Владика Ярослав зустрівся з монашеством Самбірсько-Дрогобицької єпархії

03 листопада відбувся з’їзд богопосвячених осіб із чернечих спільнот, які діють на території Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. Понад двадцять ченців і черниць зібралися в монастирі святих апостолів Петра і Павла у Дрогобичі, щоб спільно помолитися, поспілкуватися та обговорити актуальні виклики монашого життя. Детальніше...

Владика Ярослав освятив оновлений храм у с. Смеречка на Старосамбірщині [фото]

02 листопада владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію святих апостолів Петра і Павла в селі Смеречка на Старосамбірщині. У співслужінні о. Миколая Лутчака, адміністратора парафії, та священників Старосамбірського деканату єпископ очолив Архиєрейську Літургію та освятив оновлений храм. Детальніше...

Проповідь на двадцять першу неділю після Зіслання Святого Духа (2025)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому Євангелії Ісус Христос розповідає нам притчу про сіяча, а пізніше на прохання учнів пояснює її значення. Зерном, яке сіяч сіє на своєму полі, є слово Боже. Тому значення цієї притчі для духовного життя християнина у великій мірі залежить від того, що ми розуміємо під цим Словом. Слово Боже - це передусім звернення Бога, люблячого Батька, до людини – свого творіння. У притчі Христос порівнює Слово Боже до зерна, яке сіється, а грунт означає внутрішню диспозицію людей. Таким чином, зростання Царства Божого залежить, згідно з Ісусом, також і від нас, бо вільна людська воля, несе відповідальність за це зростання. Зерно можуть потоптати люди, видзьобати птиці, заглушити терня. Цей образ Слова – Зерна відкриває нам кенозис – сходження самого Бога, Який з любові до людини у Воплоченні стає вразливим аж до смерті і то хресної. Також у притчі нас вражає до певної міри щедрість Сіяча – він не жаліє зерна, а сіє всюди. Бог не нав’язує нам своє слово, Він нам його пропонує. Тому Господь знову і знову виходить сіяти своє Слово широко, вдосталь і щедро для кожної людини яка покликана Богом до життя вічного. Перші рядки Євангелії св. Йоана Богослова розкривають нам нову правду про Бога, називаючи Його Словом – Словом, Яке було на початку і з Якого все постало (пор. Йо.1, 1-5). Зі Священного Писання знаємо, що Бог своїм Словом сотворив світ (пор. Пс. 32,6), Він підтримує цей світ Словом (пор. Євр. 1, 3) і, врешті, судитиме в кінці часів світ Своїм Словом (пор. Йо.12,48). Слово Боже – «живе та діяльне, гостріше від усякого меча двосічного", воно проходить аж до розділу душі й духа, суглобів та костяного мозку, і розрізняє чуття та думки серця (пор. Євр 4,12). Воно є "силою Божою на спасіння кожному, хто вірує» (Рим 1,16). Це – "слово життя" (Флп 2,16), "слово примирення" (2 Кор 5,19), як твердить апостол Павло. А пророк Ісая говорить: «Як дощ і сніг сходить з неба і не повертається туди, але напуває землю, щоб вона родила й ростила та давала насіння тому, хто її обсіває, і хліб тому, хто їсть, отак і моє слово, що виходить у мене з уст, не повертається до мене порожнім, але чинить те, що я хочу, довершує те, за чим я його вислав» (Іс. 55,10 – 11). Це означає, що Слово Боже є дієвим: Господь сказав і створилось. Це Слово здатне давати життя і його утримувати. Христос є присутній у Слові Отця. Він сам особисто промовляє до людини в різний спосіб: через слухання Слова Божого, читання, внутрішнє натхнення, споглядання, висновки із різних обставин життя тощо. Слово Боже приходить до людини не тільки в храмі чи на особистій молитві, але всюди, де перебуває людина. Звернімо увагу на те, як ми слухаємо? Як слухаємо ми Слово самого Господа? Як слухаємо ми один одного? Як слухаємо ми голос нашої совісті? В нашому житті слухання має дуже важливе значення. Вміння слухати – це велике мистецтво, через слухання ми отримуємо мудрість і знання. У біблійній мові «слухати» означає більше, аніж просто чути, а навіть більше, ніж розуміти. Воно включає цілковите відання особи: від почути до розуміти і від розуміти до жити. Слухати – означає чути, сприймати і виконувати волю Небесного Отця. Ісус у Господній молитві закликає всіх молитися: «Нехай прийде Царство Твоє» (пор. Мт. 6,11; Лк 11,2). Притча про сіяча голосить, що Царство Боже стає реальністю вже у вченні Ісуса, і одночасно вказує на безмежну кількість плодів, які складають велике благо Царства, що об'являться при кінці часів. Не всі зерна дадуть плід. Це залежить від того, якою буде відповідь на запрошення, як буде прийняте зерно Слова Божого. Під час кожної Божественної Літургії, перед читанням Слова Божого, ми чуємо заклик священнослужителя до вірних: «Будьмо уважні». Цей заклик спонукає вірних стати причасниками Божого Слова, щоб бути готовими до прийняття зерна, яке Господь щедро сіє. Заклик «Будьмо уважні» чуємо як перед читанням Апостола, так і перед читанням Євангелія. Важливо запитати себе, чи дійсно я уважно вслухаюся у Слово, яке