Владика Ярослав: Святі Отці І Вселенського Собору залишили нам приклад вірності Христові та Його Церкві [фото]

24 травня, у неділю Святих Отців І Вселенського Собору, владика Ярослав, єпископ Самбрісько-Дрогобицький, здійснив душпастирські відвідини храму пророка Іллі у м.Трускавець. У співслужінні о. Ярослава Шафрана, адміністратора парафії, о. Василя Копичина і священників Трускавецького деканату, архиєрей очолив Божественну Літургію. Детальніше...

Проповідь на неділю Святих Отців І Нікейського Собору (2026)

  Слава Ісусу Христу!Дорогі в Христі брати і сестри! Сьогоднішня неділя є особливою. Ми перебуваємо між двома великими святами — Вознесінням Господнім і Зісланням Святого Духа. Христос уже вознісся до Отця, але Церква ще очікує на повноту дару П’ятидесятниці. І саме в цей час Церква ставить перед нашими очима святих Отців І Вселенського Собору — тих, які зберегли єдність віри та правду про Христа. Щонеділі, коли Церква проголошує Символ Віри, лунають слова Нікейського Собору — і кожного разу, промовляючи їх, ми з'єднуємось із тими єпископами, які зібрались у Нікеї, щоб захистити не букву догми, а саму можливість людського спасіння. Собор боронив Церкву від аріанства — спокуси перетворити християнство з віри Передання, отриманого крізь віки, на віру зручну, спрощену, зрозумілу людському розуму. Привабливість аріанства саме в тому і полягала: воно знімало напругу таємниці, вкладало Бога в людські категорії. Але Отці розуміли — питання тут не філологічне і не філософське. Питання сотеріологічне: якщо Христос не справжній Бог, то на Хресті між нами і Богом так і лишається нездоланна прірва, і спасіння — лише красива ілюзія. Тому вони боролись не за перемогу в богословській суперечці, а за живу людину — за її зустріч із справжнім Богом, за її вічну долю. І ця боротьба коштувала дорого: вигнань, самотності, тиску з боку влади і власного оточення. Але саме тут відкривається інша, не менш важлива правда — правда про природу церковної єдності. Справжня єдність не є миром за будь-яку ціну і не тишею, купленою замовчуванням істини. Отці Нікеї показали: є речі, у яких поступатись не можна — не з упертості, а з любові до тих, кому ця правда потрібна для спасіння. Сьогодні, коли ми згадуємо Отців І Нікейського Собору, Церква нагадує нам велику істину: Бог провадить Церкву через соборове діяння. Коли у IV столітті з’явилося лжеучення Арія, яке заперечувало Божество Христа, єпископи з усього світу зібралися разом на Соборі в Нікеї. Вони не вирішували справ віри кожен окремо, не будували «своїх правд». Вони шукали істину разом, у Святому Дусі, у єдності Церкви. Саме тому Собор став перемогою правдивої віри над розділенням і єрессю. І це дуже важливий урок для нашого часу. Бо сьогодні також є велика спокуса — творити «своє християнство», жити без Церкви, без послуху, без духовної відповідальності. Людина починає казати: «Мені не потрібна Церква, мені достатньо лише Бога в душі». Але Христос не залишив нам лише «приватну віру». Він залишив Церкву. І той, хто свідомо відкидає Церкву, рано чи пізно починає творити власну «правду», власне «євангеліє», власну «духовність». А це є небезпечний початок сектантського духу. Сектантство народжується там, де людина ставить власну думку вище від голосу Церкви, де немає послуху, де руйнується єдність. Натомість Христос молився: «щоб вони були одно». Диявол завжди розділяє. Бог завжди єднає. У сьогоднішньому Євангелії ми чули так звану архиєрейську молитву Ісуса Христа. Це особлива молитва. Христос молиться до Отця не лише за апостолів, але й за всю майбутню Церкву — за нас із вами. І серед цих слів особливо сильно звучить прохання Спасителя: «Отче святий, ради імени твого бережи їх, тих, яких ти дав мені, щоб вони були одно, як і ми» (Ів. 17,11). Христос вознісся на небо, але не залишив людей сиротами. Він залишив після Себе Церкву — спільноту тих, хто зібрані в Його ім’я, слухають Його слово, моляться і ламають хліб Євхаристії. Там, де звершується Євхаристія, де Божий народ єднається навколо свого єпископа і священників, там є жива місцева Церква. Бо Церква — це не лише будівля чи організація. Це Тіло Христове, у якому сам Господь перебуває серед свого