У с. Рихтичі на Дрогобиччині відсвяткували 200-ліття освячення місцевого храму [фото]

У неділю, 16 серпня, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирський візит до парафії святого Василія Великого у с. Рихтичі Лішнянського деканату. З нагоди 200-річчя освячення храму архиєрей у співслужінні протосинкела єпархії о. Романа Андрійовського, адміністратора парафії о. Романа Федька та священників Лішнянського деканату відслужив Божественну Літургію. Детальніше...

Проповідь на одинадцяту неділю по Зісланні Святого Духа (2026)

Слава Ісусу ХристуДорогі в Христі брати і сестри Сьогоднішній день є особливим, адже ми зібралися тут на молитву, щоб відзначити двохсотлітній ювілей цієї святині, який протягом двох століть є місцем зустрічі людини з Богом, місцем молитви, надії, радості й болю. У цих стінах покоління наших предків слухали Боже слово, приймали Святі Таїнства, дякували Господеві та в час випробувань доручали Йому своє життя. Тому сьогодні ми згадуємо не тільки історію храму, але й подивляємо віру багатьох поколінь, які залишили тут свідчення своєї довіри до Бога. Слово Боже, яке ми чули на Літургії допомагає нам глибше зрозуміти, чим є Церква як спільнота віруючих і чим є цей храм, у якому ми сьогодні молимося. Господь у притчі відкриває нам незбагненну глибину Божого милосердя. Перед нами постають три сцени: розмова царя зі слугою, зустріч цього слуги з його співборжником і, зрештою, суд правителя. У центрі всієї притчі стоїть питання про прощення. Усе починається із запитання апостола Петра, який намагається осягнути Божу любов у межах звичних людських мірок: «Господи! Коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати?» (Мт. 18, 21). Петро вважає, що сім разів – це вже надзвичайно велика міра. Але Христос відповідає: « Не кажу тобі: До сімох разів, але – до сімдесяти раз по сім» (Мт. 18, 22). Цими словами Господь відкриває зовсім іншу логіку Божого Царства. Йдеться не про те, щоб вести рахунок образам і визначати межу, до якої ми ще готові терпіти. Христос показує, що християнське прощення не може залежати від кількості наших «спроб». Воно має випливати з усвідомлення того, скільки Бог простив кожному з нас. Тут пригадується давня людська логіка помсти, виражена у словах Ламеха у Старому Завіті: «Як за Каїна була всемеро помста, то за Ламеха в сімдесят сім разів» (Бут. 4, 24). Христос бере цю саму міру, але наповнює її протилежним змістом: там, де гріх примножував помсту, Господь закликає примножувати прощення. Адже людина, яка сама пережила Боже милосердя, покликана ставати милосердною до інших. Сам Христос навчає: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6, 36). Тому прощення для християнина є свідченням того, що він сам живе з Божої милості. Господь нагадує нам ще одну важливу істину: «Не судіте, щоб вас не судили; бо яким судом судите, таким і вас будуть судити, і якою мірою міряєте, такою і вам відміряють» (Мт. 7, 1–2). Міра, якою ми ставимося до ближнього, багато говорить про те, як ми самі усвідомлюємо Божу любов і милосердя. Щоб глибше це збагнути, Спаситель змальовує перед нами промовисту картину. Перед царем постає урядовець із катастрофічним боргом – десятьма тисячами талантів. За тодішніми мірками один талант дорівнював приблизно десяти тисячам динаріїв, а динарій був середнім денним заробітком робітника. Отже, Ісус навмисно називає таку суму, яку людина за жодних обставин не могла б повернути власними силами. Ця величезна цифра є свідомим перебільшенням, щоб слухачі зрозуміли: борг людини перед Богом є таким, якого вона сама ніколи не зможе сплатити. Цар не просто дає слузі більше часу для повернення боргу, знаючи, що це неможливо. Євангеліє каже, що він «змилосердився» над ним (Мт. 18, 27). Це слово вказує на глибоке внутрішнє зворушення, яке Спаситель неодноразово виявляв до людей, бачачи їхню неміч і страждання (пор. Мт. 9, 36; 14, 14; 15, 32). Так само євангелист Лука описує милосердя батька, який побачив свого блудного сина: «І, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його» (Лк. 15, 20). Цар не зменшує боргу і не відкладає його повернення… він повністю його скасовує! У цьому Господь відкриває нам образ Бога, який «милосердний і ласкавий, нескорий на гнів, многомилостивий, і вірний» (Вих. 34, 6), Бога, який «не за гріхами нашими учинив він із нами, і не за провинами нашими відплатив він нам» (Пс. 103, 10). Божа милість перевищує людську провину, а Його прощення є даром, якого ми не можемо заслужити. Однак подальша поведінка слуги розкриває гірку трагедію людського серця. Отримавши свободу від величезного боргу, він виходить і зустрічає свого товариша, який винен йому сто динаріїв: суму, хоч і немалу, але цілком посильну для повернення. Його боржник падає до ніг і просить майже тими самими словами: «Потерпи мені, і я тобі зверну» (Мт. 18, 29). Але серце того, кому було прощено незрівнянно більше, залишається жорстоким. Він не приймає прохання, не дає часу і кидає свого товариша до в'язниці. Чому так сталося? Напевно він не дозволив Божому милосердю торкнутися його серця. Він отримав прощення, але сам не став тою людиною, яка прощає. Божа любов увійшла в його життя як дар, але не стала в ньому способом життя. Через немилосердну поведінку слуги цар скасовує своє прощення. Це не означає, що Бог перестає бути милосердним. Навпаки, людина сама відкидає милість, коли відмовляється передавати її далі. Небесний Отець закликає нас дозволити Його прощенню діяти через нас. Коли ми прощаємо ми стаємо знаряддям Божої благодаті, адже всяке правдиве прощення бере свій початок від Бога (пор. Кол. 