Проповідь на вісімнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання подає нам розповідь євангелиста Луки про покликання Ісусом Христом перших учнів: Петра, Якова та Івана – синів Заведеєвих (пор. Лк 5, 1-11).Подія відбувається на березі Генезаретського озера або як ще його називали – Галилейського моря. Тут ми зустрічаємо людей, які приходять до Ісуса, та рибалок, які, закінчивши свою працю, полоскали сіті. Ми довідуємося, що рибалки цілу ніч трудилися, однак нічого не впіймали. Неважко здогадатися, який у них був тоді настрій. Напевне, вони не хотіли в той момент бути у центрі уваги і не сподівалися, що серед усіх людей Господь звернеться саме до них. Ісус Христос звертає свій погляд на Симона Петра саме тоді, коли той пережив невдачу і розчарування, та розпочинає з ним діалог. Людська психіка влаштована так, що коли ми переживаємо якусь невдачу чи неуспіх, то бажаємо, щоб про це ніхто не знав, але в таких моментах Бог готовий підтримати нас, розрадити, покликати до чогось більшого. Симон вже трішки знав Ісуса, він чув Його науку в синагозі в Капернаумі, бачив, як Ісус вигнав там нечистого духа (пор. Лк.4,33-36). Після того Ісус був в домі Симона і оздоровив його тещу, а народ, який бачив ці чуда, приносив до дому Симона недужих, й Ісус оздоровляв їх (пор. Лк.4,38-41). Вже тоді Петро побачив, що це не просто наставник, учитель, а Божий Помазаник – Месія. Можливо, це стало причиною того, що він, незважаючи на втому від праці, уважно слухає благовість Господа. У певному моменті Ісусу входить у човен Петра і просить його відплисти від берега, щоб проповідувати. Так човен Петра перетворюється на амвон, з якого Христос проповідує слово Євангелія (пор. Лк. 5, 3). Ісус покликає учнів не на березі, а у човні, який стає місцем досвіду спасіння (пор. Лк 8,22-25). Човен часто виступає амвоном для Ісуса в його повчальній діяльності (пор. Мр. 4,1; М.т 13,1). Описуючи покликання учнів саме у човні, посеред озера, євангелист Лука бажає оживити всі ці образи і вказати на зв'язок покликання з ризиком, якого можна уникнути з Божою допомогою та необхідністю перебувати в навчанні,віднайшовши душевний спокій. Закликаючи людину до особливої форми служіння, Бог входить в її стан і заохочує відважитися, довіритись Його слову. У Священному Писанні бачимо, як серед грона Христових учнів чітко виділяється роль апостола Петра. Саме його човен Учитель вибирає як амвон для навчання народу, що залишається на березі. Цей човен пливе по широкому морі цього світу так, що, коли світ погибає, він зберігає неушкодженими всіх, хто на ньому. Образ цього спасіння бачимо вже в Старому Завіті – ковчег Ноя за потопу зберіг тих, хто повірив Богові, Який промовляв через Ноя. Так і Петрова Церква збереже неушкодженими всіх, хто довіряє її Керманичу – Господу. І як після потопу голуб приніс до Ноєвого ковчега знак миру (пор. Бут. 7,5 – 8,19), так і після суду – другого приходу нашого Господа, Христос принесе Петровій Церкві радість вічного миру. Саме до апостола Петра Ісус звертає свої два заклики: «відплисти від берега» (дослівно: «віддалитись від землі» - пор. Лк. 5,3) і «відплисти на глибоку воду – поступити во глибінь» (пор. Лк. 5,4). Обидва заклики можуть бути витлумачені на двох рівнях – як в їх прямому розумінні певної фізичної активності, так і на духовному рівні – поступове віддалення від земного, ризик і усамітнення з Богом. Петро, не вагаючись, виконує цей «фізичний аспект» Ісусових вказівок, своєю готовністю забезпечуючи собі й майбутню реалізацію духовного виміру цього заклику у Божому провидінні. У певний момент Господь каже Симону Петру закинути сіті. Той спочатку вагається, кажучи, що вже робив це і нічого не впіймав. Проте, коли все ж таки після слів Христових „поступити во глибінь” (Лк.5, 4), він закинув їх, то вловив дуже багато риби, так, що їх човен її не вміщав і потрібною стала допомога інших. Для Симона Петра розпочати ловитву у невідповідний для цього час було великим викликом. Всі його знають як рибалку, він знавець своєї справи, йому відомо, коли можна впіймати рибу, а коли – ні. Тому всі з подивом споглядали на цей діалог, а Ісус нічого не обіцяв, тільки запрошував. Сіті були вже почищені, нема ніякого сенсу закидати їх знову. Однак Петро переступає через себе, свій досвід, професіоналізм, можна сказати впокорюється: «Наставнику, всю ніч ми трудились й нічого не піймали, але на твоє слово закину сіті» (Лк.5,5). І Бог робить чудо, показує могутність і силу свого Слова. Так буває і в нашому житті: ми все прораховуємо, плануємо, знаємо, як чинити правильно, але часто результат наших старань є мізерним. Досить часто ми безуспішно над чимось трудимось, нам нічого не вдається, ми стривожені, неспокійні. У такі моменти варто замислитись, чи наше заняття благословенне Богом. І навпаки, коли починаємо свою працю згідно Божого слова і поклику, то, незважаючи на зовнішні негаразди, несприятливі обставини, її результат перевищить наші найбільші очікування. Тільки з Богом можемо мати повноту життя. Він єдиний може надати сенсу тим щоденним справам, над якими трудимося. Поки людина думає, що вона є паном природи і господарем свого життя, Господь не вмішується в людське життя, не допомагає і не благословляє. Коли людина зрозуміє свою слабкість і відчує потребу допомоги Божої – тоді Господь посилає її свою милість. Учні за наказом Христа закинули сіті і зловили багато рибин, так що аж рвалися сіті і були заповнені два човни. Крім цього випадку, Євангеліє розповідає нам про ловитву після Христового воскресіння; євангелист Іван розповідає, що тоді було зловлено чітку кількість – 153 рибини (пор. Ів. 21,3-11). Роздумуючи над цими євангельськими подіями, святий Августин робить висновок, що у цих двох риболовлях зображена Церква Христова: у першому – теперішня Церква, а у другому – Церква після воскресіння мертвих – Прославлена. Зараз вона приймає багатьох - і добрих, і