Владика Ярослав висвятив на священника диякона Тараса Каблаша і уділив нижчі свячення семінаристам 6-го курсу [фото]

У суботу, 20 червня, в Дрогобицькій духовній семінарії владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, висвятив на священника диякона Тараса Каблаша. Під час Архиєрейської Божественної Літургії, яку архиєрей звершив у співслужінні семінарійного та єпархіального духовенства, він також уділив нижчі свячення семінаристам шостого курсу. Детальніше...

Владика Ярослав: Приймаючи Тіло і Кров Найсолодшого Ісуса, ми приймаємо у свої храми-тіла Саму Любов [фото]

19 червня, у свято Найсолодшого Господа і Спаса Нашого Ісуса Христа, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію в с. Дністрик Дубовий Турківського деканату з нагоди 100-ліття освячення місцевого храму. У співслужінні о. Андрія Батога та священників Турківського деканату владика Ярослав відслужив Божественну Літургію. Детальніше...

Проповідь на свято Найсолодшого Господа і Спаса Нашого Ісуса Христа – Людинолюбця (2026)

  «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав,щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Кожне свято нашого літургійного року відкриває нам певну грань великого таїнства спасіння. Ми святкуємо Різдво Христове, споглядаючи умалення Бога до ясел; ми святкуємо Богоявлення, бачачи Господа у водах Йордану; ми трепетно споглядаємо порожній гріб у день Світлого Христового Воскресіння. Проте сьогоднішнє свято – Найсолодшого Господа і Спаса нашого Ісуса Христа – Людинолюбця – стоїть осібно. Воно не прив’язане до конкретної історичної події земного життя Спасителя. Це торжество об’являє нам не просто дію Бога в історії, а саму суть Божого єства, Його внутрішнє життя та першопричину всього, що Він вчинив для нас – безмежну, незбагненну і жертовну Любов. Назва сьогоднішнього свята згідно Східнохристиянської богословської традиція «Людинолюбець» – це, мабуть, найулюбленіше визначення Бога у нашому візантійсько-київському богослужінні. Наш Бог – це не далекий архітектор Всесвіту, не байдужий абсолют філософів і не гнівний володар, що чекає на помилку людини. Наш Бог – це Той, чиєю єдиною «слабкістю» є палка любов до Свого творіння. Божа любов є вічна, бо «Бог є любов» (І Йо. 4,16). Але люди найбільше досвідчили цю Божу любов у земному житті Ісуса Христа, в Його ділах милосердя і Його хресній смерті і воскресінні. Тому сьогодні святкуємо любов Ісуса Христа до людей, не лише Божу любов загалом, але, передусім, воплочену Божу любов у Христі Ісусі. Як звіщає нам євангелист Йоан, оповідаючи про Його страждання: «…полюбивши своїх, що були в світі, полюбив їх до кінця» (13,1). Пасхальне таїнство Ісуса Христа є свідченням жертовності Його любові: «Бог же показує свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками» (Рим. 5,8). Тому Йому єдиному належить цей титул: Людинолюбця. Воплочення Божого Сина – це найбільш переконливий вияв Божої любові до людей, апогеєм якої є відкрите серце Ісуса Христа через проколений списом бік, яке стало для нас джерелом Його благодаті. Святий Августин споглядає цей момент як відчинені двері ковчега, через які може пройти кожне творіння, щоб