього вимагає від нас не лише прагнення вшанувати невинні жертви та солідаризуватися в скорботі з їхніми родинами, а й тривога за те, що політично зумовлене маніпулювання обставинами цієї трагедії і затята непримиренність людських сердець поодиноких осіб або груп можуть лише роздмухати пригаслий вогонь міжнаціональної ворожнечі. Історикам ще належить багато попрацювати, щоб з'ясувати всі обставини й жахливі деталі перебігу українсько-польського протистояння та кровопролиття, їх гіркі наслідки, а також встановити імена тих, що постраждали. Одне є безсумнівним: перед Господом не має жодного виправдання навіть одне невинно знищене життя і навіть найменша заподіяна кривда. Братовбивство 1942–1943 років на Волині потребує насамперед християнської оцінки, бо тільки вона може дати відповіді на моральні дилеми, якими супроводжувався цей конфлікт, і оздоровити пам'ять. Бог створив нас різними, отож польський та український народи неминуче матимуть відмінну колективну пам'ять про ці події. Вони різнитимуться в оцінці історичного контексту, в яких ці події відбувалися, і надаватимуть їм різні назви. Однак, попри свою відмінність, ми всі наділені однаковим статусом дітей Божих. Господь залишив нам однакові заповіді й однаково зобов'язав нас їх дотримуватися. Тому перед лицем Господа з Його категоричною вимогою «Не убий!» ми не можемо не поєднатися в однаковому християнському оцінюванні нашого минулого. Перед лицем Утіленої Любові ми не можемо не стояти з гірким почуттям провини і каяття, бо взаємній ворожнечі аж до пролиття братньої крові немає виправдання. Християнська оцінка Волинської трагедії, а також кривд у стосунках українців і поляків, що їй передували чи нею були зумовлені, – вимагає від нас їх однозначного засудження. З християнської точки зору, осудливими були як політика, спрямована на позбавлення права на самовизначення українців на своїй землі, так і збройне насилля супроти польського населення на Волині. Наш моральний обов'язок перед Богом усвідомити, що політичні й ідеологічні рації стану, які видавались їхнім послідовникам такими переконливими, урешті-решт обернулися вбивством невинних людей і взаємною помстою. Те, що виглядало для когось справедливим і начебто освяченим Богом, виявилося жахливим потоптанням Його заповідей і великим затемненням людського духу. Стоячи перед лицем Господа нашого Ісуса Христа, який є втіленою і об'явленою людині Правдою, та з прикрістю констатуючи наше невміння втілити в житті науку, що випливає зі святого Хрещення, віддаємо особливу шану й належну пам'ять тим непоодиноким героям, як з боку українського, так і з боку польського народів, котрі, ризикуючи власним життям, рятували ближніх від загибелі чи в інший спосіб виступали на їхній захист у ці буремні часи. Ми усвідомлюємо, що над минулим ми не владні. Тому нашою метою є не тільки поглянути на трагічне минуле християнським поглядом, віддаючи його в руки Божого милосердя та прохаючи Всевишнього про зцілення історичних ран на тілі наших народів. Нам іще більше залежить на тому, щоб оберегти наше сьогодення і майбутнє, за яке несемо безпосередню відповідальність. Завданням нашої Церкви є забезпечити, щоб, будуючи нинішні відносини між сусідніми народами та відправляючись у паломництво до спільного майбутнього, наші народи брали зі собою лише правильне духовне спорядження і неспотворені Христові заповіді. Бажаємо продовжувати справу примирення двох братніх народів — польського й українського — задля взаємного прощення в ім'я справедливості. Цю справу започаткували 22 травня 1945 року в Колегії святого Йосафата в Римі Примас Польщі Авґуст кардинал Ґльонд та український єпископ Іван Бучко. Особливою віхою в цьому святому ділі було літургійне затвердження Акту взаємного прощення і поєднання, яке відбулося 19 червня 2005 року Божого у Варшаві та 26 червня 2005 року Божого у Львові. Ми підтримуємо заклик Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій, вміщений у її Декларації «Знання минулого – шлях до майбутнього» від 3 жовтня 2012 року Божого. Слід протистояти релігійним і міжнаціональним конфліктам. І ми повинні це робити як свідченням про добрі приклади співпраці, взаємоповаги, порозуміння і підтримки між представниками різних націй та релігій, так і вивченням, осмисленням та поширенням правди про минуле. Молимося за вічний упокій і Царство Небесне всіх невинно убієнних, що полягли в братовбивчій війні 1943 року на Волині й на інших українських і польських землях. Хай утішаються вони вічним життям та блаженством, стоячи серед праведників по Господній правиці! Хай запанує мир і Божа благодать у душах членів їхніх родин, щоб війна, яка давно вже вигасла на волинських теренах, не тривала в людських серцях! Просимо Бога зробити нас спадкоємцями духовного подвигу милосердних людинолюбців та оберегти нас від спокус, що схиляють людину посягнути на Божий закон. Хай допоможе Господь польському та українському народам утвердитися в мирі й добросусідстві та ділитися своїми духовними скарбами на славу Божу! Від імені Синоду Єпископів Києво-ГалицькогоВерховного Архиєпископства УГКЦ + СВЯТОСЛАВ Верховний Архиєпископ Києво-ГалицькийУкраїнської Греко-Католицької Церкви Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,11 березня 2013 року Божого Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Звернення після кожної Божественної Літургії в Сиропустну неділю, 17 березня цього року. Детальніше...

