ПОСЛАННЯ
Синоду Єпископів
Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ
з нагоди сторіччя відновлення української державності

Всесвітліші та всечесніші отці!
Преподобні брати і сестри в монашестві!
Дорогі браття і сестри в Христі!

Сто років тому, 22 січня 1918 року Божого, у Києві згідно з IV Універсалом Центральної Ради УНР відбувся акт відновлення української державності. Того ж року, 19 жовтня, «Проклямацією Української Центральної Ради» було проголошено незалежність тих українських земель, які до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії, а відтоді увійшли до нашої історії як Західноукраїнська Народна Республіка. Уже за рік ми святкуватимемо подію, коли ці дві українські республіки проголосили своє об’єднання в одну державу. Разом із Карпатською Україною, проголошеною в 1938 році, УНР і ЗУНР стали тим фундаментом, на якому наша держава, знову як незалежна, відродилася в 1991 році.
З цієї нагоди ми, єпископи Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви, закликаємо приєднатися до наших подячних молитов Господеві, за ласкою якого була відновлена i збережена державність нашого народу, хоча світові потуги не раз перекреслювали та ставили її під сумнів, бажаючи приректи нашу незалежну державу на забуття і небуття. Ми молитовно вшановуємо всіх тих чоловіків і жінок, - їх сьогодні годі злічити, - які своєю наполегливою працею чи боротьбою долучилися до того, що сьогодні ми втішаємося національною свободою. Особливі молитви підносимо за душі тих, які в цих визвольних змаганнях віддали життя з любові до Батьківщини і своїх ближніх, виборюючи право будувати життя у вільній «Рідній хаті». Нехай пам’ять про них не проминає в нашому народі!
Церква Христова проявила себе в бутті українського народу як націєтворчий первень. Християнство дало основний імпульс розвитку нашої культури, сформувало нашу тотожність, знаки якої ми повсякчасно віднаходимо у своїй історії. А в часи, коли наш народ не мав жодних інших соціальних структур, саме Українська Церква була основним середовищем і центром життя громади на Батьківщині та на поселеннях. Пройшовши разом з українським народом різноманітні й чисельні випробування, наша Церква здобула непересічний досвід бути голосом бездержавної нації перед сильними світу цього. Глава нашої Церкви праведний митрополит Андрей Шептицький недарма мав неформальний титул етнарха, а патріарха Йосифа Сліпого керівники держав приймали як повноправного і офіційного представника українського народу, котрому відібрали право «бути собою». Саме ці два великі мужі нашої Церкви у важких історичних обставинах минулого століття робили все, щоб виховати в українському народі християнське ставлення до національного будівництва. Сьогодні ми посеред нових викликів зовнішньої агресії та внутрішніх реформ прагнемо поділитися з вами кількома думками про цю важливу духовну складову державотворення. Наші міркування є душпастирськими та виходять з Євангелія, вчення Церкви і досвіду наших великих попередників.

«Покликані до свободи» (Гал. 5, 13)
Тривалі національно-визвольні змагання нашого народу незмінно супроводжувалися великим прагненням звільнитися від різного роду чужинецьких поневолень і здобути право свобідно вирішувати долю власної країни, власного народу та власної родини і таким чином реалізовувати у своєму житті дар свободи, який людина і народи отримують від свого Творця. Як бачимо, поняття свободи містить у собі дві складові: свободу від – гніту, поневолення, пригноблення, визиску та позбавлення прав, а також свободу до– вільного самовизначення, свобідного вибору власної дороги розвитку, безперешкодного втілення в життя дарів і талантів окремих осіб і всього суспільства.
Утім, свободу не слід у жодному разі плутати зі сваволею чи беззаконням. Справжня свобода передбачає відповідальність, передусім – перед Богом, а відтак – перед власним сумлінням і народом, якого ми є вихідцями і до якого маємо привілей належати. Ми, віруючі люди, розуміємо і віримо, що справжня свобода виростає з Божої волі і будується на дотриманні Божого закону. Слушно зауважував свого часу Блаженніший Любомир: «Господь створив нас вільними. Ніхто так не шанує нашої свободи, як Бог. Але ми не маємо відваги бути вільними. Бо бути вільним – це означає бути відповідальним». Тому свободи слід учитися, щодня її утверджувати в собі, щоб не потрапити в кормигу гріха і пристрастей, які засліплюють, обмежують, поневолюють людину і народи. Справжня свобода гарантує перемогу і нездоланність людини та народу перед лицем тираній і поневолень. Про це також влучно висловився Блаженніший Любомир: «Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного – тільки вбити».
Двадцяте століття з його двома світовими війнами, які смертельним смерчем пройшли по нашій землі, і з двома тираніями – нацистською і комуністичною, що забрали мільйони життів наших співвітчизників, стало водночас століттям небувалого героїзму і свідчення віри та любові до рідної землі з боку найкращих синів і дочок нашого народу, котрі склали в жертві навіть власне життя – не як загарбники, а як захисники, не як окупанти, а як оборонці рідної землі, прав і свобод власного народу.
Так само і сьогодні наш народ з великою самопожертвою обстоює власну свободу і гідність. Однак ми повинні пам’ятати, що першим тереном, на якому слід виборювати та утверджувати справжню свободу, є простір людського духу, відкритого до божественної правди і готового з довірою коритися спасенній Божій волі. Для віруючої людини дорогою до справжньої свободи є дорога Заповідей Божих. Тому така людина вигукує із псалмоспівцем: «Чинити твою волю, Боже мій, я радий, і Твій закон у мене в серці» (Пс. 40, 9). У щоденній готовності чинити Божу волю і зберігати Його закон в особистому, родинному і професійному житті – запорука перемоги в теперішніх змаганнях і надія на тривалий розквіт нашої держави.

