Владика Ярослав: Почуття недостойності, яке виявив сотник не принижує людину, а навпаки − примножує віру в Божу силу зцілення [фото]

21 липня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав храм свв. Володимира і Ольги в м. Дрогобич з нагоди 30-ї річниці заснування даної парафії. Єпископ відслужив Архиєрейську Літургію у співслужінні о. Івана Паньківа (декана Дрогобицького), о. Романа Гринаша (адміністратора храму) та священиків Дрогобицького деканату. Під час богослужіння владика Ярослав уділив ієрейські свячення диякону Остапу Черхавському. Детальніше...

Проповідь на четверту неділю після Зіслання Святого Духа (2024)

  Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Євангеліє четвертої неділі після П’ятидесятниці розповідає про оздоровлення слуги сотника з Капернаума. Ісус простує однією з вулиць міста, за Ним ідуть люди, римський сотник наближається до Ісуса й висловлює Йому своє прохання щодо хворої людини, яка не могла прийти сама (пор. Мт. 8, 5−6). Мабуть, цей сотник чув про силу Ісуса, чув про те, що Ісус оздоровляв хворих людей. Цей римський військовий, звичайно, поганин, мав під своєю владою воїнів, але ця посада не створила для нього жодних перешкод поважати своїх підвладних. Коли один із його слуг важко занедужав, представник римської влади упокорюється перед Ісусом, Учителем із Назарета, і просить у Нього допомоги для слуги. Сотник не сприймає слугу як невільника, йому не байдуже, що той страждає, він ставиться до нього, як до дорогої йому людини, як до ближнього. Цю подію записав і євангелист Лука (пор. Лк. 7, 1−10). Він звернув увагу на деякі описові деталі, а саме на те, що той слуга був дорогий для сотника. Лука також розповідає, що юдейська старшина наполегливо благала за сотника: «Він достойний, щоб ти йому зробив це…» (пор. Лк. 7, 4). Вони просять за сотника-окупанта, який мав стежити, щоб не було повстання, тому що він був достойною людиною, поважав народ, серед якого жив. Для євангелиста Луки було важливо підкреслити те, що бути милим Богові не залежить від крові чи раси, але від страху Божого й любові до ближнього (пор. Ді. 10, 35). Страх поганина щодо Бога виражений у тому, що він збудував синагогу. Страх Божий є початком мудрості (пор. Пс. 111, 10; Прип. 1, 7). Це підстава для врахування його в конкретних учинках, позначених покорою і милосердям. Милосердя сотника робить його відкритим до потреб братів і готовим визнати свою потребу перед Богом. «Коли Господь Ісус пообіцяв, що прийде в дім сотника, щоб вилікувати його слугу, той відповів: Господи, я недостойний, щоб Ти ввійшов під мою покрівлю, але скажи лише слово, і слуга мій видужає. Називаючи себе негідним, він виявив свою гідність, щоб Христос увійшов не тільки в стіни його дому, але і в його серце», – каже святий Августин. Почуття недостойності не принижує людину, а навпаки − примножує віру в Божу силу зцілення. Сотник має це довір’я у Христове Слово, до якого євангелист хоче нас допровадити. Це є певним досвідченням Божої сили і за Його відсутності. Сотник, який не може піти до Ісуса, уже навіть Його не просить, щоби прийшов − він вірить в успішність Божого Слова. Саме це − остаточний пункт віри сотника: змушений крайньою потребою, почувши від інших про Ісуса, свідомий неможливості прийти до Нього, прибігає до посередництва інших, а поінформований, що Ісус надходить, він бачить свою убогість. Із цієї зустрічі народжується безмежна віра в Боже Слово. У такому місці потреба людини зустрічається з Божою силою. «Господи, я недостойний, щоб ти ввійшов під мою покрівлю, але скажи лише слово, і слуга мій видужає» (Мт. 8, 8). На ці слова сотника Ісус відповідає, що ні в кого в Ізраїлі Він не знайшов такої віри (пор. Мт. 8, 10). Святий Йоан Золотоустий, коментуючи цей уривок, пише, що віра сотника була набагато більшою від віри тих, які спустили розслабленого через покрівлю (пор. Мк. 2, 1−12; Лк. 5, 19). «Він ясно знав, що достатньо й одного веління, щоб лежачий устав, тому вважав зайвим приводити Його», – каже святий Йоан Золотоустий. Як сотник прийшов до такої віри? Не читав Писання, не знав Закону, пророцтв. Можемо сказати, зі щоденного досвіду свого життя гідної людини. Він знає, що означає мати владу, дати наказ, він знає про силу слова. Його піддані виконували його слова, яке виявилося безсилим, щоб оздоровити слугу. Проте він вірить у силу Ісусового Слова. «Погани, які не шукали праведности, осягли праведність, і то