Владика Ярослав: Господь кличе нас бути з Ним, і цей поклик є найрадіснішим для нас [фото]

У неділю, 6 вересня, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирський візит до парафії Різдва Пресвятої Богородиці с. Сусідовичі Хирівського деканату. У співслужінні протосинкела єпархії о. Романа Андрійовського, адміністратора парафії о. Антона Котила священників Хирівського деканату освятив новий престіл і відслужив Божественну Літургію. Детальніше...

Проповідь на чотирнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2026)

  Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє Євангельське читання розповідає нам про весільний бенкет, який є образом Царства Небесного, до якого всі покликані (пор. Мт. 22, 1-14). Господар радіє, бо може своєю радістю поділитися зі своїми гостями. Цей весільний бенкет, як каже нам євангелист Матей, є образом життя вічного, тому що бенкет – це час і простір ділення дарами. На жаль, багато людей з різних причин, можливо, через незнання, нерозуміння, а чимало – з недбалості, байдужості й навіть лінивство, ігнорують цим Божим запрошенням і, відповідно, втрачають можливість бути присутніми на Небесній трапезі, яка триватиме не один чи кілька днів, а цілу вічність. Царство небесне – це те ж саме, що царство Боже, те царство, яке проповідує Ісус, в його остаточному, тобто есхатологічному сповненні. Теперішнє уприсутнення царства Божого є одночасного його започаткуванням і приготуванням до його остаточного сповнення. В контексті притчі про царя, який запрошує на весільний бенкет свого сина, Ісус виявляє правду про царство Боже, яку Він сам приносить у світ. Він також передає скероване через Бога Отця запрошення на бенкет Нареченого. Христос пригадує про відповідальність за відмову прийняти це запрошення. Нам важливо ствердно відповісти на запрошення «на весільний бенкет Сина», а не так, як поступили запрошені з сьогоднішнього Євангелія. Деякі запрошені «не хотіли прийти» (пор. Мт. 22, 3), інші познущалися зі слуг (пор Мт. 22, 6). Всі вони «не були гідними» (пор. Мт.22,8). Як наслідок, запрошення було скероване до убогих, калік, до тих, які були «на роздоріжжях» (пор.Мт.22,9-10), тобто до тих, які в покорі отримали незаслужений дар Божої благодаті і прийняли її із простотою. Через сьогоднішню євангельську притчу Бог пригадує усім запрошеним, у Його час й усі часи, про потребу мати поставу, гідну даному запрошенню, що є виражена через «весільну одіж», в яку повинні бути одягнені всі учасники весільного бенкету. Притча розповідає нам, що прийшов якийсь чоловік, який не потурбувався про те, щоб прийти належно приготованим. Саме про це нагадує й образ весільного одягу. Цар прийняв усіх, кого знайшли на дорогах, але побачив чоловіка, який залишився без весільної одежі, і запитав: «Друже, чому ти ввійшов сюди, не маючи весільного одягу?» (Мт. 22,12). Недостатньо лише почути Божий поклик. Зустріч із Христом повинна щось змінити в нас. Нашим весільним одягом мають стати покаяння, милосердя, прощення, чистота серця і любов. Не можна все життя бути біля Бога і так і не дозволити Богові увійти у наше серце. За семітським звичаєм з нагоди весільних святкувань для запрошених був приготований одяг. Це дозволяє нам краще зрозуміти цю притчу. Свою відповідальність мають усвідомлювати не лише ті, які відкидають запрошення, але також і ті, які хочуть взяти участь у бенкеті, не виконуючи необхідних для цього умов. Йдеться про тих, які називають себе прихильниками Христа і членами Церкви, однак не сповняють умов, які це передбачають. Притча підкреслює, що кожен із запрошених повинен прийняти Божий закон, вповні відповісти на вимоги, пов’язані з християнським покликанням, і щораз більше брати участь в житті Його Церкви. Що таке відповідний одяг? Як його можна отримати? Той Всемогутній Бог, що запрошує нас на весільну гостину, дає весільну одіж усім, хто прийде. Люди не повинні купувати чи заробляти на весільну одіж; вона дається нам Богом в дар. Це дар Божий. Це біле крижмо спасіння у Христі. Апостол Павло говорить про це крижмо так: «Ви, що в Христа хрестилися, у Христа одягнулися» (Гал.3,27). У Хрещенні ми очищуємося від гріхів. Ми стаємо чистими через Таїнство Покаяння. Проте не лише у Хрещенні ми одягаємося у Христа. Щодня ми маємо одягати «задум Христовий» (пор. 1 Кор. 2,16). Кожного дня ми маємо одягати Його співчуття, доброту, смирення, Його прощення і передусім Його любов, яка усе зв’язує у досконалій гармонії (пор. Кол. 3,12-24). Часто ми приходимо на великий бенкет Божої присутності – Таїнство Євхаристії – неприготованими. Приходимо з маленьким сокрушенням або й взагалі без нього; приходимо з малим бажанням відкинути наші гріхи. Приходимо з відчуттям, що Бог все одно нас пробачить. Ми приходимо без справжнього покаяння, без сокрушенного серця. Ми приходимо з вірою в нашу доброту, з відчуттям, що ми зробили стільки добрих діл, що сам Бог в боргу перед нами. Він мусить нас прийняти. Ми приходимо в одежі власної самоправедності і гордості. Саме ця одіж Царю – Господу не подобається (пор. Мт. 22. 