SDE
Публікації за темою: Ярослав (Приріз)

Під час прощі в Грушеві молитовно згадали 35-у річницю виходу УГКЦ з підпілля [фото]

20 травня 2024
19 травня, у Неділю Жінок-Мироносиць, відбулась загальноєпархіальна проща до відпустового місця в с. Грушів на Дрогобиччині, де Пресвята Богородиця прославилась у чудотворній іконі. Значна частина паломників вдосвіта вирушили пішою прощею від Катедрального храму Пресвятої Трійці у Дрогобичі. Під час паломництва вірні мали нагоду приступити до таїнства сповіді та взяти участь в молитві, яку провадили семінаристи Дрогобицької духовної семінарії. Детальніше...

Проповідь на Неділю мироносиць (2024)

20 травня 2024
Христос Воскрес!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні маємо чергову неділю після свята Христової Пасхи, яка розповідає нам про нові обставини, які супроводжували Воскресіння нашого Господа. Євангельське читання, яке цього дня пропонує нашій увазі Свята Церква, має дві частини. У першій головна дійова особа − Йосиф, побожний чоловік з Ариматеї. Він не втратив віри й відваги навіть тоді, коли апостоли покинули Ісуса та ховались за зачиненими дверима через страх перед юдеями та римською владою. У другій частині сьогоднішньої благовісті бачимо вже не кінець тижня, яким була п'ятниця Страстей, але початок нового тижня, перший день нового сотворіння. У цей день – неділю, перший по суботі – жінки, які раніше лише споглядали на місію, яку виконували Йосиф з Ариматеї та Никодим, стають головними особами у благовісті Воскресіння. Саме від гробу, який виявився порожнім, бере початок неймовірна вістка про Воскресіння нашого Господа. Перший зв’язок між Страстями і Воскресінням проходить через жінок, які вирушають до гробу, щоб намастити тіло Ісуса. Це Марія Магдалина, Марія, мати Якова, і Саломія – ті жінки, які в момент Христового розп’яття «дивились здалека» (Мр. 15, 40). Тож в обох випадках свідками були ті самі жінки. Повторюючи їхні імена, євангелист Марко творить своєрідний місток між похованням і Воскресінням Ісуса Христа та підкреслює, що одну подію не можна розглядати без іншої. «Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова та Саломія купили пахощів, щоб піти і намастити його» (Мр. 16, 1). У Біблії записано, що слова «Христос воскрес» уперше промовив ангел до мироносиць. Жінки ніколи не покидали Ісуса. Вони були з Ним до кінця під хрестом. Вони дивилися, де поклали Його тіло. Вони першими прийшли до гробу й першими дізналися про Воскресіння. Вони першими проголосили цю новину, коли побігли розповісти благу вістку учням, які все ще боялися, а тому поховалися. Так мироносиці стали першими благовісницями Христового Воскресіння. Під час жахливих подій страждань і смерті Христа жінки виявилися хоробрішими, ніж Його найближчі учні. Проте ця хоробрість не залежить від статі. Це любов робить людей сміливими! І не важливо кого − чоловіків чи жінок. Ці жінки дуже любили Христа, тому й були сильними. Розкаяна грішниця Марія Магдалина, яку Христос воскресив від могили гріха до нового життя в Бозі, перша проголосила добру вістку Воскресіння. До честі жіноцтва, завжди треба пам’ятати: вони були найближче до хреста у Велику п’ятницю та першими біля гробу воскресного ранку. «Рано-вранці (...) прийшли вони до гробу, як сходило сонце» (Мр. 16, 2). Ранок – це найкращий час для того, щоб зустріти Воскреслого Господа в молитві. Наші дні будуть справді благословенними, якщо кожного дня «рано-вранці» ми звертатимемо свої думки до Ісуса − Переможця смерті. Жінки пішли до гробу на світанку – Христос є тим правдивим Сонцем, яке має освітлювати наш день з перших його хвилин. День буде зовсім іншим, якщо почати його з Ісусом. Це було «першого дня в тижні», коли вони пішли до гробу й побачили, що він порожній. Перший день тижня – це, звичайно, неділя – День Господній. Це день Воскресіння нашого Господа, у цей день Він з’явився Своїм апостолам. Неділя – перший день тижня – досі залишається тим днем, коли ми, як мироносиці, приходимо до Божого храму з пахощами нашої віри та любові й зустрічаємо Живого та Воскреслого Христа через Слово Боже і Святі Таїнства. Це дуже по-особливому виявляється в недільній Утрені, коли після читання Євангелія, яке розповідає про одну з одинадцяти появ Ісуса після Воскресіння, вірні вітають поцілунком Воскреслого Христа в Євангелії, яке священнослужитель виставляє на тетраподі. Воскреслий Христос приходить і стає посеред нас. Ми бачимо Його своїми очима й цілуємо своїми устами. У цій єдиній дії Утреня охоплює все значення Дня Господнього – особисто зустріти Воскреслого Христа сьогодні в Його Слові та Євхаристії. Саме тому, коли ми молимося на недільній Утрені, то промовляємо: «Воскресіння Христове бачивши...». Через нашу особисту зустріч із Ним у Його Слові та Євхаристії ми справді Його бачимо… «Вони купили пахощі, щоб піти і намастити Його» (Мр. 16, 1). Факт, що жінки принесли пахощі, указує на те, що вони не чекали Воскресіння. Коли закотили камінь до гробу, поховали не тільки Христа, але й їхню надію. У жінок була лише одна думка – намастити тіло мертвого Ісуса − дія, зроджена відчаєм і неймовірною любов’ю. Мироносиці не йдуть до гробу з порожніми руками. Вони купили пахощі, щоб намастити Його. Ми також можемо щось принести Христові. Навіть якщо ми заплямовані важкими