У Самбірсько-Дрогобицькій єпархії відбувся молодіжний форум «День юних сердець» [фото]

У неділю, 27 вересня, у храмі Святої Анни в Бориславі відбулася Архиєрейська Божественна Літургія з нагоди молодіжного форуму «День юних сердець». Богослужіння очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні зі священнослужителями та духівниками молодіжних спільнот єпархії. Детальніше...

Проповідь на сімнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2026)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє Євангеліє розповідає нам про зустріч Ісуса Христа з жінкою-ханаанейкою, яка прийшла до Нього зі своїм великим болем і проханням про зцілення (Мт. 15, 21-28). Христос іде в околиці Тиру та Сидону – за межі землі Ізраїлю, на територію, де жили погани. Євангелист показує цю подію не випадково. Спаситель виходить назустріч людині, яка не належить до вибраного народу, але звертається до Нього з довірою. Тир і Сидон були великими фінікійськими містами на узбережжі Середземного моря. У біблійній історії вони пов’язані з язичницьким світом і народами, які мали непрості відносини з Ізраїлем. Сидон був батьківщиною Єзавелі (пор. 1 Цар. 16, 31), а її історія стала пересторогою щодо ідолопоклонства та відступлення від Бога. Тому сам факт, що Ісус іде в ці околиці, має глибокий зміст. Він виходить за межі звичного для юдеїв середовища і вже цим показує, що Божий задум спасіння охоплює не лише Ізраїль. Пізніше ця істина буде виражена Воскреслим Христом апостолам: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт. 28, 19). У цій події бачимо своєрідний рух назустріч. Христос виходить із території Ізраїлю, а жінка залишає свою землю і йде до Нього (пор. Мт. 15, 21-22). Євангелист ніби показує нам образ людської дороги до Бога. Господь першим виходить назустріч людині, але й людина покликана зробити свій крок – залишити те, що віддаляє її від Нього, і відкрити серце для Божої присутності. Христос приходить до людини не лише тоді, коли вона вже все зрозуміла і виправила. Він зустрічає її саме в дорозі. Ханаанейка звертається до Ісуса: «Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давида» (Мт. 15, 22). Вона називає Його Господом і Сином Давида, визнаючи в Ньому Того, від кого очікує допомоги. Для неї Христос уже не просто людина, про яку вона чула. Вона приходить до Нього як до Господа, тому її слова звучать як молитва: «Господи, допоможи мені». Причиною її приходу був біль за доньку: «Біс мучить мою дочку страшенно» (Мт. 15, 22). Вона приходить до Ісуса не заради себе, а заради своєї дитини. Материнська любов не дозволяє їй залишитися бездіяльною. Уже в цьому бачимо важливий урок: справжня любов відкриває серце до іншого і спонукає не залишатися байдужими до чужого болю. Але далі в Євангелії ми чуємо, що Ісус мовчить: «Він же не озвався до неї і словом» (Мт. 15, 23). Це мовчання може здатися дивним, особливо тому, що перед нами людина, яка просить про допомогу в тяжкій ситуації. Однак Христос не є байдужим до її страждання. Ця зустріч стає випробуванням, у якому відкривається глибина її довіри і водночас змінюється ставлення учнів до людини, яку вони вважали чужою. У житті також бувають моменти, коли ми молимося, але не бачимо швидкої відповіді. Тоді особливо важливо не ототожнювати мовчання Бога з Його відсутністю. «Звірся на Господа всім твоїм серцем, не покладайся на власний розум» (Прип. 3, 5). Учні реагують на жінку інакше: «Відпусти її, бо вона кричить за нами» (Мт. 15, 23). Вони хочуть, щоб ця ситуація просто закінчилася. Але Христос через неї вчить самих учнів бачити ширше. Те, що почалося як зустріч із чужинкою, стає для них уроком про Божу милість, відкриту для всіх народів. Бог не дозволяє людині замкнутися лише у власному колі. Євангеліє постійно розширює наше серце і вчить бачити в іншому не чужого, а людину, створену Богом. Потім Господь звертається до жінки, починає з нею розмову. Вона Його благає про зцілення доньки. А Христос каже: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам» (Мт. 15, 26). Так Христос торкається ментальних кордонів, які вже були у свідомості ізраїльтян, у тогочасному протиставленні між Ізраїлем і язичницькими народами. Ісус говорить про першість Ізраїлю в історії спасіння, але жінка не відходить. Вона відповідає: «Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх» (Мт. 15, 27). Вона приймає своє становище, але не відмовляється від надії. Саме після цього Христос говорить: «О жінко, велика твоя віра! Хай тобі буде, як бажаєш» (Мт. 15, 28), і її дочка тієї ж миті одужує. Христос ставить цю жінку в приклад не через її походження, становище чи зовнішні заслуги, а через її цілковите уповання на Нього. У цій події вже видно те, що згодом стане очевидним для всієї Церкви: спасіння у Христі відкривається всім народам. Ізраїль має особливе місце в історії спасіння, бо саме з нього походить Месія, але в Христі Божий заклик виходить далеко за межі одного народу. Апостол Павло пізніше скаже: «Нема юдея ані грека… бо всі ви одно у Христі Ісусі» (Гал. 3, 28). Ханаанейка стає одним із ранніх образів цієї універсальності Євангелія. Христос приходить до людини і запрошує її увійти у спільноту Божого народу. Дорогі юнаки та дівчата, сьогодні ми зібрались у цьому храмі щоб святкувати день юних сердець, наша Церква постановила відзначати День підлітка щороку 17 вересня в день пам’яті святих мучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії. Час юності та молодості – це час пошуку Істини, пошуку свого місця в житті, час набуття власного досвіду. Ви є серед нас, у цьому храмі, і цей день є доброю нагодою сказати вам згідно сьогоднішнього Євангелія: Христос говорить і до вас. Можливо, ви ще не маєте відповідей на всі запитання про життя, майбутнє, професію, стосунки чи покликання. Це природно. Але вже сьогодні ви можете почати відповідати на найважливіше питання: ким для мене є Ісус Христос? Чи Він лише частина родинної традиції, чи