Незважаючи на цьогорічну літню спеку, у суботу 13 липня 2024р.Б у свято Співстраждання Богородиці, парафіяни парафії святого Миколая УГКЦ Старого Самбора, сусідніх сіл та м. Самбора вирушили однією прочанською родиною на загальноукраїнську прощу до Марійського духовного центру "Зарваниця". Духовний провідник о. Михайло Николин, декан Старосамбірський, розпочав подорож молитвою і благословив усіх на щасливе паломництво, пригадавши глибину свята, що ми вшановували цього дня та провів коротку катехизу щоб прочани вміли розрізнити прощу від туристичної екскурсії.

28 липня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Під час богослужіння єпископ уділив священичі свячення диякону Марку Стахніву.

Слава Ісусу Христу!

Дорогі у Христі брати і сестри, сьогоднішнє Євангеліє розповідає нам, як Христос залишаючи обітовану землю перепливає море і приходить до іншої країни, яку у євангелиста Матея названо Гадаринським краєм. Гадара та Гераза були частиною так званого Декаполісу (союзу 10-ти грецьких міст за Йорданом) – території, яка була переважно заселена поганами та асимільованими євреями, які, втім, були в меншості на цих теренах. Таким чином, згадуючи цей географічний регіон, євангелист наголошує на місії Ісуса Христа до поган, котра вповні розвинеться після Його воскресіння (пор. Мт. 28,19–20).

Першими, хто зустрічає Христа на цій землі, є біснуваті. Згідно з євангелистом Матеєм, вони такі були люті, що ніхто не міг перейти тою дорогою. Біснувати наганяли страх на цілу країну. Так євангелист описує, що ця країна живе в грісі, вона є у владі зла, а воно є люте, страшне, агресивне і всі його бояться. Отці Церкви вважають, що в цих двох біснуватих проявилася природа зла. Передусім, зло завжди поневолює: той, хто чинить зло, стає його невільником. Святий Іван Золотоустий твердить, що два біснуваті – це втілення природи того, хто зветься дияволом, бо саме диявол розділяє, закликає до агресії й ненависті.

Диявол через гріх спаралізував людину, вчинив нездатною до того, до чого вона є сотворена – до чинення добра, гріх учинив людину своїм в’язнем. Але при зустрічі з Господом, коли ми йдемо до Нього зі свідомістю, що тільки Він єдиний є спроможний відпустити людський гріх, розірвати окови гріха, – стається чудо, і про це чудо ми сьогодні чули.

Біснуваті кричать: «Що нам і тобі, Сину Божий»? Іншими словами, що Тобі до нас. Це одне з найбільших й найгостріших запитань, що стоять перед людиною: що Богові до нас? Те, що робить Ісус є відповіддю на це запитання, радше Його прихід: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3,16). Бог є той, хто залишає дев’яносто дев’ять овець, щоб знайти одну заблукану (Лк. 15,4-7). Сама лише присутність Ісуса Христа, Який ще нічого не зробив і не сказав, вже наводить страх і трепет на того, хто у страсі тримав це край. Сили зла, які, здавалося б, керують світом, є нічим перед абсолютною владою Ісуса та будуть остаточно знищені в часі Його Другого славного приходу. І євангелист це чітко підкреслює – з приходом Ісуса вже почався цей есхатологічний час (останній період, який закінчиться загальним воскресінням та переходом до життя майбутнього віку).

Після демонстрації влади над силами природи – утихомирення бурі на морі (пор. Мт. 8,23–27) – Ісус втихомирює бурю в серцях біснуватих людей. Він, не веде з бісами переговорів, які тут, подібно як і в пустелі в часі спокус, визнають Його Сином Божим (пор. Мт. 4, 3–6), не бореться з ними та навіть не вживає якоїсь спеціальної формули вигнання злого духа, а вживає тільки одне слово в наказовому стані: «Ідіть!»

Біси входять в стадо свиней. Євреї, за старозавітнім Божим Законом, не могли споживати м’яса свиней, які вважалися нечистими тваринами. Проте в Гадаринському краї вони втратили свою ідентичність, пішли на компроміс з поганством, забули приписи власної релігії. Тому деякі з них розводили та торгували свинями. Пояснюючи, чому Христос дозволив, щоб біси увійшли в свиней, святий Іван Золотоустий подає три причини цього допуску: щоб показати зціленим ту шкоду, яку біси їм заподіювали; щоб всі зрозуміли, що біси не наважились би увійти у свиней без Його дозволу; та щоб показати, що сталось би з нещасними, якби не чудесний Божий порятунок. Загибель свиней наочно демонструє поразку і знищення бісів, їхнє вигнання з цього світу, щоб нікому вони не змогли більше заподіяти шкоди.

Євангелист Матей описує цю подію в такий спосіб, щоб акцентувати на надзвичайній владі Христа. Він хоче, щоб його читачі бачили, яку владу та могутність  має Ісус – Він опановує хаос за допомогою лише слова. Щоб це стало можливим і у нашому житті сьогодні, потрібно бути готовим втратити все, що стає на перешкоді цілковитому відкриттю нашого життя для Бога.

Христос показується тут як Визволитель, як Той, Хто приносить мир, як Той, Хто є здатним побороти найбільшого тирана, яким є зло у нашому житті, громаді й у нашій країні. Ісус цінує людей завжди більше, ніж будь-яку власність.

Чому мешканці того краю не прийняли Христа? – Те, що вони вважали своїм скарбом, в один день зникло. Ігноруючи звільнення двох нещасних чоловіків та зосередившись на власному майні, мешканці Гадаринського краю побачили в Ісусі загрозу для своїх інтересів. Це – до болю знайомі історії, які щодня повторюються в нашій новітній історії… Євангелист застерігає нас, щоб ми не були подібні до тих гадаринців, які сказали Йому: «Іди геть від нас». Він запрошує нас поводитися по-іншому, прийняти Господа і побачити, що у Ньому ми маємо мир, радість і вічне життя.

