Різдвяне послання владики Ярослава (2025)

Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість,що буде радістю всього народу (Лк. 2, 10). Всесвітліші та всечесніші отці!Преподобні ченці та черниці!Дорогі в Христі брати і сестри! ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ! У ці сповнені небесного світла дні наші серця наповнюються тихою, але нездоланною радістю, бо сьогодні в історію світу знову входить Бог – наш Спаситель і Господь. Разом із пастушками, що поспішали на поклик ангельської благовісті, і з мудрецями, яких повела сяюча вифлеємська зоря, ми духовно прямуємо до вбогого вертепу, де в яслах спочиває той, хто створив небо й землю, океани й зоряні простори. Саме там, у темній печері, засяяло світло, якого жодна темрява не в силі погасити – Христос, Світло від Світла, Бог істинний від Бога істинного. Тому св. Іван Золотоустий закликає: «Нині тріумфують на небі ангели, здригається в аді ворог роду людського, на землі воскресають впалі люди, радіючи надії спасіння. Тому нехай радіє святий, бо наблизився до слави; нехай радіє грішник, бо запрошений здобути прощення; нехай надихнеться язичник, бо покликаний до життя» (Слово на Різдво Христове). Чому ж Владика Всесвіту зійшов у людську неміч? Чому Безсмертний узяв на себе нашу смертність? Чому Він прийняв образ слуги, ставши подібним до нас (Флп. 2, 7)? На ці запитання відповідає преподобний Ісаак Сирійський: «Єдина причина створення світу і пришестя Христа полягає в явленні превеликої любові Божої» (Розділи про знання, IV. 79–80). Любов завжди входить у життя іншого, поділяє його радості й скорботи. У смиренному народженні Христа відкривається велич Божої любові, яка ввійшла в людську історію, щоб узяти наші немочі та щоб ми «мали життя – щоб достоту мали» (Ів. 10, 10). Відтепер ми вже «не чужинці і не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі» (Еф. 2, 19). Різдво нагадує нам, що ми – не сироти світу, а діти Божі. Той, хто народився в убогому вертепі, зробив себе бідним, щоб збагатити нас своєю благодаттю. Він умисно обрав ясла замість палацу, щоб кожен – і простий пастух, і мудрий учений – міг наблизитися до Нього без страху й сорому. Христос прийшов не як грізний суддя, а як Дитя, беззахисне й смиренне. Він став одним із нас, щоб ніхто не міг сказати: «Бог далекий, Він мене не розуміє». Він узяв на себе наші тягарі, щоб звільнити нас від рабства гріха й відкрити шлях до нового, благодатного життя. Різдво Христове – це не тільки світлий спогад про подію далекої давнини. Це Божий заклик до внутрішнього оновлення. Христос народжується не лише у Вифлеємі – Він прагне народитися в кожному людському серці. Тому це свято втрачає сенс, якщо ми не прагнемо стати новими людьми. Господь чекає, щоб і ми прямували до Нього всім серцем. Бути з Христом означає любити Його і виконувати Його заповіді, дозволяючи народитися в собі новій людині. Лише той, хто впускає Христа у свою душу, здатний приносити плоди миру й любові, служити ближньому, бути справжньою опорою для Церкви, для своєї родини й Батьківщини. Серце, яке стало яслами для Богонемовляти, перетворюється на живий світильник, що просвічує темряву цього непевного й тривожного світу. Щороку під час Різдвяних свят знову і знову лунає ангельське славослів'я: «Слава на висотах Богу й на землі мир людям Його вподобання» (Лк. 2, 14). Але у відповідь ми спостерігаємо замість миру – війну. Бо там, де гасне світло Євангелія, постає морок ненависті, неправди й зневіри. А де приходить Христос, – путь, істина і життя (пор. Ів. 14, 6), – там воскресає надія, там зігрівається любов, там розгоряється світло, яке веде до спасіння. Світ навколо нас змінюється залежно від того, що відбувається в нашій душі: наскільки чисте наше серце, міцна наша віра, сильна наша любов. Бо, за словом апостола Якова, «плід праведності сіється в мирі тим, хто мир чинить» (Як. 3, 18). Мир починається всередині людини – у чистоті серця, у твердості віри, у здатності чинити добро. Плід праведності виростає там, де люди сіють мир. Тому сьогодні, як ніколи, Господь очікує від нас діл милосердя: простягнімо руку до самотніх, підбадьорімо зневірених, підтримаймо слабких, огорнімо турботою хворих, не проходімо повз тих, кому важко. Кожен наш добрий вчинок – це наш дар, наш «ладан і золото» для новонародженого Христа. Наша країна сьогодні переживає період суворих випробувань воєнним лихоліттям. Підтримкою та опорою нехай буде для нас Христова віра, в якій упродовж століть знаходили втіху наші предки. У євангельських оповіданнях ангели чотири рази говорять людям: «Не бійся!». Небесні посланці так звертаються спочатку до праведного Захарії, батька Івана Хрестителя (Лк. 1, 13), потім до Пречистої Діви Марії (Лк. 1, 30), праведного Йосифа Обручника (Мт. 1, 20) і, нарешті, до вифлеємських пастирів (Лк. 2, 10). «Не бійся!» – лунає і для нас сьогодні. Господь знає людську неміч, знає, як легко серце охоплює страх, як часто сумління паралізує зневіра. Але Різдво – це торжество перемоги Божої любові над усім, що нас лякає. «Коли Бог за нас, хто проти нас?» – каже апостол Павло (Рим. 8, 31). У цьому запевненні ми черпаємо мужність долати всі виклики і випробування, які трапляються на нашому шляху. Дорогі в Христі! Пам'ятаючи слова апостола: «За все дякуйте: така бо воля Божа щодо вас у Христі Ісусі» (I Сол. 5, 18), ми прощаємося із 2025 роком і з надією вступаємо у новий 2026 рік. Це рік, коли ми відзначатимемо важливі річниці: 430-річчя Берестейської унії, яка, відновивши церковну єдність, стала важливим елементом української ідентичності; 80-річчя сумнозвісного Львівського псевдособору, який намагався знищити УГКЦ, нагадуючи про ціну релігійної свободи та стійкість віри; 35-річчя відновлення незалежності України, яке є нагодою переосмислити важливість бути господарями на своїй землі та усвідомити, що свобода потребує постійного захисту. Ці та інші річниці – не просто дати в календарі, а віхи пам'яті, що формують нашу ідентичність і визначають напрямок руху вперед. Вони нагадують: історія не є минулим – вона живе в нас і формує наше майбутнє. Ми несемо досвід випробувань, але й незламну віру в перемогу справедливості.   Улюблені в Господі! Прийміть сердечні вітання з великим святом Різдва Христового та Новим 2026 роком Божим! Нехай ці привітання долинуть до кожної родини й до кожного дому; до захисників і захисниць нашої Батьківщини. Нехай новонароджений Спаситель наповнить ваші серця миром, дарує вам духовну радість, терпеливість і відвагу, зцілить ваші душевні й тілесні рани, зміцнить у надії на вічне життя. Хоч би де ви тепер перебували – у своїй домівці чи на чужині, у тилу чи на передовій, серед родини чи на самоті – Христос прийшов задля вас і до вас. Він поруч. Він благословляє й огортає кожного з вас своєю любов'ю. Нехай ваші серця стануть яслами, готовими прийняти Богонемовля Ісуса, а добрі діла будуть дорогоцінними дарами, які ви завжди готові принести Йому. Пам’ятайте, що сьогодні нашої особливої турботи потребують воїни, які мужньо захищають нашу Батьківщину. Уникайте байдужості й чиніть діла милосердя, поспішаючи до хворих, одиноких і всіх, кому потрібна ваша підтримка. Нехай Вифлеємська зоря осяює ваші життєві шляхи, провадячи вас до Христа, який є нашим Спасителем і Господом. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ! + Ярослав (Приріз),Єпископ Самбірсько-Дрогобицький Дано в Дрогобичі,при Катедральному соборі Пресвятої Трійці,у празник Святого Миколая, архиєпископа Мир Лікійських, чудотворця,6 грудня 2025 року Божого Детальніше...