Господь, до Якого я можу прийти зі своїм страхом, сумнівом, радістю і болем? Віра батьків може стати для вас доброю основою, але з часом кожен повинен особисто пізнати Бога. У якийсь момент кожна молода людина має сама сказати: «Господи, я хочу Тебе пізнати». Юна молодість – це час, коли хлопці і дівчати особливо гостро шукають відповідь на питання: «Хто я?» На це питання впливають родина, друзі, школа, культура, соціальні мережі, музика, реклама і безліч думок довкола. Молода людина може почати оцінювати себе чужими очима: наскільки добре виглядає, чи достатньо успішна, скільки має підписників, чи приймають її інші. Але ці критерії постійно змінюються і не дають остаточної відповіді. Християнська відповідь починається зі Святого Письма: «І сотворив Бог людину на Свій образ; на Божий образ сотворив її» (Бут. 1, 27). Це означає, що ваша гідність має основу в самому Богові. Ви не стаєте цінним тому, що вас хтось похвалив. Ви вже маєте гідність, бо створені Богом. Тому дуже важливо, щоб ви не будували свою особистість лише на чужому схваленні. Соціальні мережі можуть давати відчуття, що всі навколо красиві, успішні, щасливі, мають друзів, подорожують і вже знають, чого хочуть від життя. А ви дивитеся на це і думаєте, що відстаєте у цьому світі. Але соціальна мережа показує лише частину чужого життя. Порівнюючи себе з картинкою, людина легко починає знецінювати себе. Христос дивиться глибше. Він бачить ваше серце, ваші дари, рани, прагнення і навіть те, що ми самі ще не розуміємо. Не менш важливим є питання свободи. Молодь часто хоче бути вільною, і це природне прагнення. Але зловживання свободою може легко перетворитись на залежність, коли стає важко керувати власними бажаннями. Це може стосуватися телефону, ігор, соціальних мереж, бездумного споживання інформації, тощо. Можна сказати: «Я сам вирішую», але водночас не мати сили зупинитися. Христос же говорить: «Кожен, хто чинить гріх – гріха невольник! » (Йо. 8, 34). А далі обіцяє: «Тож коли Син вас визволить, то справді станете вільні» (Йо. 8, 36). Християнська зрілість полягає і в тому, щоб учитися керувати собою, своїми бажаннями, словами, емоціями та часом. Саме тому молодій людині потрібно берегти свій час. Час, який Господь дає вам зараз, не можна повернути. Можна сказати: «Помолюся завтра. Прочитаю Святе Письмо пізніше. Прийду до храму, коли матиму більше часу. Розберуся з вірою, коли стану дорослим». Але життя складається з тих самих «завтра», які одного дня стають минулим. Апостол Павло закликає: «Тож, уважайте пильно, як маєте поводитися, – не як немудрі, а як мудрі, використовуючи час, бо дні лихі» (Еф. 5, 15-16). Тому варто подивитися на свій звичайний день і чесно запитати: на що йдуть мої години? Скільки часу забирає телефон? Скільки – навчання, спорт, друзі, відпочинок? А скільки я залишаю для Бога, родини, живого спілкування, читання? Не все, що займає наш час, є поганим. Проблема виникає тоді, коли другорядне поступово витісняє головне. Те, чому ми щодня віддаємо свій час, поступово формує нас. Тому молитву потрібно вчитися вписувати у звичайний ритм життя. Ханаанейка сказала лише: «Господи, допоможи мені!» (Мт. 15, 25), але в цих словах було все її серце. Так може початися і наша особиста молитва. Не лише тоді, коли щось потрібно отримати, але й для подяки, покаяння, мовчання і перебування з Богом. Юність та молодість – це також час дружби, пошук глибоких взаємин довіри, формування характеру і важливих рішень. У цей період особливо сильним є бажання бути прийнятим. Через це людина іноді робить те, чого сама не хоче, лише щоб не залишитися осторонь. Хтось приєднується до насмішки над слабшим, хтось поширює чуже фото чи листування, хтось мовчить, коли друга принижують, а хтось погоджується на речі, які суперечать його совісті. Але справжня дружба не вимагає зради власних переконань. Апостол Павло попереджає: «Лихі розмови псують добрі звичаї» (1 Кор. 15, 33). Вибір друзів має значення, тому що середовище, у якому ми живемо, поступово впливає на наші думки і вчинки. Водночас важливо самому бути доброю людиною для інших – не зраджувати довіри, не використовувати слабкість іншого для приниження, тощо. Дорогі юнаки та дівчата, не бійтеся приносити Христові свої справжні проблеми. Можете говорити Йому про страх перед майбутнім, про конфлікти, самотність, розчарування, навчання, невпевненість у собі, помилки, гріхи чи залежності. Перед Богом не потрібно вдавати, що все добре. Ханаанейка прийшла до Христа зі своїм болем і не приховала його. Так само і ви можете говорити Господеві правду про себе. Але водночас не залишайтеся самі зі своїми труднощами. Молодість – це також час, коли Господь поступово відкриває людині її покликання. Перед вами багато можливостей, і тому іноді важко зрозуміти, яку дорогу обрати. Але ваше життя не випадкове. Бог створив кожного з нас на Свій образ і подобу (пор. Бут. 1, 26-27) і наділив дарами, які можуть послужити іншим. Дорогі у Христі! Сьогоднішнє Євангеліє починається з жінки, яка виходить назустріч Христові зі своїм болем, а завершується зціленням і похвалою Господа: «Велика твоя віра». У цьому образі є дорога, яку Господь пропонує і нам. Він кличе кожного вийти зі свого замкненого світу і довірити Йому власне життя. Особливо це стосується вас, дорога наша молоде. Пам’ятайте, що ви створені Богом, на Його образ і подобу (пор. Бут. 1, 26–27). Вашу гідність не визначають популярність, зовнішність, оцінки, матеріальні статки чи думка інших людей. Не відкладайте Бога на майбутнє, бо зустріч із Ним відбувається сьогодні. І сьогодні, дивлячись на приклад ханаанейки, молімося за нашу молодь, за їхню віру, гідність, безпеку, покликання та вибір майбутнього. Молімося за Україну, за наших захисників, поранених, полонених, за родини, які переживають втрати, і за справедливий мир. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! + Ярослав 27 вересня 2026 року Божого,м. Борислав Детальніше...

