Administrator
Блаженніший Любомир "Роздуми у передвиборчий час"
Щасливий народ, Господь якого – Бог» (Пс. 144, 15).
Перед кожними виборами, хоч про який рівень ідеться, ми звертаємося до вірних нашої Церкви та до всіх людей доброї волі з кількома закликами. По-перше, з проханням про молитву – за нашу державу Україну та за щасливий перебіг виборчого процесу. По-друге, ми закликаємо вірних нашої Церкви і всіх, хто хоче наше слово почути, щоб не легковажили правом голосування. По-третє, ми закликаємо всіх, хто за характером своєї державної служби несе відповідальність за проведення виборів, забезпечити чесне та безперешкодне волевиявлення народу. Оскільки ми знову увійшли в період підготовки до виборів, я хочу поділитися з вами, виборцями та кандидатами на посадові місця, своїми роздумами щодо цього.
У житті християнського народу вибори – це дуже важливий державний акт і як такий, на думку нашу та всіх віруючих людей, не повинен відбуватися без відклику до Господа Бога, Володаря світу та історії. Доконче важливо, щоб ми поручили самих себе та всю нашу державу Його святому провидінню. Для нас молитва має ключове значення, бо такі важливі історичні моменти (як і цілком буденні) ми не сміємо відбувати без молитви до Бога. Спілкування з Господом Богом є надзвичайно важливим у цей час.
Поручати Богові нашу державу і наш народ у передвиборчий час не значить вимагати від нашого Творця, щоб Він сповнював те, що ми, люди, вважаємо для себе корисним; щоб Він прийняв наші розв’язки, наші програми чи улюблених нами кандидатів. Молитва у передвиборчий (як і в будь-який інший) час означає, що ми поручаємо себе і все наше життя в руки Премудрого і Предоброго Небесного Отця, бо все, що стається (а це значить, що походить з Його предобрих Батьківських рук), є вочевидь нам на користь, навіть якщо не є нам до вподоби. Молитва – це не ще один засіб у виборчому процесі. Це акт довір’я до Небесного Отця, який усе робить для добра своїх дітей і у своїй всемогутності вміє обернути нам на користь навіть те, що тимчасово може виглядати для нас невдалим.
Вибори – це один із суттєвих елементів народовладдя, тобто демократії. Це такий державний устрій, при якому владу в державі здійснює народ – безпосередньо чи шляхом делегування частини влади вибраним представникам. Тому в основі народовладдя лежить свідомий, добре обґрунтований і відповідальний вибір вільних громадян. Кожне слово тут має свою вартість і сутнісне значення. Терміном «демократія» легко зловживають – пригадуєте, як пропагандисти Радянського Союзу переконували весь світ, що ця держава найбільш демократична? І сьогодні ми не завжди правильно вживаємо цей термін. Багато держав різної політичної моделі, не виключаючи й України, подають себе як демократичні. А що, властиво, є демократією?
Європейська демократія народилась у стародавній Греції та означає, що вибір з боку народу є вирішальним чинником в урядуванні. Існують різні форми правління: монархічна, республіканська, олігархічна й навіть диктаторська. Всі вони діяли впродовж історії, і прихильники кожної з них можуть наводити більш чи менш позитивні аспекти того ладу, який обстоюють. Декому навіть здається, що позитивною формою є диктатура, бо обіцяє легку й коротку дорогу до розв’язання життєвих проблем і цим приманює невторопних людей, що обертається дуже поганими наслідками для всіх. Демократія, побудована на праві вибору з боку вільних і мудрих громадян, є чи не найважчою формою врядування, але, якщо її здійснювати сумлінно, є водночас найбільш тривалою і справедливою.
Існують дві небезпеки для справжньої демократії: перша з них – це непошанування волі народу, а друга – непошанування народом самого себе. Сьогодні в Україні існують обидві небезпеки: виборчим правом народу легковажить як влада, так і сам народ, і в цьому проявляється справжня криза демократії.
У цей передвиборчий час виборці повинні докласти всіх зусиль, щоб їхнє голосування було свідомим, добре обґрунтованим і відповідальним, бо це буде запорукою справжньої, повноцінної демократії. Тому кожний громадянин повинен докласти зусиль, щоб добре пізнати кандидатів, яким делегуватиме частину своєї влади, усвідомити справжні потреби своєї місцевості, а також розуміти та враховувати інтереси всієї держави. Кожен повинен запитати себе, що він у міру своїх сил може зробити для загального блага.
Багато хто в народі невдоволений взагалі процесом виборів, у яких вони не бачать сенсу. Так, недавно мені довелося почути з уст одного громадянина: “Мені все одно – я не буду голосувати». Боляче усвідомлювати, наскільки безвідповідальним є таке ставлення до виборів. Бо відчуття, що від мого вибору нічого не залежить, є наслідком не якоїсь хибності виборів взагалі, а суто людських і гріховних маніпуляцій. Але ж зловмисники маніпулюють людськими голосами саме тому, що бачать у них силу! Тому ситуацію можна виправити не бойкотом виборів, а правильним і відповідальним голосуванням за належного кандидата. За те щоб здобути виборче право, наші батьки та діди, які були свідомими громадянами, навіть жертвували своїм життям. Злегковажити цим правом сьогодні означає виявити крайню непошану до їхньої жертви, а ще – знехтувати можливістю забезпечити своїм нащадкам гідне життя.
І справді, голосуванням людина виражає свою життєву позицію, свої прагнення, свої переконання, своє бачення майбутнього країни, в якій живе сама і в якій живуть чи житимуть її діти. Можна без перебільшення сказати, що через усвідомлений, зрілий, вільний і демократичний вибір разом із постійною та дієвою участю у громадсько-політичному житті людина співтворить майбутнє своєї держави. Тому, ставлячись із байдужістю до цього права або ж топчучи його потуранням беззаконню і корупційним діям, ми самі закладаємо міну під наше і наших нащадків майбуття.
Тому наш вибір мусить бути конкретним і відповідальним. Це вимагає від нас, громадян, немалого зусилля, бо треба здобутися на справжню громадянську свідомість, подолати свою байдужість чи своє лінивство, не піддатися спокусі продати свій голос за гроші, продовольчі дарунки або за вигідну посаду, забуваючи давню остережну приказку: «Бійся данайців, що дари приносять!»