Владика Ярослав здійснив освячення оновленого храму Різдва Пресвятої Богородиці у с. Соколя на Мостищині [фото]

14 грудня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирський візит у с. Соколя Мостиського деканату, де з нагоди освячення оновленого храму Різдва Пресвятої Богородиці очолив Архиєрейську Божественну Літургію. Детальніше...

Проповідь на неділю святих Праотців (2025)

  Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому Євангелії Ісус Христос розповідає притчу про запрошених на бенкет. Таким чином Господь вже вкотре порівнює Царство Боже з бенкетом – святкуванням! Це Царство – завжди велика і радісна подія. Ніколи воно не прирівнюється до чогось сумного, нудного чи нецікавого. Царство Боже означає повноту життя, радість, мир і любов цілісної людини. Притчу про запрошених на бенкет Христос розповідає, ніби відповідаючи одному юдеєві, який промовив: «Щасливий той, хто їстиме хліб у Царстві Божім» (пор. Лк.14, 15). Цей чоловік, як і кожний ізраїльтянин того часу, мав традиційне юдейське уявлення про месіанський прихід і про Боже Царство. Він, як і кожний правовірний єврей, не міг собі навіть уявити, що до Небесного Царства ввійдуть навернені грішники і погани. Господь запрошує нас прийняти Добру Новину про споконвічний Божий план щодо життя вічного, який був висловлений через Господа нашого Ісуса Христа. Першими посланцями чи слугами, котрі були послані скликати людей на бенкет, були старозавітні пророки, ті мужі, яких покликав Бог промовляти до людей: «Так сказав Господь». Гостями, яких запросили першими прийти на весільний бенкет Сина Божого, були люди Ізраїлю. Коли ж вони не прийняли запрошення, Бог послав нових посланців – апостолів і перших місіонерів, які понесли це запрошення не тільки до ізраїльтян, а й до кожної людини. Тепер усі люди є покликаними прийти на бенкет спасіння Божого Сина. Небесний Отець любить кожну людину, яка носить Його Образ у своїй душі. Він бажає бачити поряд себе всіх людей. Всі ми є запрошені до вічної радості в Небесному Царстві. Християнське життя починається з запрошення від Господа – приходьте! Тепер ми у Христі маємо сміливість прийти, наблизитися до Бога, нашого Небесного Отця. Ми маємо особливу нагоду прийти до Нього під час передріздвяного посту, коли приготовляємось святкувати Воплочення Божого Сина. Бог приходить до нас у Різдві, щоб ми могли прийти до Нього у таїнствах спасіння. Він поширює на нас те саме запрошення, яке Він сказав Закхеєві: «Притьмом злізай, бо я сьогодні маю бути в твоїм домі» (пор. Лк. 19,5). Він хоче прийти, щоб замешкати в нас. Трудність полягає у тому, що наше життя – це лабіринт різних запрошень. Нас часто запрошують у різні місця. Нажаль, часто ми не маємо відчуття того, що головне у житті, не маємо здатності вибирати те, що є правильним, і тому ми не раз приймаємо неправильні запрошення, робимо помилкові рішення. Так ми пропускаємо бенкет, повноту життя у Христі, і женемось за скороминучими благами цього світу. Коли Ісус промовляє до нас: «Прийдіть», Він знає, наскільки сильно ми бажаємо справжнього миру і сенсу в житті. Він знає, як багато всього нас розчаровує. Він знає рутину нашого життя, як часто ми знеохочені. Він знає, що означає прожити половину життя і зрозуміти, що ти не досяг усього, чого бажав досягнути в цьому житті для спасіння і життя вічного. Він знає, що означає тривожитись, страдати… Він знає як усі ці почуття впливають на нас і тому запрошує нас прийти до Нього. «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас» (пор. Мт.11,28). Сьогоднішня євангельська благовість промовляє до кожного з нас – ти запрошений! Ми запрошені до Божого Царства, до вічної слави, до спілкування з Богом. Ми запрошені сидіти за столом з нашим Господом. У Священному Писанні читаємо: «Блаженні запрошені на вечерю Агнця» (пор. Од. 19, 9). Сам Бог Отець через свого Єдинородного Сина Господа нашого Ісуса Христа запрошує нас до Царства Божого. Запрошення це – персональне, звернене до кожного особисто. Воно потребує відповіді. Кожен, навіть й подумки, має сказати: «Так, Господи». Ця відповідь передбачає не лише слова, але й дії. Зокрема, це передбачає іти за Ісусом, слухати Його Слово, зберігати Його Заповіді, жити повнотою святих Тайн та свідчити про Його любов у повсякденному житті. Наступна думка, на яку сьогодні хотілося б звернути увагу це слова: «Ідіть, усе готове!» (Лк.14,17). Не завтра, але вже сьогодні все є готове. «Ось тепер - час сприятливий, ось тепер - день спасіння», – читаємо у святого апостола Павла у посланні до Коринтян (пор. ІІ Кор 6,2). На означення бенкету у цій притчі є вжите слово δεῖπνον, яке означає основну їжу дня – вечерю, яка споживалася ближче до вечора. Це слово є важливим, бо воно говорить нам про те, які стосунки Ісус хоче мати з нами, коли