12). Коли Бог запрошує нас християн на весільну гостину, Він каже: «Приходьте одягнені в Христа». Коли священик запрошує нас до Євхаристії під час Божественної Літургії, він звертається до народу: «Зі страхом Божим і вірою приступіть». Тобто, підходьте, але перед тим як прийдете, переконайтеся, що ви знищили стару грішну людину в собі. Переконайтеся, що ви покаялися з гріхів і висповідалися з них. Переконайтеся, що ви їх переосмислили і вирішили їх позбутися. Тому Бог сказав до Мойсея в неопалимій купині: «Не підходь ближче. Зніми своє взуття, бо земля. На якій стоїш, свята» (пор. Вих. 3,5). Бог попросив його зняти звичне взуття, у якому він ходив кожного дня, бо він стояв на святій землі. Улюблені у Господі! Сьогодні ми освятили престіл у вашому храму. Але не можемо заспокоїтись, нібито вже осягнули. У цьому рукотворному храмі, ми, подорожуватимемо сторінками Святого Письма, вслухаючись у повчання Христа, який промовлятиме до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. У ньому як учні в Емаусі (Лк.24, 30-31), пізнаватимемо Христа при ламанні Євхаристійного Хліба. Пам’ятаймо про потребу частого і гідного причащання цих Святих Тайн, бо Вони є «ліком безсмертя», який не лише захоронює від смерті, але й дарує життя вічне в Христі Ісусі. Ви оновили і реставрували цей храм рукотворний, щоб він допомагав кожному, хто тут молитиметься, розбудовувати свій храм нерукотворний. Апостол Павло називає людину «храмом Духа Святого» (пор.1Кор.6, 19). Ці духовні храми людських душ сьогодні потребують бути оновленими, бо у минулому столітті вони були десятиліттями нищенні комуністичним режимом, а у ХХІ ст. наражаються на не меншу небезпеку зі сторони невидимого ворога, який підступно намагається вбити в людській душі все святе, стираючи грань між добром і злом, пропагуючи вседозволеність, споживацтво та гедонізм. Коли людина більше не відчуває Бога, життя її стає пустим, все стає недостатнім. Людина тоді починає шукати порятунку в алкоголізмі або насильстві, що провадить до узалежнення і ця небезпека все більше загрожує сьогоднішній людині. Дорогі у Христі! Дозвольте мені сьогодні висловити щиру вдячність усім, хто брав участь в оновленні та оздобі цього храму. Велике спасибі о. Антонові (Котило), який тут трудиться всі ці роки. Велике спасибі церковній громаді, яка у нелегкі часи економічної розрухи взялися за благородну справу оновлення та оздоби Божого храму. Він промовляє до нас, як цар з сьогоднішньої євангельської притчі, запрошуючи кожного прийти на весільний бенкет. Маємо бути свідомі, що ми запрошені до перемінюючої єдності з Христом. З цим запрошенням Бог звертається до нас через Слово Боже і навчання Церкви. Маємо прийняти його цілим серцем, з повною готовністю, певністю, що Господь Бог прагне лише нашого зросту та спасіння. Нарешті, як це і пропонує алегорія весільного одягу, яка закінчує притчу, ми також є покликаними, щоб стати перед Господом у відповідному вбранні. Ми маємо цінувати наш світлий одяг, даний нам у таїнстві хрещення — одяг нашої християнської віри. Не скидати його, не бруднити своїми гріхами, відступництвом, порушенням заповідей. І саме тоді ми можемо почути від Бога радісний заклик увійти у вічну радість нашого Господа. «Бо царство Боже не їжа і не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рм. 14,17). Господь кличе нас бути з Ним, і цей поклик є найрадіснішим для нас, навіть під час війни, бо нам так бракує сьогодні радості, миру і сповнення надії на майбутнє. Ми сьогодні молимо Господа за нашу країну, за наше воїнство, за справедливий мир і перемогу, за єдність нашого народу і внутрішню здатність протистояти будь-якому злу ворога, яке на нас напосідає. Нехай за молитвами Пресвятої Богородиці, святих і праведних яких видала українська земля, допомагає нам в цьому благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа. Амінь. + Ярослав 06 вересня 2026 року Божого,с. Сусідовичі   Детальніше...