Дорогі у Христі, із історії про гадаринських біснуватих нам відкривається духовна закономірність: коли приходить Ісус, то зло бентежиться. Отож не можуть бути разом зло і добро, святе і те, що веде люди до гріха, життя і те, що веде до знищення. Коли Ісус приходить в життя людини, то Він найперше визволяє її від влади злого духа, віддаляє від неї те, що веде її до знищення.

У ХХ-ХХІ столітті форми біснуватості проявилися в гітлерівсько-нацистському, радянсько-комуністичному, путінсько-рашистському режимах, які знищували цілі народи через війни, геноциди, гулаги, масові депортації, голодомори і т.д. Але впав нацистський режим, і Європа отримала змогу вільно розвиватися. Коли розвалилася тюрма народів – Радянський Союз, то всіх, хто був у рабстві більшовицької ідеології, Бог також покликав до вільного життя, до свободи. Тому ми знаємо, що й сучасні тоталітарні режими, опановані ідеологією зла, приречені на розпад.  

Українська борня є війною між добром і злом. Можливо, нашою історичною місією сьогодні є вже вкотре захистити решту Європи від азіатського загарбника, як це було у часи хана Батия та інших загарбників зі Сходу. Молитись за перемогу означає молитись за сповнення історичної місії, щоб кожен з нас міг по-християнськи виконати своє життєве завдання.

Переживаючи трагічні моменти життя, ми, можливо, питаємо у Господа: Боже, чому це все нам сталося? До чого ти нас кличеш? Яку ти місію приготував Україні, українцям і український Церкві? У чому полягає повнота Твого задуму про долю нашого народу? На ці питання, сьогодні ми маємо дуже глибоку відповідь. Найперше – ми з вами в новітній історії нашої держави, нашої Церкви були свідками Воскресіння. Бо це Господь розвалив радянський союз і воскресив вільну Незалежну Україну. Це Господь дарував Церкві і народові свободу. І сьогодні Він доручає нам бути свідками Його Воскресіння якраз у світлі тієї місії, бути свідками воскресіння Церкви і нашого народу.

Ісус Христос і сьогодні є присутній між нами. Віднайшовши і зустрівши Його, ми зможемо стати справді вільними і гідними людьми. Отець Церкви Григорій Нісський твердить: «Де є присутнім Бог, там усе віднаходить свою гідність».  Ми є сотворені на образ і подобу Божу, і  Господь не забирає нашої свободи через заклик до зберігання Його заповідей і правд. Саме Він є нашим Визволителем, джерелом нашої особистої і національної гідності як вільних людей у вільній державі. Запросімо Христа, щоб Він звільнив нас від усякий духів злоби. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь.

+ Ярослав

28 липня 2024 року Божого,
м. Дрогобич

А як вони розмовляли та сперечалися між собою,
сам Iсус, наблизившись, ішов разом з ними (Лк. 24, 15).

Дорогі брати і сестри в Христі!

Ми, єпископи Української Греко-Католицької Церкви з України та різних куточків світу, від 2 до 12 липня зібралися біля стіп Зарваницької чудотворної ікони Матері Божої на щорічний Синод. Уперше від початку повномасштабного вторгнення всі єпископи нашої Церкви прибули до Зарваниці, щоб бути разом зі своїми вірними, розділити їх біль і тривоги. Щодня ми підносили молитви за справедливий мир і завершення війни, яку злочинно та підступно розпочала Росія проти нашого народу й вільної України. Тими днями, коли відбувався наш Синод, російська брутальність перетнула ще одну межу: щоб зламати нашу волю до опору, ворог вдарив по найбільш незахищених — хворих дітях з усієї країни, які лікуються в центральній дитячій лікарні Києва. Але всупереч цьому ганебному задуму, ми досвідчили солідарність і доброту — тисячі людей розбирали уламки знищених будівель, прихистили постраждалих, і за кілька годин зібрали кошти на відбудову лікарні. У цій трагедії ми побачили все найжахливіше і найвеличніше, на що здатна людина. Ми побачили, що в серцевині нашої волі до опору є людяність і емпатія.

Незважаючи на жахливий контекст, ми шукали відповіді, як у час цих випробувань і страждань проповідувати Христове Євангеліє, як євангелізувати, як бути благовісниками надії для ближніх і зовнішнього світу. Це було головною темою нашого Синоду.

Наш народ продовжує своє паломництво до повної свободи від поневолення з боку імперії зла, яка спершу в образі царської та комуністичної Росії, а тепер у вигляді путінського злочинного режиму заперечувала і заперечує саме право українців на існування і будування власного буття у світлі Божої правди і Божого закону. Ми не забуваємо і не даємо світові забути, що російська окупація несе смерть і злочини проти людяності. Це — повторний геноцид. Це — повторні заборони нашої Церкви, яка знову й знову воскресає зі своїм народом.

У стражданнях українців по-новому виявляється земний шлях нашого Спасителя, якого вороги без причини зненавиділи (пор. Ів. 15, 25), із заздрості видали (пор. Мр. 15, 10), із лютою злобою катували (пор. Ів. 19, 3) і безжалісно вбили на хресті (Мр. 10, 34). Заповідаючи свої терпіння, Ісус Христос дав своїм учням непомильну обітницю воскресіння: «Син Чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять Його на смерть, і видадуть Його поганам; і насміхатимуться з Нього, плюватимуть на Нього, бичуватимуть Його й уб’ють, Він же по трьох днях воскресне» (Мр. 10, 33–34). Коли апостоли чули ці слова, то навряд чи усвідомлювали, щó їм доведеться пережити, і, можливо, більше думали про обіцянку Царства, аніж про смерть Учителя. Тому в день Страсної п’ятниці кожному з них здавалося, що це вже кінець. Навіть після перших звісток про Воскресіння двоє учнів дорогою до Емауса тривожаться, їх атакують численні сумніви і питання.

