Владика Ярослав освятив пам’ятник о. Михайлові Зубрицькому у селі Мшанець на Самбірщині [фото]

У суботу, 31 жовтня, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні з духовенством відслужив Архиєрейську Божественну Літургію в с. Мшанець на Самбірщині з нагоди 170-річчя від дня народження о. Михайла Зубрицького. Після Літургії архиєрей освятив пам’ятник видатному священникові, історикові й етнографу, який понад три десятиліття був парохом цього села. Детальніше...

Проповідь з нагоди 170 роковин отця Михайла Зубрицького (2026)

  Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі браття і сестри! Часто гортаючи сторінки нашого минулого, ми бачимо постаті, чиє життя було безперервним служінням Богові та ближньому. Таким світильником для нашої землі був, є і залишається отець Михайло Зубрицький – ревний душпастир, видатний історик, етнограф і справжній батько для своєї пастви. Він не лише дбав про спасення людських душ, але й фіксував живу історію, традиції та побут нашого народу, рятуючи від забуття наше коріння. Проте пам'ять – це не просто данина минулому, це живий зв'язок поколінь. І сьогодні, на цієї святої Літургії, ми підносимо особливу подячну молитву за тих людей, через яких Господь продовжує діяти в нашому сьогоденні. Сьогодні ми хочемо висловити найглибшу вдячність і повагу нашим дослідникам, науковцям та громадським діячам, які присвятили свій час, сили, наукові пошуки та таланти збереженню й увіковічненню пам’яті отця Михайла Зубрицького. Праця науковця й дослідника часто є тихою та непомітною для загалу, адже вона вимагає справжньої жертовності, безмежної терпеливости і великої любові. Сидячи над архівами, збираючи по крихтах історичні доробки, видаючи книги та організовуючи пам’ятні заходи, ви, дорогі дослідники, робите велику Божу справу – повертаєте нашому народові його пророків та вчителів і допомагаєте нам пізнати самих себе. Видимим і величним продовженням цієї важливої місії збереження пам'яті став складний архітектурно-скульптурний проєкт пам'ятника з амфітеатром на честь о. Михайла Зубрицького, який ми сьогодні освячуємо. Дорогі у Христі! Сьогоднішнє євангельське читання переносить нас до Капернауму та благовістує нам про віру римського сотника (пор. Лк. 7, 1-10). У ньому звучать два протилежні судження про одну людину. Юдейські старшини кажуть Ісусові: «Він достойний» (Лк. 7, 4). А сам сотник передає через друзів: «Господи, не трудися, бо я недостойний» (Лк. 7, 6). Між цими двома словами пролягає таємниця справжньої величі. Достойним перед Богом і людьми стає той, хто з любові будує для свого народу, а з покори довіряє все силі Божого слова. Такою була віра сотника, і такою була віра о. Михайла Зубрицького. Такої віри Господь шукає і в нас із вами. Зауважмо особливість, яку подає саме євангелист Лука: сотник не бачився з Ісусом. «Почувши про Ісуса» (Лк. 7, 3), він посилає до Нього спершу старших, а потім друзів. Його віра народжується зі слухання, як і навчає апостол: «Віра із слухання, а слухання через слово Христове» (Рим. 10, 17). Вона сягає Христа, не бачивши Його. Про таких Господь сказав: «Щасливі ті, які, не бачивши, а увірували!» (Йо. 20, 29). А Ісус без вагання «пішов з ними» (Лк. 7, 6) до дому чужинця, бо Бог завжди першим виходить назустріч людині. Звернімо увагу й на те, хто просить за сотника. Заступниками стають старші того народу, який він полюбив. Любов, вкладена в людей, повертається молитвою заступництва цих людей. Погляньмо тепер на любов, яка будує. Євангелист зауважує, що хворий слуга «був дорогий для нього» (Лк. 7, 2). Чужинець і військовий начальник вболіває за невільника, якого тодішній світ вважав лише власністю. А старші свідчать про нього: «Любить бо народ наш і збудував нам синагогу» (Лк. 7, 5). Грецьке слово «синагога» означає «зібрання». Сотник полюбив чужий для себе народ і збудував йому дім, де той збирався довкола Божого слова. Його любов не залишилася почуттям, а стала ділом. Отець Михайло полюбив свій народ, упосліджений на власній землі, і збудував для нього «храм» в найширшому значенні. У часи, коли селянина мало хто вважав гідним уваги історії, він зробив предметом науки саме життя бойківського села: родину й звичаї, господарство й пісню, імена й молитву. Його вважають одним із перших дослідників, які системно вивчали життя українського селянства, а Мшанець завдяки йому став одним із найдослідженіших сіл Центрально-Східної Європи. Він залишив понад 300 праць, видав сотні давніх документів, записував пісні, легенди й приказки, а 1913 року передав до музею у Львові чимало предметів бойківського побуту. Іван Франко, його ровесник і гімназійний товариш, 170-ліття якого ми нещодавно вшановували в Нагуєвичах, високо цінував точність і чесність його досліджень. А історик Франк Сисин назвав о. Михайла «Нестором українського села». Якщо «Слово стало тілом, і оселилося між нами» (Йо. 1, 14), то немає нічого надто малого для Божої уваги: ні сільської хати, ні колискової пісні, ні важкої праці на гірському полі. Священник, який із любов’ю описує буденне життя парафіян, шанує те місце, де Бог захотів перебувати з людьми. Недарма святий Іриней Ліонський навчав, що «Слава Божа – це жива людина». Водночас наука була для о. Михайла служінням правді. Христос сказав: «Спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Йо. 8, 32). Народ, який знає правду про себе, вже не дасть себе поневолити ні чужою мовою, ні чужою історією. Отець Михайло збирав народ і довкола спільної справи. У 1892 року відкрив у Мшанці читальню «Просвіти», засновував читальні й у сусідніх селах, а навчання грамоти поєднував із катехизацією. Заснував кооперативну крамницю й позичкову