«Звершені в єдності» (Ів. 17, 23)
Упродовж історії становлення своєї державності наш народ відчував на собі не лише наслідки згубного позбавлення свободи та втрати незалежності, а й драму внутрішніх роз’єднань. Ці нещастя часто були спричинені зовнішніми, не залежними від нас обставинами, коли світові потуги вирішували нашу долю без нас, за нашими плечима, насильно ділячи наш край поміж собою.
Упродовж останніх 150 років ми пережили кілька масивних хвиль еміграції наших людей, які розсіювалися по світі, гнані скрутною чи загрозливою політичною та економічною ситуацією на рідних землях. У такий спосіб постали українські поселення в різних куточках світу: Канаді, Сполучених Штатах Америки, Австралії, країнах Західної і Східної Європи та Латинської Америки. Сьогодні багато наших краян живуть також в Азії та Африці. Мабуть, саме від досвіду цього розсіяння українців зродилося відоме прислів’я: нашого цвіту – по всьому світу. Хоч часто ці міграційні процеси несли зі собою надзвичайно великі виклики, труднощі та часом і трагедії для українського народу, усе ж не можна випустити з уваги і позитивних моментів: народ, перебуваючи на чужині, з особливою гостротою відчував тугу за рідним краєм, яка виливалася в турботу про збереження духовних, національних і культурних традицій; у розвиток рідної Церкви та плекання своєї мови; у побудову храмів і створення українських організацій; у проголошення перед усім вільним світом правди про утиски і переслідування на Батьківщині та витривалі зусилля задля відновлення української державності. Цілком невипадково одними з перших українську незалежність у новітні часи визнавали і підтримували саме ті країни, де вплив української громади та Церкви був і донині є вагомим.
Утім, наш народ зазнав трагічних наслідків і таких поділів, які спричинювали ми самі - внутрішніми чварами, протистояннями на різних рівнях, несправедливими діями, підбурюванням одних супроти інших, висуванням на перший план власних (часто вузькопартійних) інтересів, а не загальнонаціональних потреб. Уже праведний митрополит Шептицький із болем у серці стверджував: «На жаль, навіть з поверхової обсервації нашого національного життя конечно доходиться до висновків, що є в душі українця глибока й сильна воля мати свою державу, та попри ту волю знайдеться, може, рівносильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою хоче її мати чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одинця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, яких праця має визначний руїнний характер?!»[1]. На превеликий жаль, ці слова митрополита Андрея, сказані в далекому 1941 році, не втратили нічого зі своєї актуальності, бо, дивлячись на сьогодення, неозброєним оком бачимо «руйнівний характер» діяльності багатьох політиків і політичних сил.
Уроки минулих століть мають навчити нас цінувати і берегти єдність народу, не спекулювати на природних проявах регіонального, культурного, конфесійного чи етнічного розмаїття, яке насправді нас збагачує, а не загрожує державотворенню. Вороги української державності намагаються розколоти народ, протиставляючи одні групи іншим, натомість відповідальні політики та справжні патріоти повинні докладати всіх зусиль, щоб запевнити згуртування, взаємодопомогу і дієву солідарність між усіма складовими українського суспільства. Таке змагання до єдності випливає не лише з національних інтересів нашого народу. Воно вписане в саму природу людської спільноти, в якій закладено прагнення до цілісності, до згуртованості. Наш відвічний національний ідеал «соборності» віддзеркалюється в простих гаслах, які повторюють навіть діти: «Україна – єдина!», «Схід і Захід разом!».
Спогадуючи цінний, здебільшого гіркий столітній досвід минулого, ми сьогодні скеровуємо заклик не тільки до наших політиків і громадських діячів, а й звертаємося до кожного українця і кожної українки, хоч би де вони зараз перебували: цінуймо соборність Української Держави, плекаймо єдність і солідарність між собою, не йдучи на повідку тих псевдопатріотів, що сіють недовіру, незгоду, чвари та поділи в нашому народі. Така їхня «праця» неминуче вестиме до ослаблення національних сил, урешті – до втрати здобутої, а сьогодні обстоюваної такою великою ціною української державності. Ми, пастирі цього народу, заносимо до Господа нашу прадавню молитву-благання: «В єдності сила народу. Боже, нам єдність подай!»

