Владика Ярослав: Людина містить в собі найцінніший образ Божий, на відновлення якого Син Божий не завагався пролити власну кров

8 березня, у неділю Торжества Православ'я, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь у Першу неділю посту - Неділю православ’я

Слава Ісусу Христу! Дорогі в Христі брати  і сестри!  Під час першої нашої зупинки у великопосній подорожі – у Першу неділю посту - Церква подає нам духовну благовість Слова Божого. Євангельський уривок сьогоднішньої неділі описує дві зустрічі Ісуса Христа з учнями і їх покликання. Перша зустріч – з Филипом – описана дуже коротко. Христос каже: «Іди за за мною», - і той іде. Особливістю цієї зустрічі є те, що Ісус сам знаходить нового учня. Ми не чуємо відповіді Филипа. Не знаходимо опису його досвіду покликання і зустрічі з Ісусом. Але ми дізнаємося, що зустріч з Христом спонукає його поділитися тим досвідом з іншими. Він знаходить свого друга Натанаїла і розповідає йому, як він пережив свою зустріч і впізнав в Ісусі Месію. Його переконання про Ісуса як Месію базується на Писанні: «Ми знайшли того, про кого Мойсей у законі писав і пророки, - Ісуса Йосифового сина, з Назарету» (Йо. 1. 45). Натанаїл здивований походженням Ісуса Христа з Галилеї, з Назарету. Назарет ніде не згаданий у Старому Завіті, тим більше як місто з якого має прийти Месія. Филип не намагається щось йому пояснити, але відразу говорить до Натанаїла подібно як Ісус до перших двох учнів: «Прийди і подивися» (Йо.1,46). Филип не наводить ніяких переконливих аргументів. Християнське свідчення повинно базуватися не так на переконливості аргументів, як на особистій зустрічі з Христом: слід створити людині можливість самій зустрітися з Христом. Натанаїл прислухається до заклику свого товариша Филипа. Але Христос першим його бачить і говорить про чесність Натанаїла: «Ось справжній ізраїльтянин, що нема в ньому лукавства» (Йо. 1. 47). Це  - ще одне об’явлення Ісуса. Своєю відповіддю на за запитання: «Звідки ти мене знаєш», Ісус показує, що Він як Бог знає серце людини. Це спонукає Натанаїла до сповідування своєї віри: «Учителю, ти - Син Божий, ти - цар Ізраїлів» (Йо. 1. 49). Ось таким є шлях віри учня. Христос бачив Натанаїла під смоковницею. Екзегети бачать у цьому натяк на те, що Натанаїл глибоко вивчав Святе Письмо, бо смоковниця у равіністичній традиції вважалася деревом знання і під нею часто читали та роздумували над Писанням. Також і Натанаїл, мабуть, під смоковницею роздумував над писанням. Почувши ці слова від Христа, він зрозумів, що Той бачить тайни його серця. Його здивувало не так те, що Ісус його бачив, як те, що він знав його думки і його серце. Вивчаючи закон, Натанаїл готувався, щоб зустріти Месію. Натанаїлові, який увірував, Христос обіцяє, що побачить ще більші речі. Якщо спочатку Натанаїлу потрібно було прийти до Ісуса, щоб пізнати більше, то тепер його закликається вірити, щоб знову побачити ще більше. Таким чином віра веде до глибшого пізнання Бога. Знаменними у біблійному контексті є наступні Христові слова: «Істинно, істинно кажу вам: Побачите небеса відкриті, й ангелів Божих, як висходять та сходять на Сина Чоловічого» (Йо. 1. 51). Тут можна зауважити паралелі зі сном Якова про драбину від землі до неба, по якій сходили і виходили ангели: «І сниться йому, що ось драбина спирається об землю, а вершком сягає неба, і оце ангели ступають по ній вгору й сходять наниз» (Бут 28, 12). У словах Ісуса вже немає згадки про драбини, бо саме він, Син Чоловічий, поєднує небо і землю, Бога з людьми і людину з Богом. «Ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в Отцевому лоні, - той об'явив» (Йо. 1,18). Бога ніхто ніколи не бачив, але Христос об’являє, що в Ньому побачимо Бога. Згодом у Євангелії від Йоана Ісус скаже Филипові, що хто бачив Його – бачив Отця. «Якщо б ви мене пізнали, то й Отця мого пізнали б. Відтепер знаєте його і бачили.» А Филип йому: «Господи, покажи нам Отця, і вистачить для нас.» «Скільки часу я з вами, - каже Ісус до нього, - а ти мене не знаєш, Филипе? Хто мене бачив, той бачив Отця. Як же ти говориш: Покажи нам Отця?» (Йо. 14,7-9). Ісус Христос є «місцем» зустрічі Бога й людини. Для нас, християн, як і для Филипа з Натанаїлом, Писання  провадить до Ісуса, але реальність сповнення є завжди більшою від обітниці. В сьогоднішньому апостольському читанні чуємо, що віра, яка визначає спосіб життя людини, є запорукою сповнення обітниці: «І всі вони, дарма що мали добре засвідчення вірою, не одержали обіцяного, бо Бог зберіг нам щось краще, щоб вони не без нас осягли досконалість» (Євр. 11,39-40). Першу неділю посту в нашій східній християнській традиції ми також називаємо Неділею Православ’я. У цей день ми згадуємо історичну подію перемоги православної (тобто правдивої), християнської віри над єрессю іконоборства, котра відбулася на 7 Вселенському Соборі 787 р. та була урочисто потверджена у 842 р. Тоді після довгого та гіркого досвіду переслідування послідовників правдивої віри, основаної на апостольському та святоотцівсьеому переданні, відбулося прилюдне почитання і вшанування святих ікон Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії та святих. Торжество православ’я особливо актуальне для нас, греко-католиків. Ще зовсім недавно в Україні панував безбожний більшовицький режим, який намагався знищити нашу Церкву через те, що ми перебуваємо в єдності зі Вселенською Католицькою Церквою, що побудована на камені віри Апостолі Петрі. Однак, незважаючи на всі старання комуністичного режиму, ми завдяки вірності своїй християнській традиції та вірі зберегли в чистоті свою віру, благоговійно молилися і йшли тим духовним шляхом, який нам залишив Христос, Святе Євангеліє, Отці Церкви та наші мученики й ісповідники віри від Володимирового хрещення Руси – України. Тому для нас це свято є настільки ж радісним, як і для християн, котрі святкували його у 842 р., після довгих років переслідування за вірність власній церковній традиції іконопочитання. Христова Церква, святкуючи Неділю Православ’я, з однієї сторони підкреслює те, в що ми як християни віримо, а з другої – спрямовує наш погляд до того, до чого ми повинні стриміти. Це – ікона. Ми віримо, що в іконі ми споглядаємо та поклоняємось Христу - Воплочененому Божому Слову; і, споглядаючи та поклоняючись Йому в іконі, ми своїм життям стараємось уподібнитись до Нього. Ці два важливі елементи – правильна віра та духовний подвиг богоуподібнення - і є основою нашого православ’я, православ’я не конфесійного, а догматичного. Кожен християнин є православним, коли він сповідує правдиву віру в Ісуса Христа і своїм життям уподібнюється до Нього. У цьому сенсі і ми, вірні Української Греко-Католицької Церкви, називаємо себе православними християнами. Ми не належимо до конфесійного православ’я, але ми сповідуємо віру, стверджену першими Сімома Вселенськими Соборами, основану на камені віри – Петрі апостолі, торжественно проголошену у Першу Неділю посту – Неділю Православ’я, тому й є православними у вірі а католиками у любові. Ікона об’являє нам Бога. Першою іконою, котра з Божої волі з’явилася серед людей, було Воплочене Слово, Ісус Христос, Син Божий, образ слави Предвічного Отця. В Христі Бог об’явив себе найповніше. Це Сам Ісус сказав до Филипа: «Хто бачив Мене, той бачив Отця» (Йо.14,9). В Христі перебуває вся повнота Божества. Божа природа Сина Божого була нерозривно поєднана з Його людською природою. Ісус об’являє в собі Бога, Божий спосіб думання, мовлення і поведінки. Не раз цей образ Божий, котрий об’являвся в Ісусі Христі, був незрозумілим для оточення, дивним, а навіть викликав несприйняття, бо Христос не жив за законами цього світу. Ісус не брав за взірець цей світ, але говорив і робив те, що бачив і чув у Отця. Він об’являв Божий світ у собі. Він є іконою Бога, а роль ікони не полягає у тому, щоб відтворювати дочасну дійсність, а є свідченням про інший світ - надприродній, Божий. Це світські образи і портрети відображають тільки земську дійсність. Вважається, що чим більш докладніше, наприклад, пейзаж чи портрет відобразить вигляд даного об’єкту чи людини, тим він цінніший. Це ж саме можемо побачити на фотографіях - світ відображається таким, яким він є на землі. Зовсім інакше є з іконою. В той час, як звичайний портрет представляє