Владика Ярослав взяв участь у відкритті навчально-практичного центру у Бориславі [фото]

У п’ятницю, 04 вересня, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, взяв участь у відкритті навчально-практичного центру у Бориславському центрі професійної освіти та поблагословив початок його роботи. В урочистостях взяли участь представники влади та освітньої спільноти. Детальніше...

Владика Ярослав освятив богослужбову каплицю на Cамбірщині [фото]

У неділю, 30 серпня, в урочищі «Каміння» села Матків Верхньовисоцького деканату владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, освятив богослужбову каплицю Усікновення чесної голови чесного і славного пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Івана. Після Чину освячення храму владика Ярослав очолив Божественну Літургію, у якій взяли участь священнослужителі та численні віряни. Детальніше...

Владика Ярослав освятив у Дрогобичі меморіал полеглим захисникам України [фото]

29 серпня, у свято Усікновення глави Івана Хрестителя, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, разом із духовенством очолив молитву у старовинному храмі Святого Юра в Дрогобичі з нагоди Дня пам’яті загиблих захисників України, які віддали життя в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність держави, та освятив монумент полеглим захисникам. Детальніше...

Владика Ярослав: Нехай слова великого Каменяра будуть для нас дороговказом на скрижалях нашого серця [фото]

У четвер, 27 серпня, з нагоди 170-ої річниці від Дня Народження Івана Франка, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, із гроном духовенства у с. Нагуєвичі відслужив панахиду. Детальніше...