гріхами, то можемо принести початок доброї волі в розкаянні, трішки любові, щедрості до інших, нашу слабеньку молитву. Без сумніву, наші бідні дари не відкотять камінь від гробу, бо наш доступ до Воскреслого Ісуса й до сили Його Воскресіння залишається дивовижним даром Божественної благодаті, але той факт, що ми не прийшли до гробу з порожніми руками, покаже, що наше серце також не зовсім легковажне. Якими пахощами ми можемо намастити Ісуса? Святі Отці та біблійні мислителі вважають, що немає кращих пахощів за покаяння, навернення, відданість, віру, надію і любов… Коли жінки наближалися до гробу, то говорили між собою: «Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?» (Мр. 16, 3). Євангеліє чітко каже, що камінь був важкий. Багато з нас відчуває, що питання жінок торкається і нас, бо в багатьох душах Ісус похований, як у гробі. Він паралізований, нерухомий. Він закритий важким каменем − каменем гріха, незнання, байдужості, каменем поганих звичок, які накопичувалися роками. Можливо, ми хочемо відкотити камінь і досягнути живого Господа, але не маємо сили. Хто відкотить камінь для нас? «Але поглянувши, побачили, що камінь був відвалений, – був бо дуже великий» (Мр. 16, 4). Деякі камені ми можемо відкотити самі. «Відкотіть камінь», – наказав Ісус біля гробу Лазаря. Деякі перепони ми можемо усунути, і мусимо це зробити, щоб сталося диво. Проте камені, які для нас надто великі, може відкотити лише Господь. Справді, ангел Божий спустився з неба, відкотив камінь від входу і сів на нього (Мт. 28, 2). Подібно до мироносиць, які прийшли до гробу Господнього з пахощами, ми теж із любов'ю стоїмо тут сьогодні на соборній молитві як свідки віри у Христове Воскресіння та воскресіння нашої Церкви. Перенісши важкі випробовування, але наповнені надією та вірою у Воскреслого Христа, сьогодні спогадуємо 35-ту річницю виходу нашої Церкви з підпілля, яке тривало понад 40 років, та молитовно осмислюємо процес її відродження в цьому святому місці. Адже Грушівське об’явлення передувало епохальним подіям нашої історії – виходу Церкви з катакомб, розпаду тюрми народів – більшовицького режиму і відновлення Україною незалежності. Поштовхом для розростання широкого релігійного руху в західних регіонах нашої країни став феномен «Грушівського чуда» − поява Пресвятої Богородиці 26 квітня 1987 року на закритій на той час греко-католицькій церкві. Подібно до юнака, одягненого в білу одежу, який біля гробу закликав жінок не боятися, а благовістити Воскреслого, так Пресвята Богородиця Своїм об’явленням на цьому місці викликала велике піднесення серед віруючих. Сюди почали линули тисячі паломників. Попри різноманітні перешкоди, які чинила радянська влада, люди приїжджали з різних областей України та з-поза її меж. Подібно до юдейських старшин, які підкупили сторожу Господнього гробу, щоб заперечити Воскресіння Христове, так безбожний радянський режим розпочав наполегливу протидію напливові людей до Грушева. Однак ця протидія лише засвідчила безпорадність режиму в боротьбі проти віри в Бога, яку хоч і переслідували протягом багатьох десятиріч, усе ж із новою силою проявилась у відповідь на вияв Господньої сили. Влада вдавалась до найрізноманітніших методів, аби лиш люди припинили молитву на місці об’явлення. Особливо режим боявся появи у Грушеві греко-католицьких священників. Прочанам погрожували штрафами, звільненням з роботи, навіть судом. Через гучномовці проводили антирелігійну агітацію, глушили слова молитов і пісень. Марною виявилася боротьба проти Церкви Христової: вона стала лише тлом, на якому Божа сила і слава показалася ще повніше, а молитва народу принесла свої плоди. У храмі Пресвятої Богородиці, прославленій у Грушівській іконі, залунав дзвін, якого не було чутно від 1959 року. Це був час перемоги віри над тиранією, час, коли наші молільники в підпіллі, як жінки-мироносиці, показали всьому світові, що відстоювати істину і правду можна навіть у найскладніші часи. І сьогодні ми згадуємо ці події не лише як історичний факт, але як джерело натхнення для нас у сучасному світі. Ми маємо навчитися відважності та вірності наших попередників у підпіллі, які не зупинилися ні перед чим, щоб захистити свою Церкву, віру й християнські цінності. Нехай ця Неділя мироносиць стане для нас часом не лише пам'яті, а й оновлення віри, рішучості та сміливості. Дорогі у Христі! Сьогодні ми у скорботі, як і жінки-мироносиці, і теж запитуємо себе: хто нам відкотить камінь війни, насилля, окупації, смерті? Однак ми відчуваємо, що в цій історії про Воскресіння Ісуса Христа саме нам, українцям, як і мироносицям, Христовий посланець-ангел каже: «Не бійтесь!» Чому? Бо сила Воскреслого Переможця гріха і смерті присутня між нами й допоможе нам відвалити камінь смерті окупанта. Тож просімо в Господа сили, мужності та мудрості нашому воїнству та народові, щоб очистити нашу землю від загарбника. Скріплюймо на силі тих, хто в цих нелегких моментах потребує нашої підтримки та допомоги. Нехай у нашій пам’яті постійно залишається образ мироносиць, тож, як і вони, зустрічаймо Христа вранці, проводьмо з Ним час у молитві й будьмо певні, що наше життя буде повним миру, любові, надії і пасхальної радості. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 19 травня 2024 року Божого,с. Грушів Детальніше...