народу. Боговтілення не закінчилося Вознесінням. Воно продовжується. Христос прийняв людську природу — і ця природа залишилась при Ньому навіки. Але понад те: Він взяв собі нове тіло — Церкву. Як колись Слово стало плоттю в утробі Марії, так тепер Христос продовжує бути присутнім у плоті людської спільноти, яка живе Його Духом. Тому Церква — це не замінник Христа на час Його відсутності. Це форма Його присутності. Апостол Павло не каже "церква нагадує про Христа" — він каже: ви є тіло Христове (1 Кор. 12.27). Якщо Церква — тіло, то Євхаристія — серцебиття. Саме тут невидиме стає дотикальним. За престолом Євхаристії сходяться всі виміри часу: минуле — ми згадуємо Його смерть і воскресіння; теперішнє — Він справді тут, під видом хліба і вина; майбутнє — ми сповіщаємо Його прихід у славі. Євхаристія — це не просто обряд. Це точка, де вічність пронизує час. Тому там, де звершується Євхаристія — там не просто «відбувається богослужіння». Там є Церква в повноті свого буття. Єпископ, священник, народ Божий, хліб і вино, Слово — все це разом творить живу ікону Небесного Єрусалиму. Саме тому для християнина такою важливою є спільнотна молитва. Після Вознесіння апостоли не розійшлися кожен своєю дорогою, не почали творити власних «духовностей» чи окремих груп. Святе Письмо каже, що вони «однодушно перебували на молитві» разом із Богородицею. Вони були разом. У єдності, у послусі Христові, у спільноті Церкви. І саме на таку Церкву зійшов Святий Дух. Після Вознесіння апостоли молились разом — як один організм, одне дихання, одне серце. Це принципово важливо. Бо Дух Святий — це Дух єдності. Він не множить «духовності», Він збирає. Недарма перші слова, які людство почуло від Святого Духа через апостолів, були почуті одночасно людьми різних мов і народів. Дух прийшов — і одразу почав збирати, а не розділяти. Апостоли не були ідеальною командою. Серед них були суперечки — хто найбільший. Був Петро, який зрікся. Були брати Зеведеєві, які хотіли сидіти по праву й ліву руку. Після Голготи вони ховались за зачиненими дверима від страху. І все ж вони залишились разом. І Дух прийшов саме на таку, ще недосконалу, але вірну спільноту. Наш час пропонує нескінченні варіанти «особистої», «окремої», «особливої» духовності — відео, онлайн-зустрічі і науки і т.д. Все це може бути добрим. Але є спокуса зібрати собі духовність на власний смак — і назвати це зрілою вірою. Сформувати Бога, Церкву не істинну, справжню, а за своїм уподобанням, яка б мені підходила, щоб не надто турбувала мою совість, щоб не вимагала б від мене зусиль, змін на краще… Апостоли не пішли цим шляхом. Вони залишились разом. Саме в цій живій спільноті і народжується справжня Церква. І саме на таку Церкву сходить Святий Дух. Тоді, і зараз. Тому послух Церкві — це не сліпе підкорення людській владі. Це вияв довіри Христові, який живе у своїй Церкві. Коли ми перебуваємо в єдності з Церквою, зберігаємо вірність її навчанню, її молитві, її таїнствам — тоді перебуваємо у просторі спасіння і благодаті Святого Духа. Сьогоднішнє Євангеліє вчить нас також, що молитва християнина не може бути егоїстичною. Христос молиться за своїх учнів, просить Отця берегти їх, освятити їх, захистити від лукавого. І ми сьогодні так само молимося за нашу Церкву, за наш народ, за наших воїнів, за всіх, хто страждає від війни. Особливо тепер, коли наша країна переживає тяжкі випробування, ми повинні берегти єдність — у родинах, у громадах, у Церкві, у народі. Бо лише народ, який не втрачає духовної єдності, може вистояти. Дорогі брати і сестри! Святі Отці І Вселенського Собору залишили нам не лише тексти чи постанови. Вони залишили нам приклад вірності Христові та Його Церкві. Вони навчають нас, що істина зберігається у єдності Церкви, у спільній молитві, у соборовому дусі та вірності апостольській вірі. Тож просімо сьогодні Господа, щоб молитва Христа за свою Церкву здійснилася і між нами. Щоб ми були одним серцем і однією душею. Щоб не шукали власної слави чи власної «правди», але правди Божої. Щоб були вірними Церкві, яку Христос заснував і освятив своєю кров’ю. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь!   + Ярослав 24 травня 2026 року Божого,м. Трускавець     Детальніше...