промовляє до мене Господь. Притча пояснює нам, що Слово Боже, яке приходить до людини, має багато перешкод в людині, поки вона відважиться жити правдиво по-християнському або, іншими словами, так, щоб це Слово приносило добрий плід життя. Люди часто легковажать собі Слово Божим, приглушуючи сумління, кидаються у вир грішного життя, щоб шукати задоволення у тимчасових примарних насолодах. Ісус пояснює учням і нам, що диявол дуже піклується про те, щоб Слово Господнє зробити неплідним у нашому житті. Окрім того, також заглушують Слово непостійність людини у своїх переконаннях, спокуси, клопоти, багатства, життєві розкоші, аби тільки воно не принесло жодного плоду в нашому житті. Наш слух є недосконалий, грунт нашого серця – неплідний, повний колючок і каміння, які треба усунути, твердої землі, яку треба зорати. Слово вимагає слухання, уваги, воно вимагає закритися від світських перешкод і спокус диявола. Щоб чути Слово Боже, треба мати внутрішнє вухо, яке налаштоване на Божий голос. «Вівці мої голосу мого слухаються, – каже Ісус, – і я їх знаю: вони за мною слідують» (пор. Йо. 10, 27). Святий Павло каже, що віра народжується від слухання Божого Слова (пор. Рим 10,17). Отож, є дуже важливо зрозуміти, що наше слухання може народити віру. Бо як ми можемо повірити комусь, якщо не чули про нього нічого, якщо нам ніхто не дав навіть натяку, що щось подібне взагалі існує? Ісус постійно наголошував: «Слухайте…», постійно проповідував, навчав, пояснював, а тих хтось Його слухав називав: «Блаженні ті, що слухають…». Словами сьогоднішньої притчі Господь також хоче нам сказати, наскільки важливим є ґрунт, тобто людське серце, у сприйманні Слова Божого. Людей, які чують та виконують слово, Ісус називає щасливими: «Блаженні ті, що слухають Боже слово і його зберігають» (Лк. 11, 28). Зростати в статусі учня Ісуса (тобто бути християнином) означає дозволити слову пускати корінь вглиб нашого серця, щоб відтак могти встояти в час випробувань та спокус, яких не бракує кожного дня і кожної години. Плід завжди приноситься у терпінні (пор. Лк. 8, 15). Неможливо принести добрий плід віри, не бажаючи нести у своєму житті страждання. Якщо людина уникає всілякого страждання, не готова пожертвувати чимось своїм заради іншого, вона не зможе приносити плоди добра. У притчі про сівача, Ісус, згадує про різних людей, які Його слухають, але з різних причин не дають плодів, залишаються такими, якими були і перед тим. Їх життя не змінюється. До кого ми належимо? Ми слухаємо Христа? Якщо слухаємо, тоді як ми це робимо, що потім стається з нами? Погляньмо на наше життя і пригадаємо скільки ми примножили добра, що було засіяне в нас? Скільки ми передали іншим Божої науки, понад усе добрими ділами? Сіяч сіє зерном, що було зібране. А якщо був не врожай, то чи тоді він зможе засіяти багато? Значить якість землі і умови впливають на урожайність, бо зерно завжди є добрим. І якщо в цьому світі є мало добра, то це може бути через те, що мало було зібрано раніше? Саме тому християни мають якісно помножувати доброту, щоб вона проростала і давала плоди. А зібрані плоди, щоб знову були посіяні. Коли хтось зробив нам добро, стараймося помножувати його в кілька раз і прикликати Боже благословення на свою сівбу, щоб і вона була плодовита. У притчі про сіяча ми бачимо, насамперед, Бога, в якого віримо і сповідуємо: Господь є той, що приходить. Він не закривається у самому собі, у своєму вічному небесному щасті. Він виходить до людини, бо ми чуємо про те, що сіяч вийшов сіяти. Він є тим Словом Божим, Словом Отця, скерованим до нас. Сьогодні так багато слів сіються у наші серця, так багато пустомовства зараз є у світі. Ми живемо у цьому світі, який так багато говорить, кричить, пише, і ми часом навіть не можемо зрозуміти, де серед тих слів є Слово життя? Дорогі у Христі! Ісус є Добрий Пастир, і ми ніколи не повинні уявляти, що ми є поза досягненням Його слуху, Його уваги. Господь прихиляє своє вухо до нашого найслабшого прохання про допомогу і поспішає на поміч, як каже псалмоспівець: «Бо прихилив до мене вухо своє, тому взиватиму до нього всі дні мої» (Пс. 116,2). Cьогодні коли переживаємо важкий час війни агресора московії, уповаймо на Божу поміч, на Божу благодать, і вірмо, що той, хто тримається міцно Бога, Його Слова, хто намагається жити в Божій любові чинячи добро, для своїх ближніх, своєї Батьківщини захищаючи її, є непереможений. Тож молімося за наших захисників, за волонтерів, за всіх хто солідарний з нами, хто боронить нашу країну від рашизму, щоб Божа любов усіх нас кріпила, щоб наша надія не маліла, а наша віра в перемогу принесла свої плоди. Бо як каже святий Йоан Богослов: «І ось та перемога, яка перемогла світ: віра наша» (пор. 1Йо. 5,4). Нехай Господь за молитвами Пресвятої Богородиці дарує нам цю перемогу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 02 листопада 2025 року Божого,с. Смеречка Детальніше...

