Владика Ярослав у Самборі: Час Великого посту – це час застанови над собою, аби відновити в собі образ Божий, спотворений гріхами [фото]

1 березня, у неділю Православ'я, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирські відвідини Прокатедрального Собору Покрови Пресвятої Богородиці м. Самбір з іконою Розп’яття ГНІХ і реліквією – Частинкою Животворящого Хреста Господнього та очолив Божественну Літургію. Йому співслужили протосинкел єпархії о. Роман Андрійовський, декан Самбірський о. Богдан Добрянський, адміністратор храму о. Володимир Коркуна та інші священнослужителі. Святкове богослужіння прикрасив спів хору «Літанія» під орудою Любові Шийки. Детальніше...

Проповідь у Першу неділю посту – Неділю православ’я (2026)

Слава Ісусу Христу!Дорогі в Христі брати і сестри! Сьогодні у першу неділю Великого посту – Церква благовістує нам Слово Боже. Євангельський уривок описує дві зустрічі Ісуса Христа з учнями і їх покликання. Перша зустріч – з Филипом – описана дуже коротко. Христос каже: «Іди за мною», – і той іде. Особливістю цієї зустрічі є те, що Ісус сам знаходить нового учня. Ми не чуємо відповіді Филипа. Не знаходимо опису його досвіду покликання і зустрічі з Ісусом. Але ми дізнаємося, що зустріч з Христом спонукає його поділитися тим досвідом з іншими. Він знаходить свого друга Натанаїла і розповідає йому, як він пережив свою зустріч і впізнав в Ісусі Месію. Його переконання про Ісуса як Месію базується на Священному Писанні: «Ми знайшли того, про кого Мойсей у законі писав і пророки, - Ісуса Йосифового сина, з Назарету» (Йо. 1. 45). Натанаїл здивований походженням Ісуса Христа з Галилеї, з Назарету. Назарет ніде не згаданий у Старому Завіті, тим більше як місто з якого має прийти Месія. Филип не намагається щось йому пояснити, але відразу говорить до Натанаїла подібно як Ісус до перших двох учнів: «Прийди і подивися» (Йо.1,46). Филип не наводить ніяких переконливих аргументів. Християнське свідчення повинно базуватися не так на переконливості аргументів, як на особистій зустрічі з Христом: слід створити людині можливість самій зустрітися з Христом. Натанаїл прислухається до заклику свого товариша Филипа. Але Христос першим його бачить і говорить про чесність Натанаїла: «Ось справжній ізраїльтянин, що нема в ньому лукавства» (Йо. 1. 47). Це – ще одне об’явлення Ісуса. Своєю відповіддю на запитання: «Звідки ти мене знаєш», Ісус показує, що Він як Бог знає серце людини. Це спонукає Натанаїла до сповідування своєї віри: «Учителю, ти - Син Божий, ти - цар Ізраїлів» (Йо. 1. 49). Ось таким є шлях віри учня. Христос бачив Натанаїла під смоковницею. Екзегети бачать у цьому натяк на те, що Натанаїл глибоко вивчав Святе Письмо, бо смоковниця у равіністичній традиції вважалася деревом знання і під нею часто читали та роздумували над Писанням. Також і Натанаїл, мабуть, під смоковницею роздумував над писанням. Почувши ці слова від Христа, він зрозумів, що Той бачить тайни його серця. Його здивувало не так те, що Ісус його бачив, як те, що він знав його думки і його серце. Вивчаючи закон, Натанаїл готувався, щоб зустріти Месію. Натанаїлові, який увірував, Христос обіцяє, що побачить ще більші речі. Якщо спочатку Натанаїлу потрібно було прийти до Ісуса, щоб пізнати більше, то тепер його закликається вірити, щоб знову побачити ще більше. Таким чином віра веде до глибшого пізнання Бога. Отже в Ісусі Христі ми зустрічаємо Бога й людину. Для нас, християн, як і для Филипа з Натанаїлом, Писання провадить до Ісуса, але реальність сповнення є завжди більшою від обітниці. В сьогоднішньому апостольському читанні чуємо, що віра, яка визначає спосіб життя людини, є запорукою сповнення обітниці: «І всі вони, дарма що мали добре засвідчення вірою, не одержали обіцяного, бо Бог зберіг нам щось краще, щоб вони не без нас осягли досконалість» (Євр. 11,39-40). Першу неділю посту в нашій східній християнській традиції ми також називаємо Неділею Православ’я. У цей день ми згадуємо історичну подію перемоги православної (тобто правдивої), християнської віри над єрессю іконоборства, котра відбулася на сьомому Вселенському Соборі 787 р. та була урочисто потверджена