Владика Ярослав у Києві взяв участь у перепохованні останків полковника Андрія Мельника та його дружини Софії [фото]

У суботу, 23 травня, у День Героїв, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, прибув до Патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві. Разом із родиною полковника Андрія Мельника із с. Воля Якубова поблизу Дрогобича передав клаптик землі з родинного дому на увіковічення пам’яті сина, який жив і боровся за свободу України. Згодом владика Ярослав також взяв участь у перепохованні останків полковника Андрія Мельника та його дружини Софії й очолив Божественну Літургію у Патріаршому соборі Воскресіння Христового. Детальніше...

Владика Ярослав відвідав громаду с. Завадка з нагоди 20-ліття освячення місцевого храму [фото]

21 травня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію в с. Завадка на Старосамбірщині з нагоди 20-ліття освячення місцевого храму. У співслужінні о. Михайла Николина, старосамбірського декана, та священників Старосамбірського деканату владика Ярослав відслужив Архиєрейську Літургію. Детальніше...

Проповідь на Вознесіння Господа і Спаса нашого Ісуса Христа (2026)

Сповнивши промисел щодо нас, і те, що на землі, з’єднавши з небесним, вознісся ти у славі, Христе Боже наш, ніяк не відлучаючись, але невідступно перебуваючи, Ти кличеш до тих, що люблять Тебе, Я з вами і ніхто проти вас.(Кондак свята) Слава Ісусу Христу! Дорогі в Христі драти і сестри!  Сьогодні ми святкуємо одне з найбільших свят нашого літургійного року – Вознесіння Господа і Спаса нашого Ісуса Христа. На перший погляд, це свято несе в собі певний парадокс. Зі свого суто людського, земного досвіду ми знаємо: коли хтось дорогий нашому серцю відходить, коли настає час розлуки, нас огортає смуток. Проте сьогоднішнє Євангеліє свідчить про абсолютно протилежне: апостоли, побачивши, як Христос віддаляється від них на небеса, повернулися до Єрусалиму «з великою радістю» (Лк. 24, 52). Що ж стало джерелом цієї непохитної радості, яка крізь тисячоліття передалася і нам з вами? Щоб збагнути це, нам потрібно повернутися до подій, які передували цьому дню. Протягом сорока днів після Свого славного Воскресіння Спаситель не залишав Своїх учнів (пор. Ді. 1, 3). Він не просто доводив їм реальність Своєї перемоги над смертю (Лк. 24, 39-43), але й продовжував їхнє навчання, відкривав їхній розум для глибинного розуміння Священного Писання (Лк. 24, 45) та готував до великої місії – нести світло Євангелія до найвіддаленіших куточків землі (Мт. 28, 19-20; Ді. 1, 8). Крім цього, Учитель дав їм обітницю зіслати Святого Духа Утішителя (Йо. 14, 16-17; Лк. 24, 49), Який наділить їх силою та відвагою для свідчення Істини і продовження місії Спасителя. І ось, «сповнивши промисел щодо нас, і те, що на землі, з’єднавши з небесним» (кондак свята), Господь возноситься у славі. Він повертається до тієї предвічної слави, яку мав від віків як Єдинородний Син Божий, єдиносущний з Отцем Небесним. Однак тайна Вознесіння полягає в тому, що Христос входить у цю небесну славу не лише як Бог, але Він возноситься у нашій людській природі, яку прийняв від Пресвятої Богородиці. Це те саме тіло, яке знало людську неміч: голод, втому, біль і сльози; те саме тіло, яке було віддане на бичування, пробите цвяхами та покладене до гробу. Але тепер воно вже прославлене силою Воскресіння. Христос возноситься, несучи на Собі рани страстей як знак свідчення Божої любові до людини (пор. Йо. 3, 16). Тому Вознесіння Господнє є не відходом Христа від світу, а возвеличенням людської природи. У Христі Господі людство входить у небесну славу, а небо відтепер стає відкритим для людини, яка вірить у Воскреслого Христа.   Сучасна епоха, незважаючи на всі свої технологічні прориви, неймовірні наукові здобутки та комфорт, страждає від глибокої екзистенційної порожнечі – людина масово втрачає розуміння сенс свого життя. Ми часто відчуваємо себе загубленими піщинками у безмежному Всесвіті. Але сьогоднішнє свято дає нам чітку відповідь: наше остаточне покликання – бути поруч із Богом. Коли ми чуємо слова Святого Письма про те, що Господь зійшов «на небо», ми не повинні мислити категоріями фізики чи астрономії. Папа Венедикт XVI у своїх богословських роздумах дуже влучно зауважував, що Вознесіння – це не космічна мандрівка до далеких зірок чи інших галактик. «Небо» у біблійному розумінні – це сам Божий вимір реальності, сфера Його абсолютної присутності, тоді як «земля» є простором людського буття. Увійшовши у цей Божественний вимір, Христос не відсторонився від нас. Навпаки, якщо раніше, під час Свого земного служіння у людській природі, Він був обмежений законами простору і часу – перебуваючи в Галилеї, Він не міг одночасно бути в Єгипті чи Римі, – то тепер, перебуваючи «на небесах», Він долає всі просторові бар'єри і стає ще ближчим до кожного із нас. Його «відхід» насправді став новим, досконалішим