Владика Ярослав привітав Дрогобицький педагогічний університет з 85-літнім ювілеєм

30 жовтня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, щоб привітати університетську спільноту з нагоди 85-літнього ювілею закладу. У своєму слові єпископ поділився роздумами про покликання педагога та значення освіти у сучасному світі. Детальніше...

Слово з нагоди 85-ліття Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка

  Слава Ісусу ХристуВельмишановна п. Ректор, достойні представники влади, високоповажні професоре, викладачі, дорогі студенти! Сьогодні я прибув до Дрогобицького педуніверситету, щоб від щирого серця привітати увесь ваш колектив з 85-літнім ювілеєм від заснування. Ваш університет відзначає не просто знакову річницю, а славетний шлях розвитку, досягнень і безцінного внеску у вищу освіту України та її майбутнє. Це також чудова нагода не лише згадати численні наукові здобутки, цілу плеяду видатних викладачів і випускників, діячів мистецтва й науки, а й окреслити сміливі плани на майбутнє. Ваш університет є не просто науково-педагогічною інституцією — він виконує важливу національно-культурну та громадсько-просвітницьку місію. У нинішніх нелегких суспільно-політичних умовах, коли Українська держава утверджується у важкій боротьбі з рашистським агресором, ми покликані особливо зосередити увагу на важливості духовних підвалин в сучасному житті країни. Йдеться про розвиток християнської духовності та виховання нового покоління, здатного нести національно-державотворчу місію нашого народу. Сьогодні ця спадщина набуває особливої актуальності. У добу, коли штучний інтелект здатен швидко передавати інформацію, як ніколи потрібні ті, хто вміє передавати духовність, мудрість, людяність і знання. У цьому полягає ваша безцінна місія. Бо хто такий педагог, як не той, хто допомагає іншому відкрити в собі людську гідність — Божий образ? Ви стоїте на передовій духовного фронту — не зі зброєю, а зі словом, прикладом, наукою й добром. Тому сьогоднішнє свято — це день вдячності тим, хто творив і творить цю велику справу. Хочу також згадати про плідну співпрацю, яка вже багато років єднає Самбірсько-Дрогобицьку Єпархію Української Греко-Католицької Церкви з нашим Дрогобицьким педуніверситетом. Ми вдячні за спільні зустрічі і проєкти, що збагачують обидва середовища. Адже Церква й університет мають спільну мету — служити людині, виховувати її, відкривати шлях до повноти життя. Бо освіта без духовності втрачає душу, а віра без знань — глибину. Тому наші інституції мають стояти поруч, підтримуючи одна одну. Протягом 85 років Дрогобицький університет виховував педагогів, які несли у світ не лише знання, а й дух любові, жертовності та людяності. І сьогодні вам є чим пишатися. За цими роками стоїть праця сотень викладачів, тисяч випускників і безліч учнів, які завдяки вам отримали не лише освіту, а й життєву мудрість і натхнення. Кожен ювілей — це передусім час подяки. Дякуємо Богові за всіх, хто стояв біля витоків університету, хто розвивав його у складні часи. Дякуємо тим, хто сьогодні з любов’ю творить цей простір науки, взаємоповаги й духовного пошуку. Окрема вдячність тим, чия праця непомітна, але така необхідна — бібліотекарям, працівникам, технічному персоналу. Та ювілей — це також погляд у майбутнє. Воно залежить від того, наскільки ми зуміємо поєднати традицію з новаторством, духовність із наукою. У час цифрових технологій і штучного інтелекту вчитель має залишатися тим, хто бачить у кожному студенті людину, а не «споживача освітніх послуг». Адже жоден алгоритм не здатен замінити живе слово, теплий погляд і щире серце. Бажаю, щоб Дрогобицький педуніверситет і надалі був місцем, де молодь навчається не лише професії, а й людяності; де викладач є прикладом не лише компетентності, а й шляхетності; де слово «педагог» звучить шанобливо й свято. Висловлюю глибоку подяку й шану всьому колективу університету та зичу нових успіхів у плеканні молодої надії нашої держави. Нехай натхнення й жага творчого пошуку будуть вашими вірними супутниками, життя — багатогранним і плідним, а шлях до професійного зростання — успішним. Переконаний, що ви й надалі зберігатимете та примножуватимете добрі традиції своєї альма-матер, сприятимете розвитку наукової думки й робитимете вагомий внесок у розбудову української вищої школи. З Божим благословенням сердечно бажаю вам широких і щасливих творчих доріг, оптимізму, віри у здійснення всіх добрих задумів, здоров’я, мирного неба й плідної праці в ім’я розквіту України та її майбутнього.   + Ярослав 30 жовтня 2025 року Божого,м. Дрогобич     Детальніше...