«Закорінені й утверджені в любові» (Еф. 3, 17)
«Нехай усе у вас діється в любові», - закликає нас св. Павло (1 Кор. 16, 14). Справді, любов пронизує все діяння справжнього християнина. З любові як першоджерела беруть початок благородні наміри людини і народу, з любові ми черпаємо силу долати перешкоди і суперечності, любов є внутрішнім рушієм що робить нас здатними до витривалої і жертовної щоденної праці.
Любов є рівно ж душею того шляхетного почуття, яке ми називаємо патріотизмом. Справжній християнин покликаний бути патріотом – любити Батьківщину, рідний народ, його мову і культуру тою самою жертовною любов’ю, якою виконує Заповідь Божу любити своїх батька та матір. У світлі Нового Завіту можемо ствердити рівно ж і те, що любов до Батьківщини вписана в людську природу і походить із заповіді любові до ближнього, тому «... природний закон спонукає нас віддано любити і захищати державу, в якій ми народилися, зростали...»[2].
Справжнім багатством і славою кожного народу є його сини і дочки, які виявляють пошану і любов до землі своїх предків, які не тільки захищають її кордони від зазіхань непрошених і ненаситних «визволителів», а й зберігають ті цінності, що впродовж віків становлять і виражають неповторний духовний код народу: його віру і мову, його свободолюбний дух і почуття власної гідності, його прагнення до справедливості і правди у міжособистісних та суспільних відносинах. Такі особи виявляють свою любов не пустопорожніми словами, а власними добрими ділами, тому є носіями і взірцями автентичного патріотизму. Бо ж любов до Батьківщини, за словами праведного митрополита Андрея, «…на ділах, а не на словах полягає. Хто на своїм становищі, сповняючи совісно свій обов’язок, працює для добра народу, є ліпший патріот, як той, котрий багато говорить, а мало творить»[3].
Ми пишаємося і дякуємо Богові за ті численні знаки, якими виявляють наші співвітчизники свою любов до рідної землі, за їхню небайдужість, за співчуття і солідарність, за мудрість в обставинах підступної гібридної війни. Ідеться про тих, хто на Майдані обороняв гідність і свободу; хто пішов на фронт і ціною власного здоров’я та життя захищав або й донині захищає не просто територіальну цілісність країни, а й простір свободи й духу; хто рятує біженців і підтримує переселених осіб; хто ділиться своїми скромними статками і заощадженнями з потребуючими; урешті-решт про кожного, хто чесно і відповідально виконує свої професійні та громадянські обов’язки – усі вони є живим втіленням найбільшої заповіді, яку Христос Господь залишив нам як дороговказ і заповіт: «Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив! Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів. 15, 12-13).
Любов людини має властивість поширюватися. Почавшись від домівки і сім’ї, охоплює малу батьківщину, далі весь рідний край, а потім усіх людей і всі народи. Саме за таким універсальним та інклюзивним характером пізнається автентична християнська любов. Якщо в людському серці панує справжня любов, то в такому серці не тісно нікому: ані близьким, ані далеким, ані зичливим, ані агресивно налаштованим - усіх така людина прагне огорнути своєю доброзичливістю, усім бажає повноти життя, усім готова виявити співчуття і милосердя.
Ми, українці, відчуваємо, особливо в останні роки, прихильність і солідарність з боку багатьох країн, мільйонів людей доброї волі всього світу, різних національностей та релігійних переконань. Вони співчувають нам у наших випробуваннях, підтримують нас у наших потребах, захищають перед ненавистю агресора і виявляють готовність бути з нами й надалі. Така солідарність є великим даром, але водночас і обов’язком. Він спонукає нас відкрити і поширити власне серце до потреб тих народів, які сьогодні зазнають несправедливості, агресії, випробувань і різноманітних страждань.