У жахливих умовах війни в українському суспільстві також вирує чимало сумнівів і питань, які ми, душпастирі, не можемо залишити без уваги, хоча й не маємо на них вичерпної відповіді. Часто молитва нашого народу нагадує крик псалмоспівця, який переживає самотність і зневажену справедливість.

Ми маємо відкрити для себе самих присутність Христа в нашому паломництві, як це досвідчили два учні з Емауса (пор. Лк. 24, 13–23). Збентежені і втомлені, вони дозволили просвітити і зігріти свої серця Божим словом, що лунало з уст Воскреслого, а відтак пізнали Його самого на ламанні хліба. Так само і ми, як Церква і народ, покликані просвічуватися Божим словом надії, правди і життя та скріплювати себе небесною поживою — найсвятішими Тілом і Кров’ю нашого Спасителя. У них Господь дарує нам запоруку перемоги і вічного життя, над яким смерть вже не має жодної сили, бо ми носимо в собі завдаток воскресіння, згідно із Христовою непомильною обітницею: «Хто тіло Моє їсть і кров Мою п’є, той живе життям вічним, і Я воскрешу його останнього дня» (Ів. 6, 54).

Дорогі в Христі, кріпімося Божим Словом, бо в ньому — Дух і життя (пор. Ів. 6, 63), джерело і запорука нашої надії! Коли чуємо сирени, коли на нас звідусіль несуться потоки невтішних новин, коли навколо ширяться зневіра, страх і безнадія, — берімо в руки Святе Письмо, виливаймо перед Богом наші жалі й болі, разом шукаймо світло і потрібну силу. Адже св. Павло нас запевняє, а тисячолітній досвід нашого народу та нашої нескореної Церкви-мучениці підтверджує, що «Євангеліє — сила Божа на спасіння кожному, хто вірує» (Рим. 1, 16).

Сила Божа, як животворне дихання воскреслого Спасителя, оживляє нас щоразу, коли Церква проголошує Христове Євангеліє сучасній людині. Це проголошення (керигма) живо уприсутнює Господню дію в нашому сьогоденні. Це живе слово Доброї Новини про воскресіння Христове, Божу любов до нас, прощення гріхів і причастя життя вічного є передаванням кожному, хто вірує, самого Джерела нашої надії та сили християнської стійкості. Воно [проголошення] звіщає нам не про минулі діла Божі, а про те, що Він діє стосовно кожного з нас особисто саме сьогодні силою і діянням Святого Духа. Коли ворог сіє смерть і хоче нас полонити її царством безнадійності та зневіри, Христова Церква несе у своїй проповіді життя і воскресіння, надію на спасіння кожному, хто вірує, та веде його до причастя Святих Таїнств. Ось чому поширення цього євангельського Слова у всіх вимірах нашого особистого і суспільного життя задля того, щоб його сила пронизувала теперішню культуру, а його світло преображало спосіб мислення та діяльність людини (євангелізація), і передавання віри всім, хто ще не пізнав Христа, є осердям місії всіх Його учнів — наших сучасників. Це про нас, особливо тих, хто покликаний до служіння Божого Слова, промовляє св. апостол Павло: «Бо коли я проповідую Євангелію, нема мені від того слави, бо це мій обов’язок; і горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» (I Кор. 9, 16).

Закликаємо всіх вірних нашої Церкви щоденно читати Боже Слово і роздумувати над ним у парафіяльних спільнотах біблійного апостоляту. Хай наші родини будуть першим місцем, де передається скарб віри новим поколінням християн, де практикується спільна молитва і читання Святого Письма і де різні покоління укріплюють одне одного свідченням віри і терпеливою та вірною любов’ю. Проте пам’ятаймо, що Боже Слово завжди веде до причастя Святих Таїнств і сповнюється в Літургії Христової Церкви так, як горіло серце учнів на шляху до Емауса, коли Ісус промовляв до них у дорозі, але пізнати Його вони змогли лише на ламанні хліба — причасті Його життя і воскресіння у Таїнстві Євхаристії (Лк. 24, 35).

Наслідки російських обстрілів є очевидними, зокрема у вигляді смертей і каліцтва українців. Однак на тілі нашого народу є рани, про які ми менше чуємо із щоденних новин. Маємо на увазі тягар, який випав на долю українських родин, які хоронять своїх загиблих, доглядають поранених, розшукують зниклих безвісти, розділяють посттравматичний синдром ветеранів. Загрозливою в нашому суспільстві стає статистика розлучень, розірваних сімей, розкиданих по світу членів родин. Тому ми й надалі прагнемо приділяти нашим сім’ям особливу душпастирську увагу. Закликаємо душпастирів і всю спільноту вірних піклуватися про родини загиблих і всіх, хто поруч із нами страждає, почувається самотнім чи покинутим. Тут доречно згадати слова світлої пам’яті папи Венедикта XVI, який наголошував: «Церква — це Божа сім’я у світі. У цій сім’ї не може бути нужденних. Притча про милосердного самарянина передбачає універсальність любові, скерованої до того, хто потребує допомоги, до „випадкового зустрічного“ (пор. Лк. 10, 31), хоч би ким він був. Поряд із такою заповіддю церковним завданням залишається, щоб у Церкві як родині не страждав жоден з її членів» (Енцикліка «Бог є любов», 25).

Маючи на душі й тілі глибокі рани, які нам вже завдала і щоденно завдає війна, «приступаймо з довір’ям до престолу благодаті, щоб отримати милість і знайти благодать на своєчасну поміч» (пор. Євр. 4, 16). Зокрема, часто приступаймо до Таїнства Сповіді та не вагаймося нести всі наші рани, недуги і хвороби до милосердного Господа — Лікаря душ і тіл — у Таїнстві Єлеопомазання. Саме в цих Таїнствах, які Церква називає Таїнствами зцілення, наш Спаситель і Господь бажає огорнути нас своєю милосердною любов’ю та вилити на наші зболені душі й серця цілющий бальзам своєї благодаті. Дозвольмо Йому це зробити! Дозвольмо Йому зцілювати нас щоденно, долаючи силою Божої любові наслідки війни і відновлюючи нас до нової надії та нового життя.