Блаженніший Святослав в Уневі під час похорону єпископа-ісповідника: "Владико Юліане, ми дякуємо тобі за всі роки молитви, служіння і терпіння" [фото]

Такими словами 5 березня у богослужбовій каплиці на подвір'ї Унівської Свято-Успенської лаври попрощався Блаженніший Святослав з першим єпископом Самбірсько-Дрогобицької єпархії та архимандритом монахів Студійського уставу – владикою Юліаном (Вороновським). Детальніше...

Лист Блаженнішого Святослава про поминання Вселенського Архиєрея, Папи Римського, у час вакантності Петрового Престолу в Римі

Високопреосвященні та Преосвященні Владики,всесвітліші, всеченіші та преподобні отці! Мир вам у Господі! У цьому листі ласкаво повідомляю вас, що у зв'язку із зреченням з уряду Венедикта XVI, Папи Римського, престол Єпископа Рима, наступника апостола Петра, від 20.00 (за римським часом) 28 лютого 2013 року Божого є вакантним. З цього моменту під час Божественної Літургії та інших богослужінь поминання Святішого Отця слід опускати аж до обрання нового Папи Римського. Проте ієрархію УГКЦ належить поминати у звичайному порядку. У той час прошу додавати на сугубій єктенії Божественної Літургії таке прохання: «Ще молимо Господа Бога нашого за благодать і співдіяння Святого Духа при виборі Вселенського Архиєрея, Папи Римського, щоб він був добрим пастирем для Церкви Христової і слугою для слуг Божих». Відданий у Христі-Господі † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,26 лютого 2013 року Божого Детальніше...

Пастирське послання Блаженнішого Святослава до духовенства, монашества і мирян з нагоди Року віри