касу, щоб визволити людей від лихварів, скликав віча, обстоював рідну мову і гідність парафіян перед урядниками й поміщиками. Від школи він вимагав, щоб вона виховувала в селянських дітях не покору перед панами, а гідність і вміння самостійно здобувати хліб. Недарма про нього кажуть, що в одній парафії він робив те, що митрополит Андрей Шептицький запроваджував у всій Церкві. Бо найдостойніше зібрання, яке творить священник, – це Євхаристійна Літургія. Христос був розп’ятий, як пише євангелист, за те, «щоб зібрати в одне розкидані діти Божі» (Йо. 11, 52). Отець Михайло, як добрий пастир, який щонеділі збирав людей довкола Божого престолу, умів збирати їх і до спільної праці та відповідальності за власну долю. Друге, на що вказує Євангеліє, – смирення. Чоловік, якого інші називають достойним, каже про себе: «Я недостойний, щоб ти зайшов під мою крівлю… але скажи лиш слово, й одужає слуга мій» (Лк. 7, 6-7). Старші синагоги міркують мовою заслуги: він достойний, бо збудував нам синагогу. Сотник говорить мовою благодаті: я недостойний, але скажи слово. І Христос хвалить не заслуги, а віру. Добрі діла важливі, та Божого дару не купують навіть найкращими ділами. Святий Августин зауважує, що, «назвавши себе недостойним, сотник став достойним, щоб Христос увійшов не в стіни його дому, а в його серце». Так сотник розкриває й таємницю своєї віри: «Бо й я чоловік, що стою під владою» (Лк. 7, 8). Він визнає, що Ісусовому слову коряться недуга і смерть, як воїни коряться наказові воєначальника. Для поганина це вже сповідання Божої влади Христа. Хто сам слухняний, той розуміє силу слова, за яким стоїть влада. Так і священник: коли він промовляє слова розрішення гріхів чи освячення Дарів, вони діють не його власною силою, а силою Христа, Який його послав. І Господь дивується. Лука підкреслює, що Ісус, обернувшись, говорить це до народу, який ішов за Ним: «Навіть в Ізраїлі я не знайшов такої віри» (Лк. 7, 9). Чужинця Він ставить у приклад тим, хто вважав себе ближчим до Бога. Господь знаходить велику віру там, де її не шукали: не в столицях, а на околицях. Таку віру Господь знайшов і в гірському Мшанці. Шлях о. Михайла не був легким. Той, хто все життя боровся з москвофільством, 1914 року був заарештований австрійською владою за безпідставним звинуваченням саме в москвофільстві й пройшов через концтабір Талергоф. Так здійснилося слово Господа: «Переслідували мене – переслідуватимуть і вас» (Йо. 15, 20). Згодом у с. Берегах Долішніх, де служив від 1916 року, він з радістю зустрів народження Західноукраїнської Народної Республіки і став свідком перших кроків відновленої української влади. Невдовзі вдруге зазнав ув’язнення, тяжко захворів і 8 квітня 1919 року відійшов до Господа. Але, як сказано про праведного Авеля, він «хоч і мертвий, далі промовляє» (Євр. 11, 4). Промовляє і о. Михайло через тих, кого виховав: його син Володимир став педагогом і послом до польського сейму, де обстоював права українців, а згодом пройшов радянський табір. Христове слово в Капернаумі подолало відстань простору й оздоровило слугу. Слово, яке о. Михайло проповідував і записував у Мшанці, долає відстань часу: через століття воно й далі будує нас як народ. Ця євангельська історія є надзвичайно співзвучною з події, задля якого ми сьогодні зібралися на цю Божественну Літургію. Гортаючи сторінки історії нашої Церкви та народу, ми бачимо, що Господь у кожну епоху посилає нам людей, які, подібно до капернаумського сотника, мають у серці цю двічі благословенну силу: щиру любов до свого народу і глибоку віру в Бога. Таким ревним душпастирем і будівничим нашого духовного та культурного дому був отець Михайло Зубрицький. Його життя – це приклад віри, яка не ховалася в стінах храму, а діяла через любов до ближнього. Як сотник дбав про добробут громади та будував синагогу, так отець Михайло присвятив себе служінню простій парафії Прикарпаття. Він був для людей не лише священником, а й порадником, вчителем, захисником прав та провідником до світла науки. Будучи видатним істориком та етнографом, він по-крупицях збирав пам'ять про наш побут, мову та звичаї, показуючи, що кожен християнин має любити свою земну Батьківщину, пізнавати та берегти її спадщину. Але віра і праця – це те, що потребує продовження в наступних поколіннях. Як сотник привернув увагу Христа своєю небайдужістю, так і сьогодні небайдужість сучасних людей зворушує наші серця. Сьогодні ми дякуємо Творцеві за дар життя і служіння отця Михайла Зубрицького і дякуємо за кожного з вас – дослідників і будівничих його пам'яті. Нехай Господь, Який здивувався вірі сотника, погляне Своїм милостивим оком на ваші наукові та громадські труди. Нехай дарує вам міцне здоров'я, невичерпне натхнення, мир вашим родинам і Своє щедре благословення сторицею за кожну хвилину, присвячену цій благородній справі. Сьогоднішнє Євангеліє завершується словами про те, що посланці, повернувшись додому, «знайшли слугу здоровим» (Лк. 7, 10). За прикладом сотника з Капернаума, звернімося і ми до нашого Спасителя з молитвою: «Господи Ісусе, ми недостойні Твоїх пребагатих милостей, але промов лише одне цілюще слово – і нехай одужає наша закривавлена земля, загояться рани наших воїнів, повернуться додому полонені, знайдуть розраду знедолені, а наш багатостраждальний народ дочекається перемоги Божої справедливості та тривалого миру». Нехай приклад отця Михайла Зубрицького надихає кожного з нас щодня трудитися для Божої слави та добра рідної України. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога й Отця та причастя Святого Духа нехай будуть з усіма вами. Амінь. + Ярослав 31 жовтня 2026 року Божого,с. Мшанець   Детальніше...