Слово з нагоди 170-ліття від дня народження Івана Франка

  Кождий думай, що на тобі. Міліонів стан стоїть.Що за долю міліонів. Мусиш дати ти одвіт.(Іван Франко, «Великі роковини») Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Учасники ювілейного святкування! Сьогодні нас об’єднала 170-та річниця від дня народження Івана Франка. Ми зібралися, щоб вшанувати пам’ять людини, яка належить не лише українській літературі, а й самій історії відновлення української державності. Ми зібралися вшанувати пам’ять не просто генія, а справжнього титана українського духу: віруючого християнина, видатного мислителя, геніального письменника й поета, невтомного науковця, філософа та великого громадянина своєї Батьківщини. Цьогорічне відзначення його 170-ліття має особливий вимір. Воно припадає на 35-ту річницю відновлення незалежності України. І тому, згадуючи Франка, ми не можемо говорити про нього лише як про великого письменника, поета, перекладача, ученого чи громадського діяча. Ми повинні побачити в ньому одного з тих людей, які ще тоді, коли наша земля була поневолена різними імперіями, Франко відновлював українську державність у свідомості українського народу. Франко жив в імперську добу. Він не побачив відновленої незалежної України. Але він працював для неї бо вірив, що вона неодмінно прийде. Він розумів одну просту, але надзвичайно глибоку істину: відновити державу неможливо лише політичним актом. Перед тим як постає відновлена держава, має народитися народ – свідомий власної гідності, своєї історії, мови, культури, відповідальності за власне майбутнє. Ми знаємо Франка як письменника, ученого, перекладача, суспільно-політичного діяча, як людину надзвичайної працьовитості й енергії. Однак пропоную поглянути на Івана Франка ще з одного боку – як на людину, в житті й творчості якої, попри всі складності, залишився глибокий біблійно-християнський слід. Франко не народився в духовному вакуумі. Він сформувався в галицькому середовищі, де християнська віра була не лише приватною справою окремої людини, але частиною щоденного життя народу. Він виростав у побожній родині, змалку чув молитву, біблійні оповіді, церковний спів, бачив життя громади, у якому християнська традиція була природною частиною людського буття. Початкову освіту він здобував у школі, яку провадили отці василіяни. Навколо нього було те, що можна назвати живим християнським народним світом – із його молитвою, обрядом, Святим Письмом, церковною культурою, звичаями і пам'яттю поколінь.ʼ Упродовж десятиліть радянської епохи світогляд Франка піддавався чи не найбільшій фальсифікації. Тоталітарна система намагалася створити з нього «атеїста-соціаліста», спираючись на вирвані з контексту фрази та свідомо забороняючи до друку його фундаментальні філософсько-світоглядні праці, де він обстоював віру в Бога та ідею незалежної національної держави. Проте справжній Франко ніколи не приховував своєї віри. Про це свідчить Біблійні образи, сюжети, символи, поняття і навіть сама мова Святого Письма, що постійно повертаються у його творчості. Франко знав Біблію, працював із її текстами, перекладав, переосмислював їх, вступав із ними у діалог. Іноді цей діалог був молитвою, іноді – полемікою, іноді – болісним питанням до Бога, але дуже часто він ставав способом говорити про найглибші проблеми людського життя. У Франка Біблія – не музейний текст і не декоративний матеріал. Вона стає мовою розмови про людину і народ, про свободу і рабство, про гріх і відповідальність, про страждання і жертовність, про зраду і вірність, про падіння і надію. І саме тому, коли ми читаємо Франка сьогодні, біблійні мотиви в його творчості можуть відкритися нам по-новому. Франко не просто використовує Біблію. Він мислить біблійними образами. Його цікавить не тільки те, що сталося колись. Його цікавить, що біблійна історія говорить про нас сьогодні. Найяскравіший приклад є його поема «Мойсей». Здавалося б, Франко звертається у ній до давньої історії ізраїльського народу. Але насправді він говорить про значно більше. Він говорить про народ, який шукає свободи, про народ, який виходить із рабства, але виявляється неспроможним одразу стати внутрішньо вільним. І тут Франко торкається надзвичайно глибокої біблійної істини. Рабство – це не лише кайдани на руках. Поневолення може залишатися в людському серці навіть після того, як кайдани вже зняті. Ізраїль вийшов з Єгипту за одну ніч. Але Єгипет ще довго виходив з Ізраїлю. Можна залишити землю рабства – але ще довго мислити