Владика Ярослав до учасників міжнародної науково-практичної конференції: Бажаю вам бути не просто фаховими спеціалістами медичної справи, а й носіями християнської духовності [фото]

Сьогодні, 26 лютого, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у м. Трускавець взяв участь у відкритті конференції, організованої Міністерством Охорони Здоров’я та Міжнародною Асоціацією Медицини. Детальніше...

У 4-ту річницю початку повномасштабної війни владика Ярослав очолив молитву за Україну [фото]

  Сьогодні, 24 лютого, у четверту річницю від початку повномасштабного російського вторгнення, українці збираються у храмах на спільну молитву за полеглих воїнів, невинних жертв війни та за дар справедливого миру. Цього дня молитва лунала і в Катедральному соборі Пресвятої Трійці м. Дрогобича. Поминальне богослужіння очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, який у співслужінні духовенства звершив парастас за загиблими захисниками України та всіма жертвами війни, а також очолив Молебень за справедливий мир для нашої держави. Опісля спільна молитва продовжилася на площі міста Дрогобича, де відбулося загальноміське пам’ятне віче. Детальніше...

Проповідь з нагоди четвертої річниці війни (2026)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!Дорогі матері, батьки, дружини, діти та всі рідні наших полеглих воїнів-героїв! Чотири роки тому, на світанку 24 лютого 2022 року, земля України здригнулася. Не від землетрусу ‒ від людської злоби, від гуркоту ракет і гарматних пострілів. Московський агресор, незважаючи на свої зобов’язання та запевнення, ламаючи основні норми міжнародного права, ступив на українську землю, несучи зі собою смерть і розруху з різних сторін наших кордонів. І в ті перші години повномасштабної війни багато хто з нас, можливо, ще вповні не розумів, що починається. Однак найкращі сини та дочки України зрозуміли і стали на захист своєї землі, держави, співвітчизників. Саме в цих мужніх та жертовних наших захисниках і захисницях, дорослих, старших і ще зовсім юних, Господь виявив Свою присутність поміж нами, скріпивши їх на подвиг і жертву, перед якими схиляється в шані не тільки кожен свідомий українець, а люди доброї волі в усьому світі. Сьогодні ми стоїмо перед Богом і перед їхньою пам'яттю. Стоїмо, щоб молитися й пам'ятати, щоб говорити правду ‒ про жертву, любов та обов'язок пам'яті. Священне Писання й сама історія свідчать: земля ‒ це не просто ґрунт під ногами. Це місце, де молилися наші діди, де народжувалися наші діти, де поховані наші предки, це ‒ дім. І коли дім у небезпеці, чоловік не ховається ‒ він стає в його обороні. Захист своєї землі, своєї родини, свого народу – це не просто обов'язок, це священний поклик, закладений у серці кожної людини, яка любить свою Батьківщину. Це боротьба за право жити, вірити й бути вільними на своїй Богом благословенній землі. Ми, українці, мирний народ, ми не зазіхали на чуже й не погрожували нікому, тому це наше природне право і святий обов’язок боронити від агресора свою землю і свій народ, свою державу і все, що для нас найрідніше: родину, мову, культуру, історію, духовний світ. Ми боремося не лише за те, щоб вижити, але й за те, щоб відродитися, відбудувати нашу країну й побудувати суспільство, засноване на Божій правді, справедливості та любові. Сьогодні Україна виконує місію, яка виходить далеко за межі її національних інтересів. Наш народ став живим щитом для всієї Європи і для цивілізованого вільного світу. Ми захищаємо не просто географічний простір, ми захищаємо фундамент, на якому побудована європейська цивілізація: святість і недоторканність людського життя, верховенство права над правом сили і право націй на самовизначення та мирне співіснування. Війна, яку веде московський ворог супроти України та її народу, насправді дуже контрастна, бо в ній ми чітко зауважуємо протистояння добра і зла, світла і темряви, істини і брехні. Ті, хто вивчає історію, знають, що московити неодноразово приходили на нашу землю, і щоразу, коли вони її окуповували, сюди ступала не лише нога окупанта, вони несли із собою голод, депортації, розстріли, знищення мови і віри, смерть мільйонів людей. Голодомор ‒ це не просто сторінка підручника. Це геноцид, могили без хрестів, розсіяні по всій нашій землі, це попередження, написане нам і світові через найжахливіший терор. Наші воїни це знали. Вони пішли не заради слави. Вони пішли, бо розуміли: якщо не зупинити зло зараз, воно прийде до порогу кожної хати, до ліжечка кожної дитини. Вони захищали вас, дорогі матері і батьки. Вони захищали вас, дорогі дружини і діти. І це ‒ не просто патріотизм. Це ‒ любов у дії. Христос сказав у Святому Євангелії слова, які сьогодні лунають з особливою силою: «Ніхто не має більшої любові, ніж той, хто життя своє кладе за друзів своїх» (Ів. 15. 