«Чувайте і моліться!» (Мт. 26, 41)
Роздумуючи над чеснотою автентичної любові до рідної землі, не можемо пройти повз деякі хибні трактування патріотизму, які компрометують це благородне почуття та можуть стати причиною неслави для народу чи навіть справжньою загрозою для нашої ще молодої державності.
Ми переконані, що не є щирим патріотом той, хто не керується правдою у стосунках із власним народом, а годує його пафосними гаслами та оманними обіцянками. Особливо прагнемо застерегти перед дешевим політичним популізмом, що має на меті не так добро народу, як власну вигоду і перемогу на чергових виборах. Як не згадати слів Франка, який застерігав перед таким фальшивим патріотизмом, що проявляється лише у «святковій одежині», але для якого чужим і осоружним є «труд важкий, гарячка невдержима».
Нічого спільного зі справжнім патріотизмом не має також ідеологія, яка ставить націю «понад усе», включно з Господом Богом. Таке сприйняття народу і держави, за словами митрополита Андрея Шептицького, не базується на любові, а є, радше, егоїзмом чи навіть ідолопоклонством[4]. Ми, як учні Христові, не можемо схвалювати чи сприймати тих форм крайнього чи інтегрального націоналізму, расизму та шовінізму, які все, зокрема Церкву і саму державу, підпорядковують ідеї нації; заперечують свободу і права окремої людини, а найважливіше – її особисту гідність, що походить від Бога; погорджують представниками інших національностей, рас чи релігій; пропагують ненависть і ворожнечу, заохочують до сліпого та грубого насилля для здобуття своєї політичної мети.
Святий папа Іван Павло ІІ, звертаючись до своїх співвітчизників 1978 року, наголошував: «Любов до Батьківщини об’єднує нас і повинна єднати нас, незважаючи на всі відмінності. Вона не має нічого спільного з вузьким націоналізмом чи шовінізмом. Це є право людського серця. Це мірило людської шляхетності...»[5]. У подібному дусі висловлювався і наш каторжник патріарх Йосиф, який усе своє життя поклав на вівтар служіння рідному народові: «Нехай наш патріотизм буде любов’ю свого народу, готовою на всяку жертву, одначе нехай не буде він ложно понятим націоналізмом, що основує любов Батьківщини на ненависті»[6]. Написаний у складний час початку другої радянської окупації, лист ісповідника віри не втратив своєї пастирської інтуїції і знову повертає нас до пріоритету любові.
У всенародній молитві за Україну ми співаємо: «В чистій любові до краю, Ти нас, Боже, зрости». Любов має стати лакмусовим папірцем усіх наших особистих поривань і національних планів та проектів. Уміння відрізняти любов від її підробок вимагає зрілого ума, чистого серця і чуйного сумління.
Господь Бог кличе нас сьогодні до чування над власним сумління, майбутнім нашого народу і його держави. Спитаймо себе: чи чиста любов до нашого народу є критерієм для наших настроїв, поглядів, суджень і дій? Чи нею керуємося ми самі, відповідальні будівничі своєї країни? І чи керуються нею наші політичні та суспільні лідери? Щира відповідь на ці запитання допоможе нам віднайти шлях до успішного розвитку нашого народу і дальшого державотворення.
Насамкінець запрошуємо всіх до ревної молитви: подячної – за дар свободи і державності; покаянної – за ті гріхи, якими кожен із нас і весь народ упродовж своєї історії коли-небудь зневажив Бога і Його святий закон; благальної – про Боже благословення для нашого народу, про мудрість для його провідників, про мужність і здоров’я для його вірних будівничих, а зокрема – для його жертовних захисників на фронті. Молитва є, з точки зору віри, найбільшим виявом любові до ближнього і до свого народу, бо нею висловлюємо переконання, що «коли Господь та не будує дому, – дарма працюють його будівничі. Коли Господь не зберігає міста, – дарма пильнує сторож» (Пс. 127, 1).
Тож огортаючи думками і молитвою минуле століття, вирушаємо з вірою у серці назустріч прийдешньому дню, віддаючи в руки Господа – Владики неба і землі – наші надії та сподівання. Не боїмося темряви, яка може постати перед нашими очима, бо світло віри розвіює сутінки тривоги і страху та дає нам певність, що «Господь народові своєму дасть силу, Господь благословить народ свій миром» (Пс. 29, 11).
Нехай відвічна милість і могутня благодать Всевишнього поширяться на весь наш народ, нехай зцілять духовні й тілесні рани його синів і дочок, нехай Божа мудрість веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої щоденної праці задля подальшого утвердження соборної Української Держави – на славу Божу та дочасне і вічне добро рідного народу.
Благословення Господнє на вас!

