Проповідь з нагоди празника св. Апостолів Петра і Павла (2026)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні наша Церква торжественно величає пам’ять двох великих благовісників Христової Євангелії – вірних Христових апостолів – палаючого вірою Петра, та славного мудрістю Павла. Звеличуємо їх сьогодні, як Первоверховних, бо вони й справді найбільше потрудилися для слави Божої, для проповіді святої Євангелії. Тому всі ми зібрані сьогодні на їхньому торжестві, щиро бажаємо почерпнути із цієї багатої криниці життя та мудрості, котру наповнили славні учні Христові свідоцтвом своєї віри, любові та апостольської посвяти. Хто ж такі ці посланці Святої Тройці і ловці світу, – як Церква їх возвеличує у богослужбових стихирах, – що одержали від Бога богорозумні крила, пролетіли весь світ, піднеслись до неба і стали підвалинами Церкви, що, обійшовши всю землю, благодаттю Святого Духа збагатили поганський світ? Достойний приклад святості життя та важлива місія, поручена їм Христом, спонукує Святу Церкву почитати їхню пам’ять в один день. Хоча мабуть не один з нас, заглиблюючись в життя та діяння апостольське, зауважить між ними істотну різницю за походженням, станом, освітою, а навіть за людськими якостями характеру. І в цьому – великий промисел Господній, Котрий цінує та любить кожну людську особу, покликує людину до святості такою, якою вона є, тільки щоб її серце було готове відкритися на Божу волю, відповісти на Його запрошення. Ось чому ці два різні апостоли, хоч, можливо, по-людському деколи слабкі та немічні, однак запалені спільною любов’ю до Христа, натхненні Святим Духом, є подібними між собою в апостольській ревності, в дбайливості за спасіння людських душ. З огляду на їхню живу віру та відважну проповідь Євангелія, через те, що вони віддали своє життя Христові аж до мученицької смерті ми справедливо іменуємо їх підвалинами Христової Церкви. Одного разу Ісус запитав своїх учнів: «За кого мають люди Сина Чоловічого?» Ті відповіли: «Одні за Йоана Хрестителя, інші за Іллю, ще інші за Єремію або одного з пророків». «На вашу ж думку, – до них каже, – хто я?» Озвався Симон Петро і заявляє: «Ти – Христос, Бога живого син». Далі каже Христос до Симона: «Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний» (Мт.16.17). Лише Отець Небесний, який знає Христа, як свого Сина, міг відкрити, Симону, сину Йони, розуміння Таїнства Пресвятої Тройці. Одинокий Бог міг відкрити людині «з тіла і крові», цю таємницю, яка є прихована в самому Бозі: Отці і Сині бо, «[…] ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити» – каже нам священне Писання (пор. Мт.11.27). В цей момент визнання віри у Сина Божого Симон Петро стає посеред «благословенних», тобто посеред тих, яким Отець відкриває таємницю Сина, а Син відкриває таємницю Отця. «Я прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі, що ти затаїв це від мудрих та розумних і що відкрив це немовлятам» (Мт.11.25) – каже Ісус. Саме в момент свого визнання віри Петро стає одним із них. Він стає одним із цих «немовлят», яким Отець дозволяє пізнати свою таємницю в Сині, а Син свою таємницю в Отці. Це пізнання є нерозривно поєднане з «радістю в Святому Дусі», як про це читаємо в євангелиста Луки (пор. Лк.10.21). Петрове визнання біля Кесарії Филипової і є моментом саме такої Христової радості. Коли апостол Петро визнає Ісуса Месією і Сином Божим. Відповідно до цього йому дається особливе доручення через три символи: камінь, який стає фундаментом будівлі, ключ і зв'язування та розв’язування. Каже Ісус: «Тож і я тобі заявляю, що ти — Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву» (Мт. 16.18). Що саме говорить Господь Петрові цими словами? Яку