Які небезпеки чигають на нас у суспільно-політичному житті? Це передусім жадоба грошей. Ні для кого не є таємницею, яку руйнівну роль цей порок відіграє у діяннях державної влади. Люди, обізнані з політичними реаліями, твердять, що жадоба грошей на місцевому рівні є навіть захланнішою, ніж на вищих площинах. Це значить, що віруючий кандидат на політичну кар’єру, який хотів би опанувати цю пристрасть, мав би бути майже «героєм». Проте хай не сумніваються ті, хто відважується вступити в політичне життя, що таким справді можна бути. Нехай вони пам’ятають, що власне завдяки таким людям по містах і селах нашої держави може настати справжнє громадське благо.
Великий руйнівний вплив на ефективність і привабливість виборів має й обман виборців. Часом створюється враження, що головна думка сучасного українського законодавця спрямована лише на те, щоб ще раз перекроїти виборчий закон і цим забезпечити своїй політичній силі максимальні виграшні шанси. В хід ідуть спроби усунути небезпечних суперників з поля змагання й уникнути чесної боротьби, оскільки вона може дати «непрогнозовані» результати. Часом в останню мить міняються правила виборчого процесу, що ставить небажаних суперників у невигідне становище. Все це є не що інше, як обман виборця. Обманом слід вважати також нереалістичні виборчі партійні програми, які мають гарні «вивіски», але здійснити які практично неможливо.
Якщо Церкви та релігійні організації завжди остерігають виборців, щоб не зневажали своє виборче право і не продавали свої голоси, то наскільки більшим лихом є купівля голосів! Бо це не лише прямий злочин перед законом, а й спокушання людей до гріха. Рівно ж злочинною є фальсифікація результатів голосування, яка здійснюється через лукаві маніпуляції зі складом виборчих комісій, різні «технології» накручування голосів за якусь одну партію чи кандидата, нечесний підрахунок бюлетенів тощо. Така фальсифікація спотворює не лише результати, а й сам зміст голосування. І навіть якщо комусь вона й принесе тимчасову «перемогу», на цьому позірному «успіху», правдоподібно, не буде спочивати Боже благословення, а відтак плоди його будуть скороминущі.
У час виборів (особливо вже після голосування) у різних повідомленнях чи статтях ми часто знаходимо слова «боротьба», «перемога», «невдача». На перший погляд, йдеться про опис спортивних змагань. Після уважнішого прочитання годі уникнути враження, що це зведення з фронту бойових дій: хтось переміг і здобув впливову чи прибуткову посаду; комусь це не вдалося, і кажуть, що він зазнав невдачі. Уся термінологія має присмак завзятого протистояння і суперництва. Однак якщо боротьба дійсно велася за посади та прибуткові позиції, то слід зробити висновок, що насправді невдачі зазнав увесь народ, бо кандидати змагалися не за його благо, а за особисті корисливі інтереси. Все це свідчить про дуже низький рівень духовної та політичної культури. Чи так повинно бути? Напевно ні! І тут особливо промовистими і вартісними для нас є ті випадки, коли кандидати, маючи Бога в серці, стараються обійняти політичні посади й позиції, щоби послужити народові, а не – щоб «послужитися» народом задля власної вигоди.
У місцевих виборах 31 жовтня серед багатьох кандидатів на посади чи на депутатські крісла, напевно, немало буде людей віруючих, зокрема і греко-католиків. До цієї групи кандидатів я і хотів би звернутися на завершення своїх роздумів.
Кожний кандидат старається згуртувати довкола себе якнайбільше число виборців. Це цілком природно, бо в цьому й полягає мета всієї виборчої кампанії. Кандидати шукають собі виборців серед церковних людей, оскільки свідомі того, що з-посеред усіх суспільних установ саме Церква втішається найбільшою довірою. Вони також часто звертаються до священиків, представляючи себе віруючими людьми, навіть якщо їх ніхто не бачив у церкві на богослужіннях. Знаючи, якою авторитетною для людей є позиція священика, кандидати просять його замовити за них добре слово перед парафіянами, а ще краще – з проповідальниці закликати їх молитися за того чи іншого кандидата як за надійну людину. Високо цінуються фотографії з групою мирян, ще більше – зі священиком, і найбільше – з якимсь єпископом. Духовенство – єпископів чи священиків – запрошують на свої виборчі віча чи на партійні з’їзди з проханням поблагословити і виголосити якесь привітання.
Що можна сказати про такі заходи? На жаль, все це межує з використанням Церкви у своїх політичних цілях. Можна допустити, щоб підтримку в такій формі мав кандидат, який є справді віруючим, послідовно активним у церковній громаді членом, але і це не завжди є доречним.
Кандидати, які мають якесь поняття про цінність молитви, цілком природно самі моляться і прохають інших про молитву. Якщо це прохання щире і походить із правдивого внутрішнього переконання, воно заслуговує на похвалу. Цілком інакше треба розцінювати поведінку тих, хто звертається з проханням про молитву до духовенства чи чернецтва, виходячи з кон’юнктурної користі чи з суто земного уявлення, що ці люди мають якийсь особливий, майже магічний зв’язок із небом. І зовсім уже карикатурними у ставленні до Бога є твердження про якісь особливі об’явлення чи, можна б сказати, Божий палець на користь якогось кандидата. Це вже межує з заграванням із виборцями та з маніпуляцією уявою побожних, хоч і мало свідомих людей.
Посилання на релігійні вартості ті чи інші кандидати мали б доводити відповідною поведінкою, бо саме в ній проявляється моральний характер кандидата. Не треба боятися говорити про релігійні вартості, не треба соромитися бути релігійною людиною, бо щира релігійність має дуже велику цінність, зокрема і в політичному житті. Знаємо з історії минулого століття, що після моральної руїни, яку спричинила Друга світова війна, Західна Європа економічно, політично, а головно духовно відродилася завдяки таким глибоко віруючим державним мужам, як Конрад Аденауер, Роберт Шуман й Альчідо де Ґаспері. Сьогодні Україна, яка ще є у процесі відродження після безбожницького лихоліття, потребує людей саме такого формату.
Ми пишаємося тим, що українська культура закорінена в християнстві. Є у нас великий християнський потенціал, і в цьому полягає наша надія на повноцінне відродження. Вище ми перелічили чимало небезпек, які чигають на нас у суспільно-політичному житті. Вони діють як на місцевому, так і на загальнонаціональному рівнях, і кожен, хто входить у владу, має розуміти, що, з одного боку, отримує великий шанс відповідально і творчо дбати про добро загалу, але, з іншого – входить у «зону ризику». Все ж, не слід дивитися на покликання політика винятково в категоріях якоїсь неподоланної приреченості: чимало залежить від самої людини та від її сумління. Опанувати гріховні пристрасті та спокуси може кожен, а як християнин – кожен і повинен це зробити.