звичайну людину, ікона представляє людину, яка з’єдинена з Богом. В іконі домінує не образ земної людини, але образ людини обожненою Божою благодаттю, преображеної і проникнутої Божим діянням. Саме тому на іконі так багато золота, що символізує ласку Божу і надприродній світ Царства Небесного... Першою іконою на землі було Воплочене Слово Боже. Дивлячись на Ісуса, люди можуть пізнати Бога. «Хто мене бачив, той бачив Отця», каже Христос Филипові (Йо.14,9). Кожне чудо, здійснене Господом Нашим Ісусом Христом, закінчувалося прославою Бога. Навіть у момент найбільшого приниження Сина Божого люди пізнавали в Ньому Бога. Так розбійник пізнав у Ньому свого Господа на хресті, а сотник бувши свідком Його спасенної смерті прославляв Бога, кажучи: "Чоловік цей справді був Син Божий" (Мар.15, 39)... У Книзі Буття (1,27) читаємо: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її». Коли кажемо, що людина є сотворена на образ Божий, то тим визнаємо, що людина є покликана до того, аби бути свідком надприроднього світу, щоб об’являти Бога серед світу, щоб об’являти Його всемогутню і люблячу присутність. Але щоб це сталося, щоб ми дійсно стали іконою Творця нашого, потрібно нам уподібнитися до нього. Це - сенс цілого духовного життя, це ціль наших зусиль, це наше покликання на землі. Той, хто досяг такої подібності до Отця, Церква проголошує святим. Саме тому в нашій церковній традиції святих людей ми називаємо „преподобними”, що означає «дуже подібними до Бога». Знаменним є також і те, що титул цей стосується до монашого образу святості: святих монахів і монахинь називає Церква преподобними. Чому? - Бо вони осягли в своєму житті велику подібність до Бога, сталися правдивою іконою Бога, об’являли супроти світу Бога і Його святий Образ, котрим є сам Ісус Христос. Тому і молимося в тропарі до преподобних: „У тобі отче (мати) вірно збереглося те, що в первообразі...” В чому ж полягає сенс святкування свята Торжества Православ’я і перемоги іконопочитання в цю пору літургійного року? Адже на перший погляд воно, здавалося б, немає нічого спільного із покаянним настроєм Великого посту! - Час Великого посту - це час застанови над собою, час пізнання себе, аби відновити в собі образ Божий, спотворений гріхами. Тому задумаймось, чи готові ми сказати разом зі святим апостолом Павлом: „Будьте моїми послідовниками, як і я - Христа” (1Кор.11,1), або „Живу вже не я, а живе Христос у мені” (Гал.2, 20)... На Страшному суді, коли станемо перед Господом лицем в лице, перед нашим „первообразом”, тоді виявиться наскільки ми уподібнилися до Нього. Тому Церква каже нам відкликатися до тієї правди, про яку сьогодні згадуємо, і просити у Господа остаточного очищення: «Я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні. Ущедри своє створіння Владико і очисти своїм благоутробієм, і бажану батьківщину подай мені і вчини мене знову жителем раю» (Стихира на Парастасі). Напевно, мало з нас наважилися б знищити посвячену ікону, але чи замислюємося ми над тим, що всі ми через наші гріхи спотворюємо і нищимо образ Божий в нас. І це ми робимо щодня! Але ж ця ікона не є створена людськими руками, вона намальована Святим Духом. Це - жива ікона, найцінніший образ Божий, на відновлення якого Син Божий не завагався пролити власну кров. Питаймо себе щоденно: наскільки мій спосіб мислення є згідний з тим, що говорить щодня Слово Боже, наскільки мій погляд є поглядом Отця і поглядом Христа, котрий лікує, спомагає і милосердиться, наскільки люди пізнають по мені, що Бог є і що Він є найвищою і найціннішою вартістю в житті дочасному і вічному. Ціллю Великого Посту є допомогти нам побачити жалюгідний стан, в якому перебуває ця внутрішня наша ікона і відновити її через покаяння, сповідь, молитву і євхаристію. Благодаримо Тебе Небесний Отче, що сотворив нас на власний образ. Проте через безліч гріхів ми забруднили і заплямували цей образ. Сьогодні приходимо до Тебе, взиваючи до Твого милосердя. Створи нас знову, очисти нас, віднови у нас красу Твого спасіння. Зроби нас достойною іконою Твого Сина, Ісуса Христа. Амінь. 8 березня 2020 року Божогом. Дрогобич Детальніше...

