Владика Ярослав освятив дзвіницю, церковні дзвони та парафіяльний будинок на Мостищині [фото]

20 вересня, у Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію Воздвиження Чесного і Животворящого Христа у с. Золотковичі, Мостиського деканату та освятив дзвіницю, церковні дзвони та парафіяльний будинок. Архиєрейську Божественну Літургію владика Ярослав звершив у співслужінні протосинкела єпархії о. Романа Андрійовського, адміністратора парафії о. Юрія Фока та священників Мостиського деканату. Детальніше...

Проповідь на Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2026)

  Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні, у Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, перед нашими очима у храмі на тетраподі є виставлений хрест, як животворяще древо, на якому Син Божий віддав себе за життя світу. Те, що колись було знаком найганебнішої смерті, страху та людської жорстокості, через Ісуса Христа стало знаменом спасіння, любові та перемоги над смертю. Тому Церква в ці дні немовби затримує наш погляд на Хресті, щоб ми не проминули головного таїнства християнської віри. Апостол Павло говорить: «Ми проповідуємо Христа розп’ятого» (пор. 1 Кор. 1, 23), бо саме на Хресті відкривається міра Божої любові до людини. І сьогодні через Євангеліє від Марка до нас лунає заклик Божественного Учителя: «Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною» (Мр. 8, 34). Ці слова є серцевиною християнського життя, через які Господь показує нам дорогу учнівства: свобідно прийняти Божу волю, прийняти свій хрест і щодня вчитися жити за Його прикладом. Звернімо увагу на перші слова Спасителя у сьогоднішній євангельській благовісті: «Коли хтось хоче…». У них відкривається велика таємниця людської свободи. Бог нікого не примушує любити Його і не поневолює своєю силою. Він кличе, стукає у двері нашого серця, проте залишає за нами свободу відповіді. Саме тому в Об’явленні читаємо: «От, стою при дверях і стукаю: як хто почує голос мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зо мною» (Од. 3, 20). Ми можемо сказати «так» або залишитися осторонь. Тому християнське життя не зводиться до звички, чи зовнішньої приналежності до Церкви. Воно починається там, де ми свобідно відкриваємо своє серце Христові. І цей перший крок починається зі слів: «Хай зречеться себе самого». Що означає зректися себе в світі, який щодня говорить нам зовсім протилежне? Нас заохочують ставити власне «я» в центр життя, будь-якою ціною відстоювати свої бажання, комфорт, престиж та особисту вигоду. Людина легко може непомітно для себе зробити власне бажання найвищим критерієм добра і правди. Проте Євангеліє відкриває іншу дорогу. Зректися себе не означає зненавидіти себе, зневажити свою особистість, відмовитися від дарів, якими Бог нас наділив, чи дозволити комусь принижувати нашу гідність. Навпаки, це означає визволитися від панування егоїзму і поставити Бога в центр свого життя. Сам Христос у ніч перед своїми страстями молився: «Отче, коли ти хочеш, віддали від мене цю чашу, тільки хай не моя, а твоя буде воля!» (Лк. 22, 42). Ось що означає зречення себе: не втратити себе, а довіритися Богові. Це здатність подивитися на ближнього не як на засіб для досягнення власних цілей, а як на брата чи сестру, створених за Божим образом. Це готовність віддати час, сили, увагу, пробачити образу, поступитися там, де це служить любові. Зрікаючись егоїзму, ми стаємо по-справжньому свобідні, бо перестаємо бути рабом власних пристрастей і вчимося любити так, як любить Христос. Далі Спаситель закликає «взяти на себе свій хрест» (Мр. 8, 34). Дуже часто ми сприймаємо ці слова з острахом, ніби Господь спеціально посилає людині страждання, щоб перевірити, наскільки міцною є її віра. Однак Бог не є джерелом зла у світі і не насолоджується людським болем. Священне Писання говорить нам, що « …через одного чоловіка ввійшов у світ гріх, і з гріхом смерть» (Рим. 5, 12). Ми живемо у світі, де існують хвороби, несправедливість, насильство і смерть. Христос прийшов не поглибити наш біль, а ввійти в нього, взяти його на себе і перемогти смерть своїм Воскресінням. Тому, коли Господь каже «взяти свій хрест», Він не закликає нас шукати штучних страждань чи самостійно створювати собі труднощі. Наш хрест – це та реальність життя, у якій ми опинилися і яку маємо прожити з вірою, любов’ю та довірою до Бога. Частину обставин ми можемо змінити, і тоді маємо відповідально діяти; інші речі не можемо усунути власними силами, і тоді вчимося проходити їх разом із Христом. Для когось хрестом є виснажлива щоденна праця заради забезпечення родини, відповідальність за дітей, турбота про батьків або самотність, яку ніхто не бачить. Для іншого це тривала хвороба, яка відбирає фізичні сили, змушує змінити звичний спосіб життя і щодня вчитися терпеливості. Але навіть тут християнська віра не каже людині пасивно миритися зі стражданням: ми молимося, шукаємо лікування, приймаємо допомогу, підтримуємо одне одного і робимо все можливе, щоб зло не перемагало. Сьогодні для всього нашого народу важким хрестом є страшна війна. Це хрест матерів, які здригаються від кожного телефонного дзвінка; хрест дружин, які чекають своїх чоловіків; хрест дітей, які ростуть серед тривог і втрат; непомірний хрест наших воїнів, які щодня ризикують життям, захищаючи інших. Це хрест тих, хто втратив рідних, домівку, здоров’я, спокій, мирне життя. Коли ми беремо свій хрест, ми не залишаємося з ним наодинці. Син Божий воплотився і став людиною, щоб увійти в нашу історію, взяти на Себе наш людський тягар і пройти через смерть до життя (пор. Мт. 8, 17). На Голготі Христос проходить через