«Прийшовши в околиці Филипової Кесарії, Ісус спитав своїх учнів: “За кого мають люди Сина Чоловічого?”… Озвався Симон Петро і заявляє: “Ти – Христос, Бога живого син.” У відповідь Ісус сказав до нього: “Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний. Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі» (Мт. 16: 13, 16-19).

У євангелиста Матея ще перед цією розповіддю згадувалося про найменування Симона Петром. І коли йшлося про покликання з-над Галилейського моря «двох братів: Симона, що звався Петром, і Андрія, його брата» (Мт. 4:18), і при описі зцілення його тещі (Мт. 8:14), і в переліку дванадцятьох апостолів, першим серед яких називається «Симон, прозваний Петром» (Мт. 10:2). Це саме знаменне ім’я з’являлося  в історії з ходінням Петра по воді (Мт. 14:28-29) та при згадці про звернення Петра від імені всіх апостолів з проханням витлумачити притчу про те, що входить в уста і виходить з уст (Мт. 15:21). Але тільки тепер тлумачиться символічний зміст імені, яке, напевне ж, у втраченому оригіналі Матеєвого євангелія, наводилося арамейською мовою – Ки́фа, «скеля/камінь». У перекладах Біблії з грецької оригіналу його ім’я зберігається як Кифа в дев’яти випадках у Новому Завіті [Ів. 1:52; 1 Кр. 1:12; 3:22; 9:5; 15:5; Гал. 1:18; 2:9; 2:11; 2:14], тоді як у переважній більшості згадок (156 випадків у Новому Завіті) він називається Πέτρος, від грецького слова для позначення скелі або каменю (Πέτρα), до якого було додано закінчення чоловічого роду.

«Σὺ εἶ Πέτρος, καὶ ἐπὶ ταύτῃ τῇ πέτρᾳ οἰκοδομήσω μου τὴν ἐκκλησίαν» - «ти – Петро, і … я на цій скелі збудую мою Церкву». Грецька мова перекладу зберегла гру слів, закладену в цю фразу самим Христом. До речі, тут уперше в Євангелії для окреслення спільноти Христових учнів з’являється слово «᾽Εκκλησία». Так у стародавніх Атенах називалися народні збори, на яких вирішували найважливіші громадські справи й розподіляли обов’язки між посадовими особами. Напевне, грецькі перекладачі відшукали це слово для перекладу оригінального «кагал» (гебр. קָהָל‎, kāhāl), назви громадського зібрання, яке здійснювало самоврядування в місцях єврейського поселення – в ранньомодерні часи й на наших теренах.

Образ Ки́фи, скелі, повертає нас до старозавітньої символіки. Устами пророка Ісаї Бог закидає Дамаскові: «ти забув про Бога, Спаса твого, і не згадав про Скелю твоєї сили» (Іс. 17:10).  А до народу Ізраїля той самий пророк промовляє: «Чи є ще Бог, крім мене? Ні! Немає іншої Скали, я іншої не знаю!» (Іс. 44:8). І прикладом кам’яної твердости віри в Ісаї постають праотці: «Гляньте на скелю, з якої ви витесані, на виритий колодязь, з якого ви постали! Гляньте на Авраама, вашого батька, і на Сару, що вас породила!» (Іс. 51:1-2). Сам же Христос алегорично описує стійкість у вірі в притчі про будівничого, котрий спорудив оселю на скелі: Матей (як і Лука, 6:48) наводить цю притчу в складі Нагірної проповіді: «Кожний, хто слухає ці мої слова й виконує їх, подібний до розумного чоловіка, який збудував свій дім на скелі. Полила злива, потоки розлились, подули вітри й натиснули на той дім, та він не повалився, бо був збудований на скелі» (Мт. 7:24-15).

Тлумачення символіки нового Симонового імені стається у відповідь на сповідання віри. Вже від імені всієї апостольської спільноти, де-факто виступаючи її лідером, Петро визнає: «Ти – Христос, Бога живого син». Ось це свідчення проникливої віри й закріплює за Симоном символічний знак непохитної скелі. Чи завжди зберігав сам Петро позначувані ним якості? Та вже наступний епізод у євангелії від Матея виявляє його хитання, коли у відповідь на Христове пророцтво про майбутні страждання Петро починає відраджувати Ісуса йти на жертву. Ось тоді він чує щось зовсім інше: «Геть, сатано, від мене! Ти мені спокуса, бо думаєш не про Боже, а про людське» (Мт. 16:23).

У драматичну мить приходу в Гетсиманський сад Юди зі сторожею Петро імпульсивно хапається за меча з наміром захищати Вчителя, але чує: «Сховай меч у піхву! Чашу, яку дав мені Отець, - чи не мав би я її пити?» (Ів. 18:11). Здобуваючи досвід власної слабкости, втечі, зречення вчителя, Петро поволі наближається до відкриття, осяяного світлом П’ятдесятниці, - надійним фундаментом, здатним протистояти грізним іспитам світу, є дар віри. Саме на цьому фундаменті, на цій скелі зводиться його нова особистість.

Майже за 1600 років після Христового воскресіння Києво-Печерську лавру очолив інший Петро - румунський княжич Petru Movilă. З лицарською мужністю він узявся провадити сміливі реформи, не боячись переймати досвід латинської Церкви та єзуїтської системи освіти. Це викликало в найбільш фанатичних і консервативних колах київських міщан і запорозьких козаків підозри в тому, що нині б назвали «криптокатолицизмом». Доходило до того, що п’яні козаки, вештаючись під мурами лаври, погрожували потопити в Дніпрі вчителів заснованої архимандритом школи, бо ті нібито латинізували українську молодь. І ось у відповідь один із учителів, Софроній Почаський, видав 1632 р. поетичну книгу «Евхаристиріон албо Вдячность», що закінчувалася віршем «Зоилеви невдячному Вдячность». Зоїлом звали злостивого критика, який жив у стародавній Греції й самостверджувався шляхом образливих і несправедливих оцінок тогочасних поетів. Зоїла ще прозвали «риторичним псом». Цим образом Софроній Почаський охоплює обмежених критиків архимандрита, обігруючи символічний сенс Петрового імени:

Не шарпай, злый Зоиле, псѣм зубом таємне

Ни в чом славы людськои, бо на то ж взаємне,

Єсли трафиш, дознаєш, иж камень скалистый

Зубы крушить, и псуєт гвоздь ногу сталистый.

Кто на мѣстцу высоком, пес тому не шкодить,

А где острый гостинець, там нихт не доходить.

Опочистый єст Олимп славы цных Могилов,

Не боиться шарпанья зубатых Зоилов.

Цвичоных людей гвоздьєм острым обточоный,

Не шарпай єго славы, бы-сь наддер учоный. 

