Слава Ісусу Христу!
Дорогі брати і сестри!
Вступ. У ХХ столітті наша Церква і народ пережили дві світові війни, німецьку та більшовицьку окупації, переслідування та катування за власну національність та віру. Радянський окупаційний режим намагався викорінити нашу Церкву із суспільства. Духовенство УГКЦ зазнало жорстоких переслідувань, заслань у далекі сибірські табори та жахливих репресій. Незважаючи на всі переслідування, серед духовенства та вірних маємо безліч прикладів героїчної вірності своїй Церкві, традиціям та народу. Одним із таких прикладів є митрополит Володимир Стернюк, котрий своєю боротьбою та наполегливою працею увійшов в історію як добрий пастир своєї Церкви.
Пам’ятник, який ми сьогодні освятили, повинен нагадувати нам про велику духовну спадщину митрополита і бути стимулом для всіх нас у наслідуванні його прикладу у власному житті. Цей ієрарх завдяки своєму незламному духу та наполегливій праці на добро своїх вірних у нелегкий час став ключовою особою та чимало спричинився до збереження Церкви у катакомбах та її виходу з підпілля. Сам владика на схилі літ так описав кредо власного життя й служіння: «Бог не вимагає від людини більше, ніж вона здатна зробити в межах людських можливостей. Бог благословляє ті труди і терпіння, що приносять людям спасіння душ. Я стараюсь працювати, як можу, і надалі благословлятиму народ на добрі діла». В цих мудрих словах митрополита ми відкриваємо велике та незвичайне сприйняття Бога та Його відношення до нас, людей. Вони нагадують нам, що Бог – люблячий Отець, який завжди розуміє наші обмеження і можливості. Він не вимагає від нас неможливого, а благословляє і надихає нас для того, щоб ми працювали в довірі до Божого провидіння навіть «поза» межами своїх здібностей і можливостей. При цій нагоді спробуймо коротко пригадати основні віхи його життя і душпастирського служіння.
Дитинство і родина. Володимир Стернюк народився 12 лютого 1907 року у м. Пустомити, неподалік Львова. Його батько був парохом цього міста. У сім’ї Стернюків було четверо дітей. Старша сестра владики стала дружиною одного з засновників «Пласту» — Северина Левицького. Брат Євстахій був священиком і служив у м. Львові. Він не підписав перехід на московське православ’я, за що був засланий на 25 років у Сибір. Ще одна сестра, Ірина, емігрувала за кордон.
Володимир розпочав навчання як учень народної школи в рідному місті Пустомити, потім впродовж 4-ох років ходив до академічної гімназії у Львові. У 14 років вирішив поїхати на навчання до Бельгії, під опіку отців-редемптористів. Служіння монахів – редемптористів було своєрідною відповіддю на тогочасні виклики атеїстичних, антиклерикальних ідей, які набували популярності на початку ХХ століття. Також головною працею отців були душпастирські місії, парафіяльні реколекції, виховання молоді, духовне просвітництво, заснування молитовних спільнот, організація навчальних закладів, де здобували освіту юнаки, та інше. Серед таких здібних учнів був і Володимир Стернюк.
Священниче служіння. У 1925 році Володимир вступив до новіціяту Чину Найсвятішого Ізбавителя і розпочав паралельне навчання у двох бельгійських університетах. Там він вивчив французьку мову, знання якої йому в майбутньому дуже знадобилося. 21 серпня 1931 року Володимира Стернюка висвятив на священика єпископ Василь Ладика. Наступного року о. Володимир закінчив богословські студії і повернувся до України, щоб провадити місії на Галичині та Волині.
У 1933-1935 роках він здійснював служіння у м. Тернополі. Політичні обставини для УГКЦ були доволі складними у цей період: розвал Австроугорщини, змагання за власну незалежну державу, українсько-польська війна, утворення польської держави, тощо. У той час Греко-Католицька Церква була представником та голосом українського народу, тому до священиків було багато претензій з боку польського керівництва. Водночас, отці редемптористи прагнули створювати місійні осередки на Волині, щоб не обмежуватися служінням тільки у Галичині. Монахам вдалося створити декілька центрів, зокрема — в м. Ковелі (Волинська область), де певний час перебував о. Володимир під керівництвом співбрата по Чину блаженного єпископа Миколая Чарнецького. До 1937 року молодий отець служив на Волині, а відтак переїхав до м. Станіславова (сьогодні Івано-Франківськ). Тут він трудився із тогочасним ігуменом Станіславівського монастиря ЧНІ о. Василем Величковським, який пізніше висвятить о. Володимира на єпископа.