Владика Ярослав освятив оновлений храм у с. Коритище на Дрогобиччині [фото]

У неділю, 25 жовтня, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирські відвідини парафії с. Коритище Підбузького деканату, де освятив оновлений храм святого рівноапостольного князя Володимира Великого та у співслужінні з духовенством відслужив Божественну Літургію. Детальніше...

Проповідь на двадцять першу неділю після Зіслання Святого Духа (2026)

  Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому Євангелії Ісус Христос розповідає нам притчу про сіяча, а пізніше на прохання учнів пояснює її значення. Зерном, яке сіяч сіє на своєму полі, є слово Боже. Тому значення цієї притчі для духовного життя християнина у великій мірі залежить від того, що ми розуміємо під цим Словом. Слово Боже - це передусім звернення Бога, люблячого Батька, до людини – свого творіння. У притчі Христос порівнює Слово Боже до зерна, яке сіється, а ґрунт означає внутрішню диспозицію людей. Таким чином, зростання Царства Божого залежить, згідно з Ісусом, також і від нас, бо вільна людська воля, несе відповідальність за це зростання. Зерно можуть потоптати люди, видзьобати птиці, заглушити терня. Цей образ Слова – Зерна відкриває нам кенозис – сходження самого Бога, Який з любові до людини у Воплоченні стає вразливим аж до смерті і то хресної. Також у притчі нас вражає до певної міри щедрість Сіяча – він не жаліє зерна, а сіє всюди. Бог не нав’язує нам своє слово, Він нам його пропонує. Тому Господь знову і знову виходить сіяти своє Слово широко, вдосталь і щедро для кожної людини яка покликана Богом до життя вічного. Перші рядки Євангелії св. Йоана Богослова розкривають нам нову правду про Бога, називаючи Його Словом – Словом, Яке було на початку і з Якого все постало (пор. Йо.1, 1-5). Зі Священного Писання знаємо, що Бог своїм Словом сотворив світ (пор. Пс. 32,6), Він підтримує цей світ Словом (пор. Євр. 1, 3) і, врешті, судитиме в кінці часів світ Своїм Словом (пор. Йо.12,48). Слово Боже – «живе та діяльне, гостріше від усякого меча двосічного", воно проходить аж до розділу душі й духа, суглобів та костяного мозку, і розрізняє чуття та думки серця (пор. Євр. 4,12). Воно є "силою Божою на спасіння кожному, хто вірує» (Рим. 1,16). Це – "слово життя" (Флп. 2,16), і "слово примирення" (2 Кор. 5,19), як твердить апостол Павло. А пророк Ісая говорить: «Як дощ і сніг сходить з неба і не повертається туди, але напуває землю, щоб вона родила й ростила та давала насіння тому, хто її обсіває, і хліб тому, хто їсть, отак і моє слово, що виходить у мене з уст, не повертається до мене порожнім, але чинить те, що я хочу, довершує те, за чим я його вислав» (Іс. 55,10 – 11). Це означає, що Слово Боже є дієвим: Господь сказав і створилось. Це Слово здатне давати життя і його утримувати. Христос є присутній у Слові Отця. Він сам особисто промовляє до людини в різний спосіб: через слухання Слова Божого, читання, внутрішнє натхнення, споглядання, висновки із різних обставин життя тощо. Слово Боже приходить до людини не тільки в храмі чи на особистій молитві, але всюди, де перебуває людина. Звернімо увагу на те, як ми слухаємо? Як слухаємо ми Слово самого Господа? Як слухаємо ми один одного? Як слухаємо ми голос нашої совісті? В нашому житті слухання має дуже важливе значення. Вміння слухати – це велике мистецтво, через слухання ми отримуємо мудрість і знання. У біблійній мові «слухати» означає більше, аніж просто чути, а навіть більше, ніж розуміти. Воно включає цілковите відання особи: від почути до розуміти і від розуміти до жити. Слухати – означає чути, сприймати і виконувати волю Небесного Отця. Ісус у Господній молитві закликає всіх молитися: «Нехай прийде Царство Твоє» (пор. Мт. 6,11; Лк 11,2). Притча про сіяча голосить, що Царство Боже стає реальністю вже у вченні Ісуса, і одночасно вказує на безмежну кількість плодів, які складають велике благо Царства, що об'являться при кінці часів. Не всі зерна дадуть плід. Це залежить від того, якою буде відповідь на запрошення, як буде прийняте зерно Слова Божого. Під час кожної Божественної Літургії, перед читанням Слова Божого, ми чуємо заклик священнослужителя до вірних: «Будьмо уважні». Цей заклик спонукає вірних стати причасниками Божого Слова, щоб бути готовими до прийняття зерна, яке Господь щедро сіє. Заклик «Будьмо уважні» чуємо як перед читанням Апостола, так і перед читанням Євангелія. Важливо запитати себе, чи дійсно я уважно вслухаюся у Слово, яке промовляє до мене Господь. Притча пояснює нам, що Слово Боже, яке приходить до людини, має багато перешкод в людині, поки вона відважиться жити правдиво по-християнському або, іншими словами, так, щоб це Слово приносило добрий плід життя. Люди часто легковажать собі Слово Божим, приглушуючи сумління, кидаються у вир грішного життя, щоб шукати задоволення у тимчасових примарних насолодах. Ісус пояснює учням і нам, що диявол дуже піклується про те, щоб Слово Господнє зробити неплідним у нашому житті. Окрім того, також заглушують Слово непостійність людини у своїх переконаннях, спокуси, клопоти, багатства, життєві розкоші, аби тільки воно не принесло жодного плоду в нашому житті. Наш слух є недосконалий, ґрунт нашого серця – неплідний, повний колючок і каміння, які треба усунути, твердої землі, яку треба зорати. Слово вимагає слухання, уваги, воно вимагає закритися від світських перешкод і спокус диявола. Щоб чути Слово Боже, треба мати внутрішнє вухо, яке налаштоване на Божий голос. «Вівці