спастися. У сьогоднішньому євангельському читанні від євангелиста Івана ми чуємо слова Ісуса, звернені до Никодима – таємного учня, який прийшов уночі, шукаючи світла істини. Христос починає з величного твердження: «Ніхто не ввійшов у небо, крім того, хто зійшов з неба: Син Чоловічий!» (Йо. 3, 13). У цих словах криється таємниця Божого втілення, Його сходження. Бог залишає престол Своєї неприступної слави і сходить у низини нашого людського буття. Навіщо? Щоб підняти нас туди, звідки Він зійшов. Святитель Атанасій Великий сформулював цей парадокс фразою, яка стала фундаментом християнської сотеріології: «Бог став людиною, щоб людина стала богоносною». Далі Спаситель використовує глибоку старозавітну типологію, зрозумілу Никодимові, знавцеві Закону: «Тож так, як Мойсей змія підняв у пустині, – так треба Синові Чоловічому бути піднесеним, щоб кожен, хто вірує у нього, жив життям вічним» (Йо. 3, 14-15). Пригадаймо цю подію з Книги Чисел. Ізраїльтяни у пустелі ремствували проти Бога і були карані отруйними зміями. Тоді Мойсей за велінням Господнім вилив мідного змія і підняв його на жердині як знамено. Кожен, хто з вірою та покаянням дивився на цього змія – зцілювався від смертельної отрути. Чому Христос порівнює Себе зі змієм? Святі Отці пояснюють: мідний змій мав вигляд отруйного змія, але не мав у собі отрути. Так і Христос: Він прийняв на Себе вигляд «гріховної плоті», став у всьому подібним до нас, окрім гріха. Він підноситься на хресті, стаючи подібним до злочинця, щоб кожен, хто дивиться на Нього з вірою, отримав зцілення від духовної отрути гріха і вічну смерть перетворив на вічне життя. Хрест, який був символом прокляття і ганьби, піднесенням Христа трансформується у престол Божественного людинолюб’я. І ось ми доходимо до вершини сьогоднішнього Євангелія, до слів, які справедливо можна назвати «серцем Нового Завіту»: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Бог Отець не просто жаліє людину здалеку, Він віддає найцінніше – Свого Єдинородного Сина. Це любов жертовна, любов, яка нічого не залишає для себе. Отець віддає Сина на смерть, Син добровільно приймає цю смерть, а Святий Дух робить плоди цієї жертви доступними для кожного з нас. Тут об’являється троїчний характер Божого людинолюб’я: уся Пресвята Тройця задіяна у спасінні людини. Саме тому наступний вірш євангелиста Івана звучить як остаточний маніфест надії: «Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише ним – світ спасти» (Йо. 3, 17). Христос приходить у світ не як прокурор чи каратель, а як Лікар. Церква – це не судова зала, де зачитують вироки, а духовна лікарня, де зцілюють рани. Бог не шукає приводу засудити нас; Він шукає будь-яку шпаринку в нашому закам’янілому серці, щоб туди проник промінь Його милосердя. Дорогі брати і сестри, роздуми про Христа Людинолюбця не можуть залишатися абстрактною богословською теорією, відірваною від життя. Ми маємо поглянути на цю правду крізь призму наших сучасних реалій, крізь призму того зраненного, стікаючого кров’ю буття, в якому сьогодні перебуває наша рідна Україна. У часи жорстокої війни, коли руйнуються міста, коли щодня ми отримуємо страшні