Владика Ярослав благословив катехитів Самбірсько-Дрогобицької єпархії на ревне служіння

У суботу, 26 вересня, в Катедральному соборі Пресвятої Трійці відбулися урочистості з нагоди Дня Катехита. Божественну Літургію очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні священників, відповідальних за катехитичне служіння у деканатах Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Детальніше...

У м. Дрогобич завершився другий тур реколекцій для священнослужителів Самбірсько-Дрогобицької єпархії [фото]

У четвер, 24 вересня, у реколекційно-просвітницькому центрі «Еммануїл» у Дрогобичі завершився другий тур щорічних реколекцій для духовенства Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. На запрошення владики Ярослава, єпископа Самбірсько-Дрогобицького, цьогорічні духовні вправи, як і під час першого туру, проводив голова Комісії у справах освіти і виховання УГКЦ отець Петро Майба, СДБ. Детальніше...

Владика Ярослав освятив дзвіницю, церковні дзвони та парафіяльний будинок на Мостищині [фото]

20 вересня, у Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію Воздвиження Чесного і Животворящого Христа у с. Золотковичі, Мостиського деканату та освятив дзвіницю, церковні дзвони та парафіяльний будинок. Архиєрейську Божественну Літургію владика Ярослав звершив у співслужінні протосинкела єпархії о. Романа Андрійовського, адміністратора парафії о. Юрія Фока та священників Мостиського деканату. Детальніше...