злих; після ж воскресіння мертвих вона міститиме тільки добрих, в точно визначеній кількості. Коли Петро побачив це чудо, то багато усвідомив. Він припав перед Ісусом і визнав, що є немічною, слабкою людиною, але завдяки Христу сподобився такого дару. У цьому моменті він щиро відкривається перед Богом: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина» (Лк.5,8). Христос, бачачи це, відразу кличе його до чогось більшого: «Не бійся! Віднині людей будеш ловити» (Лк.5,10). Петро ще не знав, що це означає, але повірив і пішов за Господом, а Той приготував йому величну місію – бути Скалою, на якій Він збудує свою Церкву і пекельні врата її не подолають. І Симон Петро пішов за Христом, був найпершим і найбільшим його учнем, був Главою собору апостолів, але не тому, що Христос наловив йому багато риби. Він пішов за Господом, бо разом з ним заплив на глибину після слухання Слова Божого і прийняв Живе Боже Слово до своєї душі. Дорогі в Христі! Потреба слухати Господа є актуальною не тільки на порозі вибору роду нашої діяльності, а завжди. Впродовж усього нашого життя всі ми – священнослужителі і миряни – повинні слідувати слову Христа: «Поступи во глибину!» Але, що конкретно означають ці слова? Про яку глибину йде мова? Всім людям потрібна глибина: глибина людськості, глибина правдивої християнської віри, глибина автентичності, глибина отриманого дару покликання і харизми. Іншими словами, чим би ми не займалися, над чим не трудилися, повинні робити це відповідально і ґрунтовно. Якщо придивитись уважно, то вже на прикладі нашого щоденного життя побачимо, що поверховість властива людям страху: їх задовольняє лише те, що лежить у житті на поверхні. Звичайно, таким чином на перший погляд може здаватись легше життя, але так ми не розвиваємо Богом дані нам таланти, а зі страху перед труднощами, пов’язаними з працею над ними, закопуємо їх у землю (див. Мт. 25, 25). А це – гріх перед Богом, людьми і нами самими. Довіряймо Богові наше життя, нехай це сьогоднішнє Боже слово буде потіхою і розрадою для всіх нас. Ми продовжуємо молитися до нашого Спасителя, за наше воїнство, за справедливий мир. І віримо, що той, хто довіряє Божому провидінню, хто намагається жити в Божій любові і захищає у ній свій народ і свою Батьківщину є непереможний. Ми молимося сьогодні за справедливий мир в Україні, за наших захисників, волонтерів, за людей доброї волі які солідарні з нами в протистоянні агресору, щоб Божа любов усіх нас кріпила, щоб наша довіра та надія до Бога не маліла. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! + Ярослав 27 жовтня 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Владика Ярослав: Зустріч Ісуса та жінки-ханаанянки - це символічна зустріч двох світів

20 жовтня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь на сімнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2024)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішня євангельська благовість говорить нам, що  Христос направився в сторони Тиру та Сидону, Він йде в напрямку до краю, де проживали погани, щоб дати початок проповіді Євангелія всьому світу, а не лише вибраному народу. Тир і Сидон – найбільші торгівельні фінікійські міста, які знаходились на березі Середземного моря. Сидон був батьківщиною Єзавелі (пор. 1 Цар 16, 31), й ми знаємо як її страхітливу діяльність змальовує автор Першої книги Царів. В цих землях й трохи далі на північ жили  ханаанеї – древні народи, які колись населяли Обіцяну землю а пізніше були вигнані на північ в Фінікію. Римський історик І ст., Йосиф Флавій пише, що фінікійці завжди ворогували з ізраїльтянами, а найбільше мешканці Тиру. Отже, як бачимо, жінка належала до народу, який був для Ізраїля ворожим. По-богословськи можемо сказати, що ці міста представляють царство зла, несвободи, не спасіння – це один світ. І бачимо другий світ – світ віри – представлений Ісусом і Його учнями. Також бачимо жінку ханаанянку (євангелист Марко вказує на її походження: сирофінікійка (пор. Мк 7, 24)), яка залишає світ поганства, виходить і йде в напрямку світу віри. І цей світ віри в Ісусі Христі теж немовби розриває минулий ексклюзивізм, тобто певну закритість у собі як наслідок зосередження на боговибраності Ізраїля і виходить назустріч оцьому поганському світу. Не говориться, що Ісус прийшов у котресь з тих міст, говориться тільки, що вийшов з території Ізраїля (пор. Мт. 15, 21). Жінка також вийшла з тих міст (пор. Мт. 15, 22). Отже, вони зустрічаються десь на півдорозі між територією Ізраїля і поганською територією. Обидвоє виходять… Це не просто констатація факту, оцей вихід – це щось більше: Бог, який виходить до людини, на територію її упадку, але й людина повинна вийти зі свого гріховного становища назустріч Богові. Ханаанейка називає Христа Господом і сином Давида. Так звертаються до Ісуса в Євангелії від Матея люди віри: це учні (за винятком Юди. Мт 26, 25 пор з Мт 26,22), сотник, два сліпці. Ісуса Христа часто називали «Сином Давида» (пор. Мт.1,1) і від цього месіанського імені сам Христос ніколи не відмовлявся, хоча воно й неповністю відкривало таємницю Його Особи. Виконуючи обітниці, дані Давидові, Ісус проголошує, що він вищий від Давида: Він його Господь (пор. Мт.22,42-45). Він – Бог, який прийшов пасти і рятувати свій народ. Ханаанейка ще, мабуть, цього до кінця не усвідомлювала, але напевно чула про Ісуса, про чуда, які Він чинив у Галилеї. Вона звертається До Ісуса через страждання дочки. Нещастя дитини стало нещастям матері: «Змилуйся надо мною…», материнська любов спонукала її звернутися до чужоземця; ця любов спонукала її бути наполегливою навіть тоді коли зустріла мочання. Рушійною силою в серці цієї жінки була любов, і немає нічого сильнішого і ближчого до Бога як любов. Чому Ісус на перший погляд виглядає нечутливим? На ці й подібні запитання існують  різні біблійні пояснення. Христос не відзивається до ханаанянки не тому, що не хоче їй