категоріями раба. Можна перестати бути підданим імперії – але ще довго чекати, що хтось сильніший скаже, як нам жити. Можна отримати свободу юридично, але не навчитися жити нею внутрішньо. І саме тут Іван Франко стає надзвичайно сучасним для України. Ми вже 35 років живемо в незалежній державі. Це 35 років нашого виходу з поневолення до свободи. А дорога з Єгипту до Обіцяної землі ніколи не була короткою. Біблійний народ мусів пройти пустелю. Він мусів навчитися довіряти Богові, навчитися відповідальності, навчитися жити свободою, навчитися бути народом, а не натовпом колишніх невільників. Так само і ми маємо пройти свою пустелю. Нашою пустелею є не лише війна. Це також подолання страху, меншовартості, корупції, байдужості, внутрішнього розбрату, звички перекладати відповідальність на когось іншого. Це подолання тієї ментальності, яка запитує «що держава дасть мені?». Саме тут біблійний Франко зустрічається із Франком національним. Бо його заклик: «Нам пора для України жить» можна почути сьогодні не лише як політичний лозунг. Його можна почути як моральний імператив. Як народові України, нам потрібно брати на себе відповідальність за державу. Наші воїни сьогодні буквально віддають за неї своє життя. І тут особливо глибоко звучить біблійна тема жертви. Християнство нагадує нам, що любов не є лише почуттям. Справжня любов завжди готова до дару: «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів.15, 13). Волонтери віддають свій час і сили. Медики – свою працю. Учителі – своє служіння. Батьки виховують дітей у любові до правди і свободи. Науковці творять українську науку. Культурні діячі зберігають нашу пам'ять. Священники моляться і служать людям. Кожен по-своєму продовжує той великий вихід із неволі, про який Франко говорив мовою біблійної історії. Чи здатен народ не повернутися до Єгипту, коли пустеля стає важкою? Чи здатен він довіритися правді, коли вона вимагає жертви? Ці питання Франко залишає не лише своїм сучасникам. Він залишає їх нам. І, можливо, саме тому його «Мойсей» так сильно звучить сьогодні, у час російської війни проти України. Російська агресія показала, що імперія не відмовляється від своїх амбітних окупаційних претензій лише тому, що народ проголосив свою незалежність. Імперське мислення прагне повернути собі те, що видумано вважає «своїм», воно не визнає свободи іншого. Колись Єгипет, тепер московія. Колись Божий народ мав свої спокуси у пустелі, тепер український народ має свої. І серед цих обставин і біблійна історія, і Франковий «Мойсей» нагадує, що важливо не піддаватися цим спокусам, а покладати свою надію на Бога. Відзначаючи сьогодні 170-ліття Івана Франка і 35 років відновлення незалежності України, варто подивитися не лише назад. Варто подивитися вперед. І тут слова Франка набувають майже біблійної сили: «Нам пора для України жить». Сьогодні це служіння втілилося в унікальному феномені українського волонтерства. «Жити для України» — це за лічені години закривати мільйонні збори на дрони, плести маскувальні сітки, здавати кров для поранених і тримати економічний фронт під обстрілами. Збройні сили України буквально виконують поетові слова, віддаючи своє життя за свободу та честь нації. Робота тилу, стійкість медиків, рятувальників та енергетиків доводять: українці більше не чекають, що хтось вирішить їхню долю. Ми свідомо інвестуємо всі свої ресурси, сили та таланти у власну державу, перетворюючи поетичні метафори Франка на реальний фундамент нашої майбутньої перемоги. Тому, вшановуючи Франка, ми повинні пам’ятати не лише про минуле. Франко ставить перед нами питання не тільки: що ми зробили для України? Він ніби запитує кожного з нас: Яку Україну ми хочемо залишити нашим нащадкам? 170 років від дня народження Івана Франка – це не просто ювілей великого письменника. 35 років незалежності України – це не просто дата в календарі. Це нагода усвідомити, що ті, хто жив до нас боролись за Україну і передали нам відповідальність за неї. Франко був одним із її каменярів. Наші воїни сьогодні є каменярами її свободи. А наше покоління має стати каменярами її майбутнього. Нехай же Господь дарує Україні мир і перемогу, мудрість її народові, силу її захисникам, єдність усім нам і благословення для тих, хто щодня утверджує нашу державу. А нам нехай допоможе не лише шанувати пам’ять Івана Франка, але й почути його заклик як особисте завдання: «Нам пора для України жить». Слава Ісусу Христу!Слава Україні!   + Ярослав 27 серпня 2026 року Божого,с. Нагуєвичі     Детальніше...