ми прийдемо до Нього. Східні народи споживали трапезу тричі на день. Сніданок полягав у невеликому сухарику хліба з вином. Обід був маленькою перекускою посеред дороги або серед поля. Вечеря ж була головною трапезою дня: люди могли дозволити собі довго сидіти за столом, бо вся робота вже була зроблена, і вони не поспішали, багато розмовляли між собою. Тому той факт, що Ісус запрошує нас на бенкет-вечерю, описує тісний, довготривалий, особистий стосунок, який Бог хоче встановити з кожним з нас. Бенкет чи вечеря, про які нам розповідає Христос у сьогоднішній притчі, є нічим іншим як Євхаристією – Трапезою, у якій ми запрошені брати участь на кожній літургії. Євхаристійне богослужіння є передсмаком Месіанського бенкету, коли ми сядемо вечеряти з Господом в Небесному Царстві. Це означає, що кожного разу, коли ми приходимо на небесний бенкет Євхаристії, щоб отримати Найсвятіше Тіло і Кров нашого Господа, ми споглядаємо вперед, на Друге Пришестя – Парусію. Іншими словами, Євхаристія – є передсмаком і передчуттям Бенкету в небі, який все ще має відбутися. Отож коли людина отримує Святі Тайни – Пресвяту Євхаристію – тепер, то, водночас, отримує обіцянку сопричастя з Христом у майбутньому віці. Так як Ісус сказав своїм учням: “Я завіщаю вам Царство, як мені завіщав Отець мій, щоб їли й пили за столом у моїм Царстві” (пор. Лк. 22,29-30). Сьогоднішній недільний день, який у традиції Церкви називається Днем Господнім – особливим днем для Євхаристії, не є простою дниною нашого життя. Сьогодні є той єдиний день, коли ми маємо привілей прийти до Господа і бути причасником богослужіння. Бог нам служить. Єдиний час, коли ми маємо нагоду, це – теперішній момент. Все, що людина має, це – “сьогодні”, бо “вчора” вже немає, адже вчорашній день минув, а “завтра” для нас може й не настати. Суд для нас не буде тільки наприкінці світу. Він може відбутися будь-коли, бо будь-якого дня ми можемо померти – переставитися і постати перед нашим Господом. Парусія – прихід не є лише наприкінці світу, він вже почався і триває. «Коли мені треба каятися», – запитав хтось одного старця, а той йому відповів: «В останній день твого життя». «Але я не знаю, який день буде мій останній», - відповів співбесідник. «Тоді кайся щодня», – сказав монах. Ми не можемо вибирати, як чи коли помремо. Ми можемо лише вирішувати, як ми будемо жити зараз – сьогодні. Теперішнє є тією точкою, коли час торкається вічності. Мета часу – дати нам можливість прийти до Бога, щоб відповісти на Його запрошення, на бенкет. Однак маємо пам’ятати, що прихід є тільки початком. Людина має прийти до Христа, щоб Його пізнати. Після цього вона мусить йти далі, несучи свідчення про Нього. Отримавши нове життя в Христі, ми покликані нести його іншим. Ми стаємо слугами, про яких згадується у сьогоднішньому Євангелії: «Іди що скоріш на майдани й вулиці міста й приведи сюди вбогих, калік, сліпих, кульгавих… Піди на шляхи та огорожі й наполягай увійти, щоб дім мій наповнився» (пор. Лк.14,21- 23). Господь хоче, щоб Його дім був наповнений і щоб усі Його діти були з Ним. У цьому є і завжди було і буде завдання Церкви – іти на дороги й узбіччя, проголошуючи запрошення на Господній бенкет, доносячи його до кожного, щоб наповнився Божий дім. Це – велике бажання нашого Господа! Дорогі у Христі брати і сестри, сьогодні святкуючи оновлення вашого храму, це добра нагода подякувати Богові за ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали, а також скласти подяку всім, хто впродовж цього періоду підтримував і надалі підтримує наші зусилля в розбудові церковного життя. Усе, що за благодаттю Божою вам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові. Люди завжди будуть потребувати Бога, навіть в епоху, коли у світі панує науковий прогрес, технологія і глобалізація: Бога, Який відкрив Себе нам в Ісусі Христі і єднає нас у Вселенській Церкві, щоб ми з Ним і через Нього навчалися правдивого життя, щоб ми зберігали й утілювали критерії справжньої людяності. Улюблені молільники! Ця неділя також називається неділею Праотців. Вона звіщає нам, що завершується час приготування до Різдва, добігає кінця Різдвяний піст, не біймося прийняти Боже запрошення, бо не людина готує Різдво, а Господь, наш Небесний Отець! Відкладімо всі інші запрошення у житті, а відкликнімось на Господній заклик і будьмо учасниками Господньої Вечері. Молімося, щоб кожний з нас побачив красу Господньої трапези і вже сьогодні зазнавав радості від спілкування з Богом. Нехай у цей передріздвяний час благодатна близькість Бога наповнює Ваше життєве покликання освяченими орієнтирами та милостивою Божою підтримкою у служінні Богові й своєму народові. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.   + Ярослав 14 грудня 2025 року Божого,с. Соколя     Детальніше...