мої голосу мого слухаються, – каже Ісус, – і я їх знаю: вони за мною слідують» (пор. Йо. 10, 27). Святий Павло каже, що віра народжується від слухання Божого Слова (пор. Рим 10,17). Отож, є дуже важливо зрозуміти, що наше слухання може народити віру. Бо як ми можемо повірити комусь, якщо не чули про нього нічого, якщо нам ніхто не дав навіть натяку, що щось подібне взагалі існує? Ісус постійно наголошував: «Слухайте…», постійно проповідував, навчав, пояснював, а тих хто Його слухав називав: «Блаженні ті, що слухають…». Словами сьогоднішньої притчі Господь також хоче нам сказати, наскільки важливим є ґрунт, тобто людське серце, у сприйманні Слова Божого. Людей, які чують та виконують слово, Ісус називає щасливими: «Блаженні ті, що слухають Боже слово і його зберігають» (Лк. 11, 28). Зростати в статусі учня Ісуса (тобто бути християнином) означає дозволити слову пускати корінь вглиб нашого серця, щоб відтак могти встояти в час випробувань та спокус, яких не бракує кожного дня і кожної години. Плід завжди приноситься у терпінні (пор. Лк. 8, 15). Неможливо принести добрий плід віри, не бажаючи нести у своєму житті труднощі та випробовування. Якщо людина уникає всілякого страждання, не готова пожертвувати чимось своїм заради іншого, вона не зможе приносити плоди добра. Дорогі у Христі брати і сестри. Сьогодні у вашій парафії ми також звертаємо наш погляд на того, хто власним життям і мученицькою смертю засвідчив перемогу життя над смертю – до святого великомученика Димитрія Мироточця. Його постать – це символ віри, мужності й вірності Христові, що сяють світлом на тлі темряви переслідувань. У ньому ми бачимо образ людини, яка не боїться зла, бо знає, що Христос уже переміг світ (пор. Йо. 16, 33). Святий Димитрій жив наприкінці ІІІ століття у Солуні. Народжений у християнській родині, він змалку пізнав силу молитви і вірність Богові. Його здібності та мудрість привели його до високого становища – імператор призначив його проконсулом, правителем провінції. Але, замість того щоб скоритися владі, яка вимагала від нього зректися Христа й поклонитися ідолам, Димитрій відкрито сповідував свою віру. Серед страху й насильства він залишився вірним Євангелію, проповідуючи любов і спасіння. За це його кинули до в’язниці. Там він молився, підбадьорював інших і благословив свого учня Нестора на двобій із язичницьким велетнем Лієм. Святий Димитрій, після спільної молитви, поблагословив Нестора і сказав йому пророчим духом, що Лія він поборе, а потім постраждає за Христа. Нестор переміг, але за це Димитрія стратили – проколовши списами. Християни поховали його тіло, і невдовзі над гробом почали ставатися чуда – від мощів святого витікало запашне і цілюще миро. Тому Церква назвала його Мироточцем. Це миро стало знаком того, що навіть смерть не може спинити дію Божої благодаті, що віра праведника продовжує жити, зміцнюючи тих, хто вірить. Мучеництво святого Димитрія – це свідчення істинної перемоги: його мечем була віра, а щитом – любов. Він не боронив себе, а залишився вірним Христові аж до смерті. Сьогодні приклад святого Димитрія стукає до наших зболених сердець. Ми також стоїмо перед обличчям зла, яке хоче залякати, зламати, знищити все, що справжнє. Наш народ переживає власну Голготу – у війні, в стражданнях, у крові, що проливається за правду, свободу і державну цілісність. І ми бачимо серед нас тих, хто, подібно до святого Димитрія, не відступає – воїнів, медиків, капеланів, волонтерів, людей, які не шукають слави, але день у день свідчать, що любов, сильнішу за страх. У кожному з них воскресає дух мученика: вони не бояться смерті, бо вірять у Життя. Як у давнину імператор Максиміан прагнув викорінити віру Христову, так і сьогодні ворог намагається знищити душу нашого народу, відібрати надію, стерти пам’ять, підмінити правду. Але, як колись у Солуні, де віра святого Димитрія не згасла під ударами імперії, так і в Україні жевріє вогонь Божої сили і правди. Святий великомученик Димитрій стає для нас живим свідком. Його життя – це виклик нашому страху, його вірність – відповідь на наш біль. І поки ми тримаємось за цю віру, що Христос – Господь життя, смерть не матиме останнього слова. І сьогодні, коли наш народ проходить крізь своє випробування, коли кращі сини України стоять на полі бою, а багато людських сердець зранені війною, постать святого Димитрія нагадує нам: Бог не покидає тих, хто стоїть у правді. Сьогодні ми молимось в Божому храмі, після роздумів про Боже Слово та подвигу святого великомученика Дмитрія, наше серце природно звертається до самого осердя віри – до Господа. Храм – це простір, у якому Божа вічність входить у наш час. Тут Бог не лише слухає, але й промовляє; не лише вислуховує наші молитви, а й перемінює нас. Сьогодні, святкуючи оновлення вашого храму, маємо добру нагоду подякувати Богові за всі ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали. Це також час подяки всім, хто впродовж цих років підтримував і продовжує підтримувати зусилля громади у розбудові церковного життя. Усе, що за благодаттю Божою вам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання й дбають про духовний розвиток спільноти. Поки ми зберігаємо цей храм живим нашою активною участю у богослужіннях, поки підносимо руки до Бога у молитві, доти стоятиме Україна і світло Христове не згасне серед темряви війни у нашому народі. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.   + Ярослав 25 жовтня 2026 року Божого,с. Коритища     Детальніше...