У День Незалежності владика Ярослав очолив подячну молитву за українське військо і справедливий мир [фото]

24 серпня, у День Незалежності України, владика Ярослав Приріз, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, очолив Божественну Літургію в катедральному соборі Пресвятої Трійці у Дрогобичі з нагоди 35-ї річниці Незалежності України. Детальніше...

Проповідь на День Незалежності Української Держави (2026)

Cлава Ісусу ХристуДорогі у Христі брати і сестри! Дозвольте сердечно привітати всіх вас із Днем Незалежності нашої Української держави. Незалежність України — це свято і Божий дар. Сьогодні, стоячи у соборній молитві перед Божим престолом у день тридцять п’ятої річниці відновлення незалежності Українсько Держави, ми звершуємо Євхаристію. Саме це слово в перекладі з грецької мови означає «подяка». Ми зібралися, щоб благодарити Бога за дар свободи нашого народу, вона для нас має глибокий духовний вимір: її століттями вимолювали в храмах, її оспівували поети і кобзарі, за неї страждали в тюрмах і на засланнях, її здобували довготривалою віковою боротьбою, її берегли різні покоління українців. Минають роки, але ми святкуємо цей добрий вибір українського народу, повсякчасно утверджуємо його та робимо власним рішенням. Цей вибір набуває вічного сенсу, коли усвідомлюємо, що дар свободи є водночас Божим покликанням любові до Батьківщини. Сьогодні ж ця свобода освячується найвищою ціною – кров’ю наших воїнів. День Незалежності України – це підсумок багатовікового змагання нашого народу за дароване Богом право бути собою. Українська держава проходила крізь горнило історії: вона народжувалася у величі Київської Русі, розпиналася через століття бездержавності, коли наш народ намагалися стерти, асимілювати, заморити голодом, але наша державність знову воскресала до життя. Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року став визначальною подією, яка відкрила нову сторінку нашої історії. Проте, як засвідчив час, здобуту свободу довелося відстоювати знову. Від 2014 року українці захищають право жити у вільній і незалежній державі, і ця боротьба триває донині. Тридцять п’ять років незалежності – це шлях, значна частина якого пройдена в обороні того, що здавалося раз і назавжди здобутим. Це показує, що дар свободи вимагає відповідальності у державотворенні та готовності її захищати. Сьогодні наша подяка Богові нерозривно пов’язана з пам’яттю про тих, хто став на захист життя, свободи та майбутнього України. Це герої визвольних змагань різних епох, це герої Небесної Сотні, й полеглі герої проти новітньої збройної агресії московії, які своїм життям явили те найвище мірило любові, про яке говорить наш Господь: «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йо. 15, 13). Така любов є одним із найвищих виявів богоподібності людини, адже вона готова прийняти на себе удар зла і навіть віддати власне життя, щоб інші могли мати майбутнє. Героїзм у нашому сьогоденні – це щоденна, виснажлива, часто безіменна для загалу жертва тих, хто зараз стоїть на передових позиціях нашої безпеки, тих, хто носять на собі рани цієї війни, тих, хто бореться за кожне дихання і биття серця у шпиталях, тих, хто недосипає у волонтерських штабах. У сьогоднішньому Євангелії від апостола Марка ми бачимо паралель із нашим сьогоденням. Євангелист розповідає, як фарисеї вийшли із синагоги «і зараз же з іродіянами радили раду проти Ісуса, як би його занапастити» (пор. Мр. 3, 6). Юдейські релігійні групи, які зазвичай ворогували між собою, об’єдналися перед лицем Світла Божого Сина. Зло завжди діє через змову в заколоті, через кулуарні криводушні домовленості, мету яких описано гранично коротко – погубити і занапастити. Як колись ця темрява змовлялася проти Ісуса Христа, так сьогодні, на наших очах, світова темрява змовлялася і продовжує змовлятися проти правди, проти свободи, проти самого життя нашого народу. Ця змова втілюється у жорстоких ракетних ударах по мирних містах, у катівнях на окупованих територіях, у цинічній пропаганді та брехні, що намагається отруїти цивілізований світ. Ворог прагне не лише забрати нашу