13). Церква шанує мучеників ‒ тих, хто вмирав за віру, але чи воїн, який іде під кулі заради того, щоб його рідні жили у свободі, не є свідком тієї ж любові? Я переконаний ‒ так. Бо любов вимірюється не словами, а готовністю віддати найдорожче. А що може бути дорожчим за власне життя? Дорогі рідні! Ваші сини і дочки, чоловіки і батьки зробили цей вибір. Можливо, вони не говорили про нього вголос. Можливо, прощаючись, вони жартували, щоб вам не було так боляче, але у глибині серця кожен із них знав: я йду, щоб вони жили. Це і є та євангельська любов ‒ не солодка і зручна, але тверда, вірна, жертовна і справжня. Вони віддали себе повністю, щоб ми могли жити. Їхня кров, пролита за Україну, за народ, стає насінням нашої свободи й майбутньої Перемоги. Перед такою любов'ю нам залишається лише вклонитися й молитися, щоб Господь прийняв їхні душі у Своє Царство, де «немає ні болю, ні смутку, ні зітхання». І нарешті ‒ про пам'ять, бо саме заради неї ми сьогодні зібралися. Для полеглих героїв пам'ять важлива, бо кожна людина хоче знати, що її життя мало сенс, що вона не зникла безслідно, що хтось вимовить її ім'я перед Богом. Сьогодні ми це в Божій благодаті робимо. І це не просто традиція. Це наша любов у відповідь на їхню любов. Для нас пам'ять потрібна, щоб ми не знечулилися, щоб біль утрати не перетворився просто на звичку до смерті, щоб, виходячи сьогодні із цього храму, ми пам'ятали: свобода, завдяки якій можемо вільно жити, молитися, виховувати дітей, має ціну, і за неї хтось жертовно заплатив своїм життям. Для майбутніх поколінь пам'ять є фундаментом. Наші діти й онуки мають знати імена цих людей не як абстрактних героїв з підручника, а як живих людей: з іменами, обличчями, винаходами, смішними звичками, мріями, які не встигли здійснитися... Тільки така пам'ять ‒ жива, особиста ‒ зможе навчити наступні покоління берегти те, що було здобуте такою дорогою ціною. Ми повинні передати цю пам'ять нашим дітям і онукам, щоб вони знали своїх Героїв і продовжували їхню справу. Дорогі брати і сестри! Знаю, що слова сьогодні не можуть вгамувати вашого болю. Ніяка проповідь не поверне вам тих, кого ви любили. І я не стану казати, що час усе вилікує або що так мало бути. Просто знайте: ви не самотні у своєму болю ‒ його бачить Бог, його розділяє вся Церква, його носить у серці кожен українець зі свідомим християнським сумлінням. Улюблені молільники! Сьогодні ми молимося за упокій душ наших полеглих воїнів. Ми просимо Всемилостивого Бога прийняти їхні душі у Свої Небесні Оселі, де немає ні болю, ні смутку, ні зітхання, а життя безкінечне. Молімося також за зцілення ран наших рідних, нашої землі, молімося за те, щоб жертва наших Героїв не була даремною ‒ щоб Україна жила, вірила та перемогла. Нехай пам'ять про наших лицарів буде вічною, а їхня жертва – немарною. У житті так важливо мати когось, хто нас зрозуміє. Коли нам боляче, ми шукаємо таку людину. Нам потрібен хтось, хто розумів би нас без слів, хтось, кому нічого не треба пояснювати, хто бачить глибше, ніж бачить людське око. І сьогодні тут, у Божому храмі, ми відчуваємо, що Тією, Яка бачить, знає і розуміє нас, є Пречиста Діва Марія. Ми сьогодні стоїмо перед очима Тієї, Яка дуже багато бачила впродовж нашої непростої історії. Пресвята Богородице, даруй нашому народові терпеливість, мужність, віру та надію. Зціли наші тілесні й душевні рани. Допоможи нам зберегти наші серця в мирі, наповни їх силою для захисту правди, вимоли для нас перемогу над агресором і справедливий мир. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.   + Ярослав 24 лютого 2026 року Божого,м. Дрогобич     Детальніше...

Владика Ярослав: Великий піст – це час відродження духовного життя людини [фото]

22 лютого владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич і уділив дияконські свячення випускникам Дрогобицької духовної семінарії Богдану Мацьковичу, Віталію Кульчицькому та Юрію Маціборі. Детальніше...