обіцянку Він дає йому і яке доручення Він доручає йому? Якщо ми хочемо зрозуміти значення слів Ісуса, нам буде важливо пам'ятати, що Євангелія нам розповідає про три різні ситуації, в яких Господь, кожного разу певним чином, передає Петрові завдання, яке буде йому доручено. Ісус – будівничий, Петро – скеля, тверда основа, на якій Ісус будує. Ісус будує на скелі, не на піску щоб будівля стояла міцно (пор. Мт. 7.26-27). Цей образ говорить про те, що Петрові довірена місія, яка служить кріпості і непохитності Церкви. Цей образ будівлі Христос тепер відносить до Царства Божого, в яке входиться немовби через двері. Той хто має ключі може ввійти і впустити інших, або закрити двері. Христос є Будівничий і Голова Церкви (Еф. 1.22), а Петро виступає Його слугою. Ключі були символом влади, якою господар наділяв домоуправителя. Таким чином у євангелиста Матея служіння Петра виражене заповіддю Христа – в’язати і розв’язувати, тобто забороняти чи дозволяти. Петро буде здійснювати це служіння силою віри, яку сповідує, і в якій утверджуватиме братів. Йому довірені ключі Царства небесного, що є символом влади приймати рішення. А Царство розпочинається вже тут, на землі, і зростає на пізнанні, яким Отець знає Сина, а Син Отця. Коли це пізнання приймається людськими душами, то разом з ним приймається також «радість у Святому Дусі». Таким чином святий Петро відкриває двері Небесного Царства ключами сильної віри – визнаючи Ісуса Христа Сином Божим – Дверима Царства Божого (пор. Йо. 10. 7-9). А відтак запрошує кожного з нас також увійти через ці відчинені двері, увірувати у Христа і визнати його своїм Спасителем. Даймо і ми сьогодні відповідь на це питання Ісуса, яке він поставив апостолу Петру: «Хто я для тебе?». Віра в Ісуса Христа – ось це ключ Петра. І він не сам, не самостійно, зрозумів, хто ж насправді є Ісус з Назарету. Це Отець Небесний зі своєї милості відкрив йому і дав це зрозуміти серцем. Пізніше, коли учні та жінки мироносиці побачили воскреслого Христа, вони відразу бігли до Петра, щоб з ним поговорити щоб йому свідчити. А головне, звіритися, чи він так само вірить, як і вони. Сьогодні свята Церква, згадує пам'ять апостола Петра. Це – день, коли він віддав своє життя за Христа, «Сина Бога живого». Цей день є вибраний Божим провидінням під кінець земної мандрівки апостола. Ми знаємо, що «тіло і кров» не одноразово під час його земної подорожі виявляли його людську слабкість. Ми пам’ятаємо, як він гірко плакав, коли відрікся свого Вчителя, в часі Христових страстей. Сьогоднішня Літургія пригадує нам також той момент, коли Петро був близький своєї смерті в єрусалимському ув’язненні. Однак, незважаючи на всі людські слабкості і загрози, те, що «відкрив йому Отець», завжди було сильнішим від «тіла і крові». На Петрі Христос будує свою Церкву неначе на скелі. Таким чином являючи нам, що світло і благодать були завжди сильнішими від усіляких людських слабкостей, аж до моменту остаточного свідчення. Саме апостоли, очолювані святим Петром впорядкували Церкву, засновану Христом. Вони отримали місію поширити цю Церкву по всьому світі, коли Христос сказав їм: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт. 28. 19-20). У нашому символі віри ми визнаємо, що віримо у єдину, святу, соборну і апостольську Церкву. Апостольською Церква є тому, що основана на апостолах, бо, як говорить апостол Павло у посланні до Ефесян, побудована «на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем – сам Ісус Христос» (пор. Еф.2. 