біль, самотність, зраду, приниження і смерть. Тому наш хрест, яким би важким він не був, можемо нести у сопричасті з хрестом нашого Господа. Апостол Петро говорить про Христа: «він сам у своїм тілі виніс наші гріхи на дерево, щоб ми, вмерши для гріхів, жили для справедливости» (1 Пт. 2, 24). Коли людина проходить через випробування і не відвертається від Бога, її страждання може стати місцем глибшої зустрічі з Ним, очищення серця, жертовної любові та надії. Коли ми плачемо, Христос не залишається байдужим до наших сліз. Над могилою Лазаря Він Сам «заплакав» (пор. Йо. 11, 35). Коли ми падаємо від безсилля, Господь піднімає нас своєю благодаттю і нагадує, що останнє слово належить не смерті, а Воскресінню. Третій вимір цього євангельського заклику – «йти слідом за Ним». Іти за Христом означає поступово уподібнювати своє життя до Божого життя. Апостол Павло каже: «Будьте моїми послідовниками, як і я – Христа» (1 Кор. 11, 1). Християнин іде за Христом не лише в храмі, під час молитви чи богослужіння, але і в родині, на роботі, у суспільстві, у ставленні до тих, хто його кривдить або не погоджується з ним. Наслідувати Христа – означає жити логікою любові та служіння. Спаситель сам говорить: «Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але – послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 28). Тому йти за Ним означає щодня вчитися прощати, коли хочеться відповісти образою; допомагати, коли легше пройти повз; говорити правду, коли зручніше промовчати; підтримати слабшого в потребі. У цьому виявляється християнська зрілість. Через дію Божої благодаті людина поступово стає подібною до Христа, а за словами апостола Петра, ми покликані «стати учасниками Божої природи» (2 Пт. 1, 4). Це і є глибокий зміст духовного життя: щоб Христос дедалі більше жив у нас, а наше життя ставало відображенням Його любові. Далі в Євангелії ми чуємо: «Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу?» (Мр. 8, 36). Господь ставить перед нами питання про справжній порядок цінностей. Ми живемо серед постійного прагнення до успіху, статусу, достатку та впливу. Самі по собі праця, професійне зростання, матеріальна забезпеченість чи суспільне визнання не є злом. Навпаки, ми покликані відповідально розпоряджатися дарами, які отримали від Бога. Але жодне земне досягнення не може стати заміною Бога і не може дати людині остаточної безпеки. Можна накопичити великі статки, досягти високого становища, отримати визнання інших людей, але водночас втратити вміння дякувати, любити, співчувати й молитися. Христос питає нас про душу, бо саме вона визначає напрямок нашого життя і нашу відкритість до Творця. Через свою хресну жертву і славне Воскресіння Господь творить нове людство, відкриваючи шлях до нового життя. Кожен із нас у Таїнстві Хрещення входить у Христову смерть і Воскресіння, щоб жити для Бога. Апостол Павло навчає: «Коли ми з ним померли, то разом з ним будемо й жити» (2 Тим. 2, 11). Тому християнське життя – це постійне оновлення людини Божою благодаттю. Апостол закликає нас «одягнутись у нову людину, створену на подобу Божу, у справедливості й у святості правди» (Еф. 4, 24). У цій дорозі немає миттєвої досконалості. Ми падаємо і встаємо, помиляємося і каємося, втомлюємося і знову отримуємо сили. Навіть коли хрест здається занадто важким, Господь не відходить від людини. Він бачить її слабкість, знає її боротьбу і кличе повернутися до Нього. Особливо ми переживаємо цю Божу близькість у Таїнстві Покаяння, де Господь відкриває нам дорогу до свого милосердя. Наша надія полягає в тому, що Божа благодать сильніша за нашу слабкість. Дорогі у Христі, сьогодні для вашої парафії є ще одна особлива подія. Ми зібралися тут, щоб освятити дзвіницю, нові церковні дзвони та парафіяльний дім. Від давніх часів дзвони були важливою частиною літургійного життя християнської громади. Їхній голос скликає народ Божий на молитву і нагадує, що Церква має своє життя, яке виходить поза межі щоденної метушні. Як Христос у Євангелії кличе нас «узяти свій хрест» і «йти за Ним», так і ці дзвони будуть кликати вас залишати земні турботи й піднімати серце до Бога. Коли ці дзвони лунатимуть біля вашого храму, нехай вони спонукають вас пригадати Того, хто кличе. Дзвін кликатиме вас до храму на Святу Літургію, де Церква слухає Боже слово, приносить Безкровну Жертву і приймає Христа у Пресвятій Євхаристії. Він нагадуватиме про молитву в радості й у скорботі, про необхідність примирення з Богом і ближнім, про те, що людське життя має свою мету і свій вічний вимір. Нехай він лунає у дні хрестин і вінчань, у святкові дні та в моменти скорботи, коли спільнота молитиметься за своїх померлих і з надією на воскресіння проводжатиме їх у вічність. Нехай же цей дзвін стане для вашого села знаком єдності, молитви і миру. Просімо у Господа, щоб кожен його звук нагадував вам про Божу присутність і спонукав звертати серце до Нього. Молімося, щоб ваша спільнота залишалася місцем, де вчаться прощати, підтримувати одне одного, берегти сім’ю, виховувати дітей у вірі та разом проходити випробування. Сьогодні ми молимося також за наших воїнів, за поранених і полонених, за тих, хто втратив рідних і домівку, за всіх, хто сьогодні живе серед небезпеки й тривоги. І просимо Господа, щоб церковні дзвони по всій нашій землі могли сповістити про справедливий мир, припинення кровопролиття та про великий день нашої перемоги. Нехай їхній голос кличе нас до Христа, бо тільки в Ньому наша надія має свою непохитну основу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай завжди перебуває з усіма вами. Амінь. + Ярослав 20 вересня 2026 року Божого,с. Золотковичі   Детальніше...