Проповідь у Неділю Сиропусну (2026)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Впродовж кількох останніх тижнів свята Церква приготовляла нас до Великого Посту, кожен з яких був присвячений якійсь події зі священної історії, що стосується нашого спасіння. Для християнина ця великопісна пора має стати черговою нагодою до справжнього духовного оновлення і навернення. Кожного року у цей благодатний період маємо нагоду для того, щоб поглибити своє розуміння сенсу і цінності нашого християнського буття та по-новому відкрити Боже діяння у нашому житті. Сьогоднішньою Сиропусною неділею ми вступаємо в цей благодатний час. Нинішнє євангельське читання безпосередньо впроваджує нас у Велику Чотиридесятницю, подаючи критерії посту, який подобається Господеві: прощення, щирість, молитва та милостиня. Ісус вчить постити перед Богом і зовнішніми ознаками не виявляти свій піст перед іншими. Своє навчання Він подає як сповнення Закону і пророків. У біблійному розумінні піст насамперед є виявом навернення до Бога та послуху Його волі. Пророки критикували фарисейський піст, бо він часто ставав формальністю, тому вони наголошують на праведних вчинках та братній любові (див. Іс. 58, 1-12; Зах. 7, 5-10). Вслухаймося в слова пророка Ісаї: «Ось піст, який я люблю: кайдани несправедливости розбити, пута кормиги розв'язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати, з голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись. Тоді візвеш, і Господь відповість, ти крикнеш, і він скаже: - Ось я! Коли ти викинеш із-посеред себе утиск, перестанеш погрожувати пальцем і безбожно говорити, коли голодному ти віддаси хліб твій, наситиш пригніченого душу, тоді засяє твоє світло в пітьмі, тьма твоя буде, немов південь» (Іс. 58,6-10). Цей уривок з Книги пророка Ісаї, хоча і написаний кількасот років перед Христом, ніби пояснює Господні слова. В сьогоднішньому Євангелії Христос вказує на ознаки угодного Богові посту: він поєднаний з молитвою і знаходить своє автентичне вираження у милостині, допомозі бідним. Піст, молитва та милостиня – це підвалини, на яких основуються наші відносини з Богом та ближніми. Ісус наголошує, що вони мають бути щирими, без лицемірства. Інакше ризикуємо знецінити піст так, як це роблять книжники і фарисеї. Христос навчає, що Його учні найперше мають боротися з лицемірством. Піст повинен стати наверненням та наближенням до Бога, а не пошуком слави від людей. Не розголошувати – це справжня риса доброго вчинку, який є по-справжньому добрий лише тоді, коли випливає з любові до Бога та ближнього. Піст на показ не принесе користі. Вчора у літургійних текстах Вечірні і Утрені ми згадували про Райський сад, який людина втратила через упадок Адама і Єви. Зі Святого Письма знаємо, що людина була створена для життя в раю, аби бути щасливою, щоб бачити Бога і спілкуватися з Ним. Книга Буття розповідає, що наші прародичі згрішили, бо не послухались Господа і спожили заборонений плід. Цей біблійний епізод традиція пояснює так: Адам і Єва згрішили, бо не постили. Таким чином їх гріх непощення позбавив людину райського життя і тому наше існування на землі зробилось вигнанням. Як Адам і Єва, сучасна людина часто зосереджує свою увагу не на Бозі і Його заповідях, а на матеріальному «плоді», який вабить погляд. Матеріальні засоби, на яких зосереджується надмірна увага, починають відігравати в очах людини надзвичайну роль. Це приводить до хибного висновку: чим більше їх маю, тим більше захищеним є моє життя. Тоді починається гоніння за їх нагромадженням. Ще у Старому Завіті Господь перестерігає людину перед захланністю, коли після виходу з Єгипту, хоч і дарує ізраїльтянам манну, по-суті рятуючи їх, але ця манна є поживою для них лише певний період доби, потім псується, а тому нема сенсу її нагромаджувати (Вих. 16, 14-21). На жаль, часто ми забуваємо, що матеріальні речі є дарами від Бога. Ось чому в Євангелії читаємо, що слід шукати «скарб правдивий», до якого не зможуть дістатися ні міль, ні хробаки, ані злодії. Цей скарб – той, що не нагромаджується для себе, але дається потребуючому, бо «хто чинить бідному добро, той Господеві позичає, і він йому відплатить за його добродійства» (Прип. 19, 17). Рівно ж і апостол Павло навчав: «Більше щастя – давати, ніж брати» (Ді. 20, 35). Прихід Христа, Спасителя світу, на землю відкриває знову двері до раю кожному, хто йде за Ним. А Церква, показує нам красу Царства Божого і заохочує всіх нас іти цією прощею до небесної Батьківщини. Ця дорога це перш за все дорога щирого покаяння і очищення. Без покаяння немає очищення, а без очищення немає спасіння. Покаянням виправдався митар, через покаяння прощено грішницю, покаяння відкрило розсудливому розбійнику райські двері, покаяння апостола Петра повернуло йому апостольську гідність, стараймось і ми наслідувати цю дорогу спасіння й освячення Також Господь у сьогоднішній благовісті застерігає нас від фальшивих життєвих пріоритетів кажучи: «Бо де скарб твій, – там буде й серце твоє» (Мт. 6,21). Святий мученик Юстин, великий християнський мислитель II ст., говорив: «Де скарб людини, там її розум». Де розум людини, там її скарб. Із цього випливає динаміка нашого життя, наших дій, вибору, правди нашого життя. Tе про що ми мріємо, чим живемо, що думаємо, чим наповнене наше серце, і є нашим скарбом. Господь