Владика Ярослав: Для нашого українського народу храм завжди був духовною фортецею і джерелом єдності [фото]

26 жовтня, у свято Святого і славного великомученика Димитрія Мироточця, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирські відвідини храму святого великомученика Димитрія Мироточця в с. Погар Тухольківського деканату. У співслужінні о. Володимира Дашинича, адміністратора парафії, та священників Тухольківського деканату єпископ відслужив Архиєрейську Літургію. Детальніше...

Проповідь на двадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2025)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання відкриває перед нами глибоку і зворушливу подію – воскресіння сина вдови з Наїна, описану євангелистом Лукою (пор. Лк. 7, 11–16). Ісус Христос, входячи до невеличкого міста, зустрічає похоронну процесію: несли мертвого юнака, єдиного сина вдови, а за нею йшов натовп людей. Це була процесія скорботи, плачу й безнадії. Назустріч їй ішла інша – процесія життя: Ісус Христос із своїми учнями та народом, який слухав Його слово. Щоб глибше зрозуміти цю подію, варто побачити її контекст. Наїн – це невелике містечко, де життя йшло спокійно й буденно. Але того дня воно огорнулося жалобою. Вдова, яка вже колись поховала чоловіка, тепер втратила свого єдиного сина. У тодішньому світі це означало не лише особисту трагедію, а й повну безвихідь: у жінки не залишалося ні підтримки, ні майбутнього. Син був для матері опорою, гарантією захисту. Тому разом із тілом юнака вона немов ховала власну надію. Євангелист Лука зазначає: «Побачивши її, Господь зглянувся над нею» (Лк. 7,13). Це слово – «зглянувся» – виражає глибоке співстраждання, яке лине із самого серця. Христос не просто бачить скорботу, але переживає її у Собі. Він не проходить повз, як священик чи левіт у притчі про милосердного самарянина (пор. Лк. 10, 25-37), а зупиняється, бо Його любов не може бути байдужою. І каже вдові: «Не плач!» (Лк. 7,13). З першого погляду ці слова можуть видатися незвичними: як можна казати «не плач» матері, що втратила дитину? Але Христос не забороняє сліз, а обіцяє втіху. У Старому Завіті Бог не раз закликає не плакати. «Так говорить Господь: «Годі тобі вже ридати та голосити, хай очі твої сліз не проливають! Є бо нагорода за біль твій, — слово Господнє, — вони повернуться з ворожої країни. Є ще надія для потомства твого, — слово Господнє, — діти твої повернуться у свої границі» (Єр. 31, 16-17), до вибраного народу: «Я веселитися буду Єрусалимом, я радуватимусь моїм народом. Не буде чути більш у ньому ридання голосного, ні крику» (пор. Іс. 65,19). Кожного разу це звучить як запевнення: «Я зніму твій біль, Я зміню твою скорботу на радість». Так само і тут: Христос не відкидає плачу, а бере його на Себе. Сльози вдови – це образ плачу всього людства. Ми оплакуємо гріх, втрати, смерть, але Христос каже кожному: «Не плач!» – бо Він Сам заплакав нашими сльозами. І тут Його милосердя стає дією. Ісус торкається мар, на яких лежить мертвий. За Старозавітнім законом, смерть як протиприродне явище являє собою нечистоту, і кожен, хто торкався мертвого тіла чи гробу, автоматично ставав оскверненим і не міг ні спілкуватися з іншими людьми, ні брати участі у молитовній спільноті до тих пір, доки не виконав приписаного обряду очищення. Але Христос, Святий і Безгрішний, не боїться доторкнутися до того, що нечисте, бо Його дотик очищає, Його святість перемагає смерть. Торкнувшись мар, Він перетворює смерть на життя. «Юначе, кажу тобі, встань!» (Лк. 7, 14) – промовляє Христос. І мертвий чує. Бо це слово – те саме, яким Творець сказав: «Нехай буде світло!» (Бут. 1, 3). Слово Боже творить життя. Юнак встає і починає говорити, а Ісус віддає його матері – не просто тіло, а її надію і майбутнє. Народ, бачачи це, охоплює благоговіння: «Великий пророк устав між нами», і «Бог навідався до народу свого» (Лк. 7,16). Слова Спасителя «Не плач!» – це не лише звернення до вдови з Наїна, але й до кожного з нас. Бог не далекий від нашого болю. Він, Еммануїл, тобто «з нами Бог» (Іс. 7, 14). У цій події ми бачимо ікону Христа як Доброго Пастиря, що шукає загублену вівцю (Лк. 15, 4) і знаходить вдову в її самотності і горі. «Не плач!» – це заклик до справжньої надії, бо у Наїні втіха приходить від Господа не словами, а дією: дотиком, словом і воскресінням. Ця євангельська подія звучить особливо актуально для нас, українців, які переживають страшну рашиську війну. Наш народ – це великий Наїн, що оплакує своїх синів і дочок. Наші міста стали місцями плачу, де життя стикається зі смертю. Ми щодня чуємо про нові втрати, про поранених, про полонених. І серце кричить: «Господи, де Ти?» Але саме там Христос промовляє: «Не плач!» Не тому, що біль ілюзорний, а тому, що Бог поруч. Господь іде процесією життя серед нашого народу – у волонтерах, у капеланах, у військових, які захищають життя. Він торкається наших ран, нашого болю, наших руїн, щоб дати надію. «Не плач!» – каже Він матерям та дружинам полонених, дітям, що залишилися сиротами. Бо воскресіння сина вдови – це знак, що смерть не є останнім словом. Тож і на нашій українській Голготі неодмінно засяє світло Його воскресіння. У цій наші