У Самбірсько-Дрогобицькій єпархії завершився перший тур щорічних реколекцій для духовенства [фото]

У четвер, 17 вересня, Молебнем до Пресвятої Богородиці завершився перший тур щорічних реколекцій для духовенства Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. Ці дні духовної віднови, що тривали з 14 вересня у реколекційно-просвітницькому центрі «Еммануїл» у Дрогобичі, стали для священників часом глибокої молитви та роздумів. Детальніше...

Владика Ярослав: Хрест – це прапор тріумфу правди над обманом і любові над ненавистю

  У понеділок, 14 вересня, на свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич. Детальніше...

Владика Ярослав: Нехай ця богослужбова каплиця стане справжнім серцем вашої громади, улюбленим місцем щирої розмови з Небесним Отцем [фото]

У неділю перед Воздвиженням Чесного і Животворящого Хреста Господнього, в селі Хлопчиці Рудківського деканату владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, освятив богослужбову каплицю парафії святого Миколая. Після Чину освячення храму владика Ярослав очолив Божественну Літургію, у якій взяли участь священнослужителі та численні віряни. Детальніше...

Проповідь на неділю перед Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2026)

Слава Ісусу Христу.Дорогі у Христі брати і сестри. Сьогоднішня неділя дарує нам особливу радість. З одного боку, ми молитовно готуємося до великого свята Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста, споглядаючи велич Пасхального Таїнства – Господній Хрест, через який прийшло спасіння. Водночас для вашої парафіяльної спільноти сьогоднішній день є по-справжньому історичним, адже сьогодні ми зібралися, щоб освятити новозбудований храм, цього богослужбового комплексу. Ці дві події природно поєднуються між собою. Адже там, де споруджується місце молитви, де люди збираються на богослужіння і приходять до Бога, там особливе місце займає Хрест Христовий – знак нашої віри, спасіння і Божої присутності серед Його народу. Відтепер цей храм покликаний стати для вас місцем живої зустрічі з Господом, молитви та єдності. Тут хрест Христовий буде нагадувати кожному, що шлях до Бога проходить через довіру і відкритість серця до Його любові. Саме про таку зустріч людини з Богом розповідає нам сьогоднішнє Євангеліє. Ми стаємо свідками нічної розмови Ісуса Христа з Никодимом, одним із визначних фарисеїв та вчителів Ізраїля. Святий євангелист Іван Богослов навмисно підкреслює, що Никодим приходить до Спасителя саме вночі. Ця ніч є не лише вказівкою на час доби чи бажанням приховати свій візит від сторонніх очей. У біблійній традиції ніч часто постає символом людського нерозуміння, духовного пошуку, того сутінку душі, в якому перебувало все людство до пришестя істинного Світла у світ. Никодим мав знання закону, він мав статус, але його серце шукало чогось більшого, шукало справжньої зустрічі з Богом. Христос, бачачи цю спрагу, відкриває цьому вчителю абсолютно нову перспективу духовного життя. Він пояснює, що для того, аби увійти в Боже Царство, недостатньо просто виконувати приписи чи володіти людською мудрістю; потрібно «народитися з висоти», «з води і Духа». Господь свідчить про Себе як про Сина Чоловічого, що зійшов з неба (див. Йо. 3, 13), аби подолати прірву між небом і землею, між людиною і Богом. І для того, щоб пояснити Никодимові, яким саме чином вічне життя буде дароване і як відбудеться спасіння людства, Господь звертається до дуже яскравого образу із Старого Завіту, добре знайомого кожному ізраїльтянинові. Він нагадує йому драматичну подію з історії мандрівки вибраного народу пустелею до Обіцяної землі. Коли люди почали нарікати на Бога, сумніватися в Його опіці і втратили довіру до Нього, їх почали жалити отруйні змії. Ця отрута швидко розповсюджувалася, і смерть сіяла великий страх у таборі. Тоді Мойсей, за Божим велінням, зробив мідяного змія і підніс його високо на жердині (пор. Чис. 21, 4-9). Кожен, хто був вжалений, але знаходив у собі сили з вірою і послухом подивитися на цього мідяного змія, зцілювався і залишався живим. Це був парадоксальний, незбагненний для людської логіки порятунок: людям пропонувалося подивитися на саме зображення того, що несло їм біль і смерть. Але через Божу обітницю і їхню довіру цей погляд ставав джерелом життя. Христос бере цей старозавітний прообраз і безпосередньо застосовує його до Себе і Своєї майбутньої жертви, кажучи Никодимові: «Так як Мойсей змія підняв у пустині, – так треба Синові Чоловічому бути піднесеним» (Йо. 3, 14). Хрест Господній, який в очах тогочасного світу був знаряддям найганебнішої кари, страшного болю, відкинення і приниження, у незбагненному Божому задумі стає місцем найвищого піднесення і слави. На Хресті Син Божий не зазнає поразки перед силами зла, а навпаки, звершує Свій остаточний тріумф над гріхом і смертю, перемагаючи їх Своєю безмежною любов'ю. Дорогі молільники! Хрест Христовий не є просто якоюсь прикрасою, історичним символом чи лише своєрідним знаком нашої релігійної приналежності, який ми носимо на грудях. Це діючий знак нашого спасіння, знаряддя Божої благодаті. Подібно до ізраїльтян у пустелі, сучасне людство глибоко вражене отрутою гріха. Ця невидима отрута руйнує наше внутрішнє життя, наші стосунки, приносить біль, розпач, війни і смерть у наш світ. І справжній рятунок приходить лише тоді, коли ми зважуємося крізь свій біль підняти очі на Розп’ятого Спасителя. Цей погляд не може бути простою цікавістю чи байдужим спогляданням. Це має бути погляд, який щиро визнає власну гріховність, усвідомлює свою людську неміч і водночас з дитячою простотою повністю довіряється Тому, Хто добровільно взяв на Себе наші немочі і поніс наші хвороби. Вершиною цього Божественного об’явлення є слова Христа, які Церква часто називає «Євангелієм у мініатюрі», адже вони вміщують усю неосяжну Божу любов в одному короткому реченні: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Бог не чекає, поки ми станемо ідеальними чи досконалими, Він не вимагає від нас неможливого перед тим, як виявити Свою милість. Він іде першим. Він просто віддає найцінніше, що має, – Свого Єдинородного Сина, щоб ми мали змогу жити, і жити вічно. Ця