Отож вибори та голосування повинні стати для всіх періодом святкового піднесення, коли народні обранці складають свої обітниці служити народові вірою й правдою, а самі люди обдаровують своїх обранців шаною та довірою. Тоді й буде над цим краєм Боже благословення.
+ ЛЮБОМИР (ГУЗАР)
№ 37 (817) 9 − 15 жовтня 2010
Звернення Верховного Архиєпископа Української Греко-Католицької Церкви з нагоди дня Святого рівноапостольного великого князя Володимира та Хрещення Русі-України
Київ, 17 липня 2009 року
Звернення Верховного Архиєпископа Української Греко-Католицької Церкви
з нагоди дня Святого рівноапостольного великого князя Володимира
та Хрещення Русі-України
Всесвітлішим, всечесним, високопреподобним і преподобним отцям-душпастирям, високопреподобним і преподобним інокам й інокиням,
дорогим у Христі мирянам Української Греко-Католицької Церкви
та усім людям доброї волі благословення і мир у Господі!
Дорогі у Христі!
Вас же тепер спасає прообраз цього, тобто Хрещення,
позбуття не тілесної нечистости,
а прохання доброго сумління в Бога
через воскресіння Ісуса Христа.
I Пт 3, 21
Уже третій рік поспіль ми урочисто і всенародно святкуємо великий празник – пам’ять рівноапостольного великого князя Володимира – відновлюючи ті обітниці, які ми складали, особисто чи хресні батьки від нашого імені, коли отримували святе таїнство Хрещення. Під час таїнства Хрещення ми відреклися від диявола та усіх його сил і на підставі святої віри, яку одержали в дар від Господа Бога, з’єдналися з Ісусом Христом і цілковито Йому віддалися. Ту подію свого життя ми маємо постійно пригадувати собі та питати самих себе: що це означає для нас? – щоб не марнувати великого дару Хрещення і могти жити відповідно до складених тоді обітниць.
Читаючи древні літописи, дізнаємося про те, який вплив на життя князя Володимира мало св. Хрещення. Типовий поганський володар, із властивим для осіб його кола способом життя, прийнявши це святе таїнство, просвічений світлом Христового Євангелія, стає новою людиною: суворою до себе, лагідною супроти інших. Автори літописів помітили цю зміну і записали її на вічну згадку нащадкам.
Святе таїнство Хрещення має благодатний вплив не тільки на життя людини – воно здатне перемінити долю цілих народів. Тому, святкуючи празник Святого рівноапостольного великого князя Володимира, ми згадуємо водночас, в особливий спосіб, ще й Хрещення Київської Русі, нашої землі, нашого народу. Кожен із нас, хто щиро вірує в Господа Бога, для кого хрещення і буття в Ісусі Христі і з Ісусом Христом є змістом життя, хоче з нагоди цього свята ще раз замислитися над значенням тієї великої події, яка сталася понад тисячу років тому.
Що вона означала для нашого народу? Поширеною є думка, що внаслідок акту Хрещення Київська Русь за часів князя Володимира стала частиною Європи, на той час найбільш розвиненої частини світу. Охрещений у Дніпрі народ увійшов до кола європейських християнських націй, які на цій основі старалися будувати свої освіту, науку і міжнародні відносини та мали високий рівень культури. Одне слово, розвиваючи свої Богом дані дари, Київська Русь стала могутньою державою й народом високої християнської культури.
Проте сприймати Хрещення Русі-України лише з такої позиції – означало б оцінювати її категоріями суто земних вартостей. Набагато важливішим для нас є поглянути на нього та на всі дальші події нашої історії очима віри. Немає сумніву, що через контакт із могутніми державами тогочасного світу, із найкращими осередками християнської культури Європи наш народ потужно й за дуже короткий час розвинув церковну структуру, чернецтво, місійну діяльність, освіту, політичний устрій і мистецтво. Але важливішим понад усе було те, що за допомогою християнської релігії ми набули тих чеснот, які стали надійними підвалинами для успішної розбудови суспільного життя. Розуміння дару людського життя і його вартості загалом, почуття лагідності й доброти у ставленні до ближніх, любов до правди, пошана до справедливості, здатність стійко переносити труднощі, відсутність бажання панувати над іншими, побожність – всі ці риси стали важливими прикметами вдачі нашого народу, які майже незмінно збереглися аж до сьогодні. Наша християнська віра стала наріжним каменем українських сімейних, родинних цінностей і традицій та фундаментом нашого громадського життя і суспільної моралі. Ми можемо впевнено ствердити, що в дуже складних історичних обставинах ці прикмети допомогли нам вистояти у великих випробуваннях і вийти з них переможцями.
Наш народ настільки сформований християнською релігією, що без урахування цього годі зрозуміти його ставлення до життя. Причому, аналізуючи сторінки нашої історії, можна спокійно стверджувати, що те ставлення було і залишається позитивним. Якщо в минулому ми і зазнавали невдач – а їх, на превеликий жаль, було чимало, – то, мусимо визнати, що вони ставалися через те, що ми в якийсь спосіб зневірювалися, відступали від тих правд християнської віри, що були й повинні завжди бути основними орієнтирами в нашому особистому і національному житті. Натомість коли ми були вірними Богові і своїм хресним обітницям, послідовними та впевненими у своїй вірі, справді переконаними у її благодатності, то могли відстоювати свої права, захищати всіх, хто потребував допомоги. А ще тоді ми були добрими господарями на своїй рідній землі і не піддавалися легко чужим впливам.
Історичний шлях нашого народу є для нас вчителем, бо, з одного боку, показує, які перспективи відкриваються перед нами, коли ми вірні нашим релігійним переконанням, коли справді щиро стараємося бути ревними християнами, а з другого – нагадує, що стається, коли ми нехтуємо тим великим даром, що його Господь Бог дав нам у час нашого історичного Хрещення. Погляньмо лише на один приклад того, до чого призводить наше віддалення від Христа. Йдеться про ту страшну науку, яку пізнав наш народ через внутрішній поділ, що відбувся, власне, через наше невірство. Ми допустили, щоб наші релігійні переконання, замість того щоб сприяти духовному зростанню, стали приводом до роз’єднання. Вони порізнили нас, відчужили одне від одного, зробили нас із братів недругами. Те, що мало б нас об'єднувати в одну родину дітей Божих і тим самим робити нас здатними долати внутрішні і зовнішні загрози – наша свята віра, – стало полем протистоянь, упереджень, недовіри, а подекуди й відкритої ворожості. Це наш гіркий досвід.