землю, але й знищити нашу ідентичність, посіяти розпач, переконати нас, що опір марний, що темрява сильніша за світло, а брехня за правду. Але Христос у цьому євангельському епізоді не відступає і не ховається перед лицем небезпеки. Він продовжує Свою місію. І так само не відступив наш народ. Євангеліє змальовує зворушливу картину: до Ісуса звідусіль сходиться великий натовп людей. Він просить учнів приготовати човен, «із-за народу, щоб не тиснув його, бо він багато з них оздоровив, тож ті, що мали якісь недуги, кидалися до нього, щоб його доторкнутись» (Мр. 3, 9-10). Цей зболений люд, який тягнеться до Спасителя, є образом нашої сьогоднішньої України. Ми є зраненим народом. У нас кровоточать рани не лише фізичні, але й духовні. Біль матерів, які місяцями, а то й роками чекають синів з полону; гіркі сльози дітей, які втратили свій дім і дитинство; відчай родин зниклих безвісти, які живуть між надією і скорботою, – це все глибокі рани на тілі нашої нації. І сьогодні Господь кличе нас нести цей невимовний біль не в темряву відчаю і безнадії, а до Нього. Горнутися до Христа, як ті люди на березі моря, шукаючи Його порятунку. Бо тільки Той, Хто сам пройшов через несправедливий суд, катування, розп’яття і воскресіння, здатний по-справжньому зрозуміти наш біль, розділити його з нами і дарувати справжнє зцілення і перемогу, яку неможливо знайти в людських інституціях. Проте Боже зцілення і дар свободи вимагають від нас відповіді. Як віра без діл є мертвою (пор. Як. 2, 17), так і любов до Батьківщини потребує конкретного втілення у вчинках: у чесності, відповідальності, жертовності, вірності та готовності служити. Справжня вдячність виражається у свідомому рішенні жити так, щоб бути гідними сплаченої за нас ціни. Свобода – це не право робити будь-що, це простір для того, щоб робити добро. Що означає жити цією вдячністю сьогодні? Це означає чесно і сумлінно виконувати свою щоденну працю, хоч би якою непомітною вона здавалася. Не втомлюватися підтримувати наше військо, бо війна триває, і наші захисники потребують надійного тилу так само як і в перші дні війни. Це означає бути поруч із родинами загиблих, зберігати світлу пам'ять про полеглих не лише у хвилинах мовчання, а в тому, як ми ставимося одне до одного. Будувати державу, в якій панує справедливість, де поважається гідність кожної людини, де немає місця для корупції та байдужості, – ось що означає насправді любити Україну. Справжня подяка Богу за ці тридцять п'ять років незалежності – це прожити своє життя так, щоб нам не соромно було подивитися в очі тим воїнам, які за наше життя віддали своє власне. Сьогодні, схиляючи голови перед Божим престолом, ми підносимо нашу спільну, соборну молитву за Україну. Ми просимо в Господа не лише про завершення бойових дій, але й про справжню перемогу світла над темрявою. Молимося за справедливий мир, який не буде ілюзією чи тимчасовою паузою перед новим злом, а тим миром, що ґрунтується на правді Господній. Ми благаємо про збереження життів тих, хто зараз зі зброєю в руках стоїть на захисті нашої Батьківщини. Просимо про звільнення і повернення додому кожного полоненого, депортованих дітей, яких ворог намагається відірвати від рідного коріння. Ми також просимо про мудрість для наших державних провідників, щоб вони керувалися жертовною любов'ю до свого народу і страхом Божим. Просимо про єдність для нашого суспільства, щоб ми, об’єднані спільним болем і небезпекою перед агресором, не дозволили внутрішнім чварам та розбрату зруйнувати те, що було врятоване такою великою ціною багатьох поколінь. Господи, Ти дарував свободу нашому народу як великий скарб і велику відповідальність. Навчи нас правильно скористатися Твоїм даром. Дай нам силу вистояти до кінця, осягнути перемогу і справедливий мир у Твоє святе Ім’я, а благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь!   + Ярослав 24 серпня 2026 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Звернення преосвященного владики Ярослава (Приріза), Єпископа Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ, з нагоди 35-ої річниці відновлення Незалежності України