безмежна, самовіддана Божа любов не є абстрактною ідеєю чи якоюсь філософською концепцією. Вона має властивість ставати відчутною і реально присутньою у конкретному часі та просторі. Для вашої громади таким особливим місцем, де ця любов стає видимою, є ця богослужбова каплиця. Апостол Петро у своєму посланні, звертаючись до перших християн, дає нам прекрасний образ кажучи: «А й самі віддайтеся, мов живе каміння, щоб з нього збудувати духовний дім» (1 Пт. 2, 5). Справжнім храмом Божим, Його найдорожчою і найвеличнішою святинею не є рукотворні стіни, якими б красивими вони не були. Справжнім храмом є сама ваша парафіяльна спільнота, кожна людина, яка тут стоїть, кожна родина цього села. Ви всі дуже різні: з різними характерами, життєвим досвідом, радощами і труднощами, але Христова любов міцно з’єднує вас в одне ціле. Стіни цієї каплиці, її фундамент і весь цей богослужбовий комплекс – це лише матеріальний, видимий знак тієї великої і невидимої духовної реальності вашої єдності з Богом і між собою. Ви є тими живим камінням, з яких Господь щодня будує Свою Церкву. Апостол Павло доповнює цю думку, наголошуючи, що всі ми «більше не чужинці і не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі, побудовані на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем – сам Ісус Христос.» (Еф. 2, 19-20). Саме Христос тримає на Собі всю будівлю нашого життя і нашої віри. Відтепер село Хлопчиці має цей конкретний, відчутний знак присутності цього Наріжного Каменя. У Святому Письмі ми читаємо одну дуже вражаючу і глибоко символічну деталь: у саму мить смерті Ісуса на Хресті, коли Він віддав Свого Духа Отцеві, завіса єрусалимського храму роздерлася надвоє зверху донизу (пор. Мт. 27, 51). Ця завіса століттями відділяла Святе Святих, місце особливої, недоступної Божої присутності, від грішних людей. Її розірвання означає, що через хресну жертву Сина Божого доступ до Отця відкрито назавжди в Ісусі Христі. Бог вийшов зі Святая Святих назустріч людству. Кожна нова богослужбова каплиця, кожен новий храм на землі продовжує цю відкритість. Отже, ця новозбудована каплиця стає тим священним простором, куди ви, як спільнота, зможете приходити з усім, що маєте на серці: зі своїми найбільшими радощами і найглибшими болями. Як колись ізраїльтяни в пустелі підводили свої очі на мідяного змія, щоб отримати зцілення від смертельних укусів, так само і ми приходимо до храму, щоб спрямовувати свій погляд на Розп’ятого й Воскреслого Христа. Тут, перед Його святим образом, ми знаходимо порятунок від отрути щоденних гріхів, від розчарувань, зневіри, втоми чи життєвих тривог. Тут, дивлячись на Його Хрест, ми черпатимете силу жити достойно, любити щиро, прощати та йти далі своїм життєвим шляхом, твердо знаючи, що ми ніколи не залишимось самі, що милосердний Господь завжди поруч з нами у кожній миті нашого життя. Божа любов, одного разу об’явлена на Хресті, продовжує діяти і виливатися на нас сьогодні через Святі Тайни Церкви. Коли ми роздумуємо над тим, що Синові Чоловічому треба бути піднесеним, ми розуміємо, що це таємниче піднесення триває і сьогодні на наших церковних престолах під час кожної Божественної Літургії. Тут, у цій каплиці, безкровна хресна жертва буде приноситися за спасіння всього світу і за потреби віруючого Божого люду вашої парафії. Тут звичайний хліб і вино силою Святого Духа ставатимуть Тілом і Кров’ю Того, Хто віддав Себе за нас. І кожне святе Причастя буде тим цілющим поглядом на Розп’ятого, тією найтіснішою зустріччю, яка дарує те саме вічне життя, про яке говорив Христос Никодимові. Сучасний світ навколо нас часто намагається втекти від хреста, шукаючи легких шляхів, ілюзорного комфорту без жодних зусиль, любові без жертви. Але Євангеліє неустанно нагадує нам, що справжня любов завжди є жертовною. І саме такої любові вчить нас Хрест Господній. Нехай ця богослужбова каплиця завжди височіє як видимий знак вашої віри та жертовної відповіді на Божу любов. Зведення цього прекрасного богослужбового комплексу стало можливим завдяки невтомній праці і самопожертві багатьох людей, чиї серця чутливо відгукнулися на поклик Святого Духа. Сьогодні хочу скласти щиру подяку о. Йосифу (Бабію), який тут ревно душпастирює всі ці роки, кожному з вас, хто долучився до цієї великої справи. Ми з глибокою вдячністю згадуємо фундаторів, які з вірою заклали основу цієї святині, талановитих майстрів, чиї невтомні руки дбайливо зводили ці стіни, оздоблюючи їх для Божої слави. Ми дякуємо всім, які не жаліли своїх статків, щоб віддати Богові найкраще. Ваша спільна праця перетворила матеріальні речі на простір святості. Цей храм є вашим щирим дарунком Богові, але водночас він є великим Божим дарунком для вас, бо віднині Господь має тут своє особливе, освячене місце, щоб бути ще ближче до кожного із нас. Проте моїм найбільшим побажанням для вас є те, щоб ця велична споруда ніколи не залишилася лише естетичною прикрасою вашого села. Хай вона стане справжнім серцем вашої громади, улюбленим місцем щирої розмови з Небесним Отцем. Нехай двері цієї святині завжди будуть гостинно відкритими для тих, хто шукає духовної розради, покаяння у Святій Тайні Сповіді та небесної поживи у Тайні Євхаристії. Спрямовуйте, як той старозавітний народ у пустелі, свій спраглий і втомлений погляд на Ісуса, піднесеного на Хресті. Хай кожен, хто відтепер переступить поріг цього храму, неодмінно відчує дотик Божої благодаті і зустріне Його безмежну любов. У цей знаменний день ми підносимо наші спільні молитви за всю вашу парафію, просячи у милосердного Господа миру, єдності, міцного здоров'я та радості для кожної вашої домівки. Сьогодні ми також єднаємося з болем, тривогами і великою надією всього нашого українського народу, благаючи, щоб Животворящий Хрест Господній став для нас непохитним знаменом перемоги світла над темрявою, правди над неправдою, життя над смертю. Нехай Господь береже наших мужніх захисників, які ціною власного життя боронять рідну землю від ворога, і нехай в цьому храмі повсякчас лине молитва за їхнє життя, за перемогу і справедливий мир. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 13 вересня 2026 року Божого,с. Хлопчиці Детальніше...