хоче, щоб ми були вільні від усього, що може нас поневолювати, закривати нам дорогу до Нього. Ніщо не повинно нами володіти, маніпулювати, викрадати наш час і вічне спасіння. Тому ми повинні визначитися з пріоритетами. Не можемо витрачати зусилля на марні та дріб’язкові справи, залежати від швидкоплинних матеріальних речей. Дуже важливо вкладати наше життя в те, що має вічну вартість. Господь приготував для нас надзвичайний скарб – життя майбутнього віку, вічне життя. Тому і нашим справжнім скарбом, нашою перлиною має бути Христос – наш Бог і Спаситель. В Ньому є повнота мудрості і знання, як каже Боже слово, в Ньому є життя вічне. Сьогоднішню неділю також називають Неділею прощення. Про те, наскільки важливою є ця чеснота, ми дізнаємося навіть з молитви, якої нас навчив Господь – «Отче наш» (Мт. 6, 9-13). «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», – молимося щодня, навіть кілька разів на день. Прощати гріхи ближнім — це закон Євангелія, це веління Самого Господа. "Якщо ви, — говорить святе Євангеліє, — прощатимете людям їх провини, то і вам простить Отець ваш Небесний, а якщо не прощатимете людям провин їх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших" (Мт.6,14-15). Тільки у взаємному смиренні, взаєморозумінні і всепрощенні людина знаходить душевний мир і вступає на шлях покаяння, наближаючись до Бога. Важко є прощати, але, можливо, ще важче – просити прощення. Наш страх перед впокоренням, наша гордість противляться тому, щоб просити прощення. Все ж фразу «Прощаю і прошу прощення» не можна розділити! Якщо не простимо ближньому, тоді ми нездатні визнати Бога як Отця (пор. Лк. 15, 25-32) і прийняти від Нього прощення своїх гріхів. Якщо не простимо, тоді не маємо досвіду, що таке прощення, а отже не знаємо, що просимо у Господній молитві. Також наш навіть найстрогіший піст не буде угодним Богові, якщо не примиримося з ближніми. «Прости і зазнаєш миру», – сказав святий папа Іван Павло ІІ в одному зі своїх послань і звернувся до всіх людей доброї волі з закликом, щоб намагалися осягнути мир на дорозі прощення: «Цілком здаю собі справу з того, що прощення може здаватися суперечним з людською логікою, однак прощення черпає своє натхнення з логіки любові, тієї любові, якою Бог обдарував кожну людину, кожну націю та кожен народ, цілий людський рід». Бог нам завжди готовий простити наші безчисленні провини, тому й сподівається від нас, що й ми будемо охоче прощати нашим ближнім. Дорогі в Христі! З перспективи чотирьох років широкомасштабної війни московії увесь світ тепер ставить собі питання: у чому полягає таємниця стійкості, мужності українського народу, який наважився протистояти агресору? Секретом нашої стійкості є сила Божа, яка постійно в нас народжується та проявляється навіть у нашій немічності. Цю силу дає нам Бог, бо Він є Господом сил. Наші воїни керуються принципом не ненависті до чужого, а любові до свого. Любов виявляється в невтомній праці волонтерів, у щедрих пожертвах мільйонів людей й у щирій тихій молитві. Любов народжує героїв, а ненависть – злочинців. Жорстокість війни дегуманізує, тому ми, як народ, що захищається, і Церква, що гуртує народ у Христову родину, мусимо докладати всіх зусиль, щоб зберегти свою гідність і людяність, у жодному разі не опустившись до нелюдяності та звірств агресора. Бережімо серця наших воїнів від зла, щоб вони залишалися воїнами світла і добра! Бережімо свої серця! Перетворюймо свій гнів і кривду на мужність, незламність, правдиву мудрість і перемогу Божої правди. Святий Павло закликає «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21). Вступаючи в період Великого посту, спробуймо стати терпеливими один для одного. Чим ближче ми підходимо до Царства Небесного, тим більше наближаємося до живого Бога і один до одного. Ворожнечу між нами породжує гріх, з яким необхідно боротися. Як часто на шляху всепрощення зустрічається багато перешкод. Головна з них — наше самолюбство і гордість. Тому, усвідомивши це, відкиньмо зі свого серця всілякі образи і від душі пробачмо наших кривдникам. Тоді справді зможемо гідно прийняти Боже прощення у Святій Тайні Сповіді та зробити монолітною нашу націю. Дорогі браття та сестри, у ці спасительні дні Великого посту намащуймо наші голови, як вчить сьогоднішньє Євангелії, пахучими маслами правдивої побожності, любові до ближнього, доброчинності до потребуючих. Вмиваймо обличчя наших душ від злих помислів та лукавого діла і від нечистоти, яка затемнює душі наші. Здержуймося не тільки від м’ясних страв, але й від різних узалежнень та гріхів. Тоді, напевне, наш піст буде прийнятний і Богові милий. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 22 лютого 2026 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

У м. Дрогобич відбулося вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні [фото]

20 лютого у сквері Героїв Небесної Сотні в місті Дрогобичі відбулося молитовне вшанування пам’яті полеглих Героїв, які віддали своє життя за свободу та гідність нашого народу під час подій Революції Гідності. Панахиду за загиблими очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький. Детальніше...

Владика Ярослав: Весь зміст нашої життєдіяльності є у тому, щоб любити діяльно

15 лютого владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич. Детальніше...