Владика Ярослав: Хто не має душевного спокою, не може бути дієвим послідовником Ісуса

15 травня 2024
  12 травня, у Томину неділю, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь на Томину неділю (2024)

15 травня 2024
Христос Воскрес! Дорогі у Христі брати і сестри! Восьмий день після Христового Воскресіння Церква називає Томиною або Провідною неділею. Сьогоднішня Євангельська благовість вияснює нам деякі безцінні теми Христової істини. Напочатку зустрічаємо цей прекрасний Євангельський вираз: «Тоді прийшов Ісус, став посередині, тай каже Мир вам» (Йо.20.19). Христові учні зі страху перед юдеями були зібрані за зачиненими дверима в Єрусалимі. Їхні серця були сповнені непевністю і тривогою. Щораз нові повідомлення доходили до них: «Гріб порожній», «Вони Його викрали», … Це все спричиняло ще більше замішання в їхніх умах. А як звечоріло, того самого дня, першого в тижня, Ісус приходить до своїх учнів через замкнені двері стає посередині і каже «Мир вам» (пор. Йо.20,19). Страх і відчай розтанув у світлі Його присутності, в їхньому житті засвітило світло, яке починає щораз сильніше проникати до їхнього серця. Ісус приходить до збентежених учнів і заспокоює їх. «По середині» нашого розбитого життя, в складних ситуаціях, в часі відчаю, хвороби і горя приходить Господь і змінює події. Євангеліє розповідає нам про чимало складних випадків, коли Ісус Христос приносить надію й оздоровлення людського розбитого життя (пор.Мр.6,48; Мт.8,14; Йо.11,17). Ісус приходить і до нас сьогодні, несучи мир, радість, зцілення і нове життя для всіх, хто вірить у Нього, хто довіряє Йому своє життя. Перші слова Ісуса до переляканих учнів були: «Мир вами». Звичайно місія Ісуса Христа є набагато більшою, ніж дарування душевного спокою, але Його місія включає і душевний спокій. Хто не має душевного спокою, не може бути дієвим послідовником Ісуса. Також зауважуємо, що Христос у сьогоднішньому євангельському читанні двічі говорить до своїх учнів про мир (Йо.20,19-21). У Священному Писанні слово «мир» означає не якісь зовнішні обставини, а внутрішній стан людини. Святі Отці та біблійні мислителі говорить, що з першим привітанням «Мир вами» Ісус привертає мир до стурбованих сердець апостолів безпосередньо. Другий раз Він дає їм мир таким чином, що вони можуть передавати його для інших. Тут важливо звернути увагу на дві речі. По–перше, джерелом нашого миру є Ісус. Святий апостол Павло говорить: «Він – наш мир» (Еф.2,14). По-друге, ми отримуємо мир від Ісуса і маємо передати його іншим. Він доручає і уповноважує нас бути миротворцями: «Благословенні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт. 5, 9). Тож, якщо ми шукаємо миру, душевного спокою, не витрачаймо наш час безцільно: тільки Христос може його нам дати вповні. Євангелист Йоан розповідає: «І ще раз Ісус їм каже: "Мир вам!" Як мене послав Отець, так я посилаю вас." Це промовивши, дихнув на них і каже їм: "Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи - відпустяться їм, кому ж затримаєте - затримаються"» (Йо.20, 21-23). Ці слова означають, що мир є одним з плодів Святого Духа. Вони вияснюють нам, що мир отримуємо через прощення наших гріхів Богом в Христі Ісусі і без прощення від Бога не може бути повноти миру в наших серцях. Євангеліє розповідає нам, що Ісус Христос на восьмий день після свого Воскресення з’явився задля невірування у Його воскресіння зі сторони апостола Томи, який не був присутній під час об’явлення Воскреслого Спасителя іншим апостолам. Христос не розгніваний через сумніви, зневіру, розчарування своїх учнів. Він робить все необхідне, щоб допомогти скріпити віру навіть однієї особи, яка сумнівається, але має добру волю і щирий розум для пошуку Істини. Своєю появою апостолові Томі Воскреслий Господь запевняє, що Він після воскресіння має тіло не примарне, а дійсне; те, яке прийняв від Пресвятої Богородиці; те тіло, в якому страдав і був прибитий до хреста, а тому на ньому навіть після Воскресіння залишились рани страждань. Воскреслий Господь звертається до апостола Томи і запрошує його доторкнутись цих ран кажучи: «Подай сюди твій палець і глянь на мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік мій. Та й не будь невіруючий, – а віруючий» (Йо. 20, 27). Тома вигукнув з глибини свого серця із радістю: «Господь мій і Бог мій»! І цим визнанням залишив для всіх наступних поколінь незаперечний доказ ісповіді віри в Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Зауважмо, якою особливою є поведінка Ісуса у випадку навернення апостола Томи. Який ласкавий і милосердний Христос, як Він з любов’ю допомагає Томі й іншим розчарованим учням віднайти віру та духовний мир. Хоч Тома своїм невірством віддалився від Бога, однак Ісус перший вийшов йому на зустріч, щоб порятувати його у глибоких сумнівах та тривогах. Для Апостола Томи рани на тілі нашого Господа мали особливе значення, бо свідчили про тотожність Ісуса Розп’ятого з Воскреслим. Рани Ісуса були нагодою до розбудження в Томи віри і він подає нам світло розуміння, як слід впізнавати Ісуса сьогодні. Після свого воскресіння Христос присутній серед людей значно більшою мірою, ніж у своєму земному житті, адже для Нього вже нема жодних фізичних обмежень. Найбільші знаки Господньої  ідентичності Тома споглядав у ранах Його рук і у пробитому боці. А сьогодні ранами на Тілі Ісуса є рани людей, рани всіх тих, які страждають у своєму серці, у своєму тілі, у своїй гідності. Ми носимо в собі різні зранення, і Слово Боже переконує нас сьогодні, що саме в цих ранах можемо зустріти Господа; що ці рани не мусять бути останнім словом в нашому житті, а, навпаки, вони можуть стати нагодою для люблячого і всемогутнього Бога, щоб показати свою любов і всемогутність. Кожна рана, яку носимо в собі, в своєму народі особливо сьогодні, повинна стати упривілейованим місцем стрічі з Воскреслим Господом. Бо в «Його ранах є наше оздоровлення», в Його ранах є оздоровлення всіх наших зранень, терпінь і невпевненостей. Сьогоднішнє Євангеліє також вчить нас, що Господь об’являється в спільноті, в зібранні, тобто в Церкві. Знаменною є заувага євангелиста Йоана, який згадує, що апостола Томи не було між апостолами тоді, коли їм з’явився Ісус. Він не був з ними, а тому так трудно було йому увірувати (Йо. 20, 24). В самотності його пошуки віри були неуспішними. Щойно спільнота з учнями запевнила йому зустріч з Воскреслим Господом. Роль Церкви у супроводі у вірі до особистої зустрічі з Богом є дуже особливою. Вирішальну роль при цьому відіграє богослужіння, яке повинно переживатися не як відчитування молитов, навіть найкращих і найглибших, не як здійснення якихось таємничих обрядів, не як «зустріч» з людським словом, але передусім як зустріч з Воскреслим і Живим Господом, Який таїнственно уприсутнюється на молитві Церкви, яка зібрана в Його ім’я. Таке пережиття богослужіння може запевнити зріст у вірі й успішне свідоцтво для тих, хто споглядає на християн з великою долею скептицизму і недовір’я. «Побачив мене, то й віруєш. Щасливі ті, які, не бачивши, увірували», – каже Ісус апостолові Томі (Йо. 20, 29). Нехай це Господнє благословення спочине на кожному, хто сьогодні вірує, покланяється і прославляє світле Воскресіння Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Тієї особливої довіри до Бога вчить нас учителька віри – Пресвята Богородиця. Вона завжди говорила Богові: «Нехай буде воля твоя». Діва Марія повірила у Слово Отця, і через Її віру та дією Святого Дух сталось Воплочення відвічного Божого Слова – Єдинородного Божого Сина. Вона носила Його в своєму лоні і народила на світ, однак віри вона вчилася кожного дня, аж до Ісусової смерті на хресті. Богородиця ніколи не просила знаку для того, щоб вірити. Вона покірно покладалася на вірність свого Господа. Дорогі у Христі. Нехай кожна наша Літургія, яку переживаємо в Церкві, буде передусім глибоким і автентичним пережиттям зустрічі з Воскреслим Господом, Якого сьогодні в Україні розпинають московити. Нехай місцем нашої зустрічі з Господом будуть не лише рани Ісуса, про які ми згадуємо й які уприсутнюються в таїнственний спосіб в Євхаристії, але також і наші зранення, не відвертаймось від ран України.Запросім до них Господа. Скажімо тепер ми йому: Господи, діткни своєю життєдайною рукою моїх ран, ран мого народу, моєї держави яка переживає війну московита агресора, ран наших воїнів, лікарів, вдів і сиріт. Нехай Твоя любов і Твоя сила перемінять ці наші рани на джерело миру, зцілення, щоб ми як народ, як нація могли щирим серцем покланятися Тобі та з апостолом Томою взивати: «Ти – Господь мій і Бог мій»! Амінь. + Ярослав 12 травня 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Владика Ярослав відвідав парафію с. Старий Кропивник на Дрогобиччині [фото]