Владика Ярослав освятив оновлений храм у с. Верхнє Висоцьке на Самбірщині [фото]

У вівторок, 8 вересня, у свято Різдва Пресвятої Богородиці, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію Різдва Пресвятої Богородиці у с. Верхнє Висоцьке Висоцького деканату та освятив оновлений храм. Архиєрейську Божественну Літургію владика Ярослав звершив у співслужінні протосинкела єпархії о. Романа Андрійовського, адміністратора парафії о. Романа Шибуньки та священників Висоцького деканату. Детальніше...

Проповідь на свято Різдва Пресвятої Богородиці (2026)

    "Різдво Твоє Богородице Діво, радість звістило всій вселенній, бо з Тебе засяяло сонце правди, Христос Бог наш, що зняв прокляття, подав благословення, знищив смерть і дарував нам життя вічне". (Тропар свята) Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні наші серця наповнюються особливою радістю, бо ми святкуємо Різдво Пресвятої Богородиці – день, коли у світ прийшла та, яка стане Матір'ю нашого Спасителя. Церковні свята звертають нашу увагу на важливі віхи в історії спасіння. Особливо це стосується Господських і Богородичних празників. Сьогоднішній день – перше велике свято на початку церковного року, бо все почалося з Різдва Марії, Яка стане Матір’ю Божого Сина та всіх християн. Невипадково Різдво Пресвятої Богородиці є першим, а Успіння – останнім святом церковного року. Між цими двома подіями − Різдвом Пресвятої Богородиці та Її Успінням − проходить уся євангельська історія. Усі події, які ми святкуємо впродовж церковного року, уміщені між цими двома святами. Обставини народження Богоматері дуже подібні до обставин народження Йоана Предтечі. Вона народилася від святих і праведних батьків Йакима та Анни, випрошена багатьма молитвами та сльозами; народилася після тривалої неплідності; народилася, коли батьки були в дуже похилому віці. Тому це велика подія в сім'ї вже немолодого подружжя Йоакима та Анни, бо після п'ятдесяти років спільного життя Господь дарував їм дитину. Та це значуща подія для всього світу, який століттями чекав на обрану Діву, через Яку у світ зміг прийти Божий Син. Шляхом довгого ряду поколінь Промисел Божий готував для Себе на землі цей Посуд Божества. Різдво Пресвятої Богородиці – підсумок і вінець Старого Завіту, усіх надій і сподівань дохристиянського світу. Воно є початком виконання всіх Божественних обітниць, якими жило людство протягом багатьох тисячоліть. Різдво Богоматері провіщали праотці та пророки. Ще в перших главах книги Буття читаємо про потомство жінки, яке зітре голову змія (пор. Бут. 3, 15). Праотець Яків бачив ліствицю, що з'єднувала небо та землю, а ангели Божі сходили й виходили нею (пор. Бут. 28, 11−12). Пророк Єзекиїл бачив браму, якою пройшов Господь, а вона залишилася зачиненою (пор. Єз. 44, 1−3). Пречиста Діва Марія стала даром Богові від усього старозавітного людства, утіленням святості й чистоти. Довго сумували праведні батьки Приснодіви Марії через свою неплідність, яка помилково вважалася у семітській культурі покаранням від Бога. Ревно молилися, щоб прихилити Божу милість. Часто вузькою і скорботною дорогою веде Господь людину до слави і блаженства. Самій Богородиці пророкував Симеон, що душу її прошиє меч болю, і Вона зазнає скорбот під час стражденного життя Свого Сина, щоб відкрилося багато сердець (пор. Лк. 2, 34−35). Так, непростим є шлях Божих обранців, але Господь допускає його, щоби ще більше скріпити нас у переконанні, що на Нього Єдиного маємо покладати свою надію. За допомогою свята Різдва Пресвятої Богородиці Церква свідчить про те, що прихід Діви Марії у світ – це радість не тільки для праведних Йоакима та Анни, які довго й терпеливо очікували благословення Божого, але всієї вселеної. Причину цієї радості тропар пояснює словами: «(...) бо з Тебе засяяло Сонце правди − Христос Бог наш». Отож сьогодні всі ми радіємо, що у світ прийшла Пречиста Діва, Яка, як оспівано у стихирах, «вводить Христа у вселенну» (стихира на «Господи, взиваю»). «День Різдва Пресвятої Богородиці, – каже св. Йоан Дамаскин, – є днем всесвітньої радости, бо через Богородицю обновився весь людський рід: смуток праматері Єви перемінився в радість». Нині радіє небо і земля, бо з народженням Марії започаткувалося відкуплення людського роду. Вона-бо принесла нам порятунок, життя та вічне щастя. Вона стане Богородицею, Кивотом Нового Завіту, Матір’ю