Владика Ярослав: Господь бачить скорботу і милосердиться над людиною

У неділю, 18 жовтня, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні з духовенством катедрального собору відслужив Божественну Літургію в катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобичі. Детальніше...

Проповідь на двадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2026)

    Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання відкриває перед нами глибоку й зворушливу подію - воскресіння сина вдови з Наїна, описане євангелистом Лукою (пор. Лк. 7, 11–16). Ісус Христос, входячи до невеликого міста, зустрічає похоронну процесію: несли померлого юнака, єдиного сина вдови, а за ним ішов натовп людей. Це була процесія скорботи, плачу й безнадії. Назустріч їй ішла інша процесія – процесія життя: Ісус Христос зі Своїми учнями та народом, який слухав Його слово. Щоб глибше зрозуміти цю подію, варто звернути увагу на її контекст. Наїн - невелике містечко, де життя йшло спокійно й буденно. Але того дня воно огорнулося жалобою. Вдова, яка вже поховала чоловіка, тепер втратила свого єдиного сина. У тодішньому світі це означало не лише особисту трагедію, а й повну безвихідь: у жінки не залишалося ні підтримки, ні впевненості в майбутньому. Син був для матері опорою та гарантією захисту. Тому разом із тілом юнака вона немов ховала власну надію. Євангелист Лука зазначає: «Побачивши її, Господь зглянувся над нею» (Лк. 7, 13). Це слово - «зглянувся» - виражає глибоке співчуття, що лине із самого серця. Христос не просто бачить скорботу, а й Сам переживає її. Він не проходить повз, як священник чи левіт у притчі про милосердного самарянина (пор. Лк. 10, 25–37), а зупиняється, бо Його любов не може бути байдужою. І каже вдові: «Не плач!» (Лк. 7, 13). На перший погляд, ці слова можуть видатися незвичними: як можна казати «не плач» матері, яка втратила дитину? Але Христос не забороняє сліз, а обіцяє втіху. У Старому Завіті Бог не раз закликає не плакати. Через пророка Єремію Він звертається до Свого народу: «Так говорить Господь: Годі тобі вже ридати та голосити, хай очі твої сліз не проливають! Є бо нагорода за біль твій, - слово Господнє, - вони повернуться з ворожої країни. Є ще надія для потомства твого, - слово Господнє, - діти твої повернуться у свої границі» (Єр. 31, 16–17). Через пророка Ісаю Господь також промовляє: «Я веселитися буду Єрусалимом, я радуватимусь моїм народом. Не буде чути більш у ньому ридання голосного, ні крику» (пор. Іс. 65, 19). Кожного разу ці слова звучать як запевнення: «Я зніму твій біль, Я зміню твою скорботу на радість». Так само і тут: Христос не відкидає плачу, а бере його на Себе. Сльози вдови - це образ плачу всього людства. Ми оплакуємо гріх, втрати й смерть, але Христос каже кожному, хто терпить і страждає: «Не плач!» - бо Він Сам пролив сльози разом із нами. І тут Його милосердя переходить у дію. Ісус торкається нош, на яких лежить померлий. Згідно зі старозавітним законом, дотик до померлого спричиняв ритуальну нечистоту, і кожен, хто торкався мертвого тіла чи гробу, вважався нечистим і не міг брати участі в молитовній спільноті, доки не виконає приписаного обряду очищення. Але Христос, Святий і Безгрішний, не боїться доторкнутися до того, що нечисте, бо Його дотик очищає, а Його святість перемагає смерть. Торкнувшись нош, Він перетворює смерть на життя. «Юначе, кажу тобі, встань!» (Лк. 7, 14), - промовляє Христос. І померлий чує. Адже це слово нагадує те, яким Творець сказав: «Нехай буде світло!» (Бут. 1, 3). Слово Боже діяльне: воно творить життя. Юнак устає і починає говорити, а Ісус віддає його матері - повертає їй не просто сина, а й надію та майбутнє. Народ, побачивши це, охоплюється благоговінням і вигукує: «Великий пророк устав між нами!» та «Бог навідався до народу свого!» (Лк. 7, 16). Слова Спасителя «Не плач!» - це не лише звернення до вдови з Наїна, а й послання кожному з нас. Бог не далекий від нашого болю. Він - Еммануїл, тобто «З нами Бог» (пор. Іс. 7, 14). У цій події ми бачимо образ Христа як Доброго Пастиря, Який шукає загублену овечку (пор. Лк. 15, 4) і знаходить вдову в її самотності та горі. «Не плач!» - це заклик до справжньої надії, адже в Наїні втіха приходить від Господа не лише через слова, а й через дію: дотик, слово та воскресіння. Дорогі у Христі! Для нас, християн, подія в Наїні - це не просто історичний спогад про чудо, яке сталося дві тисячі років тому. Це реальність, яка оживає в кожній Божественній Літургії. Кожен із нас, приходячи до храму, часто несе в собі власну «процесію»: розчарування, страх, гріх, духовне омертвіння, біль утрати чи самотності. Але в літургійному просторі храму ми зустрічаємо Христа, Який іде нам назустріч у Своєму слові та у Святих Таїнствах. Коли під час Літургії проголошується Святе Євангеліє, це Сам Христос звертається