На окраїні Перемишльської Землі, в одному з найстаріших поселень Пацлав-Кальварія, згідно з літописом, уже в 1311 р. за часів володіння короля Юрія існувала дерев’яна церква, посвячена св. Симеону Стовпнику. Згодом у цій церкві з'явилася ікона, яку, згідно підпису на ній, написав "чернець Лаврентій року Божого 1409". До Матері Божої, явленої в цій іконі люди приносили свої потреби, болі, прохання і молитви. Відколи діються чуда при тій іконі, не знати, але те певне, що Мати Божа помагає тим, хто молиться перед тою іконою в церкві.

Село Грушів складається з двох частин: власне Грушова і Грушова Красного. Про церкву в с. Грушеві відомо з 1515 р. В 1660 р. була збудована дерев'яна церква св. Параскеви, яка проіснувала до 1880 р., коли поставили нову, також дерев'яну, яка у 1886 р. згоріла. У 1899 р. завершене будівництво мурованої, хрестової в плані одноверхої церкви з банею.

Інший храм Собору Пр. Богородиці. розташована в горішній частині села. Попередня дерев'яна церква походила з 1671р. По першій світовій війні у 1923 р. на її місці зведено нову, дерев’яну хрещату в плані одноверху святиню, увінчану на середхресті восьмериком з зало¬мом, вкритим грушастою банею (майстер Василь Турчиняк з Делятина). По другій світовій війні стояла зачиненою.

На основі народного переказу, Самбірську ікону Пречистої Діви Марії намалював на дошці з кипарисового дерева св. євангелист Лука. Цей образ мали принести зі Сходу два грецькі купці. В подорожі через Самбір вони заночували в хаті паламаря біля самбірської церкви, образ поклали до скрині, під вікном. Один із купців поклався спати на землю, а коли відчинили скриню, образ яснів мов зоря. Грецькі купці з боязні залишили цей образ паламареві, а самі поїхали далі. Від того часу цей образ був уже у паламаря.

…Ішов 1612 рік, татари нападали на українські землі, палили міста і села, грабували, захоплювали ясир. Така ж доля спіткала і село Залізницю (Железницю), яке знаходиться біля Корця в сучасній Рівненщині. Загарбники пограбували, сплюндрували місцеву православну церкву, а потім спалили разом зі всім селом. Повернувшись з поля, селяни застали тільки згарище. У розпачі вони підійшли до церкви. Яким же було їхнє здивування, коли вони побачили на попелищі дивом уцілілий образ Матері Божої. Рудківський дідич Георій (Єжи) Чурилло забрав ікону і відвіз її в Рудки. У костельній хроніці зберігся запис, що «татари спалили село і церкву, а вцілілу ікону привіз до Рудок їх дідич Георгій Порай Чурилло у 1612 році». Як розповідає легенда, коні під час перевезення ікони зупинилися перед костелом у Рудках і не хотіли зрушити з місця навіть під ударами батога. Це було визнано за волю самої Матері Божої, ікону помістили в головному вівтарі рудківського костелу.

7 січня у день Христового Різдва опівночі великим повечір’ям розпочались різдвяні богослужіння у катедральному храмі Пресвятої Трійці в м. Дрогобичі. Святкове богослужіння у співслужінні місцевих священнослужителів та в присутності великої кількості вірних відслужив преосвященний Юліян (Вороновський), єпископ Самбірсько-Дрогобицький. 

З 1 січня 2011 року Божого вступив в дію декрет правлячого архиєрея владики Юліяна (Вороновського) про затвердження та проголошення герба Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Над виготовленням єпархіального герба трудився геральдист Андрій Гречило. Під час розробки герба були враховані численні пропозиції архиєреїв, пресвітерів та богословів єпархії.

Київ,
Вих. Р-10/781
31 грудня 2010 року

Високодостойному
Вікторові Федоровичу Януковичу
Президентові України

Відкритий лист Президентові України
щодо собору Софії Київської

Високодостойний Пане Президенте!