у 842 р. Тоді після довгого та гіркого досвіду переслідування послідовників правдивої віри, основаної на апостольському та святоотцівсьеому переданні, відбулося прилюдне почитання і вшанування святих ікон Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії та святих. Торжество православ’я особливо актуальне для нас, греко-католиків. Ще зовсім недавно в Україні панував безбожний більшовицький режим, який намагався знищити нашу Церкву через те, що ми перебуваємо в єдності зі Вселенською Католицькою Церквою, що побудована на камені віри Апостолі Петрі. Однак, незважаючи на всі старання комуністичного режиму, ми завдяки вірності своїй християнській традиції та вірі зберегли в чистоті свою віру, благоговійно молилися і йшли тим духовним шляхом, який нам залишив Христос, Святе Євангеліє, Отці Церкви та наші мученики й ісповідники віри від Володимирового хрещення Руси – України. Тому для нас це свято є настільки ж радісним, як і для християн, котрі святкували його у 842 р., після довгих років переслідування за вірність власній церковній традиції іконопочитання. Христова Церква, святкуючи Неділю Православ’я, з однієї сторони підкреслює те, в що ми як християни віримо, а з другої – спрямовує наш погляд до того, до чого ми повинні стриміти. Це – ікона. Ми віримо, що в іконі ми споглядаємо та поклоняємось Христу - Воплочененому Божому Слову; і, споглядаючи та поклоняючись Йому в іконі, ми своїм життям стараємось уподібнитись до Нього. Ці два важливі елементи – правильна віра та духовний подвиг богоуподібнення - і є основою нашого православ’я, православ’я не конфесійного, а догматичного. Кожен християнин є православним, коли він сповідує правдиву віру в Ісуса Христа і своїм життям уподібнюється до Нього. У цьому сенсі і ми, вірні Української Греко-Католицької Церкви, називаємо себе православними християнами. Ми не належимо до конфесійного православ’я, але ми сповідуємо віру, стверджену першими Сімома Вселенськими Соборами, основану на камені віри – Петрі апостолі, торжественно проголошену у Першу Неділю посту – Неділю Православ’я, тому й є православними у вірі а католиками у любові. Ікона об’являє нам Бога. Першою іконою, котра з Божої волі з’явилася серед людей, було Воплочене Слово, Ісус Христос, Син Божий, образ слави Предвічного Отця. В Христі Бог об’явив себе найповніше. Це Сам Ісус сказав до Филипа: «Хто бачив Мене, той бачив Отця» (Йо.14,9). В Христі перебуває вся повнота Божества. Божа природа Сина Божого була нерозривно поєднана з Його людською природою. Ісус об’являє в собі Бога, Божий спосіб думання, мовлення і поведінки. Не раз цей образ Божий, котрий об’являвся в Ісусі Христі, був незрозумілим для оточення, дивним, а навіть викликав несприйняття, бо Христос не жив за законами цього світу. Ісус не брав за взірець цей світ, але говорив і робив те, що бачив і чув у Отця. Він об’являв Божий світ у собі. Він є іконою Бога, а роль ікони не полягає у тому, щоб відтворювати дочасну дійсність, а є свідченням про інший світ - надприродній, Божий. Це світські образи і портрети відображають тільки земську дійсність. Вважається, що чим більш докладніше, наприклад, пейзаж чи портрет відобразить вигляд даного об’єкту чи людини, тим він цінніший. Це ж саме можемо побачити на фотографіях - світ відображається таким, яким він є на землі. Зовсім інакше є з іконою. В той час, як звичайний портрет представляє звичайну людину, ікона представляє людину, яка з’єдинена з Богом. В іконі домінує не образ земної людини, але образ людини обожненою Божою благодаттю, преображеної і проникнутої Божим діянням. Саме тому на іконі так багато золота, що символізує ласку Божу і надприродній світ Царства Небесного. Першою іконою на землі було Воплочене Слово Боже. Дивлячись на Ісуса, люди прославляли Бога. Кожне чудо, здійснене Господом Нашим Ісусом Христом, закінчувалося Його прославою. Навіть у момент найбільшого приниження Сина Божого люди пізнавали в Ньому Бога. Так розбійник пізнав у Ньому свого Господа на хресті, а сотник бувши свідком Його спасенної смерті прославляв Бога, кажучи: «Чоловік цей справді був Син Божий» (Мар.15, 39). У Книзі Буття (1,27) читаємо: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її». Коли кажемо, що людина є сотворена на образ Божий, то тим визнаємо, що людина є покликана до того, аби бути свідком надприроднього світу, щоб об’являти Бога серед світу, щоб об’являти Його всемогутню і люблячу присутність. Але щоб це сталося, щоб ми дійсно стали іконою Творця нашого, потрібно нам уподібнитися до нього. Це – сенс цілого духовного життя, це ціль наших зусиль, це наше покликання на землі. Той, хто досяг такої подібності до Отця, Церква проголошує святим. Саме тому в нашій церковній традиції святих людей ми називаємо „преподобними”, що означає «дуже подібними до Бога». Знаменним є також і те, що титул цей стосується до монашого образу святості: святих монахів і монахинь називає Церква преподобними. Чому? - Бо вони осягли в своєму житті велику подібність до Бога, сталися правдивою іконою Бога, об’являли супроти світу Бога і Його святий Образ, котрим є сам Ісус Христос. Тому і молимося в тропарі до преподобних: „У тобі отче (мати) вірно збереглося те, що в первообразі...” В чому ж полягає сенс святкування свята Торжества Православ’я і перемоги іконопочитання в цю пору літургійного року? Адже на перший погляд воно, здавалося б, немає нічого спільного із покаянним настроєм Великого посту! - Час Великого посту - це час застанови над собою, час пізнання себе, аби відновити в собі образ Божий, спотворений гріхами. Тому задумаймось, чи готові ми сказати разом зі святим апостолом Павлом: „Будьте моїми послідовниками, як і я - Христа” (1Кор.11,1), або „Живу вже не я, а живе Христос у мені” (Гал.2, 20)... На Страшному суді, коли станемо перед Господом лицем в лице, перед нашим „первообразом”, тоді виявиться наскільки ми уподібнилися до Нього. Тому Церква каже нам відкликатися до тієї правди, про яку сьогодні згадуємо, і просити у Господа остаточного очищення: «Я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні. Ущедри своє створіння Владико і очисти своїм благоутробієм, і бажану батьківщину подай мені і вчини мене знову жителем раю» (Стихира на Парастасі). Напевно, мало з нас не наважилися б знищити посвячену ікону, але чи замислюємося ми над тим, що всі ми через наші гріхи спотворюємо і нищимо образ Божий в нас. І це ми робимо щодня! Але ж ця ікона не є створена людськими руками, вона намальована Святим Духом. Це – жива ікона, найцінніший образ Божий, на відновлення якого Син Божий не завагався пролити власну кров. Питаймо себе щоденно: наскільки мій спосіб мислення є згідний з тим, що говорить щодня Слово Боже, наскільки мій погляд є поглядом Отця і поглядом Христа, котрий лікує, спомагає і милосердиться, наскільки люди пізнають по мені, що Бог є і що Він є найвищою і найціннішою вартістю в житті дочасному і вічному. Ціллю Великого Посту є допомогти нам побачити жалюгідний стан, в якому перебуває ця внутрішня наша ікона і відновити її через покаяння, сповідь, молитву і євхаристію. Дорогі у Христі! Молімося сьогодні за справедливий мир в Україні і світі! Молитовно та матеріально підтримуймо українських воїнів, які нас захищають від ворожих нападів! Пам’ятаймо, що Бог є на боці тих, хто бореться за правду, справедливість, добро і мир! Дякуємо всім, хто небайдужий до воскреслої ходи українського народу, яку він відновив у суверенній Українській державі. Нажаль каїн-московит, спричинив нам чергову Голготу, щоб перешкодити нам осягнути мету – вільну, квітучу, соборну Українську державу. В ці надважкі часи війни ми благаємо Пресвяту Богородицю: прийми під свою особливу материнську опіку наших хоробрих воїнів, зберігаючи їх неушкодженими перед усіма ворожими наступами; захисти свободу і незалежність, соборність і цілісність нашої Батьківщини, щоби народ наш, визволений Твоїм заступництвом від воєнного лиха, вдячно прославляв Твоє материнське заступництво. До кінця нашого життя оберігай нас перед вічним засудом, щоб ми, спасенні Твоїм заступництвом і поміччю, віддавали за все славу, хвалу, подяку і честь Єдиному у Святій Тройці Богові Отцю, і Сину і Святому Духові нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь. + Ярослав 01 березня 2026 року Божого,м. Самбір Детальніше...