праведність, що від віри; Ізраїль же, що шукав закону праведности, не досяг закону праведности», – каже апостол Павло (Рим 9, 30−31). Сотникові не потрібно було, щоб Христос приходив до хворого, йому достатньо лише Його Слова. Своєю вірою цей сотник виявляє силу Божого Слова. І наша віра має базуватися на цьому Слові. Це те Слово, яким Бог творить, об’являє Себе і яким спасає. Ця подія відбувається після Нагірної проповіді, у якій Ісус із Божественною владою навчає Словом, а опісля тим самим Словом діє – зціляє. «Він послав своє слово й вилікував їх, і врятував їх із могили», − каже псальмоспівець (Пс. 107, 20). Його Слово − живе й діяльне. Він Сам є Словом Отця. Сотник потребує цього Слова, яке стало подією спасіння. І це є своєрідною притчею про Слово, яке відходить і приходить, воно дане і прийняте, вимовлене й виконане. Почуте слово сотника провадить до його виконання і в людському вимірі. Слова Господа неможливо не почути, і воно доконує те, про що мовить, адже Йому все цілком послушне. Якби хтось не хотів слухати слова свого начальника – сотника, був би визнаний винним, і дійшло б до покарання. Невиконання Слова Господа не веде до покарання. Уже саме невиконання Його Слова є карою, яка провадить того, хто його не почув, до поганого самопочуття й болючого очікування Господа Милосердя, Який є терпеливим і ніколи не забирає Свого благословення. Таким добрим посередником між Ісусом і поганами є апостол Павло, учитель любови, який буде поганам голосити Ісуса, буде заступатися за них і допровадить їх до того, що досвідчать сили спасительного Христового Слова. Саме завдяки вірі Ізраїлю поганин має доступ до Божої обітниці. Бо віра єдина для всіх! Звідси й походить місійна свідомість Церкви в євангелиста Луки. Поганин не йде до Христа. Не може! Не є гідний! То Христос хоче піти до нього і прибуває із силою Свого Слова через посередництво Ізраїлю, спільноти Божого люду. Пізнання Ісуса походить від інших за посередництвом слухання, так само і в доступі до Нього посередниками є інші. «Висилання старших юдейських», які є немовби мостом між Ісусом і поганином, характерне для євангелиста Луки. Ізраїль виконує функцію тайни спасіння для поган, щоб кожна людина побачила спасіння Боже (пор. Лк. 3, 6). Варто підкреслити, що чудо відбувається за відсутності Ісуса, завдяки вірі поганина в силу Божого Слова, почутого лише через ізраїльських посередників. Це стан поган, які приходять до віри через пасхальні події, слухаючи Слово за посередництвом Церкви. Ісус голосив спасіння вбогим через Своє Слово, проте тепер воно діяльніше й діє навіть за Його відсутності, довершуючи спасіння кожного, хто його приймає з вірою, у покорі та довірі. Ісус не каже: «Нехай твій слуга буде здоровий», але: «Йди, хай тобі станеться за твоєю вірою!» (пор. Мт. 8, 13). Те, що в цю хвилину відбулося оздоровлення, засвідчує, що сотник є людиною віри, тобто належить до нового народу Божого, який покликаний прийняти спасіння. Так сталося з Авраамом, який увірував, і йому це було пораховано за оправдання (пор. Рим. 4, 9), і була дана обітниця його нащадкам. Віра сотника веде до оправдання, а отже − до спасіння, як і віра Авраама. Тому правдиві нащадки Авраама – це передусім ті, що увірували. Люди, які на прохання сотника були посередниками в місії оздоровлення, свідчать, що воно здійснилося. І сталося завдяки вірі сотника в Ісуса Христа. Слово Ісуса є зерном, яке може бути прийняте і вирости лише в землі віри. Без віри зерно Слова не може перемінитися в «дерево», а його сила залишиться безплідною. Дорогі у Христі! Євангельська благовість про сотника слугує для оживлення нашої віри. Описуючи цю подію, євангелисти запевняють нас, що Боже Слово, безперечно, дієве, але лише для того, хто має віру: «…все можливо тому, хто вірує» (пор. Мк. 9, 23), бо для Бога немає нічого неможливого (пор. Лк. 1, 37). Плекаймо й ми таку віру скажімо Христові, Господи прийди до України, бо наш народ стікає кров’ю, скажи тільки слово, – цілюще слово Отця, щоб те цілюще Боже слово в усій своїй повноті виявилося в тілі нашого багатостраждального українського народу. Господи, скажи тільки слово іТвій народ Твоєю силою переможе, – переможе свій біль і його причину. Скажи тільки слово і врятуй нас від агресора, щобперемога України була перемогою Божої сили над ницістю і зухвальством московії!А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 21 липня 2024 року Божого,м. Дрогобич   Детальніше...