Владика Ярослав у м. Борислав: Непорочно Зачата постає перед нами як Заступниця, що розуміє наш біль [фото]

9 грудня, у свято Непорочного Зачаття святою Анною Пресвятої Богородиці, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирські відвідини парафії св. Анни м. Борислава Бориславського деканату. У співслужінні о. Романа Василіва, декана Бориславського, о. Романа Андрійовського, протосинкела єпархії, та священнослужителів деканату, єпископ відслужив Архиєрейську Літургію. Детальніше...

Проповідь на Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці св. Анною (2025)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє свято Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці святою Анною являє собою один із найбільш виняткових і глибоких моментів в історії спасіння, який нагадує нам, про випереджаючу й всепереможну Божу любов. У цьому святі ми пригадуємо дві великі істини нашої віри: реальність первородного гріха і велич переможної Христової благодаті, яка найвищим чином об’явилася в особі Пресвятої Богородиці, непорочно зачатої святою Анною. Саме в Пречистій Діві ми бачимо, що Божий задум – сильніший за людську слабкість, а Господня благодать є завжди на крок попереду наслідків гріха. Її Непорочне Зачаття – не ізольований привілей, а необхідна умова для Воплочення Слова Божого, що підкреслює абсолютну святість Того, Хто мав народитися. Бог у Своїй вічній любові вибрав людину – і вибрав її у Своєму Синові «перед заснуванням світу» (Еф. 1,4). Цей вибір не випадковий жест, а предвічний задум любові, у якому людина покликана стати учасником Божого життя (theosis), жити в Його світлі й правді, наповнена обожествляючою благодаттю. Проте людина відповіла на цей дар своїм «ні». У книзі Буття читаємо про цей акт гордині, коли людина прийняла спокусу диявола: бути богом без Бога; самостійно визначати добро і зло. Це був рух від теоцентричності до егоцентричності. У цьому «ні» народилася перша відчуженість та дистанція між людиною і Творцем, що проявилася у страху, у звинуваченні і в небажанні стати у правді перед Господом (пор. Бут. 3, 10-12). Людина, хоч і втрачає через гріхопадіння істинне пізнання Бога, все ж не перестає шукати Того, Хто є началом усього буття. Саме про такий пошук апостол Павло говорить мешканцям Афін: «Мужі-атеняни… Я знайшов жертовник, на якому було написано: Невідомому богові. Те, отже, чому ви, не відаючи його, покланяєтесь, те я вам звіщаю» (Ді. 17, 22-23). Перший симптом гріха – небажання поглянути на себе, на своє серце, на свої провини – залишається суттю гріха і сьогодні. Гріх розриває внутрішню гармонію, віддаляє нас від Бога і закриває очі на правду. Але Господь не залишає людину в її падінні. Він першим робить крок назустріч, промовляючи те вічне й сповнене любові питання: «Адаме, де ти?» (Бут. 3, 9). Це запрошення до примирення й покаяння. Бог терпеливо долає дистанцію, створену нашим гріхом, очікуючи нашої відповіді. Крім цього, гріх прародичів піднімає питання зла. Якщо Бог, Який є абсолютним Добром, створив усе добрим – то звідки походить зло? Перші сторінки Священного Писання (Бут. 1-3) пояснюють: зло народжується зі зловживання свободою та вибором сотвореної істоти упалих ангелів, а опісля людини. Проте у Своєму всемогутньому милосерді Бог не дозволяє злу мати останнє слово. Уже в раю лунає велика обітниця спасіння – Протоєвангеліє: «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою, і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп’ястися йому в п’яту» (Бут. 3, 15). Це слово – джерело незламної надії, яке вказує, що через Потомство Жінки – Христа Спасителя – відбудеться остаточна перемога над злом, дияволом і смертю. Церковна традиція завжди бачила в цій Жінці Пресвяту Богородицю – нову Єву, яка своїм послухом відновила те, що втратила перша Єва своїм непослухом, і стане матір’ю всіх відкуплених Божим Сином. З огляду на місію Богоматеринства вона була захороненою від загальної спадщини людського роду — первородного гріха, та ним породженого зла. В цьому є суть Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці: таємниці Божої благодаті, яка огортає її від першої миті буття. Щоб Син Божий міг прийняти людську природу для нашого спасіння, Отець готує для Нього Матір – ту, яка мала бути неторкнутою тінню гріха. Апостол Павло нагадує, що Бог вибрав нас «бути святими й непорочними перед Ним у любові» (Еф. 1,4). У Діві Марії цей задум здійснився унікальним чином. Непорочне Зачаття як догмат Католицької Церкви, урочисто проголошений папою Пієм IX у 1854 році буллою Ineffabilis Deus, означає, що Пресвята Діва Марія від першої хвилини Свого зачаття була збережена від усякої плями первородного гріха, єдиною благодаттю й привілеєм Всемогутнього Бога, задля заслуг Ісуса Христа, Спасителя людського роду. Цей дар, ця Божа благодать, якої удостоїлася Богородиця у самому своєму зачатті, був даний