Це нове життя — це життя Христа розп’ятого і воскреслого в нас, яке являє себе світові в наших вчинках милосердної і співчутливої любові. Тож серед усіх випробувань і страждань наших днів не опускаймо рук, а продовжуймо творити добро всім, а передусім «рідним у вірі» (пор. Гал. 6, 10), нашим стражденним братам і сестрам на рідних землях, в Україні. Повторюємо заклик із нашого торішнього послання, яке хай залишиться для нас дороговказом у щоденних рішеннях і діях: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21)! Якщо кожен із нас щодня зробить бодай одне конкретне добре діло, ми невпинно крок за кроком наближатимемо перемогу Божої правди.

Прагнемо висловити глибоку вдячність усім тим, хто вже зараз своїм буттям являє світові життя воскреслого Господа в нашому народі: нашим захисникам, волонтерам, медикам і капеланам, які єднаються в любові та самопожертві з Христом і подають приклад найвищої любові, що віддає життя за своїх друзів (пор. Ів. 15, 13).

Спішимо зі словами християнської розради до всіх, хто оплакує своїх загиблих чи розшукує безвісти зниклих, і запевняємо їх у молитовній близькості. Молимося за поранених і травмованих, за визволення полонених і насильно депортованих, за всіх, хто перебуває під тимчасовою окупацією та за наших братів і сестер в розсіянні сущих.

Дякуємо братам і сестрам у вірі та всім людям доброї волі в усьому світі, які пам’ятають про нас, які підтримують нас і які моляться з нами та за нас, утверджуючись разом із нами в пасхальній вірі і надії. На всіх прикликаємо безмежне Боже милосердя, Божу силу і заступництво нашої Небесної Матері — Пресвятої Богородиці.

Спогадуючи великий дар Хрещення для нашого народу, ми прагнемо відновити обіцянки вірності Христові, а разом з тим — укріпитися в пасхальній вірі та надії. Як Його учні, як діти воскресіння, ми твердо віримо, що неодмінно настане і наш «третій день» — день воскресіння, день перемоги правди і любові над гріхом, ненавистю і пеклом, настане ясний світанок нашого українського Великодня!

Оживлені цією вірою і християнською надією, ми вже тепер посеред випробувань і страждань проголошуємо на весь світ благовість спасіння словами Апостола народів: «Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії; нас гонять, та ми не покинуті; ми повалені, та не знищені. Увесь час носимо в тілі мертвоту Ісуса, щоб і життя Ісуса в нашім житті було явним. Нас бо ввесь час живими віддають на смерть із-за Ісуса, щоб і життя Ісуса було явним у нашім смертнім тілі» (II Кор. 4, 8–11).

Хай Божий Дух надалі нас провадить і оживляє, нехай зробить нас знаряддям Божої любові і Божого миру та благовісниками надії і життя! Хай на цій дорозі заступаються за нас Пресвята Богородиця і святі та праведники української землі!

Благословення всемогутнього Бога Отця, і Сина, і Святого Духа нехай зійде на наш народ і перебуває з усіма нами завжди!

Від імені Синоду Єпископів
Української Греко-Католицької Церкви

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день Святого рівноапостольного, великого князя Володимира,
у святому Хрещенні названого Василієм,
15 липня 2024 року Божого

Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання після кожної Божественної Літургії в неділю, 4 серпня цього року.

21 липня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав храм свв. Володимира і Ольги в м. Дрогобич з нагоди 30-ї річниці заснування даної парафії. Єпископ відслужив Архиєрейську Літургію у співслужінні о. Івана Паньківа (декана Дрогобицького), о. Романа Гринаша (адміністратора храму) та священиків Дрогобицького деканату. Під час богослужіння владика Ярослав уділив ієрейські свячення диякону Остапу Черхавському.

Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати і сестри!

Євангеліє четвертої неділі після П’ятидесятниці розповідає про оздоровлення слуги сотника з Капернаума. Ісус простує однією з вулиць міста, за Ним ідуть люди, римський сотник наближається до Ісуса й висловлює Йому своє прохання щодо хворої людини, яка не могла прийти сама (пор. Мт. 8, 5−6). Мабуть, цей сотник чув про силу Ісуса, чув про те, що Ісус оздоровляв хворих людей. Цей римський військовий, звичайно, поганин, мав під своєю владою воїнів, але ця посада не створила для нього жодних перешкод поважати своїх підвладних. Коли один із його слуг важко занедужав, представник римської влади упокорюється перед Ісусом, Учителем із Назарета, і просить у Нього допомоги для слуги. Сотник не сприймає слугу як невільника, йому не байдуже, що той страждає, він ставиться до нього, як до дорогої йому людини, як до ближнього.

Цю подію записав і євангелист Лука (пор. Лк. 7, 1−10). Він звернув увагу на деякі описові деталі, а саме на те, що той слуга був дорогий для сотника. Лука також розповідає, що юдейська старшина наполегливо благала за сотника: «Він достойний, щоб ти йому зробив це…» (пор. Лк. 7, 4). Вони просять за сотника-окупанта, який мав стежити, щоб не було повстання, тому що він був достойною людиною, поважав народ, серед якого жив. Для євангелиста Луки було важливо підкреслити те, що бути милим Богові не залежить від крові чи раси, але від страху Божого й любові до ближнього (пор. Ді. 10, 35).

Страх поганина щодо Бога виражений у тому, що він збудував синагогу. Страх Божий є початком мудрості (пор. Пс. 111, 10; Прип. 1, 7). Це підстава для врахування його в конкретних учинках, позначених покорою і милосердям. Милосердя сотника робить його відкритим до потреб братів і готовим визнати свою потребу перед Богом.