У Дрогобичі пройшли перші «Благодійні запусти» від «Карітасу Самбірсько-Дрогобицької Єпархії» [фото&відео]

Карітас Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ протягом багатьох років опікується людьми, які з різноманітних причин позбавлені радості домашнього затишку й опинилися на вулиці без даху над головою. Детальніше...

Владика Ярослав привітав учасників науково-практичної конференції "Шоста академічна школа з педіатрії" [фото]

4 березня у м. Трускавець розпочалась міжнародна науково-практична конференція «Шоста академічна школа з педіатрії», яка завершиться 6 березня. Організатором заходу є Міністерство охорони здоров’я України, Національна медична академія післядипломної освіти імені П.Л. Шупика, Асоціація педіатрів України та м. Києва разом з Міжнародною асоціацією медицини (ГО МАМ), в рамках реалізації Національної стратегії МОЗ України щодо безперервного професійного розвитку лікарів. Детальніше...

Слово на відкритті науково-практичної конференції «Шоста Академічна школа з педіатрії»

Дорогі медичні працівники, учасники конференції, гості! Слава Ісусу Христу! У ці дні першого тижня Великого посту дозвольте мені привітати усіх вас на теренах Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ – славному місті Трускавці. Це напевне знаково (адже у Бога нема нічого випадкового), що у цей особливий період, духовного паломництва до Пасхи, Ви зібралися, щоб обговорити питання тілесного здоров’я людини. Оскільки лікування людських душ було і залишається однією з основних місій Христової Церкви, то як священнослужитель, я вдячний організаторам конференції за простір для Бога у вашій зустрічі. У Священному писанні читаємо такі слова: «Сину, в недузі твоїй не побивайся, лиш молись до Господа, і він тебе оздоровить. Провину відкинь, свої руки випростай, від усякого гріха очисти своє серце. А й лікаря примісти, бо й він Господом створений: хай тебе не полишає, бо й його ти потребуєш; стається не раз, що одужання в їхніх руках перебуває. Та й їм слід так само до Господа молитись, щоб ними він зволив подати полегшу і принести одужання для рятунку життя» (Сир.37,9-14). Медицина в усі часи була пов'язана з релігією, а релігія з лікуванням. І це не випадково, оскільки і релігія, і медицина стоять біля витоків життя і смерті людини. Медицина приділяє увагу тілу людини в його хворобливому стані. З нею також тісно пов’язане піклування про попередження хвороб. Сьогодні професійна і наукова спеціалізація в медицині значно зросла, але в той же час, незважаючи на всі наукові досягнення, справжній фахівець розуміє власну обмеженість і неостаточність власних зусиль та знань. Ми щораз більше усвідомлюємо те, про що говорить Святе Письмо і Святі Отці Церкви: людина - не просто біологічний механізм, який покликані «ремонтувати» лікарі, замінюючи або виправляючи окремі «деталі і вузли». Людина не обмежується лише тілом, а має й безсмертного духа та душу. Все частіше причини багатьох хвороб людини фахівці намагаються виявити в сфері свідомості і волі, тобто в тому, що становить її глибші основи. В нинішньому технологічному світі людина вимагає ставлення до себе саме як до взаємопов'язаного і єдиного цілого, в якому фізичні, психічні та духовні начала неможливо розглядати як ізольовані сфери життєдіяльності. Тому і лікування людини не може обмежуватися лише тілом. Таким чином, молитва про оздоровлення не суперечить медичній опіці а навпаки допомагає. Водночас, маємо пам’ятати, що навіть коли зусилля лікарів безсилі і людина здавалося б приречена на смерть, завжди