Проповідь на Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2026)

  Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні, у Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, перед нашими очима у храмі на тетраподі є виставлений хрест, як животворяще древо, на якому Син Божий віддав себе за життя світу. Те, що колись було знаком найганебнішої смерті, страху та людської жорстокості, через Ісуса Христа стало знаменом спасіння, любові та перемоги над смертю. Тому Церква в ці дні немовби затримує наш погляд на Хресті, щоб ми не проминули головного таїнства християнської віри. Апостол Павло говорить: «Ми проповідуємо Христа розп’ятого» (пор. 1 Кор. 1, 23), бо саме на Хресті відкривається міра Божої любові до людини. І сьогодні через Євангеліє від Марка до нас лунає заклик Божественного Учителя: «Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною» (Мр. 8, 34). Ці слова є серцевиною християнського життя, через які Господь показує нам дорогу учнівства: свобідно прийняти Божу волю, прийняти свій хрест і щодня вчитися жити за Його прикладом. Звернімо увагу на перші слова Спасителя у сьогоднішній євангельській благовісті: «Коли хтось хоче…». У них відкривається велика таємниця людської свободи. Бог нікого не примушує любити Його і не поневолює своєю силою. Він кличе, стукає у двері нашого серця, проте залишає за нами свободу відповіді. Саме тому в Об’явленні читаємо: «От, стою при дверях і стукаю: як хто почує голос мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зо мною» (Од. 3, 20). Ми можемо сказати «так» або залишитися осторонь. Тому християнське життя не зводиться до звички, чи зовнішньої приналежності до Церкви. Воно починається там, де ми свобідно відкриваємо своє серце Христові. І цей перший крок починається зі слів: «Хай зречеться себе самого». Що означає зректися себе в світі, який щодня говорить нам зовсім протилежне? Нас заохочують ставити власне «я» в центр життя, будь-якою ціною відстоювати свої бажання, комфорт, престиж та особисту вигоду. Людина легко може непомітно для себе зробити власне бажання найвищим критерієм добра і правди. Проте Євангеліє відкриває іншу дорогу. Зректися себе не означає зненавидіти себе, зневажити свою особистість, відмовитися від дарів, якими Бог нас наділив, чи дозволити комусь принижувати нашу гідність. Навпаки, це означає визволитися від панування егоїзму і поставити Бога в центр свого життя. Сам Христос у ніч перед своїми страстями молився: «Отче, коли ти хочеш, віддали від мене цю чашу, тільки хай не моя, а твоя буде воля!» (Лк. 22, 42). Ось що означає зречення себе: не втратити себе, а довіритися Богові. Це здатність подивитися на ближнього не як на засіб для досягнення власних цілей, а як на брата чи сестру, створених за Божим образом. Це готовність віддати час, сили, увагу, пробачити образу, поступитися там, де це служить любові. Зрікаючись егоїзму, ми стаємо по-справжньому свобідні, бо перестаємо бути рабом власних пристрастей і вчимося любити так, як любить Христос. Далі Спаситель закликає «взяти на себе свій хрест» (Мр. 8, 34). Дуже часто ми сприймаємо ці слова з острахом, ніби Господь спеціально посилає людині страждання, щоб перевірити, наскільки міцною є її віра. Однак Бог не є джерелом зла у світі і не насолоджується людським болем. Священне Писання говорить нам, що « …через одного чоловіка ввійшов у світ гріх, і з гріхом смерть» (Рим. 5, 12). Ми живемо у світі, де існують хвороби, несправедливість, насильство і смерть. Христос прийшов не поглибити наш біль, а ввійти в нього, взяти його на себе і перемогти смерть своїм Воскресінням. Тому, коли Господь каже «взяти свій хрест», Він не закликає нас шукати штучних страждань чи самостійно створювати собі труднощі. Наш хрест – це та реальність життя, у якій ми опинилися і яку маємо прожити з вірою, любов’ю та довірою до Бога. Частину обставин ми можемо змінити, і тоді маємо відповідально діяти; інші речі не можемо усунути власними силами, і тоді вчимося проходити їх разом із Христом. Для когось хрестом є виснажлива щоденна праця заради забезпечення родини, відповідальність за дітей, турбота про батьків або самотність, яку ніхто не бачить. Для іншого це тривала хвороба, яка відбирає фізичні сили, змушує змінити звичний спосіб життя і щодня вчитися терпеливості. Але навіть тут християнська віра не каже людині пасивно миритися зі стражданням: ми молимося, шукаємо лікування, приймаємо допомогу, підтримуємо одне одного і робимо все можливе, щоб зло не перемагало. Сьогодні для всього нашого народу важким хрестом є страшна війна. Це хрест матерів, які здригаються від кожного телефонного дзвінка; хрест дружин, які чекають своїх чоловіків; хрест дітей, які ростуть серед тривог і втрат; непомірний хрест наших воїнів, які щодня ризикують життям, захищаючи інших. Це хрест тих, хто втратив рідних, домівку, здоров’я, спокій, мирне життя. Коли ми беремо свій хрест, ми не залишаємося з ним наодинці. Син Божий воплотився і став людиною, щоб увійти в нашу історію, взяти на Себе наш людський тягар і пройти через смерть до життя (пор. Мт. 8, 17). На Голготі Христос проходить через біль, самотність, зраду, приниження і смерть. Тому наш хрест, яким би важким він не був, можемо нести у сопричасті з хрестом нашого Господа. Апостол Петро говорить про Христа: «він сам у своїм тілі виніс наші гріхи на дерево, щоб ми, вмерши для гріхів, жили для