«Один Господь, одна віра, одне Хрещення» (Еф. 4, 5). Високопреосвященним і Преосвященним Архиєпископам та Митрополитам,боголюбивим єпископам, всечесному духовенству, преподобному монашеству,возлюбленим братам і сестрам, в Україні та на поселеннях у світі сущим Дорогі в Христі! Кожен рік нашого життя наближає до нас майбутнє і водночас живить пам'ять про минуле. Рік 2013-й – і новий, і водночас пам'ятний. У цьому благословенному році матір Церква запрошує своїх синів і дочок замислитися над великим даром віри як цінним скарбом християнської істини та духовно-моральної практики. Вірою ми пізнаємо своє духовне коріння. Для нашої Української Греко-Католицької Церкви цей рік має особливе значення, бо дає нагоду згадати видатну подію далекого 988 року від Різдва Христового, коли ми прийняли Володимирове Хрещення. Усвідомлюючи кардинальне значення віри, нам слід насамперед подякувати Богові за цей Його дорогоцінний дар, яким ми просвітилися і преобразилися 1025 років тому на березі Дніпра –українського Йордану. Це також добра нагода проаналізувати, яке місце посідає християнська віра в нашому побуті, та, краще пізнавши основні її постулати, надихнути ними своє життя і діяльність. 1. Прикмети християнської віри Зазвичай, коли говоримо, що людина в щось вірить, то маємо на увазі її переконання, існування чи правдивість яких неможливо довести експериментальним способом. Коли ж ведемо мову про християнську віру, то йдеться не просто про переконання в існування якогось вічного принципу буття, чогось хоч і невидимого, але дійсного, а передусім про віру в Триєдиного Бога: Отця, і Сина, і Святого Духа, – якою людина відповідає на Його бажання пригорнути її, даруючи Життя. Ми ставимося до Бога не як до далекого і непізнаваного об'єкта, а довіряємо Йому як люблячому Отцеві, який кличе нас до себе, запрошуючи стати причасниками спільноти Божої любові, обдаровуючи своєю силою з висоти – благодаттю, та посилаючи справжнє пізнання невидимих речей. Вірити – означає вповні відкритися до Божого дару любові, зверненого до Його творіння. Запрошення до участі в Божому житті можна помітити в самій природі людини, яка створена на образ і подобу Божу. Навіть коли, понівечена гріхом, людина втрачає цю Божу подобу, вона все ж таки не може втратити прагнення до високих речей, до надприродного буття. Історія людства перед воплоченням Ісуса Христа є образом пошуку Бога людиною, яка не хоче задовольнятися своїм нужденним існуванням, а стремить знайти порятунок і сенс поза межами цього світу. Відповідаючи на це прагнення людини, «багато разів і багатьма способами Бог говорив колись до батьків наших» (Євр. 1, 1); Він не покидає її, а сам поспішає на допомогу і, як пише християнський апологет Климент Олександрійський, зокрема дарує їй прагнення Істини як інструмент богопізнання. Тому й тепер людський розум, сягаючи країв Усесвіту, одночасно усвідомлює свою обмеженість та відкриває для себе Того, хто «раніш усього, і все існує в Ньому» (Кол. 1, 17) і хто «тримає все рукою своєю» (пор. Акафіст до Пресвятої Богородиці, Ікос 12). Господь чіткіше об'являє себе в людській історії, даючи вибраному ізраїльському народові Мойсеїв Закон і посилаючи йому пророків. А вкінці «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого єдинородного дав, щоб кожний, хто вірує в Нього, не загинув, а життям вічним» (Ів. 3, 16). Воскреслий Господь наш Ісус Христос – засновник і підстава нашої віри, бо, як зауважує святий апостол Павло, «коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша» (1 Кор. 15, 14). Він «учора і сьогодні – той самий навіки» (пор. Євр.13, 8), тому вже дві тисячі років християнська віра дозволяє віруючим жити з відчуттям безнастанної присутності нашого Господа. З цієї віри християнин черпає відвагу укладати своє земне життя за Божими законами – «життя будучого віку», а тому з надією дивитися в завтрашній день і водночас входити в нього. Така віра проростає в надії, щоб плодоносити любов'ю. І саме тому, що віра є Божим даром та натхненною Святим Духом відповіддю на Божий поклик, кожен із нас повинен ставитися до неї з великою відповідальністю: її треба плекати і розвивати, живлячи спочатку «молоком» початкової катехизи, а відтак «твердою стравою» (пор. 1 Кор. 3, 2) участі в таїнственному житті Церкви. Іншими словами, кожному з нас треба щодня зростати та утверджуватися у своїй вірі: читати Святе Письмо – Боже Слово до людини – і пильно вивчати християнські правди віри, перебувати в особистій та спільнотній молитві... «Праведник з віри своєї буде жити», – сказав ще пророк Авакум (2, 4) і часто підкреслював святий апостол Павло (пор. Рим. 1, 17; Гал. 3, 11; Фил. 3, 9). Тому наша віра має стати для нас джерелом любові до ближнього та основою праведного християнського життя. Крім пізнання віри, маємо жити і ділитися нею поза храмом чи рідною домівкою, вносити її в культурне, суспільно-політичне й економічне життя. Сам Господь заохочує нас до цього: «Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт. 5, 16). 