є надія на Боже зцілення. І, переконаний, багато з вас тут присутніх знаєте багато випадків чудесного зцілення. Але навіть, якщо видимого оздоровлення не стається, маємо пам’ятати, що найвищою цінністю все таки залишається дух людини і її вічне життя. Християнське розуміння людини виходить з Божественного задуму про неї: людина були покликана до вічного життя в гармонії з Небесним Отцем, до гармонії між фізичним і духовним світами, до гармонії з собі подібними. Навіть в невиліковній хворобі людина має нагоду отримати шанс на спасіння і блаженне життя у Господі. Тому прошу Вас, дорогі лікарі, пам’ятати про це і, роблячи все від Вас залежне для лікування людини, якщо бачите, що Ваших зусиль недостатньо – уповайте на Господа. Церква осмислює терпеливо переносиме страждання як шлях духовного зцілення. Але це не означає, що вона заперечує лікування! Навпаки, спираючись на численні біблійні описи випадків зцілення, Церква не схвалює відмову від лікування і зневагу медичною допомогою. Вона лише нагадує про те, що коріння хворіб, першопричини захворювань - завжди слід шукати глибше від їх фізіологічних проявів. Церква також нагадує, що християнин покликаний не тільки до особистого спасіння, але і до служіння світу і ближньому, яке вимагає сил і, зрозуміло, здоров'я. Можна назвати чимало прикладів, коли багато лікарів, теоретиків і практиків, поєднювали і продовжують поєднювати в собі глибоку християнську віру і медичну діяльність. Серед лікарів знаємо чимало святих - тут можна згадати хоча б Євангелиста Луку, лікаря за професією; цілителів Пантелеймона, Косму і Дам’яна, Агапіта Печерського та інших. Тому бажаю успіхів, дорогі лікарі, у вашому важливому служінні на благо ваших пацієнтів. Бажаю вам бути не просто добрими фаховими спеціалістами медичної справи, а й носіями християнської духовності. Вам, педіатрам, напевне по-особливому важко буває якось пояснити собі дитячі страждання, адже, як кажуть, терпіння невинного – хрест, на якому розпинається людський розум. Тому бажаю Вам просвічення Божим розумінням у трудні моменти вашого служіння. Віруючий лікар, якщо він не тільки хороший фахівець, але і добрий християнин, не просто полегшує страждання і докладає зусиль для того, щоб перемогти хворобу. Його ставлення до хворого є більш глибоким і всеосяжним, бо він бачить перспективу життя, не підвладного фізичній смерті. Нехай ваша робота, дорогі лікарі, а радше служіння, у сфері педіатрії освятиться гарячою молитвою, присвятиться Богові та принесе щастя у земному та нетлінний скарб у небесному вимірах!  Нехай ця спільна міжнародна науково-практична конференція буде для всіх вас можливістю зібратися разом та обговорити найбільш актуальні проблеми сучасної педіатрії та напрями її майбутнього розвитку в Україні, щоб діти в нашій країні росли здоровими та щасливими, щоб система охорони здоров’я дитячого населення відповідала сучасним світовим стандартам, а вітчизняна педіатрична наука розвивалася на гідному світовому рівні. Бажаю всім учасникам конференції плідної співпраці, цікавих зустрічей, ефективного обміну думками та практичним досвідом. Дбаючи за наших дітей, ми разом зміцнюємо основи нашої держави і державності. Ще раз дякую вам за вашу відданість справі майбутнього покоління громадян України, а отже, творенню нашого спільного майбутнього та прикликаю на вас Боже благословення Всемогутнього Бога Отця, і Сина, і Святого Духа, нехай перебуває з вами завжди, нині і повсякчас і навіки віків. Амінь. 4 березня 2020 року Божого,м. Трускавець Детальніше...