У храмі Успіння Пресвятої Богородиці в Дрогобичі відбулись ієрейські свячення [фото]

20 липня, у свято св. пророка Іллі, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у храмі Успіння Пресвятої Богородиці, в м. Дрогобич. Під час богослужіння єпископ уділив священичі свячення дияконам Володимиру Мисіву і Михайлу Бонку. Детальніше...

Проповідь у день пам’яті святого пророка Іллі (2024)

Дорогі у Христі брати і сестри!  Сьогодні Церква молитовно вшановує памʼять святого пророка Іллі. Цей пророк Господній жив близько трьох тисяч років тому. Світ перебував у поганстві, а віру в істинного Бога зберігали ізраїльтяни. Однак і цей народ крок за кроком почав забувати свого Бога, часто зрікався своєї віри і впадав у гріхи відступництва. Господь, бачачи духовний занепад людства, посилав у світ пророків, які прикладом свого життя і своєю проповіддю навертали людей до правдивого Бога та готували їх до приходу Месії. Одним із таких сильним духом і вірою пророків був Ілля Тесвітянин, ім’я якого означає «міць Господня». З молодих років Ілля присвятив своє життя Єдиному Богові, оселився в пустелі та провадив життя в суворому пості й молитві. Покликаний до пророчого служіння за ізраїльського царя Ахава, пророк Ілля став полум'яним ревнителем щирої віри і благочестя. У ті часи ізраїльський народ залишав Єдиного Бога, відпадав від віри своїх батьків і вклонявся поганським ідолам. Особливо підтримувала ідолослужіння дружина царя Ахава – язичниця Єзавель. Спостерігаючи відступництво й моральний занепад свого народу унаслідок поклоніння ідолові Ваалу, пророк Ілля почав викривати царя Ахава в безчесті, переконувати його покаятись і навернутись до істинного Бога. Коли цар не послухав пророка, Ілля оголосив, що в покарання на землі три роки не буде ані дощу, ані роси, а засуха припиниться тільки за його молитвою. Господь, рятуючи пророка від рук цариці Єзавелі, послав його в таємне місце біля потоку Керіт. Поживу св. Іллі приносили ворони. Коли цей потік висох, Господь послав пророка в Сарепту Сидонську, до бідної вдови, яка страждала разом із дітьми та готувалася зустріти голодну смерть. На прохання пророка вона приготувала йому опріснок з останньої жмені борошна та залишків олії. З того моменту, за благословенням пророка Іллі, борошно й олія ніколи більше не закінчувалися в домі вдови протягом усього періоду голоду. Після закінчення трьох років посухи Господь послав Іллю до царя Ахава для припинення нещастя. Пророк наказав цареві зібрати на горі Кармель весь Ізраїль і жерців божків Ваала та Ашери. Коли люди зібралися, пророк запропонував спорудити два жертовники: один — від жерців Ваала, інший — від пророка Іллі для служіння істинному Богові, і на який з них спаде вогонь із неба – це стане вказівкою, чий Бог істинний. Першими приступили до жертвоприношення жерці Ваала, але, незважаючи на всі їхні зусилля, ніякого дива не сталося, і так виявилася облудна природа ідола. Тоді Ілля закликав народ наблизитися, вчиняючи його учасником своєї молитви. Далі він спорудив вівтар, узявши 12 каменів − символ 12 поколінь Ізраїля. Ілля просив, щоб об’явилася Господня істина, щоб Господь втрутився й навернув свій народ до пізнання, Ким насправді є його Бог. Тоді з неба зійшов вогонь, який спалив жертву Іллі. Народ уже не мав сумнівів, бо Боже милосердя вийшло назустріч його слабкості. Ця старозавітна подія, по-перше, ще раз пригадує нам першу заповідь − поклонятися Єдиному Богові, по-друге, навчає, що першочерговим завданням молитви є навернення. Там, де зникає Бог, людина потрапляє в рабство ідолопоклонства, як показали тоталітарні режими та сучасні ідеології. Натомість справжнє поклоніння Богові означає віддати себе Йому та Божому Провидінню. Життєвий шлях пророка Іллі, з одного боку, наповнений унікальним досвідом Бога, надзвичайними чудесами та повагою серед вірних Богові людей. З іншого боку, це дорога повного зречення, надзвичайної аскези, великої відваги, постійних небезпек для життя, вигнання, самотності, виснаження та розчарувань. Життя Іллі записане у Святому Письмі для того, щоб дати нам приклад справжнього життя й показати, що з Богом і по-Божому можливо жити навіть тоді, коли все навколо виглядає