способом Його близькості до нас. Саме тому у Євангелії від Йоана Спаситель каже: «Відходжу і до вас повернуся» (Йо. 14, 28). А в кінці Євангелія від Матея Він проголошує: «Дана мені всяка влада на небі й на землі» (Мт. 28, 18) і запевняє: «Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Як саме реалізується ця присутність тут і зараз? Як ми, люди XXI століття, можемо відчути Його поруч? Найвищим і найреальнішим проявом цієї обітниці є Таїнство Пресвятої Євхаристії. Логіка Божественного Боговтілення, яка почалася у Вифлеємі, досягає своєї вершини на Святому Престолі у Божественній Літургіє. Бог, який прийняв «вид слуги», сьогодні применшує Себе до хліба і вина. Він робить це для того, щоб стати духовною їжею, щоб увійти в тілесний і духовний кровообіг кожної людини, незалежно від того, в яку епоху чи в якій країні вона живе. Господь залишається з нами в Євхаристії не лише для того, щоб стати нашою внутрішньою втіхою, але Він живить нас Собою, щоб дати нам міць протистояти всякому злу на цій землі. Приймаючи Тіло і Кров Христа, ми не маємо права залишатися байдужими до того, що відбувається навколо нас. Євхаристійна трапеза пробуджує наше сумління, загострює наше відчуття правди, добра та справедливості, і покладає на нас відповідальність за наших ближніх. Вона робить нас активними будівничими «нового творіння» вже тут, у нашому земному житті. Сьогодні, слухаючи ці слова про небо, любов і вічність, ми з гіркотою усвідомлюємо нашу земну, дуже болючу реальність. Ми святкуємо це величне свято в умовах жорстокої, кровопролитної війни. Російський агресор приніс на нашу мирну землю руїни, смерть, біль і ріки сліз. Щодня ми бачимо, як зло намагається знищити наше право на життя, нашу гідність та свободу. Здавалося б, де в цьому мороку місце для роздумів про небесне? Але саме зараз Вознесіння Христове набуває для нас особливого значення. Коли Спаситель вознісся, Він не залишив апостолів напризволяще перед лицем ворожого світу; Він супроводжував їх у проповідях, був поруч із мучениками, давав силу праведникам у їхніх подвигах. Так само Він не залишає нас сьогодні. У ці дні великого випробування ми просимо Господа, щоб Він вирятував нас із прірви нашого горя, щоб Його пробиті на хресті руки, якими Він благословляв своїх учнів під час Вознесіння, сьогодні захистили наших воїнів, втішили матерів, що втратили дітей, і зцілили рани нашого народу. Ми молимося, щоб Господь, Який має владу «над небом і землею», показав нам шлях до справедливого миру і перемоги світла над темрявою. У момент Вознесіння, коли учні застигли у трепеті, два ангели звернулися до них із протверезним запитанням: «Мужі галилейські! Чого стоїте, дивлячись на небо? Цей Ісус, який від вас був взятий на небо, так само прийде, як ви його бачили, коли відходив на небо» (Ді. 1, 11). Ангельські слова застерігають  нас від небезпеки «духовної пасивності» – бездіяльного очікування дива. Водночас свято Вознесіння є закликом до кожного з нас підняти свій погляд вище лінії буденного горизонту. «А коли ви з Христом воскресли, то шукайте того горішнього, де Христос перебуває, сівши по правиці Бога. Думайте про горішнє, а не про земне» (Кол. 3, 1-2). Важливо розуміти: це не означає, що ми маємо нехтувати нашим земним життям і повсякденними обов'язками. Ангели не дарма повертають апостолів «із небес на землю» – попереду на них чекала праця. Але тепер критерієм усіх наших земних вчинків має стати вічність. Адже «небо», яке ми втратили через гріхопадіння, повернуте нам Христом. Але небо – це не просто географічна локація чи неосяжний космос. Небо – це там, де перебуває Бог. Це стан любові, де немає місця ненависті, гніву, несправедливості чи смерті. Тому найголовніше завдання нашого життя – дозволити Богу стати Творцем цього неба всередині нашої власної душі. Вознесіння починається в людському серці: коли ми впускаємо Бога у своє життя, коли дозволяємо Його благодаті очистити нас через Святі Таїнства, ми стаємо «людьми Вознесіння». Дорогі брати і сестри! Молячись сьогодні у цьому храмі у ваш престольний празник і вдивляючись у ваші обличчя, я відчуваю особливу радість і піднесення. Річ у тім, що цей храм є для мене дуже знаковим. Це перша церква, яку я, як єпископ, мав велику ласку освятити двадцять років тому. Для мене є надзвичайно приємно бути сьогодні разом із вами, молитися спільно з цією живою парафіяльною спільнотою і відчувати, як благодать Святого Духа, яка колись зійшла на цей храм під час освячення, продовжує діяти у вашому житті. Нехай Господь наш Ісус Христос, що у славі вознісся на небеса, перебуває поруч із кожним із вас у всі дні вашого життя. Нехай Він дарує нашій багатостраждальній Україні перемогу та справедливий мир. Нехай у ваших серцях завжди панує Його Небесне Царство. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами!. Амінь! + Ярослав 21 травня 2026 року Божого,с. Завадка Детальніше...