20). В сьогоднішній день Петро разом із Павлом промовляють: «Я вже готовий на ливну жертву, і час мого відходу настав. Я боровся доброю борнею, скінчив біг - віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя; та не лише мені, але всім тим, що з любов'ю чекали на його появу» (2 Тим.4,6-8). Павло, який до того був Савлом з Тарсу, що в Кілікії, є тим, який «полюбив прихід Господа». Він полюбив його любов’ю великою і ревною, а подекуди надзвичайно відчайдушною. Можна сказати, що він полюбив Господа з такою самою силою і ревність з якою переслідував. Знаємо, що Павло, коли ще був Савлом, боровся проти приходу Господа. Його серце було наче на протилежному кінці щодо тих «немовлят», яким Отець об’явив Сина, а Син Отця. Павло не хотів прийняти цього об’явлення і відкидував його, залишаючись вірним Старому заповітові. Не було в ньому цієї «радості в Святому Дусі». Натомість був він сповнений ворожості і ненависті до Христа, апостолів і тих, що прийняли Ісуса. Однак настав день, коли «Господь став при Павлі» (пор. 2 Тим.4.17). Господь з’явився в усій силі свого воскресіння, звалив Савла на землю і осліпив його не для того, щоб покарати, але щоб навернути. Як сам пізніше скаже: «Проте, Господь став при мені й підкріпив мене, щоб проповідь здійснилася через мене та щоб усі погани її чули» (2 Тим.4.17). Своє апостольське служіння святі апостоли Петро та Павло пройшли з такою ревністю, яка проявляється тільки із постійним співдіянням з Божою волею та благодаттю. Їхні думки були зайняті тільки одним, як можна найкраще виповнити своє земне покликання. «Горе мені, – звертається апостол до своєї совісті, – коли б ми не проповідували, коли б ми не виконували свого обов’язку» (пор. І Кор. 9.16). Святі апостоли Петро та Павло докладали всіх зусиль, щоб поширювати Христову Церкву по всьому світі. На той час це було дуже нелегко. Апостол Павло описує свою працю так: «Куди більше в працях… в тюрмах, під ударами надмірно, у смертельних небезпеках часто … у праці та втомі, в недосипаннях, у голоді та спразі, часто в постах, у холоді й наготі!» (ІІ Кор. 11. 23-27). Вони готові були віддати за Христа все, що мали: «Господи, – сказав Петро до нього, – з тобою я готовий піти й у тюрму, й на смерть» (Лк. 22. 33). Подібно говорить і апостол Павло: «Таж я готовий не тільки бути зв’язаний, але й життя своє покласти в Єрусалимі за ім’я Господа Ісуса» (Ді. 21.13). Саме це вони і зробили, віддавши своє життя за Христа. Дорогі у Христі брати і сестри! Століттями наша Церква втішається тим, що є в єдності віри і в повному сопричасті зі Святим Петром і його наступниками – римськими архиєреями. Це часто нам коштувало переслідування, за це герої віри зазнавали мук і тортур. Але Ісус запевнив: де є Петро і ті, хто підтримує єдність з ним, ворота пекельні їх не подолають. Більше того, якщо християнська спільнота вірно буде свідчити Євангеліє, то падатимуть всілякі гріховні брами і ворота в людських серцях. Бо сила світла Євангелія, яке проголошували Христові учні, здатна руйнувати твердині гріха, помилкові переконання і преображати людину із середини. Як це сталося з апостолом народів – Павлом. Нехай Господь, за молитвами Пречистої Богородиці, та святих Верховних апостолів Петра і Павла, та всіх святих яких видала українська земля, дарує нам натхнення для ревного служіння у Христовій Церкві, щоб славилося пресвяте Його Ім’я в нашому народі. У нинішніх умовах війни, бачачи довкола себе смерть, розруху і темряву, ми прагнемо зберегти в нашій боротьбі віру, світло серед темряви. Хочемо, щоб життя перемогло смерть. Тож молімо нашого Господа, щоб Він зміцнив нашу віру, вислухав нашу посильну молитву, благослови благовірному народу нашому перемогу над окупантом, наблизив перемогу та подав нам справедливий мир. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав 29 червня 2026 року Божого, м. Трускавець Детальніше...