14 травня 2024
9 травня, у свято Перенесення мощей св. Миколая Мирлікійського, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію с. Старий Кропивник на Дрогобиччині. У цей день місцева громада святкувала храмове свято. У співслужінні о. Василя Штокала (декана Підбузького), о. Василя Нагини (адміністратора парафії) та священиків Підбузького деканату владика Ярослав відслужив Архиєрейську Літургію. Детальніше...

Слово у свято Перенесення мощей св. Миколая Мирлікійського (2024)

14 травня 2024
Христос Воскрес! Дорогі у Христі брати і сестри! Свято Христового Воскресіння Церква називає світлим, адже Христова перемога над смертю внесла проміння світла у гріховну темряву, в якій перебувала Вселенна після гріхопадіння Адама. Тому й дні першого тижня після Воскресіння Ісуса Христа аж до Томиної Неділі називаємо Світлим. У цей день все сповнене радості, бо святкуємо звільнення людського роду від рабського поневолення гріхом і смертю, перехід від смерті до життя. Сьогодні, у цей Світлий тиждень, ми продовжуємо наш радісний шлях назустріч воскреслому Христові. Подібно до того, як апостоли, перебуваючи в Єрусалимі, зустрічали і по-новому відкривали для себе Учителя, Церква запрошує і нас у цей пасхальний час новими очима і новим серцем зустріти воскреслого Христа, присутнього між нами. У сьогоднішньому Святому Євангелії апостол і євангелист Йоан говорить нам про те, що  Бога в Його Божественній, незбагненній природі ніхто ніколи не бачив. У своєму божестві Він невидимий. Людина, як обмежене створіння, зустрічаючись із вічністю, безсмертям, розгублюється, почувається нездатною збагнути, увійти в ту велич Божества, яке Отець і Син у Дусі Святому хочуть перед нею відкрити. Тільки Ісус Христос, Син Божий, який став Сином Людським об’явить волю і задум Небесного Отця про спасіння людини. Ця сьогоднішня євангельська новина сказана в контексті розмови нашого Господа з Никодимом, законовчителем Ізраїля, який вночі таємно приходив до Ісуса, щоб послухати Його науки. Никодим, бачачи знаки, які чинив Ісус, зрозумів, що їх може чинити той, хто є від Бога. Христос навчає, що для того, щоб увійти в Царство Боже, людина повинна народитися з висоти, тобто з води і Духа, що вказує на Таїнство Хрещення. У цій розмові з Никодимом  Ісус згадує про одну подію зі Старого Завіту (пор. Чис. 21, 4-9). За святим Августином, Старий Заповіт приховує в собі те, що в Новому Заповіті в повні відкривається. Мова йде про знак мідяного змія, до якого відноситься Господь Ісус в розмові з Никодимом і відкриває йому значення цього образу. Ісус Христос, прийнявши людське тіло і воскреснувши із мертвих, показує, об’являє людині цього невидимого Бога. Його тіло, яке катували, ранили, розіп’яли, у якому Він помер на хресті та яке поклали в гробі, стало після Його Воскресіння Тілом богоносним. Ми називаємо його Тілом прославленим. Для того щоб зустріти воскреслого Христа, щоб побачити той вогонь божества, який об’являється в людському тілі Воскреслого, необхідна одна умова — віра. Але віра не є результатом людських зусиль, людського розуму, а радше, Божим даром: «Блаженний ти, Симоне, сину Йони. Бо не відкрили тобі це плоть і кров, але Мій Небесний Отець, Який є на небесах», - каже Христос (Мт.16,17). Вона бере свій початок в ініціативі Бога, Який розкриває нам своє єство і запрошує нас розділити з ним його божественне життя.  Віра не тільки дає деяку інформацію про особу Христа, але вона має на увазі особисті стосунки з Ним, пронизуючи всю людину, з її інтелектом, волею та емоціями до самооб’явлення Бога. Віра і наслідування Христа тісно пов'язані між собою. Враховуючи те, що віра закладає наслідування Вчителя, вона має зміцнюватися і рости, щоб стати глибшою і зрілішою, в міру того, наскільки зміцнюються стосунки з Ісусом, близькість з Ним. Вірити, зрештою, означає, віддатись повністю у руки Божі, якого проповідував Ісус, як люблячого Батька, у чиїй любові ми знаходимо свою безпеку, впевненість і вдосконалення. Сьогодні ваша парохія святкує храмове свято – пам'ять перенесення мощів святителя Миколая Чудотворця. Ви маєте великого покровителя і молільника перед Богом. Невипадково Церква впродовж року багаторазово його прославляє. Так, щорічно, окрім 9 травня, його день відзначаємо й 6 грудня. Також його пам’ять ми вшановуємо й щотижня, в четвер. Історія нинішнього свята така. В ХI столітті Східна Римська імперія переживала лихоліття. Турки спустошували її володіння в Малій Азії, розоряли міста й села, убиваючи їх жителів, і супроводжували свої жорстокості образою святих храмів, мощів, ікон і книг. Мусульмани замірялися знищити й мощі святителя Миколая, глибоко шанованого усім християнським світом. Опоганення святинь обурювало не тільки східних, але й західних християн. Особливо побоювалися за мощі святителя Миколая християни в Італії, серед яких було багато греків. Жителі міста Барі, розташованого на березі Адріатичного моря, вирішили врятувати мощі святителя Миколая. 8 травня кораблі із мощами Мирилікійського Чудотворця прибули до м. Барі, і скоро радісна звістка облетіла все місто. Наступного дня, 9 травня, мощі святителя Миколая врочисто перенесли в церкву святого Стефана, що перебувала неподалік моря. Торжество перенесення супроводжувалося численними чудотворними зціленнями хворих, що збільшувало благоговіння до великого угодника Божого. Через три роки була побудована церква на честь святителя Миколая, яка була освячена папою Урбаном II. Наша Церква святкування пам’яті перенесення мощів святителя Миколая з Мир Лікійських у Бар 9 травня перейняла 1087 року на основі глибокого, вже зміцнілого шанування нашим народом великого угодника Божого, яке ми запозичили з Візантії одночасно із прийняттям християнства. Слава про чудотворення, виявлені святителем Миколаєм на землі і на морі, була широко відома нашим предкам. Їхня невичерпна сила й велич свідчать про особливу благодатну допомогу цього великого святого стражденному людству. Образ святителя, всесильного Чудотворця-Доброчинця, став особливо дорогим серцю нашого народу, бо він вселив глибоку віру в нього і надію на його допомогу.             Немає християнської душі, котра б не горнулася до цього великого Святителя. Святий Миколай для вірян з давніх-давен - це правдиве правило віри і уособлення доброти. Кожна християнська душа любить його і звертається до нього зі своїми потребами, бо серце відчуває і знає, що він колись, за свого земного життя, був добродієм для християн, отож і сьогодні, перебуваючи у вічному житті, він може подати нам руку допомоги в наших потребах. Значення благодатного посередництва перед Богом великого угодника Божого ми бачимо коли читаємо його житіє. Миколай вчинив багато великих і преславних чудес на землі й на морі, допомагав знедоленим, від потопу рятував, з глибин морських сухими виносив, вберігав від тління, повертав додому, звільняв від тюремних кайданів та смертної кари, багатьом подавав зцілення: сліпим повертав зір, кривим – ходіння, глухим – слух, німим – голос. Багатьох нужденних і вбогих Чудотворець збагатив, голодним подав їжу, усім допомагав при кожній потребі. Він – постійний заступник і швидкий захисник. Всім, хто до нього за допомогою звертається, допомагає. Про славу великого цього Чудотворця і його чуда знає Схід і Захід - всі кінці землі. Тому у день коли ми святкуємо це величне і славне свято з особливою ревністю закличмо до  Великого Святителя і Чудотворця Миколая: «Святителю Отче Миколаю, моли Господа, щоб Він дарував нам такі християнські властивості характеру, якими ти здобув вічне блаженство у Царстві Небесному. Святителю Миколаю вблагай Господа, щоб Він дарував нам тверду віру, надію, любов до Бога і до ближніх, щоб спаслися душі наші». В ці непрості часи російської збройної агресії проти України з вірою і надією поручаймося заступництву угодника Божого Миколая Чудотворця, щоби Господь не переставав прихиляти милість до нашого народу, зміцнюючи нас в істинній вірі, захищаючи перед всякою ворожою силою. Ми спостерігаємо, як ворог нашого народу мобілізує всі свої ресурси: земні, людські, військові, завдаючи нам надзвичайного болю. Але ми уповаємо не так на людські сили, як на Божу поміч, на Божу благодать. І віримо, що той, хто довіряє Божому провидінню, хто намагається жити і живе в Божій любові, є непереможений. Нехай Господь за молитвами святого отця Миколая береже нашу батьківщину Україну. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав с. Старий Кропивник,9 травня 2024 року Божого Детальніше...