Владика Ярослав: Життя владики Юліана було розгорнутою книгою Божого провидіння [фото]

У суботу, 28 лютого, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, разом із духовенством та вірними здійснив паломництво до Свято-Успенської Унівської Лаври, де відслужив поминальні богослужіння за упокій душі владики Юліана Вороновського з нагоди 13-ї річниці його переставлення. Детальніше...

Владика Ярослав до учасників міжнародної науково-практичної конференції: Бажаю вам бути не просто фаховими спеціалістами медичної справи, а й носіями християнської духовності [фото]

Сьогодні, 26 лютого, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у м. Трускавець взяв участь у відкритті конференції, організованої Міністерством Охорони Здоров’я та Міжнародною Асоціацією Медицини. Детальніше...

У 4-ту річницю початку повномасштабної війни владика Ярослав очолив молитву за Україну [фото]

Сьогодні, 24 лютого, у четверту річницю від початку повномасштабного російського вторгнення, українці збираються у храмах на спільну молитву за полеглих воїнів, невинних жертв війни та за дар справедливого миру. Цього дня молитва лунала і в Катедральному соборі Пресвятої Трійці м. Дрогобича. Поминальне богослужіння очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, який у співслужінні духовенства звершив парастас за загиблими захисниками України та всіма жертвами війни, а також очолив Молебень за справедливий мир для нашої держави. Опісля спільна молитва продовжилася на площі міста Дрогобича, де відбулося загальноміське пам’ятне віче. Детальніше...