2. Віра вчора, сьогодні і завтра Христос, котрий є Господом історії, об'єднує у часі всіх вірних нашої Церкви – від апостола Андрея і Папи Климента, через святих Кирила і Методія, святого рівноапостольного князя Володимира, святих страстотерпців, преподобних, мучеників та ісповідників, аж до сьогодні – в єдиний Божий народ у всьому світі з центром на київських горах. Проповідь християнської віри неповторно лунала в Київській Церкві через візантійсько-слов'янське богослужіння, духовність і богослов'я та через народні звичаї і обряди. Завдяки цьому вона міцно вкоренилася та принесла свої численні плоди в Україні й на поселеннях. Тому будьмо ревні у сповідуванні своєї християнської віри через наші древні церковні та народні традиції, щоб спадок віри був завжди живим і новим, а водночас «той самий навіки»! Таїнство Володимирового Хрещення триває в історії і ми особисто сходимо в глибину хрещальної благодаті через Просвічення, Миропомазання і Євхаристію – три «кроки» християнського втаємничення. Як наші предки, просвітившись вірою, відкинули поганських ідолів, так і ми покликані з вірою в серці відкидати гріхи та всі підступи лукавого, що їх посилає нам сьогодні секуляризований світ. Як наші предки, помазані Святим Духом, збудували на вірі сімейне, суспільне й державне життя, так і ми покликані до нової євангелізації: переображення силою Христового Євангелія цих же ділянок нашого життя, а також до євангелізації народів – привести до пізнання Істинного Бога та до світла християнської віри кожного, хто є поруч, і на рідній землі, і на землях поселень. Як наші предки в Євхаристії стали одним Тілом Христа, тобто Церквою, так і ми покликані усвідомити нашу сопричасну єдність із Богом і між собою. Ми – одне Тіло Христове – в Україні й на поселеннях. Ще недавно Тіло Христової Церкви в Україні було «прибитим до хреста» переслідувань і репресій, було покладеним до гробу історії. Але нині наша Церква воскресає на радість усім її дітям. Ще остаточно невідомо, перед якими новими викликами доведеться стати в майбутньому, але ми знаємо, що, незважаючи на будь-що, маємо поступати згідно з закликом апостола: «Як, отже, ви прийняли Господа Ісуса Христа, так у Ньому перебувайте; вкорінені в Ньому, збудовані на Ньому і зміцнені в тій вірі, якої ви навчились, поступаючи в ній наперед з подякою (Кол. 2, 6–7)». 3. Наша відповідальність за віру Тепер вже не наші батьки, діди і прадіди, а ми, діти ХХІ століття, переймаємо відповідальність за зростання у вірі, яку потрібно глибоко пізнавати, нею жити і нею ділитися з іншими. Так ми продовжимо й поглибимо віру предків, збагатимо вірою тих, що її шукають, а самі спасемо душі наші. Ці завдання є обов'язком усієї церковної спільноти. Для кожної єпархії учителем віри є єпископ. Будучи наступником апостолів, він несе перед Богом найбільшу відповідальність за поширення Христової Благовісті там, де Церква його настановила. Він відповідає за передавання спадку віри в цілості, непорушності та чистоті. Допомагає єпископу священик. Він літургійно празнує віру Церкви, народжує у Святих Таїнствах нових дітей Божих, членів Церкви, відповідає за навчання віри у своїй церковній спільноті, дбає про служіння ближньому з душпастирською увагою до особи та відкритістю до кожного. Добрий священик старається, щоб парафіяльна громада була живою, тобто «місцем зустрічі з живим Христом». У нинішньому секуляризованому та матеріалістичному світі особливе свідчення віри дає монашество. Живучи за євангельськими радами убозтва, чистоти і послуху, богопосвячені особи власним прикладом проповідують про покликання кожного християнина до майбутніх благ Царства Божого. Їхнє найцінніше свідчення віри полягає в тому, що Богові варто цілковито довірити своє життя. Християнська родина, як домашня Церква, перша школа молитви та християнської науки, є чи не найважливішим середовищем для передання віри та виховання в християнському житті. Батьки – це основні євангелізатори та апостоли віри для своїх дітей і перший приклад християнських чеснот. Тому вони мають пильно дбати про свій обов'язок виховувати дітей у християнському дусі, щоб обіцянка, висловлена під час святого Хрещення («Вірую Йому як Цареві і Богу!») принесла свій плід. Гріх розділення християн суттєво послаблює автентичність християнського свідчення і є великою перешкодою на шляху поширення віри. Тому ми сумуємо з приводу втрати євхаристійного спілкування зі своїми братами у християнській вірі та прагнемо втілювати в життя Христову Заповідь: «Щоб усі були одно» (Ів. 17, 11), передусім у відносинах із синами та дочками колись єдиної Київської Церкви, яка була в сопричасті і з Римом, і з Константинополем та рештою християнського Сходу. Крім наших хрещених братів і сестер, є ще багато людей, брак віри яких є місійним викликом для нас, християн. Тому всі ми маємо розвивати у собі місійне покликання, аби вогнем Святого Духа, який сьогодні єднає і скріплює нашу Церкву, поширювати світло Христового Євангелія до кожного, хто ще не прийняв Христа як свого Спасителя і Господа. Наша віра повинна бути чинною в ділах любові й милосердя, як це нам нагадує апостол Яків: «Як тіло без душі мертве, так само й віра без діл мертва» (Як. 2, 26). Маємо нагоду практично виявити свою християнську віру через соціальне служіння. Ставлення до потребуючих є найкращим дзеркалом нашої духовної зрілості, тому плекаймо в собі чесноту християнського милосердя, щоб очима віри вміти розпізнати у нашому ближньому лик Христа. Дорогі в Христі! Цим пастирським листом я прагнув скріпити всіх у переконанні про цінність дару віри, яку з роду в рід передавали нам наші предки і яку ми прийняли в таїнстві Хрещення. З нагоди цього ювілейного року, Року віри, заохочую взяти участь у різних заходах – конференціях, прощах, урочистостях та інших ініціативах, які ми разом звершуватимемо на парафіяльному, єпархіальному, митрополичому та загальноцерковному рівнях. Пізнаваймо нашу християнську віру, зростаймо в ній, ділімося нею, робімо все, щоб, освячені та оживлені нею, ми змогли передати цей дорогоцінний спадок живим і цілісним для майбутніх поколінь! Благословення Господнє на вас! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, 26 грудня/8 січня, на свято Собору Пресвятої Богородиці Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання після кожної  Божественної Літургії в понеділок, 14 січня, у день празника Обрізання Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Детальніше...