У Тишковичах відбулася єпархіальна проща до чудотворної ікони Пресвятої Богородиці [фото]

У неділю, 28 червня, у селі Тишковичі відбулася єпархіальна проща до чудотворної ікони Божої Матері, поєднана зі святкуванням 105-ї річниці освячення храму святого Архистратига Михаїла. З цієї нагоди владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, очолив Божественну Літургію та здійснив Чин оновлення храму у співслужінні владики Григорія Комара, апостольського адміністратора Апостольського екзархату для українців в Італії, і численного єпархіального духовенства. Детальніше...

У м. Самборі відбувся з’їзд спільнот «Матері в молитві» [фото]

У суботу, 27 червня, у день престольного празника блаж. сщмч. Миколая Чарнецького і двадцяти чотирьох співмучеників, блаж. сщмч. Омеляна Ковча, у Прокатедральному соборі Покрови Пресвятої Богородиці м. Самбора відбувся з’їзд спільноти «Матері в молитві», яких цього року було більше, ніж тисячу. Божественну Літургію очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький. Йому співслужив апостольський адміністратор Апостольського екзархату для українців в Італії владика Григорій Комар, а також чисельне єпархіальне духовенство. Детальніше...

Владика Ярослав здійснив душпастирські відвідни парафії на Мостищині [фото]

У середу, на свято Різдва чесного і славного пророка, предтечі і хрестителя Господнього Івана, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію блаженного священномученика Миколая Чарнецького у с. Завада, Мостиського деканату. У співслужінні протосинкела єпархії о. Романа Андрійовського, адміністратора парафії о. Богдана Вовка та священників Мостиського деканату владика Ярослав відслужив Божественну Літургію. Детальніше...