допомогти, але для того, щоб виявити й укріпити її віру. Вона чула про Нього як про чоловіка, який оздоровляє людей і прийшла до нього як до цілителя. Але Ісус хоче, щоб вона побачила в Ньому щось більше ніж досконалу людину. Він бажає, щоб вона побачила в Ньому Бога. В цьому мовчанні є також наука для учнів, Ісус спонукає учнів переосмислити їхнє ставлення до інших народів. Позаяк євреї негативно ставилися до поган та через їх аморальне життя називали їх псами, то Ісус відповідаючи жінці на повторне благання про допомогу іронічно стверджує те, що відображало спосіб думання учнів: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам». Учні просять Ісуса за неї не із співчуття, але щоб жінка отримала те, що благає і залишила їх в спокої. Але Христос її не відсилає, у Нього була інша мета Його мовчання. Часом і нам здається, що просимо, з глибини душі взиваємо, а Бог ніби не чує. Насправді Бог чує, але оця мовчанка Бога має на меті поглибити нашу віру. Ханаанейка не відвертається після Христової відмови, але ще більш наполегливо благає про допомогу і тим самим виявляє свою непохитну віру в те, що Ісус може їй допомогти. Слова Ісуса приводять нас до здивування, але ханаанейку ні. Раввіністична традиція вживала до поган термін «пес». Можливо, і тому цей термін появляється в тексті сьогоднішньої Євангелії, хоча в дуже лагідній формі – «щенята». Євангельський текст залишається записаним в раввіністичній традиції єврейського світу, бо Христос зауважував: «Я посланий лише до загиблих овець дому Iзраїля». Євангелист Марко ці слова передає так : «Дай спершу, щоб діти наїлись; не личить бо взяти хліб у дітей та й кинути щенятам» – наголошує на першочерговості Ізраїля як вибраного народу. У Матея, натомість, є цілковита закритість. Жінка приймає те, що не належить до вибраного народу, кажучи: «Так Господи». Вона готова згодитися тільки на крихти. У розповіді про чудо помноження хлібів говориться, що зібрали кусків дванадцять повних кошів (пор. Йо. 6, 13). Жінка інтуїтивно відчуває, що на бенкеті царства хліба всім буде удосталь. Це знає і Господь, але Він є послушний планам, Небесного Отця, який визначив певний час. Інтуїція жінки підказує, що цей час уже наближається і так виявляється її віра. Сьогоднішнє Євангеліє піднімає також тему вибрання ізраїльського народу і покликання до спасіння всіх людей. Ізраїльський народ – це вибраний Богом народ. В Ісусі Христі цим народом стає Церква, яка складається з багатьох народів. Це питання було особливо актуальне для ранньої Церкви: на яких умовах погани беруть участь у новому народі Божому, зібраному довкола Ісуса. Чи вони повинні для спасіння переймати усі приписи старозавітнього Ізраїля, чи віра в Христа дозволяє переступити цей крок Божої педагогії і відразу брати участь у спасінні Христа Господа? Первісна Церква мала багато труднощів із тими, які хотіли спасіння, бажали спасіння, змагали за спасіння, але за походженням не були ізраїльтянами. Однак вона усвідомлювала, що чудо оздоровлення дочки жінки-ханаанейки є не просто жестом зі сторони Господа, але має й інше, глибше значення, яке торкалося євангельської місійної діяльності Ісуса, що проливала на неї нове світло. У цьому чуді оздоровлення Христос дав взірець всезагальної місії Церкви і Свою відкритість на всі народи. Дорогі брати і сестри, сьогоднішня євангельська розповідь розкриває нам багато аспектів релігійного життя, найважливішим серед яких є віра і спасіння людини. «Без вiри неможливо подобатися Богу» (Євр. 11, 6). Віра – джерело благодатного життя, вірою пізнається істина,віра уздоровлює,вона проганяє страх,вірою ми спасаємося. Віра – це не тільки знання молитов чи катехизму. Віра – це насамперед синівська довіра нашому Небесному Отцеві, надія на Нього, пам’ять про Нього в усіх наших ділах, сумнівах та успіхах, це вірність Йому в моменти скрути та важких випробуваннях. Це настійливість у молитві, як у цієї жінки-ханаанейки. Віра – це милосердя і співчуття до наших ближніх, коли в них ми покликані бачимо Христа. Віра пізнається у ділах, нашим життям ми свідчимо про Того, в Кого ми віруємо. Саме наші вчинки свідчать про те, чи ми можемо іменуватись християнами. Тому-то віру жінки-ханаанейки Христос ставить у приклад навіть для апостолів – «О жiнко, велика твоя вiра! Хай тобi буде, як бажаєш» (Мт.15, 28). Спасіння, яке приносить  Христос, призначене для всіх людей, воно пророковане пророком Ісаєю, (пор. Іс. 56, 3-5) й є історичною місією Ісуса Христа. Отож критерій приналежності до Божого люду не знаходяться в площині расовій чи культурній, а знаходиться в площині здатності пізнання Бога і Його спасіння. Таким чином, жінка- ханаанейка стає, взірцем християнина, який молиться Богові з довір’ям і впевненістю, що його віра не підведе, оскільки вона оперта на довіру до великої Божої любові. Таким чином спасіння, є завжди Божим даром, але відкриття на нього є наслідком віри і постійної молитви людини. Євангелія сьогоднішньої неділі показує нам шлях віри, який повинен бути продовженим навіть тоді, коли втрачена надія. Шлях віри повинен долати нездоланні перешкоди, шлях віри відкидає своє вивищення, приймає смирення, шукаючи користі ближньому. Так виплекана віра, що підкріплюється неустанною молитвою, є завжди ефективною і актуальною та приносить спасіння людині. Тож нехай ця євангельська розповідь спонукає нас задуматись над нами самими, над нашою вірою, над нашим молитовним та богослужбовим життям та свідченням. Сьогодні також і ми молимось до нашого Спасителя, як ця ханаанейка за наше воїнство, за справедливий мир. Ми бачимо, що ворог нашого народу мобілізує всі свої ресурси: земні, людські, військові, проти нашого народу. Але ми уповаємо не на людські сили, але на Божу поміч, на Божу благодать. І віримо, що той, хто довіряє Божому провидінню, хто намагається жити в Божій любові і захищає у ній свій народ і свою Батьківщину є непереможний. Ми молимося сьогодні за справедливий мир в Україні, за наших захисників, волонтерів, за людей доброї волі які солідарні з нами в протистоянні агресору, щоб Божа любов усіх нас кріпила, щоб наша надія не маліла. А наша віра в перемогу принесла свої плоди. Як каже апостол і євангелист Йоан: «І ось та перемога, яка перемогла світ – віра наша» (пор. 1 Йо. 5, 4-5). А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! + Ярослав 20 жовтня 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Владика Ярослав: Хто є вірним у малому, стане великим