звістки з фронту, коли серця матерів, дружин та дітей розриваються від болю втрат, у людській душі природно може виникнути криза віри. Може з’явитися жагуче питання: «Де ж є цей Людинолюбець, коли гинуть невинні? Чому Його любов не зупинить це безумство?». Відповідь на це питання християнин знаходить лише біля підніжжя хреста. Наш Бог не стоїть осторонь людського болю. Наш Бог – це не Зевс на Олімпі, який байдужо споглядає за битвами смертних. Христос Людинолюбець сходить у наше пекло. Він сьогодні страждає разом із нами. Він в окопах разом із нашими захисниками; Він під завалами зруйнованих будинків; Він плаче разом із осиротілими дітьми. Наш біль став Його болем. Божа любов проявилася в тому, що Він дав нам силу не просто терпіти, а вистояти, зберегти людськість там, де ворог намагається перетворити нас на злочинців подібних до себе. Солодкість Христа стає тим єдиним ліком, який здатний забрати гіркоту ненависті з наших сердець, щоб ми, захищаючи свою землю, не втратили своєї християнської душі. Божа любов в умовах війни – це не звільнення від випробувань, а непереможна внутрішня сила, яка каже нам: «… я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 22, 20). Усвідомлення Божого людинолюб’я ставить перед нами серйозний виклик. Як ми відповідаємо на цю любов? Божа любов чекає на взаємність. Ми не можемо просто приймати Божі дари, залишаючись холодними та байдужими до тих, хто поруч. Святий апостол Іван Богослов у своєму соборному посланні залишив нам безкомпромісне правило: «Коли хтось каже: Я люблю Бога, а ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить» (1 Йо. 4, 20). Сьогодні наша відповідь Христу Людинолюбцю має стати дієвою. Вона має перетворитися на конкретні вчинки милосердя: на допомогу переселенцям, які втратили все; на підтримку поранених у госпіталях; на молитву за тих, хто перебуває в полоні чи на передовій; на добре, втішне слово для сусіда, який перебуває в пригніченості чи розпачі… Наше життя має стати продовженням Христового Євангелія у світі. Ми покликані бути Його руками, які витирають сльози, та Його серцем, яке зігріває знедолених. Найтісніше ми єднаємося з джерелом Божественного Людинолюб’я під час кожної Божественної Літургії, коли приступаємо до Святої Тайни Євхаристії. Приймаючи Тіло і Кров Найсолодшого Ісуса, ми приймаємо у свої храми-тіла Саму Любов. Святі Отці кажуть, що через Святе Причастя ми стаємо «христоносцями», наше єство переплавляється у вогні Божества. Тому, підходячи до святої чаші, просімо Господа, щоб Він забрав з наших сердець усяку закам’янілість, байдужість, егоїзм та страх. Нехай Його любов переобразить нас, як колись переобразила апостолів на горі Тавор. Улюблені у Христі брати і сестри! Нехай це свято Христа Людинолюбця наповнить наші душі глибоким миром, який перевищує всяке людське розуміння. Нехай жодні випробування сьогодення, жодні темні хмари, що нависли над нашою Батьківщиною, не зможуть похитнути вашої віри у те, що ми є безмежно, вічно і безумовно любленими дітьми Небесного Батька. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.   + Ярослав 19 червня 2026 року Божого,с. Дністрик Дубовий     Детальніше...