Владика Ярослав: Ми пізнаємо Христа перш за все тоді, коли Він об'єднується з нами у спільноті пасхальної трапези – Євхаристії

09 травня 2024
  7 травня, у Світлий Вівторок, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич. Під час богослужіння владика Ярослав уділив дияконські свячення Остапові Черхавському, Маркові Стахніву, Володимирові Мисіву та Михайлові Бонку. Детальніше...

У Прокатедральному соборі відбулись священичі свячення

09 травня 2024
  6 травня, у Світлий Понеділок, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Прокатедральному соборі Покрова Пресвятої Богородиці в м. Самбір. Під час богослужіння владика Ярослав уділив священичі свячення диякону Юрію Мартинюку і диякону Юрію Мисіву. Детальніше...

Проповідь у Світлий Вівторок (2024)

08 травня 2024
Христос Воскрес! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє богослужіння таїнственно провадить нас до зустрічі з воскреслим Христом. Сьогодні ми переживаємо таїну Великодня. Нині ми знаходимось на шляху в Емаус і зустрічаємо того самого Христа, Який пояснює своїм учням і нам сьогодні глибокий сенс своїх страстей, смерті і воскресіння (пор. Лк.24,27). Нині Церква повертає нас до цієї первинної пасхальної катехизації, яку здійснив Сам Воскреслий Господь. Емаус – це важливе місце у святкуванні Пасхальної події. Важливою залишається та дорога, яка вела з Єрусалиму в Емаус. Важливою – не лише в цілому ряді пасхальних події тих днів, але завжди, у всі часи – і для нас теж. На цьому шляху учні навчилися від Ісуса відчитувати все Писання і знаходити в ньому пророче свідчення про Нього, ознаку Його спасительного послання. Таким чином Господь Сам готує своїх учнів до того, щоб вони стали Його свідками. Дорога до Емаусу є важливою, бо на ній Ісус після смерті на хресті підтвердив, що Він залишиться із своїми учнями, як і обіцяв: «Не полишу вас сиротами; я прийду до вас» (Йо. 14,18). Таким чином Христос не тільки той, хто був, але той, хто є. Учнями, про подорож яких з Єрусалиму до Емаусу розповідає сьогоднішнє Євангеліє, були апостоли Лука і Клеопа. Зустріч з воскреслим Господом на шляху до Емаусу пролила для них нове світло на Священне Писання і на подію Голготи: засвітило світло у темряві їхнього власного життя. Під час неї Господь також пролив світло на історію і долю цілого людства та Церкви. Христос показує, що Месія «повинен був» страждати, щоб звершити свій спасительний прихід. У цьому світлі яснішими для нас стають різні темні і болючі моменти, які учні Христа і Церква зустрічають на своєму шляху. Часто у випробуваннях і стражданнях зауважується добра і турботлива рука Бога, яка через досвід Хреста веде до спасіння і воскресіння. Пасха в традиції Ізраїля насамперед означає «перехід» Бога, який звільняє і рятує. Це - спомин про старозавітній вихід з єгипетського дому рабства до Землі обіцяної. Сам Бог веде, звільняє і рятує свій народ. На початку цього виходу стояв знак старозавітного Пасхального Агнця. Його кров позначила будинки ізраїльтян в Єгипті і вберегла їхніх жителів від смертної кари; його м’ясо підкріпляло їх під час останньої родинної вечері перед тим, як відправитися в дорогу свободи. Оживлені цією вірою свого народу, Лука і Клеопа брали участь в юдейському святі Пасхи в Єрусалимі і стали свідками розп'яття Ісуса Христа. Воскреслий Христос, якого вони не розпізнали, пристає до них під час подорожі і вияснює Священне Писання, зокрема те, яким чином Пасха Нового Завіту була передбачена в старозавітньому «переході» від єгипетського рабства до свободи. За діянням новозавітнього Агнця Божого, Який бере на себе гріхи світу – через Ісуса Христа, нашого Спасителя, стається перехід від смерті до життя. Про нього і про його долю говорять вже Мойсей і пророки, і навіть, «все Писання». Тому воскреслий Господь запитав: «Хіба не треба було Христові так страждати й увійти в свою славу» (Лк. 24,25). Справді, багато подій Старого Завіту по пророчому провіщають події новозавітньої Пасхи, Тайної Вечері, Голготи і Воскресіння. Ці передбачення залишилися б невиконаними, якби події Єрусалимської Пасхи не відбулися свого часу – в час і спосіб, передбачений Богом. І все ж учні Ісуса не відразу розуміли правдивий сенс і глибоку істину того, що саме сталося з їхнім Учителем в таких драматичних і страшних обставинах, під час юдейського свята Пасхи. Їм важко було повірити в усе, «що були пророки оповіли» (Лк. 24,25). Такою важкою була ця істина для тих, які звикли до іншого розуміння Писань. Для них залишалося незбагненним те, що Месія може страждати, що Він може бути засуджений і померти на хресті, неначе раб, над яким знущалися. Таким чином вони спочатку були наче вражені сліпотою, збентежені і засмучені, ніби паралізовані. Тому незбагненним було і залишається для людини, що шлях спасіння проходить через страждання. Христос сам показує учням з Емаусу глибший сенс пасхальної події як події спасительної, використовуючи слова Святого Письма: «І, почавши від Мойсея та від усіх пророків, він вияснював їм те, що в усім Писанні стосувалося до нього» (Лк. 24,27). В усі часи Бог словами свого Одкровення звертався до людей і оновлював Церкву. Вірмо, що й сьогодні слово Боже має достатньо