справедливости» (1 Пт. 2, 24). Коли людина проходить через випробування і не відвертається від Бога, її страждання може стати місцем глибшої зустрічі з Ним, очищення серця, жертовної любові та надії. Коли ми плачемо, Христос не залишається байдужим до наших сліз. Над могилою Лазаря Він Сам «заплакав» (пор. Йо. 11, 35). Коли ми падаємо від безсилля, Господь піднімає нас своєю благодаттю і нагадує, що останнє слово належить не смерті, а Воскресінню. Третій вимір цього євангельського заклику – «йти слідом за Ним». Іти за Христом означає поступово уподібнювати своє життя до Божого життя. Апостол Павло каже: «Будьте моїми послідовниками, як і я – Христа» (1 Кор. 11, 1). Християнин іде за Христом не лише в храмі, під час молитви чи богослужіння, але і в родині, на роботі, у суспільстві, у ставленні до тих, хто його кривдить або не погоджується з ним. Наслідувати Христа – означає жити логікою любові та служіння. Спаситель сам говорить: «Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але – послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 28). Тому йти за Ним означає щодня вчитися прощати, коли хочеться відповісти образою; допомагати, коли легше пройти повз; говорити правду, коли зручніше промовчати; підтримати слабшого в потребі. У цьому виявляється християнська зрілість. Через дію Божої благодаті людина поступово стає подібною до Христа, а за словами апостола Петра, ми покликані «стати учасниками Божої природи» (2 Пт. 1, 4). Це і є глибокий зміст духовного життя: щоб Христос дедалі більше жив у нас, а наше життя ставало відображенням Його любові. Далі в Євангелії ми чуємо: «Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу?» (Мр. 8, 36). Господь ставить перед нами питання про справжній порядок цінностей. Ми живемо серед постійного прагнення до успіху, статусу, достатку та впливу. Самі по собі праця, професійне зростання, матеріальна забезпеченість чи суспільне визнання не є злом. Навпаки, ми покликані відповідально розпоряджатися дарами, які отримали від Бога. Але жодне земне досягнення не може стати заміною Бога і не може дати людині остаточної безпеки. Можна накопичити великі статки, досягти високого становища, отримати визнання інших людей, але водночас втратити вміння дякувати, любити, співчувати й молитися. Христос питає нас про душу, бо саме вона визначає напрямок нашого життя і нашу відкритість до Творця. Через свою хресну жертву і славне Воскресіння Господь творить нове людство, відкриваючи шлях до нового життя. Кожен із нас у Таїнстві Хрещення входить у Христову смерть і Воскресіння, щоб жити для Бога. Апостол Павло навчає: «Коли ми з ним померли, то разом з ним будемо й жити» (2 Тим. 2, 11). Тому християнське життя – це постійне оновлення людини Божою благодаттю. Апостол закликає нас «одягнутись у нову людину, створену на подобу Божу, у справедливості й у святості правди» (Еф. 4, 24). У цій дорозі немає миттєвої досконалості. Ми падаємо і встаємо, помиляємося і каємося, втомлюємося і знову отримуємо сили. Навіть коли хрест здається занадто важким, Господь не відходить від людини. Він бачить її слабкість, знає її боротьбу і кличе повернутися до Нього. Особливо ми переживаємо цю Божу близькість у Таїнстві Покаяння, де Господь відкриває нам дорогу до свого милосердя. Наша надія полягає в тому, що Божа благодать сильніша за нашу слабкість. Дорогі у Христі, сьогодні для вашої парафії є ще одна особлива подія. Ми зібралися тут, щоб освятити дзвіницю, нові церковні дзвони та парафіяльний дім. Від давніх часів дзвони були важливою частиною літургійного життя християнської громади. Їхній голос скликає народ Божий на молитву і нагадує, що Церква має своє життя, яке виходить поза межі щоденної метушні. Як Христос у Євангелії кличе нас «узяти свій хрест» і «йти за Ним», так і ці дзвони будуть кликати вас залишати земні турботи й піднімати серце до Бога. Коли ці дзвони лунатимуть біля вашого храму, нехай вони спонукають вас пригадати Того, хто кличе. Дзвін кликатиме вас до храму на Святу Літургію, де Церква слухає Боже слово, приносить Безкровну Жертву і приймає Христа у Пресвятій Євхаристії. Він нагадуватиме про молитву в радості й у скорботі, про необхідність примирення з Богом і ближнім, про те, що людське життя має свою мету і свій вічний вимір. Нехай він лунає у дні хрестин і вінчань, у святкові дні та в моменти скорботи, коли спільнота молитиметься за своїх померлих і з надією на воскресіння проводжатиме їх у вічність. Нехай же цей дзвін стане для вашого села знаком єдності, молитви і миру. Просімо у Господа, щоб кожен його звук нагадував вам про Божу присутність і спонукав звертати серце до Нього. Молімося, щоб ваша спільнота залишалася місцем, де вчаться прощати, підтримувати одне одного, берегти сім’ю, виховувати дітей у вірі та разом проходити випробування. Сьогодні ми молимося також за наших воїнів, за поранених і полонених, за тих, хто втратив рідних і домівку, за всіх, хто сьогодні живе серед небезпеки й тривоги. І просимо Господа, щоб церковні дзвони по всій нашій землі могли сповістити про справедливий мир, припинення кровопролиття та про великий день нашої перемоги. Нехай їхній голос кличе нас до Христа, бо тільки в Ньому наша надія має свою непохитну основу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай завжди перебуває з усіма вами. Амінь. + Ярослав 20 вересня 2026 року Божого,с. Золотковичі   Детальніше...