Озираючись в минуле, ми можемо і на інших прикладах пересвідчитися, на які жахливі наслідки ми наражаємося, коли перестаємо бути вірними нашому покликанню до єдності в Ісусі Христі, нашому Господі, бути вірними нашим релігійним переконанням. Тоді ми не тільки що самі переслідуємо одне одного, а й стаємо іграшкою у грі інтересів інших народів.
Тому потрібно до глибини серця пройнятися тим болем, що його ми, нерозважні діти свого народу, завдали йому своїм релігійним невірством. Бо Хрещення – це не тільки єднання з Христом, прийняття дару віри і сили Святого Духа: йому передує пізнання власних гріхів і щире каяття за них. Одним із гріхів сьогодення є згадана вже роз'єднаність між християнами – дітьми того самого Бога, братами і сестрами Христа. Цей дошкульний поділ проходить не по якійсь географічній, культурно-цивілізаційній чи канонічній лінії, як дехто твердить, а по лінії самого серця єдинокровного народу. Тому різні ініціативи для подолання цього поділу, які пропонують боротьбу із його зовнішніми проявами, не принесуть бажаного результату. Слід боротися із першопричиною цієї недуги – гріхом.
Відновлення хресних обітниць має для нас бути щорічною нагодою до щирого іспиту сумління і до каяття. Не впадаймо у спокусу вважати наші релігійні переконання за оправдання цього поділу, бо це згубний самообман. Натомість щиро й об’єктивно погляньмо на себе і визнаймо свою вину. Разом із тим потрібно здобутися на щире бажання бути вірними Богові й жити відповідно до своїх релігійних переконань. Якщо б ми справді були вірними своїм хресним обітницям, якщо б до глибини душі пройнялися наукою, яку дав нам Ісус Христос, тоді б нам не загрожувала небезпека чужих впливів і ми були б собою та знайшли б шлях одне до одного, як діти одної матері – української землі, і як брати і сестри у Христі.
Тому у цей святковий час, коли вдивляємося у нашу історію, коли радіємо з усього того добра, яке принесло нам християнство завдяки Хрещенню, здійсненому з волі нашого духовного батька, святого рівноапостольного великого Київського князя Володимира, мусимо також перепросити Господа Бога за всяке наше відступництво від духовних основ нашої віри і постановити собі, що будемо старатися жити по-Божому і так здійснювати свої релігійні переконання, щоб врешті-решт таки відшукати шлях до своїх братів. Відчуймо біль у своєму серці через поділ колись єдиної Христової родини в Україні! А водночас постановімо зробити щось конкретне, бодай маленьке, щоб те роз'єднання якнайшвидше відійшло в минуле.
Дорогі у Христі! Святий рівноапостольний князь Володимир вивів нас на вузьку й каменисту, але єдино правильну дорогу. Дякуймо Богові, що дав нам такого князя, дякуймо Богові також за блаженну Ольгу, за святих мучеників Бориса і Гліба та за безліч святих і праведних, яких впродовж віків, аж до наших днів, дала рідна українська земля. За заступництвом усіх цих святих просімо в Господа, щоб ми ніколи не збилися з того шляху, який єдиний веде до Нього.
Благословення Господнє на вас!
+ ЛЮБОМИР
Всечеснішим і преподобним отцям-душпастирям доручаємо прочитати цей текст на кожній Святій Літургії у неділю, 26 липня, чи вівторок, 28 липня 2009 року Божого, а після цих богослужінь провести для всієї громади обряд відновлення хресних обітів з нагоди Хрещення Русі-України
Блаженніший Любомир висловив подяку владиці Юліяну
Привітання патріярха Любомира з нагоди 200-ліття храму Пресв. Трійці м. Дрогобича
Блаженнійшого Патріарха Любомира
З нагоди 200-ліття Діяльності храму Пресвятої Трійці м. Дрогобича
на українському поприщі
Преосвященні Владики!
Всесвітліші та Преподобні отці!
Достойні представники обласної та місцевої влади!
Преподобні члени чернечих родин! Дорогі в Христі парохіяни катедрального храму парохії міста Дрогобича
та цілої Самбірсько-Дрогобицької єпархії! Шановні гості великого празника 200 -ліття катедрального храму!
Слава Ісусу Христу!
Через преосвященного Владику Діонісія передаю усім вам сердечний привіт із нагоди цього величавого празника. Цього року згадуємо хрещення Київської Русі, яке відбулося вже понад тисячу років тому. На тлі того тисячоліття пам'ять про заснування та спорудження кожного храму на території України — це свідчення живучості нашої Церкви, не зважаючи на інколи дуже прикрі і жорстокі хвилини в історії нашої Церкви та нашого народу. В тому і зміст ваших святкувань, бо це не є виключно згадка чогось, що сталося в минулому. Це хвилина, коли усвідомлюємо собі, що завдяки тому що сталося за часів великого рівноапостольного князя Володимира та тому 200 років у славному місті Дрогобичі, ми є сьогодні дітьми нашої рідної Української Греко-Католицької Церкви. А бути дитиною Церкви, це не так як бути членом якогось товариства, це бути християнином, це бути дитиною Божою в церковній спільноті. Ця правда тим живішає стає перед нашими очима, коли усвідомлюємо, що цей 2008 рік присвячений застанові нашого покликання, а покликання усіх вас присутніх на оцьому торжественному святі це освячувати світ, це величезне завдання, до якого Небесний Отець кожного з вас запрошує. Нехай ця свідомість одушевляє вас всіх сьогодні.
В сьогоднішній день не забудьмо з щирою вдячністю згадати наших предків, які будували цей храм, а тим самим — передали нам Божий дар святої віри. Згадаймо в молитвах усі ці покоління, що вірно стояли при своїй Церкві, славили Бога і служили ближньому. Натхненні їхнім духом святкуйте радісно.
Благословення Господнє на Вас
+ ЛЮБОМИР
Звернення блаженнішого патріарха Любомира Гузара "Осторога"
Всесвітлішим, високопреподобним отцям-душпастирям,
преподобним членам чернечих чинів і згромаджень,
дорогим у Христі братам і сестрам - вірним Української Греко-Католицької Церкви
Мир вам у Господі і благословення!
Дорогі у Христі!