На Рудківщині відбувся єпархіальний з’їзд молодіжних християнських спільнот УГКЦ [фото]

У неділю, 21 червня, з нагоди 5-річчя заснування молодіжної християнської спільноти «Молодь Серця Христового» та освячення храму Христа Чоловіколюбця, у с. Вістовичах відбувся єпархіальний зʼїзд молодіжних християнських спільнот УГКЦ. Божественну Літургію очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, якому співслужили прототосинкел єпархії о. Роман Андрійовський, декан Рудківський о. Іван Заяць, адміністратор храму о. Андрій Мелешко, голова Комісії у справах молоді Андрій Бунь та численні священнослужителі, які прибули із своїми парафіяльними молодіжними спільнотами на молитву. Детальніше...

Слово на єпархіальному з’їзді молоді (2026)

  «Я – світло світу. Хто йде за мною, не блукатиме в темряві, а матиме світло життя» (Йо. 8,12) Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри, дорога молоде! Щиро вітаю всіх вас, хто сьогодні прибув до Вістовичів на наш єпархіальний молодіжний з’їзд. Вітаю молодіжні спільноти, які представляють свої парафії та деканати, вітаю ваших духівників, усіх, хто супроводжує молодь на шляху віри і своїм служінням допомагає їй відкривати красу життя з Христом. Особливо вітаю спільноту «Молодь Серця Христового», яка сьогодні дякує Богові за п’ять років своєї діяльності і служіння. Сьогодні ми зібралися тут не лише для того, щоб зустрітися між собою, поділитися досвідом чи взяти участь у спільній програмі. Кожен з’їзд має свій глибший зміст. Він стає нагодою зупинитися серед щоденного поспіху, вийти хоча б на мить із ритму звичних справ і подивитися на своє життя у світлі Божого слова. Ми приїхали з різних місць, маємо різний досвід, різні обставини життя. Хтось долав коротку дорогу, хтось прибув здалека. Але сьогодні важливою є не стільки відстань, яку ми подолали фізично, скільки той внутрішній шлях, на який Господь запрошує кожного з нас. Адже кожне справжнє паломництво і зустріч із Христом зрештою приводить до запитань, від яких неможливо відсторонитись. Куди насправді спрямоване моє життя? Що займає центральне місце в моєму серці? Навколо чого я будую свої рішення, свої мрії, свої плани і своє майбутнє? Що є тим світлом, яке допомагає мені орієнтуватися серед численних виборів і викликів сучасного світу? Саме до відповідей на ці запитання веде нас сьогоднішнє Євангеліє. Христос говорить про око, про скарб, про служіння двом панам, про тривогу за завтрашній день і про пошук Божого Царства. На перший погляд, це різні теми, але всі вони поєднані однією канвою. Людина завжди рухається туди, куди спрямований її погляд. Коли мореплавець губить орієнтир, він може мати добрий корабель, справні вітрила і достатньо запасів, але все одно заблукає. Коли альпініст перестає бачити вершину гори, він починає втрачати сили. Коли спортсмен забуває про мету, тренування стають тягарем. Так само і в духовному житті. Найбільша проблема людини полягає не в тому, що вона слабка, а в тому, що вона перестає бачити напрямок, мету свого життя і покликання Богом. Саме тому Христос починає з дуже цікавого образу: «Світло тіла – око. Як, отже, твоє око ясне, все тіло твоє буде світле. А коли твоє око лихе, все тіло твоє буде в темряві (Мт. 6, 22-23). Око – це не просто орган зору. У біблійному богослов’ї око є метафорою нашого світосприйняття, здатності інтерпретувати реальність. Те, як ми дивимося на світ, визначає те, як ми в ньому живемо. Без Бога людина часто губиться у темряві страху, сумнівів, гріха й самотності. Часом ця темрява входить у наше серце, і ми почуваємося розгубленими, спантеличеними. Ми часто дивимося на своє майбутнє через призму страху, невпевненості, через економічної нестабільності, через призму власних комплексів та невідповідності ідеальним картинкам із соціальних мереж. Якщо наше «око» фокусується лише на загрозах, на тому, чого нам бракує, нас починає огортати темрява. Це також стан, коли молода людина опускає руки, коли вона перестає мріяти, коли вона зневірюється у своєму покликанні. Ми шукаємо сенс, опору, правду, але справжнє світло приходить лише через зустріч з Ісусом. Саме Він освітлює наше серце, допомагає побачити себе правдиво, навчитися любити й жити по-Божому. Апостол Йоан нагадує нам: «Бог – світло, й ніякої у ньому темряви немає» (1Йо 1, 5). Ісус – це Світло, яке ніколи не гасне. У Його присутності зникають мороки сумнівів, серце наповнюється ясністю. Його світло – це не лише знання правди, але сила любити, прощати, діяти у справедливості. Коли важко зрозуміти, як поступити, коли здається, що нема виходу – зупинімося в молитві перед Господом і темрява відступить. Тому той, хто живе з Богом, покликаний нести це світло іншим – через любов, милосердя, підтримку, тихо без пафосу, але по-справжньому. Далі Божественний Спаситель додає: «Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматися одного, а того знехтує. Не можете служити Богові і мамоні» (Мт. 6, 24). Для нас, людей ХХІ століття, мамона – це вже давно не просто гаманець із золотими монетами. Мамона – це ідол гарантій. Це ілюзія того, що ми можемо повністю контролювати своє життя, якщо матимемо достатньо грошей, правильні зв’язки, престижну освіту, певну кількість підписників або ідеальне резюме. Сучасний світ пропонує молоді дуже вигідний контракт: ви маєте бути успішним, маєте бути продуктивним, маєте постійно доводити свою цінність. Це і є рабство