Від імені Синоду Єпископів
Києво-Галицького Верховного Архиєпископства
† СВЯТОСЛАВ
Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день Святого преподобного Мартиніяна,
26 лютого 2018 року Божого

________________________________________
[1] Ідеалом нашого національного життя… // Церква і суспільне питання: Пастирське вчення та діяльність: У 2 т. - Т. 1. - С. 532.
[2] Пор. Лев ХІІІ, Sapientiae christianae, 5-6.
[3] Християнська робота, серпень 1899 р.
[4] Пор. Декрет Митрополита Андрея Шептицького «Про єдність», 28 травня і 24 вересня 1943 р.: «Поганський патріотизм – то любов своїх, получена з ненавистю всіх прочих. А християнська любов до Батьківщини, обнимаючи всіх людей, єднає християн із противниками та ворогами й дає патріотизмові ту підставу, якої треба: учить тієї єдности».
[5] До моїх любих співвітчизників, 23 жовтня 1978 р.
[6] Пор. Пастирське послання митрополита Йосифа Сліпого до духовенства та вірних, присвячене пам’яті Митрополита Андрея Шептицького, 23 листопада 1944 р.

Зранку 2 березня 2018 р.Б., на 88-му році життя упокоївся в Бозі Миколай Приріз, батько преосвященного владики Ярослава (Приріза), Єпископа Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ. Преосвященний владика Григорій, єпископ-помічник Єпархії, а також духовенство, монашество і миряни єпархії складають владиці Ярославові щирі співчуття з приводу смерті батька.

1 березня 2018 р.Б. у приміщенні музею "Бойківщина" у м. Самбора відбулася друга частина наукової конференції, присвяченої 290-й річниці визнання і проголошення чудотворною Самбірської ікони Пресвятої Богородиці.

27 лютого 2018 р.Б., у читальному залі Самбірської центральної районної бібліотеки відбулась духовна година «Людина з янгелом на плечі», присвячена 85-річчю від дня народження Блаженнішого Любомира (Гузара). Організатор заходу – директор районної централізованої бібліотечної системи Галина Мига провела його для Пластунів Самбора, учнів Самбірського професійного ліцею сфери послуг та всіх, хто цікавиться життям і діяльністю людей, які стали гордістю України.

Бюро з питань екології Самбірсько-Дрогобицької єпархії Української Греко-Католицької Церкви оголосило про проведення Всеукраїнської екологічної акції «Здай макулатуру – збережи дерево». Захід проводиться серед шкіл, які є на території єпархії, і триватиме до кінця березня. 

Вірні Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ молитовно пам’янули свого першого єпархіального єпископа, 5-та річниця від смерті якого виповнюється 28 лютого 2018 р.Б. Так у суботу, 24 лютого 2018 р. Б. у храмах єпархії були відслужені Божественні Літургії та Парастаси за упокій владики Юліяна.

Ювілейна ікона має глибоке богословське значення і відображає особливість Єпархії. Центральною постаттю на ній є Пресвята Богородиця як Оранта і Покров, яка є Молитовною Заступницею і Покровителькою Христової Церкви, в тому числі й місцевої Церкви – Самбірсько-Дрогобицької Єпархії. По обох сторонах «Чеснішої від херувимів і незрівнянно славнішої від серафимів» зображено постаті двох ангелів, які не тільки представляють «небесні сили безтілесні» - служителів при Божому Престолі і ангелів-хоронителів людей, але й є частиною Тріумфуючої Небесної Церкви.

Пречиста Мати Божа і Мати Церкви стоїть на хмарах, які символізують небесний світ, і своїм Омофором покриває Божий люд Земної Воюючої (Мандрівної) Церкви, який символічно представлений вірними різних станів і родів занять – єпископ, священик, диякон, селянин, робітник, військовий, чоловіки, жінки, діти, молодь, старші, неповносправні. Над цими особами, які тримають в руках розгорнутий сувій з уривком богослужбового гімну «Діва десь предстоїть у церкві і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу…» (Богородичний, гл.3), височіють куполи та видніється фасад катедрального собору Пресвятої Трійці у Дрогобичі (зліва) і прокатедрального храму Покрови Пресвятої Богородиці у Самборі (справа) – двох головних храмів Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ, які репрезентують усі храми Єпархії, в яких вірні збираються на літургійну молитву, що з розрізнених індивідуумів чинить їх частиною Христового Тіла - Церкви.

На полях ювілейної ікони розміщено 6 Богородичних ікон з офіційних відпустових місць Єпархії – Самбірська, Билицька, Пацлавська (Губицька) (зліва, зверху вниз), Грушівська, Рудківська, Тишківська (справа, зверху вниз). Під ними зліва - ікона преподобних священномучеників Северина (Бараника), Якима (Сеньківського) і Віталія (Байрака), які душпастирювали і загинули на території Єпархії; справа - ікона священномучеників Йосафата (Коциловського) та Григорія (Лакоти), правлячого архиєрея і єпископа-помічника Перемиської Єпархії, однією зі спадкоємиць якої є Самбірсько-Дрогобицька Єпархія УГКЦ. Ці священномученики постраждали з рук безбожної радянської влади за вірність Христу і Його заповіді «Щоб усі були одно» (Йо.17,21) та є молитовними заступниками Божого люду Єпархії.