13 жовтня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь на шістнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2024)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому Євангелії Ісус оповідає нам притчу про таланти та їх помноження. Ісус часто розповідав притчі, оскільки пряма мова та буквальний сенс окремих Його вимог, могли відразу відштовхнути слухачів, які не бажали змінювати свої погляди. Натомість за допомогою притч Христос входив в довіру до слухачів і в ненав’язливий, але водночас дуже аргументований спосіб спонукав їх до роздумів та відповіді на Його слово. Часто теми притч були взяті зі звичайного життя, яким жили Його сучасники, а тому були близькі та зрозумілі для кожного. Слово «таланти» має багато значень. В українській мові слово «талант» означає якусь здібність, і тому часто цей уривок інтерпретується саме в такому напрямку. В історичному контексті притчі йдеться про певну грошову одиницю, яка мала на той час дуже велику вартість. Водночас талант – це не лише матеріальні речі чи різні природні дари, вміння, здібності, але й життя, дар любові, можливість творити добро при різних нагодах. Різна кількість талантів, які отримали слуги – п’ять, два і один – не означає несправедливості Бога чи меншовартості одних слуг перед іншими, а Божу щедрість. Притча пригадує про велику доброту Бога, Який обдаровує кожного з нас за нашими спроможностями і особливостями, даючи кожному можливість не тільки використати, але ще й помножити, збільшити те, що ми отримали. Кожна людина отримує з Божих рук певну «життєву інвестицію». Все, що маємо – це Божі дари. З одного боку можемо захоплюватися такою великою ціною і щедрістю нашого Творця, але з іншого подумаймо за відповідальність про отримані дари. Бог кожного обдарував тим, що йому було найбільше потрібно для його добра – спасіння, дав людині найбільший талант – Божий образ. Словами притчі про таланти Христос запрошує нас переглянути наше життя на предмет того, чи ми використовуємо всі можливості та нагоди творити добро для власного освячення і спасіння, пізнавати Божу любов у житті, наповнювати нею свою душу і ділитися зі всіма тими, хто потребують її. Із притчі бачимо, що одні слуги орудували дарами і помножили їх, а в кінцевому результаті збагатили самих себе і до них каже Господь: «Увійди в радість пана твого». Арамейське слово «радість», яке використовує тут Ісус, одночасно означає і «свято». Господар влаштував після повернення свято і віддав належне своїм кмітливим слугам. А останній слуга, «закопавши», не дбав про розвиток дарів Божих, які були йому довірені Творцем. Господь-Податель не тільки є щедрим, але ще й мудрим, бо дає кожному за його початковими здібностями. Ісус відкриває нам поведінку Бога Отця: Він дає, довіряє і помножує, залишаючись справедливим. Саме ця притча надала метафоричний сенс слову «талант» значення практичного використання дарів і здібностей, даних нам Богом. Троє слуг у сьогоднішній притчі були однаковими не лише тому, що всі отримували таланти, але й в тому, що на всіх був покладений однаковий обов’язок використовувати те, що їм було подароване. Христос сказав: «Кому багато дано, з того багато вимагається» (пор. Лк. 12,48). Наші таланти, незважаючи на те, мало їх чи багато, дані нам від Бога, перед Ним ми дамо наш останній розрахунок. Господь не судитиме нас з огляду на розмір чи кількість прибутків, Він судитиме радше за рівнем вірності, з якою ми використовували ці дари. Через те, що ми не маємо однакових талантів, і Бог не чекатиме від нас однакової відповіді. Лише в одному ми маємо бути схожі – ми маємо бути вірними. Христос представляє новий стандарт оцінювання людей. За людськими стандартами велика людина є та, яка дуже обдарована. За Божими стандартами великою є та людина, яка є вірною. Звернімо увагу на Боже Слово. Ісус не каже тому, хто мав п’ять талантів: «Через те, що ти був вірний у великому, увійди у радість свого Пана», але Він каже те, що міг сказати і до чоловіка з одним талантом: «Ти був вірний у малому і через те, що ти був вірний у малому, увійди в радість свого Пана» (пор. Мт. 25, 21). Що означає бути вірним у малому? Доволі часто можна у людському житті почути виправдання на кшталт: «Якби я мав, чим ділитись, я б обов’язково поділився», «якби в мене самого були кошти, я б їх віддав», «якби я мав такі можливості, як інші, я б ними скористався по правді», «якби я мав так багато талантів, я б їх не змарнував», «якби від мене щось залежало, я би зробив це…» і т.