найменш сприятливим для цього, і що Бог завжди вірний Своїм людям. За свою полум'яну віру та ревність пророк Ілля був узятий живим на Небеса у вогненній колісниці. Тому на іконах святого пророка зображують на палаючий колісниці, яка возноситься на небо, запряжена крилатими кіньми. Свідком сходження Іллі на небо став пророк Єлисей. Разом із плащем, який упав з плеча святого пророка Іллі, Єлисей отримав дар пророчого духа. Святий пророк Ілля втішається великим почитанням серед побожних людей, зокрема і в нашому українському народі. Перший храм, збудований у Києві ще за часів князя Ігоря, був присвячений цьому великому пророкові. Охрестившись, свята рівноапостольна княгиня Ольга збудувала храм пророка Іллі у себе на батьківщині, у селі Вибути. Від часів Володимирового Хрещення 988 р. у багатьох наших містах і селах постали посвячені йому храми. Дорогі браття і сестри! Упродовж історії повторюється старозавітна подія, про яку ми сьогодні згадували. Людство поступово відходить від віри в істинного Бога, як за часів пророка Іллі, і як наслідок цього – від істини, яку відкрив Бог. Цю правдиву віру спотворюють численні неправдиві вірування, у яких від Божественної Істини залишається лише зовнішня оболонка, тобто терміни (слова), позбавлені змісту й суті, не підтверджені життям. Ідеали любові, смирення, лагідності, терпеливості, цнотливості, самопожертви розтоптані. Натомість поширюються культи різних аморальних ідеологій, війни, чвари неймовірної гордості, насильства, агресії. У таких сумних обставинах продовжує звучати голос Іллі, який ревно нагадує про віру в Єдиного Бога, закликає до виконання Його заповідей і відвертає від поклоніння ідолам цього світу. Святий пророк Ілля є, був і завжди буде тим світильником про який говорить наш Господь. Нині він молиться за нас, щоб спаслися душі наші і питає кожного (подібно як колись Єлисея), хто з вірою до нього звертається: «Проси, що маю тобі зробити..», тож просімо проперемогу над видимими і невидимими ворогами України, про захист та свободу нашого народу, про перемогу воїнів правди над ордою темряви, просімо однодумність та мир на нашій землі. Небесна поміч була необхідна для відновлення і проголошення незалежності нашої держави. Вона конечно потрібна і сьогодні, особливо коли всі ми стоїмо перед випробуванням війни агресора. Улюблені у Христі! Вшановуючи сьогодні пам’ять великого пророка Іллі, навчімось від нього та багатьох подвижників і свідків віри нашої Церкви отої живої віри та ревності у сповненні християнських обов’язків. Прохаймо їхнього заступництва, щоб і ми могли бути свідками Правди-Христа в наших родинах, парафіях, у нашому народі; щоб і ми не були байдужі, коли йдеться про добро нашої Церкви й народу; щоб понад усе старалися про поширення Христового Духа чи то у спільноті церковній, чи на місці нашої праці або навчання. Нехай літургійне прохання за добрий стан святих Божих Церков та з’єднання всіх буде молитвою не тільки наших уст, але й щоденним християнським завданням. Рівно ж сьогодні радо хочу привітати нововисвячених наших ієреїв, які благодаттю Святого Духа вступили у Христове священство. Дорогі отці, Бог сьогодні повністю змінює ваше життя, сьогодні ви пов’язуєте своє життя з Христом і Його Церквою назавжди. Просіть Господа, щоб гідно виконати Його волю у всьому, щоби осягнути освячення душі та вічне спасіння. Не лякайся труднощів та випробовувань, бо Господь обіцяв зодягнути священиків спасінням, щоб його святі раділи вельми (пор. Пс 132, 16). Пам’ятайте, що Церква сьогодні потребує не просто лідерів, а добрих пастирів, які будуть готові віддати своє життя за свою паству. Тому просіть сьогодні у цій Божественній літургії, підчас якої ви отримаєте цей великий дар священства, щоб ви були такими пастирями, які не будуть думати про себе, свою вигоду, мрії та амбіції, але будуть насамперед думати про Бога і цього Бога будуть проповідувати, до кого будуть послані на служіння. Нехай Господь наділить наших ієреїв дарами Святого Духа, любов’ю до богослужінь, даром слова та добрим серцем здатним служити потребуючим ближнім. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 20 липня 2024 року Божого,м. Дрогобич   Детальніше...

