SDE

Досвід молитви та служіння

№3 (241) березень 2015 _ Христина МИХАЙЛЮК
Друк E-mail
о. Василь Говера, Апостольський делегат для греко-католиків Казахстану та Середньої Азії
В історії українців у Казах­стані невід'ємною складовою є пам’ять трагедії сотень ти­сяч переслідуваних україн­ських родин радянською вла­дою це, так звані «сім’ї членів банд ОУН-УПА». Тут також знаходилися греко-католиць- кі священики, які були разом зі своїми людьми. Після роз­паду Радянського Союзу си­туація в Казахстані не надто змінилася. У мусульмансько­му середовищі, де з трети­ни населення є християни, греко-католики складають лише одну соту, а більшість - православні та протестанти. Тому серед українців у Казах­стані присутня асиміляція, яку підсилюють як релігійні й національні утиски, так і по­літичне несприяння держави і складні в ній економічні умо­ви. Проте УГКЦ у Казахстані продовжує свою діяльність і певною мірою ця діяльність, є місіонерською. Намагаю­чись бути Церквою для всіх потребуючих, УГКЦ приймає у своє лоно також і неукраїнців.

Нещодавно у Казахстані завершився перший модуль сертифікатної програми з богословія для священиків, які служать у цій країні, у рамках якого учасники також поділи­лись своїми думками з при­воду перебування та служін­ня на цих теренах.

«Служіння в Казахстані - це суцільні виклики», - Віктор Жуковський, завідувач кафедри Богословія Українського католицького університету

Священиче служіння в Ка­захстані - це суцільні виклики: кліматичні, релігійні, політичні, фінансові. Кліматичні поля­гають у тому, що влітку тут до +40 градусів, взимку до -40; бурани, степи на сотні кіло­метрів без жодного деревця. Викликом є і національно-ре­лігійні особливості тутешньої діаспори: свідомих українців греко-католиків небагато. Хто виїхав, хто асимілювався, а ті, що залишилися, перебувають у чужому казахському, мусуль­манському середовищі з яскра­во вираженими специфічними рудиментами пострадянського тоталітарного суспільства. По­літичні виклики - це тотальний контроль влади над релігійною діяльністю і надзвичайно об­межені можливості для повно­цінної душпастирської праці наших священиків із розсіяни­ми по країні українцями. Є і ма­теріально-фінансові труднощі: слабка або взагалі відсутня ма­теріальна база, мізерна фінан­сова підтримка як від закордон­них фундацій, так і від Церкви в Україні. Цього короткого переліку викликів достатньо, щоб зрозуміти не лише специ­фіку душпастирювання в Ка­захстані, а й те, якими рисами та знаннями повинен володіти священик у цих непересічних місійних реаліях.

«Є й такі, що просто хочуть молитися українською мовою, і тому деякі парафії засновані саме на цій основі», - о. Василь Говера, Апостольський делегат для греко-католиків Казахстану та Середньої Азії

Працюю в Казахстані, у Караганді, вже 18 років як па- рох-настоятель української греко-католицької парафії По­крову Пресвятої Богородиці, а останні 12 років виконую також функції делегата Кон­грегації Східних Церков для греко-католиків у Казахстані і Середній Азії. За останні 17 років у країні виникло кілька греко-католицьких громад, 5 з них офіційно зареєстровані як парафії. Є ще з десяток таких пунктів, куди наші священики доїжджають. Парафії характе­ризує внутрішнє різноманіття, тому очевидно, що праця тут - це виклик.

Так, насамперед, ми слу­жимо для греко-католиків, зо­крема зі Західної України, які опинилися тут внаслідок ста­лінських депортацій, особливо 1940-1947 рр., однак є і бага­то православних українців зі Східної України, що мігрували в Казахстан через цілину, че­рез комсомольську працю в 1960-1970-тих рр. Є й такі, що просто хочуть молитися укра­їнською мовою, і тому деякі парафії засновані саме на цій основі. Але є й росіяни, або змішані подружжя, які віднахо­дять у нашій Церкві свою релі­гійність.