У Самбірсько-Дрогобицькій єпархії завершився перший тур щорічних реколекцій для духовенства [фото]

У четвер, 17 вересня, Молебнем до Пресвятої Богородиці завершився перший тур щорічних реколекцій для духовенства Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. Ці дні духовної віднови, що тривали з 14 вересня у реколекційно-просвітницькому центрі «Еммануїл» у Дрогобичі, стали для священників часом глибокої молитви та роздумів. Детальніше...

Владика Ярослав: Хрест – це прапор тріумфу правди над обманом і любові над ненавистю

  У понеділок, 14 вересня, на свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич. Детальніше...

Владика Ярослав: Нехай ця богослужбова каплиця стане справжнім серцем вашої громади, улюбленим місцем щирої розмови з Небесним Отцем [фото]

У неділю перед Воздвиженням Чесного і Животворящого Хреста Господнього, в селі Хлопчиці Рудківського деканату владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, освятив богослужбову каплицю парафії святого Миколая. Після Чину освячення храму владика Ярослав очолив Божественну Літургію, у якій взяли участь священнослужителі та численні віряни. Детальніше...

Проповідь на неділю перед Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2026)

Слава Ісусу Христу.Дорогі у Христі брати і сестри. Сьогоднішня неділя дарує нам особливу радість. З одного боку, ми молитовно готуємося до великого свята Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста, споглядаючи велич Пасхального Таїнства – Господній Хрест, через який прийшло спасіння. Водночас для вашої парафіяльної спільноти сьогоднішній день є по-справжньому історичним, адже сьогодні ми зібралися, щоб освятити новозбудований храм, цього богослужбового комплексу. Ці дві події природно поєднуються між собою. Адже там, де споруджується місце молитви, де люди збираються на богослужіння і приходять до Бога, там особливе місце займає Хрест Христовий – знак нашої віри, спасіння і Божої присутності серед Його народу. Відтепер цей храм покликаний стати для вас місцем живої зустрічі з Господом, молитви та єдності. Тут хрест Христовий буде нагадувати кожному, що шлях до Бога проходить через довіру і відкритість серця до Його любові. Саме про таку зустріч людини з Богом розповідає нам сьогоднішнє Євангеліє. Ми стаємо свідками нічної розмови Ісуса Христа з Никодимом, одним із визначних фарисеїв та вчителів Ізраїля. Святий євангелист Іван Богослов навмисно підкреслює, що Никодим приходить до Спасителя саме вночі. Ця ніч є не лише вказівкою на час доби чи бажанням приховати свій візит від сторонніх очей. У біблійній традиції ніч часто постає символом людського нерозуміння, духовного пошуку, того сутінку душі, в якому перебувало все людство до пришестя істинного Світла у світ. Никодим мав знання закону, він мав статус, але його серце шукало чогось більшого, шукало справжньої зустрічі з Богом. Христос, бачачи цю спрагу, відкриває цьому вчителю абсолютно нову перспективу духовного життя. Він пояснює, що для того, аби увійти в Боже Царство, недостатньо просто виконувати приписи чи володіти людською мудрістю; потрібно «народитися з висоти», «з води і Духа». Господь свідчить про Себе як про Сина Чоловічого, що зійшов з неба (див. Йо. 3, 13), аби подолати прірву між небом і землею, між людиною і Богом. І для того, щоб пояснити Никодимові, яким саме чином вічне життя буде дароване і як відбудеться спасіння людства, Господь звертається до дуже яскравого образу із Старого Завіту, добре знайомого кожному ізраїльтянинові. Він нагадує йому драматичну подію з історії мандрівки вибраного народу пустелею до Обіцяної землі. Коли люди почали нарікати на Бога, сумніватися в Його опіці і втратили довіру до Нього, їх почали жалити отруйні змії. Ця отрута швидко розповсюджувалася, і смерть сіяла великий страх у таборі. Тоді Мойсей, за Божим велінням, зробив мідяного змія і підніс його високо на жердині (пор. Чис. 21, 4-9). Кожен, хто був вжалений, але знаходив у собі сили з вірою і послухом подивитися на цього мідяного змія, зцілювався і залишався живим. Це був парадоксальний, незбагненний для людської логіки