Як нам стало відомо зі засобів масової інформації, Гуманітарна рада при Президентові України 22 грудня обговорила пропозицію щодо передачі собору Софії Київської заповіднику «Києво-Печерська лавра». Ця звістка стривожила єпископат, духовенство та мирян Української Греко-Католицької Церкви, бо всі ми переконані, що такий акт передачі зробить тисячолітню пам’ятку української культури та духовності храмом однієї гілки Київської Церкви – Української Православної Церкви, що у єдності з Московським Патріархатом, та виключить три інші гілки: Українську Православну Церкву Київського Патріархату, Українську Автокефальну Православну Церкву та Українську Греко-Католицьку Церкву, які рівною мірою є спадкоємицями тих, хто будував, намὀлював і розвивав цей собор упродовж понад шістсот перших років його тисячоліття, бо протягом наступних років опіка над цією всенародною святинею – через злощасні поділи між християнами колись єдиної Київської Церкви – переходила з рук до рук. Говорячи про Київську Церкву маємо на увазі Церкву, що народилась з Володимирового хрещення та до 1620 року мала одного Предстоятеля, який кермував нею зі стольного города Києва.

Треба вважати щастям у нещасті поділу, що в наш час ця святиня знаходиться під нейтральною опікою Української держави, таким чином переставши бути можливим каменем спотикання та приводом для міжконфесійних претензій і міжусобиць. Опіку держави над церковною культовою спорудою не можна вважати ідеальним варіантом, але в нашій конкретній ситуації – це єдиний спосіб не допустити до можливих протистоянь, які завжди набирають особливо жорстоких форм, коли базуються на конфесійному ґрунті.

Кожна із чотирьох гілок колись єдиної Київської Церкви може наводити аргументи на користь свого виняткового посідання цього центрального і знакового для української духовної ідентичності храму. Але жоден аргумент чи їхня сукупність не є достатніми для доказу якогось ексклюзивного права, бо в корені всієї проблематики лежить жахливий факт церковного поділу, що за своєю суттю є антихристиянським і антицерковним. На превеликий жаль, ніхто із нас не може сказати, що він не завинив у цій трагедії. Тільки тоді, коли ми всі однаково визнаємо наш гріх, покаємося і повернемося до первісної єдності, держава спокійно, без страху перед суспільними потрясіннями може повернути цю святиню об’єднаному під проводом одного Патріарха народові.

Високодостойний Пане Президенте, ми вдячні Вам за винесення цього питання на розгляд Гуманітарної ради. Рівно ж ми дякуємо членам Гуманітарної ради при Президентові України, які сумлінно звернули увагу на особливу важливість цього питання та не підтримала подану пропозицію, бо ми вважаємо, що її схвалення роз’ятрило б велику рану вікового поділу в душі нашого українського народу і замість посприяти її загоєнню – безповоротно поглибило б її, провокуючи нові протистояння і напруження в українському суспільстві.

Ми не хочемо такого негативного для нас усіх розвитку подій, бо стоїмо на порозі святкування тисячоліття цієї святині, яка пережила стільки лихоліть та надихала наш народ надією. Важливість собору Святої Софії в історії та духовності всього нашого народу передбачає не лише організацію святкувань на найвищому державному рівні (за що ми висловлюємо визнання ініціаторам таких святкувань з боку держави), а й – що не менше важливо – проведення цих святкувань з обов’язковою і рівноправною участю усіх чотирьох гілок колись єдиної Київської Церкви. Що стосується нашої Церкви, то ми готові делегувати свого представника до оргкомітету та активно включитися у підготовку та проведення святкових заходів.

Ми щиро сподіваємося, що це святкування буде важливим кроком у напрямі справжньої і тривалої єдності, яка не обмежується зовнішніми, формальними ознаками, на кшталт канонічності (якою ми, тобто Українська Греко-Католицька Церква, також можемо похвалитися), істинної православності, ексклюзивної вселенськості чи народності. Ми переконані, що святкування тисячоліття Святої Софії стане справді об’єднавчим і промовистим знаком лише за умови, що чотири Церкви-сестри, щиро сповняючи Христову волю «щоб усі були одно», зможуть подати одна одній руки та обійнятися у цій нашій всенародній святині під покровом Богородиці Оранти – Його і нашої Матері.

Із запевненням наших молитов
і висловами належної пошани

+ ЛЮБОМИР

від імені Синоду Єпископів
Києво-Галицького Верховного
Архиєпископства УГКЦ

Дорогі у Христі!