Вже довший час чотири священики: Ілля Догнал, Методій Шпіржік, Маркіян Гітюк і Р. Обергаузер – масово розсилають листи духовенству і мирянам в Україні й поза її межами, в яких, нібито бажаючи допомогти Церкві, ширять замішання та неспокій. Вони присвоїли собі владу судити всіх, не вагаючись навіть виклинати церковних провідників. Ми не знаємо, яка насправді остаточна мета їхньої поведінки, але немає найменшого сумніву, що вона шкідлива і нищівна. Тому бажаємо остерегти вірних Української Греко-Католицької Церкви перед такою пропагандою зневіри та непослуху церковним законам, можливими плодами якої можуть стати розколи та руїна духовного життя вірних, що цілком суперечить божій природі Церкви. Церква, оскільки вона складається також з грішних людей, завжди потребує очищення і оновлення, але не засобами, які суперечать євангельській науці.
Уперта поведінка цих чотирьох осіб призвела до того, що Церква ствердила, спираючись на церковний закон, офіційне виключення їх із свого членства, наклавши на них кару великої екскомуніки. На підставі вироків компетентних церковних судів вони перестали бути членами Католицької Церкви і не сміють виконувати ані священичого, ані вчительського, ані будь-якого іншого церковного уряду. Члени Церкви не повинні з ними в будь-який спосіб спілкуватися, тобто брати участь в їхніх нелегальних священнодійствах чи інших заходах. Неспокій та зневіра, яку вони сіють серед християн своїми листами, свідчать, що їхні наміри не є від Бога.
Закликаємо вірних нашої Церкви бути дуже чуйними і не дати себе звести облудними проповідями.
Рівно ж закликаємо усі вірних нашої Церкви молитися, щоб та лженаука не затруювала чиюсь душу.
Благаймо Господа, щоби Він утверджував у добрі, правді і любові те, що здорове, і лікував те, що потребує зцілення!
Благословення Господнє на вас!
+ Любомир
Дано у Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, 29 вересня 2008 року Божого
Владика Ярослав (Приріз): "Сьогодні важливо є відроджувати історичну пам'ять, відбудовувати храми, але найважливішим є відновити людину"
Цьогорічний Синод єпископів УГКЦ, що проходив у Львові-Брюховичах, 2-9 вересня 2010 року Божого, серед іншого, розглядав питання євангелізації. Щодо цієї актуальної на сьогодні теми з кореспондентом Sobor News поділився єпископ-коад’ютор Самбірсько-Дрогобицької єпархії Ярослав Приріз. У розмові владика розкриває значення "євангелізації" у житті УГКЦ. Архиєрей розповідає про стан євангелізаційного служіння на парафіях Самбірсько-Дрогобицької єпархії, а також про те, як це служіння сьогодні потрібно здійснювати і хто це може робити."Христос входить у Єрусалим, а це - символ нашого серця," - проповідь владики Ярослава на свято Входу Господнього у Єрусалим
28 березня під час Архиєрейської Літургії з нагоди Всесвітнього дня католицької молоді владика Ярослав (Приріз) звернувся до вірних з пастирським словом. Як зазначив архиєрей у проповіді, Вхід Христа у Єрусалим показує нам скромність та простоту Спасителя. "Проте народ зауважує величність Його й ознаки Месії і відповідно радісно вітає," - наголосив владика Ярослав. Пропонуючи вірним духовне відчитання цієї події, архиєрей сказав: "Які наслідки приходу Ісуса Христа у Єрусалим? – Він проганяє купців з храму, що там торгували. На жаль, буває, що ті продавці можуть бути і в храмі нашої душі. Просімо Ісуса допомогти прогнати з неї отих купців гордості, захланності, нечистоти, заздрості, непоміркованості, гніву і лінивства, що часом знаходять собі місце у храмі нашого серця". Проповідь на празник Входу Господнього у Єрусалим
Дорога молоде!
Сьогодні, в неділю, перед Світлим Воскресінням Христовим, Церква святкує подію Його торжественного входу в місто Єрусалим. Євангельська розповідь про неї показує нам велич та славу Спасителя. Адже в пропам’ятну суботу у Витанії чимало людей стали свідками, як Ісус воскресив з мертвих Лазаря, а сьогодні Господь, сповняючи старозавітне пророцтво (Зах.9:9), сідає на ослине жереб’я, показуючи, що Він є тим Месією, на якого чекало все людство, та входить у святе місто Єрусалим.
З одного боку, як про це нам оповідають євангелисти, спостерігаємо великий тріумф Спасителя: численний натовп зустрічає Його з великим піднесенням, вітаючи Того, в якому бачить сповнення своїх сподівань та надій на визволення. Але, насправді, в’їзд Христа в Єрусалим не був тріумфальним, а, радше скромним, тому що Христос їхав не в кареті, не на коні, а скромно сидячи на осляті. Ісус сам не бажає величної шани та розголосу, але народ зауважує величність Його й ознаки Месії і відповідно радісно вітає. Тому Христовий приклад має нас навчати скромності й простоти.
Христос входить у Єрусалим, а це місто можемо вважати символом нашого серця. Історично Єрусалим для юдеїв був осередком релігійного життя, духовності. В Єрусалимі був храм, у якому в Святая Святих стояв Кивот Завіту – знак Божої присутності серед свого народу. Кожен християнин є храмом Духа Святого. Апостол Павло каже: «Хіба не знаєте, що ви - храм Божий, і що Дух Божий у вас» (І Кор.3,16). Тому наше серце є тим святилищем «Святая Святих», де перебуває Бог.
З біблійної історії знаємо, що Єрусалим є містом протилежностей. Він був престолом Царя Давида, котрий любив Господа Бога. Але, Єрусалим теж був престолом Царя Ірода, який хотів Ісуса Христа знищити. Так само і людське серце може бути осідком і любові, і ненависті. В Єрусалимі шанували патріархів і пророків (Авраама, Мойсея, Ісаю й Єремію та інших), котрі були Голосом Божим, але там теж Божих посланників каменували. Так само й людське серце може приймати Боже слово з пошаною, але може не приймати або, прийнявши – вбити його у собі. Сьогодні ми споминаємо подію, коли жителі Єрусалиму вітають Христа, кличучи: “Осанна Синові Давида! Благословен той, що йде в ім'я Господнє, осанна на висоті!” (Мт. 21:9). Але за кілька днів ми переживатимемо страждання і смерть Ісуса Христа, коли Єрусалим повстане проти нього і кричатиме: “Розіпни, розіпни його!” (Мр.15:13, Лк.23:21, Йо.19:6).