Владика Ярослав: У життєвому подвизі Дрогобицьких священномучеників ми можемо зауважити, наскільки важливим є мати «очі віри» [фото]

17 травня, у неділю Сліпородженого, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирські відвідини храму Дрогобицьких священномучеників Северина, Якима та Віталія у місті Дрогобич. У співслужінні о. Івана Паньківа, декана Дрогобицького та священників деканату, архиєрей очолив Архиєрейську Божественну Літургію. Детальніше...

Проповідь у неділю Сліпородженого (2026)

«Я - світло світу. Хто йде за мною, не блукатиме в темряві, а матиме світло життя» (Йо. 8.12) Христос Воскрес!Дорогі в Христі брати і сестри! Сьогодні наша парафія і цілий Дрогобич переживає особливу радість. У цю Неділю Сліпородженого, яка наближає нас до завершення пасхального часу, ми відзначаємо храмовий празник наших небесних покровителів – преподобних священномучеників Северина, Якима і Віталія. А цього року ця радість ще більша, бо у червні сповнюється рівно 25 років відтоді, як святий Папа Іван Павло ІІ під час свого паломництва до України – до нашої святої землі – урочисто проголосив їх Блаженними. І сьогодні Бог посилає нам унікальну сторінку Євангелія — розповідь про те, як Спаситель оздоровив сліпонародженого чоловіка в Єрусалимі. Учні запитали Христа: «Хто згрішив – він чи батьки його?» Вони шукали причину страждання в минулому, у провині, у покаранні. Але Господь відповів їм зовсім інакше: «Ані він не згрішив, ані його батьки – але щоб ділам Божим виявитись на ньому» (пор. Йо. 9, 3). Таким чином Господь переносить наш погляд з минулого – у майбутнє. Зі страждання – до слави. З темряви – до світла. Але євангелист Йоан навчає нас, що тілесна сліпота є лише символом набагато глибшої темряви. Після гріхопадіння наших прародичів кожна людина народжується духовно незрячою: вона вже не бачить Бога як Отця, себе – як улюблене дитя, а ближнього – як брата. Тому Ісус і каже: «Я – світло світу» (Йо. 8, 12). Він прийшов не лише відкрити очі одному чоловікові в Єрусалимі – Він прийшов відкрити очі всьому людству. Ісус помазав очі незрячому глеєм і наказав: «Іди, вмийся в Силоамській купелі» (Йо. 9, 7). Силоам означає «Посланий» – і ця купіль є образом Самого Христа, Посланого від Отця. Для ранньої Церкви ця розповідь була живою іконою Хрещення. Ми всі пройшли через цю купіль. У Таїнстві Хрещення Господь торкнувся наших очей, обмив нас від темряви гріха і дав нам нове народження – з висоти, з води і Духа (пор. Йо. 3, 5). Тому охрещені в давній Церкві називалися просвітленими – бо вони справді отримали нові очі, «очі віри», якими здатні побачити живого Бога серед нас. Не йдеться тут про якісь надзвичайні видіння чи містичні переживання. Йдеться про щось набагато простіше і водночас набагато глибше – про здатність бачити дійсність такою, якою вона є насправді: бачити за видимим – невидиме, за тимчасовим – вічне, за стражданням – промисел Божий, за смертю – воскресіння. Дорогі в Христі! У життєвому подвизі наших преподобних священномучеників Северина, Якима і Віталія ми можемо зауважити, наскільки важливим є мати оці «очі віри» і вміти дивитися ними на те, що є навколо нас. Подумаймо: що бачили їхні сучасники? Бачили безбожну владу, яка нищила все на своєму шляху – Церкву, священиків, свідомих людей, саму пам'ять про Бога. Бачили страх, що заповзав у кожен християнський дім. І в цій темряві – що могли бачити троє священників-монахів у Дрогобичі? Здавалось би, лише