Владика Ярослав: Глибинне значення посту — смиритися перед Богом, щоб увійти більш глибші відносини з Ним, прийняти Його прощення, Його благодать

1 березня, у Сиропусну неділю, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь у Неділю Сиропусну

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Впродовж попередніх чотирьох тижнів Церква приготовляла нас до Великого Посту. Для всіх християн ця пора має стати черговою нагодою до справжнього духовного обновлення і навернення. Сьогоднішньою Сиропусною неділею ми вступаємо в благодатний час Великого Посту. Нинішнє євангельське читання безпосередньо впроваджує нас у Великий піст, подаючи критерії посту, який подобається Господеві: прощення, щирість, милостиня, що є скарбом на небі. Ісус закликає, щоб піст був звернений тільки до Бога і ніякими зовнішніми ознаками не виявляти його перед іншими. Глибинне значення посту – смиритися перед Богом, щоб увійти більш глибші відносини з ним, прийняти Його прощення, Його благодать. Своє навчання про піст Ісус подає як сповнення Закону і пророків. У біблійному розумінні піст насамперед є виявом навернення до Бога та послуху Його волі. Тоді зрозумілою стає критика посту пророками, позаяк він часто ставав формальним (відмова від їжі), та їх заклик до правдивого посту, який полягає у праведних вчинках та братній любові (Іс 58, 1-12; Зах 7, 5-10). Вслухаймося в ці слова пророка Ісаї: «Таж ви в день посту виконуєте ваші справи, гнобите всіх робітників ваших. Ви постите на те, щоб правуватися та сваритись і немилосердно бити кулаком. Не так ви нині постите, щоб голос ваш було чути на небі. Хіба такий піст мені довподоби, день, коли хтось умертвлює себе? - Схиляти голову, немов тростина, вереття і попіл під себе підстелювати, - чи це назвеш ти постом та днем, Господеві вгодним? Ось піст, який я люблю: кайдани несправедливости розбити, пута кормиги розв'язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати, з голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись. Тоді візвеш, і Господь відповість, ти крикнеш, і він скаже: - Ось я! Коли ти викинеш із-посеред себе утиск, перестанеш погрожувати пальцем і безбожно говорити, коли голодному ти віддаси хліб твій, наситиш пригніченого душу, тоді засяє твоє світло в пітьмі, тьма твоя буде, немов південь» (Іс 58,3-10)». Цей уривок з Книги пророка Ісаї, хоча і написаний кількасот років перед Христом, ніби пояснює Його слова. В сьогоднішньому Євангелії Христос вказує на ознаки угодного Богові посту: він поєднаний з молитвою і знаходить своє автентичне вираження у милостині, допомозі бідним. Піст, як і молитва та милостиня – це підвалини, на яких основуються наші відносини з Богом та ближніми. Ісус наголошує, щоб їх практикування було щире, без лицемірства, щоб не знецінити посту так, як це роблять книжники і фарисеї. Христос навчає, що найперше з чим має провадити боротьбу його учень – це з лицемірством, щоб не фальшивити у своїх відносинах з Богом, які він переживає у глибині серця. Піст повинен стати наверненням та наближенням до Бога, а не приводом до слави від людей. Саме тому піст і інші добрі вчинки мають бути не на показ, щоб вони не стали каменем спотикання. Не розголошувати – це справжня риса доброго вчинку. Бо вчинок справді добрий лише тоді, коли виходить з любові до Бога, а не до власної слави. Також і піст має виходити з любові до Бога, інакше він не принесе користі, але, навпаки, шкоду.  