Проповідь з нагоди четвертої річниці війни (2026)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!Дорогі матері, батьки, дружини, діти та всі рідні наших полеглих воїнів-героїв! Чотири роки тому, на світанку 24 лютого 2022 року, земля України здригнулася. Не від землетрусу ‒ від людської злоби, від гуркоту ракет і гарматних пострілів. Московський агресор, незважаючи на свої зобов’язання та запевнення, ламаючи основні норми міжнародного права, ступив на українську землю, несучи зі собою смерть і розруху з різних сторін наших кордонів. І в ті перші години повномасштабної війни багато хто з нас, можливо, ще вповні не розумів, що починається. Однак найкращі сини та дочки України зрозуміли і стали на захист своєї землі, держави, співвітчизників. Саме в цих мужніх та жертовних наших захисниках і захисницях, дорослих, старших і ще зовсім юних, Господь виявив Свою присутність поміж нами, скріпивши їх на подвиг і жертву, перед якими схиляється в шані не тільки кожен свідомий українець, а люди доброї волі в усьому світі. Сьогодні ми стоїмо перед Богом і перед їхньою пам'яттю. Стоїмо, щоб молитися й пам'ятати, щоб говорити правду ‒ про жертву, любов та обов'язок пам'яті. Священне Писання й сама історія свідчать: земля ‒ це не просто ґрунт під ногами. Це місце, де молилися наші діди, де народжувалися наші діти, де поховані наші предки, це ‒ дім. І коли дім у небезпеці, чоловік не ховається ‒ він стає в його обороні. Захист своєї землі, своєї родини, свого народу – це не просто обов'язок, це священний поклик, закладений у серці кожної людини, яка любить свою Батьківщину. Це боротьба за право жити, вірити й бути вільними на своїй Богом благословенній землі. Ми, українці, мирний народ, ми не зазіхали на чуже й не погрожували нікому, тому це наше природне право і святий обов’язок боронити від агресора свою землю і свій народ, свою державу і все, що для нас найрідніше: родину, мову, культуру, історію, духовний світ. Ми боремося не лише за те, щоб вижити, але й за те, щоб відродитися, відбудувати нашу країну й побудувати суспільство, засноване на Божій правді, справедливості та любові. Сьогодні Україна виконує місію, яка виходить далеко за межі її національних інтересів. Наш народ став живим щитом для всієї Європи і для цивілізованого вільного світу. Ми захищаємо не просто географічний простір, ми захищаємо фундамент, на якому побудована європейська цивілізація: святість і недоторканність людського життя, верховенство права над правом сили і право націй на самовизначення та мирне співіснування. Війна, яку веде московський ворог супроти України та її народу, насправді дуже контрастна, бо в ній ми чітко зауважуємо протистояння добра і зла, світла і темряви, істини і брехні. Ті, хто вивчає історію, знають, що московити неодноразово приходили на нашу землю, і щоразу, коли вони її окуповували, сюди ступала не лише нога окупанта, вони несли із собою голод, депортації, розстріли, знищення мови і віри, смерть мільйонів людей. Голодомор ‒ це не просто сторінка підручника. Це геноцид, могили без хрестів, розсіяні по всій нашій землі, це попередження, написане нам і світові через найжахливіший терор. Наші воїни це знали. Вони пішли не заради слави. Вони пішли, бо розуміли: якщо не зупинити зло зараз, воно прийде до порогу кожної хати, до ліжечка кожної дитини. Вони захищали вас, дорогі матері і батьки. Вони захищали вас, дорогі дружини і діти. І це ‒ не просто патріотизм. Це ‒ любов у дії. Христос сказав у Святому Євангелії слова, які сьогодні лунають з особливою силою: «Ніхто не має більшої любові, ніж той, хто життя своє кладе за друзів своїх» (Ів. 15. 