сил, щоб пробудити в нас нове життя і знову заохотити до  наслідування Христа. Слово Боже приносить і відкриває нам правду про нас і про Бога, допомагає краще і глибше пізнати себе взаємно. Тільки в світлі Божого Слова ми зможемо пізнати правильний сенс всього, що стається з нами і з нашими рідними. Ось, наприклад, в нинішній розмові з учнями Ісус вказує нам, що терпіння це не прокляття, не безсенсовна кара, але дорога до вічного життя. Христос, який промовляє до нас, –це не є хтось, хто колись жив і помер, але Той, Хто надалі живе і звертається до нас з того світу, до якого ми прямуємо. Він відкриває нам горизонти ширші ніж ті, які накреслює нам людський розум. Воскреслий Господь на шляху до Емаусу відкрив учням очі на діяння Бога в історії заради порятунку людей і запалив їхні серця, об’явивши їм справжню суть Писання. Але вони впізнали Його тільки за знаком ламання хліба. Цим знаком напередодні своїх страждань Він висловив свою любов до кінця, до хресної жертви, і встановив таїнственну пам'ять про свою смерть. Коли ж Він повторив його перед Лукою і Клеопою, «тоді відкрилися в них очі, і вони його пізнали» (Лк. 24,31). Це означаю, що ми пізнаємо Христа перш за все тоді, коли Він об'єднується з нами у спільноті пасхальної трапези – Євхаристії. Сьогодні багато людей втратили глибокий сенс своїх повсякденних дій. У сьогоденні світу цього в значній мірі не вистачає внутрішнього центру. Протягом багатьох століть для християн центром їхнього життя було святкування неділі, дня Господнього. Вона була позначена особливою молитвою і особливим богослужінням. Отож, дорогі в Христі, залишаймось вірними недільній Літургії, бо вона є вершиною, до якої рухається діяльність Церкви, і одночасно є джерелом, з якого випливає вся її сила. Частіше з вулиць цього світу і з хаосу повсякденного життя приходьмо на зустріч з воскреслим Господом під час Євхаристійної Трапези. Тоді ми досвідчуємо і відчуваємо, якою є пасхальна реальність, що обіцяє нове небо і нову землю. В щоденному житті ми не маємо сили, аби жити за Божим Словом. Тому нам необхідна участь у Літургії, в якій ми маємо прийняти Тіло і Кров Спасителя як поживу для нашої душі. Тоді сам Христос замешкує в нас і дає нам силу жити згідно зі своєю наукою. Після розповіді про зустріч учнів з Емаусу з Христом, Який нагадав їм слова Святого Письма і ламав з ними хліб, читаємо: «І вони рушили негайно й повернулися в Єрусалим» (Лк.24,33). Особистий досвід Христа спонукає їх йти та свідчити про Нього. Тут відкривається «новий шлях» — шлях Церкви, яка, сповнена надії, до краю землі свідчить про Воскреслого Господа: «І вони розповіли те, що сталося в дорозі і як вони його пізнали при ламанні хліба» (Лк. 24,35). Як сильно сучасна людина потребує свідомої зустрічі з Христом! Як сильно людина, яка шукає, сумнівається і прагне знайти відповіді, потребує відкриття повної істини про пасхальну дійсність Господа, повинна шукати повної правди про Його життя, смерть і Воскресіння! Ось чому для сьогоднішнього світу є потрібним наше християнське свідчення. Хоча люди часто живуть так, ніби Бога не існує, проте в своїх пошуках щастя і безпеки вони постійно сумують за Господом. Від нашого християнського свідчення в родині, у професійному середовищі, у школі, в офісах, у соціальному та політичному житті залежить, чи наші родичі, близькі і знайомі отримають спасительне послання Христа. Дорогі брати і сестри, в же довший час і ми, як Христові учні, прямуємо дорогою до «українського Еммаусу» повні смутку, переживаючи збройну агресію московії, яку окупант приніс на нашу землю. У цих обставинах журби і небезпеки, до нас долучається Воскреслий Господь, вислуховуючи наш біль і нашу тривогу. На цьому шляху Господь відкриває нам очі на переможні діяння Бога в людській історії, в нашій оборонні боротьбі та запалює наші серця Божою любов’ю, пояснюючи нам справжню суть Священного Писання в нашій пасхальні ході до свободи. Господь свідчить нам, що лукавий не має останнього слова навіть у цьому світі, що зло і його джерело будуть подолані, що справедливість та мир неодмінно затріумфують.  Отже, шлях до Емаусу у зв'язку з подіями воскресіння в Єрусалимі має для нас велике значення. Як учні Христа, як Його Церква, ми прямуємо з ним. Це є не тільки шлях болю, сумніву та невпевненості, але, перш за, все шлях зустрічі з воскреслим Господом, шлях роздумів і навернення. Це шлях, на якому «запалюються» наші серця, коли ми чують слова правди, що походять від Бога (пор.Лк. 24,32). Відкриймо широко наші серця і наше життя перед Воскреслим Господом, Який на цій Божественній Літургії знову дає нам Себе пізнати на ламанні хліба. Нехай цей світлий Пасхальний час, торжество Христового воскресіння, щедро наповнить нас духовним, Божим світлом, щоб ми могли віднаходити дорогу до Бога, бачили Христа очима віри і відчували його присутність у нашому житті, що буде доказом нашого духовного навернення і воскресіння. Радіймо даром спасіння, яке Христос дарує кожному з нас, і з вдячності живімо новим життям, яке Ісус нам об’являє. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 7 травня 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь у Світлий Понеділок (2024)