для Неї з огляду на Її покликання, на Її особливу місію в цьому світі. Вона мала стати Матір’ю Сина Божого, і тому Господь Бог від сотворення світу передбачив і зберіг для Неї цю особливу благодать, прихильність, ласку. Часами цей Божий дар, який Вона отримала, називають «привілеєм», мовляв, Вона отримала щось таке особливе, неповторне, унікальне з-поміж усіх людей на світі. Ця ласка Божа, яку Вона отримала, є справді особливою і неповторною: «Ти — єдина з людського роду від гріха первородного не була очищена, але наперед захоронена», — молимося ми в наших літургійних текстах. Вітання архангела Гавреїла: «Радуйся, Благодатна, Господь з Тобою!» (Лк. 1,28) відкриває правду, що благодать випередила Її народження і зробила Її Всесвятою. Благодать – не просто дар, а участь у Божому житті, світло, яке відкриває людське серце для того, щоб прийняти і вмістити Бога. Народження Марії, дане праведним Йоакиму та Анні після довгих років віри й терпеливості, стає моментом, коли Господь готує «Храм» для Свого Сина. Їхня тиха, але незламна надія, попри бездітність, що тому часі родина вважалася не благодатною, перетворюється на місце Божого дива. Коли Марія відповідає: «Ось я слугиня Господня, нехай мені станеться по твоєму слову» (Лк. 1,38), Вона явить досконалу свободу – свободу від гордині, від страху, від замкненості на собі. Її «так» стає протилежністю до «ні» першої Єви й відкриває шлях нашому спасінню. Непорочно Зачата, Вона є образом Церкви і прообразом кожного віруючого: тим, ким ми покликані стати через діяння Христової благодаті – святими й непорочними. Марія доводить, що людська природа, торкнута Богом, може бути відновлена й освячена у своїй повноті. Сьогоднішнє свято утверджує нас у цій істині, яка є основою нашої віри: Божа благодать завжди випереджає темряву і завжди її перемагає. У часи, коли світ здригається від тривог, глибокого страждання і жорстокої війни, покликання Діви Марії нагадує, що навіть тінь первородного гріха, цей спадок людської недосконалості, не здатна зруйнувати досконалий Божий задум любові та спасіння. Її Непорочне Зачаття – це перший, сяючий промінь, що провіщає остаточну перемогу Христа і Його благовісті. Саме тому це свято лунає так особливо і так близько у наш непростий час. Коли війна руйнує домівки, коли сім’ї живуть у вимушених переїздах і розлуках, коли економічна скрута тисне на плечі нашого народу, Непорочно Зачата постає перед нами як Заступниця, що розуміє наш біль. Вона, що знала біль і страх втечі до Єгипту, близька до кожної матері, яка сьогодні рятує своїх дітей від небезпеки; Вона, чию душу, як пророчив старець Симеон, пронизав меч, глибоко розуміє тих, хто оплакує втрати своїх полеглих героїв. Її непорочність не є віддаленою досконалістю – навпаки, вона є яскравим свідченням того, що зло, у його найрізноманітніших проявах, не має і не матиме останнього слова. Церква не випадково проголосила цей догмат у 1854 році, коли Європа жила в тривогах і революціях. Папа Пій IX утвердив догмат Непорочного Зачаття як знак надії, як орієнтир того, що Божа дія не припиняється навіть посеред найбільшого історичного хаосу. І сьогодні, коли технології підміняють справжню реальність, а холодна байдужість роз’їдає людські серця, ця істина лунає ще виразніше. Первородний гріх проявляється не лише у великому гніві чи жадобі влади, а й у тихій, нищівній байдужості до страждання ближнього. Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє свято нагадує нам про наше особисте покликання до обожествлення – до теозису. Через Таїнство Хрещення ми були очищені від первородного гріха, через Таїнство Покаяння – піднесені з наших щоденних гріхів, а через Євхаристію – єднаємося з нашим Спасителем Христом. Пресвята Богородиця супроводжує нас у цьому постійному духовному русі. Вона, що вмістила незбагненного Бога у Своєму лоні, навчає нас вміщати Його у серці – у прощенні тих, хто нас образив, у щоденному служінні ближньому, у витривалій молитві за нашу перемогу і справедливий мир. Кожен воїн світла і добра, волонтер, медик, капелан – це люди, які промовляють Богу своє щоденне «Так» і несуть світло любові та жертовності туди, де воно здається абсолютно неможливим. Тому сьогоднішнє свято всім нам пригадує, що маємо в собі безцінний, нетлінний скарб – Божий образ, який нам необхідно пильно охороняти від зіпсуття через гріх. Воно нас також вчить, що Бог постійно провадить нас, і навіть тоді, коли нам є найважче, Він нас не забуває і не полишає. Довіра до Бога і витривалість у збереженні праведності врешті-решт спричинить те, що Бог навідається до нашого життя, повністю перемінить його і відновить у нас усе святе, чисте і непорочне. Заради цієї великої мети варто жити і заради цього варто змагатися цілим своїм життям. Тож нехай благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 09 грудня 2025 року Божого,м. Борислав Детальніше...