3, 13). Святий Іван Золотоустий, роздумуючи над цією притчею, звертає увагу на разючий контраст у поведінці людини. Перед іншими ми часто стримуємося від гріха, бо боїмося людського осуду, соромимося втратити добре ім’я, намагаємося здаватися праведними. А перед Богом, Який щоденно бачить наше життя і знає навіть найпотаємніші думки серця, можемо дозволяти собі легковажність і гріх. Проте Господь бачить не лише наші окремі вчинки. Він бачить і те, як ми відповідаємо на Його любов, благодіяння та дари. Наш борг перед Творцем вимірюється не лише тим, що ми зробили неправильно, а й тим, як мало ми відповіли на ту любов, якою Він нас обдаровує (пор. Рим. 2, 4). Найвища наука прощення сповнилася на хресті, коли Христос, стікаючи кров’ю, молився: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять» (Лк. 23, 34). Саме з хреста відкривається нам справжнє обличчя Божого милосердя, яке не відповідає злом на зло, але перемагає зло любов’ю. Цю науку милосердя відразу перейняла первісна Церква. Святий первомученик Стефан, помираючи під камінням, повторював Христові слова: «Господи, не постав їм цього за гріх!» (Дія. 7, 60). Він виконував заповідь Спасителя: «Моліться за тих, що гонять вас» (Мт. 5, 44), засвідчуючи, що тільки любов, яка походить від Христа, має силу розірвати коло ненависті. Дорогі брати і сестри! Сьогоднішня благовість відкриває глибокий сенс самої Церкви. Другий Ватиканський Собор у Конституції Lumen Gentium називає Церкву в Христі «Таїнством, тобто знаком і засобом найтіснішої злуки з Богом та єдності всього людського роду» (LG, 1). У ній невидима Божа благодать стає видимою через віру, молитву, Святі Таїнства, любов і життя її членів. Тому Церква покликана бути живим знаком примирення – людини з Богом і людей між собою (пор. 2 Кор. 5, 18–20). Ця таїнственна природа Церкви особливо виразно проявилася в житті нашого народу. Християнська віра, прийнята нашим народом, стала частиною його духовного і культурного життя, формуючи його спосіб мислення, цінності і ставлення до людини. Український народ має древню християнську традицію, яка протягом століть передавалася від покоління до покоління. Упродовж останніх століть саме Українська Греко-Католицька Церква стала одним із найважливіших духовних осередків нашого народу, тісно поєднавшись із його родинним, громадським і культурним життям. Ми пам’ятаємо жорстокі часи тоталітарного режиму, який намагався викорінити християнські цінності, пропонуючи натомість систему безбожності, брехні та насильства. Ця ідеологія намагалася звести людину лише до матеріального виміру, відкинувши її духовне покликання і гідність, дану їй Творцем. Однак Церква продовжувала зберігати те, що не можна було знищити заборонами, – віру в Бога, пам’ять про духовне коріння, християнську мораль і надію. Саме тому історія нашої Церкви є також історією служіння народові. Вона підтримувала родину, передавала віру дітям, зберігала богослужбову та культурну традицію, захищала гідність людини й виховувала відповідальність за спільне добро. Церква була тим середовищем, у якому людина могла зберігати свою духовну свободу і пам’ятати, ким вона є. У цьому також виявляється її таїнственна природа: бути видимим знаком невидимої Божої присутності в конкретній історії та конкретному людському житті. Сьогодні, дивлячись на цей двохсотлітній храм Святого Василія Великого, ми можемо добре зрозуміти, що означає мати міцну духовну основу. Кожен, хто береться зводити власне житло, добре знає, наскільки важливо мати надійний фундамент. Можна змінювати стіни, дах, оздоблення, але якщо основа міцна, будинок має на чому стояти. Так само і в житті народу: покоління змінюються, історичні обставини змінюються, але віра, яка передається від батьків до дітей, може залишатися тією основою, на якій будується майбутнє. Цей двохсотлітній храм є свідком саме такої живої передачі віри. Він є видимим знаком того, що Христос присутній серед свого народу. Саме сюди ми приходимо у найважливіші моменти нашого життя. Коли в родині з’являється нове життя, коли Господь благословляє сім’ю народженням дитини, батьки несуть її до храму, до купелі Хрещення. Тут дитина входить у життя Церкви і стає частиною Божого народу. «Ви всі, що в Христа христилися, у Христа зодягнулися» (Гал. 3, 27), — говорить апостол Павло. Дорогі брати і сестри! Святкуючи цей ювілей вашого храму, придивімось у найпотаємніші куточки нашого серця. Перевірмо, чи не зачаїлася там образа? Чи не тримаємо ми когось у в’язниці нашого непрощення за малий борг, забуваючи, скільки Господь простив нам самим? Чи справді наша парафія є тим місцем, де через нас інші можуть побачити милосердного Христа? Не маємо права зупиняти ту життєдайну благодать прощення, яка спливає від розп’ятого Спасителя. Дозвольмо Божому милосердю торкнутися наших сердець і через нас – наших ближніх, особливо тих, хто нас колись скривдив. Нехай цей двохсотлітній ювілей парафії стане для кожного з нас часом щирого примирення. Нехай Господь Бог за молитвами Пречистої Богородиці та нашого небесного покровителя, святого Василія Великого, дарує вам благодать залишатися живою спільнотою Христової Церкви. Нехай у цих намолених стінах ще багато поколінь людей зустрічаються з Богом, приймають Його благодать, вчаться прощати і любити. І нехай через ваше життя ця святиня й надалі буде видимим знаком Божої присутності, місцем єдності з Ним та між собою, щоб через нашу віру, милосердя і любов завжди славилося пресвяте Боже ім’я. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 16 серпня 2026 року Божого,с. Рихтичі Детальніше...