08 травня 2024
«Нині все наповнилося світлом,і небо, і земля, і глибини підземні. Нехай же празнує вся вселенна Христове воскресіння,- в якому ми утверджуємось!»(Тропар 3 пісні Канону Пасхи) Христос Воскрес! Дорогі у Христі брати і сестри! Свято Христового Воскресіння Церква називає світлим, адже Христова перемога над смертю внесла проміння світла у гріховну темряву, в якій перебувала Вселенна після гріхопадіння Адама. Нині все наповнилося радістю, бо святкуємо Христове Воскресіння, яким людський рід звільнився від рабського поневолення гріхом і смертю. Воістину все наповнилося світлом у ці дні Христової Пасхи, коли увесь світ святкує Його переможний перехід від смерті до життя. Тому й сьогоднішній день називаємо Світлим Понеділком, а всі дні аж до наступної, Томиної Неділі – Світлим тижнем. У Старому Заповіті Христове Воскресіння має могутній прообраз – старозавітну Пасху. Вона була спомином «переходу» вибраного народу з Єгипту до «обіцяної землі», з неволі – до свободи, з рабства фараона – до волі Божих дітей. Впродовж багатьох століть вибраний Ізраїльський народ святкував Пасху – свято, що пригадувало подію, без якої не існувало б і самого народу. Слово «Пасха» означає «Перехід». Відзначаючи це свято, ізраїльтяни згадували свій перехід від рабства до свободи, з Єгипту до Вибраної землі. Бог врятував їх від єгипетського рабства та неминучої загибелі, перевівши люд під проводом Мойсея через Червоне море і пустелю. Це був не просто порятунок від єгипетських колісниць. На одному березі моря євреї були лише ватагою втікачів, рабів, призначених на смерть, на іншому ж вони стали єдиним народом, який Господь скріпив на пустелі та якому була дарована свобода до життя. Тож тим і явив Господь Бог, що він Заступник та Визволитель – бо рятує пригноблених та слабких з рук зухвалих та сильних. Тим чудесним порятунком Бога і був створений народ. Тож святкуючи Пасху, вибраний люд Божий не тільки згадував про минуле, але в ній віднаходив надію на майбутнє. І в моменти випробувань, і в часи піднесень, народ розумів, що Бог далі веде своїх людей, вірний своїй обітниці, переводить їх через море страждань та випробувань до свободи та життя у своєму Царстві. Саме ця віра зберегла їх серед різних історичних катастроф. Пропали імперії, зникли гнобителі, а Божий народ – вистояв. Також після свого воскресіння Христос сходить до аду, щоб визволити з його узів смерті Адама та Єву, а також усіх, що очікували спасіння так, як колись зійшов до Єгипту, щоб визволити народ ізраїльський з неволі фараона. Отже, у воскресінні Христос здійснює новий, вселенський пасхальний вихід усього людства. В ту пасхальну ніч в Єгипті святкування Пасхи було позначене для Божого народу надією на визволення. Для учнів, які повірили Христові, ці очікування Ізраїля стали надією на спасіння. Під час страждань, розп’яття і поховання Ісуса ця надія наче згасла: «А ми сподівались, що це він той, хто має визволити Ізраїля…» (Лк. 24,21). І саме у Воскресінні Ісуса Христа учні були відроджені до живої надії (І Пт. 1,21). Цією надією і ми живемо щодня і ця надія стає для нас очікуванням воскресіння з мертвих. Воскресіння Христове є запорукою і нашого воскресіння, адже: «Він – начало, первородний з мертвих…» (Кол. 1,18). Своїм воскресінням Христос відкрив і для нас цей шлях до воскресіння. Пасхальний дар, який містить в собі всі інші – це Святий Дух. Він є між нашим і Христовим воскресінням: «І коли Дух того, хто воскресив Ісуса з мертвих, мешкає у вас, то той, хто воскресив Христа з мертвих, оживить і ваші смертні тіла Духом своїм, що живе у вас» - каже апостол Павло (Рим. 8,11). Іншим визначним прообразом, Ісуса Христа є старозавітна постать Йосифа, улюбленого Сина Якова. Святі отці бачать у Йосифові прообраз Христа: улюблений Син Отця, засуджений на смерть через заздрість своїх братів. Цікаво порівняти історію Якова (пор. Бут 45) з розповідями про появи Христа воскреслого, поглянути на цю історію у світлі Пасхи, щоб побачити величну Божу педагогію спасіння людини. Йосиф – в особливий спосіб люблений Яковом син, що викликає ревність у його братів, які вирішують продати Йосифа, а батькові розповідають, що він загинув. Йосиф, використовуючи в Єгипті свою здатність тлумачення снів, досяг почестей і слави, став другим після фараона. Однак, коли він бачить своїх братів, які прийшли в Єгипет шукати хліба, не відкривається їм відразу. Згідно з біблійною розповіддю, відбувається кілька зустрічей, під час яких Йосиф використовує різні стратегії, перше ніж відкриє себе братам. Цей довгий час необхідний для того, щоб поступово відкрилося серце братів до співчуття і любові, з одного боку, до батька Якова, який помирає від смутку через загрозу втратити ще одного сина, а з іншого – до найменшого брата Веніямина, якому загрожує бути проданим у рабство подібно до Йосифа. Йосиф таким чином дає час братам, щоб вони згадали той момент, коли вони його продали, і в цих спогадах у них має визріти усвідомлення їхнього гріха і болю, який спровокував цей гріх. У появах Воскреслого Христа також є певне відтермінування. Найперше тут йдеться про очікування три дні: від п’ятниці до неділі – першого дня в тижні. Це для того, щоб учні могли роздумати над сенсом подій, у яких вони виявилися негативними протагоністами (втекли, залишили Вчителя). Це були дні сліз і не