Владика Ярослав очолив святкування у с. Дмитровичі з нагоди 370-річчя храму св. Миколая Чудотворця [фото]

06 грудня, у свято Святого Миколая Мирлікійського, Чудотворця, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, з нагоди 370-річчя храму св. Миколая здійснив душпастирські відвідини парафії с. Дмитровичі Судовишнянського деканату. У співслужінні о. Романа Шльомського, адміністратора парафії, о. Романа Андрійовського, протосинкела єпархії та священнослужителів деканату єпископ відслужив Архиєрейську Літургію. Детальніше...

Проповідь у день святого Миколая Мирлікійського, Чудотворця (2025)

  Слава Ісусу Христу.Дорогі у Христі брати і сестри. Посеред великого числа святих в мозаїці свят церковного року християни з особливою увагою вшановують святого Миколая Мирлікійського, Чудотворця. Цьому Божому угоднику Церква у богослужіннях віддає особливу прославу 6 грудня та 9 травня, а також кожного четверга тижня, оспівуючи його велику любов до Бога та ближніх, називаючи його правилом віри, взірцем лагідності та великим заступником вірних. Із життя святого Миколая знаємо, що він народився близько 270 року Божого в місті Патарі, в Лікії, південно – західній області Малої Азії (сьогодні територія Туреччини). Юний Миколай, будучи даром у відповідь на невтомні молитви своїх благочестивих батьків Теофана та Нонни, які пообіцяли Богу посвятити свою дитину Йому на служіння, виховувався в особливих духовних обставинах. Його віруючі батьки зуміли передати сину свою глибоку любов до Бога та людей. Вони прищеплювали йому всі християнські чесноти, оберігаючи його душу від руйнівного впливу цього світу. Це допомогло йому вже в юнацькому віці стати досить зрілою духовною людиною. Про це красномовно свідчить його житіє, в якому говориться: «Будучи юнаком, він виявляв схильність до строгого стримування та усамітненого життя, віддалявся від світських забав та розваг, часто відвідував храми Божі і з любов’ю вивчав Святе Письмо під керівництвом свого родича Миколая, єпископа Патарського». Тому про юного св. Миколая справедливо стверджується: «Служачи Господу, юнак горів духом, а досвідченістю у питаннях віри був подібний духовному старцю, чим викликав подив та глибоку повагу вірних». Родина святого Миколая була досить заможною, проте багатства не стали перепоною для живої віри, правдивої побожності та доброго християнського виховання. Саме тому молодого юнака, який після смерті своїх батьків успадкував великий маєток, не манили матеріальні блага. Він радо ділився ними із потребуючими. Ціле своє життя святий Миколай відзначався євангельськими чеснотами сильної віри, гарячої любові до Бога та ближніх, особливо милосердям до вбогих, хворих, немічних та опущених. Недарма його ще за життя називали батьком сиріт, вдів і бідних. В образі святого Миколая бачимо правдиву поставу справжньої милостині: він не чекав, щоб вбогі приходили до нього, прохаючи про допомогу, а сам шукав їх з метою допомогти. Робив він це часто таємно, визначаючись великою скромністю, пам’ятаючи повчання Христа: «Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить права: щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (пор. Мт. 6, 3-4). Часто на іконах святого Миколая зображають зі святим Євангелієм в руках, і це невипадково. Життя та служіння цього Божого угодника стали живим свідченням сповнення євангельських блаженств, котрі є суттю всієї Христової Благовісті, до яких впроваджує нас сьогоднішнє євангельське читання. Тому в тропарі празника св. Миколая співаємо: «Христове Євангеліє, преподобний, сповнивши, положив ти душу за людей твоїх...”. З життєпису святого угодника Миколая бачимо, що любов та милосердя до ближнього – це не прояв якоїсь слабкості та дріб’язкових сентиментів, а постава зрілої та відважної людини. Відомо, що святий Миколай був ревним захисником Божої правди, коли державою ширилося єретичне вчення Арія, який спотворив віру Церкви в божество Христа. Відомо, що він як архієрей брав участь у І Вселенському Соборі в Нікеї в 325 році, де рішуче виступав проти аріанства. Переставився св. Миколай близько 345 року. Господь після смерті прославив його мощі даром творення чудес, і Церква величає його великим чудотворцем. Чудесні прояви його заступництва стали причиною поширення ще більшої слави про нього. Святого Миколая вшановують християни по всьому світі з особливою повагою. Наприклад, у Франції та Німеччині є понад дві тисячі, а в Англії близько чотирьохсот храмів, названих на честь святого Миколая. В Україні храми з його іменем споруджували майже від самих початків запровадження християнства. Одним із перших храмів, побудованих рівноапостольною княгинею Ольгою у Києві, був саме Свято-Миколаївський храм. Його спорудили над могилою князя Аскольда, першого київського князя – християнина, якого у хрещенні назвали Миколаєм. У другій половині ХІ століття під загрозою нападу мусульман, які захопили Малу Азію, італійські купці, вважаючи святого Миколая великим покровителем й опікуном мореплавців, викрали мощі святого і перенесли їх у 1087 році до міста Барі на півдні Італії. З цим історичним фактом пов’язане свято, яке майже від часу його установлення існувало в нашій українській Церкві. Таким чином святий Миколай служив і