Стрімка скеля величі людського духу неприступна для собачих зубів недоброзичливців. Міць Петрової віри, яку поет захоплено відкриває в креативній діяльності архимандрита, здатна знешкодити будь-які наклепницькі кампанії. Скільки б зубасті вороги не силкувалися гризнути ненависного їм носія інших цінностей, вони тільки поламають собі зуби.

Виміри нашого служіння значно скромніші не тільки за апостолові, але й за реформаційні зусилля київського митрополита. Але кожному з нас доводиться зазнати на своїй шкірі дотику отруйних зубів місцевих зоїлів – заздрісних наклепників, невтомних пліткарок, підступних опонентів із «братньої конфесії». Зрештою, ми живемо в інформаційному суспільстві, де соціяльні мережі живляться насамперед сварками й скандалами. Якими б скромними, щоб не сказати убогими, не були статки священників української Церкви в наших краях, але й удома, в Харкові, мені доводилося чути: мовляв, знаємо вас, розкошуєте на копійки легковірних пенсіонерок, що приносять вам до церкви!

Сфера нашого апостольського служіння поширилася у віртуальний простір. Відтак же вона стала і вразливішою.

З іншого боку, протягом останніх шести років в обіг входить поняття «культура скасування». Мається на увазі своєрідний бойкот публічної особи, витіснення її поза соціяльні й професійні кола за неприйнятну з погляду певної групи поведінку. Людину ігнорують у інформаційному просторі, її не запрошують ані в ролі експерта, ні учасника публічного заходу, до неї не звертаються, про неї не згадують. Друзі десь зникають, телефон мовчить, електронні скриньки наповнюються тільки спамом. Її повідомлення поринають у пустельний пісок мовчання.

Священникові в Галичині це навряд чи загрожує. Принаймні зараз, під час війни, коли УГКЦ стала непохитною остоєю опору агресорові. Але зверніть увагу на інформаційні програми країн ліберального Заходу: як послідовно вони уникають релігійної тематики. Подібні тенденції, хай ще приховані, простежувалися й у нашій країні. Мотивується це часом прагненням світоглядної нейтральности, шануванням свободи сумління. Але щодалі частіше виринають і нотки войовничого антиклерикалізму. І це ж не в нас, на секуляризованому сході, а у Львові вже дев’ять років тому начальниця міського управління культури Ірина Маґдиш нарікала: «Є райони (у Львові), де взагалі нічого немає, — жодного культурного центру, жодної бібліотеки, театру або кінотеатру. Єдина розвага для людей в такому районі - церква. І церква починає на цьому жирувати і зловживати страшним чином»[1].

Ну, припустимо, Садовий зрештою звільнив Маґдиш. Але ось в липні 2023 р. в Тернополі розгортається доволі голосна політична кампанія стосовно планованої реконструкції катедрального собору УГКЦ: архиєпархія звинувачується в псуванні пам’ятки архітектури[2]. В листопаді 2023 р. з подання сайту VKURSI спалахує інша хейтерська кампанія: про надприбутки Тернопільсько-Зборівської архиєпархії[3]. Треба бути дуже упередженим, аби не помітити, як подібні скандальні кампанії виявляють певну стратегію якщо не дискредитації Церкви, то її витіснення з публічного простору в сферу приватного життя, суспільної ізоляції. Коли вже ми приймаємо як неминучу даність євроінтеграційний процес, то слід бути готовими до того, що і в нас в Україні Церква втрачатиме режим суспільного сприяння. До того ж, викриття політичної заанґажованости й фінансових та інших зловживань Московського Патріярхату, хочемо чи не хочемо, відбивається на інших конфесіях, передусім обрядово близьких до Московського Патріярхату.

Маємо звикати до перебування під постійним медійним ковпаком. Це створює деякий дискомфорт, але й оздоровлює, мобілізує. В інформаційному суспільстві ти ніколи не можеш бути ґарантований від того, що твою появу на публіці в невідповідному санові одязі, недбалий жест або контроверсійну за змістом і невдалу за формою проповідь зафільмують, а потім оприлюднять де-небудь у соціяльній мережі. Апостол Павло, звертаючись до солунян, вжив був чудову метафору, порівнюючи захисну силу віри з обладунком античного воїна: «Ми ж, які належимо дневі, будьмо тверезі, надягнувши броню віри та любови й шолом надії на спасіння» (1 сол. 5:8). Ми б може, оперуючи поняттями сучасної війни, говорили радше про рубіж оборони. Стратегічний рубіж, від якого залежить наша духовна безпека.

Ми всі буваємо в різних середовищах і маємо зважати на їхню корпоративну культуру, довколишні обставини, досвід своїх стосунків із цим середовищем. Пихатість і презумпція своєї переваги шкодять скрізь. Але не менше шкодить нехтування гідністю свого сану. Пригадую, вже досить давно я відпочивав в одному бойківському селі. Там була й церква, не греко-католицька й не автокефальна, в будні  вона стояла зачинена. Але на подвір’ї господаря була каплиця, і ми з канцлером і помічниками щодня правили там літургію. Селяни помітили це, і якось підійшли до одного з помічників з проханням:

- Як би нам поміняти ксьондза? Бо щойно закінчиться служба в церкві,  а він заходить до буфету поблизу, п’є горілку, курить, коли ж роблять зауваження, відповідає: «Я ксьондз у церкві, а поза нею – звичайна людина, що хочу, те й роблю».

Здається, в цьому не йшлося про якісь надмірності й патології. Хоча 54 Апостольське правило дуже суворо застерігало: «Якщо кого з клиру побачать, як він їсть у корчмі, нехай буде відлучений, крім випадку, коли вимушено в подорожі відпочиває в заїзді».[4] Але хто там у нові часи зважає на це правило! І все ж виявилося, що таке демонстративне нехтування традиційним парафіяльним етикетом згіршує вірних.

Другий Ватиканський собор дав поштовх до подолання вузькоклерикального розуміння Церкви. Священничий етикет спрощується, але не зникає. Я б сказав, він стає витонченішим, делікатнішим. Важливо відчути й засвоїти цю культуру стосунків – доброзичливих, коректних, взаємоввічливих.

Особливо важливо триматися гідної постави в стосунках із владою, зі світом політики й бізнесу. Ніщо так не дискредитує Церкву, як дозвіл ототожнити себе з панівними структурами. Приємно було, особливо після десятиріч атеїстичного режиму, опинитися в президії, на трибуні, в кулуарах державних установ. Але за все доводиться платити. І Церква в такому випадку приймає на себе частину відповідальности за насправді незалежну від неї ситуацію в країні, області, селі.