13). Церква шанує мучеників ‒ тих, хто вмирав за віру, але чи воїн, який іде під кулі заради того, щоб його рідні жили у свободі, не є свідком тієї ж любові? Я переконаний ‒ так. Бо любов вимірюється не словами, а готовністю віддати найдорожче. А що може бути дорожчим за власне життя? Дорогі рідні! Ваші сини і дочки, чоловіки і батьки зробили цей вибір. Можливо, вони не говорили про нього вголос. Можливо, прощаючись, вони жартували, щоб вам не було так боляче, але у глибині серця кожен із них знав: я йду, щоб вони жили. Це і є та євангельська любов ‒ не солодка і зручна, але тверда, вірна, жертовна і справжня. Вони віддали себе повністю, щоб ми могли жити. Їхня кров, пролита за Україну, за народ, стає насінням нашої свободи й майбутньої Перемоги. Перед такою любов'ю нам залишається лише вклонитися й молитися, щоб Господь прийняв їхні душі у Своє Царство, де «немає ні болю, ні смутку, ні зітхання». І нарешті ‒ про пам'ять, бо саме заради неї ми сьогодні зібралися. Для полеглих героїв пам'ять важлива, бо кожна людина хоче знати, що її життя мало сенс, що вона не зникла безслідно, що хтось вимовить її ім'я перед Богом. Сьогодні ми це в Божій благодаті робимо. І це не просто традиція. Це наша любов у відповідь на їхню любов. Для нас пам'ять потрібна, щоб ми не знечулилися, щоб біль утрати не перетворився просто на звичку до смерті, щоб, виходячи сьогодні із цього храму, ми пам'ятали: свобода, завдяки якій можемо вільно жити, молитися, виховувати дітей, має ціну, і за неї хтось жертовно заплатив своїм життям. Для майбутніх поколінь пам'ять є фундаментом. Наші діти й онуки мають знати імена цих людей не як абстрактних героїв з підручника, а як живих людей: з іменами, обличчями, винаходами, смішними звичками, мріями, які не встигли здійснитися... Тільки така пам'ять ‒ жива, особиста ‒ зможе навчити наступні покоління берегти те, що було здобуте такою дорогою ціною. Ми повинні передати цю пам'ять нашим дітям і онукам, щоб вони знали своїх Героїв і продовжували їхню справу. Дорогі брати і сестри! Знаю, що слова сьогодні не можуть вгамувати вашого болю. Ніяка проповідь не поверне вам тих, кого ви любили. І я не стану казати, що час усе вилікує або що так мало бути. Просто знайте: ви не самотні у своєму болю ‒ його бачить Бог, його розділяє вся Церква, його носить у серці кожен українець зі свідомим християнським сумлінням. Улюблені молільники! Сьогодні ми молимося за упокій душ наших полеглих воїнів. Ми просимо Всемилостивого Бога прийняти їхні душі у Свої Небесні Оселі, де немає ні болю, ні смутку, ні зітхання, а життя безкінечне. Молімося також за зцілення ран наших рідних, нашої землі, молімося за те, щоб жертва наших Героїв не була даремною ‒ щоб Україна жила, вірила та перемогла. Нехай пам'ять про наших лицарів буде вічною, а їхня жертва – немарною. У житті так важливо мати когось, хто нас зрозуміє. Коли нам боляче, ми шукаємо таку людину. Нам потрібен хтось, хто розумів би нас без слів, хтось, кому нічого не треба пояснювати, хто бачить глибше, ніж бачить людське око. І сьогодні тут, у Божому храмі, ми відчуваємо, що Тією, Яка бачить, знає і розуміє нас, є Пречиста Діва Марія. Ми сьогодні стоїмо перед очима Тієї, Яка дуже багато бачила впродовж нашої непростої історії. Пресвята Богородице, даруй нашому народові терпеливість, мужність, віру та надію. Зціли наші тілесні й душевні рани. Допоможи нам зберегти наші серця в мирі, наповни їх силою для захисту правди, вимоли для нас перемогу над агресором і справедливий мир. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.   + Ярослав 24 лютого 2026 року Божого,м. Дрогобич     Детальніше...