Владика Ярослав відвідав громаду с. Міжгір’я з нагоди 30-ліття освячення місцевого храму [фото]

14 червня, у неділю всіх святих українського народу, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію в с. Міжгір’я Висоцького деканату з нагоди 30-ліття освячення місцевого храму. У співслужінні о. Степана Бобра та священників Висоцького деканату владика Ярослав відслужив Божественну Літургію. Детальніше...

Проповідь на неділю Всіх святих українського народу (2026)

  Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! У неділі, які йдуть після свята П’ятдесятниці, Христова Церква звертає нашу увагу на те, як Бог ділиться своєю святістю з людиною, адже тільки Він є святий. Слово «святий» – по-єврейськи кадош, по-грецьки агіос – означає перш за все «відокремлений», «інший», «несхожий на решту». Бог є Святим не тому, що він просто «дуже добрий» за людськими мірками. Він Святий, бо Він цілковито інший – незрівнянно вищий від усього сотвореного, чистий, необмежений жодними межами тварного буття. Саме тому Він промовив до свого народу ще в Старому Завіті: «Будьте святі, бо я, Господь, Бог ваш, святий» (Лев. 19, 2). Це запрошення – не до самовивищення, не до зверхнього ставлення до інших. Це заклик до іншого способу буття у світі: жити за Божою логікою, а не за логікою цього світу; ставити Бога в центр свого життя, а не власне «я»; шукати Небесного Царства, а не лише земного комфорту. Бог не тільки є Святий – «зовсім інший», але Він наближається до людини у своєму Дусі, як спасительна, животворна любов, яка скріплює людину і спільноту. Він являє себе людям як той, хто освячує, Він кличе людину, щоб вона розділила з Ним Його вічну, нетлінну та спасенну святість. Минулої неділі Всіх святих, ми роздумували над плодами дії Духа Святого в історії всього людства. Сьогодні ж наша Церква звертає нашу увагу на дію Божої святості в житті українського народу. Після Свято-Володимирового Хрещення Русі-України наша Церква стала немов душею нашого народу, глибоко ввійшовши в його історію і тісно сплівшись з усіма проявами нашого родинного, громадського і національного життя. Християнські моральні цінності, традиції і духовні скарби, прищеплені на український ґрунт, принесли свої щедрі плоди. Серед усього іншого це, передусім, святість. Тому нині ми маємо свято Всіх святих українського народу. Але щоб захопити і нас, впровадити в те Боже запрошення розділити з Богом Його святість, Бог промовляє до нас словами євангельської благовісті, про покликання перших апостолів (Мт. 4, 18–23). У сьогоднішньому Євангелії розповідається, коли Ісус проходив вздовж Галилейського моря і побачив Петра й Андрія, а також синів Заведея і звертається до них: «Ідіть за мною, зроблю вас рибалками людей» (пор. Мт. 4,19). «Ісус побачив…» (пор. Мт. 4,21). Погляд Ісуса охоплював і багатьох інших людей, які там були, але щодо цих братів-рибалок Його погляд стає для них вибранням і покликанням. Це покликання відбувається під час щоденної праці цих людей. Ісус не говорить їм змінити професію, а тільки об’єкт ловитви, однак це буде тільки в майбутньому. Щоб це здійснилося, галилейським рибалкам потрібно буде слідувати за Ісусом, щоб навчитися від Нього проголошення Царства Божого. Таким чином покликання перших учнів відбувається у чотири етапи: побачив; покликав; залишили все; пішли слідом за Ісусом. Два перших кроки стосуються – Бога, два другі – людей. Покликанню учнів передує Божий погляд. Що означає «побачити»? В грецькому оригінальному тексті воно означає доконану дію і походить від слів «пильно дивитись», «шукати». Бог дивиться інакше, ніж ми. Людям впадає у вічі зовнішнє, а Бог бачить внутрішнє. Він бачить свій образ в людині. Він бачить, ким ми могли б бути. Ісус дивиться поглядом любові і глибокої довіри. Погляд цей має міжособовий характер і спрямований до конкретних осіб. Люди бачили у євангельських рибалках звичайних людей, а Ісус побачив у них своїх друзів – апостолів, попри їх людські слабкості й упадки. Апостоли були покликані, щоб після Вознесіння Господнього продовжити справу спасіння людського роду, яку започаткував Ісус Христос через своє воплочення, народження, хресну смерть та воскресіння. Саме ця ціль – спасіння людства – проходить основною віссю через все земне життя Сина Божого та через ціле Священне Писання. І першим кроком людини на цьому шляху є навернення. Навернення зі злої дороги, навернення до Бога, відкинення гріха… Апостоли виконали доручення, яке отримали від свого Божественного вчителя. Вони проповідували Його Слово. Хрестили людей, розбудовували Церкву Христову по всій землі. І завдання поширення Христової Благовісті не закінчилося зі смертю останнього Апостола. Це завдання для всіх нас, це покликання всіх християн. Першими, хто