Застережним для нас усіх має бути досвід Московського Патріярхату. Колаборантська декларація митрополита Сергія Страгородського 1927 р., а потім нічна домовленість зі Сталіним 4-5 вересня 1943 р. про відновлення патріярхату під контролем більшовицької влади перетворила його на іграшку політичних амбіцій Москви як за комуністичного, так і за путінського режиму. Цього не помічали хіба що найзасліпленіші адепти імперської ідеї. Більшість же сприймала Московський Патріярхат лише як механічного виконавця обрядів, але не інституцію, якій можна довіряти і з якою варто співпрацювати. Старше покоління, напевне, пригадує характерний анекдот, дуже популярний у різних версіях за часів застою:

«Дзвонять із міськкому партії до церкви. Батюшка знімає слухавку.

- Алло!

- Здрастуйте, батюшка! З міськкому Вас турбують. Ви розумієте, тут у нас мають бути партійні збори, а лавок нема, позичте.

- Не дам Вам лави! Минулого разу дав, так Ви їх паскудством різним списали!

- Тоді не дамо Вам піонерів у церковний хор!

- Тоді не дам Вам монахів на суботник!

- Тоді не дамо Вам комсомольців на хресний хід!

- Тоді не дам вам черниць у фінську лазню!

- Ну, знаєте, батюшка, за такі слова й партквиток на стіл покласти можна!»[5]

Абсурдною ситуація може здаватися лише на перший погляд. Адже буквально цими днями мандрувало мережею фото батюшки, який супроводжує своєю присутністю прийняття російських дітей у піонери[6]…

Ми можемо з цього лише посміятися. Однак же не так давно рідко яка парафія не переживала спокус з боку кандидатів у депутати й політичних партій, готових заплатити в різний спосіб за участь в агітації або навіть і за входження священника до їхнього передвиборчого списку. Мені ще довелося полемізувати з В’ячеславом Чорноволом про дозвіл одному священникові балотуватися у Верховну Раду від Руху. Я тоді капітулював, але нічого доброго з цієї ідеї не вийшло. А коли мені довелося працювати в патріярхії УАПЦ, то з Галичини все надходила інформація про гонорари парохам від певних заможних кандидатів.  Тим-то я дуже зрадів «Інструкції про поведінку священнослужителів УГКЦ під час політичних виборчих кампаній» з 4 квітня 2014 р., яка ставила за мету «не допускати втягування Церкви у виборчі процеси та зловживання її авторитету для корисливих цілей окремих кандидатів чи політичних сил у ході виборчих кампаній»[7].

Належність до Католицької Церкви, наріжним каменем суспільної доктрини якої є Петрова віра, дає нам шанс свободи. Тієї свободи, якої позбавили себе конфесії, що вільно чи невільно узалежнюють себе від державної політики. УГКЦ має небесних захисників цієї свободи в особах знаних і незнаних мучеників і сповідників віри, котрі обрали смерть, концтабори, переслідування замість покори імперському диктатові. Спираючись на їхню небесну опіку, маємо й ми самі пильнувати цієї свободи, не зраджуючи її в обмін на жодні земні дивіденди.

Із циклу реколекційних наук "Симон, що став скелею Церкви" архиєпископа Ігоря Ісіченка
для священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (2-19 вересня 2024 р.)

«Проходивши ж повз море Галилейське, побачив він Симона й Андрія, його брата, як вони кидали мережу в море, були бо рибалки. Ісус їм сказав: Ідіть за мною, я зроблю вас рибалками людей. І вмить, покинувши мережу, пішли слідом за ним» (Мк. 1:16-18). Так, як пригадуємо, євангелист Марко описує покликання Симона і його брата до апостольського служіння. «Рибалки людей» - трохи небезпечна метафора для людини, вихованої в дусі підозріливости щодо підступних клириків, котрі буцімто постійно полюють на людські душі. Старше покоління наших співвітчизників, вихованих на російській атеїстичній літературі, може пригадати «Золоте телятко» Іллі Ільфа і Євгена Петрова (1931), де поляк Адам Козлевич став жертвою підступних ксьондзів. «Ксендзы уловили душу Адама Козлевича на постоялом дворе... Ксендзы переглянулись, подошли к Козлевичу с двух сторон и начали его охмурять. Охмуряли они его целый день».

Цей атеїстичний стереотип не зник, а побутує і в ліберальній ментальності. Тому мусимо його враховувати. Коли мені доводиться пояснювати парафіянам метафору, вжиту Ісусом, я волію говорити про рятівну сітку, яку розтягають пожежники перед будинком, з палаючих вікон якого вистрибують у відчаї люди. Це порівняння здається мені доречним, аби усвідомити всю глибину Господнього покликання. Апостол – це той, хто рятує від вогню страждань, від загибелі, хто підхоплює душу рятівною сіткою і дбає про її реабілітацію.

Євангелист Іван розповідає про більш раннє покликання обох Йониних синів, ніж Марко. Він відносить цю подію до часу Господнього хрещення на Йордані, коли почувши Іванове «Ось Агнець Божий» (Ів. 1:36) допитливий Андрій подався за Ісусом, перебув із Ним на розмові кілька годин, а потім, зустрівши брата, заявив йому: «Ми знайшли Месію» (Ів. 1:41). Коли ж Андрій привів Симона до Ісуса, той, лише поглянувши на галилейського рибалку, промовив: «”Ти -Симон, син Йони, ти зватимешся Ки́фа”, - що у перекладі означає: Петро (Скеля)». (Ів. 1:42).

Сестра Тереза Окуре, монахиня Товариства Святого Немовляти Ісуса й професорка Католицького інституту Західної Африки з Найробі, у своєму розділі з «Міжнародного біблійного коментаря» звертає увагу на ключову роль у Йоановій версії покликання перших апостолів дієслова «бачити». Вона визнає талант «бачити» важливим аспектом учнівства й реалізацію здатности «бачити» виявляє в словах «шукати» і «знаходити». Свій досвід бачення Ісуса Андрій виявляє в сповіщенні брата Симона про знайденого Месію. Сестра Тереза відзначає, що цей наратив спонукає сучасних християн ділитися звісткою про Ісуса і проголошувати Його вчення членам своїх родин, друзям і знайомим[1].