порятунок: людям пропонувалося подивитися на саме зображення того, що несло їм біль і смерть. Але через Божу обітницю і їхню довіру цей погляд ставав джерелом життя. Христос бере цей старозавітний прообраз і безпосередньо застосовує його до Себе і Своєї майбутньої жертви, кажучи Никодимові: «Так як Мойсей змія підняв у пустині, – так треба Синові Чоловічому бути піднесеним» (Йо. 3, 14). Хрест Господній, який в очах тогочасного світу був знаряддям найганебнішої кари, страшного болю, відкинення і приниження, у незбагненному Божому задумі стає місцем найвищого піднесення і слави. На Хресті Син Божий не зазнає поразки перед силами зла, а навпаки, звершує Свій остаточний тріумф над гріхом і смертю, перемагаючи їх Своєю безмежною любов'ю. Дорогі молільники! Хрест Христовий не є просто якоюсь прикрасою, історичним символом чи лише своєрідним знаком нашої релігійної приналежності, який ми носимо на грудях. Це діючий знак нашого спасіння, знаряддя Божої благодаті. Подібно до ізраїльтян у пустелі, сучасне людство глибоко вражене отрутою гріха. Ця невидима отрута руйнує наше внутрішнє життя, наші стосунки, приносить біль, розпач, війни і смерть у наш світ. І справжній рятунок приходить лише тоді, коли ми зважуємося крізь свій біль підняти очі на Розп’ятого Спасителя. Цей погляд не може бути простою цікавістю чи байдужим спогляданням. Це має бути погляд, який щиро визнає власну гріховність, усвідомлює свою людську неміч і водночас з дитячою простотою повністю довіряється Тому, Хто добровільно взяв на Себе наші немочі і поніс наші хвороби. Вершиною цього Божественного об’явлення є слова Христа, які Церква часто називає «Євангелієм у мініатюрі», адже вони вміщують усю неосяжну Божу любов в одному короткому реченні: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Бог не чекає, поки ми станемо ідеальними чи досконалими, Він не вимагає від нас неможливого перед тим, як виявити Свою милість. Він іде першим. Він просто віддає найцінніше, що має, – Свого Єдинородного Сина, щоб ми мали змогу жити, і жити вічно. Ця безмежна, самовіддана Божа любов не є абстрактною ідеєю чи якоюсь філософською концепцією. Вона має властивість ставати відчутною і реально присутньою у конкретному часі та просторі. Для вашої громади таким особливим місцем, де ця любов стає видимою, є ця богослужбова каплиця. Апостол Петро у своєму посланні, звертаючись до перших християн, дає нам прекрасний образ кажучи: «А й самі віддайтеся, мов живе каміння, щоб з нього збудувати духовний дім» (1 Пт. 2, 5). Справжнім храмом Божим, Його найдорожчою і найвеличнішою святинею не є рукотворні стіни, якими б красивими вони не були. Справжнім храмом є сама ваша парафіяльна спільнота, кожна людина, яка тут стоїть, кожна родина цього села. Ви всі дуже різні: з різними характерами, життєвим досвідом, радощами і труднощами, але Христова любов міцно з’єднує вас в одне ціле. Стіни цієї каплиці, її фундамент і весь цей богослужбовий комплекс – це лише матеріальний, видимий знак тієї великої і невидимої духовної реальності вашої єдності з Богом і між собою. Ви є тими живим камінням, з яких Господь щодня будує Свою Церкву. Апостол Павло доповнює цю думку, наголошуючи, що всі ми «більше не чужинці і не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі, побудовані на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем – сам Ісус Христос.» (Еф. 2, 19-20). Саме Христос тримає на Собі всю будівлю нашого життя і нашої віри. Відтепер село Хлопчиці має цей конкретний, відчутний знак присутності цього Наріжного Каменя. У Святому Письмі ми читаємо одну дуже вражаючу і глибоко символічну деталь: у саму мить смерті Ісуса на Хресті, коли Він віддав Свого Духа Отцеві, завіса єрусалимського храму роздерлася надвоє зверху донизу (пор. Мт. 27, 51). Ця завіса століттями відділяла Святе Святих, місце особливої, недоступної Божої присутності, від грішних людей. Її розірвання означає, що через хресну жертву Сина Божого доступ до Отця відкрито назавжди в Ісусі Христі. Бог вийшов зі Святая Святих назустріч людству. Кожна нова богослужбова каплиця, кожен новий храм на землі продовжує