У Самборі відбулася щорічна проща до Самбірської чудотворної ікони Божої Матері [фото]

У суботу, 15 серпня, у свято Успення Пресвятої Богородиці, у храмі Різдва Пресвятої Богородиці м. Самбора відбулася щорічна проща до Самбірської чудотворної ікони Божої Матері. З цієї нагоди була звершена урочиста Архиєрейська Божественна Літургія, яку очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький. Архиєреєві співслужили протосинкел єпархії о. Роман Андрійовський, о. Богдан Добрянський, декан Самбірський, о. Михайло Николин, декан Старосамбірський, о. Микола Витівський, ректор Катехитичного інституту, о. Володимир Коркуна та інші священнослужителі. Детальніше...

Проповідь на Успіння Пресвятої Богородиці (2026)

У Різдві дівство зберегла Ти, в Успенні світа не оставила Ти, Богородице. Переставилася Ти до життя, бувши Матір’ю Життя. I молитвами Твоїми ізбавляєш від смерти душі наші.Тропар свята Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні Христова Церква святкує одне з найбільших християнських свят — Успіння Пречистої Діви Марії. Це свято посідає особливе місце в нашому літургійному ритмі. Воно наче вінчає, завершує літургійний рік, підсумовуючи всі таємниці, які Господь Бог чинить у сучасному житті своєї Церкви. Вдивляючись у момент завершення земного життя Пречистої Діви Марії, у сьогоднішньому святі ми відкриваємо для себе глибоку істину про кожну віруючу людину, про кожного з нас. Ба більше, стаємо здатними пізнати таємницю як власного життя, так і своєї смерті. Ми знаємо, що найбільшим християнським святом, котре зродило в історії Христової Церкви інші свята, є Воскресіння Христове, у якому ми бачимо, як Бог перемагає гріх і смерть у тілі свого воплоченого Сина. Тож недаремно ми називаємо Успіння «другим Великоднем», адже це також свято перемоги життя над смертю. Чи ця перемога Ісуса Христа є досяжною для нас? Чи ми, звичайні люди, можемо бути причасниками Воскресіння нашого Спасителя? Ось сьогодні Пречиста Діва Марія дає нам відповідь на це питання — Вона восходить із землі на небо не тільки душею, а й тілом. Церковна традиція передає нам деталі успенської події. Апостол Тома запізнився попрощатися з Пречистою Дівою Марією, як і зустрітися з воскреслим Спасителем. Коли він хотів вшанувати Богоматір, що дала своє тіло живому Богові, Її у гробниці вже не знайшли. Бо в день Успіння тіло Пресвятої Богородиці разом із душею було взяте на небо. Ми сьогодні бачимо, що людина у предвічному Божому задумі створена не для смерті, а для життя. Щоразу, коли ми зіштовхуємося із жахливою таємницею смерті людини, наша природа противиться цьому факту. Проте відхід на небо Пречистої Діви Марії ми спогадуємо не як сумну подію, через яку плачемо, а як одне з найбільших християнських свят, у якому радіємо. Адже сьогодні Вона нам вказує на те вічне Господнє покликання, яке стосується кожного з нас. У святі Успіння ми всі запрошені з перспективи вічності поглянути на своє земне життя. Саме вічне життя, до якого ми готуємося, дає сенс нашому дочасному життю. У сьогоднішньому Євангелії, яке Свята Церква пропонує нам у богородичні свята, ми чуємо дві різні, але пов’язані між собою події. Спочатку перед нами постає дім у Витанії, де Господь лагідно відповідає заклопотаній господині: «Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї.» (Лк. 10, 41-42). Відразу після цього лунає голос невідомої жінки з натовпу, яка, захоплена проповіддю Христа, вигукує: «Щасливе лоно, що тебе носило, і груди, що тебе кормили» (Лк. 11, 27). На ці слова Спаситель відповідає: «Справді ж блаженні ті, що слухають Боже слово і його зберігають» (Лк. 11, 28). Здавалося б, Ісус відводить увагу від Своєї Матері, але насправді Він відкриває джерело Її величі. Вона стала Матір’ю тілесно саме тому, що найперше стала Матір’ю духовно. Вона почула Боже Слово, прийняла його і дозволила йому принести плід у своєму житті. Усе Її життя було безперервним місцем перебування Святого Духа. Від трепетної миті Благовіщення і до свого Успіння Вона залишається живим Кивотом. Щоб глибше осягнути це таїнство, яке перевищує межі людського розуміння, варто звернутися до духовної спадщини Церкви, зокрема до іконопису. Ікона Успіння перегукується з іншою великою іконою – Зішестя Святого Духа. Обидві ікони відкривають нам одну й ту саму дію Божої благодаті. У день П'ятдесятниці ми бачимо апостолів, які в очікуванні зібралися в сіонській світлиці, і над ними, у вигляді вогняних язиків, сходить Дух Утішитель (Дія. 2, 1-4). На іконі ж Успіння ті самі апостоли, промислом Божим зібрані з різних кінців землі, знову стоять довкола. Але тепер центром їхнього зібрання є Та, Яку освятив Святий Дух. Дух Святий, Який колись освятив Її дівочу утробу для незбагненного воплочення Божого Сина, тепер освячує Її тіло для вічного нетління. Тому свято Успіння є логічним завершенням події Благовіщення. Ця незбагненна дійсність була передвіщена ще у Старому Завіті, де найбільшою святинею, серцем релігійного життя богообраного народу, був Кивот Завіту. Господь наказав Мойсеєві зробити його з дерева акації і покрити зсередини та ззовні чистим золотом (Вих. 25, 10-11). Народ ставився до нього з невимовним трепетом, адже він був видимим знаком Божої