Вчора у літургійних текстах Вечірні і Утрені ми згадували про Райський сад, який людина втратила через упадок Адама і Єви. Зі Святого Письма знаємо, що людина була створена для життя в раю, аби бути щасливою, щоб бачити Бога і спілкуватися з Ним. Книга Буття розповідає, що наші прародичі згрішили, бо не послухались Господа і спожили заборонений плід. Цей біблійний епізод традиція пояснює так: Адам і Єва згрішили, бо не постили. Таким чином їх гріх непощення позбавив людину райського життя і тому наше існування на землі зробилось вигнанням. Як і Адам і Єва, сучасна людина часто зосереджує свою увагу не на Бозі і Його заповідях, а на матеріальному «плоді», який вабить погляд. Матеріальні засоби, на яких зосереджується надмірна увага, починають відігравати в очах людини надзвичайну роль. Це приводить до хибного висновку: чим більше їх маю, тим більше захищеним є моє життя. Тоді починається гоніння за їх нагромадженням. Ще у Старому Завіті Господь перестерігає людину перед захланністю, коли після виходу з Єгипту, хоч і дарує ізраїльтянам манну, по-суті рятуючи їх, але ця манна є поживою для них лише певний період доби, потім псується, а тому нема сенсу її нагромаджувати (Вих 16, 14-21). На жаль, часто ми забуваємо, що матеріальні речі є дарами від Бога. Ось чому у Євангелії читаємо, що слід шукати «скарб правдивий», до якого не зможуть дістатися ні міль, ні хробаки, ані злодії. Цей скарб – той, що не нагромаджується для себе, але дається потребуючому, бо «хто чинить бідному добро, той Господеві позичає, і він йому відплатить за його добродійства» (Прип 19, 17). У Книзі Сираха читаємо: «Милостиню замкни у себе в коморах – вона тебе вирятує від усякого нещастя» (Сир 29, 11-12). І апостол Павло навчав: «Більше щастя – давати, ніж брати» (Ді 20, 35). Прихід Христа, Спасителя світу, на землю відкриває знову двері до раю кожному, хто йде за Ним. А Церква, показує нам красу Царства Божого, заохочує всіх нас іти цією прощею до небесної Батьківщини. Ця дорога це перш за все дорога щирого покаяння і очищення. Без покаяння немає очищення, а без очищення немає спасіння. Покаянням виправдався митар, через покаяння прощено грішницю, покаяння відкрило розсудливому розбійнику райські двері, покаяння апостола Петра повернуло йому апостольську гідність. Сьогоднішню неділю також називають Неділею прощення. Про те, наскільки важливою є ця чеснота, ми дізнаємося навіть з молитви, якої нас навчив Господь – «Отче наш» (Мт 6, 9-13). «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», - молимося щодня, навіть кілька разів на день. Христос наголошує на прощенні, щоб наголосити на щирості слів, якими звертається людина у молитві до Бога-Отця. Прощати гріхи ближнім — це закон Євангелія, це веління Самого Господа. "Якщо ви, — говорить святе Євангеліє, — прощатимете людям їх провини, то і вам простить Отець ваш Небесний, а якщо не прощатимете людям провин їх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших" (Мт.6,14-15). Тільки у взаємному смиренні, взаєморозумінні і всепрощенні можливо для людини знайти душевний мир і вступити на шлях покаяння, наближаючись до Бога. Важко є прощати, але можливо, ще важче – просити прощення. Наш страх перед впокоренням, але ще більше наша гордість противляться