до нашого серця. Його слово має ту саму владу, що й біля воріт Наїна. Воно здатне воскресити зневірену душу, підняти її з ложа духовного паралічу. Так Христос зцілює нас у Таїнствах Покаяння та Євхаристії, повертає до Церкви, родини й повноцінного життя в любові. Кожна наша щира сповідь - це дотик Бога до ложа нашої гріховності. Кожне причащання Святих Христових Таїн, кожна щира молитва - це наша особиста зустріч із Господом. Це мить, коли наше затьмарене життя зустрічається зі своїм справжнім Життям, а наша омертвіла совість переживає духовне воскресіння. У Таїнстві Євхаристії ми не просто згадуємо Христа - ми приймаємо Його Животворче Тіло. Той самий Божественний дотик, який підняв юнака з одра смерті, тепер проникає в наше єство, спалюючи терня гріхів і даруючи нам завдаток безсмертя. Як навчає святий Кирило Олександрійський, Тіло Христа є животворчим, бо воно з’єднане із самим Життям - зі Словом Божим. Тому, приймаючи Святе Причастя, ми єднаємося з Переможцем смерті. Святе Письмо розповідає, що Ісус, побачивши жінку, «зглянувся над нею» (пор. Лк. 7, 13). Богословський зміст цього милосердя надзвичайно глибокий. Христос діє не тому, що Його про це попросили: вдова була настільки розчавлена горем, що навіть не просила про чудо. Спаситель Своїм Божественним єством відгукується на людське страждання. Бог бачить причину сліз: Він бачить не лише зовнішній плач, а й розбите серце. Сьогодні, коли ми читаємо про вдову з Наїна, перед нашими очима постає інша картина - картина нашої рідної землі. Сьогодні Україна - це та сама вдова, яка вдягнулася в чорні шати жалоби й щодня ховає своїх найкращих синів і доньок. Наші міста стали місцями плачу, де життя стикається зі смертю. Ми щодня чуємо про нові втрати, про поранених і полонених. І серце кричить: «Господи, де Ти?» Але саме там Христос промовляє: «Не плач!» - не тому, що біль ілюзорний, а тому, що Бог поруч. Господь іде процесією життя серед нашого народу - у волонтерах, капеланах і військових, які захищають життя. Він торкається наших ран, нашого болю та наших руїн, щоб дати надію. «Не плач!» - каже Він матерям і дружинам полонених, дітям, які залишилися сиротами. Адже воскресіння сина вдови - це знак того, що смерть не є останнім словом. Тож і на нашій українській Голготі неодмінно засяє світло Його Воскресіння. У цій нашій боротьбі за життя Господь хоче через наш народ об’явити Свою силу всьому людству, викрити й засудити зло, яке чинить агресор - московський режим. Війна, яку ми переживаємо, приносить не лише фізичні руйнування інфраструктури й будинків. Її страшні наслідки можуть сягати й людської душі: посіяти в ній безнадію, цілковитий розпач і духовну смерть. Духовна смерть настає тоді, коли людина перестає сподіватися на Бога, коли її серце кам’яніє від ненависті, коли опускаються руки й зникає сенс жити та боротися. Сьогодні Христос підходить до кожного з нас, торкається наших зранених і втомлених сердець та промовляє те саме слово: «Встань!» Встаньмо й не дозвольмо жодній темряві зовнішніх обставин загасити світло віри в нашій душі. Духовне воскресіння - це здатність продовжувати любити, молитися, допомагати ближньому, підтримувати наших воїнів і вірити в перемогу Божої правди навіть тоді, коли здається, що сили зла перемагають. Як навчають святі отці: «Тримай свій розум холодним, серце гарячим і не впадай у відчай». Навіть бачачи жахи навколо, ми маємо триматися за милосердну руку Христа, Який веде нас крізь темряву. Бог навідався до Свого народу. Він не залишив нас. Він присутній у кожному окопі, де молиться воїн, у кожній лікарняній палаті, де лікар бореться за життя, у кожній оселі, де мати плаче за своєю дитиною. Його милосердя підтримує нас над прірвою, Його сила веде нас крізь випробування, а Його любов дає нам упевненість, що навіть після найстрашнішої Голготи засяє світло Воскресіння. Він і сьогодні поспішає до нас. Він приходить до нас у цій Божественній Літургії. Він торкається нас Своїм животворчим словом Євангелія і запрошує всіх приступити до Святого Причастя, у якому хоче торкнутися нас Своїм Таїнственним Тілом і Животворчою Кров’ю, щоб наше життя перетворилося на дорогу надії на воскресіння. Дорогі брати і сестри! Молімося під час цієї Божественної Літургії, щоб Господь навідався до Свого народу. Нехай Боже милосердя буде силою України, єднає нас із Богом і дарує нам внутрішню силу, мужність та витривалість у боротьбі з ворогом. Нехай Господь допоможе нам сьогодні разом із мешканцями міста Наїна сказати: «Справді, Бог навідався до народу свого!» (пор. Лк. 7, 16). Нехай Він буде з кожним із нас і з нашим воїнством, дасть нам силу вистояти проти московського агресора - на прославу Його святого імені. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.   + Ярослав 18 жовтня 2026 року Божого,м. Дрогобич       Детальніше...