присутності. Проте, яким би величним не був старозавітний Кивот, він залишався лише тінню майбутньої дійсності. Пречиста Діва є Кивотом істинним, досконалим і незрівнянно величнішим. Згадаймо, як цар Давид з радістю танцював перед старозавітним Кивотом, коли його вносили до Єрусалима (2 Сам. 6, 14). А на сторінках Євангелія бачимо, як Іван Хреститель, ще перебуваючи в утробі своєї матері Єлизавети, радісно здригнувся, коли до неї прийшла Діва Марія – живий Кивот Нового Завіту (Лк. 1, 41). Вона носила в собі не витесані з каменю скрижалі, а Самого Законодавця; не манну, яка втамовувала голод лише на день і потім псувалася, а істинний Хліб Життя, що дарує безсмертя (Ів. 6, 51). Те, що у Старому Завіті було лише прообразом, у Діві Марії стало живою реальністю через дію Святого Духа, Який колись сходив хмарою слави на Скинію (Вих. 40, 34). Саме тому завершення земного життя Пресвятої Богородиці є здійсненням усього Божого задуму щодо Неї. Та, Яка стала живим Кивотом Нового Завіту, не могла залишитися у владі тління. Возносячись на небо з душею і тілом, Пресвята Богородиця не залишає нас сиротами. Наш людський розум часто мислить просторовими категоріями: нам здається, що небо – це щось нескінченно далеке, а вознесіння – це розлука. Насправді ж, увійшовши у небесну славу, Божа Мати переступила межі простору і часу. Її материнство більше не має жодних меж. Як колись старозавітний Кивот несли попереду ізраїльського народу в пустелі, коли перед ним розступалися води Йордану і Господь дарував перемогу в найважчих, з людського погляду безнадійних, битвах (І. Н. 3, 14-17), так і нині живий Кивот – Пресвята Богородиця – йде разом із Церквою і нашим народом крізь історію. Вона заступається за нас там, де будь-яка людська сила виявляється безсилою, де закінчуються наші можливості й починається наш біль. У цьому відкривається ще одна правда свята Успіння. Людина, яка створена із земного пороху, переступає межі свого обмеженого життя – долає час, простір і саму смерть, – але при цьому не втрачає своєї ідентичності. У богословській традиції це називається обоженням. Природа Пречистої Діви повністю пронизана і преображена Божественною благодаттю. Це не змішання Творця і творіння, а їхня досконала й гармонійна єдність у любові. Тому Успіння Матері Божої стає для Церкви прообразом і водночас запорукою того воскресіння. Дорогі брати і сестри, сьогоднішнє свято має безпосередній стосунок до нашого земного життя, особливо в той час, у якому ми сьогодні живемо. Згадаймо знову євангельську Марту. Вона «клопоталася багато чим» (Лк. 10, 40). Як часто ми впізнаємо в ній самих себе. Наше сьогодення переповнене клопотами, тривогами, звуками сирен, новинами про руйнування та розпачем через непоправні втрати наших рідних та ближніх. Наші серця розриваються від болю за нашу землю. Але саме посеред цього хаосу і страху Господь закликає кожного з нас обрати ту «кращу частку», яку обрала Марія з Витанії і яку найповніше втілила у своєму житті Пресвята Богородиця, – слухати Боже Слово і зберігати його у своєму серці. Кожен християнин через Таїнства Хрещення і Миропомазання покликаний стати немовби «малим кивотом», місцем перебування Святого Духа (1 Кор. 3, 16). Це здійснюється тоді, коли посеред усіх бур цього світу наше серце залишається відкритим на Божу благодать так, як було відкрите серце Пречистої Діви в день Благовіщення, коли Вона, незважаючи на всю незбагненність Божого задуму, промовила: «Нехай мені станеться за твоїм словом» (Лк. 1, 38). Саме з такого слухання народжується справжнє християнське служіння. Кожне наше служіння, кожна наша дія повинні органічно випливати з молитовного слухання Господа. Історія Церкви не протиставляє діяльність і молитву, а показує їхню нерозривну єдність. Саме цей баланс сьогодні стає для нас одним із найбільших викликів. Ми маємо надзвичайно багато зовнішньої активності, але нам критично бракує тієї глибини внутрішнього зосередження на молитві, довіри й відкритості Богові, яку мала Пресвята Богородиця. Тому сьогодні, дорогі в Христі, звернімо наші очі до Тієї, Яка розуміє людський біль як ніхто інший. Віддаймо під Її материнський захист наше життя, наповнене тривогами й утомою. Доручімо Її турботі наших ближніх, за яких ми щодня переживаємо. Особливо ж у цей час складімо під Її небесний Покров наше військо – синів і дочок України, які, закривають нас від темряви. Віддаймо під Її опіку всю нашу зболену, але незламну державу. Нехай Та, що стала живим Кивотом Божої слави і перейшла від смерті до вічного Життя, проведе нас крізь цю темну долину болю і страждань, збереже кожного з нас у благодаті Святого Духа і приведе до неминучої перемоги світла над темрявою, правди над брехнею і життя над смертю. До Тебе, Пресвята Богородице, прославлену у Самбірській іконі, ми підносимо свої очі з непохитною надією і дитячою довірою: молися за нас перед престолом Всевишнього. Вияви нам, слабким і знесиленим, могутню силу Твого материнського небесного заступництва. Ми твердо знаємо і віримо, що Ти ні на мить не припиняєш Своєї молитви за нашу зранену, омиту кров'ю і слізьми, але незламну Україну. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав 15 серпня 2026 року Божого,м. Самбір Детальніше...