Додаймо до цього, що й опинилися галилейські рибалки на березі Йордану, ведені прагненням побачити на власні очі запального аскетичного проповідника, поголос про якого розійшовся поміж євреїв: «І виходили до нього - вся країна Юдейська та всі єрусалимляни, христились від нього в ріці Йордані й визнавали гріхи свої» (Мк 1:5). Може, й справді для людини Сходу в античні часу було легше, ніж для сучасного європейця, кинути свої повсякденні заняття, залишити оселю напризволяще й податися в мандри. Але ж Петро мав родину, мав свої господарчі зобов’язання, яких ніхто, крім нього, напевне, не міг виконати. Якою ж потужною мала бути спонука, що зрушила його з місця й покликала в Юдейську пустелю, над Йордан, послухати Йоана та, напевне ж, учинити зрозумілий для юдея акт очищення! Обмивання (твила, буквально «занурення») - обряд, призначений для відновлення ритуальної чистоти або для тих випадків, коли необхідна велика ритуальна чистота, а також для освячення. В юдаїзмі була низка сект, що надавали особливо великого значення обмиванню. Так, есеї та Кумранська громада наполягали на частому ритуальному обмиванні. Повне обмивання людини повинно відбуватися або в маім хаїм (живій воді), тобто у воді річки, природного джерела або моря, або в мікве́ - басейні від 250 літрів і більше, наповненому дощовою водою.

«Покайтесь, бо наблизилося Небесне Царство» (Мт. 3:2) – чує Симон-Петро. Заклик до каяття не мав викликати в нього заперечень чи внутрішнього опору. Він цілком вкладався в культуру, в лоні якої виростав галилеянин. А от згадка про Небесне Царство ставила його перед певним викликом. Значно пізніше тарсянин Павло, приведений у синедріон на суд, вміло використає сектярські розбіжності в юдейській громаді, вигукнувши: «За надію у воскресіння мертвих мене судять!» (Діян.23:6). Це спричинило розкол і галас у синедріоні, «бо садукеї кажуть, що нема воскресіння ні ангела, ні духа, а фарисеї визнають одне і друге» (Діян. 23:8). Але ж Савл-Павло сам походив із фарисейського середовища, вчився в одного з лідерів цього напрямку, рабана Гамаліїла. Мало ймовірно, щоб Симон-Петро був настільки ж обізнаний із нюансами богословських суперечок. Релігійне виховання повинно було б привчити його прагматично ставитися до приписів Тори: дбати про дотримання її приписів і остерігатися порушення заборон. Ну і, звичайно, відвідувати синагогу, слухати Святе Письмо, проповіді, виконувати закріплені звичаями обряди. Що ще?

Але чимось ця неухильна впорядкованість життя із одноманітною працею на озері та рутиною повсякденних молитов, починаючи від «Ш’ма Ісраель Адонай Елое́йну Адонай еха́д», залишала в душі спрагу свіжого, нового. Спрагу живого Бога. Звістка про проповідь Йоана стала приводом для вивільнення з полону повсядення. А радісний вигук брата «Ми знайшли Месію» (Ін. 1:42) подав надію на відкриття справжньої мети пошуку: Неба. Неба, шлях до якого може відкрити очікуваний Месія.

Ось і відбувається зустріч Симона з Ісусом. Євангелист нічого не говорить про Симонові почуття під час цього знайомства. Та, зрештою, звідки б він мав знати про те, що відбувається в душі Андрієвого брата, коли той почув цілком несподіване для себе: «ти зватимешся Кифа». Навряд чи сам він відчував у собі кам’яну твердість віри, зауважену Ісусом. Як знаємо, Петро й надалі не раз виявлятиме імпульсивність, а часом і вагання – коли хапатиметься в Гетсиманському саді за меч, тричі зрікатиметься свого апостольства, тікатиме з місця розп’яття Вчителя. Він ще потребував відкриття своїх внутрішніх ресурсів, назнаменованих наданим йому іменем.

Зустріч відбулася, напевне, закарбувалася в свідомості Симона-Петра покликом чогось величного й незвіданого. Але проща над Йордан завершується. Вчинивши знак каяття, познайомившись із тим, кого сам Іоан визнав «Агнцем Божим», Йонині сини разом із земляками повертаються до повсякденних турбот. Нові враження пригасають, відходять у емоційні схованки, а праця кличе. І ось знов човен, сіті, водяна гладінь Тиверіядського озера…

Синоптичні євангелія від Матея й Марка наводять стислий опис нової зустрічі, котра сталася вже після переходу Ісуса до Капернауму: «А йдучи попри Галилейське море, побачив двох братів: Симона, що звався Петром, і Андрія, його брата, що закидали сіті у море, бо були рибалки. І до них мовив: “Ідіть за мною, я вас зроблю рибалками людей.” І ті негайно кинули сіті й пішли за ним» (Мт. 4:18-20. Пор.: Мк. 1:16-18). Поклик наздоганяє нерішучих галилеян. Сам Ісус приходить до них, аби зрушити з застояного місця, конкретизувати свій поклик. «Ідіть за мною!» Не нидійте в полоні апатії та вагань, а дійте! Рухайтеся! Наслідуйте Христа в цьому русі, аби й самостійно продовжувати цю місію!

До кожного з нас покликання приходило в свій спосіб. Навряд чи знайдемо цілком ідентичні ситуації. Але майже напевне можна сказати, що слідом за першим відкриттям власної перспективи в священничому служіння наставав період вагань, роздумів, може навіть журби за нереалізованими мріями. Досить поширене явище, коли десь на третьому курсі семінарії – і університету, до речі, так само! – студента починають долати сумніви в правильності зробленого вибору й спокуса кинути все й починати життєвий пошук із чистого аркуша. Та що говорити, коли й досвідчений священник може переживати кризу покликання, вже маючи пастирський авторитет і роки служіння за плечима.

2 квітня 2019 р. було оприлюднено апостольську адгортацію папи Франциска «Christusvivit», у якій восьмий розділ присвячено покликанню. Правда, папа адресував його молоді, але чимало його порад виходить поза ці доволі непевні вікові межі. Папа навчає розуміти покликання як «дорогу, яка спрямовує багато зусиль і дій у напрямку служіння»[2] і радить учитися розпізнавати його, пильно дослухатися голосу Бога й дозволяти Йому формувати й вести себе[3].

Непроминущий приклад утечі від свого покликання дає нам Святе Письмо в особі пророка Йони. Він боїться відповідальности, воліє втекти світ за очі, аби не осоромитися перед ніневітянами через безпідставні залякування їх карою (Йона 1:1-3). І що ж? Надходить лихо, неспівмірно страшніше за кпини натовпу: він поринає в темну безодню усамітненої безнадії. Пригадаймо драматичний відчай його молитви: «З нутра шеолу закричав я, і ти почув мій голос. Ти кинув мене у безодню, у серце моря, і води мене оточили. Усі твої буруни й твої хвилі пройшли надо мною... Відкинутий я з-перед очей у тебе!.. Води мене обняли аж по горло, безодня мене оточила, водорість голову мені повила» (Йона 2:3-6). Нехай повернення до визначеної йому місії завдало таки Йоні болю, але його дар слова став рятівним для міста, запобіг катастрофі й відновив зв’язок пророка з Богом.