Владика Ярослав: Святий Володимир Великий запалив нам світильник християнської віри, який освітлює нам шлях впродовж століть [фото]

15 липня, у свято св. Володимира Великого, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію Прокатедрального собору Покрова Пресвятої Богородиці в м. Самбір та очолив Архиєрейську Літургію у співслужінні владики Андрія Рабія, єпископа-помічника Вінніпезької Архієпархії УГКЦ у Канаді, о. Богдана Добрянського (декана Самбірського), о. Володимира Коркуни (адміністратора парафії) та священиків Самбірського деканату. Святу Літургію возвеличив спів хору "Літанія" (кер. Любов Шийка). Детальніше...

Проповідь у свято св. Володимира Великого (2024)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Святкуючи пам’ять св. Володимира Великого, ми подумки звертаємо свій погляд у далекий 988 р., коли цей рівноапостольний святий хрестив Русь-Україну. Наша УГКЦ є Церквою Свято-Володимирового Хрещення, тому для нас цей святий є дуже близьким.Він походить з нашого народу; він запалив нам світильник християнської віри, який освітлює нам шлях впродовж століть; він дарував нам основу, на якій будуємо своє особисте, родинне, суспільно-культурне і державне життя, тому й переживаємо цей день по-особливому. Якщо поглянемо вглиб історії, то побачимо, що християнська віра не була чимось новим для нашого народу. Побожнепередання розповідає, що першим християнським проповідником на землях нашої держави був св. Апостол Андрій Первозванний, який побував на київських горах і прорік, що ця земля стане християнською. Маємо історичну певність, що на нашій землі вже з першого століття проповідувано Христову науку святим Климентієм Папою Римським, який закінчив своє трудолюбиве мучениче життя у Криму, і його мощі знаходяться у Києві, в Печерській Лаврі. В ІХ-му ст. на слов'янських землях проповідували євангельське вчення святі брати Кирило і Методій. Київський князі Аскольд ще у 867 р.прийняли світло Христового Євангелія і підписували свої договори християнськими іменами. Бабця св. Володимира, св. княгиня Ольга, охрестилась ще у 947 р. Проте це були тільки паростки християнства. Розрослось воно на наших землях у буйне дерево, що зродило численні плоди святості, саме завдяки св. Володимиру Великому. Ось чому ми так урочисто звершуємо його пам’ять. Князь Володимир був великим цього світу, мав потужну владу, але напевне відчував, що для того, щоб його держава була міцною, вона має стояти на міцному фундаменті – Христовій вірі. Сьогодні можемо тільки здогадуватись, наскільки непростим був його шлях у пошуках цієї духовної основи. Тропар сьогоднішнього дня каже, що він був «як купець євангельський, що шукає дорогоцінної перли». Літописна легенда розповідає нам, що він розглядав різні релігії, поки переконався, що має охрестити свій народ і себе у Христовій вірі. І зробивши свій вибір, тобто «знайшовши дорогоцінну перлину – Христа», як розповідає нам сьогоднішній Тропар, св. Володимир прикладом власного життя та поведінки явив переображаючу силу Христового Євангелія. Господь виявив на ньому чудо, яке творить з людьми свята віра. Церковна традиція розповідає нам, що він кардинально змінив спосіб свого життя і з грішного та жорстокого поганина перетворився на богобоязливого християнина. Невипадково у літургійних текстах його названо «другим Павлом».Саме про нього митрополит Іларіон так каже: «Ти давав милостиню тим, що просили, одягав нагих, кормив голодних і спрагнених, помагав недужим і викупляв боржників, звільняв невільників. Твої щедроти і милостині ще й сьогодні люди згадують». Св. Володимир Великий сам пережив власне Хрещення як духовне свято, і зі своїм народом захотів поділитися радістю від того, що знайшов завдяки своїм духовним пошукам. В його особі бачимо людину, котра щиро навернувшись до Бога, вже не шукає компромісів із голосом совісті та не старається маніпулювати Божими правдами для власної користі. Одружившись із Анною, сестрою грецьких імператорів Константина та Василія, дбає про навернення та гідне християнське життя своєї родини. Найперше охрещує своїх 12-ох синів в Києві при джерелі на місці, яке зараз звуть Хрещатиком. А після цього, як згадує митрополит Іларіон: «Він наказав по всій землі христитися в ім’яОтця, і Сина, і Святого Духа... І ні один чоловік не противився його благочестивому повелінню». Від святого Володимира, як від світильника, запалилися свічі віри в серцях наших предків. Віра очистила їх від омани ідолопоклонства і просвітила Христовим благовістям. Християнські цінності, які він прийняв, стали вирішальними у житті нашого народу на багато століть уперед. Християнська віра заклала основи нашої культури, писемності, мистецтва, архітектури; розвинулись церковні структури, чернецтво, місійна діяльність, політичний устрій… Наша християнська віра стала наріжним каменем українських сімейних, родинних цінностей і традицій та фундаментом нашого громадського життя і суспільної моралі. Віра, яку Господь дарував нашому народу через Рівноапостольного князя Володимира, принесла достойні плоди духа — багатьох святих і праведників. Приклад рівноапостольного Володимира є для нас особливо повчальним. В його особі можемо спостерігати самих себе, з мінливістю нашої поведінки, з усіма нашими поривами і падіннями. Кожна людина у власному житті перебуває у пошуках. Ким ми не булиб, яке соціальне становище не займали б, якими матеріальними статками не володіли б, рано чи пізно ми шукаємо вічне, відчуваємо потребу у духовному фундаменті. І ось саме князь Володимир сьогодні нам вказує, де треба шукати сенс свого життя – у Христі Ісусі. Він демонструє, що зустріч з Христом має вилитися у власну духовну переміну, внутрішнє навернення, адже ніщо так не може зашкодити Христовій Церкві, як той, хто ніби визнає себе християнином, але в той же час бере хабарі, поступає несправедливо, зраджує, обманює, краде, тощо. Цей святий князь каже нам, що не можна ховати світильника своєї віри, а слід виносити його на видне місце, щоб той запалював вірою тих, хто нас оточує. Він повчає нас, що наша віра не може бути замкненою у стінах нашого дому чи храму, а має виходити на вулиці і облагороджувати, змінювати на краще наше суспільство. Дорогі в Христі, сьогодні ми також святкуємо День української державності.  Метою відзначення свята є закріплення зв'язку між сучасними українцями та їхніми предками, які протягом багатьох поколінь будували державу для українського народу. Це державне свято призначено для виховання у всіх громадян України розуміння того, що наш народ має багатовіковий досвід у державотворенні, власну культуру, духовність, самобутність та український характер. Воно запроваджено на утвердження спадкоємності понад тисячолітньої історії українського державотворення, що засвідчується першими згадками про заснування міста Києва, про історичні події, пов’язані з діяльністю видатного державотворця київського князя Володимира Великого, понад усе хрещення Руси-України. Щиро вітаю вас із цими святами, і бажаю всім, щоб ми цього дня насамперед відкрили в собі, у своєму серці, істину про те, що ми є християни, спадкоємцями віри рівноапостольного князя Володимира, лише тоді ми зможемо гідно вшанувати його пам’ять. А сьогодні коли московія як агресор, хоче знищити нашу державність, хоче вкотре позбавити нас права бути вільними на своїй свобідній, незалежній землі,ми можемо перемогти ворога силою Божою, яка діє в нас. Тож молімося, аби ласкавий Господь захоронив наш народ від усякого лиха. Небесна поміч була необхідна для відновлення і проголошення незалежності нашої держави. Вона конечно потрібна і сьогодні, особливо коли всі ми стоїмо перед випробуванням війни агресора. Молімося за перемогу воїнів правди над ордою темряви, молімось за захист та свободу нашої землі, нашого народу, об’єднаймося в обороні нашої соборної Держави. Бог на стороні тих, хто бореться за правду, істину і  справедливість. І саме такою є теперішня боротьба нашого народу. Це боротьба світла проти темряви, любові проти ненависті, правди проти брехні. У цей святковий День української державності закликаю всіх нас взяти на себе особисту відповідальність за цей дар Незалежності для нашого народу, для неї з посвятою працювати та за неї гаряче молитися. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! + Ярослав 15 липня 2024 року Божого,м. Самбір Детальніше...