У с. Никловичі на Самбірщині відсвяткували 100-ліття освячення місцевого храму [фото]

У неділю, 09 серпня, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирський візит до парафії Успіння Пресвятої Богородиці у с. Никловичі Рудківського деканату. З нагоди 100-річчя освячення храму архиєрей у співслужінні протосинкела єпархії о. Романа Андрійовського, адміністратора парафії о. Андрія Мелешка та священників Рудківського деканату відслужив Божественну Літургію. Детальніше...

Проповідь на десяту неділю після Зіслання Святого Духа

  Вірую Господи, поможи моєму невірству (пор. Мр. 9, 24) Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Подія, про яку розповідає сьогоднішнє Євангеліє, відбулася після Преображення Ісуса Христа. Господь з трьома учнями (Петром, Яковом та Йоаном) повертається з гори Тавор і бачить розгубленість інших учнів, які не змогли оздоровити недужого юнака на прохання його батька. Євангелист Матей дуже коротко розповідає про цю подію, акцентуючи не на самому факті оздоровлення, а на нездатності учнів його здійснити. Для нього у цьому епізоді важливою є тема віри. Будуючи так цю розповідь, євангелист підводить нас до запитання: чому учні не були здатні зцілити цього юнака? Пізніше вони самі прийдуть із цим запитанням до Ісуса на самоті, адже вони перед тим одержали владу оздоровляти хворих і виганяти бісів (пор. Мт. 10,1). Чому в той момент вони виявилися нездатними сповнити цю владу? В той час, коли Ісус перебуває на горі з Отцем у славі, учні перебувають під горою з людьми. Вони стараються виконувати свою місію, яка є місією Спасителя, однак безуспішно, бо не можуть її ще використати проти зла. Ця євангельська благовість відповідає на фундаментальне питання, яке постає перед Церквою в період після Пасхи Христової: як виконувати місію Спасителя, коли Він відійшов, вознісся до Отця? Євангелист говорить тут про слабкість учнів, яким не вдається використати тієї сили для боротьби зі злом, яку дав їм Господь, запевнивши, що завжди буде з ними (пор. Мт. 28, 20). Основною темою і причиною цієї слабкості є невіра і мала віра, адже для віри немає нічого неможливого. Проблема полягає в тому, щоб наша мала віра, перед лицем зла не заламалася в невіру, яка нічого не може, але сталася вірою, яка може все у Христі Господі. Якщо конкретніше, то віра є виявом послуху Отцеві, який промовляє на горі, щоб ми слухали Сина (пор. Мт. 17,5). Така віра перенесе будь-де «ту гору», яка є горою Преображення Господнього – славу Бога на землі. Хто слухає Ісуса Христа, той вже переміг зло, Його слово має силу зробити нас дітьми Божими (пор. Йо.1, 12). Таким чином в період Церкви, що характеризується «неприсутністю», через вознесіння Сина, тільки той переможе зло, хто має віру. Саме віра уможливлює присутність «неприсутнього» Бога, а полягає вона у слуханні і виконанні Його слів (Мт.7,21.24). Ісус буде взятий з цього світу, і місія буде продовжена Його учнями (пор. Мт.21,18-20). Церква завдяки тому, що слухає Ісуса, стається такою, як Він – переможницею зла. В цій євангельській благовісті на прикладі батька і апостолів бачимо людей, які, досвідчивши свою слабку віру, все одно прагнуть у вірі зростати у своєму щоденному житті… Євангелист Лука уточнює час події оздоровлення юнака, вказуючи, що вона сталася «наступного дня» після преображення (пор. Лк.9,37). Це для нас дуже важливо, бо наступний день після свята – звичайний день. В цьому фрагменті йдеться про проблему «наступного дня»: як переживати свято Преображення і славу на горі у буденності життя, яке часто затьмарене і спокушуване через зло у світі. Як принести в «щоденне сьогодні» вже звершену Ісусом перемогу над злом, яку таїнственно святкуємо на Божественній Літургії? Як переживати неділю у понеділок і впродовж цілого тижня? Отож наступного дня Ісус є між своїми, але вже не як Господь слави, але як Той, Хто йде на хрест щоб перемогти смерть. Ісус, Який остаточно піднісся догори і вступив до неба, є і надалі присутній серед своїх завдяки своїй спасительній силі Воскресіння. Він не відійшов, але надалі є присутнім, щоб продовжувати боротьбу зі злом у своїй Церкві. Він заступається своїми багатими небесними дарами. Тепер ми маємо доступ до Нього у новий спосіб: через віру. Саме цього сьогоднішнє Євангеліє хоче нас навчити. Після сходження Ісуса на гору Тавор і спілкування з Отцем у Преображенні, Господь сходить поміж своїх учнів, щоб реалізувати Боже Царство через віру апостолів. Причиною того, що учні не змогли допомогти юнаку, є не відсутність Господа, Який насправді завжди є присутній і славлений, але відсутність тієї віри учнів, яка чинить Його присутнім разом із Його силою. Темою цього фрагменту є можливість бачення Ісуса під час Його відсутності. Це дає віра. Безсилля учнів у звершенні спасіння Ісус пояснює браком віри. Успіх або відсутність успіху у боротьбі зі злом залежить від віри, а не від чогось іншого. Господь є всесильним і милосердним, але може діяти лише там, де через віру приймається Його діяння. Христос є «відсутнім», коли помер, воскрес і вступив до своєї Небесної слави, але у євхаристійному таїнстві ми «споглядаємо» Його славну