тільки для Петра, але й для цілої спільноти учнів, яка була причетна до трагедії. Цю педагогію бачимо також в описі подорожі до Емаусу, в якій Ісус також виділяє певний час перш ніж об’явитися двом учням під час ламання хліба. Також всі євангелисти зазначають, що Ісус не з’являється відразу апостолам, але спершу жінкам, які перші зустрічають і впізнають Ісуса. Цей факт інтерпретується таким чином: особи, які мають любляче серце, є найбільше готовими, щоб отримати об’явлення Христа воскреслого. Тому вважається, що найперше Христос воскреслий об’явився Пресвятій Богородиці. Коли жінки, які супроводжували Христа аж на Голготу, сповістили апостолам про воскресіння, то не могли не викликати в них відчуття зради, адже учні тоді втекли, тому й не були готовими отримати звістку про воскресіння (коли деякі з апостолів на слова жінок прийшли до гробу, то Христа не побачили, тоді Він їм не з’явився). Отже, час болісного очікування є необхідний, щоб людське серце визріло до здатності сприйняти. Сприйняти насамперед те, що поява Воскреслого – це зустріч прощення і співчутливої любові. Іншою наукою для нас є те, що пізнання воскреслого Христа відбувається не з ініціативи людини, але з Його власної: Він першим Себе об’являє. Це також видно з історії Йосифа: брати коли бачать Йосифа, не впізнають його. Вони не можуть уявити, що цар, який стоїть перед ними це їх брат, якого вони трактували за раба. Тоді Йосиф, керований співчутливою любов’ю, дає себе впізнати і говорить: «Я Йосиф, ваш брат, якого ви продали біля шляху в Єгипет» (Бут 45,4). Вже те, що він назвав себе братом свідчить, що злочин його братів буде початком об’єднання, а не помсти. Йосиф відчитує цю історію як момент провидіння Божого: «Але ви тепер не завдавайте собі жалю і не ятріть себе, що продали мене сюди: на те бо, щоб зберегти вас при житті, Бог послав мене перед вами. Оце ж два роки голоду на землі, а ще п'ять років не буде ні оранки, ні жнив.  Бог послав мене перед вами, щоб зберегти на землі решту вас і врятувати життя ваше великим рятунком. Отож не ви мене сюди послали, а Бог; він і зробив мене батьком фараонові, владикою всього його дому та управителем усього Єгипетського краю» (Бут 45,5-8). Йосиф бачить у цьому всьому провидіння Боже, яке навіть важкий злочин може перетворити у торжество добра: він став вельможею в Єгипті, щоб врятувати братів. Подібно й Ісус, коли з’явився своїм учням, показуючи рани від цвяхів і проколений бік, не говорить жодного слова докору. Без жодної згадки про минуле Христос показує знаки своєї перемоги, щоб заявити про свою любов, яка все прощає. Ісус приносить мир до своїх і промовляє слова любові, звернені до тих, які Його зрадили. Він пояснює Писання, в яких говориться про необхідність Його страждань для спасіння людства. Христос виявляє свою любов до учнів і те, наскільки ця любов є готовою до прощення і відродження життя. Поява Христа воскреслого свідчать про новий вимір Його буття, відмінний до того, як Христос раніше жив на землі. Не кожен, хто бачив Воскреслого, зумів Його впізнати, але тільки ті, кому Він сам дав себе впізнати. Це таїнство, в яке можна ввійти тільки вірою. Наступний важливий момент, у цих двох історіях – це післаництво. Це знак віднайденої єдності. Знак прийнятого спасіння тими, котрі могли бути жертвами власного гріха. Брати отримують завдання йти і потішити батька Якова, про те, що його син не тільки живий, але є також запорукою життя для цілої родини. Це завдання свідчити про ці чудесні діла Божі.   Подібно жінки біля порожнього гробу отримують завдання від ангела: «…біжіть притьмом, скажіть його учням, що він воскрес із мертвих. Он він вас випередить у Галилеї» (Мт. 28,7). А до Марії Магдалини Христос говорить: «Йди до моїх братів і повідай їм: Іду я до Отця мого й Отця вашого, до Бога мого й Бога вашого». Повна Єдність з Богом супроводжується єдністю між братами: «Отця мого й Отця вашого…». Це стає мотивом місії. Ісус, згідно з Євангелієм від Йоана, дарує свого духа любові апостолам, щоб вони, Його брати, також стали вісниками прощення. І вони йдуть аж до кінців землі, щоб звіщати Христа Спасителя, який помер з любові для спасіння всіх людей. Вістку про порожній гріб найперше несуть апостолам жінки мироносиці. Вони перші почули слова ангела про те, що Христос воскрес, однак їм потрібен час, щоб зрозуміти це слово і щоб перемогти страх, який огорнув їх. Апостоли, які спочатку не повірили жінкам, трохи згодом отримають цю вістку від самого Ісуса, який об’явиться їм. Для всіх учнів ці звістки чи появи Ісуса воскреслого завжди були неочікувані. Тому перша реакція з їх боку, не зважаючи на заклик до радості, – це страх, сумнів і недовіра. Однак Христос не докоряє їм, а своєю лагідністю і любов’ю розбиває цю перепону страху і недовіри. Христос так чинить, щоб зробити цю добру новину про воскресіння від самого початку місійною. А Він, маючи всяку владу на небі й на землі (Мт. 28,18), запевняє учнів про свою повсякчасну присутність у цій місії. Тож нехай Воскреслий Господь буде нашою внутрішньою життєвою силою, яка не дасть нам засмучуватися, натомість, обдарує можливістю здобувати перемогу над окупантом. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! + Ярослав 6 травня 2024 року Божого,м. Самбір Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 1 з 137
^ Догори