Сьогодні – у неділю Святих отців – Євангеліє розповіло нам про родовід Ісуса Христа від Авраама аж до народження нашого Спасителя. Слухаючи цей докладний перелік поколінь, можна збагнути, що прихід Христа до людей був заздалегідь підготовлений, тобто Його поява на землі відбувалася за точним планом Небесного Отця. Навіть більше, не тільки народження, а й усе життя Ісуса Христа вже століття наперед було передбачене пророками. Приклад цього знову ж знаходимо у святому Євангелії: коли три мудреці зі Сходу зупинилися в Ірода, щоб дізнатися, де народився новий Цар, він покликав книжників, які без тіні сумніву сказали, що Месія має прийти на світ у Вифлеємі Юдейськім, «бо так написано пророком» (Мт. 2, 5).

Дорогі у Христі, звертаю на це Вашу увагу, бо, замислюючись над подіями щоденного життя, ми схильні думати, що вони стаються випадково. Ми часто вважаємо, що все могло б бути інакше. Інколи у нас створюється враження, що все довкола відбувається безконтрольно, що Господь Бог забув про світ. Однак наша віра, побудована на Божому об’явленні, дає нам протилежну відповідь: все, що відбувається в нашому особистому і суспільному житті, окрім гріха, відповідає Божому плану. Доказ цього знаходимо саме в життєписі Ісуса Христа, від обітниці Месії нашим прародичам у раю аж до Його славного воскресіння. Відтак виникає наступне запитання: чому Господь Бог допускає обставини, які є для нас неприємними чи навіть завдають нам великих страждань? Цього разу нам відповідає сам Ісус Христос в Євангелії від Луки, коли говорить про дальший розвиток історії та різні трагічні події, які мають статися в майбутньому. Його слова звучать так: «Це дасть вам нагоду свідчити» (Лк. 21, 13). Якби не було голодних – нікого було б годувати, якби не було спраглих – нікого було б поїти, якби не було чужинців – нікого було б прийняти, якби не було хворих чи ув’язнених – нікого було б відвідати. Якби не було Різдва – не було б Великої п’ятниці та Воскресіння. Отже, все те, що відбувається довкола нас, навіть найбільш трагічне, – це Божий план для нас, який дає нам нагоду свідчити Христові, шукаючи правди, справедливості й добра.

Здавалося б, що ці думки не мають нічого спільного із радісним різдвяним часом, коли люди збираються за спільним столом, обмінюються дарунками, колядують, відвідують одне одного… Насправді суть великого празника Різдва Христового не в цих зовнішніх і швидкоплинних речах, – суть цього празника в тому, що Єдинородний Божий Син прийшов поміж нас, аби здійснити вповні план Небесного Отця для нашого спасіння. Тому моїм найбільшим побажанням для всіх нас є те, щоб ця правда, що з нами Бог, посідала головне місце у наших різдвяних святкуваннях, щоб ми зберігали її у наших умах і серцях протягом цілого року і щоб вона робила наше життя зрозумілим, надавала кожній миті нашого земного існування спасенної вартості.

Дорогі у Христі! Наприкінці цього послання хотів би висловити до вас одне прохання, яке певною мірою пов’язане із різдвяними святкуваннями, оскільки стосується землі, на котрій народився наш Спаситель. Сьогодні на Святій Землі, зокрема у Вифлеємі, християни, які вже становлять меншість, перебувають у невідрадному становищі. Ці люди очікують нашої підтримки. Вірні нашої Церкви в Україні ще добре пам’ятають, що таке утиски і переслідування, бо потерпали від них ще кілька десятиліть тому. Разом із тим вони розуміють, яке значення має молитовна підтримка, що про неї вони просили своїх співбратів і сестер, котрі на той час проживали закордоном. Звичайно, доля християн у Святій Землі відрізняється від тої, яку ми мали в минулих роках, однак вона все таки дуже тяжка і ми повинні їм допомагати. Поручаймо Милостивому Господові жителів тої землі, на якій воплотився Його Єдинородний Син, і християн – Його вірних послідовників. Нехай це буде для них наш різдвяний дар.

Найщиріші Вам побажання, благодатного і радісного Різдва Христового!

Благословення Господнє на вас!

Христос рождається!

+ ЛЮБОМИР