Владика Борис Ґудзяк у Биличах: У нашому житті постійно довершуються чудесні Божі діла, тож ми не сумніваємось у тому, що Господь є з людиною

29 червня, у Неділю Всіх Святих, відбулась загальноєпархіальна проща до с. Биличі на Старосамбірщині. Божественну Літургію очолив владика Борис Ґудзяк, митрополит Філадельфійський, у співслуужінні владики Ярослави, єпископа Самбірсько-Дрогобицького, владики Григорія, єпископа-помічника, о. Павла Коляси (декана Добромильського), о. Володимира Нестера (адміністратор відпустового місця) та священиків єпархії. Щорічно участь у прощі беруть тисячі вірних, з яких чимало прибувають до Билич пішки. Детальніше...

У м. Турка відсвяткували 20-у річницю освячення храму святих апостолів Петра й Павла [фото]

29 червня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію св. апостолів Петра й Павла в м. Турка. З нагоди 20-ліття освячення місцевого храму єпископ відслужив Архиєрейську Літургію у співслужінні о. Тараса Більо (декана Турківського та адміністратора парафії) та священиків Турківського деканату. Детальніше...

Проповідь з нагоди празника св. Апостолів Петра і Павла (2024)

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні наша Церква торжественно величає пам’ять двох великих благовісників Христової Євангелії – вірних Христових апостолів – палаючого вірою Петра, та славного мудрістю Павла. Звеличуємо їх сьогодні, як Первоверховних, бо вони й справді найбільше потрудилися для слави Божої, для проповіді святої Євангелії. Тому всі ми зібрані сьогодні на їхньому торжестві, щиро бажаємо почерпнути із цієї багатої криниці життя та мудрості, котру наповнили славні учні Христові свідоцтвом своєї віри, любові та апостольської посвяти. Хто ж такі ці посланці Святої Тройці і ловці світу, – як Церква їх возвеличує у богослужбових стихирах, – що одержали від Бога богорозумні крила, пролетіли весь світ, піднеслись до неба і стали підвалинами Церкви, що, обійшовши всю землю, благодаттю Святого Духа збагатили поганський світ? Достойний приклад святості життя та важлива місія, поручена їм Христом, спонукує Святу Церкву почитати їхню пам’ять в один день. Хоча мабуть не один з нас, заглиблюючись в життя та діяння апостольське, зауважить між ними істотну різницю за походженням, станом, освітою, а навіть за людськими якостями характеру. І в цьому – великий промисел Господній, Котрий цінує та любить кожну людську особу, покликує людину до святості такою, якою вона є, тільки щоб її серце було готове відкритися на Божу волю, відповісти на Його запрошення. Ось чому ці два різні апостоли, хоч, можливо, по-людському деколи слабкі та немічні, однак запалені спільною любов’ю до Христа, натхненні Святим Духом, є подібними між собою в апостольській ревності, в дбайливості за спасіння людських душ. З огляду на їхню живу віру та відважну проповідь Євангелія, через те, що вони віддали своє життя Христові аж до мученицької смерті ми справедливо іменуємо їх підвалинами Христової Церкви. Одного разу Ісус запитав своїх учнів: «За кого мають люди Сина Чоловічого?» Ті відповіли: «Одні за Йоана Хрестителя, інші за Іллю, ще інші за Єремію або одного з пророків». «На вашу ж думку, – до них каже, – хто я?» Озвався Симон Петро і заявляє: «Ти – Христос, Бога живого син». Далі каже Христос до Симона: «Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний» (Мт.16,17). Лише Отець Небесний, який знає Христа, як свого Сина, міг відкрити, Симону, сину Йони, розуміння Таїнства Пресвятої Тройці. Одинокий Бог міг відкрити людині «з тіла і крові», цю таємницю, яка є прихована в самому Бозі: Отці і Сині бо, «[…] ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити» – каже нам священне Писання (пор. Мт.11,27). В цей момент визнання віри у Сина Божого Симон Петро стає посеред «благословенних», тобто посеред тих, яким Отець відкриває таємницю Сина, а Син відкриває таємницю Отця. «Я прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі, що ти затаїв це від мудрих та розумних і що відкрив це немовлятам» (Мт.11,25) – каже Ісус. Саме в момент свого визнання віри Петро стає одним із них. Він стає одним із цих «немовлят», яким Отець дозволяє пізнати свою таємницю в Сині, а Син свою таємницю в Отці. Це пізнання є нерозривно поєднане з «радістю в Святому Дусі», як про це читаємо в євангелиста Луки (пор. Лк.10,21). Петрове визнання біля Кесарії Филипової і є моментом саме такої Христової радості. Коли апостол Петро визнає Ісуса Месією і Сином Божим. Відповідно до цього йому дається особливе доручення