«Коли Господь Ісус пообіцяв, що прийде в дім сотника, щоб вилікувати його слугу, той відповів: Господи, я недостойний, щоб Ти ввійшов під мою покрівлю, але скажи лише слово, і слуга мій видужає. Називаючи себе негідним, він виявив свою гідність, щоб Христос увійшов не тільки в стіни його дому, але і в його серце», – каже святий Августин. Почуття недостойності не принижує людину, а навпаки − примножує віру в Божу силу зцілення. Сотник має це довір’я у Христове Слово, до якого євангелист хоче нас допровадити. Це є певним досвідченням Божої сили і за Його відсутності. Сотник, який не може піти до Ісуса, уже навіть Його не просить, щоби прийшов − він вірить в успішність Божого Слова. Саме це − остаточний пункт віри сотника: змушений крайньою потребою, почувши від інших про Ісуса, свідомий неможливості прийти до Нього, прибігає до посередництва інших, а поінформований, що Ісус надходить, він бачить свою убогість. Із цієї зустрічі народжується безмежна віра в Боже Слово. У такому місці потреба людини зустрічається з Божою силою. «Господи, я недостойний, щоб ти ввійшов під мою покрівлю, але скажи лише слово, і слуга мій видужає» (Мт. 8, 8). На ці слова сотника Ісус відповідає, що ні в кого в Ізраїлі Він не знайшов такої віри (пор. Мт. 8, 10). Святий Йоан Золотоустий, коментуючи цей уривок, пише, що віра сотника була набагато більшою від віри тих, які спустили розслабленого через покрівлю (пор. Мк. 2, 1−12; Лк. 5, 19). «Він ясно знав, що достатньо й одного веління, щоб лежачий устав, тому вважав зайвим приводити Його», – каже святий Йоан Золотоустий.

Як сотник прийшов до такої віри? Не читав Писання, не знав Закону, пророцтв. Можемо сказати, зі щоденного досвіду свого життя гідної людини. Він знає, що означає мати владу, дати наказ, він знає про силу слова. Його піддані виконували його слова, яке виявилося безсилим, щоб оздоровити слугу. Проте він вірить у силу Ісусового Слова. «Погани, які не шукали праведности, осягли праведність, і то праведність, що від віри; Ізраїль же, що шукав закону праведности, не досяг закону праведности», – каже апостол Павло (Рим 9, 30−31). Сотникові не потрібно було, щоб Христос приходив до хворого, йому достатньо лише Його Слова. Своєю вірою цей сотник виявляє силу Божого Слова.

І наша віра має базуватися на цьому Слові. Це те Слово, яким Бог творить, об’являє Себе і яким спасає. Ця подія відбувається після Нагірної проповіді, у якій Ісус із Божественною владою навчає Словом, а опісля тим самим Словом діє – зціляє. «Він послав своє слово й вилікував їх, і врятував їх із могили», − каже псальмоспівець (Пс. 107, 20). Його Слово − живе й діяльне. Він Сам є Словом Отця. Сотник потребує цього Слова, яке стало подією спасіння.

І це є своєрідною притчею про Слово, яке відходить і приходить, воно дане і прийняте, вимовлене й виконане. Почуте слово сотника провадить до його виконання і в людському вимірі. Слова Господа неможливо не почути, і воно доконує те, про що мовить, адже Йому все цілком послушне. Якби хтось не хотів слухати слова свого начальника – сотника, був би визнаний винним, і дійшло б до покарання. Невиконання Слова Господа не веде до покарання. Уже саме невиконання Його Слова є карою, яка провадить того, хто його не почув, до поганого самопочуття й болючого очікування Господа Милосердя, Який є терпеливим і ніколи не забирає Свого благословення.

Таким добрим посередником між Ісусом і поганами є апостол Павло, учитель любови, який буде поганам голосити Ісуса, буде заступатися за них і допровадить їх до того, що досвідчать сили спасительного Христового Слова. Саме завдяки вірі Ізраїлю поганин має доступ до Божої обітниці. Бо віра єдина для всіх! Звідси й походить місійна свідомість Церкви в євангелиста Луки. Поганин не йде до Христа. Не може! Не є гідний! То Христос хоче піти до нього і прибуває із силою Свого Слова через посередництво Ізраїлю, спільноти Божого люду.

Пізнання Ісуса походить від інших за посередництвом слухання, так само і в доступі до Нього посередниками є інші. «Висилання старших юдейських», які є немовби мостом між Ісусом і поганином, характерне для євангелиста Луки. Ізраїль виконує функцію тайни спасіння для поган, щоб кожна людина побачила спасіння Боже (пор. Лк. 3, 6).

Варто підкреслити, що чудо відбувається за відсутності Ісуса, завдяки вірі поганина в силу Божого Слова, почутого лише через ізраїльських посередників. Це стан поган, які приходять до віри через пасхальні події, слухаючи Слово за посередництвом Церкви. Ісус голосив спасіння вбогим через Своє Слово, проте тепер воно діяльніше й діє навіть за Його відсутності, довершуючи спасіння кожного, хто його приймає з вірою, у покорі та довірі.

Ісус не каже: «Нехай твій слуга буде здоровий», але: «Йди, хай тобі станеться за твоєю вірою!» (пор. Мт. 8, 13). Те, що в цю хвилину відбулося оздоровлення, засвідчує, що сотник є людиною віри, тобто належить до нового народу Божого, який покликаний прийняти спасіння. Так сталося з Авраамом, який увірував, і йому це було пораховано за оправдання (пор. Рим. 4, 9), і була дана обітниця його нащадкам. Віра сотника веде до оправдання, а отже − до спасіння, як і віра Авраама. Тому правдиві нащадки Авраама – це передусім ті, що увірували.

Люди, які на прохання сотника були посередниками в місії оздоровлення, свідчать, що воно здійснилося. І сталося завдяки вірі сотника в Ісуса Христа. Слово Ісуса є зерном, яке може бути прийняте і вирости лише в землі віри. Без віри зерно Слова не може перемінитися в «дерево», а його сила залишиться безплідною.