безнадію. Але вони бачили інакше. Очима віри – тими самими очима, що були відкриті їм у купелі Хрещення, – вони бачили Христа розп'ятого і воскреслого як живу реальність, не далеку і не абстрактну, а присутню тут і зараз. Вони бачили, що влада, яка погрожує їм катуванням і смертю, – насправді немічна перед лицем вічності. Вони бачили, що кожна людина навколо них – не підданий режиму, а образ Божий, що потребує пастиря. І саме тому вони залишилися на своєму місці, не втекли, не зреклися – продовжували служити, молитися, свідчити. Оці «очі віри» – не дар для обраних. Це дар, отриманий кожним із нас у Хрещенні. Але, як і будь-який дар, він потребує того, щоб ним користувалися – плекали молитвою, живили Святими Тайнами, загартовували щоденним зусиллям іти за Христом. Бо духовні очі, якими ми не дивимося, – поступово закриваються. І тоді ми починаємо бачити лише те, що бачить світ: силу сильних, безнадію страждання, кінцевість смерті. Наші преподобні дрогобицькі священномученики нагадують нам сьогодні: не давай своїм духовним очам закритися. Вони жили й служили у Дрогобичі – ходили вулицями цього міста, зустрічалися з людьми, яких наші батьки і діди знали особисто. Їх пастирське життя обірвалося насильницькою смертю від рук безбожної більшовицької влади. Здавалось би – темрява перемогла. Але саме тут і виявилось диво духовного прозріння. Бо вони бачили те, чого не бачили їхні кати. Вони бачили Христа розп'ятого і воскреслого. Вони бачили, що страждання, освячене Господнім Хрестом, – це не прокляття, а участь у таємниці спасіння. Апостол Павло писав: «Як маємо в нас надмір Христових страждань, так є в нас через Христа і надмір утішення» (пор. 2 Кор. 1, 5). Саме тому вони не зламалися. Праведний Йов, страждаючи, сповідував: «Я знаю – Захисник мій живе» (Йов. 19, 25). Ті самі слова могли промовити і наші мученики – у катівнях, у темряві ув'язнення, на засланнях в Гулагах, в останні хвилини земного життя. Де зараз та безбожна влада, на руках якої були ріки невинної крові? Вона на смітнику історії. А пам'ять про Северина, Якима і Віталія – живе. Увіковічена людьми і прославлена Богом. Двадцять п'ять років тому, 27 червня 2001 року, святий Папа Іван Павло ІІ – сам свідок темних часів, що вистояв перед тоталітаризмом силою віри – ступив на українську землю як прочанин. І тут, на цій землі, що була, за словами незабутнього Патріарха Йосифа Сліпого, «покрита горою трупів і ріками крові», він проголосив наших мучеників Блаженними. Чи ми тоді усвідомили, що для нас означають ці слова? Що наша земля – свята земля. Не лише Єрусалим, не лише Рим чи Фатіма. Свята земля – там, де пролилася кров мучеників. А їх в Україні – незліченна кількість. Їхня свобода у Христі стала даром для нас усіх. Їхня жертва – не дозволяє нам сказати, що ми отримали свободу дешевою ціною. Дорогі у Христі! Незабаром наш народ відзначатиме День Героїв України – день, коли ми вклоняємося всім, хто від часів лицарів Київської Русі, козаків, повстанців і до сьогоднішніх захисників – поклав своє життя за свободу нашого народу. Мученики Северин, Яким і Віталій – це герої особливого роду. Це духовні герої. Бо як воїн захищає тіло народу, так мученик захищає його душу. Вони не взяли зброї в руки – але встояли під тиском, який зламав багатьох сильних. Їхня зброя була зброєю Христовою: молитва, вірність, любов, хрест. «Кров мучеників – насіння християн», – казав Тертуліан ще у ІІ столітті. І це насіння, посіяне кров'ю наших