мамони, що вимірює нашу цінність – досягненнями. Але Христос каже, що ми не можемо бути дітьми Божим й узалежненими від секуляризованого світу одночасно. І тут ми наближаємося до центру сьогоднішнього Євангелія: «Ось чому кажу вам: не турбуйтеся вашим життям, що вам їсти та що пити; ні тілом вашим, у що одягнутись. Хіба життя не більше їжі, тіло – не більше одежі? (Мт. 6, 25). Що означає «не турбуйтеся»? У грецькому оригіналі вжито дієслово, яке буквально означає бути «розірваним на частини», «бути розпорошеним». Тривога, журба – це стан, коли наш розум розривається між тисячами варіантів майбутнього, більшість з яких ніколи не настануть. Ми живемо в епоху тривожності. Ми боїмося не здати іспити, боїмося не знайти роботу, боїмося самотності, боїмося, що війна ніколи не закінчиться. Тривога стала фоновим шумом нашого покоління. Але Христос не є наївним мрійником. Коли Він каже «не турбуйтеся», Він не закликає нас до безвідповідальності чи пасивності. Він не каже: сядьте, складіть руки і чекайте, поки хліб сам впаде вам з неба. Християнство – це не релігія інфантильних людей. Ісус показує, що тривога – це, брак довіри до Божого провидіння. Коли ми дозволяємо тривозі паралізувати нас, ми живемо так, ніби «ми сироти» в цьому холодному і безжальному всесвіті, ніби немає Отця, який тримає все у своїх руках. Тривога краде у нас єдине місце, де ми можемо зустріти Бога і де ми можемо реально діяти, – теперішній момент. Тривога завжди перекидає нас у майбутнє, якого ще немає. Ми страждаємо від фантомних болів майбутнього. Бог же діє «тут і тепер». Саме тому Ісус наводить приклади, які вражають своєю поетичністю і богословською глибиною: «Гляньте на птиць небесних: не сіють і не жнуть, ані не збирають у засіки; і Отець ваш небесний їх годує. Хіба ви не вартніші від них?» (Мт. 6, 26). І далі: «Гляньте на польові лілеї, як вони ростуть: не працюють і не прядуть. Та я кажу вам, що й Соломон у всій своїй славі не вдягався так, як одна з них» (Мт. 6, 28-29). У чому секрет птиць і лілей? Вони не намагаються бути кимось іншим. Лілея не страждає від комплексу меншовартості через те, що вона не троянда. Птах не переживає через те, що він не вміє плавати як риба. Вони є тими, ким їх створив Бог, і в цій їхній автентичності криється неймовірна краса, яка перевершує славу Соломона. Сучасна культура змушує молодь постійно «робити макіяж» своєму життю, накладати фільтри, створювати фейкові образи себе, щоб сподобатися іншим. Ми витрачаємо колосальну кількість енергії на те, щоб «прясти» і «ткати» свій соціальний статус. Христос же нагадує нам: ваша справжня краса і ваша гідність вже дарована вам Отцем. Ви цінні не тому, що ви досягли успіху за мірками цього світу, а тому, що ви є улюбленими дітьми Божими. «Тож не турбуйтесь, кажучи: що будемо їсти, що пити і в що одягнемося? Про все те побиваються погани. Отець же ваш небесний знає, що вам усе це потрібне» (Мт. 6, 31-32). У цих словах Христос викриває проблему поганства, яке у біблійному розумінні позначає стан душі, яка почувається самотньою у жорстокому всесвіті й змушена самотужки виборювати право на існування перед обличчям сліпої долі. Християнство ж пропонує радикально іншу правду: у нас є Отець. Його знання про наші потреби – це діяльна любов. Він добре знає глибину наших теперішніх тривог, випробування війни, біль втрат і ту невизначеність завтрашнього дня, яка часто паралізує. Проте Його відповідь на наш страх полягає не в миттєвій зміні зовнішніх обставин, а в докорінній зміні нашої внутрішньої оптики. Кульмінацією сьогоднішньої благовісті є заклик Христа: «Шукайте перше царства Божого та його справедливости, і все те вам додасться» (Мт. 6, 33). Царство Боже – це не далека абстракція чи потойбічна нагорода, це динамічна присутність Бога в історії, Його спосіб мислення та стиль життя, заснований на правді й жертовності. Шукати Царство означає перебудувати всю архітектуру своїх життєвих пріоритетів, поставити Христа в центр своїх щоденних виборів, професійних прагнень та особистих стосунків. Це вихід із рабства ілюзорних земних гарантій у простір справжньої синівської свободи, де матеріальне перестає бути ідолом і стає інструментом служіння. Саме в цьому світлі наш єпархіальний з’їзд розкриває своє справжнє значення, оскільки ми зібралися тут не для того, щоб просто на якийсь час сховатися від суворої реальності у затишній релігійній ізоляції. Навпаки, ця зустріч покликана явити, що церковна спільнота є тим благодатним середовищем, де особиста тривога розчиняється у соборній спільнотності віри, а внутрішня розпорошеність людини зцілюється глибокою єдністю навколо Євхаристійного Христа. Дорогі брати і сестри! Дорога молоде! Нехай євангельський заклик до цілковитої довіри Отцеві стане законом вашого життя. Бути подібними до «лілей» чи «небесних птахів» – це заклик до духовної зрілості та усвідомлення своєї ідентичності як дітей Божих. Наша гідність і цінність назавжди зафіксовані не мінливими критеріями світського успіху чи соціального визнання, а відкупительною кров'ю Христа на Голготі. Нехай досвід цього єпархіального єднання очистить наш духовний зір від нашарувань зневіри, втоми та страху перед майбутнім. Нехай Господь наш Ісуса буде тим непорушним світлом, у якому знаходить спокій і мир кожне людське серце, а благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 21 червня 2026 року Божого,с. Вістовичі   Детальніше...