цю відкритість. Отже, ця новозбудована каплиця стає тим священним простором, куди ви, як спільнота, зможете приходити з усім, що маєте на серці: зі своїми найбільшими радощами і найглибшими болями. Як колись ізраїльтяни в пустелі підводили свої очі на мідяного змія, щоб отримати зцілення від смертельних укусів, так само і ми приходимо до храму, щоб спрямовувати свій погляд на Розп’ятого й Воскреслого Христа. Тут, перед Його святим образом, ми знаходимо порятунок від отрути щоденних гріхів, від розчарувань, зневіри, втоми чи життєвих тривог. Тут, дивлячись на Його Хрест, ми черпатимете силу жити достойно, любити щиро, прощати та йти далі своїм життєвим шляхом, твердо знаючи, що ми ніколи не залишимось самі, що милосердний Господь завжди поруч з нами у кожній миті нашого життя. Божа любов, одного разу об’явлена на Хресті, продовжує діяти і виливатися на нас сьогодні через Святі Тайни Церкви. Коли ми роздумуємо над тим, що Синові Чоловічому треба бути піднесеним, ми розуміємо, що це таємниче піднесення триває і сьогодні на наших церковних престолах під час кожної Божественної Літургії. Тут, у цій каплиці, безкровна хресна жертва буде приноситися за спасіння всього світу і за потреби віруючого Божого люду вашої парафії. Тут звичайний хліб і вино силою Святого Духа ставатимуть Тілом і Кров’ю Того, Хто віддав Себе за нас. І кожне святе Причастя буде тим цілющим поглядом на Розп’ятого, тією найтіснішою зустріччю, яка дарує те саме вічне життя, про яке говорив Христос Никодимові. Сучасний світ навколо нас часто намагається втекти від хреста, шукаючи легких шляхів, ілюзорного комфорту без жодних зусиль, любові без жертви. Але Євангеліє неустанно нагадує нам, що справжня любов завжди є жертовною. І саме такої любові вчить нас Хрест Господній. Нехай ця богослужбова каплиця завжди височіє як видимий знак вашої віри та жертовної відповіді на Божу любов. Зведення цього прекрасного богослужбового комплексу стало можливим завдяки невтомній праці і самопожертві багатьох людей, чиї серця чутливо відгукнулися на поклик Святого Духа. Сьогодні хочу скласти щиру подяку о. Йосифу (Бабію), який тут ревно душпастирює всі ці роки, кожному з вас, хто долучився до цієї великої справи. Ми з глибокою вдячністю згадуємо фундаторів, які з вірою заклали основу цієї святині, талановитих майстрів, чиї невтомні руки дбайливо зводили ці стіни, оздоблюючи їх для Божої слави. Ми дякуємо всім, які не жаліли своїх статків, щоб віддати Богові найкраще. Ваша спільна праця перетворила матеріальні речі на простір святості. Цей храм є вашим щирим дарунком Богові, але водночас він є великим Божим дарунком для вас, бо віднині Господь має тут своє особливе, освячене місце, щоб бути ще ближче до кожного із нас. Проте моїм найбільшим побажанням для вас є те, щоб ця велична споруда ніколи не залишилася лише естетичною прикрасою вашого села. Хай вона стане справжнім серцем вашої громади, улюбленим місцем щирої розмови з Небесним Отцем. Нехай двері цієї святині завжди будуть гостинно відкритими для тих, хто шукає духовної розради, покаяння у Святій Тайні Сповіді та небесної поживи у Тайні Євхаристії. Спрямовуйте, як той старозавітний народ у пустелі, свій спраглий і втомлений погляд на Ісуса, піднесеного на Хресті. Хай кожен, хто відтепер переступить поріг цього храму, неодмінно відчує дотик Божої благодаті і зустріне Його безмежну любов. У цей знаменний день ми підносимо наші спільні молитви за всю вашу парафію, просячи у милосердного Господа миру, єдності, міцного здоров'я та радості для кожної вашої домівки. Сьогодні ми також єднаємося з болем, тривогами і великою надією всього нашого українського народу, благаючи, щоб Животворящий Хрест Господній став для нас непохитним знаменом перемоги світла над темрявою, правди над неправдою, життя над смертю. Нехай Господь береже наших мужніх захисників, які ціною власного життя боронять рідну землю від ворога, і нехай в цьому храмі повсякчас лине молитва за їхнє життя, за перемогу і справедливий мир. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 13 вересня 2026 року Божого,с. Хлопчиці Детальніше...