служить символом єднання східних і західних християн. Святкові богослужіння вдало розкривають суть служіння св. Миколая. На Утрені цього свята співаємо такі слова: «Зійшовшись, звеличаймо: хворі – лікаря; ті, що в бідах – рятівника; грішні – заступника; бідні – скарб, терплячі – потішителя, подорожні – супутника, плаваючі – керівника, і всіх всюди радо випереджаючого». А тропар празника звіщає нам, що св. Миколай є правилом віри і образом лагідності, тобто він є зразком правдивої, а не примарної віри у Христа, а також зразком правдивої, а не вдаваної лагідності. Святитель став правилом віри, бо не нехтував постановами чи заповідями, що випливають із віри, а практикував віру в повсякденному житті. Також цей Божий угодник був образом лагідності, бо не дозволяв собі залишатися байдужим до людського горя. Образ святого Миколая – це живий приклад для наслідування. Це – взірець того, як належить поступати нам у нашому повсякденні. Часто і ми мусимо оглянутися довкола, щоб побачити тих, хто потребує помочі та розради у життєвих труднощах. Довкола нас так багато людей, зранених розпачем невдач і сповнених болем відкинення та самотності. Християнин покликаний до дару променіти любов’ю до кожного потребуючого, допомагаючи йому відродити в собі гідність людини за образом і подобою Божою. Доброчинність чи милостиня – це не одноразова допомога чи якась звичка, а велика чеснота, стан душі, порив чистого серця, яке в кожній людині вміє побачити образ Христа. Лише глибоко воцерковлену, практикуючу у вірі людину можемо назвати милостивим доброчинцем. Духом сьогоднішнього свята повинні бути перейняті всі ми – християни, ті, хто покликаний до побудови суспільного ладу, в якому має домінувати не авторитарні сили та корупція, а справедливість і солідарність з тими, хто потребує оборони та захисту. Стараймося, щоб і наші парафії ставали щораз більше спільнотами осіб, сповнених правдивою християнською любов’ю та взаємопорозумінням, а не анонімною та ізольованою групкою людей. Нам ще так багато слід попрацювати, щоб у нас якнайбільше було таких родин, в яких плекалися б правдиві християнські чесноти любові до Бога та ближніх, звідки б також виростали нові угодники Божі. Свято Миколая, що є особливо радісним для дітей, відкриває перед ними важливу правду, що кожна людина – Божа дитина, котра постійно одержує від свого Небесного Отця чимало благ - як небесних, так і земних. Тому ми молимося на Божественній Літургії під час заамвонної молитви: «Бо всяке добре даяння і всякий звершений дар з висоти є, сходячи від Тебе, Отця світла». Особа, котра є відкрита на такий «дар з висоти», вміє ділитися ним з іншими. Така людина не зневірюється, не знеохочується, але молиться, працює та надіється на Божу поміч, завжди є на стороні правди та справедливості. І таких людей ми потребуємо у всіх ділянках нашого суспільного життя: чи то церковного та громадського, чи культурно–мистецького тощо. Дорогі брати і сестри! Сьогодні святкуючи 370 літній ювілейний вашого оновленого храму, це добра нагода подякувати Богові за ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали, а також скласти дяку всім, хто впродовж цього періоду підтримував і надалі підтримує наші зусилля в розбудові церковного життя. Скільки всього цей храм пережив за ці років! Різні зайди приходили і відходили, але храм залишається, щоразу постаючи після руйнувань. Це майже чотири століття благовісті доброї новини Євангелія про Божу любов до нас. Рівно ж хотілося б, щоб ювілей вашого храму став нагодою для кращого пізнання нашої церковної традиції, спонукою для поглиблення віри, дбайливого передавання її прийдешнім поколінням та мужнього її свідчення у світі, у якому, на жаль, зустрічаємо нові загрозливі тенденції, які, якщо на них належним чином не реагувати, можуть привести до чергової морально-духовної катастрофи – не меншою від тієї, яку світ пережив у ХХ ст. у вигляді комуністичного і нацистського режимів. Люди завжди будуть потребувати Бога, навіть в епоху, коли у світі панує науковий прогрес, технологія і глобалізація: Бога, Який відкрив Себе нам в Ісусі Христі і єднає нас у Вселенській Церкві, щоб ми з Ним і через Нього навчалися правдивого життя, щоб ми зберігали й утілювали критерії справжньої людяності. Улюблені молільники, ваші предки обрали своїм покровителем святого Миколая, ім’я якого означає «переможець народу». Цей святий сьогодні каже нам, що саме сила Божої любові приносить перемогу Божому народові. В ці непрості часи з вірою і надією поручаймося заступництву угодника Божого Миколая Чудотворця, щоби Господь не переставав прихиляти милість до нашого народу, зміцнюючи нас в істинній вірі, захищаючи перед всякою ворожою силою. Бо ми бачимо, що ворог нашого народу мобілізую всі свої ресурси: земні, людські, військові, завдаючи нам надзвичайного болю. Але ми уповаємо не на людські сили, але на Божу поміч, на Божу благодать. І віримо, що той, хто довіряє Божому провидінню, хто намагається жити і живе в Божій любові, є непереможений. Нехай Господь за молитвами угодника Божого, святого отця Миколая, береже нашу батьківщину Україну. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.   + Ярослав 06 грудня 2025 року Божого,с. Дмитровичі     Детальніше...