тому, щоб просити прощення. Все ж фразу «Прощаю і прошу прощення» не можна розділити! Якщо не простимо ближньому, тоді ми нездатні визнати Бога як Отця (Лк 15, 25-32) і прийняти від Нього прощення своїх гріхів. Якщо не простимо, тоді не маємо досвіду, що таке прощення, а отже не знаємо що просимо у Господній молитві. Також наш, навіть найстрогіший, піст не буде вгодним Богові, якщо не примиримося з ближніми. Важливо пам’ятати, що правдивому покаянню передує одна необхідна умова — прощення образ і примирення. «Прости і зазнаєш миру», – сказав святий папа Іван Павло ІІ в одному зі своїх послань і звернувся до всіх людей доброї волі з закликом, щоб намагалися осягнути мир на дорозі прощення. Він каже: «Цілком здаю собі справу з того, що прощення може здаватися суперечним з людською логікою, однак прощення черпає своє натхнення з логіки любові, тієї любові, якою Бог обдарував кожну людину, кожну націю та кожен народ, цілий людський рід». Бог нам завжди готовий простити наші безчисленні провини, тому й сподівається від нас, що й ми будемо охоче прощати нашим ближнім. Дорогі в Христі! Вступаючи в період Великого посту, спробуймо стати терпеливими один для одного. Чим ближче ми підходимо до Царства Небесного, тим більше наближаємося до живого Бога і один до одного. Ворожнечу між нами породжує гріх, з яким необхідно боротися. Як часто на шляху всепрощення зустрічається багато перешкод. Головна з них — наша самолюбність і гордість. Тому, усвідомивши це, відкиньмо зі свого серця усілякі образи і від душі пробачмо наших ближніх і тоді справді зможемо гідно прийняти Боже прощення у Святій тайні Сповіді. Стараймося, дорогі брати та сестри, у ці спасительні дні Великого посту, намащувати наші голови згідно сьогоднішнього Євангелія, пахучими маслами правдивої побожності, любові до ближнього, доброчинності до потребуючих. Вмиваймо обличчя наших душ від злих помислів та лукавого діла і від нечистоти, яка затемнює душі наші. Здержуймося не тільки від м’ясних страв, але й від гріхів. Тоді, напевне, наш піст буде прийнятний і Богові милий. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 1 березня 2020 року Божогом. Дрогобич Детальніше...

Духовенство і вірні Самбірсько-Дрогобицької єпархії помолились на могилі владики Юліяна Вороновського [фото]

28 лютого духовенство і вірні Самбірсько-Дрогобицької єпархії прибули до Унівської Свято-Успенської лаври, щоб пом’янути свого першого єпарха — владику Юліяна (Вороновського), який відійшов до вічності 7 років тому. У головному монастирському храмі владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні владики Григорія, єпископа-помічника, ієромонаха Аліпія Федуна та близько 80 священиків із Самбірсько-Дрогобицької єпархії відслужив Чин парастасу. Детальніше...

Викладачі й студенти вишів Дрогобича з молитви розпочали ІІ-й семестр [фото]

27 лютого у Катедральному соборі Пресвятої Трійці відбулася спільна Літургія з нагоди початку другого семестру навчального року для викладачів та студентів навчальних закладів міста Дрогобич. Свята Літургія пройшла у супроводі народної хорової капели «Гаудеамус» під керівництвом директора інституту музичного мистецтва професора Степана Дацюка. Детальніше...

Владика Ярослав: Сенсом і мотивом нашого життя є любов

23 лютого владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Детальніше...