25 лютого 2018 р.Б., у Першу неділю Великого Посту, згідно з благословенням єпархіального єпископа, у храмах Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ відбулося посвячення копій Ювілейної ікони, яка написана спеціально з нагоди святкування 25-ліття Єпархії. Ці парафіяльні урочистості – черговий захід на відзначення єпархіального Ювілею, який був проголошений преосвященним владикою Ярославом 14 січня 2018 р.Б. Дата освячення копій ювілейної ікони вибрана невипадково, адже у Першу неділю Великої Чотиридесятниці Східні Церкви відзначають торжество над єрессю іконоборства.

Передбачається, що освячені копії цієї ікони паломничатимуть домівками парафіян, і це стане спонукою для глибшої духовної застанови та поглиблення молитовного життя кожної християнської родини.

Ювілейна ікона має глибоке богословське значення і відображає специфіку єпархії. Центральною постаттю на Ювілейній іконі є Пресвята Богородиця, яка є Молитовною Заступницею і Покровителькою Самбірсько-Дрогобицької Єпархії. Своїм Покровом Пречиста покриває Божий люд, який символічно представлений вірними різних станів і родів занять (єпископ, священик, диякон, селянин, робітник, військовий, діти, молодь, старші, неповносправні). Над цими особами, які тримають в руках сувій з текстом «Діва десь предстоїть у церкві і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу…», височіють куполи  і фасад катедрального собору Пресвятої Трійці у Дрогобичі (зліва) та прокатедрального храму Покрови Пресвятої Богородиці у Самборі (справа). На полях ікони розміщено 6 Богородичних ікон з відпустових місць Єпархії – Самбірська, Билицька, Пацлавська (Губицька) (зліва зверху вниз), Грушівська, Рудківська, Тишківська (справа зверху вниз). Під ними зліва - ікона преподобних священомучеників Северина (Бараника), Якима (Сеньківського) і Віталія (Байрака), які душпастирювали і загинули на території Єпархії; справа - ікона священномучеників Йосафата (Коциловського) та Григорія (Лакоти), правлячого архиєрея і єпископа-помічника древньої Перемиської Єпархії, однією зі спадкоємиць якої є Самбірсько-Дрогобицька Єпархія УГКЦ.

I. РЕКОЛЕЦІЇ ПЕРЕД РІЗДВОМ ХРИСТОВИМ

І. Вступ // Мета реколекцій // Св. Писання про Ювілей // Заклик до покаяння.

ІІ. «Слово стало тілом, і оселилося між нами» (Йо.1,14) // Церква – місце перебування Бога з нами // Ми є Церква // Ми у Церкві – Христовій, Католицькій, УГКЦ, місцевій (єпархія), парафіяльна спільнота // Наша місія у Церкві // Храм – дім Божий // Храм - місце зустрічі з Богом // Богословіє храму // Родина – домашня Церква.

ІІІ. Ми - храм Бога живого, храм Духа Святого // Образ Божий – підстава гідності і цінності людини // Гріх нищить храм Божий // Загрози людській гідності: «Я – образ несказанної твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні…» (аборти, вбивство, куріння, пияцтво, наркотики, розпуста - гендерна ідеологія) // Потреба нашого оздоровлення – відновити ікону-образ.

IV. Відповідь Бога на гріх людини – милосердя // Старозавітні пророцтва про Боже милосердя // «Бог так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» // св. Павло: «Як же сповнився час, Бог послав свого Сина, що народився від жінки, народився під законом, щоб викупити тих, які під законом, щоб ми прийняли усиновлення» (Гал 4, 4-5) // «Він задля нас, людей, і нашого ради спасіння зійшов із небес» - Символ віри // Хрест – знак людського/мого гріха, але передовсім знак Божої милосердної любови, яка вже в яслах заявила про себе (Дитя сповите похоронними полотнами, лежить в гробі) // Бог сходить з неба задля МЕНЕ і задля МОГО спасіння. Вдячність Богові за Його любов.