через три символи: камінь, який стає фундаментом будівлі, ключ і зв'язування та розв’язування. Каже Ісус: «Тож і я тобі заявляю, що ти — Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву» (Мт. 16, 18). Що саме говорить Господь Петрові цими словами? Яку обіцянку Він дає йому і яке доручення Він доручає йому? Якщо ми хочемо зрозуміти значення слів Ісуса, нам буде важливо пам'ятати, що Євангелія нам розповідає про три різні ситуації, в яких Господь, кожного разу певним чином, передає Петрові завдання, яке буде йому доручено. Ісус – будівничий, Петро – скеля, тверда основа, на якій Ісус будує. Ісус будує на скелі, не на піску щоб будівля стояла міцно (пор. Мт. 7,26-27).  Цей образ говорить про те, що Петрові довірена місія, яка служить кріпості і непохитності Церкви. Цей образ будівлі Христос тепер відносить до Царства Божого, в яке входиться немовби через двері. Той хто має ключі може ввійти і впустити інших, або закрити двері. Христос є Будівничий і Голова Церкви (Еф. 1,22), а Петро виступає Його слугою. Ключі були символом влади, якою господар наділяв домоуправителя. Таким чином у євангелиста Матея служіння Петра виражене заповіддю Христа – в’язати і розв’язувати, тобто забороняти чи дозволяти. Петро буде здійснювати це служіння силою віри, яку сповідує, і в якій утверджуватиме братів. Йому довірені ключі Царства небесного, що є символом влади приймати рішення. А Царство розпочинається вже тут, на землі, і зростає на пізнанні, яким Отець знає Сина, а Син Отця. Коли це пізнання приймається людськими душами, то разом з ним приймається також «радість у Святому Дусі». Таким чином святий Петро відкриває двері Небесного Царства ключами сильної віри – визнаючи Ісуса Христа Сином Божим – Дверима Царства Божого (пор. Йо. 10, 7-9). А відтак запрошує кожного з нас також увійти через ці відчинені двері, увірувати у Христа і визнати його своїм Спасителем. Даймо і ми сьогодні відповідь на це питання Ісуса, яке він поставив апостолу Петру: «Хто я для тебе?». Віра в Ісуса Христа – ось це ключ Петра. І він не сам, не самостійно, зрозумів, хто ж насправді є Ісус з Назарету. Це Отець Небесний зі своєї милості відкрив йому і дав це зрозуміти серцем. Пізніше, коли учні та жінки мироносиці побачили воскреслого Христа, вони відразу бігли до Петра, щоб з ним поговорити щоб йому свідчити. А головне, звіритися, чи він так само вірить, як і вони.   Сьогодні свята Церква, згадує пам'ять апостола Петра. Це – день, коли він віддав своє життя за Христа, «Сина Бога живого». Цей день є вибраний Божим провидінням під кінець земної мандрівки апостола. Ми знаємо, що «тіло і кров» не одноразово під час його земної подорожі виявляли його людську слабкість. Ми пам’ятаємо, як він гірко плакав, коли відрікся свого Вчителя, в часі Христових страстей. Сьогоднішня Літургія пригадує нам також той момент, коли Петро був близький своєї смерті в єрусалимському ув’язненні. Однак, незважаючи на всі людські слабкості і загрози, те, що «відкрив йому Отець», завжди було сильнішим від «тіла і крові». На Петрі Христос будує свою Церкву неначе на скелі. Таким чином являючи нам, що світло і благодать були завжди сильнішими від усіляких людських слабкостей, аж до моменту остаточного свідчення. Саме апостоли, очолювані святим Петром впорядкували Церкву, засновану Христом. Вони отримали  місію поширити цю Церкву по всьому світі, коли Христос сказав їм: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт. 28. 19-20). У нашому символі віри ми визнаємо, що віримо у єдину, святу, соборну і апостольську Церкву. Апостольською Церква є тому, що основана на апостолах, бо, як говорить апостол Павло у посланні до Ефесян, побудована «на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем – сам Ісус Христос» (пор. Еф.2, 20). В сьогоднішній день Петро разом із Павлом промовляють: «Я вже готовий на ливну жертву, і час мого відходу настав. Я боровся доброю борнею, скінчив біг - віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя; та не лише мені, але всім тим, що з любов'ю чекали на його появу» (2 Тим.4,6-8). Павло, який до того був Савлом з Тарсу, що в Кілікії, є тим, який «полюбив прихід Господа». Він полюбив його любов’ю великою і ревною, а подекуди надзвичайно відчайдушною. Можна сказати, що він полюбив Господа з такою самою силою і ревність з якою переслідував. Знаємо, що Павло, коли ще був Савлом, боровся проти приходу Господа. Його серце було наче на протилежному кінці щодо тих «немовлят», яким Отець об’явив Сина, а Син Отця. Павло