Криза приходить, коли нехтуєш покликанням, заглушуєш його відлунням інших речей, поринаєш у небезпечний вир власних амбітних планів. Боже милосердя виявляється в тому, що і тоді Спаситель не залишає тебе, а шукає нагоду достукатися до твого серця. Як Він сам промовляє через Івана Богослова: «От, стою при дверях і стукаю: як хто почує голос мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зо мною» (Одкр. 3:20). Найкраще, що ми можемо зробити, - дослухатися до цього голосу і не відхиляти наданого нам шансу.

Мені самому трохи дивно згадувати, що десь у старших класах школи в мене раптом з’явилася думка стати священником. Це було на початку 1970-х років. У мене в родині ніхто ніколи не належав до церковного клиру. Церкви́ в моєму містечку зруйнували ще до початку 1930-х років. Виховання в радянській школі було войовничо атеїстичне. Правда, мені пощастило мати чудову побожну бабусю, яка давала світле свідчення віри. Ну і я вже в середніх класах навчився слухати зарубіжні радіопересилання, в тому числі релігійні, завдяки чому доволі непогано уявляв стан Церкви в СРСР.

Тому в мене вистачило здорового глузду нікому не говорити про свій намір. А сам розважив так: наслідком мого вступу до семінарії може бути втрата роботи батьком – начальником будівельної організації - та матір’ю – вчителькою, а в молодшої сестри з’явиться істотна перешкода для вступу до університету. До того ж, іншої Церкви, ніж Московський Патріярхат, у нас на Харківщині не знали, в мене ж уже сформувалося критичне ставлення до нього. Не тільки в мене: щиро побожні бабусині сестри були твердо переконані в тому, що тепер (цитую) «всі попи – комуністи». Відтак же й довіри до них немає.

Потім настали роки навчання та праці в університеті, коли я потай від усіх час від часу виривався до церкви помолитися й посповідатися. Правду кажучи, в половині випадків ризиковані відвідини храму залишали глибоке розчарування, а часом і розпач. Бабушки, батюшки, суцільна комерція, формалізм… Коли ж  режим захитався й ми почали гуртуватися довкола Фонду культури й Спілки письменників, утворили свій культурологічний клуб, Товариство української мови, Народний Рух України, я запропонував громадському активу створити й мирянську організацію – Українське православне братство. Але оскільки з харківського патріотичного активу до церкви ходив я один, мені й доручили цим зайнятися.

У ті  роки я успішно захистив кандидатську дисертацію, опублікував монографію, підручник, кілька статей і не думав займатися чимось іншим, аніж літературознавчими дослідженнями й викладанням в університеті. Бути осторонь революційних подій виглядало аморальним, але ж здавалося, що ось-ось період радикальних перетворень завершиться, і можна буде передати розпочаті проєкти іншим, а самому повернутися до улюбленої справи.

Виходило ж цілком інакше. Слідом за харківським братством довелося очолити всеукраїнське. А потім, коли почався перший акт епопеї зі створення посткомуністичною владою власної державної церкви, клирики щойно легалізованої УАПЦ подалися до цієї інституції. Наш легендарний земляк, патріярх Мстислав, виявився зрадженим і залишеним. Та й молода харківська громада, яка щойно повірила в існування української альтернативи Московському Патріярхатові, відчула себе заведеною на манівці.

На цей час я вже зустрічав справді гарних, талановитих священників. Я міг себе з ними порівняти й розумів, що не зможу ані мати їхнього  голосу чи представницького вигляду, ні самостійно надолужити браку богословської освіти. Але не було готових стати поряд із опозиційним патріярхом, маніфестувати себе належними до знов забороненої 1992 р. УАПЦ. Виходить, і в мене не було вибору. Тож довелося приймати свячення – спершу дияконські й ієрейські, а за якісь півроку – і єпископські. Хоча спершу чутку про покликання мене до єпископського служіння я сприйняв за жарт, а потім спробував відмовитися. Безуспішно.

Озираючись назад, шукаєш у цьому якусь химерну гру обставин, низку випадковостей. До більшої частини пережитого за часи служіння в церкві емоційно важко повертатися. Тільки ж щодалі очевиднішим стає, що за ініціятивами тих чи інших осіб, за спонуками зовнішніх обставин простежується невтомний поклик того, хто  «стоїть при дверях і стукає». Не сумніваюся, що кожен із вас, пригадавши свій шлях до престолу, міг би поділитися власним досвідом таких різних реакцій на покликання. Адже, погодьтеся, бували й сумніви, і гіркі розчарування, і спроби уникнути відповідальности.

Зрозуміло, що в традиціоналістичних середовищах Галичини, Закарпаття чи навіть Буковини з Волинню покликання мало б сприйматися інакше. Зрештою, останнє тридцятиріччя подарувало нам унікальний період тимчасового повернення престижности й відносної забезпечености священнослужіння. Це, однак, до певної міри дезорієнтує і вносить сум’яття в психологію вибору. Адже суто матеріяльні чи кар’єрні чинники вибору з часом девальвуються, втрачають свою привабливість, і це загрожує кризою особистости.

Не гріх, якщо й вони відіграли свою роль у виборі. Важливо, щоб ця роль була другорядною, допоміжною. За всім шумовинням зовнішніх обставин мусимо чуйно розпізнавати голос, почутий Симоном:   Іди за мною, я тебе зроблю рибалкою людей. Цілком може бути, що він відкривався поступово, часом губився у вирі внутрішньої боротьби. Дні духовного скупчення й даруються нам задля того, щоб ми знайшли для себе серед життєвого моря затишну гавань, у якій було б легше сприймати невгавний поклик Отця.

Хоча буває, що саме серед світової колотнечі раптом відкриваєш для себе всю важливість свого покликання. Хіба не трапляється після низки одноманітних формальних сповідей раптом пережити зустріч із палким і глибоким самоаналізом, котрий допомагає тобі самому усвідомити важливість твоєї місії й цілющу сакраментальну присутність Христа в твоєму пастирському служінні? Відчути себе рятівником, який підставляє сітку під грішника, що падає додолу?

Важливо не тільки почути Божий поклик, але й зрозуміти його глибинний сенс: подолання драматичного конфлікту, спричиненого силоміць притлумлюваним болем розлуки з Богом, а відтак і з самим собою. Бо коли, глушачи в своїй душі голос Христа, ми шукаємо альтернативних шляхів у житті, ми врешті можемо виявити себе осамотнілими на далекому узбіччі. Це стосується кожного з нас, Божих дітей, котрі так легко потрапляють у пастку ілюзорних утіх і так важко виборсуються з неї.