V. Навернення // Бог є джерелом добра // Уособлене зло - диявол є джерелом зла батьком брехні // Оздоровлення через Св. Тайни – Сповідь і Євхаристія // Прийміть і їжте. Не відкидати Божий дар, не нехтувати Божим запрошенням // Неділя – День Господній // Правильно святкувати (не просто нічого не робити) // Молитва не тільки у храмі, але й приватна та родинна

VI. Потреба духовного зростання після навернення: «Коли дух нечистий вийде з чоловіка, то блукає по місцях безводних, шукаючи спочинку, та, не знайшовши, каже: Повернуся в дім свій, звідкіля я вийшов. І, прибувши, знайде його заметеним, прибраним. І тоді йде й бере з собою інших сім духів, гірших від себе, і вони входять і там оселюються, і останнє того чоловіка буде гірше, ніж перше.”» (Лк.11,24-25) // Блаженства як дорога до щастя // Взірці духовного подвигу – святі і блаженні (преподобні, мученики, ісповідники, святителі, безсрібенники…) // Подвижники нашого народу і єпархії – наші помічники та заступники на дорозі до святості // Богородиця (Пресвята, Пречиста, Преблагословенна) – взірець вірності Божій благодаті.

ІI. РЕКОЛЕКЦІЇ ПЕРЕД ПАСХОЮ

І. Ціль реколекцій // Св..Писання про Ювілей // Заклик до покаяння

ІІ. Людина образ і подоба Божа // Гідність людини // Бог виписує в людині ікону свого образу // Людина перед іконою // Святі – досконалі ікони (преподобні, мученики, ісповідники, святителі, безсрібенники…) // Подвижники нашого народу і єпархії – наші помічники та заступники на дорозі від образу до подоби // Богородиця (Пресвята, Пречиста, Преблагословенна) – взірець вірності Божій благодаті.

ІІІ. Правдива свобода людини – святість. Гріх – рабство // Гріх - зло у виді добра // Гріх нищить образ Божий в людині // Загрози людській гідності «Я – образ несказанної твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні…» (аборти, вбивство, куріння, пияцтво, наркотики, розпуста - гендерна ідеологія) // Заповіді Божі – дороговкази на шляху до життя з Богом.

IV. Любов Божа як відповідь на людський гріх // Полюбивши своїх, що були у світі, полюбив їх до кінця (Йо 13, 1) // Страждання Христові – доказ Його вірної до кінця любові // Хресна дорога – дорогою Божої любови і Божого милосердя // Хрест – знак людського гріха і знак безконечної і всеперемагаючої Божої любови // «Він наші недуги взяв на себе, Він ніс на собі наші болі. … Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на Ньому, і Його ранами ми вилікувані» (Іс 53, 4-5) // «Споглядатимуть на Того, кого прокололи» (Йо 19, 36) – споглядання наших особистих ран і ран нашого народу в ранах Христових; споглядання Божої любови у Христі Розп’ятому, любови, яка зціляє усі наші рани.

V. Бог мене бачить (Неділя 32; 1 посту) // Молитва // Покаяння і прощення // Тайна Сповіді і Євхаристії // Христова Жертва // Хрест Ісуса Христа // Мій хрест // Воскресіння // Святкування Пасхи // Неділя – щотижнева Пасха // Участь у святкових і недільних богослужіннях // «Прийміть і їжте» - не відкидати Божий дар, не нехтувати Божим запрошенням // Правильно святкувати (не просто нічого не робити)

VI. Бог зціляє розбите людське життя // Година народження свободи – зустріч з Богом // Церква // Церква – місце перебування Бога з нами // Ми є Церква // Ми у Церкві – Христовій, Католицькій, УГКЦ, місцевій (єпархія), парафіяльна спільнота // Наша місія у Церкві // Родина – домашня Церква // Бути свідками Ісуса у світі.

ІІІ. РЕКОЛЕКЦІЇ ПЕРЕД ХРАМОВИМ ПРАЗНИКОМ

Взірець 1

І. Вступ // Мета реколекцій // Св. Писання про Ювілей // Заклик до покаяння

ІІ. Празник – спогад про освячення храму // Богослов’я храму і його частин // Храм – дім Божий // Храм - місце зустрічі з Богом // храм – маленька Церква // Церква – місце перебування Бога з нами // Ми є Церква // Ми у Церкві – Христовій, Католицькій, УГКЦ, місцевій (єпархія), парафіяльна спільнота // Родина – домашня Церква

ІІІ. Ми - храм Бога живого, храм Духа Святого // Образ Божий – гідність людини // Гріх нищить храм Божий // Загрози людській гідності «Я – образ несказанної твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні…» (аборти, вбивство, куріння, пияцтво, наркотики, розпуста - гендерна ідеологія) // Потреба нашого оздоровлення – відновити ікону-образ

ІV. Відповідь Бога на гріх людини – милосердя // Старозавітні пророцтва про Боже милосердя // «Бог так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» // Св. Павло: «Як же сповнився час, Бог послав свого Сина, що народився від жінки, народився під законом, щоб викупити тих, які під законом, щоб ми прийняли усиновлення» (Гал 4, 4-5) // «Він задля нас, людей, і нашого ради спасіння зійшов із небес», - Символ віри // Хрест – знак людського/мого гріха, але передовсім знак Божої милосердної любови, яка вже в яслах заявила про себе (Дитя сповите похоронними полотнами, лежить в гробі) // Бог сходить з неба задля МЕНЕ і задля МОГО спасіння. Вдячність Богові за Його любов.