Владика Ярослав: Великий піст – це час відродження духовного життя людини [фото]

22 лютого владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич і уділив дияконські свячення випускникам Дрогобицької духовної семінарії Богдану Мацьковичу, Віталію Кульчицькому та Юрію Маціборі. Детальніше...

Проповідь у Неділю Сиропусну (2026)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Впродовж кількох останніх тижнів свята Церква приготовляла нас до Великого Посту, кожен з яких був присвячений якійсь події зі священної історії, що стосується нашого спасіння. Для християнина ця великопісна пора має стати черговою нагодою до справжнього духовного оновлення і навернення. Кожного року у цей благодатний період маємо нагоду для того, щоб поглибити своє розуміння сенсу і цінності нашого християнського буття та по-новому відкрити Боже діяння у нашому житті. Сьогоднішньою Сиропусною неділею ми вступаємо в цей благодатний час. Нинішнє євангельське читання безпосередньо впроваджує нас у Велику Чотиридесятницю, подаючи критерії посту, який подобається Господеві: прощення, щирість, молитва та милостиня. Ісус вчить постити перед Богом і зовнішніми ознаками не виявляти свій піст перед іншими. Своє навчання Він подає як сповнення Закону і пророків. У біблійному розумінні піст насамперед є виявом навернення до Бога та послуху Його волі. Пророки критикували фарисейський піст, бо він часто ставав формальністю, тому вони наголошують на праведних вчинках та братній любові (див. Іс. 58, 1-12; Зах. 7, 5-10). Вслухаймося в слова пророка Ісаї: «Ось піст, який я люблю: кайдани несправедливости розбити, пута кормиги розв'язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати, з голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись. Тоді візвеш, і Господь відповість, ти крикнеш, і він скаже: - Ось я! Коли ти викинеш із-посеред себе утиск, перестанеш погрожувати пальцем і безбожно говорити, коли голодному ти віддаси хліб твій, наситиш пригніченого душу, тоді засяє твоє світло в пітьмі, тьма твоя буде, немов південь» (Іс. 58,6-10). Цей уривок з Книги пророка Ісаї, хоча і написаний кількасот років перед Христом, ніби пояснює Господні слова. В сьогоднішньому Євангелії Христос вказує на ознаки угодного Богові посту: він поєднаний з молитвою і знаходить своє автентичне вираження у милостині, допомозі бідним. Піст, молитва та милостиня – це підвалини, на яких основуються наші відносини з Богом та ближніми. Ісус наголошує, що вони мають бути щирими, без лицемірства. Інакше ризикуємо знецінити піст так, як це роблять книжники і фарисеї. Христос навчає, що Його учні найперше мають боротися з лицемірством. Піст повинен стати наверненням та наближенням до Бога, а не пошуком слави від людей. Не розголошувати – це справжня риса доброго вчинку, який є по-справжньому добрий лише тоді, коли випливає з любові до Бога та ближнього. Піст на показ не принесе користі. Вчора у літургійних текстах Вечірні і Утрені ми згадували про Райський сад, який людина втратила через упадок Адама і Єви. Зі Святого Письма знаємо, що людина була створена для життя в раю, аби бути щасливою, щоб бачити Бога і спілкуватися з Ним. Книга Буття розповідає, що наші прародичі згрішили, бо не послухались Господа і спожили заборонений плід. Цей біблійний епізод традиція пояснює так: Адам і Єва згрішили, бо не постили. Таким чином їх гріх непощення позбавив людину райського життя і тому наше існування на землі зробилось вигнанням. Як Адам і Єва, сучасна людина часто зосереджує свою увагу не на Бозі і Його заповідях, а на матеріальному «плоді», який вабить погляд. Матеріальні засоби, на яких зосереджується надмірна увага, починають відігравати в очах людини надзвичайну роль. Це приводить до хибного висновку: чим більше їх маю, тим більше захищеним є моє життя. Тоді починається гоніння за їх нагромадженням. Ще у Старому Завіті Господь перестерігає людину перед захланністю, коли після виходу з Єгипту, хоч і дарує ізраїльтянам манну, по-суті рятуючи їх, але ця манна є поживою для них лише певний період доби, потім псується, а тому нема сенсу її нагромаджувати (Вих. 16, 14-21). На жаль, часто ми забуваємо, що матеріальні речі є дарами від Бога. Ось чому в Євангелії читаємо, що слід шукати «скарб правдивий», до якого не зможуть дістатися ні міль, ні хробаки, ані злодії. Цей скарб – той, що не нагромаджується для себе, але дається потребуючому, бо «хто чинить бідному добро, той Господеві позичає, і він йому відплатить за його добродійства» (Прип. 19, 17). Рівно ж і апостол Павло навчав: «Більше щастя – давати, ніж брати» (Ді. 20, 35). Прихід Христа, Спасителя світу, на землю відкриває знову двері до раю кожному, хто йде за Ним. А Церква, показує нам красу Царства Божого і заохочує всіх нас іти цією прощею до небесної Батьківщини. Ця дорога це перш за все дорога щирого покаяння і очищення. Без покаяння немає очищення, а без очищення немає спасіння. Покаянням виправдався митар, через покаяння прощено грішницю, покаяння відкрило розсудливому розбійнику райські двері, покаяння апостола Петра повернуло йому апостольську гідність, стараймось і ми наслідувати цю дорогу спасіння й освячення Також Господь у сьогоднішній благовісті застерігає нас від фальшивих життєвих пріоритетів кажучи: «Бо де скарб твій, – там буде й серце твоє» (Мт. 6,21). Святий мученик Юстин, великий християнський мислитель II ст., говорив: «Де скарб людини, там її розум». Де розум людини, там її скарб. Із цього випливає динаміка