Христос дві тисячі років тому ввійшов у Єрусалим, але Він і сьогодні продовжує приходити до нас. Він приходить до нас під видами Євхаристійного Хліба й Вина, Євангельського Слова, голосу сумління. Він приходить у Єрусалим нашого серця. Але яким є цей наш Єрусалим? Чи готовий він належним чином зустріти Його? А може він, зустрівши, через декілька днів відкине Його? Тому нам варто приготуватися, щоб достойно зустріти Спасителя. Мешканці Єрусалиму не пожаліли своєї одежі, стелячи її на дорозі, щоб таким чином показати свою пошану до Сина Божого. Це було знаком їх покори і любові до нього. Ми ж постараймося шанувати нашого Господа чистотою свого серця. Тому відкидаймо й осуджуймо у святій тайні Сповіді усякий бруд та гріх і прикрашаймо себе пальмовим віттям – християнськими чеснотами.
Покажімо нашу добру волю і вийдім назустріч Христові. Зустрічаймо Його з такою ж радістю, як це робили ізраїльтяни багато років тому, кличучи: „Осанна! Благословен той, хто йде в ім’я Господнє, ізраїльський цар!” (Йо.12,13). Але будьмо уважні і не поступаймо так, як це зробили вони декілька днів опісля – кричали проти Сина Божого: „Геть! Геть! Розіпни його” (Йо.19:14). Часом і ми в нашому серці є такими ж непослідовними: спочатку ми з радістю вітаємо Христа, а потім, своїми гріхами, розпинаємо Його.
Які наслідки приходу Ісуса Христа у Єрусалим? – Він проганяє купців з храму, що там торгували. На жаль, буває, що ті продавці можуть бути і в храмі нашої душі. Просімо Ісуса допомогти прогнати з неї отих купців гордості, захланності, нечистоти, заздрості, непоміркованості, гніву і лінивства, що часом знаходять собі місце у храмі нашого серця. Ісус Христос навчав: «Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або триматиметься одного, а того знехтує. Не можете Богові служити – і мамоні» (Мт.6:24, пор. Лк.16,13). Ми не можемо служити мамоні – світові та його гріхам, але ми покликані служити Богові. Тому один раз вийшовши Йому назустріч і радісно привітавши, більше не зраджуймо Його своєю негідною поведінкою.
Дорогі в Христі брати і сестри, сьогодні в особливий спосіб хочу привітати нашу молодь. Блаженної пам’яті Слуга Божий Папа Іван Павло ІІ з 1985 р.Б. започаткував у Квітну неділю світовий день молоді. Тому, ми сьогодні в особливий спосіб молимось за нашу молодь, бо молодість є часом особливого відкриття власного «я» та складання «життєвих планів», є періодом росту, котрий повинен бути ростом « в мудрості, в роках і в ласці у Бога і у людей» (Лк 2, 52).
Молоді люди часто є сповнені тривог, розчарувань, турбот і страхів, бо не бачать, як зреалізувати себе за існуючих обставин. Часто молодь потрапляє у полон спокус, які неодноразово пропонує «князь цього світу». Історія спасіння, про яку читаємо у Святому Письмі продовжується в історії молоді нашого часу. Головна спокуса, як і колись, полягає в тому, що людині пропонують збудувати справедливе суспільство і осягнути особисту свободу і щастя тільки відкинувши Бога з власного життя. Це та сама стародавня «хитрість змія», яка пропонує жити так, наче Бог не існує. Цю спокусу сьогодні звемо секуляризацією, лібералізмом, індиферентизмом, яка неминуче веде до втрати дару молодості та до глибокої кризи молодої людини. Отож не дивно, що першими жертвами духовної і культурної кризи, яка охопила сучасний світ, стають представники молодого покоління. Спрагла до пізнання чогось нового і полишена на саму себе, молода людина схильна почути і здійснити першу-ліпшу пропозицію і, таким чином, наражається на небезпеку потрапити у пастку.
Церква прагне допомогти молоді, з однієї сторони, зреалізувати свій потенціал, а з іншої – уникнути небезпек. Кожен юнак та дівчина внутрішньо шукає Того, хто відкриє таємницю, як залишитись вічно молодими (див. Йо 3,29; Мт 9,15; Лк 5,34). Спасителем вічної юності, який відновлює у нас подобу до Вічного є Ісус Христос, Воскреслий, Вічний Бог і «Молодий» своєї Церкви. Тому у Христі, дорога молоде, ви зможете знайти відповіді на всі ваші труднощі і запитання, які носите у ваших серцях; бо Господь є великим люблячим і вічно молодим приятелем ваших душ, єдиний, хто знає досконало ваші серця і може вам сказати істину.
У ці передпасхальні дні пам'ятаймо, що Христос входив в Єрусалим не лише як всемогутній цар, але і як Первосвященик, для того, щоб принести в жертву Самого Себе. І цю майбутню жертву хресних страждань Спаситель приніс заради нашого спасіння. Стараймось з вдячністю прийняти його Священну Жертву, щоб наша душа не залишилася безплідною смоковницею, але розцвіла християнськими чеснотами як це вербне віття, що ми його сьогодні принесли у храм.
Тому щиро закликаю всіх нас якнайкраще використати цей останній тиждень перед Великоднем, щоби через нашу ревну молитву, участь у Святих Тайнах та богослужіннях Страсного Тижня приготовити свої душі і серця та радісно заспівати величну пісню „Осанна” Воскреслому Христу. А благодать Господа Нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця і Причастя святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь!
Проповідь у Другу неділю Великого Посту
Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогодні, у другу неділю Великого посту, Свята Церква пригадує нам чергову подію з життя Ісуса Христа. По дорозі до Капернауму Він зупиняється в одному домі, де зібралось дуже багато людей, і як каже нам євангелист Марко, «проповідує до них словом» (Мр 2, 2). Ревність слухачів, котрі були спраглі Господнього слова, була щедро винагороджена, бо вони з волі Божої стали свідками і очевидцями нового чуда, яке ще більше скріпило їхню віру, надію і любов до Спасителя. Христос відпускає гріхи розслабленого та оздоровляє його, показуючи таким чином, що Він є Тим, Хто спасає людину цілісно – і тілесно, і духовно.
Христос-Бог, котрий ходив юдейською землею, і сьогодні приходить до наших міст та сіл, до наших храмів, до наших домівок, щоб промовляти до нас словом своєї спасенної науки і довершувати нові чуда. Він «учора й сьогодні – той самий навіки» (Євр.13,8), і завжди є нашим вічним Учителем, Світлом, Правдою і Життям. Він єдиний всемогутній лікар, що знає всі недуги наших „душ і тілес“. Але свої ласки і дари Він зсилає найперше тим, хто докладає зусиль і старань, щоб їх у Нього отримати. Христос навчає, зціляє і освячує сьогодні у церквах, які завжди ласкаво відчинені для всіх. Потрібно лише ввійти і пізнати безмежну Божу любов. Ту любов, яка потягує за собою, яка робить нас усіх братами і сестрами.