В роки німецької окупації о. Стернюк душпастирює у м. Львові. У 1944 році у Львові прибувають більшовицькі війська. Це поставило перед Згромадженням монахів-редемптористів питання: «Як бути далі?», оскільки церковна ієрархія на чолі з Патріархом Йосифом була заарештована, а так звана «ініціативна група» готувала Львівський псевдособор. Греко-католицькі священики, які не підписували «возз’єднання» з РПЦ, піддавалися гонінням. Проте, жоден монах зі Згромадження редемптористів не підписав перехід на московське православ’я, маючи за взірець жертовних ісповідників віри — Василя Величковського та Миколая Чарнецького, сьогодні проголошених блаженними. Сам о. Володимир дуже гостро, упереджено і критично, ставився до процесу возз’єднання з РПЦ. Він був серед тих, які за ініціативою блаженного Климентія Шептицького, написали листа до заступника голови Ради Народних Комісарів більшовицького режиму В. Молотова з проханням звільнити ієрархію УГКЦ та засудити діяльність т.зв. «ініціативної групи».
Коли о. Володимир відмовився підписати співпрацю з безбожною радянською владою, йому заборонили будь-яку священичу діяльність, а 18 червня 1947 року його заарештували за підозрою у співпраці з «підпільними антирадянськими групами», нелегальну душпастирську діяльність серед УПА та населення. На допиті о. Володимир Стернюк не підтвердив жодне із звинувачень.
У 1952 році, після ув’язнення, він повертається до Львова, де постає перед зовсім іншою реальністю. Йому треба шукати житло та засоби для проживання. Короткий час він жив у рідних Пустомитах, пізніше йому вдалося переїхати до Львова у скромне помешкання. Власне, саме в цій маленькій квартирці владика жив аж до Незалежності України. Спершу він влаштувався охоронцем до одного з львівських парків, потім за допомогою добрих людей оформився на працю санітара в лікарні. А оскільки він мав дуже добру освіту, то паралельно розпочав навчання на фельдшерських курсах. Відтак, з 1967 р. владика працює фельдшером на швидкій допомозі. Ця робота певним чином сприяла священичій діяльності. Згідно архівним документами, о. Володимира Стернюка завжди згадують як одного з найактивніших священиків підпілля, який періодично служив Божественні Літургії, звершував таїнства, катехизував дітей, тощо.
Єпископська діяльність. На шляху до служіння о. Володимира Стернюка як єпископа та місцеблюстителя УГКЦ велику роль відіграв колишній ігумен отців-редемптористів Василь Величковський, якого висвятив на єпископа 4 лютого 1963 р. Патріарх Йосиф Сліпий, їдучи до Риму, в одному московських помешкань. А через рік, 2липня 1964 року владика Василь Величковський висвячує о. Володимира Стернюка на єпископа Перемиського, але з тим, що в разі смерті чи за інших непередбачуваних обставин, нововисвячений владика мав би стати місцеблюстителем престолу ГКЦ в Україні замість нього. Зрештою, так і сталося: 7серпня 1945 р. умонастирі Успіння Пресвятої Богородиці вм. Тернополі, заарештували владику Василя Величковського, вирок – найвища міра покарання через розстріл. Три місяці він чекав виконання вироку вкамері смертників, зякої щовечора виводили йрозстрілювали одного в’язня, анайого місце присилали нового. Однієї ночі «зречами навихід» викликали іо. Величковського, проте нерозстріляли, азамінили смертний вирок на10років ув’язнення вконцентраційних таборах наВоркуті.