Владика Ярослав у Вільшанику: «Христос хоче бути не просто гостем у нашому домі, а його Господарем» [фото]

У середу, у храмове свято, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирські відвідини парафії преподобної Параскеви Тернавської в с. Вільшаник Самбірського деканату. З нагоди 140-ліття храму архиєрей освятив оновлену святиню та у співслужінні з духовенством очолив Архиєрейську Божественну Літургію. Детальніше...

Проповідь з нагоди свята преподобної Параскеви Тернавської та 140-ліття храму (2026)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні для вашої парафіяльної громади особливий день. Ми вшановуємо вашу небесну покровительку — преподобну Параскеву Тернавську — і водночас дякуємо Богові за 140 років освячення вашого храму. Це не просто дата в історії парафії. Це нагода озирнутися на шлях багатьох поколінь ваших односельчан, які приходили сюди зі своїми радощами й смутками, тут приймали святі Тайни, молилися за своїх рідних, просили в Бога сили у випробуваннях і дякували Йому за отримані ласки. Звідси проводжали в останню дорогу тих, хто завершував свою земну мандрівку, довіряючи їх Божому милосердю. Змінювалися покоління, історичні обставини, держави й суспільні порядки, але цей храм продовжував бути місцем зустрічі людини з Богом. І сьогодні він залишається домом молитви, віри та надії, а завтра служитиме тим, хто прийде сюди після нас. Тож закономірно, що саме в такий день ми чуємо євангельські слова Ісуса Христа про дім, збудований на скелі. Адже головне запитання полягає не лише в тому, скільки років стоїть храм, а й у тому, на чому ми будуємо власне життя, наші родини та нашу християнську громаду. Господь розповідає про двох людей, які збудували собі доми. Зовні ті доми, мабуть, мало чим відрізнялися. Обидва мали стіни й дах, обидва здавалися придатними для життя. Але прийшла повінь, ріка вдарила в них, і тоді виявилося, що між ними є принципова різниця: один був збудований на міцній основі, інший — без надійного фундаменту. Христос пояснює, що означає будувати на скелі. Він запитує: «Чому ви мене зве́те: Господи, Господи, а не робите, що я говорю?» (Лк. 6, 46). А далі каже, що той, хто приходить до Нього, слухає Його слова й виконує їх, подібний до людини, яка, будуючи дім, викопала глибоко й поклала підвалину на камінь. Зауважмо: Ісус не говорить, що достатньо лише слухати Його слова. Не каже, що вистачить називати Його Господом. Він наголошує на необхідності жити відповідно до Його науки. Адже назвати Ісуса Господом означає не просто вимовити побожне слово. Це означає визнати Його тим, кому належить провідне місце в нашому житті. Господом, якому ми довіряємо свої рішення, від якого вчимося розрізняти добро і зло, чиє слово стає мірилом наших учинків. Христос хоче бути не просто гостем у нашому домі, а його Господарем. Не лише тим, до кого ми звертаємося у хвилини небезпеки, а тим, із ким радимося щодня; не лише тим, кому молимося в храмі, а тим, чиє Євангеліє намагаємося втілювати вдома, на роботі, у стосунках із ближніми. Дорогі брати і сестри, уже п’ятий рік повномасштабної війни наша земля переживає страшні випробування. Війна, наче бурхлива ріка, вдаряє по наших домівках, родинах і серцях. Ми запитуємо себе, чи встоїть наш дім, чи вистоїть наша Україна, чи збережемо ми віру, надію та здатність любити. Ми переживаємо втрати, тривоги, розлуки, виснаження і невизначеність. І саме тепер євангельський образ двох будинків набуває для нас особливого значення. Адже буря показує те, чого не завжди видно в часи спокою. Вона виявляє, на чому насправді тримається наше життя. Апостол Павло, згадуючи духовну скелю, яка супроводжувала ізраїльський народ у пустелі, пише: «Скеля ж був Христос» (1 Кор. 10, 4). Сам Христос став для нас тією Скелею, яка витримала найстрашнішу повінь — зраду, несправедливий осуд, глум, самотність і смерть. На Страсну п’ятницю на Нього обрушилося все зло людського світу, але Він залишився вірним Отцеві, ставши, за словами апостола Павла, «слухняним аж до смерти, смерти ж — хресної» (Флп. 2, 8). А третього дня воскрес, перемігши смерть. Те, чого Христос навчає нас, Він Сам здійснив першим. Він не лише проголосив Божу волю, а й виконав її до кінця. Тому будувати на Христі означає довіряти Тому, хто Сам пройшов крізь страждання, не відступив від любові й відкрив нам дорогу до воскресіння. Але тут важливо зрозуміти ще одну річ. Христос не обіцяє, що людина, яка вірить у Бога, буде звільнена від усіх життєвих випробувань. Злива приходить на обидва будинки. І віруюча людина так само переживає хвороби, втрати, повітряні тривоги, біль розлуки й несправедливість війни. Віра — це не магічний захист від усього лихого. Вона не усуває бурі, але дає нам основу, яка допомагає вистояти серед неї. Подивімося, як війна виявляє різні фундаменти людського життя. Ми бачимо, як страх, егоїзм, жага наживи, корупція та внутрішні чвари руйнують суспільство саме тоді, коли воно потребує найбільшої єдності. Але водночас ми бачимо й інше: наших воїнів, які захищають Батьківщину; волонтерів, які віддають свій час і сили; людей, які діляться останнім із тими, хто опинився в біді; тих, хто підтримує самотніх, допомагає пораненим, молиться за полонених і не втрачає здатності співчувати. Звідки вони черпають сили? Не завжди можуть пояснити це словами, але їхнє життя свідчить: людина здатна вистояти тоді, коли має щось глибше за власний комфорт, матеріальне благополуччя чи надію лише на людські можливості. Коли має внутрішню опору, яка не зникає навіть тоді, коли зовнішні обставини стають нестерпними. Саме про таку опору говорить сьогодні Христос. Він закликає нас викопати глибоко й закласти фундамент на скелі. Що ж означає це «викопати глибоко» в наших теперішніх обставинах? Передусім — знайти час для Божого слова серед щоденного інформаційного шуму. Ми постійно стежимо за новинами, намагаємося зрозуміти, що відбувається, чого очікувати завтра. І це природно, адже доля нашої країни й наших близьких небайдужа нам. Але коли новини повністю заволодівають нашою увагою, страх і тривога можуть витіснити з серця довіру до Бога. Тому нам потрібно знову й знову відкривати Святе Письмо, прислухатися до Євангелія, дозволяти Божому слову повертати нам духовну рівновагу