Христа Спасителя, Який знищив смерть і дарував нам життя вічне. З благословенним Різдвом Пресвятої Богородиці з’явилося на землі найпрекрасніше створіння, архитвір Божої всемогутності, Цариця ангелів – народилася Пречиста Діва, Яка є «чесніша від херувимів і незрівнянно славніша від серафимів». Народилася та, Яка вмістить у Собі Невмістимого Бога. Одночасно і Діва, і Богородиця, Яку «ублажатимуть усі роди» (Лк. 1, 48). Матір Божа через хресну смерть Свого Божественного Сина стала й нашою Матір’ю. Улюблені брати і сестри! У сьогоднішній празник Різдва Пресвятої Богородиці хотів би звернутися до всіх вас із пастирським словом заохоти і до постійної прослави Матері Божої та Матері всього людства, і до того, щоб у своєму житті ми намагалися ревно черпати із багатства чеснот Її боговгодного життя. Вона є найсильнішою Заступницею та Помічницею християнського роду перед Своїм Сином та Богом. Вона – наша Надія. Вона відводить хмари праведного гніву Божого, відкриває нам давній рай Своїм могутнім клопотанням. До Неї християни звертають свої моління, прохання, похвали та подяки. Вона здійснила і здійснює незліченні чудеса для молільників які звертаються в покорі до Неї. Пресвята Богородиця подивляє нас Своїми духовними скарбами, гідними наслідування. Чесноти Богородиці та благодать Святого Духа ставлять Її вище за всіх – не тільки святих і праведних людей, але й небесних сил. Її віра та всеціле віддання Божій волі, терпеливе й мужнє перенесення всіх життєвих труднощів, материнська турбота, а головне – безумовне смирення та покора – це ті чесноти, які наповнюють життя Пресвятої Діви Марії. Тому стараймося у своєму житті йти за цією світлою Зорею − нашою Небесною Матір’ю. Дорогі у Христі, сьогодні ми взяли участь у посвяченні нового престолу, який є найголовнішою чистиною цього святого храму. Пам’ятаємо часи Старого Завіту, коли не було храмів, тоді споруджували жертовник й на ньому приносили жертву Господові. У наших храмах священники приносять на престолі безкровну жертву хліба та вина, яка є Таїнственним уприсутненням Пасхальної жертві Ісуса Христа, яку Він довершив на горі Голготі, помираючи на хресті. Під час Служби Божої, яку звершує священник, хліб та вино силою Святого Духа перемінюються в Тіло та Кров Господню, що ми називаємо Пресвятою Євхаристією – Святим Причастям. Пам’ятаймо слова Ісуса Христа: «Хто споживає моє тіло і п'є мою кров, той має вічне життя, – і я його воскрешу останнього дня. Бо моє тіло є правдивою поживою, а моя кров є правдивим напоєм» (Ів. 6.54-55). Господь закликає нас, щоб споживати Його тіло та кров, бо це Таїнство дарує нам вічне щасливе життя, до якого ми всі покликані! Святкуючи Різдво Пресвятої Богородиці, молімося до Бога через Її материнське заступництво. Нехай молитви Богоматері допоможуть нам зростати у вірі, надії та любові, щоб і наше життя стало справжньою відповіддю на Божий заклик. Нехай приклад Пресвятої Богородиці надихає нас бути справжніми учнями Христа – такими, що вміють слухати Боже Слово, і служити ближнім з любов'ю. Подивімся на нашу рідну Україну. Вже котрий рік поспіль наш народ проходить крізь горнило жорстокої, несправедливої та кривавої війни. Скільки разів нас намагалися переконати, що ми «безплідні» у своїй боротьбі? Скільки разів ворог намагався посіяти в наших душах розпач, темряву, зневіру і відчуття, що Бог нас залишив? Але Різдво Богородиці звіщає нам: темрява не має останнього слова! Молитва праведників була почута тоді, і молитва України за справедливий мир, за волю, за майбутнє нашої Батьківщини буде почута і тепер. У це величне свято Різдва Пресвятої Богородиці ми з благанням звертаємося до Пресвятої Богоматері й у повній довірі до Божого Милосердя покладаємо всю нашу надію на Її Сина, а нашого Господа Ісуса Христа. Благаємо Тебе, Царице неба і землі: прийми під Свою особливу материнську опіку наших хоробрих воїнів, захисників Батьківщини, зберігаючи їх неушкодженими перед усіма ворожими наступами; захисти Своїм Покровом свободу й незалежність, соборність і цілісність нашої Батьківщини, щоб народ наш, визволений Твоїм заступництвом від воєнного лиха, вдячно прославляв Бога у Святій Тройці Єдиного. Молімся і борімся за нашу Україну, бо вона також наша Мати. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! + Ярослав 08 вересня 2026 року Божого,с. Верхнє Висоцьке,     Детальніше...