присутність у тій мірі, в якій «слухаємо» голосу Отця, Який говорить нам, щоб ми були Йому послушні на Його хресному шляху. Так Він діє у нашому щоденному житті. Учні радісно приймають славу преображення, хочуть навіть її затримати. Але Ісус вимагає від них віри, яка є згідною на страждання і «слабкість» хреста. Тільки така віра має силу подолати злого духа. Віра, яка не знає сили хреста, є невірою і лукавством (пор. Лк 23, 35-39). Тому учні повинні «уважно слухати» слів, що «Син Чоловічий має бути виданий у руки людям» (пор. Лк. 9,44). Вони мусять зрозуміти сенс Його Страждань. Було б достатньо, як би апостоли мали навіть невеличку віру. Тут євангелист відсилає нас до притчі про гірчичне зерно (пор. Мт. 13, 31-32). Спочатку це насіння найменше з усіх зерен. Але воно перебуває у постійному зростанні, сягаючи аж до великого дерева. Важливо, щоб і віра учнів була такою ж динамічною у прогресії постійного зростання. Так із малої віри можна прийти до сповнення великих речей, бо нема нічого неможливого для того, хто вірує (пор. Мк 9,23). Учні запитали в Ісуса, чому вони такі безсилі, чому вони не можуть допомогти тим, які з великою надією до них приходять? І Спаситель сказав дві речі. Спочатку, до їх запитування, Він сказав привести хворого юнака. Віра є приношенням до Ісуса нашого непереможеного зла, а навіть нашої невіри і лукавства. Це перше, що кожний з нас може зробити, коли перед нами нестатки, хвороба, розпач, розгубленість, брак довіри, тощо. Ми так часто намагаємося комусь допомогти. Деколи якоюсь мірою ми це можемо зробити. Водночас маємо усвідомити, що гранична гармонія, цілісність людини може бути відновлена тільки самим Богом. Тому ми повинні пам’ятати, що ми послані в цей світ для того, щоб кожного зраненого, розбитого привести до Христа, стати настільки прозорими, настільки непомітними, щоб люди ввійшли у спілкування із Ісусом, до Якого ми їх привели. Друге питання було поставлене конкретно учнями: «Чому ми не змогли його зцілити?» - Бо не вистачило віри. Не віри в те, що вони мають силу це зробити, а віри в те, що Бог може це створити; і що роль учня в тому, щоб розгорнути якомога ширший простір для Бога, щоб Він міг вступити в життя й вчинити чудо. Для сповнення християнської місії треба пройти шляхом молитви й посту. Не тільки посту в тому розумінні, в якому ми про нього говоримо так часто, тобто поміркованість в їжі. Але також і духовного посту, тобто у відмові, або вірніше свободі від усього того, що нас поневолює, від усього того, що нас приваблює в грісі. Це означає до кінця належати Богові й бути здатними до Нього повернутися й слухати в глибинах нашого буття Його животворче слово, яке запрошує до молитви. Це означає збільшити нашу віру. Її потрібно безнастанно збільшувати, бо небезпека втратити її завжди присутня. Вірити в Бога означає поєднати себе з Воскреслим Господом. Поєднати нашу душу, наше тіло, наше прагнення – усе наше єство. Саме те поєднання між людиною і Богом ми називаємо вірою. Апостол Павло каже: вже не я живу, а Христос живе в мені (пор. Гал. 2, 19-20). І те, що сам Христос чинив на доказ свого Божества, може діятися через життя, молитву і свідчення віруючої людини, бо Слово Отця є живе і вічне. Воно не підлягає зіпсуттю і є безсмертним зерном, яке відновлює нас на Його образ (пор. 1 Пет.1,23). Хто його приймає, той стається Божою дитиною (пор. Йо.1,12) і ріднею Ісуса Христа (пор. Мт.12, 50). Дорогі в Христі брати і сестри! Сьогодні, коли святкуємо 100 ліття освячення храму у вашому селі, хочу наголосити на тому, що він був і залишається духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, школою української духовності і національної свідомості. Немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго і мудрого громадянина. Люди завжди будуть потребувати Бога, навіть в епоху, коли у світі панує науковий прогрес, технологія і глобалізація: Бога, Який відкрив Себе нам в Ісусі Христі і єднає нас у Вселенській Церкві, щоб ми з Ним і через Нього навчалися правдивого життя, щоб ми зберігали й утілювали критерії справжньої людяності. Коли людина більше не відчуває Бога, життя її стає пустим, все стає недостатнім. Людина тоді починає шукати порятунку в алкоголізмі, насильстві, що приводить до узалежнення та поневолення, і ця небезпека все більше загрожує сьогоднішній людині. Бог живе, Він створив кожного з нас і тому знає всіх нас. Тож просімо нашого Господа, щоб Він укріпив нашу слабку віру, щоб і надалі проявляв свою силу в нашому народі особливо в час війни. В довірі до Господа огортаємо молитвою кожного нашого воїна, всі родини наших військовослужбовців, усіх людей доброї волі, які живуть неустанною турботою про захисників нашої Батьківщини, терплячих і страждаючих. Нехай кріплять на дусі захисників України наші молитви, нехай всенародне пошанування додає снаги українським витязям здолати окупанта! Нехай Божа мудрість веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої молитви і щоденної праці на славу Божу та дочасне і вічне добро рідного народу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав 09 серпня 2026 року Божого,с. Никловичі   Детальніше...