Дорогі у Христі! Євангельська благовість про сотника слугує для оживлення нашої віри. Описуючи цю подію, євангелисти запевняють нас, що Боже Слово, безперечно, дієве, але лише для того, хто має віру: «…все можливо тому, хто вірує» (пор. Мк. 9, 23), бо для Бога немає нічого неможливого (пор. Лк. 1, 37). Плекаймо й ми таку віру скажімо Христові, Господи прийди до України, бо наш народ стікає кров’ю, скажи тільки слово, – цілюще слово Отця, щоб те цілюще Боже слово в усій своїй повноті виявилося в тілі нашого багатостраждального українського народу. Господи, скажи тільки слово іТвій народ Твоєю силою переможе, – переможе свій біль і його причину. Скажи тільки слово і врятуй нас від агресора, щобперемога України була перемогою Божої сили над ницістю і зухвальством московії!А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.

+ Ярослав

21 липня 2024 року Божого,
м. Дрогобич

20 липня, у свято св. пророка Іллі, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у храмі Успіння Пресвятої Богородиці, в м. Дрогобич. Під час богослужіння єпископ уділив священичі свячення дияконам Володимиру Мисіву і Михайлу Бонку.

Дорогі у Христі брати і сестри! 

Сьогодні Церква молитовно вшановує памʼять святого пророка Іллі. Цей пророк Господній жив близько трьох тисяч років тому. Світ перебував у поганстві, а віру в істинного Бога зберігали ізраїльтяни. Однак і цей народ крок за кроком почав забувати свого Бога, часто зрікався своєї віри і впадав у гріхи відступництва. Господь, бачачи духовний занепад людства, посилав у світ пророків, які прикладом свого життя і своєю проповіддю навертали людей до правдивого Бога та готували їх до приходу Месії.

Одним із таких сильним духом і вірою пророків був Ілля Тесвітянин, ім’я якого означає «міць Господня». З молодих років Ілля присвятив своє життя Єдиному Богові, оселився в пустелі та провадив життя в суворому пості й молитві. Покликаний до пророчого служіння за ізраїльського царя Ахава, пророк Ілля став полум'яним ревнителем щирої віри і благочестя. У ті часи ізраїльський народ залишав Єдиного Бога, відпадав від віри своїх батьків і вклонявся поганським ідолам. Особливо підтримувала ідолослужіння дружина царя Ахава – язичниця Єзавель. Спостерігаючи відступництво й моральний занепад свого народу унаслідок поклоніння ідолові Ваалу, пророк Ілля почав викривати царя Ахава в безчесті, переконувати його покаятись і навернутись до істинного Бога. Коли цар не послухав пророка, Ілля оголосив, що в покарання на землі три роки не буде ані дощу, ані роси, а засуха припиниться тільки за його молитвою.

Господь, рятуючи пророка від рук цариці Єзавелі, послав його в таємне місце біля потоку Керіт. Поживу св. Іллі приносили ворони. Коли цей потік висох, Господь послав пророка в Сарепту Сидонську, до бідної вдови, яка страждала разом із дітьми та готувалася зустріти голодну смерть. На прохання пророка вона приготувала йому опріснок з останньої жмені борошна та залишків олії. З того моменту, за благословенням пророка Іллі, борошно й олія ніколи більше не закінчувалися в домі вдови протягом усього періоду голоду.

Після закінчення трьох років посухи Господь послав Іллю до царя Ахава для припинення нещастя. Пророк наказав цареві зібрати на горі Кармель весь Ізраїль і жерців божків Ваала та Ашери. Коли люди зібралися, пророк запропонував спорудити два жертовники: один — від жерців Ваала, інший — від пророка Іллі для служіння істинному Богові, і на який з них спаде вогонь із неба – це стане вказівкою, чий Бог істинний. Першими приступили до жертвоприношення жерці Ваала, але, незважаючи на всі їхні зусилля, ніякого дива не сталося, і так виявилася облудна природа ідола.

Тоді Ілля закликав народ наблизитися, вчиняючи його учасником своєї молитви. Далі він спорудив вівтар, узявши 12 каменів − символ 12 поколінь Ізраїля. Ілля просив, щоб об’явилася Господня істина, щоб Господь втрутився й навернув свій народ до пізнання, Ким насправді є його Бог. Тоді з неба зійшов вогонь, який спалив жертву Іллі. Народ уже не мав сумнівів, бо Боже милосердя вийшло назустріч його слабкості.

Ця старозавітна подія, по-перше, ще раз пригадує нам першу заповідь − поклонятися Єдиному Богові, по-друге, навчає, що першочерговим завданням молитви є навернення. Там, де зникає Бог, людина потрапляє в рабство ідолопоклонства, як показали тоталітарні режими та сучасні ідеології. Натомість справжнє поклоніння Богові означає віддати себе Йому та Божому Провидінню.

Життєвий шлях пророка Іллі, з одного боку, наповнений унікальним досвідом Бога, надзвичайними чудесами та повагою серед вірних Богові людей. З іншого боку, це дорога повного зречення, надзвичайної аскези, великої відваги, постійних небезпек для життя, вигнання, самотності, виснаження та розчарувань. Життя Іллі записане у Святому Письмі для того, щоб дати нам приклад справжнього життя й показати, що з Богом і по-Божому можливо жити навіть тоді, коли все навколо виглядає найменш сприятливим для цього, і що Бог завжди вірний Своїм людям.

За свою полум'яну віру та ревність пророк Ілля був узятий живим на Небеса у вогненній колісниці. Тому на іконах святого пророка зображують на палаючий колісниці, яка возноситься на небо, запряжена крилатими кіньми. Свідком сходження Іллі на небо став пророк Єлисей. Разом із плащем, який упав з плеча святого пророка Іллі, Єлисей отримав дар пророчого духа.