Владика Ярослав: Господь кличе нас бути з Ним, і цей поклик є найрадіснішим для нас [фото]

У неділю, 6 вересня, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирський візит до парафії Різдва Пресвятої Богородиці с. Сусідовичі Хирівського деканату. У співслужінні протосинкела єпархії о. Романа Андрійовського, адміністратора парафії о. Антона Котила священників Хирівського деканату освятив новий престіл і відслужив Божественну Літургію. Детальніше...

Проповідь на чотирнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2026)

  Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє Євангельське читання розповідає нам про весільний бенкет, який є образом Царства Небесного, до якого всі покликані (пор. Мт. 22, 1-14). Господар радіє, бо може своєю радістю поділитися зі своїми гостями. Цей весільний бенкет, як каже нам євангелист Матей, є образом життя вічного, тому що бенкет – це час і простір ділення дарами. На жаль, багато людей з різних причин, можливо, через незнання, нерозуміння, а чимало – з недбалості, байдужості й навіть лінивство, ігнорують цим Божим запрошенням і, відповідно, втрачають можливість бути присутніми на Небесній трапезі, яка триватиме не один чи кілька днів, а цілу вічність. Царство небесне – це те ж саме, що царство Боже, те царство, яке проповідує Ісус, в його остаточному, тобто есхатологічному сповненні. Теперішнє уприсутнення царства Божого є одночасного його започаткуванням і приготуванням до його остаточного сповнення. В контексті притчі про царя, який запрошує на весільний бенкет свого сина, Ісус виявляє правду про царство Боже, яку Він сам приносить у світ. Він також передає скероване через Бога Отця запрошення на бенкет Нареченого. Христос пригадує про відповідальність за відмову прийняти це запрошення. Нам важливо ствердно відповісти на запрошення «на весільний бенкет Сина», а не так, як поступили запрошені з сьогоднішнього Євангелія. Деякі запрошені «не хотіли прийти» (пор. Мт. 22, 3), інші познущалися зі слуг (пор Мт. 22, 6). Всі вони «не були гідними» (пор. Мт.22,8). Як наслідок, запрошення було скероване до убогих, калік, до тих, які були «на роздоріжжях» (пор.Мт.22,9-10), тобто до тих, які в покорі отримали незаслужений дар Божої благодаті і прийняли її із простотою. Через сьогоднішню євангельську притчу Бог пригадує усім запрошеним, у Його час й усі часи, про потребу мати поставу, гідну даному запрошенню, що є виражена через «весільну одіж», в яку повинні бути одягнені всі учасники весільного бенкету. Притча розповідає нам, що прийшов якийсь чоловік, який не потурбувався про те, щоб прийти належно приготованим. Саме про це нагадує й образ весільного одягу. Цар прийняв усіх, кого знайшли на дорогах, але побачив чоловіка, який залишився без весільної одежі, і запитав: «Друже, чому ти ввійшов сюди, не маючи весільного одягу?» (Мт. 22,12). Недостатньо лише почути Божий поклик. Зустріч із Христом повинна щось змінити в нас. Нашим весільним одягом мають стати покаяння, милосердя, прощення, чистота серця і любов. Не можна все життя бути біля Бога і так і не дозволити Богові увійти у наше серце. За семітським звичаєм з нагоди весільних святкувань для запрошених був приготований одяг. Це дозволяє нам краще зрозуміти цю притчу. Свою відповідальність мають усвідомлювати не лише ті, які відкидають запрошення, але також і ті, які хочуть взяти участь у бенкеті, не виконуючи необхідних для цього умов. Йдеться про тих, які називають себе прихильниками Христа і членами Церкви, однак не сповняють умов, які це передбачають. Притча підкреслює, що кожен із запрошених повинен прийняти Божий закон, вповні відповісти на вимоги, пов’язані з християнським покликанням, і щораз більше брати участь в житті Його Церкви. Що таке відповідний одяг? Як його можна отримати? Той Всемогутній Бог, що запрошує нас на весільну гостину, дає весільну одіж усім, хто прийде. Люди не повинні купувати чи заробляти на весільну одіж; вона дається нам Богом в дар. Це дар Божий. Це біле крижмо спасіння у Христі. Апостол Павло говорить про це крижмо так: «Ви, що в Христа хрестилися, у Христа одягнулися» (Гал.3,27). У Хрещенні ми очищуємося від гріхів. Ми стаємо чистими через Таїнство Покаяння. Проте не лише у Хрещенні ми одягаємося у Христа. Щодня ми маємо одягати «задум Христовий» (пор. 1 Кор. 2,16). Кожного дня ми маємо одягати Його співчуття, доброту, смирення, Його прощення і передусім Його любов, яка усе зв’язує у досконалій гармонії (пор. Кол. 3,12-24). Часто ми приходимо на великий бенкет Божої присутності – Таїнство Євхаристії – неприготованими. Приходимо з маленьким сокрушенням або й взагалі без нього; приходимо з малим бажанням відкинути наші гріхи. Приходимо з відчуттям, що Бог все одно нас пробачить. Ми приходимо без справжнього покаяння, без сокрушенного серця. Ми приходимо з вірою в нашу доброту, з відчуттям, що ми зробили стільки добрих діл, що сам Бог в боргу перед нами. Він мусить нас прийняти. Ми приходимо в одежі власної самоправедності і гордості. Саме ця одіж Царю – Господу не подобається (пор. Мт. 22. 