Всечесні і преподобні отці!Преподобні сестри!Дорогі в Христі брати і сестри! Слава Ісусу Христу! 24 серпня 2026 року Божого відзначаємо велике національне свято – відновлення Незалежності Української Держави. Про день, який стався 35 роки тому, мріяли мільйони синів і дочок українського народу. Українська незалежність – вимолена вірними, оспівана поетами й кобзарями, здобута довготривалою віковою боротьбою та скроплена кров’ю найкращих синів і дочок України. Відзначаючи 35-роковини відновлення Незалежності України, ми схиляємо голови у пам’ять про тих, хто поклав своє життя за волю і кращу долю нашої Батьківщини впродовж багатьох століть, зокрема й за час новітньої збройної агресії московії супроти нашої держави. Наша Батьківщина не постала 35 роки тому, її історія сягає прадавніх часів, а традиції державотворення беруть початок із десятого століття, коли паросток нашого народу був прищеплений до животворної лози християнської віри. З тих пір український народ утверджував свою духовність, культуру, освіту, державність, прямуючи дорогою християнських цінностей, якою є Господь наш Ісус Христос, Котрий сказав про Себе: «Я є дорога, правда і життя» (Йо.14,6). Євангельські істини були настільки глибоко закорінені у свідомості українців, що виражалися переконанням: краще вмерти вільним, аніж жити рабом; краще зберегти гідність, жертвуючи собою, ніж втратити власне майбутнє та майбутнє народу, йдучи на компроміси зі злом і неправдою. Як християни, ми знаємо, що зло не має в собі буття, але здавна уособлювалося в образі тиранів, диктаторів і всилювалось у виді антигуманних систем фашизму, більшовизму, а тепер – рашизму. Тоталітарні режими здійснювали злочинства через війни, агресії, геноциди проти народів і злочини проти людяності. Нажаль, сьогодні Україна переживає непрості часи російської збройної агресії, але ми знаємо, що Господь допоможе нам з гідністю подолати всі ці випробування.Пам’ятаймо, що Бог на боці тих, хто відстоює правду, справедливість та добро. Сьогодні, всюди, де б’ється українське серце, до неба лине молитва за Україну, щоб у цей непростий час український народ зміг вистояти духовно, морально і фізично, перемагаючи видимих і невидимих ворогів. Молімося за нашу спільну перемогу; працюймо для розквіту нашої Батьківщини та для блага нашого народу. Небесна поміч була необхідна для відновлення незалежності нашої держави, вона вкрай потрібна й сьогодні – як у боротьбі з видимою небезпекою північного агресора, так і з прихованими загрозами світоглядного характеру, що, прикриваючись красномовними гаслами, підступно намагаються знищити споконвічні українські моральні устої і таким чином підірвати коріння української державності. Тепер, у період новітніх випробувань і викликів, які переживаємо, саме на нас із вами Господь поклав відповідальність за збереження й утвердження дару свободи та незалежності нашої держави. Сьогодні ми повинні не лише згадувати своїх славних попередників, а й мати відвагу самим взяти відповідальність за наших сучасників і за майбутні покоління, як це зробили герої – воїни Небесної сотні й тисячі наших військовослужбовців, які щомиті жертвують своїм життям і здоров’ям за єдність, соборність і кращу долю України. Перед лицем теперішніх загроз і викликів об’єднуймося в обороні дару української незалежності, яку ми отримали від Бога зусиллями та молитвами наших предків. Улюблені брати і сестри, щиро вітаю Вас, у це свято національного Великодня! У 35-ту річницю Незалежності України дякуймо Богові, нашому Творцеві і Визволителеві, за дар свободи для нашого народу. Нехай кріплять на дусі захисників України наші молитви, нехай всенародне пошанування додає снаги українським витязям здолати окупанта! Божа мудрість хай веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої молитви і щоденної праці на славу Божу та дочасне і вічне добро рідного народу. Нехай Пресвята Богородиця заступається за всіх нас своїм небесним Покровом, а всі святі землі української вимолюють для нас благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа! Слава Ісусу Христу! Слава Україні! + Ярослав Приріз,Єпископ Самбірсько-Дрогобицький Детальніше...