боротьбі за життя, Господь хоче через наш народ об’явити свою силу для всього людства, щоб обнажити і викрити зло агресора московії. Сьогодні Свята Церква також звертає наш погляд на того, хто власним життям і мученицькою смертю засвідчив перемогу життя над смертю – до святого великомученика Димитрія Мироточця. Його постать – це символ віри, мужності й вірності Христові, що сяють світлом на тлі темряви переслідувань. У ньому ми бачимо образ людини, яка не боїться зла, бо знає, що Христос уже переміг світ (пор. Йо. 16, 33). Святий Димитрій жив наприкінці ІІІ століття у Солуні. Народжений у християнській родині, він змалку пізнав силу молитви і вірність Богові. Його здібності та мудрість привели його до високого становища – імператор призначив його проконсулом, правителем провінції. Але, замість того щоб скоритися владі, яка вимагала від нього зректися Христа й поклонитися ідолам, Димитрій відкрито сповідував свою віру. Серед страху й насильства він залишився вірним Євангелію, проповідуючи любов і спасіння. За це його кинули до в’язниці. Там він молився, підбадьорював інших і благословив свого учня Нестора на двобій із язичницьким велетнем Лієм. Святий Димитрій, після спільної молитви, поблагословив Нестора і сказав йому пророчим духом, що Лія він поборе, а потім постраждає за Христа. Нестор переміг, але за це Димитрія стратили – проколовши списами. Християни поховали його тіло, і невдовзі над гробом почали ставатися чуда – від мощів святого витікало запашне і цілюще миро. Тому Церква назвала його Мироточцем. Це миро стало знаком того, що навіть смерть не може спинити дію Божої благодаті, що віра праведника продовжує жити, зміцнюючи тих, хто вірить. Мучеництво святого Димитрія – це свідчення істинної перемоги: його мечем була віра, а щитом – любов. Він не боронив себе, а залишився вірним Христові аж до смерті. Сьогодні приклад святого Димитрія стукає до наших зболених сердець. Ми також стоїмо перед обличчям зла, яке хоче залякати, зламати, знищити все, що справжнє. Наш народ переживає власну Голготу – у війні, в стражданнях, у крові, що проливається за правду, свободу і державну цілісність. І ми бачимо серед нас тих, хто, подібно до святого Димитрія, не відступає – воїнів, медиків, капеланів, волонтерів, людей, які не шукають слави, але день у день свідчать, що любов, сильнішу за страх. У кожному з них воскресає дух мученика: вони не бояться смерті, бо вірять у Життя. Як у давнину імператор Максиміан прагнув викорінити віру Христову, так і сьогодні ворог намагається знищити душу нашого народу, відібрати надію, стерти пам’ять, підмінити правду. Але, як колись у Солуні, де віра святого Димитрія не згасла під ударами імперії, так і в Україні жевріє вогонь Божої сили і правди. Святий великомученик Димитрій стає для нас живим свідком. Його життя – це виклик нашому страху, його вірність – відповідь на наш біль. І поки ми тримаємось за цю віру, що Христос – Господь життя, смерть не матиме останнього слова. І сьогодні, коли наш народ проходить крізь своє випробування, коли кращі сини України стоять на полі бою, а багато храмів зранені війною, постать святого Димитрія нагадує нам: Бог не покидає тих, хто стоїть у правді. Коли ми молимось в Божому храмі, після роздумів про воскресіння сина вдови з Наїна та подвигу святого великомученика Дмитрія, наше серце природно звертається до самого осердя віри – до святині, до цього благословенного місця, де небо торкається землі. Храм – це простір, у якому Божа вічність входить у наш час. Тут Бог не лише слухає, але й промовляє; не лише вислуховує наші молитви, а й перемінює нас. Для нашого українського народу храм завжди був духовною фортецею і джерелом єдності. Довкола нього гуртувалося життя: тут благословляли дітей, молилися за воїнів, тут черпали силу, коли навколо згущувалася темрява. І сьогодні, коли ворог нищить наші міста та святині, ми ще глибше розуміємо: храм – це місце, де кожен може відчути присутність Бога. Саме храм є нашою духовною твердинею, місцем, де народжується відвага і віра. Тут ми черпаємо силу, щоб не впасти у відчай, утверджуємось у надії, щоб вистояти у випробуваннях. Храм – це серце, у якому палає вогонь молитви за воїнів і за справедливий мир. Сьогодні, святкуючи 150-літній ювілей вашого оновленого храму, маємо добру нагоду подякувати Богові за всі ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали. Це також час подяки всім, хто впродовж цих років підтримував і продовжує підтримувати зусилля громади у розбудові церковного життя. Усе, що за благодаттю Божою вам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання й дбають про духовний розвиток спільноти. Поки ми зберігаємо цей храм живим нашою активною участю у богослужіннях, поки підносимо руки до неба у молитві, доти стоятиме Україна і світло Христове не згасне серед темряви війни у нашому народі. Нехай Господь допоможе нам сьогодні, разом із мешканцями міста Наїн, сказати: «Справді, Бог навідався до народу свого» (пор. Лк. 7, 16) – до кожного з нас, до нашого воїнства, до всієї нашої багатостраждальної України. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 26 жовтня 2025 року Божого,с. Погар Детальніше...