«Служіння тут хоч і нелегке, але надзвичайно цікаве», - о. Олег Галушка

Я приїхав у Казахстан 14 лю­того 2012 року з Тернопільської єпархії. Зараз служу в Сатпаєві. Це колишній табір, де осіло ба­гато українців-політв’язнів, через що, власне, там поставили церк­ву. І хоча це маленький населе­нийпункт, однак наші українці просили навіть Блаженнійшого Любомира особисто, коли він був у Караганді, посприяти, аби в Сатпаєві, на поселенні, яке нази­вають «Весовая», звели церкву.

Служіння тут хоч і нелегке, але надзвичайно цікаве. Най­більше на парафії є дітей та вну­ків тих українців, які були заслані сюди, перебували у таборах. Значно менше українців, які при­їхали сюди у пошуках землі. На нашу парафію приходять також німці, білоруси, багато росіян. Однак багато хто з них переста­вали ходити до храму з баналь­них причин - труднощі з доїздом, праця одного із членів сім’ї тощо.

«Ментальність казахського народу впливає на місцевих слов’ян», - о. Кирил Григор’єв

Я навчався в Тернополі, а пе­ред тим - у Православній семінарії в Єкатеринбурзі. Тепер я є парафі­яльним сотрудником у Караганді вже два з половиною роки. Тут служіння специфічне, дуже відріз­няється від того, що я бачив у Ро­сії та Україні. Оточення, менталь­ність казахського народу впливає на місцевих слов’ян. Не завжди йдеться про гарні риси, скажімо, поширена непунктуальність.

Але радше хвилює мовна про­блема. Крім українців, ми опікує­мося і росіянами, які, зокрема, че­рез змішані подружжя прийшли до нашої Церкви. І тому в Караганді друга Служба Божа в неділю слу­житься російською мовою. Та ми не маємо офіційно затвердженого перекладу, тому користуємось або церковно-слов’янськими текстами, або перекладами не дуже високої якості, зробленими самотужки.

Старше покоління, діти пе­реселенців, вже не говорять по-українськи, хоча і розуміють її, та спілкуються російською, і не ото­тожнюють себе з українським на­ родом, а кажуть: «Мы - русские». А от онуки переселенців, молодше покоління, яким зараз 10-12 років, української не розуміють. Ми теж ними опікуємося, і дякувати Богові, що тут на парафії маємо сестер, які провадять катехизації і науки двома мовами - і українською, і російською. Певних труднощів за­знаємо через те, що немає ніяких катехитичних підручників росій­ською мовою.

«Дуже важливо не дивитися на кількість, а приймати ті ситуації такими, якими вони є, і працювати навіть з одною людиною», - с. Анастасія Балінська, згромадження Сестер Служебниць

У Казахстані вже шостий рік, і для мене дуже важливо, щоб, перебуваючи тут, так да­леко від своєї Батьківщини, ми могли мудро поєднувати мо­литву й апостолят.

Знаємо, що Казахстан - це особлива, свята земля, земля мучеників. Тому ми відвідуємо людей старшого віку, спілкує­мося з тими родинами, які були репресовані чи депортовані. І при церкві допомагаємо свяще­никам, працюємо з дітьми, до­рослими, молоддю. Тут є мож­ливість звершувати справжній духовний подвиг: якщо в Україні, скажімо, на катехизаціях постій­но буває багато людей, то тут, натомість, одного разу можуть прийти багато, а іншого - двоє- троє. Тому дуже важливо не ди­витися на кількість, а приймати ті ситуації такими, якими вони є, і працювати навіть з одною люди­ною, віддаючись їй, як багатьом.

Країна мусульманська, і ми тут не тільки катехизуємо, а та­кож і євангелізуємо. І з казахами стараємося по-казахськи говори­ти, бо це є своєрідним ключиком до серця людини, хоча наразі знаємо небагато слів.