12). Коли Бог запрошує нас християн на весільну гостину, Він каже: «Приходьте одягнені в Христа». Коли священик запрошує нас до Євхаристії під час Божественної Літургії, він звертається до народу: «Зі страхом Божим і вірою приступіть». Тобто, підходьте, але перед тим як прийдете, переконайтеся, що ви знищили стару грішну людину в собі. Переконайтеся, що ви покаялися з гріхів і висповідалися з них. Переконайтеся, що ви їх переосмислили і вирішили їх позбутися. Тому Бог сказав до Мойсея в неопалимій купині: «Не підходь ближче. Зніми своє взуття, бо земля. На якій стоїш, свята» (пор. Вих. 3,5). Бог попросив його зняти звичне взуття, у якому він ходив кожного дня, бо він стояв на святій землі. Улюблені у Господі! Сьогодні ми освятили престіл у вашому храму. Але не можемо заспокоїтись, нібито вже осягнули. У цьому рукотворному храмі, ми, подорожуватимемо сторінками Святого Письма, вслухаючись у повчання Христа, який промовлятиме до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. У ньому як учні в Емаусі (Лк.24, 30-31), пізнаватимемо Христа при ламанні Євхаристійного Хліба. Пам’ятаймо про потребу частого і гідного причащання цих Святих Тайн, бо Вони є «ліком безсмертя», який не лише захоронює від смерті, але й дарує життя вічне в Христі Ісусі. Ви оновили і реставрували цей храм рукотворний, щоб він допомагав кожному, хто тут молитиметься, розбудовувати свій храм нерукотворний. Апостол Павло називає людину «храмом Духа Святого» (пор.1Кор.6, 19). Ці духовні храми людських душ сьогодні потребують бути оновленими, бо у минулому столітті вони були десятиліттями нищенні комуністичним режимом, а у ХХІ ст. наражаються на не меншу небезпеку зі сторони невидимого ворога, який підступно намагається вбити в людській душі все святе, стираючи грань між добром і злом, пропагуючи вседозволеність, споживацтво та гедонізм. Коли людина більше не відчуває Бога, життя її стає пустим, все стає недостатнім. Людина тоді починає шукати порятунку в алкоголізмі або насильстві, що провадить до узалежнення і ця небезпека все більше загрожує сьогоднішній людині. Дорогі у Христі! Дозвольте мені сьогодні висловити щиру вдячність усім, хто брав участь в оновленні та оздобі цього храму. Велике спасибі о. Антонові (Котило), який тут трудиться всі ці роки. Велике спасибі церковній громаді, яка у нелегкі часи економічної розрухи взялися за благородну справу оновлення та оздоби Божого храму. Він промовляє до нас, як цар з сьогоднішньої євангельської притчі, запрошуючи кожного прийти на весільний бенкет. Маємо бути свідомі, що ми запрошені до перемінюючої єдності з Христом. З цим запрошенням Бог звертається до нас через Слово Боже і навчання Церкви. Маємо прийняти його цілим серцем, з повною готовністю, певністю, що Господь Бог прагне лише нашого зросту та спасіння. Нарешті, як це і пропонує алегорія весільного одягу, яка закінчує притчу, ми також є покликаними, щоб стати перед Господом у відповідному вбранні. Ми маємо цінувати наш світлий одяг, даний нам у таїнстві хрещення — одяг нашої християнської віри. Не скидати його, не бруднити своїми гріхами, відступництвом, порушенням заповідей. І саме тоді ми можемо почути від Бога радісний заклик увійти у вічну радість нашого Господа. «Бо царство Боже не їжа і не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рм. 14,17). Господь кличе нас бути з Ним, і цей поклик є найрадіснішим для нас, навіть під час війни, бо нам так бракує сьогодні радості, миру і сповнення надії на майбутнє. Ми сьогодні молимо Господа за нашу країну, за наше воїнство, за справедливий мир і перемогу, за єдність нашого народу і внутрішню здатність протистояти будь-якому злу ворога, яке на нас напосідає. Нехай за молитвами Пресвятої Богородиці, святих і праведних яких видала українська земля, допомагає нам в цьому благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа. Амінь. + Ярослав 06 вересня 2026 року Божого,с. Сусідовичі   Детальніше...