Владика Ярослав освятив оновлений храм в с. Добрівляни на Дрогобиччині [фото]

12 жовтня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію с. Добрівляни на Дрогобиччині. У співслужінні о. Петра Костя, адміністратора парафії, та священників Меденицького, Лішнянського деканатів, єпископ відслужив Архиєрейську Літургію та освятив оновлений храм. Детальніше...

Проповідь на вісімнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2025)

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання подає нам розповідь євангелиста Луки про покликання Ісусом Христом перших учнів: Петра, Якова та Івана – синів Заведеєвих (пор. Лк 5, 1-11). Подія відбувається на березі Генезаретського озера або як ще його називали – Галилейського моря. Тут ми зустрічаємо людей, які приходять до Ісуса, та рибалок, які, закінчивши свою працю, полоскали сіті. Ми довідуємося, що рибалки цілу ніч трудилися, однак нічого не впіймали. Неважко здогадатися, який у них був тоді настрій. Напевне, вони не хотіли в той момент бути у центрі уваги і не сподівалися, що серед усіх людей Господь звернеться саме до них. Ісус Христос звертає свій погляд на Симона Петра саме тоді, коли той пережив невдачу і розчарування, та розпочинає з ним діалог. Людська психіка влаштована так, що коли ми переживаємо якусь невдачу чи неуспіх, то бажаємо, щоб про це ніхто не знав, але в таких моментах Бог готовий підтримати нас, розрадити, покликати до чогось більшого. Симон вже трішки знав Ісуса, він чув Його науку в синагозі в Капернаумі, бачив, як Ісус вигнав там нечистого духа (пор. Лк.4,33-36). Після того Ісус був в домі Симона і оздоровив його тещу, а народ, який бачив ці чуда, приносив до дому Симона недужих, й Ісус оздоровляв їх (пор. Лк.4,38-41). Вже тоді Петро побачив, що це не просто наставник, учитель, а Божий Помазаник – Месія. Можливо, це стало причиною того, що він, незважаючи на втому від праці, уважно слухає благовість Господа. У певному моменті Ісусу входить у човен Петра і просить його відплисти від берега, щоб проповідувати. Так човен Петра перетворюється на амвон, з якого Христос проповідує слово Євангелія (пор. Лк. 5, 3). Ісус покликає учнів не на березі, а у човні, який стає місцем досвіду спасіння (пор. Лк. 8,22-25). Човен часто виступає амвоном для Ісуса в його повчальній діяльності (пор. Мр. 4,1; М.т 13,1). Описуючи покликання учнів саме у човні, посеред озера, євангелист Лука бажає оживити всі ці образи і вказати на зв'язок покликання з ризиком, якого можна уникнути з Божою допомогою та необхідністю перебувати в навчанні,віднайшовши душевний спокій. Закликаючи людину до особливої форми служіння, Бог входить в її стан і заохочує відважитися, довіритись Його слову. У Священному Писанні бачимо, як серед грона Христових учнів чітко виділяється роль апостола Петра. Саме його човен Учитель вибирає як амвон для навчання народу, що залишається на березі. Цей човен пливе по широкому морі цього світу так, що, коли світ погибає, він зберігає неушкодженими всіх, хто на ньому. Образ цього спасіння бачимо вже в Старому Завіті – ковчег Ноя за потопу зберіг тих, хто повірив Богові, Який промовляв через Ноя. Так і Петрова Церква збереже неушкодженими всіх, хто довіряє її Керманичу – Господу. І як після потопу голуб приніс до Ноєвого ковчега знак миру (пор. Бут. 7,5 – 8,19), так і після суду – другого приходу нашого Господа, Христос принесе Петровій Церкві радість вічного миру і блаженства. Саме до апостола Петра Ісус звертає свої два заклики: «відплисти від берега» (дослівно: «віддалитись від землі» - пор. Лк. 5,3) і «відплисти