V. Навернення // Бог є джерелом добра. Уособлене зло - диявол є джерелом зла батьком брехні // Оздоровлення через Св. Тайни – Сповідь і Євхаристія // Таїнство любови. Служити, віддати своє життя, стати хлібом для інших. Протилежність байдужості // Бути свідками Ісуса у світі // Моє служіння іншим – участь у парафіяльному житті, допомога потребуючим, порада, свідчення, напоумлення…

VІ. Потреба духовного зростання після навернення Лк.11,24-25: «Коли дух нечистий вийде з чоловіка, то блукає по місцях безводних, шукаючи спочинку, та, не знайшовши, каже: Повернуся в дім свій, звідкіля я вийшов. І, прибувши, знайде його заметеним, прибраним. І тоді йде й бере з собою інших сім духів, гірших від себе, і вони входять і там оселюються, і останнє того чоловіка буде гірше, ніж перше”» // Блаженства як дорога до щастя. // Взірці духовного подвигу – святі і блаженні (преподобні, мученики, ісповідники, святителі, безсрібенники…) // Подвижники нашого народу і єпархії – наші помічники та заступники на дорозі до святості // Богородиця (Пресвята, Пречиста, Преблагословенна) – взірець вірності Божій

Взірець 2

І. Вступ // Мета реколекцій // Св. Писання про Ювілей // Заклик до покаяння

ІІ. Храм серед людей - знак присутності Бога серед свого народу // Бог навідався до народу свого // Перше ніж постала думка про спорудження храму, Бог зробив крок назустріч людині, бо остаточно Бог «викликає у вас бажання і діяння» (Флп 2, 13) // Храм - місце прослави Бога.

ІІІ. Дорога до храму починається від заходу, від притвору і провадить до Сходу, до святилища – вказівка на покликання кожної людини до святості // св. Іриней Ліонський: «Слава Божа – жива людина» // Ісус Христос: «Я прийшов, щоб мали життя і мали його вповні».

ІV. Подібно як Марію Єгипетську щось стримувало перед входом до церкви в Єрусалимі, так само і на нашому шляху до Бога, до святості стоять перешкоди: гріхи // Перший крок до святилища – притвор, покаяння // Це покаяння ми пережили у нашому Хрещенні, але нам постійно загрожує спокусник, то ж слід вчитися жити постійним духом навернення і покаяння.

V. Що нам дає Хрещення? – Віру. А що дає віра? – вічне життя // Віра родиться від слухання Слова Христового, каже св. Павло // У храмі проголошується Слово Боже, слово життя // Притча про сівача, Вважайте, отже, як слухаєте // Важливість слухання Божого Слова і читання Його вдома.

VІ. Нава – життя в народі Божому – з Церквою // Ми є Церква // Ми у Церкві – Христовій, Католицькій, УГКЦ, місцевій (єпархія), парафіяльна спільнота // Родина – домашня Церква // Церква – не тільки сопричастя з земною, але й з небесною Церквою – святими і померлими в Бозі (цвинтар навколо храму) // Святі і Пресвята (Богородиця), Покровитель храму // Святі - це Втілене Євангеліє, тому споглядання їхнього життя є найкращою наукою віри для кожного парафіянина.

VІІ. Святилище – місце святого // «Будьмо уважні. Святеє святим!» // Євхаристія – серце і вершина християнського життя, джерело Божої благодаті і Божої любові для кожного віруючого // Участь в Службі Божій – привілей, а не обов’язок // Вдячність Богові – Євхаристія – подяка // Ювілей чи храмовий празник це - завжди гарна нагода прославити Бога і подякувати Богові і один одному за ті дари, які ми отримуємо тут у храмі Божому, у цій парафії.

VІІІ. «В мирі вийдім!» - вихід з храму не означає закінчення богослуження. У храмі Бог у своїй любові служить нам, поза храмом ми маємо служити Богові у наших ближніх // Бути живою парафіяльною спільнотою означає служити нашим ближнім у дусі милосердної любові // Сім діл милосердя щодо душі і сім діл милосердя щодо тіла.

20 лютого 2018 р.Б. семінаристи Дрогобицької духовної семінарії взяли участь у поминальній молитві за загиблих Героїв Небесної Сотні. Як повідомляє семінарійний медіа-ресурс, розпочався жалобний захід перед пам’ятним знаком, що на фасаді Катедрального собору Пресвятої Трійці у Дрогобичі.