нашого життя, наших дій, вибору, правди нашого життя. Tе про що ми мріємо, чим живемо, що думаємо, чим наповнене наше серце, і є нашим скарбом. Господь хоче, щоб ми були вільні від усього, що може нас поневолювати, закривати нам дорогу до Нього. Ніщо не повинно нами володіти, маніпулювати, викрадати наш час і вічне спасіння. Тому ми повинні визначитися з пріоритетами. Не можемо витрачати зусилля на марні та дріб’язкові справи, залежати від швидкоплинних матеріальних речей. Дуже важливо вкладати наше життя в те, що має вічну вартість. Господь приготував для нас надзвичайний скарб – життя майбутнього віку, вічне життя. Тому і нашим справжнім скарбом, нашою перлиною має бути Христос – наш Бог і Спаситель. В Ньому є повнота мудрості і знання, як каже Боже слово, в Ньому є життя вічне. Сьогоднішню неділю також називають Неділею прощення. Про те, наскільки важливою є ця чеснота, ми дізнаємося навіть з молитви, якої нас навчив Господь – «Отче наш» (Мт. 6, 9-13). «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», – молимося щодня, навіть кілька разів на день. Прощати гріхи ближнім — це закон Євангелія, це веління Самого Господа. "Якщо ви, — говорить святе Євангеліє, — прощатимете людям їх провини, то і вам простить Отець ваш Небесний, а якщо не прощатимете людям провин їх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших" (Мт.6,14-15). Тільки у взаємному смиренні, взаєморозумінні і всепрощенні людина знаходить душевний мир і вступає на шлях покаяння, наближаючись до Бога. Важко є прощати, але, можливо, ще важче – просити прощення. Наш страх перед впокоренням, наша гордість противляться тому, щоб просити прощення. Все ж фразу «Прощаю і прошу прощення» не можна розділити! Якщо не простимо ближньому, тоді ми нездатні визнати Бога як Отця (пор. Лк. 15, 25-32) і прийняти від Нього прощення своїх гріхів. Якщо не простимо, тоді не маємо досвіду, що таке прощення, а отже не знаємо, що просимо у Господній молитві. Також наш навіть найстрогіший піст не буде угодним Богові, якщо не примиримося з ближніми. «Прости і зазнаєш миру», – сказав святий папа Іван Павло ІІ в одному зі своїх послань і звернувся до всіх людей доброї волі з закликом, щоб намагалися осягнути мир на дорозі прощення: «Цілком здаю собі справу з того, що прощення може здаватися суперечним з людською логікою, однак прощення черпає своє натхнення з логіки любові, тієї любові, якою Бог обдарував кожну людину, кожну націю та кожен народ, цілий людський рід». Бог нам завжди готовий простити наші безчисленні провини, тому й сподівається від нас, що й ми будемо охоче прощати нашим ближнім. Дорогі в Христі! З перспективи чотирьох років широкомасштабної війни московії увесь світ тепер ставить собі питання: у чому полягає таємниця стійкості, мужності українського народу, який наважився протистояти агресору? Секретом нашої стійкості є сила Божа, яка постійно в нас народжується та проявляється навіть у нашій немічності. Цю силу дає нам Бог, бо Він є Господом сил. Наші воїни керуються принципом не ненависті до чужого, а любові до свого. Любов виявляється в невтомній праці волонтерів, у щедрих пожертвах мільйонів людей й у щирій тихій молитві. Любов народжує героїв, а ненависть – злочинців. Жорстокість війни дегуманізує, тому ми, як народ, що захищається, і Церква, що гуртує народ у Христову родину, мусимо докладати всіх зусиль, щоб зберегти свою гідність і людяність, у жодному разі не опустившись до нелюдяності та звірств агресора. Бережімо серця наших воїнів від зла, щоб вони залишалися воїнами світла і добра! Бережімо свої серця! Перетворюймо свій гнів і кривду на мужність, незламність, правдиву мудрість і перемогу Божої правди. Святий Павло закликає «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21). Вступаючи в період Великого посту, спробуймо стати терпеливими один для одного. Чим ближче ми підходимо до Царства Небесного, тим більше наближаємося до живого Бога і один до одного. Ворожнечу між нами породжує гріх, з яким необхідно боротися. Як часто на шляху всепрощення зустрічається багато перешкод. Головна з них — наше самолюбство і гордість. Тому, усвідомивши це, відкиньмо зі свого серця всілякі образи і від душі пробачмо наших кривдникам. Тоді справді зможемо гідно прийняти Боже прощення у Святій Тайні Сповіді та зробити монолітною нашу націю. Дорогі браття та сестри, у ці спасительні дні Великого посту намащуймо наші голови, як вчить сьогоднішньє Євангелії, пахучими маслами правдивої побожності, любові до ближнього, доброчинності до потребуючих. Вмиваймо обличчя наших душ від злих помислів та лукавого діла і від нечистоти, яка затемнює душі наші. Здержуймося не тільки від м’ясних страв, але й від різних узалежнень та гріхів. Тоді, напевне, наш піст буде прийнятний і Богові милий. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 22 лютого 2026 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

У м. Дрогобич відбулося вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні [фото]

20 лютого у сквері Героїв Небесної Сотні в місті Дрогобичі відбулося молитовне вшанування пам’яті полеглих Героїв, які віддали своє життя за свободу та гідність нашого народу під час подій Революції Гідності. Панахиду за загиблими очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький. Детальніше...

Владика Ярослав: Весь зміст нашої життєдіяльності є у тому, щоб любити діяльно

15 лютого владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич. Детальніше...