Делікатність пастирської ролі виявляється, коли йдеться про свідомий розрив із парафією її колишнього члена. Причин скільки завгодно: образи, розчарування, захоплення іншими релігійними доктринами, камінґ-аут абощо. Важко в таких випадках зберегти коректні стосунки. Часто в пошуку мотивації власних учинків людина вдається до наклепів, розриває колишні контакти. Тим не менше, і ця загублена вівця має принаймні знати, що її пастир відкритий до спілкування, цінує її і зберігає до неї батьківське ставлення. Навряд чи варто нав’язувати особисту зустріч або телефонувати. Публічні докори абсолютно неконструктивні. А от привітання зі святом, днем народження або інші знаки уваги будуть доречними. Хай вони сприймаються як відлуння того голосу, що постійно кличе кожного з нас на вузьку, але єдину справжню дорогу спасіння.

Наш пошук шляхів до людського серця не повинен припинятися. І що знаменно: в перебігу цього пошуку наше власне серце також сміливіше відкриватиметься до невгавного голосу Отця, допомагаючи долати власні сумніви й кризи.

Із циклу реколекційних наук "Симон, що став скелею Церкви" архиєпископа Ігоря Ісіченка
для священників Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (2-19 вересня 2024 р.)

Витсаїду, «місто Андрієве і Петрове» (Ін. 1:44), книга «De Situ Terrae Sanctae», написана архидияконом Феодосієм у VI ст., розташовує на 6 миль, тобто майже на 10 км від прибережного Капернаума. Доволі далеко від озера Кинерет, якщо зважати на примітивність античного транспорту й спекотний клімат Палестини, в якому риба швидко псується. І все ж назва Bēṯ Ṣaiḏā буквально означає «Дім рибалки». Можливо, покладатися на дари озера виглядало для обох Йониних синів – і чи тільки для них? – певнішим заняттям, ніж надриватися на клаптику кам’янистого ґрунту в надії на сякий-такий урожай пшениці або винограду.

Наша хліборобська вдача не знає нічого почеснішого над працю на землі. Рибалка виглядає для українця швидше розвагою або відпочинком. Хіба що за винятком вузької смужки приморських степів Таврії та ще, може, Дніпровської давнини, коли не було Чорнобиля, а в нашій головній ріці водилися навіть осетри. Тим-то нам важко увійти в становище трудівника, який живе з ловитви риби. Образ самотнього човна посеред блакитного роздолля озера асоціюється в нашій уяві з чимось піднесеним, романтичним, навіть бунтівним. Адже виокремлення з суспільного простору, втеча у водяне безлюддя навіває думки про бунт.

Безумовно, Петро й Андрій не були жодними бунтівниками й не прагнули самоти. Вони працювали, щоб вижити. І кожен їхній вихід у води озера Кинерет був пов’язаний із ризиком. Осетрів або інших цінних порід риби в ньому не водилося, та й навряд чи води були такими вже рясними на рибу. Палестинські ресторани рекламують як «рибу святого Петра» тіла́пію - невеличку за розміром рибу сантиметрів 16-19 завдовжки, яку цінують за низьку ціну, простоту приготування й м’який смак. Правда, кулінари застерігають: вона не приносить майже жодної користи та більше шкодить здоров’ю, а за концентрацією жирів та холестерину її порівнюють зі свинячим салом. Однак останнім часом біологи вирізняють галилейську тіла́пію від інших груп цього роду як Sarotherodon galilaeus, а любителі апокрифів стверджують, ніби дві темні плями за зябрами цього виду тілапій - це сліди пальців апостола Петра (насправді такі плями виникають і зникають залежно від стану риби й освітлення). Живе тіла́пія на глибині від 5 м у відкритій воді й далеко не тільки в Галилейському озері: вона зустрічається переважно в Африці. Ловлять її сітками, ще в 1960-і рр. ізраїльські рибалки виловлювали 150-200 т на рік. Ще в 2005 році виловили 270 т тіла́пії, а вже 2009 р. вилов упав до 7,3 т через надмірний визиск озера.

Порівняння озера Кинерет із нашим Свитязем буде не на користь останнього. Світязь має довжину 7,8 км, ширину 4,1 км, площу 27,5 км², найбільшу глибину 58,4 м. Озеро Кинерет має довжину близько 21 км  і ширину 13 км, площу 166,7 км², а максимальна глибина — приблизно 43 метри. Наше озеро дещо глибше, але більш як удвічі менше за площею.

Йосиф Флавій у «Юдейській війні» (кн. 3, розділ 8, 10) так описував природу цього краю: «Уздовж Генісарета тягнеться країна того ж імені дивовижної природи та краси. Земля за плодючістю своєю сприйнятлива до всякого роду рослинності, і жителі справді насадили її дуже різноманітно; прекрасний клімат також сприяє виростанню різних рослин. Горіхові дерева, що потребують більше прохолоди, процвітають масами в сусідстві з пальмами, що зустрічаються тільки в спекотних країнах; поряд з ними ростуть також фігові та олійні дерева, що вимагають більш помірного клімату. Тут природа ніби поставила собі за мету поєднати на одному пункті всякі протилежності; тут же відбувається чудова боротьба пір року, кожна з яких прагне панувати в цій місцевості. Бо ґрунт виробляє найрізноманітніші, мабуть, плоди не лише один раз, а й протягом усього року безперервно. Благородні плоди, виноград і фіґи вона доставляє десять місяців на рік разом, в той час, коли решта плодів по черзі достигає протягом усього року. Крім м’якого клімату, багатій родючості сприяє ще зрошення, що доставляється могутнім джерелом, званим жителями Кафарнаумом. Дехто вважає його навіть за притоку Нілу, бо в ньому живуть такі ж риби, які знайдені в озері біля Александрії. Смуга ця тягнеться берегом однойменного з нею озера протягом 30 стадій довжини та 30 стадій ширини».