Неділя м’ясопусна (2026)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Неділя за неділею Свята Церква приготовляє нас до спасенного і благодатного часу Великого посту. На прикладі притчі про митаря та фарисея ми вже почули про велике значення покори в нашому житті; дізналися також про безмежну любов Небесного Отця до грішника в особі блудного сина, котрий шукає Божого прощення та милосердя. Сьогодні також Євангельська благовість, котра є книгою життя для християн, відкриває перед нами важливі правди для нашого духовного життя. Перед благодатним періодом Великого посту – важливою нагодою для самооцінки та духовного очищення – сьогоднішня неділя своїм євангельським читанням та богослужбовими текстами передовсім нагадує нам, що прийде день, коли всі ми постанемо перед обличчям Живого Бога, Який у своїй славі прийде судити живих і померлих. Ось чому М’ясопусна неділя ще має назву Неділі про Страшний суд. Однак у сьогоднішньому Євангелії такого вислову не зустрічаємо, а радше чуємо розповідь про прихід Сина Чоловічого у славі. Його перший прихід був в убогості, в покорі, а другий буде у славі. Ісус тут постає як могутній Суддя, Цар і Володар, якого супроводжують ангели небесні та на голос Якого постають усі народи в усіх поколіннях. Крім євангельського читання, темі суду присвячені стихири сьогоднішніх богослужінь Вечірні та Утрені. Сцена Страшного суду не є притчею, хоч має багато образів схожих до тих, що у притчах. «Як же прийде Син Чоловічий у своїй славі…» (Мт.25,31) – тут не йдеться про уявні персонажі, як у притчах, – це буде реально. Йдеться про те, що настане при кінці часів цього світу, після того як Євангеліє буде проповідуватися всім народам. Ісус говорить про себе як про Сина Чоловічого, але вже не як про того, хто буде страждати, а як про того, хто прийде у славі. Тоді Христос постане як Цар і Суддя. Після всього цього опису зазначається, що перед ним будуть зібрані всі народи. Це заповідали пророки, що Бог вкінці збере всі народи: «Я знаю їхні діла й думки їхні. Я прийду, щоб зібрати всі народи та язики, і вони прийдуть та узріють мою славу» (пор. Іс. 66, 18). Часто люди говорять, що не знають, як любити Бога, як Йому вірно служити? Відповідь проста – через ближнього. Апостол Йоан виразно стверджує, що якщо хтось говорить, що любить Бога, а ненавидить свого брата, то цей неправдомовець (пор. І Йо.4,20). Бог не вимагає від нас чогось, що є понад наші сили та можливості. Нема потреби витрачати величезні кошти, потрібно лишень бути відкритим на просту поміч людям у їх щоденних справах. Сьогоднішня благовість найкраще показує правдивий шлях навіть найпростішим людям до слави. З сьогоднішнього євангельського читання дізнаємося, що настане час, який ми часто називаємо Страшним судом, проте найперше це буде час справжнього торжества правди та світла. Християни покликані очікувати зустріч із Богом не із панічним почуттям страху, а жити правдивою вірою, приправленою ревною та діяльною любов’ю, сповнюючись надією на Боже милосердя та доброту. Бог не є тим, хто підстерігає нас, щоби тільки осудити за злі вчинки. Ми станемо перед Богом, Який є сама Краса, Добро та Світло і тільки тоді зрозуміємо наскільки ми нівечили Його образ в нашій душі. Перед світлом тієї Безмежної любові ми зрозуміємо наскільки ми мало любили. І це може бути гіркий самоосуд та оплакування втраченого. В день суду і слави промине час віри, тому що віра – це впевненість в речах невидимих, а в цей день ми будемо споглядати блиск Божої слави, бачити Його, як ніколи перед тим. Час надії також пройде, адже тоді все сповниться, це буде справді восьмий день – останній день становлення і перший день вічності. І на цьому порозі ми будемо стояти. Тому сьогоднішнє Євангеліє спонукує всіх нас задати собі запитання: з чим ми постанемо на цьому порозі вічності? Яким буде плід всього життя як кожного із нас окремо, так і всіх нас у спільності. Не як маси розгублених осіб, але як містичного Тіла Христового, що об’єднує тих, які хрещені в Його ім’я та покликані Святим Духом бути єдинородними та вірними синами Божими. І тоді, коли віра та надія пройдуть єдине, що залишиться це любов. Тому сьогоднішня блавовість говорить не стільки про жах та страх, котрі наповнюватимуть наші серця, як про іспитування кожного, наскільки впродовж нашого земного життя ми усвідомлювали, що сенсом і мотивом нашого життя є любов. Страх походить не від Бога, а від браку нашої любові, від усвідомлення того, що у своєму житті ми не чинимо достатньо діл милосердя, а тому ризикуємо у день славного приходу нашого Господа опинитися по-лівиці та почути: «Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його; бо голодував я, і ви не дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене не напоїли; був чужинцем, і ви мене не прийняли; нагим, і ви мене не одягнули; недужим і в тюрмі, і не навідались до мене» (Мт.25,41-43) Це буде суд не за кількістю накопичених нами багатств та слави, навіть не за здобутими знаннями та авторитеті, але за нашим ставленням до іншого, до ближнього. Весь зміст нашої життєдіяльності є у тому, щоби любити діяльно – не сентиментально, не тільки почуттями, але ділами. Любити так, як сказав Христос: «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів.15,13). У сьогоднішній благовісті Господь запитав тільки про одне: Чи