Святий пророк Ілля втішається великим почитанням серед побожних людей, зокрема і в нашому українському народі. Перший храм, збудований у Києві ще за часів князя Ігоря, був присвячений цьому великому пророкові. Охрестившись, свята рівноапостольна княгиня Ольга збудувала храм пророка Іллі у себе на батьківщині, у селі Вибути. Від часів Володимирового Хрещення 988 р. у багатьох наших містах і селах постали посвячені йому храми.

Дорогі браття і сестри! Упродовж історії повторюється старозавітна подія, про яку ми сьогодні згадували. Людство поступово відходить від віри в істинного Бога, як за часів пророка Іллі, і як наслідок цього – від істини, яку відкрив Бог. Цю правдиву віру спотворюють численні неправдиві вірування, у яких від Божественної Істини залишається лише зовнішня оболонка, тобто терміни (слова), позбавлені змісту й суті, не підтверджені життям. Ідеали любові, смирення, лагідності, терпеливості, цнотливості, самопожертви розтоптані. Натомість поширюються культи різних аморальних ідеологій, війни, чвари неймовірної гордості, насильства, агресії. У таких сумних обставинах продовжує звучати голос Іллі, який ревно нагадує про віру в Єдиного Бога, закликає до виконання Його заповідей і відвертає від поклоніння ідолам цього світу. Святий пророк Ілля є, був і завжди буде тим світильником про який говорить наш Господь. Нині він молиться за нас, щоб спаслися душі наші і питає кожного (подібно як колись Єлисея), хто з вірою до нього звертається: «Проси, що маю тобі зробити..», тож просімо проперемогу над видимими і невидимими ворогами України, про захист та свободу нашого народу, про перемогу воїнів правди над ордою темряви, просімо однодумність та мир на нашій землі. Небесна поміч була необхідна для відновлення і проголошення незалежності нашої держави. Вона конечно потрібна і сьогодні, особливо коли всі ми стоїмо перед випробуванням війни агресора.

Улюблені у Христі! Вшановуючи сьогодні пам’ять великого пророка Іллі, навчімось від нього та багатьох подвижників і свідків віри нашої Церкви отої живої віри та ревності у сповненні християнських обов’язків. Прохаймо їхнього заступництва, щоб і ми могли бути свідками Правди-Христа в наших родинах, парафіях, у нашому народі; щоб і ми не були байдужі, коли йдеться про добро нашої Церкви й народу; щоб понад усе старалися про поширення Христового Духа чи то у спільноті церковній, чи на місці нашої праці або навчання. Нехай літургійне прохання за добрий стан святих Божих Церков та з’єднання всіх буде молитвою не тільки наших уст, але й щоденним християнським завданням.

Рівно ж сьогодні радо хочу привітати нововисвячених наших ієреїв, які благодаттю Святого Духа вступили у Христове священство. Дорогі отці, Бог сьогодні повністю змінює ваше життя, сьогодні ви пов’язуєте своє життя з Христом і Його Церквою назавжди. Просіть Господа, щоб гідно виконати Його волю у всьому, щоби осягнути освячення душі та вічне спасіння. Не лякайся труднощів та випробовувань, бо Господь обіцяв зодягнути священиків спасінням, щоб його святі раділи вельми (пор. Пс 132, 16). Пам’ятайте, що Церква сьогодні потребує не просто лідерів, а добрих пастирів, які будуть готові віддати своє життя за свою паству. Тому просіть сьогодні у цій Божественній літургії, підчас якої ви отримаєте цей великий дар священства, щоб ви були такими пастирями, які не будуть думати про себе, свою вигоду, мрії та амбіції, але будуть насамперед думати про Бога і цього Бога будуть проповідувати, до кого будуть послані на служіння. Нехай Господь наділить наших ієреїв дарами Святого Духа, любов’ю до богослужінь, даром слова та добрим серцем здатним служити потребуючим ближнім. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.

+ Ярослав

20 липня 2024 року Божого,
м. Дрогобич

15 липня, у свято св. Володимира Великого, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію Прокатедрального собору Покрова Пресвятої Богородиці в м. Самбір та очолив Архиєрейську Літургію у співслужінні владики Андрія Рабія, єпископа-помічника Вінніпезької Архієпархії УГКЦ у Канаді, о. Богдана Добрянського (декана Самбірського), о. Володимира Коркуни (адміністратора парафії) та священиків Самбірського деканату. Святу Літургію возвеличив спів хору "Літанія" (кер. Любов Шийка).

Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати і сестри!

Святкуючи пам’ять св. Володимира Великого, ми подумки звертаємо свій погляд у далекий 988 р., коли цей рівноапостольний святий хрестив Русь-Україну. Наша УГКЦ є Церквою Свято-Володимирового Хрещення, тому для нас цей святий є дуже близьким.Він походить з нашого народу; він запалив нам світильник християнської віри, який освітлює нам шлях впродовж століть; він дарував нам основу, на якій будуємо своє особисте, родинне, суспільно-культурне і державне життя, тому й переживаємо цей день по-особливому.

Якщо поглянемо вглиб історії, то побачимо, що християнська віра не була чимось новим для нашого народу. Побожнепередання розповідає, що першим християнським проповідником на землях нашої держави був св. Апостол Андрій Первозванний, який побував на київських горах і прорік, що ця земля стане християнською. Маємо історичну певність, що на нашій землі вже з першого століття проповідувано Христову науку святим Климентієм Папою Римським, який закінчив своє трудолюбиве мучениче життя у Криму, і його мощі знаходяться у Києві, в Печерській Лаврі.

В ІХ-му ст. на слов'янських землях проповідували євангельське вчення святі брати Кирило і Методій. Київський князі Аскольд ще у 867 р.прийняли світло Христового Євангелія і підписували свої договори християнськими іменами. Бабця св. Володимира, св. княгиня Ольга, охрестилась ще у 947 р. Проте це були тільки паростки християнства. Розрослось воно на наших землях у буйне дерево, що зродило численні плоди святості, саме завдяки св. Володимиру Великому. Ось чому ми так урочисто звершуємо його пам’ять.