Усічні 1969року владику Василя Величковського знову звинувачено в«антирадянській пропаганді» та вдруге засудили на три роки ув’язнення утаборах суворого режиму. 27січня 1972року єпископ Василь закінчив своє друге ув’язнення, і його депортували зРадянського союзу. Таким чином з 1972 році вся відповідальність за підпільну УГКЦ перейшла до владики Володимира Стернюка. Розуміючи, що будь-який відкритий спротив тодішній політиці понесе за собою знищення, він зосередився на розбудові внутрішньої структури підпільної Церкви. Так, з його ініціативи було засновано кілька таємних семінарій, найбільші — у м. Львові та Тернополі. Владика Стернюк особисто приймав кандидатів до семінарії, часто сам приймав у них іспити, перекладав з французької мови богословську літературу для їхнього навчання. Таким чином митрополит Стернюк став тим, хто сформував цілу плеяду підпільного духовенства. Перші священики, які після легалізації УГКЦ почали відновлювати духовну семінарію у Львові, вони були його вихованцями. Випускники згадують, що митрополит був особливо вимогливим до інтелектуального та духовного вишколу. Семінаристи та священики настільки любили владику, що називали його «Татуньо».
Не менш улюбленим владика Володимир був і серед мирян, які горнулися до його простоти, народності, любові до духовності та культури. Так, його часто бачили на концертах у Львівській філармонії — традиційно у вишиванці. Постать митрополита Володимира досі асоціюється в старшого покоління з відродженням УГКЦ, адже саме він був першим єпископом, який наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років представляв духовенство на світських заходах. У грудні 1989 року митрополит Володимир пише звернення «Про лад і порядок в Українській Греко-Католицькій Церкві», а наступного року скликає Собор. Навесні 1991 року, після повернення Патріарха Мирослава-Івана Любачівського в Україну, архиєпископ Володимир завершив своє служіння як місцеблюститель Глави Церкви. Спочив митрополит Володимир Стернюк 29 вересня 1997 року і похований у крипті Архикатедрального собору Святого Юра.
Важливість його постаті. Життя митрополита Володимира цікаве тим, що за його біографією можна вивчити цілий період історії УГКЦ у ХХ столітті: вільне життя, переслідування, катакомбне служіння, змагання за легалізацію, вихід на волю. Його шлях від учня та гімназиста серед отців-редемптористів до ієромонаха, єпископа та Місцеблюстителя є красномовним виявом історії нашої Церкви в складний період. Ми можемо бачити виклики, які постали перед ним: як душпастирювати в підпіллі, що означає бути підпільним єпископом; як відповідати та реагувати на різні провокації проти твоєї особи та репутації Церкви; як поводити себе зі спецслужбами, які шантажують до співпраці, використовуючи неправдиві, але дуже шокуючі для громади сфальсифіковані матеріали та провокації. Радянські спецслужби намагалися владику Володимира усіляко усунути, бо хотіли на його місце поставити особу, яка була б лояльною до більшовицької влади. Хоч офіційно УГКЦ за законами Радянському союзі не існувала, проте де-факто духовенство та монашество провадили душпастирство численних мирян, які берегли віру і вірність своїй Церкві, тому радянському режимові потрібно було забезпечити негласний контроль за цією групою населення.
Роздумуючи сьогодні над життям митрополита і вдивляючись у цей пам’ятник, який ми посвятили, можемо немовби побачити панораму Катакомбної Церкви, яку представляє наш блаженної пам’яті митрополит Володимир. Він здійснював служіння в дуже важких обставинах переслідування Церкви, які вимагали посиленої відповідальності за особисті рішення. Він провадив зболену підпільну катакомбну Церкву, розвивав її, за що ми йому сьогодні молитовно дякуємо і прославляємо у світлій пам’яті. Ми також дякуємо Богові за все, що митрополит Володимир зробив для нашої розпʼятої, а згодом воскреслої Церкви. Нехай його приклад буде нам за добрий взірець Людини, яка не йшла на компроміси зі своєю совістю; хай живе у пам’яті вірних велетень духа нашої Церкви, хай живе у пам’яті народу його блаженне ім’я та подвиг життя. Просімо Господа, щоб і ми йшли по життю свято, чесно і справедливо, особливо у сьогоднішній час війни, яку московія розв’язала проти України. Нехай кожен із нас служить Божій справедливості, захищаючи свій народ та цілісність нашої Держави перед російським агресором згідно зі своїм покликанням і можливостями. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь!
+ Ярослав
30 вересня 2023 року Божого,
м. Трускавець
- Владика Ярослав: Тільки з Богом можемо мати повноту життя
- Проповідь на вісімнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа
- Владика Ярослав: Зустріч Ісуса та жінки-ханаанянки - це символічна зустріч двох світів
- Проповідь на сімнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2024)
- Владика Ярослав: Хто є вірним у малому, стане великим