Сьогоднішнє Слово Боже показує нам велике Боже милосердя. Розслаблений, про якого розповідає нам євангелист Марко, є образом того, як гріх впливає на людину. Він, опанувавши людину, здатен паралізувати не тільки її розум і волю, а й тіло. Людина стає нездатною до того, до чого вона є сотворена - до ходження, до чинення добрих діл, а гріх чинить людину своїм в’язнем. При зустрічі з Господом, коли ми йдемо до Нього наполегливо, з переконанням, що тільки Він єдиний є спроможний відпустити людський гріх, розірвати окови гріха, тоді стається чудо – і про це чудо ми сьогодні чули.
Але щоб це чудо відбулося, потрібно зробити перший крок. Таким першим кроком є визнати гріх. Це сьогодні є непопулярно і нелегко. Людина схильна заперечувати, що вона вчинила чи чинить гріх. Люди перестали боятися гріха. Для декого він став настільки звичним, що сприймають з насмішкою й іронією тих людей, хто намагається його не чинити. Людина боїться забруднення середовища, невиліковних недуг, ядерної війни, але не боїться війни з Богом...
Гріх діє на людину як наркоз. Під його впливом вона не здатна чітко розпізнавати границь добра і зла, а тому зло поволі проникає до люд ського серця, роблячи його своїм невільником. Як наслідок, людина втрачає відчуття гріха. Ми напевне чули вирази: «Совість у мене настільки прозора, що вона навіть не простежується», або: „Я не маю викидів сумління, щонайбільше - психологічний дискомфорт”. Зрозуміло, що таким чином ми закриваємо наше серце від Ісуса, від дару Його спасіння, котре пливе з хреста.
Ап. Павло каже: «Всі бо згрішили й позбавлені слави Божої» (Рим. 3, 23). А тому, не визнаючи власного гріха, ми є неправдомовними, бо як каже євангелист Йоан: «Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає» (І Йо.1,8). Визнання власних гріхів – перший крок до спасіння, а тому, якщо ми кажемо, що не маємо гріха, то таким чином самі собі закриваємо дорогу до спасіння... ось чому так важливе визнання власних гріхів.
Пізнати гріх - це не тільки признатися в тому, що ми грішні. Пізнати гріх означає усвідомити собі цілу його злобу і нищівну силу для нашого теперішнього і вічного життя. Пізнати гріх – це визнати його як найбільше нещастя і зло для нас і для нашого духовного життя. Тому, коли ми впродовж Великого Посту молимося у Єфремовій молитві: «Господи, дай мені бачити гріхи мої», то це має не тільки спонукати нас осмислити власну гріховність, але пізнати в Божому світлі цілу трагедію нашої неволі, цілу паралізуючу силу гріха - в нас і довкола нас.
В часі Св. Літургії ми молимося, щоб Святе причастя було нам на відпущення гріхів і на прощення прогрішень. А підчас освячення чуємо слова Христові «Це моє Тіло, що за вас ламається на відпущення гріхів». Подібно і при освяченні вина. Важливо, щоб ми в тому моменті не чинили Господа «неправдомовним». Для цього потрібно усвідомити собі свої гріхи - від останньої сповіді, від останнього Причастя - і принести та положити у стіп Господа, просячи, аби спалив наші гріхи, відновив у нас Духа свого, і визволив нас з неволі наших пристрастей, страху і невіри в Божу доброту і любов.
Коли розслабленого принесли до Ісуса, то перші слова, які він почув від Христа були: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи». Ісус сказав ті слова прощення тому, що розслаблений дуже потребував їх почути. У тих словах прощення він так сильно відчув в серці любов Ісуса Христа до нього, що він став на рівні ноги, і розпочав нове життя.
Усі ми потребуємо почути слова прощення, бо ми всі грішні. Усі ми потребуємо відчути в серці лікувальне зцілення Ісуса Христа, бо всі ми прогрішились проти Бога, ближніх і себе самих.
Боже прощення, якого ми так потребуємо, приходить до нас через Св. Тайну Покаяння. Що властиво потрібно для доброї сповіді? Потрібні дві головні речі: 1) глибокої свідомості того, що ми грішники та 2) довіри у безмежне Боже милосердя. Щоб відчути мир, спокій і зцілення, що приходять до нас через прощення гріхів, мусимо перше щиро признати, що ми бідні, немічні грішники; що ми самолюбством нашим образили Бога й ближнього і тим дуже пошкодили собі. Ми мусимо виизнати, що ми духовно хворі, і потребуємо божественного зцілення.
Людина не може сама собі вибачити. Не має значення наскільки часто вона каже собі, що її гріхи не є серйозними, - вони однаково будуть її переслідувати. Придушування людиною гріхів можна порівняти до прикладу зубної пасти зі закритим ковпачком. Коли хтось почне тиснути тюбик із закритим ковпачком, то зубна паста витиснеться деінде, але ніхто не знатиме, де саме. Тюбик дасть тріщину десь збоку. Те саме відбувається з провиною, – нормально, щоб вона вийшла на поверхню. Дуже важливо, щоб людина знайшла в собі відвагу виявити свою провину через сповідь і прощення. Але коли ми придушуємо чи заперечуємо її, ми піддаємо свій розум великому тискові і провина може вийти іншим шляхом. У молодого чоловіка з сьогоднішнього Євангелія вона виявилася в паралічі. Господь сказав паралітикові: «Сину, твої гріхи прощені», і він зцілився духовно та почав ходити тілесно. Завдяки Божому прощенню ми також можемо встати з духовного паралічу і, як наслідок, вирішити проблеми у нашому житті, влаштувати взаємовідносини з ближніми, відновити властиву систему цінностей і ступити в нове життя. Ми також можемо прославляти Бога і говорити: «Я ніколи ще такого не бачив, я духовно зцілився, я й ніколи не мріяв, що щось подібне може трапитися зі мною».
Прийди, Господи Ісусе, звільни нас від гріхів, які паралізують наше життя і допоможи нам приходити як справжні ближні до Твоїх страждаючих дітей, щоб їм приносити Твоє зцілення. Амінь.
Проповідь у Першу неділю Великого Посту
Дорогі в Христі брати і сестри!
Першу неділю посту в нашій східній християнській традиції ми називаємо Неділею Православ’я. У цей день ми згадуємо історичну подію перемоги правдивої християнської віри над єрессю іконоборства, котра відбулася на 7 Вселенському Соборі 787 р. та була урочисто потверджена у 842 р. Тоді після довгого та гіркого досвіду іконоборства відбулося прилюдне почитання та вшанування святих ікон Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії та святих.