Князь Володимир був великим цього світу, мав потужну владу, але напевне відчував, що для того, щоб його держава була міцною, вона має стояти на міцному фундаменті – Христовій вірі. Сьогодні можемо тільки здогадуватись, наскільки непростим був його шлях у пошуках цієї духовної основи. Тропар сьогоднішнього дня каже, що він був «як купець євангельський, що шукає дорогоцінної перли». Літописна легенда розповідає нам, що він розглядав різні релігії, поки переконався, що має охрестити свій народ і себе у Христовій вірі. І зробивши свій вибір, тобто «знайшовши дорогоцінну перлину – Христа», як розповідає нам сьогоднішній Тропар, св. Володимир прикладом власного життя та поведінки явив переображаючу силу Христового Євангелія. Господь виявив на ньому чудо, яке творить з людьми свята віра. Церковна традиція розповідає нам, що він кардинально змінив спосіб свого життя і з грішного та жорстокого поганина перетворився на богобоязливого християнина. Невипадково у літургійних текстах його названо «другим Павлом».Саме про нього митрополит Іларіон так каже: «Ти давав милостиню тим, що просили, одягав нагих, кормив голодних і спрагнених, помагав недужим і викупляв боржників, звільняв невільників. Твої щедроти і милостині ще й сьогодні люди згадують».

Св. Володимир Великий сам пережив власне Хрещення як духовне свято, і зі своїм народом захотів поділитися радістю від того, що знайшов завдяки своїм духовним пошукам. В його особі бачимо людину, котра щиро навернувшись до Бога, вже не шукає компромісів із голосом совісті та не старається маніпулювати Божими правдами для власної користі. Одружившись із Анною, сестрою грецьких імператорів Константина та Василія, дбає про навернення та гідне християнське життя своєї родини. Найперше охрещує своїх 12-ох синів в Києві при джерелі на місці, яке зараз звуть Хрещатиком. А після цього, як згадує митрополит Іларіон: «Він наказав по всій землі христитися в ім’яОтця, і Сина, і Святого Духа... І ні один чоловік не противився його благочестивому повелінню».

Від святого Володимира, як від світильника, запалилися свічі віри в серцях наших предків. Віра очистила їх від омани ідолопоклонства і просвітила Христовим благовістям. Християнські цінності, які він прийняв, стали вирішальними у житті нашого народу на багато століть уперед. Християнська віра заклала основи нашої культури, писемності, мистецтва, архітектури; розвинулись церковні структури, чернецтво, місійна діяльність, політичний устрій… Наша християнська віра стала наріжним каменем українських сімейних, родинних цінностей і традицій та фундаментом нашого громадського життя і суспільної моралі. Віра, яку Господь дарував нашому народу через Рівноапостольного князя Володимира, принесла достойні плоди духа — багатьох святих і праведників.

Приклад рівноапостольного Володимира є для нас особливо повчальним. В його особі можемо спостерігати самих себе, з мінливістю нашої поведінки, з усіма нашими поривами і падіннями. Кожна людина у власному житті перебуває у пошуках. Ким ми не булиб, яке соціальне становище не займали б, якими матеріальними статками не володіли б, рано чи пізно ми шукаємо вічне, відчуваємо потребу у духовному фундаменті. І ось саме князь Володимир сьогодні нам вказує, де треба шукати сенс свого життя – у Христі Ісусі. Він демонструє, що зустріч з Христом має вилитися у власну духовну переміну, внутрішнє навернення, адже ніщо так не може зашкодити Христовій Церкві, як той, хто ніби визнає себе християнином, але в той же час бере хабарі, поступає несправедливо, зраджує, обманює, краде, тощо. Цей святий князь каже нам, що не можна ховати світильника своєї віри, а слід виносити його на видне місце, щоб той запалював вірою тих, хто нас оточує. Він повчає нас, що наша віра не може бути замкненою у стінах нашого дому чи храму, а має виходити на вулиці і облагороджувати, змінювати на краще наше суспільство.

Дорогі в Христі, сьогодні ми також святкуємо День української державності.  Метою відзначення свята є закріплення зв'язку між сучасними українцями та їхніми предками, які протягом багатьох поколінь будували державу для українського народу. Це державне свято призначено для виховання у всіх громадян України розуміння того, що наш народ має багатовіковий досвід у державотворенні, власну культуру, духовність, самобутність та український характер. Воно запроваджено на утвердження спадкоємності понад тисячолітньої історії українського державотворення, що засвідчується першими згадками про заснування міста Києва, про історичні події, пов’язані з діяльністю видатного державотворця київського князя Володимира Великого, понад усе хрещення Руси-України. Щиро вітаю вас із цими святами, і бажаю всім, щоб ми цього дня насамперед відкрили в собі, у своєму серці, істину про те, що ми є християни, спадкоємцями віри рівноапостольного князя Володимира, лише тоді ми зможемо гідно вшанувати його пам’ять.

А сьогодні коли московія як агресор, хоче знищити нашу державність, хоче вкотре позбавити нас права бути вільними на своїй свобідній, незалежній землі,ми можемо перемогти ворога силою Божою, яка діє в нас. Тож молімося, аби ласкавий Господь захоронив наш народ від усякого лиха. Небесна поміч була необхідна для відновлення і проголошення незалежності нашої держави. Вона конечно потрібна і сьогодні, особливо коли всі ми стоїмо перед випробуванням війни агресора. Молімося за перемогу воїнів правди над ордою темряви, молімось за захист та свободу нашої землі, нашого народу, об’єднаймося в обороні нашої соборної Держави. Бог на стороні тих, хто бореться за правду, істину і  справедливість. І саме такою є теперішня боротьба нашого народу. Це боротьба світла проти темряви, любові проти ненависті, правди проти брехні. У цей святковий День української державності закликаю всіх нас взяти на себе особисту відповідальність за цей дар Незалежності для нашого народу, для неї з посвятою працювати та за неї гаряче молитися. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь!

+ Ярослав

15 липня 2024 року Божого,
м. Самбір