приніс радісну звістку про воскресіння Христове були жінки-мироносиці. Усіх нас – жінок, чоловіків, молодь, дітей – Господь закликав до поширення Євангелія, до свідчення життям віри у Його Ім’я, бо християнство – це не лише культ, обряд та дотримування певних норм і правил. Це, перш за все, життя кожного з нас у Христі Ісусі. І до нас, як і до Апостолів, звернені слова: «Ходи за мною». Тож маємо добре усвідомлювати, який обов’язок беремо на себе. Ісус «покликав»: «Ідіть за мною» (пор. Мт. 4,19). Кожна людина є покликана Богом до життя, і це становить фундаментальну частину її особовості й ідентичності. Кожне покликання завжди є даром самого Бога. Гарно говорить про покликання як Божий дар пророк Єремія: «Перш, ніж я уклав тебе в утробі, я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив я тебе; пророком для народів я тебе призначив» (Єр. 1,5). Про це говорить сам Ісус Христос до своїх учнів: «Не ви мене вибрали, а я вас вибрав» (Ів. 15,16). Ці слова об’являють нам правду про те, що кожне покликання є особистим даром, яким Бог обдаровує кожну людину зокрема. Ще перед народженням, Бог Творець дає людині покликання, приготовляє для неї місію. У наш час можемо почути: «Проблема нинішнього світу в тому, що у нас немає єдиного великого лідера». Але ж ми, християни, маємо найвеличнішого лідера у світі – Господа Ісуса Христа. У сьогоднішньому Євангелії Він закликає нас зробити Його нашим лідером: «Іди за мною». Він каже: «Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною» (пор. Мт.16,34). Сьогодні багато людей не знають, куди вони ідуть. Той, Хто каже: «Іди за мною», знає, куди він іде. Ісус прямує до Отця. Він хоче запросити нас із собою. Він прийшов, аби запровадити нас на небеса перед лице Отця. Він прийшов, аби дати нам прощення і мир як з Богом, так і з самими собою, аби донести нам любов Отця. В Ісуса для нас є завдання, мета, яку ми повинні досягти, як у цьому світі, так і в іншому, в який прийдемо. Тому не біймося іти за Господом. Наша справжня мета – не просто вірити в Ісуса, але свідчити Його своїм щоденним життям, бо «не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! – ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі», – каже Ісус (Мт. 7,21). Сьогодні люди передусім хочуть відчути зміст і сутність свого життя. Єдиний спосіб відчути це – іти за Ісусом. Якщо ми шукаємо шлях до прощення, то Ісус є тим шляхом, бо Він забирає наші провини від нас. Якщо ми шукаємо шлях до миру, то тим шляхом є Він, який сказав: «Мир залишаю вам, мій мир даю вам» (Йо. 14,27). Якщо ми шукаємо шлях до справжньої свободи, то тим шляхом є Ісус, який сказав: «Коли ви перебуватимете в моїм слові, ви дійсно будете учнями моїми і спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Йо.8,31-32). Хтось може подумати, що він не достойний того, аби іти за Господом. А рибалки були вартими? Був вартий гонитель Савло? Був вартий Петро? Ісус прийшов, як Спаситель, аби зробити нас гідними. Бог не обирає досконалих. Він удосконалює тих, кого обрав. Так сталось зі Савлом, якого Він обрав, аби слідувати за Ним, і він став Павлом – великим апостолом. Так сталось зі стрімким і нерішучим Петром, який був обраний, аби іти за Ісусом – він став стійким і рішучим провідником Християнської Церкви. Слова «Іди за мною» визначають, що Ісус більш зацікавлений майбутнім, ніж минулим. Ці слова спрямовані тим, хто впав і хоче підвестись; тим, хто хоче вийти з болючого минулого до щасливого майбутнього, вийти з темряви до світла, тощо. Коли Ісус проходив мимо, Він сказав до рибалок: «Ідіть за мною», вони відразу кинули свої сіті і пішли за ним. Це було їхнє духовне народження, це був перший крок до спасіння, до прощення, миру, любові, правдивої свободи. Це був перший крок до небес. Так може статись і з нами, якщо ми скористаємось цим запрошенням нашого Господа, кожний особисто і як народ в цілому. Бо Господь промовляє до кожного з нас особисто через сьогоднішнє Євангеліє: «Іди за мною». Тож у ці дні коли Україна, її народ, збройні сили України переживають широкомаштабну військової агресії московії, огорнімо молитвою кожного нашого воїна, всі родини наших військовослужбовців, усіх постраждалих від війни, всіх людей доброї волі, які живуть неустанною турботою про захисників нашої Вітчизни. Нехай кріплять на дусі захисників України наші молитви, нехай всенародна підтримка додає снаги українським витязям здолати окупанта! Нехай Божа мудрість веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої молитви й щоденної праці на славу Божу та дочасне й вічне добро рідного народу, довіряймо своє життя і майбутнє України Богові. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь.   + Ярослав 14 червня 2026 року Божого,с. Міжгір’я     Детальніше...