Доволі ідилічна картина, правда? Але Йосиф Флавій не згадує, що за кількасот метрів від озера в травні-червні немилосердне південне сонце вже випалює всю траву, а штормові вітри здатні здійняти неабияку хвилю. У журналі «Всесвіт» за 1926 рік один мандрівник залишив такі спогади про побачене на озері: «Коли в це провалля, в якому залягає Тиверіядське озеро, вдираються вітри, то озеречко робиться справжнім бурхливим морем, по якому ходять сердиті чорні хвилі з білими гребінцями. Особливо сильні бурі припадають на початок весни та на пізню осінь. Частіше ж озеро буває спокійним, рівним наче люстро і чарівними ночами, тілько місяць снує свої срібні мережки..»[1]

Я був біля Гори Блаженств на початку березня, і сам, спустившись до води, відчув потугу хвиль і силу поривів вітру. Зрештою, епізод із нічною плавбою апостолів через озеро дозволяє нам уявити драматичні умови рибальської праці в негоду: «Човен уже був посеред моря і його кидали хвилі, бо вітер був супротивний» (Мт. 14:24). Водяна поверхня озера Кинерет на 212 метрів нижче за рівень моря. Розташоване в тектонічній западині посеред пагорбів, вищих за рівень озера на 500 з лишком метрів, воно здатне поводити себе часом як аеродинамічна труба, де вітер розвиває неабияку швидкість. Треба було неабиякої вправности, аби рятувати себе і доволі примітивний човен під час раптових поривів вітру. А про те, щоб вирушити на ловитву, коли заходить буря, годі й говорити.

Але й гарна погода аж ніяк не ґарантувала успішної ловитви. Адже пригадуємо, яких зрозпачених застав Ісус Йониних і Заведеєвих синів, коли прийшов до них на узбережжя. Вони, зажурені, полоскали сіті, куди, напевне, набилися замість риби водорості й камінці. «Наставнику, всю ніч трудились ми й нічого не піймали» (Лк. 5:5), - скрушно зізнається Симон-Петро. А скільки таких безплідних днів було в їхньому житті! За кожним із них - недоспані ночі, натерті веслами мозолі, фізична втома, розпач від невдачі... Та й кожна рибина коштувала чимало сили. Рибу ж треба було ще й швидко продати або засолити чи висушити, доки не зіпсувалася! Важка щоденна праця, здавалося б, не лишала часу й сили на молитву, побожні роздуми, читання Святого Письма. Ну хіба що за винятком зарезервованої для душі суботи.

Але ось що дивно – саме з цього трудового середовища кличе Спаситель своїх перших учнів. Кличе – і знаходить відгук. Ми так призвичаїлися до парадоксального вибору Христом його апостолів, що майже не замислюємося над тим, чому ж в Господньому оточенні не було осіб інтелектуальної праці, книжників, заможніх землевласників. Митар теж навряд чи належав до цієї категорії. Може, смиренна простота, талант слухання гартувалися краще в позбавленому гонитви за багатством і владою середовищі звичайних трудівників?

«Проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого... В поті лиця твого їстимеш хліб твій» (Бут. 3:17, 19), - цими словами Творець визначає покликання Адама і його нащадків. Фізична праця виявляється не тільки покаранням, але й ліками на гріх, покутою за зухвале порушення Божої заповіді. А хіба не можна було б її сприйняти як школу людської зрілости, осягнення якої допомагає позбутися наївної вразливости до облуди? Зазвичай коли студент не склав іспит, йому дається додаткове завдання і шанс перескласти у майбутньому цей іспит – якщо, звичайно, він виконає завдання.

 Розмірковуючи в енцикліці «Rerum Novarum» над християнським шляхом подолання соціяльних антагонізмів, папа Лев ХІІІ писав 15 травня 1891 р.: «Коли люди працюють для себе, вони навіть полюбляють цю землю, на якій працюють власними руками, від якої очікують для себе і для своєї родини не тільки поживу, а й достаток. І цілком можна зрозуміти, як та радість з овочів праці допомагає вирощуванню продуктів землі, примноженню багатства Держави. З цього вийде і третя користь, а саме: люди будуть триматись землі, на якій народились, отже, не мінятимуть батьківщини на чужу країну, якщо їх рідна дасть достатній прожиток для їхніх дітей». Коли ж його наступник, папа Іван Павло ІІ видав до 100-річчя попередньої енцикліки свою працю «LaboremExercens» (1981), він відкрив її словами: «З праці своєї споживатиме людина свій хліб щоденний, тож за посередництвом праці має спричинитися вона до розвитку науки й техніки, зокрема ж до того, щоб раз у раз підносити культурний і моральний рівень суспільства, в якому вона живе як член братерського спілкування… Бо людину створено, на образ і подобу самого ж Бога посеред видимого всесвіту на те, щоб вона підпорядковувала собі землю; тим-то, з самого ж початку вона покликана до праці»[2]. А трохи нижче наголошує: «Праця є добром людини, добром її людської природи, бо завдяки праці людина не тільки перетворює природу, достосовуючи її до своїх потреб, але також здійснює себе як людина»[3]. Папа Франциск же говорить про працю як «вираження людської гідности, шлях дозрівання і соціяльної інтеґрації, постійну спонуку зростати в відповідальності й креативності, захист від схильностей до індивідуалізму й комфорту, це також прославлення Бога реалізацією власних здібностей»[4].

У перебігу праці ми реалізуємо свої таланти, виявляємо їх і вчимося ними оперувати. І хоча контемпляція асоціюється в нашій свідомості з мовчазною непорушністю, але ж навіть найпростіша, найелементарніша фізична праця дає широкий простір для захопленого споглядання величі Божого творіння.  Як би ти не втомився, сіючи пшеницю або ганяючись на пасовиську за худобою, неможливо не помітити теплого аромату весняної ріллі чи свіжої зелені різнотрав’я. Праця вириває нас із спокусливої самоізоляції, відновлює почуття єдности з довкіллям і повертає до унікального людського покликання: бути співтворцем реальности, уповноваженим до цього Богом.

Рибальська праця Симона-Петра здійснювалася серед блакиті озерних хвиль, під безмежною величчю неба, поміж мальовничими пагорбами. Природа щодня звертала до нього виклик безмежжя і він, як правдивий юдей, шукав відповіді на цей виклик у Божому Одкровенні. Він вслухався в нашіптування хвиль, шум дерев і, напевне, поринав думками в загадку того, хто «розіп’яв, неначе намет, небо» (Пс. 103:2), «вітри своїми посланцями учиняє» (Пс. 103:4), «джерела посилає у ріки» (Пс. 103:10), «вирощує траву для скоту, зела - на вжиток людям» (Пс. 103:14). Зустріч із живою природою, входження в довкілля через працю своїх рук неодмінно веде кожну чесну людину до захоплених роздумів над Тим, хто створив і урухомив усе довкола.

Я вже понад 43 роки працюю на одному місці – на кафедрі історії української літератури Харківського університету. Але на першій сторінці трудової книжки в мене стоїть професія не філолога, а столяра першого розряду. Хоч, правда, я пропрацював у лісоцеху після школи якихось пару місяців, доки звільнилося місце коректора в Балаклійській друкарні. І от дивна річ: я ніколи не почував себе так легко, умиротворено, як тоді, коли після доволі важкої праці вертався додому, огорнений запахом живиці.