д. А Господь каже дуже виразно: «У малому був ти вірний, поставлю тебе над великим». Якщо ми не вміємо бути вірні у малому, то як можемо осягнути велике? Якщо ми не вміємо ділитись тим малим, що маємо, то як можна нам довірити велике? Якщо ми можемо занедбати те мале, що маємо, то як не занедбаємо великого, яке потребує ще більше праці, ще більше зусиль? Іншими словами, той, хто є вірним у малому, стане великим. Той, хто виправдовує власне лінивство, звинувачує Бога – не ввійде в радість Пана свого. Бути вірним у малому, використовувати усі Богом дані таланти, служачи у правді Господеві і ближньому, означає придбати інших п’ять, чи два, чи один талант, в залежності від здібності. Помилка третього слуги в тому, що він не зрозумів намірів свого господаря і приховав свій талант, замість того щоб використовувати його, злегковажив, занедбав і закінчив тим, що вчинив неправильно. Він, ймовірно, мав вміння орудувати талантом; його просто не хвилювала доля власності господаря. Навіть найменше вкладення капіталу могло дати відсоток від заощаджень і не загрожувало б небезпекою втрати, – тобто було не менше надійним, ніж закопати дар. Фраза «ось тобі твоє» в єврейських правових документах означала «я за це більше не несу відповідальності». Лінивство, страх, хибне розуміння пана, обов’язків служіння стали загибеллю для того, кому було приготовано краще достоїнство – Боже Царство! Хоча третій слуга характеризує свого господаря як жадібного й жорсткого підприємця (пор. Мт. 25, 24), це однак не є алегоричним зображенням Бога. Бог чекає з нашого боку творчих зусиль і винагороджує використання всіх можливостей і нагод, які відкриті для нас у служінні. Якщо ми неправильно уявляємо собі Бога як суворого і вимогливого «виконроба», то нам буде важко відповісти Йому з любов’ю і відгукнутися всім серцем. Ми повинні використовувати Його дари відповідально, але при цьому сміливо і заповзято. Дуже важливим є той факт, що дари є дані для того, щоб інші могли з них користати: «Кожному дається виявлення Духа на спільну користь» – каже апостол Павло (пор. 1 Кор 12, 7). Впродовж всієї історії спасіння не існує навіть одного випадку, коли Бог вибрав би якусь людину, не підпорядковуючи цей вибір своєму планові спасіння, призначеному для всіх. Також апостол Павло говорить в сьогоднішньому апостольському читанні: «Як співробітники, ми закликаємо вас, щоб благодаті Божої не приймати марно. … Ось тепер – час сприятливий, ось тепер – день спасіння» (пор. 2 Кор 6, 1-2). Приймаймо Божу благодать, щоб помножувати і поширювати те добро, що було нам дано.  «Візьміть, отже, талант від нього й дайте тому, хто має їх десять. Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, заберуть і те, що має» (Мт.25, 28-29). У відношенні до духовних багатств Ісус застосував засаду: хто є багатий в Бозі, – того Бог вчинить ще багатшим благодаттю в часі остаточного розрахунку. Хто однак не зберіг і не посідає жодних духовних скарбів, які беруться до уваги в небі – Божому Царстві (пор. Мт 6, 20), –  на Божому суді залишиться з нічим. Дорогі у Христу, сьогодні наша Україна переживає важкі випробування війни московії, робімо всі зусилля для захисту нашої Батьківщини кожен згідно свого покликання і можливостей, бо наша Церква-мучениця і Батьківщина Україна є даром Господа для нашого народу. Тільки з Божою допомогою, молитвою та усильною нашою працею зможемо перемогти агресора рашизму та наблизити справедливий мир, перемогу добра над злом, життя над смертю. Відкриймо свої серця Богові, довіримось на Його любов і вірність. Не біймось жити у правді та солідарності, особливо з потребуючими, постраждалими від війни, допомагаймо нашим збройним силам. Тож нехай наші молитви кріплять на дусі захисників України. Нехай всенародне пошанування додає снаги українським витязям здолати окупанта! Нехай Божа мудрість веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої молитви й щоденної праці на славу Божу та дочасне й вічне добро рідного народу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. 13 жовтня 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Розпочався сертифікований курс «Зцілення ран війни» для єпархіального духовенства [фото]

7 жовтня у м. Трускавець, в реколекційно-просвітницькому центрі «Оранта», розпочався сертифікований курс для духовенства УГКЦ «Зцілення ран війни». Триденний курс для душпастирів складається з трьох напрямів: психічне здоров’я, душпастирство та богослов’я. Детальніше...

Владика Ярослав: Любов є джерелом Божої Премудрості

6 жовтня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь на п’ятнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2024)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання подає нам необхідну і надзвичайно важливу божественну істину, яку ми повинні не тільки усвідомлювати чи знати, а обов’язково втілювати її в житті. Одного разу, як пише святе Євангеліє, до Ісуса приступив законовчитель і запитав Його, яка найбільша заповідь в законі. Ісус відповів: «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша і найперша заповідь. А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого». Ці дві заповіді знаходяться в різних місцях Священного Письма – одна у книзі Второзаконня, інша – у книзі Левіт. А Христос ставить їх разом і показує, що вони одна від одної співзалежні і одна одну доповнюють. Ці дві заповіді є головними заповідями любові, на них базується весь Закон і Пророки. Христос, говорить нам про любов вертикальну, тобто любов до Бога, і любов горизонтальну, тобто любов до ближнього. Бути християнином – це означає жити за принципом хреста – тої вертикальної і горизонтальної любові до Бога і ближнього. Таким чином Христос повчає нас про джерело Божої Премудрості, з якого витекло все, що є у цьому світі. Це – Любов, адже Бог є Любов (пор. 1 Йо. 4, 8). Тому внутрішній зміст істинного життя християнина, як стверджує церковна традиція, полягає у всеобіймаючій і нероздільній любові до Бога, яка за своєю природою обов’язково містить у собі і любов до ближнього. Глибина духовного життя виявляється у повноті і абсолютному пануванні любові в життєдіяльності християнина, оскільки з любові все почалось і задля самої любові все було створено. Божі заповіді – це не обмеження, а ціль, дороговказ, пригадка, що для існування людства є найважливішим.За словом апостола Павла: «Любов є виконання закону» (пор. Рим. 13, 10). Всі людські вчинки мають цінність і приносять добрі плоди, якщо вони вчинені з любові. Говорить апостол Павло: «Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любови, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний. Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання, і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любови, я був би - ніщо. І якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любови, то я не мав би жадної користи» (І Кор 13,1-3). «Знищи любов, і зруйнуєш все», – говорить святий Йоан Золотоустий. «Не нехтуй заповіддю любові, – застерігає святий Максим Ісповідник, – тому що немає в людини іншого шляху до спасіння… через неї станеш ти сином Божим, а переступаючи її, – сином геєни». Отже любов є матір’ю всіх заповідей. Вона є тим весільним одягом, без якого людина не буде прийнята в Царство Небесне, яке і є Царством Любові (пор. 1 Йо. 4, 8). Але як ми можемо проявити цю любов до Бога? Господь говорить: «Що ви зробили одному з цих братів моїх найменших, ви мені зробили» (пор. Мт. 25, 40). Ось найкращий спосіб показати любов до Бога на ділі! Бо «той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, якого не бачить» (пор. 1 Йо. 4, 20). Саме тому істинна любов до Бога неможлива без любові до ближнього, а любов до ближнього – без любові до Бога. Дорогі брати і сестри! Мойсей, залишаючи народові в спадщину Декалог, промовив: «Життя і смерть появив я перед тобою, благословення й прокляття. Вибирай життя, щоб жити на світі тобі і твоєму потомству, любивши Господа, Бога твого, слухавшись його голосу та прихилившись до нього» (пор. Втор.30,19-20). Вибираючи любов, ми вибираємо шлях довіри, солідарності і свободи, ми вибираємо дорогу життя. Як людина може будувати відносини з іншими людьми, якщо не має довіри? Довіри, яка містить повагу до цього слова, повагу до правди, повагу до гідності іншої особи. Довіра є непохитною вірністю в любові. Рівно ж чи можливо є уявити собі життя осіб і народів поза сферою солідарності? Солідарності, яка є протиставленням до права помсти, відплати (пор. Вих.21,24), яка штовхає нас зробити навіть більше від того, що роблять для нас інші (пор. Мт.7,12); солідарності, яка виростає з заповіді любові (Лев.19,18; Мт.22,39), і прямує до нової євангельської справедливості, що наказує нам любити наших ворогів (пор. Мт.5,44). Також можемо запитати себе: «Чи можна говорити про любов як заповідь?»; «Чи можна жити одночасно під законом і бути вільним?». На перший погляд може здаватися, що закон є обмеженням, але лише до того моменту, коли ми сприймемо його за достовірний голос совісті. Заповіді, котрі пригадує нам Ісус, є записаними в серці кожної людини (пор. Рим.2,14-15). Свідчить про це і апостол Павло, бо закон виражає найглибші бажання нашої сутності, хоч в глибині неї теж відчуваємо протиріччя з іншим правом, яке потягає нас до гріха (пор. Рим.7,19). Однак Божий Закон, якщо ми дозволимо йому нас формувати, звільнить нас з узів істоти підданої пристрастям і виявить в нас особу вільну. Бог є Любов. Любов носить в собі всяке право. В ній всі цінності знаходять своє джерело і лише в ній знаходять свою автентичність, свідчення. Правдива свобода! З трьох цінностей, які були виокремлено, саме ця є найбільш тендітною, найважчою до зрозуміння, а особливо до реалізації. Пригадаймо собі історію визволення Ізраїля з рабства. Розпочалося воно з того, що Мойсей просить фараона, щоб народ зміг піти на пустиню і приготувати святкування на честь Бога (пор. Вих.5,1). Ціллю цілого старозавітного закону є запевнити саме таку свободу: свободу віддавати хвалу Богові, дати людині свободу підтримувати зв'язок з Господом, служити вбогим і приниженим. На пустелі, як описує книга Виходу, ми маємо лише прообраз відкуплення, яке принесе Христос. Через свій хрест наш Спаситель визволив нас з неволі гріха, в якій вся слабкість і приниження має своє джерело. Ісус є «образом невидимого Бога» (Кол.1,15) і «відблиском його слави» (Євр.1,3). Він є досконалою людиною. Він відновлює в нас подобу Божу, яка була спустошена первородним гріхом. Господь чинить так, що ми можемо звільнитися від похоті, яка закриває нас на нас самих, і прагнути того, що несе радість «нової людини, створеної на подобу Божу» (Еф.4,24), якою ми стаємо через хрест. Перед своїми страстями, які виявили любов Ісуса «до кінця» (Йо. 13,1), Він дає своїм учням нову заповідь любові: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як я був полюбив вас, так любіте і ви один одного! З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йо. 13,34-35). Христос у приклад учням ставить свою любов до них: «Як мене Отець полюбив, так я вас полюбив. Перебувайте у моїй любові! А в любові моїй перебуватимете, коли заповіді мої будете зберігати, як і я зберіг заповіді мого Отця і в його любові перебуваю» (Йо. 15,9-10). Тому любов до Бога, як навчає євангелист Йоан Богослов, виявляється передусім у дотриманні Його заповідей:«Це бо любов до Бога: берегти його заповіді. А заповіді його не тяжкі». (1 Йо. 5,3). Отже, у дотриманні першої і найбільшої заповіді – заповіді любові до Бога – неважко дотримати весь Божий Закон і жити згідно з Божою волею. Адже Христос навчав, що всі заповіді важливі: «Хто, отже, порушить одну з оцих найменших заповідей і навчить інших так робити, той буде найменшим у Небеснім Царстві. А хто виконає їх і навчить, той буде великим у Небеснім Царстві» (Мт. 5,19). Тож любов найбільший і найважливіший плід духовного життя, як навчає апостол Павло: «Тим часом остаються: віра, надія і любов – цих троє, але найбільша з них любов» (пор. 1 Кор. 13, 13). У вічності не буде потреби у вірі і надії, а залишиться тільки любов. Тому з особливим старанням дбаймо про цей найбільший Божий дар – дар любові. Дорогі брати і сестри, сьогодні Україна переживає важкі випробування і саме любов в умовах війни, дає сенс життю: той, хто любить Бога, свого ближнього і Батьківщину, знає, для чого живе. Ви, дорогі наші воїни, волонтери, медики є втіленням цієї чесноти любови, ваша відвага та мужність стали прикладом для всього цивілізованого світу. Тож всіх наших захисників молитовно приносимо перед Боже обличчя та віддаємо в руки Божого милосердя. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав м. Дрогобич,6 жовтня 2024 року Божого Детальніше...