Владика Ярослав привітав захисників і захисниць та волонтерів з Днем Збройних Сил України та Міжнародним Днем Волонтера [фото]

05 грудня, напередодні Дня Збройних Сил України та у Міжнародний день волонтера, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у Дрогобицькій РВА привітав військових та волонтерів. Детальніше...

В Самбірсько-Дрогобицькій Єпархії тривають традиційні канонічні візитації

Наприкінці року в Самбірсько-Дрогобицькій Єпархії традиційно відбуваються планові канонічні візитації парафій, які є важливою складовою церковного життя. Архиєрей у супроводі представників єпархіального управління відвідує різні деканати, здійснюючи комплексне ознайомлення з душпастирською діяльністю на місцях. Детальніше...

Владика Ярослав на похороні о. протодиякона Миколая Рика: Отець-диякон Миколай у своїй щоденній дияконії був уважним до кожного людського болю і до кожної людини [фото]

01 грудня у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні численного духовенства відслужив заупокійну Божественну Літургію та чин похорону за покійним о. протодияконом Миколаєм Риком, який відійшов до вічності 28 листопада 2025 року Божого. Напередодні владика разом зі священиками помолився панахиду в домі покійного у с. Лішня, а в неділю очолив священичий парастас у Катедральному соборі Пресвятої Трійці. Детальніше...