блаженних на дрогобицькій землі, проростає у нас – у цій парафії, яка носить їхнє ім'я, у кожному, хто сьогодні стоїть тут на молитві. Сьогодні, в часі повномасштабної війни, ми знову бачимо героїв – тих, що захищають нашу землю ціною власного життя. І ми повинні молитися за них, підтримувати їх. Але не менш важливо – бачити, що їхній подвиг вкорінений у тій самій традиції жертовної любові, яку показали нам Северин, Яким і Віталій. «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йо. 15, 13) – ці слова Господа стосуються і мучеників-ченців, і воїнів-захисників. Дорогі брати і сестри, сьогоднішнє Євангеліє ставить перед кожним з нас особисте запитання: а чи я бачу очима віри? Чи мої духовні очі відкриті? Христос наближається до кожного з нас так само, як наблизився до того незрячого чоловіка на дорозі до Єрусалима. Він хоче торкнутися наших очей – помазати їх і сказати: «Іди і вмийся». Іди дорогою покаяння, навернення, довіри. Не зупиняйся на місці. Не замикайся в темряві власних страхів, сумнівів і гріхів. Іди вперед – дорогою досконалості. Наші небесні покровителі Северин, Яким і Віталій вже пройшли цю дорогу до кінця. Вони бачать нині Господа лицем до лиця. І вони моляться за нас – за цю парафію, за це місто Дрогобич, за наш народ, за нашу Церкву, за всіх захисників України. Тому сьогодні, у цей святковий день, попросімо їхнього заступництва. Попросімо, щоб вони випросили в Господа для нас те, що отримали самі: очі, що бачать Бога – в радості і в стражданні, у мирі і на війні, у житті і в смерті. Господи Ісусе Христе, Ти – Світло невечірнє. Відкрий очі нашої душі. Дай нам бачити Тебе – у нашій многостраждальній Україні, в обличчях наших ближніх, у хресті наших щоденних труднощів. Зціли нас від духовної сліпоти. Дай нам наслідувати подвиг наших преподобних священномучеників. І дай нам разом з ними і з усіма героями нашого народу – сказати Тобі: «Вірую, Господи!» – і поклонитися Тобі. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.   + Ярослав 17 травня 2026 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

У Народному домі відбулося вшанування пам’яті владики Юліана Вороновського [фото]

У четвер, 14 травня, після Божественної Літургії в катедральному соборі Пресвятої Трійці, продовжилося вшанування пам’яті владики Юліана Вороновського урочистою академією в Народному домі імені Івана Франка у Дрогобичі. Детальніше...

«Пастир, який жив життям свого народу», — Блаженніший Святослав з нагоди 90-річчя від дня народження владики Юліана Вороновського [фото]

У четвер, 14 травня, у катедральному соборі Пресвятої Трійці в Дрогобичі відбулася Архиєрейська Божественна Літургія з нагоди 90-річчя від дня народження блаженної пам’яті владики Юліана Вороновського — першого єпарха Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Богослужіння очолив Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав у співслужінні єпископів Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні, духовенства та за участю численних вірних. Детальніше...

Дрогобицькій гімназії № 14 присвоєно імʼя владики Юліана Вороновського [фото]

14 травня Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав із душпастирським візитом з нагоди 90-річчя від дня народження владики Юліана Вороновського відвідав Дрогобич. Предстоятель УГКЦ взяв участь у присвоєнні Дрогобицькій гімназії № 14 імені блаженної пам’яті першого єпарха Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Детальніше...