У Прокатедральному соборі відсвяткували храмове свято Покрова Пресвятої Богородиці

1 жовтня, у свято Покрова Пресвятої Богородиці, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію Прокатедрального собору Пресвятої Богородиці, в м. Самбір. З нагоди храмового празника єпископ відслужив Архиєрейську Літургію у співслужінні о. Володимира Коркуни (адміністратора парафії) та священиків Самбірського деканату. Детальніше...

Проповідь з нагоди свята Покрову Пресвятої Богородиці (2024)

Сьогодні Діва предстоїть у церквіі з ликами святих невидимо за нас молиться Богу.Ангели з архиєреями поклоняються, апостоли з пророками ликують,бо ради нас молить Богородиця предвічного Бога.Кондак свята Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні ми зібралися у цьому величному соборі, щоб урочисто відсвяткувати його престольний празник – Покров Пресвятої Богородиці. У великі свята нашої Церкви, присвячені Божій Матері, ми дізнаємося про Її життя, пов'язане з Ісусом Христом: Її Різдво, яке нещодавно святкували, Введення в Храм, Благовіщення, Її участь у Різдві Христовому та Успіння. Однак сьогоднішнє свято зосереджується на постійній допомозі й заступництві, яку Матір Божа вимолює в Господа для тих, які Її просять. Це свято, у якому споминаємо історичну подію, коли людина була удостоєна побачити фізичними очима літургійне молитовне єднання небесної і земної Церкви, які є двома частинами одного цілого − Тіла Христового. Небесна Церква складається зі святих, ангелів і всіх тих, хто перебуває у вічній славі з Богом. Земна Церква − це ми, вірні, які продовжуємо своє паломництво на цій землі, прагнучи небесної перспективи. Одним із найважливіших аспектів єдности небесної й земної Церкви є молитовне спілкування. Земна Церква постійно звертається до небесної Церкви, просячи про молитви й заступництво. Святі й ангели не перестають молитися за нас, допомагаючи нам на нашому шляху до спасіння. Пресвята Богородиця як Заступниця є найвищим прикладом цього молитовного зв’язку. Ми звертаємося до Неї з молитвами, бо знаємо, що Її заступництво є неустанним перед Божим Престолом. Її материнська любов ніколи не залишає нас без підтримки, і це заохочує нас до ще більшого уповання на Її допомогу. Подія Покрову, що сталася у Влахернському храмі, є яскравим символом єдности небесної й земної Церкви. За різними літописами, на початку Х ст. у Константинополі святий Андрій Юродивий під час молитви у храмі, піднявши очі до неба, побачив, що Пресвята Богородиця, осяяна небесним світлом, оточена ангелами та сонмом святих, ступає повітрям над вірними, що молитовно благали про заступництво перед ворогами, які напали на місто. Богородиця молилася довший час, а потім підійшла до престолу, зняла із Себе покривало, яке носила на Пречистій Своїй голові, і розпростерла його над молільниками. Після цього війська противника відступили, а місто було врятоване. Як бачимо, Господь не покинув Своїх молільників, сьогодні Він також не залишає нас у скорботах, але знаючи, що «маємо надмір Христових страждань», так само через Христа маємо і «надмір утішення» (пор. 2 Кор. 1, 3−5), щоб ми навчилися більше любити Його, як пише апостол Павло: «Та й не тільки це, але ми хвалимось і в утисках, знаючи, що утиск виробляє терпеливість, терпеливість − досвід, а досвід − надію. Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 3−5). Тому сьогодні ми оспівуємо Пресвяту Богородицю як Заступницю скорботних і Покров для світу: «Пречиста Богородице! Ти для скорботних − велика заступниця, негайна помічниця, спасіння та підпора людства, море ласки, джерело Божої мудрости, покров для світу» (Стихира на Вечірні). Образ Покрову Пресвятої Богородиці, яким Вона покрила людей у церкві, – це образ Її заступництва за нас, грішних і безпомічних. Цей жест Покрову не винятковий, це не далека історична подія, а щоденна реальність, яку переживають християни на богослужіннях. Ось тому в це величне свято співаємо: «Діва днесь предстоїть у церкві і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу…» (Кондак Покрову). Покров Божої Матері є виявом Її любови до людського роду. Це Її заступництво, завдяки якому прощаються наші гріхи, лікуються наші болі й печалі. Завдяки Покрову наша слабка, немічна молитва скріплюється Її заступництвом і доноситься до Божого Престолу. Заступницька роль Пресвятої Богородиці закорінена у Святому Писанні. Ми бачимо Її участь у чуді на весіллі в Кані Галилейській. Наші взаємини з Богом зображені як велике весілля, свято любови. Історія спасіння — це зустріч Христа, Нареченого, із Церквою, Його Нареченою. Є багато аспектів, які можна було б пояснити для глибшого розуміння, але я хотів би зверну вашу увагу лише на декілька стрижневих моментів, щоб допомогти краще усвідомити роль Богородиці як Заступниці й Помічниці. Те, що відбувається в Кані, – це «початок знаків», початок виконання Божого плану. Євангелист Іван описує служіння Христа через сім знаків, кульмінацією яких є воскресіння Лазаря, перед подіями Страстей Господніх. Свято весілля в Кані Галилейській, де були присутні Ісус, Марія й учні (Ів. 2, 1−2), завершується такими словами: «Ось такий чудес початок учинив Ісус у Кані Галилейській, і велич тим свою об’явив, − тож і учні його увірували в нього» (Ів. 2, 11). Діва Марія, названа Матір'ю Ісуса, пізніше іменується як «жінка». Каже їй Ісус: «Що мені, жінко, − а й тобі? Таж не прийшла година моя!» (Ів. 2, 4). Це звернення повторюється в діалозі між Ісусом і Марією під хрестом. «Бачивши Ісус матір і біля неї учня, що стояв, − а його ж любив він, − мовить до матері: “Жінко, ось син твій”. А тоді й до учня мовить: “Ось