Ця історична подія дуже важлива й особливо актуальне для нас, греко-католиків. Ще зовсім недавно в Україні панував безбожний режим, котрий намагався знищити нашу Церкву. Але, незважаючи на усі його старання, ми завдяки вірності своїй християнській традиції та вірі зберегли в чистоті свою віру, благоговійно молились і зберігали той духовний шлях, який нам залишив Христос, Свята Євангелія, Отці Церкви та наші мученики й ісповідники від Володимирового хрещення. Тим то для нас це свято є настільки ж радісним, як і для християн, котрі святкували його у 842 р. після довгих років переслідування через вірність власній церковній традиції іконопочитання.
Ікона об’являє нам Бога. Першою іконою, котра з Божої волі з’явилася серед людей, було Воплочене Слово, Ісус Христос, Син Божий, образ слави Предвічного Отця. В Христі Бог об’явив себе найповніше. Це ж сам Ісус сказав до Филипа: «Хто бачив Мене, той бачив Отця». В Ісусі мешкала вся повнота Божества. Божа природа Сина Божого була нерозривно поєднана з Його людською природою. Ісус об’являє в собі Бога, Божий спосіб думання, говоріння і поведінки. Не раз цей образ Божий, котрий об’являвся в Ісусі Христі, був незрозумілим для оточення, дивним, а навіть викликав несприйняття, бо Ісус не жив за законами цього світу. Ісус не брав за взірець цей світ, але говорив і робив те, що бачив і чув у Отця. Ісус об’являв Божий світ у собі, Ісус є іконою Бога, а роль ікони не полягає у тому, щоб відтворювати дочасну дійсність якнайдосконаліше. Ікона є свідком іншого світу - надприродного, Божого. Це в світі дуже часто світські образи і портрети відображають тільки земську дійсність. Вважається, що чим більш докладніше відобразить наприклад пейзаж чи портрет вигляд даного об’єкту чи людини, тим він цінніший. Це ж саме можемо побачити на фотографіях - світ відображається таким, яким він є на землі. Зовсім інакше є з іконою. В той час, як звичайний портрет представляє звичайну людину, ікона представляє людину, з’єдинену з Богом. В іконі домінує не образ земної людини, але образ людини обожненою Божою благодаттю, преображеної і проникнутої Божим діянням. Саме тому на іконі так багато золота, що символізує ласку Божу і надприродній світ Царства Небесного...
Першою іконою на землі було Воплочене Слово Боже. Дивлячись на Ісуса, люди можуть пізнати Бога. «Хто мене бачив, той бачив Отця», каже Христос Филипові (Йо.14,9). Кожне чудо, здійснене Господом Нашим Ісусом Христом закінчувалося прославою Бога. Навіть у великому приниженні Сина Божого, в моменті Його найбільшого винищення люди пізнавали в Ньому Бога. І розбійник пізнав у Ньому свого Господа, а сотник бувши свідком Його спасенної смерті прославляв Бога, кажучи: "Чоловік цей справді був Син Божий" (Мар.15, 39)...
У Книзі Буття (1,27) читаємо: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її». Коли кажемо, що людина є сотворена на образ Божий, то тим визнаємо, що людина є покликана до того, аби бути свідком надприроднього світу, щоб об’являти Бога серед світу, щоб об’являти Його всемогутню і люблячу присутність.
Але щоб це сталося, щоб ми дійсно стали іконою Творця нашого, потрібно нам уподібнитися до нього. Це - сенс цілого духовного життя, це ціль наших зусиль, це наше покликання на землі. Той, хто досяг такої подібності до Отця, є святим. Саме тому в нашій церковній традиції святих людей ми називаємо „преподобними”, що означає „дуже подібними до Бога”. Знаменним є також і те, що титул цей стосується до монашого образу святості: святих монахів і монахинь називає Церква преподобними. Чому? - Бо вони осягли в своєму житті велику подібність до Бога, сталися правдивою іконою Бога, об’являли супроти світу Бога і Його святий Образ, котрим є сам Ісус Христос. Тому і молимося в тропарі до преподобних: „У тобі отче (мати) вірно збереглося те, що в первообразі...”
В чому ж полягає сенс святкування свята Торжества Православ’я і перемоги іконопочитання в цю пору літургійного року? Адже на перший погляд воно, здавалося б, немає нічого спільного із покаянним настроєм Великого посту! - Час Великого посту - це час застанови над собою, час пізнання себе, аби відновити в собі образ Божий, спотворений гріхами. Тому задумаймось, чи готові ми сказати разом зі святим апостолом Павлом: „Будьте моїми послідовниками, як і я - Христа” (1Кор.11,1), або „Живу Живу вже не я, а живе Христос у мені” (Гал.2, 20)... Однак це - наша дорога, тільки туди повинні ми стриміти і за це молитись.
Що більше, навіть на Страшному суді, коли станемо перед Господом лицем в лице, станемо перед нашим „первообразом”, тоді виявиться наскільки ми уподібнилися до Нього. Тому Церква каже нам відкликатися до тієї правди, про яку сьогодні згадуємо, і просити у Господа остаточного очищення. „Я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні. Ущедри своє створіння Владико і очисти своїм благоутробієм, і бажану батьківщину подай мені і вчини мене знову жителем раю”...
Напевно, мало з нас хотіли б знищити посвячену ікону, але всі ми через наші гріхи спотворюємо і нищимо образ Божий в нас. Це ми робимо щодня. І ця ікона не є створена людськими руками, вона намальована Святим Духом. Це жива ікона, найцінніший образ Божий, на відновлення якого Син Божий не завагався пролити власну кров.
Питаймо себе щоденно: наскільки мій спосіб мислення є згідний з тим, що говорить щодня Слово Боже, наскільки мій погляд є поглядом Отця і поглядом Христа, котрий лікує, спомагає і милосердиться, наскільки люди пізнають по мені, що Бог є і що Він є найвищою і найціннішою вартістю в житті дочасному і вічному. Ціллю Великого Посту є допомогти нам побачити жалюгідний стан, в якому перебуває ця внутрішня наша ікона і відновити її через покаяння, сповідь, молитву і євхаристію.
Благодаримо Тебе Небесний Отче, що сотворив нас на власний образ. Проте через безліч гріхів ми забруднили і заплямували цей образ. Сьогодні приходимо до Тебе, взиваючи до Твого милосердя. Створи нас знову, очисти нас, віднови у нас красу Твого спасіння. Зроби нас достойною іконою Твого Сина, Ісуса Христа. Амінь. x