Владика Ярослав висвятив на священника диякона Тараса Каблаша і вручив дипломи семінаристам 6-го курсу [фото]

У суботу, 20 червня, в Дрогобицькій духовній семінарії владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, висвятив на священника диякона Тараса Каблаша. Під час Архиєрейської Божественної Літургії, яку архиєрей звершив у співслужінні семінарійного та єпархіального духовенства, він також вручив дипломи семінаристам шостого курсу. Детальніше...

Владика Ярослав: Приймаючи Тіло і Кров Найсолодшого Ісуса, ми приймаємо у свої храми-тіла Саму Любов [фото]

19 червня, у свято Найсолодшого Господа і Спаса Нашого Ісуса Христа, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію в с. Дністрик Дубовий Турківського деканату з нагоди 100-ліття освячення місцевого храму. У співслужінні о. Андрія Батога та священників Турківського деканату владика Ярослав відслужив Божественну Літургію. Детальніше...

Проповідь на свято Найсолодшого Господа і Спаса Нашого Ісуса Христа – Людинолюбця (2026)

  «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав,щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Кожне свято нашого літургійного року відкриває нам певну грань великого таїнства спасіння. Ми святкуємо Різдво Христове, споглядаючи умалення Бога до ясел; ми святкуємо Богоявлення, бачачи Господа у водах Йордану; ми трепетно споглядаємо порожній гріб у день Світлого Христового Воскресіння. Проте сьогоднішнє свято – Найсолодшого Господа і Спаса нашого Ісуса Христа – Людинолюбця – стоїть осібно. Воно не прив’язане до конкретної історичної події земного життя Спасителя. Це торжество об’являє нам не просто дію Бога в історії, а саму суть Божого єства, Його внутрішнє життя та першопричину всього, що Він вчинив для нас – безмежну, незбагненну і жертовну Любов. Назва сьогоднішнього свята згідно Східнохристиянської богословської традиція «Людинолюбець» – це, мабуть, найулюбленіше визначення Бога у нашому візантійсько-київському богослужінні. Наш Бог – це не далекий архітектор Всесвіту, не байдужий абсолют філософів і не гнівний володар, що чекає на помилку людини. Наш Бог – це Той, чиєю єдиною «слабкістю» є палка любов до Свого творіння. Божа любов є вічна, бо «Бог є любов» (І Йо. 4,16). Але люди найбільше досвідчили цю Божу любов у земному житті Ісуса Христа, в Його ділах милосердя і Його хресній смерті і воскресінні. Тому сьогодні святкуємо любов Ісуса Христа до людей, не лише Божу любов загалом, але, передусім, воплочену Божу любов у Христі Ісусі. Як звіщає нам євангелист Йоан, оповідаючи про Його страждання: «…полюбивши своїх, що були в світі, полюбив їх до кінця» (13,1). Пасхальне таїнство Ісуса Христа є свідченням жертовності Його любові: «Бог же показує свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками» (Рим. 5,8). Тому Йому єдиному належить цей титул: Людинолюбця. Воплочення Божого Сина – це найбільш переконливий вияв Божої любові до людей, апогеєм якої є відкрите серце Ісуса Христа через проколений списом бік, яке стало для нас джерелом Його благодаті. Святий Августин споглядає цей момент як відчинені двері ковчега, через які може пройти кожне творіння, щоб спастися. У сьогоднішньому євангельському читанні від євангелиста Івана ми чуємо слова Ісуса, звернені до Никодима – таємного учня, який прийшов уночі, шукаючи світла істини. Христос починає з величного твердження: «Ніхто не ввійшов у небо, крім того, хто зійшов з неба: Син Чоловічий!» (Йо. 3, 13). У цих словах криється таємниця Божого втілення, Його сходження. Бог залишає престол Своєї неприступної слави і сходить у низини нашого людського буття. Навіщо? Щоб підняти нас туди, звідки Він зійшов. Святитель Атанасій Великий сформулював цей парадокс фразою, яка стала фундаментом християнської сотеріології: «Бог став людиною, щоб людина стала богоносною». Далі Спаситель використовує глибоку старозавітну типологію, зрозумілу Никодимові, знавцеві Закону: «Тож так, як Мойсей змія підняв у пустині, – так треба Синові Чоловічому бути піднесеним, щоб кожен, хто вірує у нього, жив життям вічним» (Йо. 3, 14-15). Пригадаймо цю подію з Книги Чисел. Ізраїльтяни у пустелі ремствували проти Бога і були карані отруйними зміями. Тоді Мойсей за велінням Господнім вилив мідного змія і підняв його на жердині як знамено. Кожен, хто з вірою та покаянням дивився на цього змія – зцілювався від смертельної отрути. Чому Христос порівнює Себе зі змієм? Святі Отці пояснюють: мідний змій мав вигляд отруйного змія, але не мав у собі отрути. Так і Христос: Він прийняв на Себе вигляд «гріховної плоті», став у всьому подібним до нас, окрім гріха. Він підноситься на хресті, стаючи подібним до злочинця, щоб кожен, хто дивиться на Нього з вірою, отримав зцілення від духовної отрути гріха і вічну смерть перетворив на вічне життя. Хрест, який був символом прокляття і ганьби, піднесенням Христа трансформується у престол Божественного людинолюб’я. І ось ми доходимо до вершини