Глава УГКЦ очолив Літургію в церкві Святої Анни та освятив наріжний камінь під забудову храму Зіслання Святого Духа у м. Бориславі [фото&відео]

22 грудня 2012 року, на свято Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці святою Анною, Блаженніший Святослав (Шевчук), Глава УГКЦ, у рамках візиту до м. Борислава, що на Львівщині, очолив Архиєрейську Божественну Літургію в церкві Святої Анни. Глава Церкви привітав присутніх на молитві із храмовим святом, жителів Борислава з 625-річчям міста, а також представників міської влади, які «працюють над тим, щоб Борислав було містом віруючих людей». Детальніше...

Блаженніший Святослав під час прес-конференції у Бориславі: "Кожного дня я служу Божественну Літургію за всю Церкву та весь український народ" [аудіо]

На цьому 21 грудня наголосив Глава УГКЦ під час спілкування з пресою у м. Бориславі. Блаженніший Святослав у вступному слові розповів про свої студентські роки перебування у "Місті нафтовиків". Предстоятель УГКЦ поділився з представниками преси своїми враженнями від відвідин Бориславського медколеджу. "Борислав записаний особливими літерами у моїй памяті та моєму серці серці", - такими словами підсумував свої спогади Глава УГКЦ про м. Борислав. Детальніше...

Глава УГКЦ у Бориславі під час академії присвяченій Патріарху Йосифу: "Радянська система на землях України могла все поламати... , але вона не могла знищити віруючої людини" [фото&аудіо]

21 грудня, увечері, в Міському палаці культури м. Борислава відбулась Урочиста Академія та концерт духовної музики, які були присвячені 120-річчю з дня народження Патріарха Йосифа (Сліпого). Участь у заході взяв Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, який 21-22 грудня відвідав м. Борислав. Серед присутніх на академії був владика Ярослав (Приріз), місцеве духовенство УГКЦ, представники міської влади та інтелігенція міста. Детальніше...