на глибоку воду – поступити во глибінь» (пор. Лк. 5,4). Обидва заклики можуть бути витлумачені на двох рівнях – як в їх прямому розумінні певної фізичної активності, так і на духовному рівні – поступове віддалення від земного, ризик і усамітнення з Богом. Петро, не вагаючись, виконує цей «фізичний аспект» Ісусових вказівок, своєю готовністю забезпечуючи собі й майбутню реалізацію духовного виміру цього заклику у Божому провидінні. У певний момент Господь каже Симону Петру закинути сіті. Той спочатку вагається, кажучи, що вже робив це і нічого не впіймав. Проте, коли все ж таки після слів Христових „поступити во глибінь” (Лк.5, 4), він закинув їх, то вловив дуже багато риби, так, що їх човен її не вміщав і потрібною стала допомога інших.  Для Симона Петра розпочати ловитву у невідповідний для цього час було великим викликом. Всі його знають як рибалку, він знавець своєї справи, йому відомо, коли можна впіймати рибу, а коли – ні. Тому всі з подивом споглядали на цей діалог, а Ісус нічого не обіцяв, тільки запрошував. Сіті були вже почищені, нема ніякого сенсу закидати їх знову. Однак Петро переступає через себе, свій досвід, професіоналізм, можна сказати впокорюється: «Наставнику, всю ніч ми трудились й нічого не піймали, але на твоє слово закину сіті» (Лк.5,5). І Бог робить чудо, показує могутність і силу свого Слова. Так буває і в нашому житті: ми все прораховуємо, плануємо, знаємо, як чинити правильно, але часто результат наших старань є мізерним. Досить часто ми безуспішно над чимось трудимось, нам нічого не вдається, ми стривожені, неспокійні. У такі моменти варто замислитись, чи наше заняття благословенне Богом. І навпаки, коли починаємо свою працю згідно Божого слова і поклику, то, незважаючи на зовнішні негаразди, несприятливі обставини, її результат перевищить наші найбільші очікування. Тільки з Богом можемо мати повноту життя. Він єдиний може надати сенсу тим щоденним справам, над якими трудимося. Поки людина думає, що вона є паном природи і господарем свого життя, Господь не вмішується в людське життя, не допомагає і не благословляє. Коли людина зрозуміє свою слабкість і відчує потребу допомоги Божої – тоді Господь посилає її свою милість. Учні за наказом Христа закинули сіті і зловили багато рибин, так що аж рвалися сіті і були заповнені два човни. Крім цього випадку, Євангеліє розповідає нам про ловитву після Христового воскресіння; євангелист Іван розповідає, що тоді було зловлено чітку кількість – 153 рибини (пор. Ів. 21,3-11). Роздумуючи над цими євангельськими подіями, святий Августин робить висновок, що у цих двох риболовлях зображена Церква Христова: у першому – теперішня Церква, а у другому – Церква після воскресіння мертвих – Прославлена. Зараз вона приймає багатьох – і добрих, і злих; після ж воскресіння мертвих вона міститиме тільки добрих, в точно визначеній кількості. Коли Петро побачив це чудо, то багато усвідомив. Він припав перед Ісусом і визнав, що є немічною, слабкою людиною, але завдяки Христу сподобився такого дару. У цьому моменті він щиро відкривається перед Богом: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина» (Лк.5,8). Христос, бачачи це, відразу кличе його до чогось більшого: «Не бійся! Віднині людей будеш ловити» (Лк.5,10). Петро ще не знав, що це означає, але повірив і пішов за Господом, а Той приготував йому величну місію – бути Скалою, на якій Він збудує свою Церкву і пекельні врата її не подолають. І Симон Петро пішов за Христом, був найпершим і найбільшим його учнем, був Главою собору апостолів, але не тому, що Христос наловив йому багато риби. Він пішов за Господом, бо разом з ним заплив на глибину після слухання Слова Божого і прийняв Живе Боже Слово до своєї душі.  