не хотів прийняти цього об’явлення і відкидував його, залишаючись вірним Старому заповітові. Не було в ньому цієї «радості в Святому Дусі». Натомість був він сповнений ворожості і ненависті до Христа, апостолів і тих, що прийняли Ісуса. Однак настав день, коли «Господь став при Павлі» (пор. 2 Тим.4,17). Господь з’явився в усій силі свого воскресіння, звалив Савла на землю і осліпив його не для того, щоб покарати, але щоб навернути. Як сам пізніше скаже: «Проте, Господь став при мені й підкріпив мене, щоб проповідь здійснилася через мене та щоб усі погани її чули» (2 Тим.4,17). Своє апостольське служіння святі апостоли Петро та Павло пройшли з такою ревністю, яка проявляється тільки із постійним співдіянням з Божою волею та благодаттю. Їхні думки були зайняті тільки одним, як можна найкраще виповнити своє земне покликання. «Горе мені, – звертається апостол до своєї совісті, – коли б ми не проповідували, коли б ми не виконували свого обов’язку» (пор. І Кор. 9,16). Святі апостоли Петро та Павло докладали всіх зусиль, щоб поширювати Христову Церкву по всьому світі. На той час це було дуже нелегко. Апостол Павло описує свою працю так: «Куди більше в працях… в тюрмах, під ударами надмірно, у смертельних небезпеках часто … у праці та втомі, в недосипаннях, у голоді та спразі, часто в постах, у холоді й наготі!» (ІІ Кор. 11, 23-27). Вони готові були віддати за Христа все, що мали: «Господи, – сказав Петро до нього, – з тобою я готовий піти й у тюрму, й на смерть» (Лк. 22, 33). Подібно говорить і апостол Павло: «Таж я готовий не тільки бути зв’язаний, але й життя своє покласти в Єрусалимі за ім’я Господа Ісуса» (Ді. 21,13). Саме це вони і зробили, віддавши своє життя за Христа. Дорогі у Христі брати і сестри! Століттями наша Церква втішається тим, що є в єдності віри і в повному сопричасті зі Святим Петром і його наступниками – римськими архиєреями. Це часто нам коштувало переслідування, за це герої віри зазнавали мук і тортур. Але Ісус запевнив: де є Петро і ті, хто підтримує єдність з ним, ворота пекельні їх не подолають. Більше того, якщо християнська спільнота вірно буде свідчити Євангеліє, то падатимуть всілякі гріховні брами і ворота в людських серцях. Бо сила світла Євангелія, яке проголошували Христові учні, здатна руйнувати твердині гріха, помилкові переконання і преображати людину із середини. Як це сталося з апостолом народів – Павлом. Тому, вшановуючи сьогодні пам’ять Верховних апостолів Петра та Павла, щиро хочу привітати всіх парафіян, із двадцятою річницею освячення вашої святині. За цей час свого існування цей храм прийняв тисячі людей, які зверталися у молитві до Господа й були вислухані. Сюди приходили дорослі й діти, тут вірні нашої Церкви приймали різні Тайни; звідси, із цієї церкви, тіла багатьох наших християн провадили на вічний спочинок. Священики, які служать у цьому храмі, допомогли багатьом вірним через Божу благодать стати прощеними від гріха і здобути небесне Царство. Сьогодні, коли святкуємо двадцяту річницю вашого храму, хочу наголосити на тому, що він був і залишається духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, школою духовної і національної свідомості. Немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго і мудрого громадянина. Нехай Господь, за молитвами Пречистої Богородиці, та святих Верховних апостолів Петра і Павла, та всіх святих яких видала українська земля, дарує нам натхнення для ревного служіння у Христовій Церкві, щоб славилося пресвяте Його Ім’я в нашому народі. У нинішніх умовах війни, бачачи довкола себе смерть, розруху і темряву, ми прагнемо зберегти в нашій боротьбі віру, світло серед темряви. Хочемо, щоб життя перемогло смерть. Тож молімо нашого Господа, щоб Він зміцнив нашу віру, вислухав нашу посильну молитву, благослови благовірному народу нашому перемогу над окупантом, наблизив перемогу та подав нам справедливий мир. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав 29 червня 2024 року Божого,м. Турка Детальніше...

Владика Ярослав відслужив Божественну Літургію у Прокатедральному соборі з нагоди 35-ліття виходу УГКЦ із підпілля [фото]

16 червня, у неділю святих отців I-го Вселенського Собору, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Прокатедральному соборі Покрова Пресвятої Богородиці в м. Самбір. Єпископу співслужили протоігумен Львівської провінції отців редемптористів о. Володимир Борейко, о. Володимир Коркуна (адміністратор парафії), о. Михайло Волошин, ЧНІ, та інші священнослужителі. Детальніше...