сьогоднішнього Євангелія, до слів, які справедливо можна назвати «серцем Нового Завіту»: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Бог Отець не просто жаліє людину здалеку, Він віддає найцінніше – Свого Єдинородного Сина. Це любов жертовна, любов, яка нічого не залишає для себе. Отець віддає Сина на смерть, Син добровільно приймає цю смерть, а Святий Дух робить плоди цієї жертви доступними для кожного з нас. Тут об’являється троїчний характер Божого людинолюб’я: уся Пресвята Тройця задіяна у спасінні людини. Саме тому наступний вірш євангелиста Івана звучить як остаточний маніфест надії: «Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише ним – світ спасти» (Йо. 3, 17). Христос приходить у світ не як прокурор чи каратель, а як Лікар. Церква – це не судова зала, де зачитують вироки, а духовна лікарня, де зцілюють рани. Бог не шукає приводу засудити нас; Він шукає будь-яку шпаринку в нашому закам’янілому серці, щоб туди проник промінь Його милосердя. Дорогі брати і сестри, роздуми про Христа Людинолюбця не можуть залишатися абстрактною богословською теорією, відірваною від життя. Ми маємо поглянути на цю правду крізь призму наших сучасних реалій, крізь призму того зраненного, стікаючого кров’ю буття, в якому сьогодні перебуває наша рідна Україна. У часи жорстокої війни, коли руйнуються міста, коли щодня ми отримуємо страшні звістки з фронту, коли серця матерів, дружин та дітей розриваються від болю втрат, у людській душі природно може виникнути криза віри. Може з’явитися жагуче питання: «Де ж є цей Людинолюбець, коли гинуть невинні? Чому Його любов не зупинить це безумство?». Відповідь на це питання християнин знаходить лише біля підніжжя хреста. Наш Бог не стоїть осторонь людського болю. Наш Бог – це не Зевс на Олімпі, який байдужо споглядає за битвами смертних. Христос Людинолюбець сходить у наше пекло. Він сьогодні страждає разом із нами. Він в окопах разом із нашими захисниками; Він під завалами зруйнованих будинків; Він плаче разом із осиротілими дітьми. Наш біль став Його болем. Божа любов проявилася в тому, що Він дав нам силу не просто терпіти, а вистояти, зберегти людськість там, де ворог намагається перетворити нас на злочинців подібних до себе. Солодкість Христа стає тим єдиним ліком, який здатний забрати гіркоту ненависті з наших сердець, щоб ми, захищаючи свою землю, не втратили своєї християнської душі. Божа любов в умовах війни – це не звільнення від випробувань, а непереможна внутрішня сила, яка каже нам: «… я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 22, 20). Усвідомлення Божого людинолюб’я ставить перед нами серйозний виклик. Як ми відповідаємо на цю любов? Божа любов чекає на взаємність. Ми не можемо просто приймати Божі дари, залишаючись холодними та байдужими до тих, хто поруч. Святий апостол Іван Богослов у своєму соборному посланні залишив нам безкомпромісне правило: «Коли хтось каже: Я люблю Бога, а ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» (1 Йо. 4, 20). Сьогодні наша відповідь Христу Людинолюбцю має стати дієвою. Вона має перетворитися на конкретні вчинки милосердя: на допомогу переселенцям, які втратили все; на підтримку поранених у госпіталях; на молитву за тих, хто перебуває в полоні чи на передовій; на добре, втішне слово для сусіда, який перебуває в пригніченості чи розпачі… Наше життя має стати продовженням Христового Євангелія у світі. Ми покликані бути Його руками, які витирають сльози, та Його серцем, яке зігріває знедолених. Найтісніше ми єднаємося з джерелом Божественного Людинолюб’я під час кожної Божественної Літургії, коли приступаємо до Святої Тайни Євхаристії. Приймаючи Тіло і Кров Найсолодшого Ісуса, ми приймаємо у свої храми-тіла Саму Любов. Святі Отці кажуть, що через Святе Причастя ми стаємо «христоносцями», наше єство переплавляється у вогні Божества. Тому, підходячи до святої чаші, просімо Господа, щоб Він забрав з наших сердець усяку закам’янілість, байдужість, егоїзм та страх. Нехай Його любов переобразить нас, як колись переобразила апостолів на горі Тавор. Улюблені у Христі брати і сестри! Нехай це свято Христа Людинолюбця наповнить наші душі глибоким миром, який перевищує всяке людське розуміння. Нехай жодні випробування сьогодення, жодні темні хмари, що нависли над нашою Батьківщиною, не зможуть похитнути вашої віри у те, що ми є безмежно, вічно і безумовно любленими дітьми Небесного Батька. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.   + Ярослав 19 червня 2026 року Божого,с. Дністрик Дубовий     Детальніше...

Владика Ярослав відвідав громаду с. Міжгір’я з нагоди 30-ліття освячення місцевого храму [фото]

14 червня, у неділю всіх святих українського народу, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію в с. Міжгір’я Висоцького деканату з нагоди 30-ліття освячення місцевого храму. У співслужінні о. Степана Бобра та священників Висоцького деканату владика Ярослав відслужив Божественну Літургію. Детальніше...