Потреба слухати Господа є актуальною не тільки на порозі вибору роду нашої діяльності, а завжди. Впродовж усього нашого життя всі ми – священнослужителі і миряни – повинні слідувати слову Христа: «Поступи во глибину!» Але, що конкретно означають ці слова? Про яку глибину йде мова? Всім людям потрібна глибина: глибина людськості, глибина правдивої християнської віри, глибина автентичності, глибина отриманого дару покликання. Іншими словами, чим би ми не займалися, над чим не трудилися, повинні робити це відповідально і ґрунтовно.  Дорогі брати і сестри! Сьогодні святкуючи 150 літній ювілейний вашого оновленого храму, це добра нагода подякувати Богові за ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали, а також скласти дяку всім, хто впродовж цього періоду підтримував і надалі підтримує наші зусилля в розбудові церковного життя. Усе, що за благодаттю Божою вам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові.  Рівно ж хотілося б, щоб ювілей вашого храму став нагодою для кращого пізнання нашої церковної традиції, спонукою для поглиблення віри, дбайливого передавання її прийдешнім поколінням та мужнього її свідчення у світі, у якому, на жаль, зустрічаємо нові загрозливі тенденції, які, якщо на них належним чином не реагувати, можуть привести до чергової морально-духовної катастрофи – не меншою від тієї, яку світ пережив у ХХ ст. у вигляді комуністичного і нацистського режимів. Тож, як колись так і сьогодні основними запитаннями для кожної людини є: як «бути людиною»? Як навчитися мистецтва життя? Яка дорога веде до щастя? Що маю зробити, щоб мати життя вічне? Відповіді на ці запитання ми можемо почути в храмі, бо храм це місце зустрічі людини з Богом. Ісус на початку свого туземного життя говорить: «Я прийшов нести Добру Навину убогим» (Лк. 4,18).  Люди завжди будуть потребувати Бога, навіть в епоху, коли у світі панує науковий прогрес, технологія і глобалізація: Бога, Який відкрив Себе нам в Ісусі Христі і єднає нас у Вселенській Церкві, щоб ми з Ним і через Нього навчалися правдивого життя, щоб ми зберігали й утілювали критерії справжньої людяності.  Тож довіряймо Богові наше життя, нехай сьогоднішнє Боже слово – Добра новина, буде потіхою і розрадою для всіх нас. А ми продовжуємо молитися до нашого Спасителя, за наше воїнство, за справедливий мир. І віримо, що той, хто довіряє Божому провидінню, хто намагається жити в Божій любові і захищає у ній свій народ і свою Батьківщину є непереможний. Ми молимося сьогодні за справедливий мир в Україні, за наших захисників, волонтерів, за людей доброї волі які солідарні з нами в протистоянні агресору, щоб Божа любов усіх нас кріпила, щоб наша довіра та надія до Бога не маліла. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! + Ярослав 12 жовтня 2025 року Божого,с. Добрівляни Детальніше...

У Дрогобичі завершився ювілейний турнір з мініфутболу серед священників УГКЦ [фото]

08 жовтня у Дрогобичі відбувся десятий турнір з мініфутболу між командами священників Української Греко-Католицької Церкви. Перше місце виборола команда Львівської архиєпархії, друге – Івано-Франківська архиєпархія, третє – Стрийська єпархія. Збірна господарів турніру – Самбірсько-Дрогобицької єпархії – посіла четверте місце. Після завершення змагань владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, вручив командам кубки, грамоти та подякував усім учасникам за дружню атмосферу і чесну гру. Детальніше...