й нагадувати, що зло не має останнього слова. Будувати на Христі означає єднатися з Ним у молитві та Євхаристії, приймати Його дар у святих Тайнах і вчитися жити Його життям. Бо християнство — це не тільки наші переконання і не тільки добрі наміри. Це живі стосунки з Господом, які поступово змінюють нас самих і через нас — світ навколо. І саме тут ми можемо побачити зв’язок між сьогоднішнім Євангелієм і життям вашої небесної покровительки — преподобної Параскеви Тернавської. Її життєвий шлях показує, що справжній фундамент віри закладається не на очах у людей, не заради визнання чи похвали, а в тихому, щоденному послухові Богові. Почувши євангельський заклик іти за Христом, Параскева присвятила Йому своє життя, обравши молитву, піст, зречення від земних благ і служіння Богові. Вона залишила звичне життя, роздала своє майно потребуючим, відвідала святі місця й багато років провела в молитві та духовному подвизі. Її шлях не був легким і не приніс їй земної слави. Після років подвижницького життя вона повернулася на батьківщину й померла там, залишившись невідомою для людей. Її поховали, і з часом про її могилу забули. Проте Бог, який бачить приховане в людському серці, у дивовижний спосіб відкрив святість Своєї слугині. Її мощі були знайдені й прославлені, а згодом перенесені до Тернова, від назви якого походить її поширене найменування — Тернавська. Відтоді вірні різних народів звертаються до неї з молитвою, просячи її заступництва перед Господом. Преподобна Параскева будувала своє життя на Христі тоді, коли цього ніхто не бачив і не міг оцінити. Вона не шукала людської слави, бо її скарбом був сам Господь. І Бог явив, що життя, збудоване на Ньому, не зникає безслідно, навіть якщо світ про нього забуває. Її приклад промовляє і до нас. Адже не завжди ми можемо побачити плоди власної віри. Не завжди знаємо, чи оцінять наші зусилля діти, чи зрозуміють нас ближні, чи матиме успіх справа, якій присвячуємо сили. Але християнин покликаний бути вірним не тому, що завжди бачить результат, а тому, що довіряє Богові. Скільки такої непомітної вірності було в історії вашої парафії! Скільки людей упродовж 140 років молилися в цьому храмі, дбали про нього, передавали дітям віру, підтримували одне одного у важкі часи! Можливо, ми не знаємо імен усіх тих, хто закладав його підвалини, хто збирав кошти на його спорудження, хто відновлював його після випробувань, хто приходив сюди зі сльозами й надією. Але Бог знає кожного з них. Сьогоднішнє святкування — це не тільки подяка за минуле. Це також запитання до нас самих: який фундамент ми залишимо тим, хто прийде після нас? Чи передамо наступним поколінням лише будівлю, чи також живу віру? Чи навчимо дітей знати молитви, чи допоможемо їм зрозуміти, що молитва — це зустріч із Богом? Чи привчимо їх до церковних звичаїв, чи покажемо власним прикладом, що Євангеліє потрібно втілювати в щоденному житті? Бо храм може стояти багато століть, але його духовне життя продовжується через людей, які в ньому моляться і поза його стінами живуть за Христовими заповідями. Справжня спадщина християнської громади — це не лише стіни, ікони чи церковне начиння. Це віра, яка передається від серця до серця; любов, яка стає конкретним учинком; надія, яка не згасає навіть у найтемніші часи. Дорогі у Христі! Ми не знаємо, які випробування ще чекають на нашу країну, наші родини й кожного з нас. Але знаємо, на Кому можемо будувати своє життя. Христос не обіцяв нам дороги без хрестів, проте Він Сам пройшов дорогою хреста до воскресіння і запрошує нас іти за Ним. Тому не біймося праці над фундаментом власної душі. Будуймо на Христі через молитву, покаяння, участь у святих Тайнах і конкретні діла милосердя. Не дозволяймо страхові позбавити нас надії, а болю — здатності любити. Тримаймося Господа, Його Євангелія та Його Церкви. І тоді, навіть якщо життєві води битимуть у наш дім, навіть якщо зовнішні обставини змінюватимуться, а земні опори хитатимуться, ми матимемо основу, яку не зможе зруйнувати жодна буря. Бо наша остаточна надія — не в людській силі, не в матеріальних статках і не в мінливих обставинах, а в Ісусі Христі, розп’ятому й воскреслому, нашому Господі та Спасителі. Тож сьогодні, святкуючи 140-річчя вашого храму й вшановуючи преподобну Параскеву Тернавську, подякуймо Богові за всіх, хто передав нам віру, і попросімо благодаті залишатися вірними Христові в наш час. Нехай цей храм і надалі буде місцем зустрічі з Богом, школою молитви, оселею братньої любові й джерелом надії для багатьох поколінь. Преподобна мати наша Параскево, заступайся перед Господом за цю парафію, наші родини й усю Україну; випроси Божої опіки для наших воїнів, зцілення для поранених, визволення для полонених і розради для тих, хто оплакує загиблих або чекає повернення своїх рідних. Молися за справедливий мир на нашій землі та за Божу мудрість і силу для всіх, від кого залежить його утвердження. Нехай цей храм і надалі буде для багатьох поколінь домом, збудованим на Скелі – Христі, місцем молитви, надії та віри, яку батьки передаватимуть своїм дітям. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 14 жовтня 2026 року Божого,с. Вільшаник Детальніше...

Владика Ярослав на похороні о. Петра Юрдиги: «Його велич була в його тихому вмінні слухати і чути Бога» [фото]

12-13 жовтня 2026 року Божого у храмі Віри, Надії, Любові та їх матері Софії в м. Дрогобичі преосвященний владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні з єпархіальним духовенством очолив похоронні відправи, Архиєрейську Божественну Літургію та Чин Похорону блаженної пам’яті протоієрея Петра Юрдиги. Отець Петро відійшов до Господа на 62-му році життя та 34-му році священичого служіння. Попрощатися з ним прийшли рідні, працівники єпархіального управління та вірні. Детальніше...

Владика Ярослав освятив каплицю в Міжнародній реабілітаційній клініці Козявкіна у Трускавці [фото]

У четвер, 8 жовтня, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, звершив чин посвячення богослужбової каплиці в Міжнародній реабілітаційній клініці Козявкіна у м. Трускавці. В урочистостях взяли участь родина блаженної пам’яті професора Володимира Козявкіна – пані Яніна, Наталія та Ольга, лікарі й працівники клініки, а також гості.  Детальніше...