У Дрогобичі відбувся форум родин на тему «Душпастирство родин в часі війни» [фото]

У суботу, 13 червня, у реколекційно-просвітницькому центрі «Еммануїл» відбувся форум родин, присвячений темі «Душпастирство родин в часі війни». Учасники заходу аналізували стан виконання синодальних рішень, обговорювали виклики воєнного сьогодення та шукали інструменти для вирішення проблем. Детальніше...

Владика Ярослав у Биличах: Святість – це не заслуга, яку треба заробити, а дар, який треба прийняти і розвивати [фото]

07 червня, у Неділю Всіх Святих, відбулася ювілейна проща до відпустового місця у с. Биличі на Старосамбірщині. Архиєрейську Божественну Літургію очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький. Йому співслужили протосинкел єпархії о. Роман Андрійовський, о. Павло Коляса, декан Добромильський, о. Володимир Нестер, адміністратор відпустового місця, та численне духовенство єпархії. Детальніше...

Проповідь з нагоди Єпархіальної прощі до с. Биличі (2026)

Слава Ісусу Христу! Дорогі в Христі брати і сестри! Сьогодні, в першу неділю після П'ятидесятниці, Церква візантійської традиції святкує пам'ять Всіх Святих – знаних і незнаних, прославлених і тих, чиї імена відомі лише Богові. Учора ми завершили період П'ятдесятниці, а сьогодні бачимо плоди дії Святого Духа в історії. Святі – це не герої людської сили, а люди, які дозволили Святому Духові діяти у своєму житті. Сьогоднішнє свято Всіх святих має для нас особливе звучання ще й тому, що ми зібралися у цьому благословенному Богородичному відпустовому місці в Биличах. Серед усіх святих, яких сьогодні вшановує Церква, особливе місце займає Пресвята Богородиця. Недаремно у богослужбових текстах вона зветься «Пресвятою», «Пречистою», «Преблагословенною», «Всесвятою» (Παναγία). Якщо сьогодні ми святкуємо торжество святості, то в особі Божої Матері бачимо її найвищий людський вияв. Вона є першою серед святих, найдосконалішим плодом дії Божої благодаті в людській історії. Тому наше паломництво до цього Марійського місця в день, коли Церква вшановує всіх святих, нагадує нам, що дорога до святості не є недосяжним ідеалом. Богородиця показує, що людина, яка цілковито відкривається на Божу волю, може стати справжнім храмом Святого Духа і досягнути тієї мети, до якої покликаний кожен християнин. Свято Всіх святих нагадує нам про одну важливу істину: християнин – це не просто добра людина, не лише законослухняний громадянин чи порядний член суспільства. Усе це важливо, але цього замало. Наше покликання значно вище. Ми покликані до святості. Апостол Павло нагадує, що наше громадянство є на небесах. Через Хрещення ми стали дітьми Божими, спадкоємцями Божого Царства. Тому мірилом успішності християнського життя є не лише земні досягнення, а передусім те, наскільки ми наближаємося до Бога і стаємо подібними до Нього. Інколи ми звикаємо думати, що «святий» – це щось недосяжне, щось зарезервоване для особливих людей із середньовічних ікон. Але сьогоднішнє свято каже нам прямо протилежне: святість – це не виняток, а норма християнського існування. Це мета, до якої Бог запрошує кожного з нас. Слово «святий» – по-єврейськи кадош, по-грецьки агіос – означає перш за все «відокремлений», «інший», «несхожий на решту». Бог є Святим не тому, що він просто «дуже добрий» за людськими мірками. Він Святий, бо Він цілковито інший – незрівнянно вищий від усього сотвореного, чистий, необмежений жодними межами тварного буття. Саме тому Він промовив до Свого народу ще в Старому Завіті: «Будьте святі, бо я, Господь, Бог ваш, святий» (Лев. 19, 2). Це запрошення – не до якогось фарисейського самовивищення, не до зверхнього ставлення до інших. Це заклик до іншого способу буття у світі: жити за Божою логікою, а не за логікою цього світу; ставити Бога в центр, а не власне «я»; шукати Небесного Царства, а не лише земного комфорту. Отже, святість – це не дивовижні надзвичайні здібності і не привілей небагатьох обраних. Святість – це життя, яке відображає Божу інакшість серед світу. Це спосіб мислення, спосіб любити, спосіб приймати рішення, який випливає з приналежності до Бога. Бути святим – означає бути справді інакшим. І ця «інакшість» має свій конкретний вигляд, про який нам говорить сьогоднішнє Євангеліє. Христос промовляє сьогодні слова, які на перший