ви були людяними на землі? Коли перед вами стояв пригноблений горем ближній – чи старалися утішити його? Коли був хтось голодний чи спраглий, переживав якусь неміч чи чувся самотньо – чи ви спішили радо на допомогу? По-суті, Христос звертає нашу увагу на те, чи ми справді вміємо бути людьми? Чи здатні ми проявити співчуття та солідарність. Чи ми є братами і сестрами для тих, хто перебуває поряд з нами? Якщо так, то нове життя проявиться в нас. Але якщо ми не виявимося навіть людяними, то як можемо очікувати, що при завершенні нашого земного життя станемо учасниками Божої природи (пор. ІІ Пт.1,4)? Важливо також зауважити, що наша любов, милосердя та прощення не мають бути основані на почутті обов’язку, а тим більше на якомусь розрахунку. Адже ті, що у сьогоднішній благовісті виявилися оправданими, чинили діла милосердя дуже вільно і природньо. Це, можна сказати, був щоденний стиль та настанова їхнього життя. Вони навіть не здогадувалися, що кожен вияв їхнього милосердя і любові до ближнього – це відношення до самого Христа: «Все, що ви зробили одному з моїх братів найменших, ви мені зробили» (Мт.25,40), – каже Христос. Для того, щоб наша любов була такою природною та інстинктивною реакцією люблячого серця, мусимо навчитися її від Христа. Коли ми будемо, немов діаманти, взоруватися на правдиве Боже світло, то це світло може наповнити нас, і ми відображатимемо його для всіх у взаємній любові та милосерді. Пам’ятаймо також і слова перестороги Христа про те, що якщо око наше темне, то й все довкруги – темнота. Тому і якщо серце наше сліпе, глухе і байдуже, - то все довкола нас завмерле, все застигло мовчанкою смерті. Без правдивого світла Христового ми знаходимося в темряві пустоти та самотності. Час Великого Посту, в який вже незабаром ми вступимо, є доброю нагодою для нашого очищення. Церква подає нам сьогоднішню науку Ісуса Христа про добрі діла для ближніх за тиждень до Великого посту, щоб наш піст не зводився лише до добрих бажань, слів і постанов, а виражався у конкретних вчинках, які виявляють нашу віру, любов до Бога і ближніх. Ісус буде судити не наші наміри, знання, а вчинки, які випливають з любові. «Та хто-небудь скаже: Ти маєш віру, а я маю діла. Покажи мені твою віру без діл, а я тобі покажу моїми ділами мою віру… Ви бачите, що чоловік оправдується ділами, не тільки вірою… Як тіло без душі мертве, так само й віра без діл мертва», – каже апостол Яків (Як. 2,18,24,26). А святий Іван Золотоустий звертає увагу на те, що Ісус Христос не ставить питання, щоб звільнити ув’язненого чи оздоровити недужого, але кладе легке завдання — відвідати тих, хто в потребі (пор. Бесіда 79 на Матея). Потребуючі люди, яким ми покликані допомогти, послужити, не є перешкодою для нашого щастя, вони є даром для нашого спасіння. Адже те, що чинимо іншій людині – чинимо самому Христові (пор. Мт.25,40). Дорогі в Христі! Наше туземне життя є нагодою, коли ми можемо змінити наш стан стояння з лівиці на правицю, – є нагодою для покаяння. Цей момент зміни місця стояння перед справедливим Суддею – це наша сповідь у Таїнстві Покаяння, до якого закликає нас Церква, зокрема в час Великого посту. Ми ще маємо час і нагоду покаятися та чинити діла милосердя, які оправдають нас наприкінці історії. Тож у глибині свого серця поставмо собі запитання: як ми поступаємо по відношенню до наших ближніх. Нехай слова, які сьогодні промовляє до нас Господь, зворушать наше серце, дарують нам благодать впізнавати Його у потребуючих, ділами свідчити про нашу любов до Бога, чинячи добро ближнім. Нехай Господь, по невимовному своєму чоловіколюб’ю сподобить нас почути бажаний Його голос та причислить до тих, що стоять по Його правиці. «Нічого немає тайного, що б не стало явним» (Лк. 8, 17). Уже минає четвертий рік від повномасштабної війни московії проти мирного українського народу. Вона прийшла непроханою ще 2014 року, а починаючи з 24 лютого 2022 року ворог скинув усі свої дотеперішні маски та відкрито нищить Україну, накидаючи ярмо свого минулого на наше майбутнє. Ми бачимо, що означає російська окупація, і знаємо, що відбувається на територіях, які московія окуповує досі, бачимо, які жахи залишає по собі агресор. Сьогодні заносимо молитви та єднаємося з усіма нашими захисниками, які так мужньо боронять нашу Батьківщину Україну, жертвуючи своїм життям. Також будьмо разом з усіма родинами, які втратили своїх найрідніших; з родинами тих, чиї рідні загинули від ворожих обстрілів у мирних містах і селах нашої держави. Огортаємо своїми молитвами поранених, полонених та тих, які зникли безвісті. Пам’ятаймо у своїх молитвах медиків, рятувальників, працівників комунальних служб, які кожної хвилини борються за життя і роблять навіть неможливе для цього. Просимо Тебе, Господи, скажи своє Слово і зупини війну. Покажи свою славу над нашим народом, допоможи нам, перемогти зло і всю нечисть, яке зараз руйнує нашу країну. Зупини, Господи, агресора, який проливає невинну кров Твого народу, бо Ти і Сам пролив свою кров за нас, тому знаєш біль кожного терплячого, як свій власний. Хай Твої слова: «Не бійтеся, мир вам» стануть дійсністю для нашого сьогодення. Амінь. + Ярослав 15 лютого 2026 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Владика Ярослав: Не біймося наслідувати Сина Божого, Який йде шукати заблукану овечку (пор. Мт.18, 12).