матір твоя”. І від тієї хвилі учень узяв її до себе” (Ів. 19, 26). Хто матиме вірність і любов стояти біля хреста, той отримає дуже великий дар. Іван Богослов, який стояв біля хреста, отримав Марію, Божу Матір. Каже до нього Ісус: «Ось матір твоя». Із хреста Ісус не мав що «дати», навіть одяг вояки поділи між собою. Була лише Мати, й Ісус Свою Матір віддає учневі. Та не лише йому, бо й ми є учнями, яких любить Ісус. Тому слова «Ось матір твоя» звернені також і до нас. Як було б добре, якби ми пішли звідси з переконанням і бажанням прийняти Марію до себе, як це зробив Іван Богослов. Щоб Вона була з нами завжди, особливо у хвилини страждань і терпінь. Це найцінніший скарб, який Ісус міг дати, і Він дає його нам. Ісус передає Свою Матір і водночас робить нас Її духовними дітьми. Як наша Небесна Мати, Богородиця постійно заступається за нас перед Божим Престолом. Вона не залишається осторонь наших життєвих труднощів, але завжди присутня в наших молитвах, проблемах і потребах. Її заступництво − це не просто символ або спогад, це жива участь у нашому житті, яка проявляється через молитву, довіру та віру в Її материнську любов. Пресвята Богородиця Марія посідає визначне місце в Історії спасіння, як і на весіллі в Кані Галилейській. Її «так» дало початок виконанню Божого задуму, і завдяки Її співпраці здійснюється спасіння. На весіллі Ісус послуговується водою, призначеною для юдейських обрядів очищення, разом із співпрацею Своєї Матері та слуг, щоб звершити чудо. Марія перша помічає проблему: закінчилося вино − і приходить на допомогу, не просто щоб розвʼязати цю конкретну проблему на весіллі, а щоби вказати на Себе як на Заступницю для всіх вірних. Цей момент показує також неодноразову поміч і заступництво Пресвятої Богородиці упродовж історії, коли Церква та людство опинялися на порозі кризи. Протягом століть Церква переживала чимало труднощів і переслідувань. У такі важкі часи вірні завжди зверталися до Пресвятої Богородиці, шукаючи Її Покрову. Вона ніколи не залишала Свій народ без захисту. Це яскраво виявлялося в численних чудах, об’явленнях і зціленнях, які вірні отримували через Неї. Особливо актуальним стає звернення до заступництва Богородиці в наш час, коли світ знову переживає пандемії, війни та інші випробування. Україна, яка вже багато років переживає жахи війни, особливо відчуває потребу в Її заступницькому Покрові. Ми звертаємося до Пресвятої Богородиці не тільки як до Матері Божої, але і як до нашої Матері, Яка охороняє Свій народ від небезпек. Її Покров стає для нас духовним захистом, який допомагає вистояти в боротьбі зі злом, зберегти віру й надію на Боже милосердя. Заступництво Пресвятої Богородиці не обмежується лише історичними подіями. Вона є нашою Матір'ю тут і зараз. У кожній молитві, у кожному нашому зверненні до Неї Вона завжди готова вислухати і прийти на поміч. Її роль у нашій молитві полягає в тому, щоб допомогти нам краще зрозуміти волю Бога та згідно з нею жити. Вона вчить налаштувати наші серця на слухання Божих слів, як це було на весіллі в Кані: «Зробіть усе, що Він вам скаже» (Ів. 2, 5). Дорогі у Христі! Іноді те, як ми боремося зі своїми труднощами, зокрема під час війни, засліплює нас на багато речей навколо, заважає нашому серцю й розуму, поглиблюючи складність нашого становища. Проте сьогоднішнє свято дано для того, щоб ми не почувалися самотніми чи покинутими. Коли ми дивимося на своє життя лише із земної перспективи, обмежуючи себе в думках і діях цим життям, то можемо відчути розпач. Та якщо дивимося на своє життя з небесної перспективи, то знаємо, що всі небесні сили і святі, на чолі з Богородицею бажають, щоб ми перемогли й не впали у зневіру. У період відчаю св. Андрій під час молитви запитує св. Епіфанія: «Чи бачиш ти Владичицю і Царицю світу?» − «Бачу, отче мій духовний», − відповів він. Подібно до того, як Пресвята Богородиця Своїм покровом врятувала місто, так наші воїни, часто ціною свого життя, рятують нашу Державу від підступного широкомасштабного наступу московії з думкою «Київ за три дні». Ми сьогодні святкуємо День захисника України − тих, які стояли і продовжують стояти на сторожі свободи й незалежности Батьківщини. Українська армія, волонтери, безстрашний боголюбивий український народ здивували світ своєю вірою, силою, єдністю й жертовністю. Ми обов’язково переможемо, бо добро завжди перемагає зло. Наша найбільша сила – це молитва й довір’я до Бога, єдність і солідарність, які додають міцности та витривалости, впевнености та стійкости. Ми сьогодні молимося за наших Героїв, які віддали своє життя за цілісність і соборність України. Молимося за поранених − тих, хто носить на своєму тілі рани задля перемоги добра і правди, за волонтерів і медиків, за всіх, хто підтримує українську армію. Молимося за тих, хто перебуває в полоні, кого сьогодні, можливо, найбільше зневажають та піддають тортурам саме за те, що вони хочуть бути вільними людьми. У свято Покрову ми з благанням звертаємося до Пресвятої Богоматері й у повній довірі до Божого Милосердя покладаємо всю нашу надію на Її Сина, а нашого Господа Ісуса Христа. Благаємо Тебе, Царице неба і землі: прийми під Свою особливу материнську опіку наших хоробрих воїнів, захисників Батьківщини, зберігаючи їх неушкодженими перед усіма ворожими наступами; захисти Своїм Покровом свободу й незалежність, соборність і цілісність нашої Батьківщини, щоб народ наш, визволений Твоїм заступництвом від воєнного лиха, вдячно прославляв Бога у Святій Тройці Єдиного. Молімся і борімся за нашу Україну, бо вона також наша Мати. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! Детальніше...