погляд здаються жорсткими: «Хто любить батька або матір більше, ніж мене, той недостойний мене. І хто любить сина або дочку більше, ніж мене, той недостойний мене» (Мт. 10, 37). Чи справді Ісус закликає нас не любити своїх близьких? Аж ніяк. Він сам заповів нам любити ближнього, і Він сам виявляв ніжну турботу про людей – навіть плакав над гробом Лазаря. Але Він вказує на порядок пріоритетів: учнівська відданість Йому і Божому Царству має бути першою і найглибшою любов'ю, з якої виростають усі інші. Коли людина справді поставить Христа в центр свого серця, тоді вона любитиме батьків, дітей, чоловіка чи дружину по-справжньому – не залежно, не власницьки, не егоїстично, а вільно і жертовно. Ісус творить навколо Себе нову духовну родину, де центральною ознакою є не кровна спорідненість і не спільний інтерес, а спільне виконання волі Отця Небесного. Якщо Бог займає перше місце в нашому житті, тоді всі інші зв’язки любові стають чистішими і міцнішими. Якщо ж щось або хтось займає місце Бога, тоді навіть найкращі людські стосунки можуть перетворитися на ідола. Ось як виглядає «святість-інакшість» у практичному вимірі: у переставленні ціннісних акцентів, у готовності обрати Бога навіть тоді, коли це вимагає від нас чогось непростого. Бог не хоче, щоб ми були номінальними чи пасивними християнами – тими, хто прийшов до церкви, відстояв службу і повернувся до свого звичного, нічим не позначеного Богом, життя. Пізнавши Бога в обличчі Ісуса Христа й усвідомивши свою власну гідність – гідність дитини Небесного Отця – ми покликані відважитися вийти поза межі власного комфорту. Христос продовжує сьогодні у Євангелії: «Кожен, хто визнає мене перед людьми, того й я визнаю перед Отцем моїм, що на небесах» (Мт. 10, 32). Сучасний світ часто прагне жити так, ніби Бога немає. Тому кожен християнин покликаний радісно ділитися з іншими тим, що людина повинна знати про Бога, про Його любов, про Його спасенне діяння в історії, про красу сотвореного світу та про високе призначення людської особи. «Визнати» Ісуса – це не лише не соромитися носити хрестик на шиї. Це радісно ділитися з іншими про все, що людина повинна знати про Бога і Його діяння в історії, про сотворений світ і наше призначення у ньому. Це означає бути живим свідком, а не мовчазним спостерігачем. Усі святі, яких ми сьогодні вшановуємо, були саме такими – активними, відважними свідками. Кожен у свій час, у своїй культурі, своїм особливим шляхом – але всі вони не приховали дарованого таланту. Дорогі друзі, ми живемо у надзвичайно важкий час. Вже п’ятий рік Україна стоїть перед лицем повномасштабної російської агресії. Щодня гинуть люди – воїни на фронті, цивільні під ракетними ударами. Серця матерів і дружин переповнені болем і тривогою. Саме в такі часи ми особливо потребуємо заступництва тих, хто уже з Богом, хто уже бачить Його обличчя і чиї молитви досягають Його престолу. Звернімося сьогодні до всіх святих з проханням: молиться за нас, за наших захисників, за страждаючий народ України, за мир, що так необхідний і такий бажаний. Церква завжди вчила, що святі – не мертві персонажі минулого, а живі в Бозі наші брати і сестри. Їхнє заступництво – не магія, а молитва друзів, які стоять ближче до Того, хто має владу над усією історією. Окрім заступників, святі є для нас і взірцями – прикладами того, як можна і як треба вести земне життя, щоб осягнути вінці святості й нам. Апостол до Євреїв закликає: «Тому і ми, маючи навколо себе таку велику хмару свідків, відкиньмо всякий тягар і гріх, що так легко обмотує, і біжімо витривало до змагання, що призначене нами, дивлячись пильно в Ісуса, засновника і завершителя віри …» (Євр. 12, 1–2). «Хмара свідків» – яскравий образ. Вони не десь далеко. Вони навколо нас. Вони вболівають за нас, вони спостерігають і моляться. І кожне їхнє Житіє – це жива катехиза: ось що означає бути вірним учнем Христа в конкретних обставинах людського існування – в радості і в стражданні, у здоров'ї і в хворобі, у свободі і в переслідуванні. Дорогі у Христі! Сьогодні ми вшановуємо всіх святих – знаних і незнаних. Їх незліченна безліч: «велике множество, якого ніхто не міг злічити, з усіх народів і племен, і людей, і мов» (Од. 7, 9). І серед них – безліч синів і дочок нашого українського народу. Маємо усвідомити, що наш народ є народом святих. Тисячі подвижників, праведників, мучеників і сповідників, більшість з яких не прославлені офіційно, але їхні імена вписані у Книгу Життя. Водночас маємо подбати і про популяризацію пам'яті вже визнаних наших подвижників – і в нашому народі, і по всьому світу. Бо надто часто ми самі не знаємо своїх святих. А вони – найкращі посли нашої культури, нашої духовності, нашої ідентичності перед лицем усього людства. Цього червня ми відзначаємо особливий ювілей: 25-ліття беатифікації наших блаженних новомучеників, яку здійснив святий папа Іван Павло II під час свого незабутнього паломництва в Україну у 2001 році. Тоді, на Львівському іподромі, у присутності сотень тисяч вірних, він проголосив блаженними греко-католицьких мучеників XX століття – тих, хто вибрав смерть, але не зрадив свою віру і свою Церкву. Цим жестом Папа Іван Павло II зробив наших мучеників відомими для всього світу – для Риму, для Заходу, для вселенської Церкви. Він показав, що Україна – це не лише географія, але й сакральний простір, де в XX столітті розквітла Церква мучеників. Цей ювілей – наш обов'язок і наша нагода: знову згадати ці імена, ознайомити з ними молодших, поширити їхній спадок у нашому народі та у світі. Преподобні священномученики дрогобицькі Северин, Яким і Віталій, священномученики Йосафат Коциловський і Григорій Лакота – вони подвизалися на території нашої Самбірсько-Дрогобицької Єпархії, але чи ми добре знаємо їх, чи молимося до них? І багато інших новомучеників, серед яких Микола Чарнецький, Климентій Шептицький, Омелян Ковч, Василь Величковський, – нехай стануть відомими і улюбленими в кожній українській родині. Дорогі брати і сестри, хочу звернутись до вас із простим і водночас найбільшим закликом: прагніть до святості. Не відкладайте це на потім. Не кажіть: «Я ще замолодий», «Я надто грішний», «Це не для мене». Святість – це не заслуга, яку треба заробити, а дар, який треба прийняти і розвивати. Це конкретні рішення кожного дня: обрати молитву замість байдужості, прощення замість образи, відвагу свідчення замість мовчазного конформізму. Нехай сьогоднішній день буде для кожного з нас нагодою подивитись на хмару свідків навколо нас – на всіх святих, знаних і незнаних, на наших блаженних мучеників – і сказати серцем: і я хочу так вірити і жити. Нехай їхній приклад і їхнє заступництво допомагають нам щодня ставати трохи більш «інакшими» – святими – за образом Того, Хто є Святим. І сьогодні, перебуваючи перед обличчям Пресвятої Богородиці у цьому святому відпустовому місці, просімо Її материнського заступництва. Нехай Та, яку Церква називає Всесвятою, допомагає нам не боятися дороги святості, підтримує нас у духовній боротьбі та провадить до свого Сина, джерела всякої святості. Нехай сьогоднішнє свято зміцнить у нас бажання жити як справжні учні Христа: ставити Бога на перше місце, сміливо визнавати Його перед людьми, наслідувати приклад святих та прямувати дорогою, яка веде до Божого Царства. Щоб колись і ми разом з усіма святими могли прославляти Отця, і Сина, і Святого Духа навіки віків. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і єдність Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 07 червня 2026 року Божого,с. Биличі Детальніше...

У Дрогобицькій семінарії відбулося урочисте поставлення випускників-дяків [фото]

У суботу, 06 червня, в Дрогобицькій духовній семінарії відбувся випускний Дяківського факультету Катехитичного Інституту Пресвятої Трійці. Цьогоріч завершило навчання 19 студентів-дяків. Божественну Літургію очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні зі священниками-викладачами та звершив Чин постригу читця-співця. Літургію супроводжували співом випускники дяківсько-регентського факультету під керівництвом викладачки пані Ірини Захарій. Детальніше...

Владика Ярослав: У дусі соборності ми приносимо Господу молитву за вірян нашої єпархії, за наше воїнство, перемогу і справедливий мир [фото]

03 червня, у середу після празника Зіслання Святого Духа, в Катедральному соборі Пресвятої Трійці м. Дрогобича владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні єпархіального духовенства очолив соборову Божественну Літургію за здоров’я, мир і Божу опіку над усіма вірними Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Детальніше...