8 лютого владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь на неділю про Блудного сина (2026)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому євангельському читанні ми чуємо чудову благовість Христа – притчу про блудного сина. Хоча зміст цієї притчі всім нам добре відомий, проте щоразу вона відкривається перед нами з новою силою у благодаті Святого Духа. Як пише апостол Павло, «Слово Боже живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного» (Євр. 4,12). Воно – мов «гострий меч» або ж «добірна стріла» (Іс. 49,2), а тому постійно проникає щораз глибше, перетворюючи наше земне буття відповідно до Божих задумів. Тому вкотре пригадаймо собі, чого за допомогою цієї притчі Господь хоче нас навчити. Притча про блудного сина, або, краще, про милосердного батька, з одного боку, відкриває перед нами тяжкий та гіркий досвід темряви гріха, а з іншого – Боже милосердя. Тому-то ця розповідь є дуже актуальною в цей період підготовки до спасенного і покаянного часу Великого посту. Вона представляє нам не тільки трагедію та наслідки людського гріха, а й покаяння та радість навернення, але перш за все – образ милосердного Батька, образ безмежної доброти та глибини любові всепрощаючого Бога. Цією притчею Бог запрошує нас пройти дорогою покаяння, з глибокою скрухою серця прийти до Нього зі словами: «Я був неправий». Три часто найважчі слова, які треба сказати собі, іншим і Богові. Тоді до людини, яка має достатньо хоробрості, щоб їх промовити, повертається прощення, мир, радість, сила і нове життя. «І як він був іще далеко, побачив його батько його й, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його» (Лк.15,20). Ці слова вводять нас у серце притчі, демонструють суть батьківської постави, який бачить повернення свого сина. Батько не чекає аж поки син наблизиться до його дому, але сам вибігає йому назустріч. Це свідчить про те, що блудний син є бажаний і що на нього чекають. Але батько вибігає із дому не тільки задля цього сина. Радість батька не була би повною без присутності старшого сина, тому він виходить назустріч також і йому, запрошуючи на трапезу. Однак, здається, що старшому синові не до вподоби святковий бенкет; йому не до вподоби батькова радість з приводу повернення молодшого сина, який розтратив родинний маєток, він називає його не «своїм братом», але каже батькові: «Цей твій син». Для нього його брат залишається втраченим. Усі люди є дітьми Небесного Отця, але у відносинах з Богом вони здебільшого уподібнюються до двох синів з сьогоднішньої притчі, які представляють дві можливості наших відносин з Богом. Перша – це бунт та прагнення бути «вільним», самому вирішувати, що є добре, а що зле, самостійно скеровувати свої дороги. Однак свобода – це на свавілля, а нове життя під проводом Святого Духа, який нас визволяє від рабства диявола, гріха і світу (пор. Рим. 8, 15). До молодшого сина дуже подібна сучасна людина: вона прагне розпоряджатися своїм життям так, як бажає, хоче бути господарем свого життя, не визнаючи авторитету Бога, свого Творця. Друга можливість – нещира близькість з Богом, служіння Богові лише поверхово, частиною серця. Постава ж батька до двох синів відкриває повноту милосердя Бога до своїх дітей, свого творіння. Один син, задля власного «звільнення», вибирає дорогу насолод, розваг, що віддаляє його від батька і приводить до рабства гріха. Інший – задля «придобрення» вибирає шлях «обов’язку та поверховості» і стає слугою, забувши про своє синівство. І в нашому духовному житті може трапитися, що, якщо немає розуміння тих чи інших духовних практик, то це може привести до бунту як у молодшого сина, або до формального сповнення своїх обов’язків як у старшого. Притча, яку ми сьогодні почули у Євангелії, підкреслює не тільки риси двох братів, але й характеризує Бога як Батька. У притчі розкрито батьківську любов як таку, що не знає меж, і намагається відкрити синам очі на те, що вони є синами і між собою братами. Батько називає грішну людину: «Мій син». Бог проголошує людину своїм сином і вона стає ним (1Йо. 3, 1). Після гіркого досвіду, усвідомивши важкість свого бунтівного вчинку, молодший юнак ще може визнати Бога за свого Батька, але сміливості назватися його сином вже не має. Через це він не згадує про брата, що має достатньо хліба, але звертає увагу на наймитів, яким не бракує поживи. Син стався наймитом, втратився зв’язок батько – син. Але бути сином – це не питання гідності чи заслуги. Бути сином – це дійсність, від якої неможливо ухилитися. Батько, побачивши свого блудного сина, вислуховує його покаяння і, не бажаючи слухати безглузде прохання сина бути наймитом, перериває його мову. Син, щоб він не вчинив, для Батька завжди залишається сином. Батько наказує принести найкращу одіж. Цікаво, що тут грецький текст стосовно одежі вживає слово, яке означає «найкраща одежа» у розумінні «перша і тому найкраща». «Перший одяг» – це ті шати, що їх блудний син носив, коли перебував з Батьком – одяг краси та слави, одяг, що вказує на синівство. Приймаючи цей одяг, людина знову стає сином, і стається це у Христі Господі (Еф 4, 24; Кол 3, 9-10). «Всі бо ви, що у Христа хрестилися у Христа одягнулися» (Гал 3,27), – співаємо ми на Божественній Літургії у дні великих свят замість Трисвятого. На жаль, своїми гріхами ми нищимо даний нам у Хрещенні світлосяйний одяг, що його символізує нам крижмо. У Таїнстві Покаяння Милосердний Отець повертає нам чистоту цієї першої найкращої одежі. У ці дні підготовки до Великого посту Церква кличе нас до навернення та переміни словами пророка Ісаї: «Вернітесь, о сини Ізраїля, до того, проти кого ви так дуже збунтувалися! Бо того дня кожен відкине свої срібні кумири й свої золоті кумири, що ваші руки вам самим на гріх наробили» (Іс.31, 6-7); «Обмийтеся, станьте чистими; усуньте з-перед моїх очей нікчемні ваші вчинки; перестаньте чинити зло! Навчітеся добро чинити; шукайте правди, захищайте пригнобленого, обороняйте сироту, заступайтеся за вдову! Ходіть же й розсудимось, – говорить Господь. Коли б гріхи ваші були, як багряниця, вони стануть білими, як сніг; коли б, мов кармазин, були червоні, стануть, як вовна. Як схочете бути слухняними, то їстимете від благ країни» (Іс. 1, 16-19). Старший син не знає, що діється в домі його батька. Він не йде дізнатися про причину гостини до господаря дому, хоч і має з ним родинні відносини, але шукає відповіді в одного зі слуг. «Той же сказав йому: Брат твій повернувся, і твій батько зарізав годоване теля, бо знайшов його живим-здоровим» (Лк.15,27). Отой «один зі слуг» виглядає розумнішим за старшого сина. Слуга здатний пізнати у чоловікові, який повернувся в обійми господаря дому, молодшого сина господаря. Він визнає юнака тим, за кого визнає його господар. Звернімо увагу на слова, які промовляють дійові особи цієї притчі. Молодший син вживає слово «батько» п’ять разів, а у мові старшого сина воно відсутнє. Старший син, що постійно перебуває недалеко від батьківського дому, настільки зосередив свою увагу на праці, що вже не зауважує батька, який є поруч. Для нього батько вже став господарем, на якого він працює, а він сам – наймитом. Батько звертається до старшого сина словом «дитино», намагається пригадати йому його походження і вказати, що навіть коли син відкидає, чи забуває своє синівство, то батько пам’ятає про своїх синів. Євангелист Лука полюбляє залишати притчі незавершеними. Ми так і не дізнаємося, чи старший син увійшов додому і взяв участь у трапезі, чи йому потрібно було також багато часу для зрозуміння, що він є улюбленою дитиною свого батька, хоч і забув про це, а тому потребує навернення. Дорогі у Христі! Те, що Отець чекає з відкритими обіймами на свої дітей, є Доброю новиною для нас. Сьогоднішня притча залишається актуальною для нас незалежно від того, чи ми відійшли в далекий край (як блудний син), чи просто формально перебуваємо поруч Бога – Отця (як старший син). У цій Божественній Літургії подякуймо Богові за ті великі дари, якими нас обдарував Господь. Застановімся, чи ми їх використовуємо для того, щоб ще сильніше і щиріше служити Богові? Просімо також усвідомлення потреби навернення нас самих, а також чутливості до відходу і навернення наших ближніх: аби разом з Отцем сумувати з приводу тих, хто віддалився від Нього. Не біймося наслідувати Сина Божого, Який йде шукати заблукану овечку (пор. Мт.18, 12). Особливо впродовж благодатного часу Великого посту допомагаймо тим, хто заблукав чи спотикнувся, щоб ми могли всі разом чистим серцем удостоїтися участі в радості самого Бога, коли вся Божа родина збереться на пасхальному євхаристійному бенкеті у Небесного Отця. Cтоячи у Божі присутності, просімо Господа, щоб змилувався над нами грішними. Нехай Його милосердя виявиться сильнішим за нашу гріховність. Випрошуймо Божого милосердя для захисту Україну, справедливого миру, нехай обійми Небесного Отця огорнуть наше воїнство, волонтерів, поранених та полонених, за молитвами Пресвятої Богородиці, та всі святих яких видала українська земля. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 8 лютого 2026 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...