Владика Ярослав взяв участь у Всеукраїнській Патріаршій прощі в Старуні [фото]

5–6 серпня 2026 року владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, взяв участь у Всеукраїнській Патріаршій прощі до Відпустового центру блаженного священномученика Симеона Лукача, що в селі Старуня – родинному селі блаженного священномученика Симеона Лукача. Детальніше...

Владика Ярослав висвятив на священника диякона Юрія Мацібору [фото]

У неділю, 2 серпня, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, очолив богослужіння в Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич і уділив священичі свячення диякону Юрію Маціборі. Детальніше...

Проповідь на дев’яту неділю після Зіслання Святого Духа (2026)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому Євангелії взаємно переплітаються дві головні теми. Перша є свідченням про надприродну діяльність Ісуса Христа, в іншій спостерігаємо труднощі життя у вірі, які властиві Його учням і нам. Старозавітні пророки Мойсей, Ісус Навин, Ілля та Єлисей — всі вони чинили чудеса, пов’язані з розділенням вод — моря або Йордану. Проте єдиним, про кого священне Писання розповідає як про Того, Хто ходив по воді, – Господь наш Ісус Христос. Cьогоднішня ж євангельська благовість свідчить, що по воді йде людина – апостол Петро. Це стає можливим завдяки надзвичайній присутності та благодаті слова Ісуса Христа, який на сумніви та переляк учнів відповідає: «Заспокойтесь, – це Я не страхайтеся!» (пор. Мт. 14,27). Після розмноження хлібів Ісус спонукав учнів увійти до човна і переправитись на інший бік моря, тим часом як Він відпускав народ, який наситився хлібом (пор. Мт. 14, 22-34). Учні залишили Ісуса на березі, коли відчалили за Його розпорядженням, а Сам Він пішов на гору молитися на самоті. Тим часом на морі піднялась буря, човен на якому перебувають учнів кидають хвилі, не вщухає супротивний вітер, який перешкоджає щоб дійти до тихої пристані. «Чи Ісус знає про нашу небезпеку: смерть чигає на нас?» – питали себе учні. «О, якби Ісус був тут!» – часто ці слова є на наших устах сьогодні. Втрата довіри до Бога є найбільшою трудністю в часі тривог – бурі нашого життя. В дні нещирості та переживань, коли ми обтяжені проблемами, і весь світ виглядає похмурим, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!». У моменти тривоги, у дні найважчих випробувань, коли ми почуваємось безсилими проти руйнівних обставин нашого життя, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!». Але Господь завжди є біля нас, ближче, аніж ми думаємо. Тієї ночі, коли Ісус молився серед пагорбів, Він також бачив посеред розбурханих хвиль своїх учнів. Христос бачив слабкий човен, який кидало по морю, відчув всю небезпеку тієї бурі, добре знав, в якій загрозі знаходяться його друзі – апостоли. І, як говорить євангелист Матей, о четвертій сторожі ночі Ісус прийшов до них, ступаючи морем (пор. Мт. 14, 26). І ми не раз зустрічаємо Христа серед хвиль свого життя – таких же ж бурхливих, як і на Галилейському озері. Одним з найбільших відкриттів у нашому житті є те, як потрясіння, хвороби, різного роду труднощі можуть раптово привести нас до Бога. Коли життя подібне до бурхливого моря, повного проблем, Господь є поруч. Серед цього мороку Він особисто здатний прийти до нас і принести нам мир і спокій. Однак присутність Ісуса в нашому «човні» не означає, що буря не відбудеться. Це дивує багатьох людей, які вірять, що присутність Христа означає майже магічну відсутність критичних становищ, гіркого досвіду й небезпечних ситуацій. Коли Ісус є присутнім біля нас, це не означає, що ми не можемо мати багато викликів, непередбачуваних труднощів. Але Його присутність у «човні», поряд з нами, змінює те, як ми переносимо цю бурю нашого життя – різного роду труднощі. Ісус на горі молиться, але човен учнів – посеред моря, його кидають хвилі, бо вітер був супротивний. А в четвертій сторожі ночі, вже над ранком, Ісус іде по воді. Учні злякалися, думали, що це привид. Ісус каже до них: «Заспокойтесь, це я! Не страхайтеся!». Ідучи по морі, Ісус Христос виявляє учням, що Він є Богом, Творцем Вселеної. Все Йому підкорене, і Він ступає по морю, як по суші. Очевидно, що учні, побачивши Христа в такому надприродному дійстві, налякалися. Тоді апостол Петро, намагаючись випробувати божество Ісуса Христа, каже: «Учителю, якщо це Ти, дозволь мені прийти до Тебе». Насправді не апостол, а Господь випробовує його довіру до Бога. Святі Отці і вчителі Церкви говорять, що чуда і знаки, які Ісус здійснював, щоб підтвердити своє месіанське посланництво і прихід Царства Божого, тісно пов'язані із закликом до віри людини у Бога. Цей заклик має подвійне значення: віра передує чудові, більш того — є умовою його виконання. В свою чергу: віра являє собою наслідок чуда, породжує його в душі тих, хто чудо досвідчив або став його свідком. Відомо, що віра є відповіддю людини на слово Божого об’явлення – Богоявління. І ось Петро починає іти по воді, його погляд зосереджений на Господі. Його віра єднає обмежену людину і Всемогутнього Бога, вона є тим мостиком, який дає можливість переступити власні людські межі. Віра – це особистий стосунок між людським – обмеженим і Божественним – Всемогутнім. Це – невимовна можливість бути сильним Божою силою і на межі своєї обмеженості досвідчувати не хаос і смерть, але Всемогутню Божу присутність. Навіть тоді, коли Петро почав сумніватися, коли цей зв’язок між Богом та людиною почав розриватися, Ісус не відступається від нього. Подає йому руку, витягає з моря і каже до нього: «Маловіре, чого ти засумнівався?» Тоді Петро разом з Христом іде по воді і входить у човен, а буря втихає, бо там, де є присутній Бог, там є мир. І учні вклонились Йому, і сказали: «Ти істинно – Син Божий!». Ця подія на морі сталась на початках християнства, коли Церква ще була «маленьким стадом». А сьогодні море – це цілий світ; човен – Церква Христова по всіх куточках земської кулі. І сьогодні у розбурханому морі – світі, хто вагається у вірі в Бога, а уповає лише на свої сили, той потоне. Хто ж не дивитися на бурхливі хвилі, але на Ісуса Христа, той спасеться. Ця подія додавала для первісної Церкви конкретний зразок: зоставатись у човні і разом з апостолами визнавати свою віру у перемогу страждаючого і воскреслого Христа. Ці самі слова, що Ісус сказав Петрові, він говорить до нас сьогодні: «Підійди, Ти можеш ходити по розбурханих хвилях свого життя». Якщо тебе, скосить хвороба, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по хвилях цієї хвороби до Тебе». Якщо фінансова криза зруйнувала твоє життя, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по хвилях цього лиха». Ця сама влада, ця сама віра, той самий Христос, який допоміг Петрові пройти по розбурханих хвилях Галилейського моря, є поряд з нами сьогодні, в боротьбі проти агресора і тирана московії. Саме Ісус дає нам силу переносити бурі війни та наближати справедливий мир і перемоги. Потопаючого у хвилях апостола Петра можемо легко ідентифікувати зі собою. Життєві хвилі випробовування є часто зависокі для нас. Охоплені страхом та тривогою, ми в критичних моментах часто взиваємо: «Боже, спаси мене, я потопаю». Як часто ми, як і Петро, потопаємо у хвилях сумніву, тривоги, страху, нещирості, спокус тощо. Сьогоднішнє Євангеліє запевняє нас: за будь-якої бурі та життєвих хвиль Божа присутність залишається незмінною. Сам Христос, який був з потопаючим апостолом Петром, продовжує бути з нами. Його присутність може все поміняти в нашому житті. Застановімось, як Христос відповів на крик апостола Петра про допомогу у небезпеці. Негайно! Коли Ісус подивився на море і побачив своїх учнів у загрозі, Він негайно пішов до них. Коли ж побачив потопаючого Петра, негайно простягнув cвою руку, щоб його врятувати. Це є найважливішим посланням сьогоднішнього Євангелія. Коли наше життя стає подібне до бурхливого моря, повного труднощів та викликів, Господь є поруч з нами. Саме Він здатний нам допомогти, принести нам мир і спокій у наше життя. Таким чином сьогоднішнє Євангелія свідчить, що Ісус може втихомирити будь-який ураган в нашому житті, подібно, як і розсіяти темряву будь-якої ночі. Може наповнити правдивим змістом наше життя, викинути з нього те, що насправді маловартісне та минуще, а обдарувати власним Життям, що дозволить і нам бути причасними оцього вічного та Божого. Для цього потрібно тільки одного – визнати, що без Бога ми є просто дуже слабкі, лякливі та маловірні і, подібно як потопаючий Петро, потребуємо Божої допомоги, потребуємо Його сильної руки, яка б підтримувала нас у нашому християнському свідченні серед ночі цього надто загрозливого секуляризованого світу. Врешті потребуємо, щоб Він завжди був у човні нашого життя та дарував нам мир, надію, радість та любов, якими зможемо ділитися з іншими... Сьогодні в обставинах сучасної війни, яку на нашій землі нав’язала московія, ми вкотре переживаємо те саме, що й апостоли серед розбурханого Галилейського моря. Сьогодні ми стоїмо серед бурі нашого українського буття. Коли з вірою шукаймо спасаючу руку нашого Господа, одразу ж її знайдемо. Жодна людська сила, жодні міжнародні перемовини і дипломатія не дадуть нам тієї сили, щоб пройти шляхом до правдивої свободи і гідності. Тою дорогою нас перевести може лише Господь. Той мир, який ми сьогодні хочемо випросити у нашого Господа – мир у наш Український човен – походить від Бога, який тут разом у ці хвилини є з нами на цій Божественній літургії. Тож благаймо Його, Господи, покажи нам Твою присутність серед обставин війни як Бог, який рятує. Навіть коли ми грішні і слабкі щоб Тебе побачити — яви над нами свою силу. Даруй нам витривалість і міць вистояти, бо ми знаємо, що коли з нами Бог,— мир і перемога близько. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав 02 серпня 2026 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

У с. Солець на Дрогобиччині відсвяткували 125-ліття освячення храму святого великомученика Пантелеймона [фото]

26 липня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирський візит до парафії святого великомученика і цілителя Пантелеймона у с. Солець Трускавецького деканату. З нагоди 125-річчя освячення храму архиєрей у співслужінні місцевого духовенства очолив Божественну Літургію. Детальніше...