«Наша парафія дуже «сімейна»: тут люди почуваються як вдома», - о. Роман Коцур

На відміну від парафії в Кара­ганді, у Павлодарі парафіяни - це переважно нащадки комуністів та піонерів з Центральної та Східної України - Хмельниччини, Жито­мирщини, Київщини. А вихованих у греко-католицькому дусі - бук­вально кілька людей, та й ті від­ходять, помирають. Є люди росій­ського походження.

Наша парафія, можна сказати, дуже «сімейна»: тут люди почува­ються як вдома. Храм наш пере­роблений з будинку; там є кухня, там живе отець з сім’єю. Дуже час­то після Літургії ми можемо піти з парафіянами попити чаю, усіх їх знаємо поіменно, де вони працю­ють, чим займаються, тощо.

Основний виклик зараз, як на мене, - це теперішня ситуація в Україні. Тутешні, які дивляться російське телебачення, вихова­ні в російській культурі, мають російське коріння, - вони чують інформацію про «поганих» україн­ців, «погану» нашу Церкву тощо, і, ймовірно, це на них впливає. Вони відкрито цього не показують, але в розмові запитують: «Як ви до того ставитеся?», «Як ви на це реагує­те?» Тому нам треба утримувати­ся від надмірних емоцій та різких суджень, аби не зранити людей і могти їм надалі проповідувати Христа.

«У якийсь момент зрозумів, що хочу їм послужити», - о. Василь Куцик

Походжу із Самбірсько-Дрого- бицької єпархії, і тут уже два роки. Спочатку приїздив у 2010 році на місії. Мені сподобався цей край, тому що мій дід теж був виселе­ний, і було дуже цікаво побачити те, про що він розповідав, зокрема багатьох наших людей-українців, їхнє тяжке життя, той шлях, який їм довелося пройти. У якийсь мо­мент зрозумів, що хочу їм послу­жити.

Служу у поселенні Шидерти, Павлодарська область. Це посе­лення з 1954-го року, куди приїха­ли переселенці-комсомольці на ці­линуі будували там канал, що мав тягнутися до Караганди. Довгий час це було цілковито українсько- російське село, і тільки за останні 15 років там почали поселятися казахи.

Специфіка праці в Шидертах пов'язана з тим, що там є колонія для правопорушників. Коли вони виходили на волю, то часто осе­лялися в нашому селі. Тому зараз там розвинена злочинність, дуже неспокійно. У ньому ще залиши­лося багато українців, хоча часто вони не бажають називати себе українцями. До церкви люди при­ходять, цікавляться, але останнім часом менше, через дезінформа­цію з боку одного православного священика, який з-за 50 кілометрів приїздить і сіє зерна ворожості.

«Церква виходить назустріч людям», - о. Дмитро

В Алмати служу вже чотири роки, відколи там заснував пара­фію отець Василь, але загалом у Казахстані вже п'ять років.

На парафії у нас є 15-20 людей, а на свята збирається близько сорока. Що цікаво, при­ходять також росіяни, і навіть в теперішній політичній ситуації. Специфікою праці в Алмати є те, що це бізнес-центр Казахстану, і там у людей немає часу, а тому праця з людьми, катехизація тощо мають бути компактними. В нас катехизація відбувається після Літургії, триває приблизно 10 хв., для того, щоби людям до­нести принаймні основні правди віри. Служіння в Алмати - це на­года робити так, як навчає Папа Франциск: Церква виходить на­зустріч людям.

Підготувала Христина Михайлюк

Про часопис
"Жива вода" – єпархіальна газета Самбірсько-Дрогобицької єпархії – заснована у травні 1995 року Божого. Часопис є щомісячним виданням, тираж якого складає 5800 примірників.  Із сторінок газети читач дізнається про актуальні новини церковного життя як в Україні, так і світі. Автори часопису роздумують над богословськими питаннями, діляться дослідженнями на історичну та суспільну тематики. Часопис друкує послання Глави УГКЦ та правлячого архиєрея, а також офіційні загальноцерковні та єпархіальні документи.

Редактор:
о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ

Адреса:
вул. Трускавецька  2
м. Дрогобич, Львівська обл.
82100 Україна

Тел.: +380324453034
Ел. пошта: zvoda@sde.org.ua

^ Догори