Дивні речі чинить із нами праця. Попри важкість, одноманітність, вимушеність праці вона формує в нас цілеспрямованість, самодисципліну, наполегливість. Ми часом із подивом виявляємо в собі приховані ресурси, які допомагають подолати позірно нездоланні труднощі. Але найголовніше - ми відкриваємо неозору протяжність світу й своє креативне покликання. Покликання змінювати цей світ, удосконалювати його.

Навряд чи галилейські рибалки замислювалися над психологічними аспектами своєї праці. Та й ми самі, коли доводиться щось робити, менш за все міркуємо про вплив праці на наш внутрішній світ. Просто працюємо – і все. Але коли ми приймаємо своє покликання гідно й смиренно, без внутрішнього опору й невпинних нарікань на важку долю, то відкриваємося для духовного зростання. Того самого, про котре говорив Христос у притчі: «Чи спить він, чи встає, чи то вночі, а чи вдень, - насіння те кільчиться й росте. А як - він сам не знає» (Мк. 4:26-27).

Я живу на краю Північної Салтівки, за кількасот метрів від окружної траси, де навесні 2022 р. стояв фронт. Ці кількасот метрів родючого слобожанського ґрунту колись роздали були під городи. Можете собі уявити, скільки нерозірваних мін і снарядів лишилося там у землі, яку так і не встигли засадити через бойові дії. Але вже десь під осінь 2022 року під час чергового приїзду визираю у вікно – і очам не вірю. То там, то там на городах виривають бур’яни, згрібають хмиз, навіть пробують копати на зиму. Не думаю, що ці господарі були якимись відважними героями або відчайдухами. Навряд чи їх гнав голод: тоді в Харкові повсюди роздавали гуманітарну допомогу. Людей спонукала до праці врешті решт ось та творча інтенційність, що кільчиться в душі кожного з нас. Через працю на власному городі вони відстоювали свою людську гідність, той незгасний відблиск присутности Отця, який Біблія називає Його образом і подобою.

Праця – це сфера пошуку. Себе самого, меж власної витривалости й вправности. Свого ближнього, бо часто саме в спільній праці ми найкраще відкриваємося один до одного – хоч, може, не завжди це приємно. І відкриваємо Бога, бо цілком логічно в перебігу праці постає питання про закладені в неї зовнішні імпульси, про сенси життя й життєвого руху, про мету, якої прагнемо, та її джерела.

Свого часу на цей шлях пошуку став французький домініканець Жак Льов (1908-1999) - вихідець із антиклерикального середовища, який народився 1908 р., навернувся в 24-річному віці, за два роки по тому долучився до ордену проповідників, а 1939 р. став священником. Як учасник ліонської групи «Економіка і гуманізм» він дістав доручення ближче познайомитися з робітниками, аби знайти ефективні форми місії в цьому секуляризованому суспільстві. О. Льов 1941 р. влаштовується в марсельському порту вантажником, а потім гуртує однодумців і започатковує рух священників-робітників. Вони сполучають релігійну місію з працею на заводах і в доках, аби зблизитися зі своєю паствою, зрозуміти її, відчути її стиль життя та навчитися говорити її мовою.

 У 1947 році о. Кароль Войтила, який тоді працював над докторатом на заході Європи, відвідав Льова в Марселі і під потужнім досвідом знайомства з його працею згодом написав: «Отець Льов дійшов висновку, що [домініканський] білий одяг сам по собі більше нічого не говорить сьогодні [...] Живучи серед робітників, він вирішив стати одним із них».

Захоплення о. Войтили поділяли не всі. О. Льов і його однодумці почали зближуватися з лівими політичними рухами, сам Льов вступив до профспілки - Загальної конфедерації праці.  Апостольський престіл занепокоївся трансформацією руху священників-робітників, у якому місія священника підпорядковувалася ролі робітника.  У 1951 році Льов надіслав довгий лист на захист цього руху Джованні Монтіні, тодішньому помічнику держсекретаря Ватикану, який згодом став папою Павлом VI. Незважаючи на це, влітку 1953 року священникам-робітникам у Марселі було наказано припинити роботу, а папа Пій XII офіційно засудив рух у 1954 році. О. Льов залишив свою трудову діяльність і знайшов інші форми місійного служіння, заснувавши Робітничу місію Святих Петра і Павла в Екс-ан-Провансі неподалік від Марселя. Папа Павло VI 1965 р. визнав цю місію апостольським інститутом, а 1971 р. запросив о. Льова проповідувати великопосні реколекції у Ватикані. Останні роки життя він провів капеланом жіночого трапістського монастиря.

Рух священників-робітників лишився в історії Церкви невдалим експериментом. ККСЦ кілька разів доволі побіжно торкається проблем праці священників:

«Кан. 371. § 3. Для того, щоб виконувати світську професію, вимагається дозвіл власного ієрарха.

Кан. 382. Священнослужителі повинні цілком утримуватись від усього того, що не личить їхньому станові, відповідно до чітко окреслених приписів партикулярного права, а також уникати того, що йому не властиве.

Кан. 383 – Хоча священнослужителі, подібно як і інші громадяни, повинні мати однакові громадянські і політичні права, однак:

1-е - забороняється приймати громадські уряди, з якими зв’язана участь у виконуванні цивільної влади;

2-е - оскільки військова служба не узгоджується з клирицьким станом, вони не повинні добровільно вступати до неї, хіба що з дозволу свого Ієрарха;

3-є - вони повинні користуватись звільненням від виконування публічних завдань і урядів, не властивих клирицькому станові, а також від військової служби, які надають на їх користь цивільні закони, угоди або звичаї.

Кан. 384. § 2. Вони не можуть брати активної участи ні в політичних партіях, ні в керуванні професійними спілками, хіба що – на думку єпархіяльного Єпископа або, якщо так велить партикулярне право, – Патріярха або іншої влади, цього вимагає оборона Церкви або розвиток спільного добра.

Кан. 385. § 2. Священнослужителям забороняється займатися фінансовими операціями й торгівлею особисто або через інших чи для власної користі чи інших, хіба що з дозволу влади, визначеної партикулярним правом власної Церкви свого права або Апостольського Престолу».

Іншими словами, заборони на працю для священнослужителів немає, хіба що обмеження на ті види трудової діяльности, які суперечать священничому покликанню. Маємо і добрий приклад в особі апостола Павла, який утримував себе завдяки ремісничому фахові й навчав солунян: «Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть» (2 Сол. 3:10). Секуляризаційні тенденції європейського суспільства не дають підстав покладатися на ґарантоване в майбутньому утримання коштом парафії. Зрештою, ще живі представники того героїчного покоління катакомбного духовенства, яке мусило шукати для себе праці на виробництві або в бюджетній сфері, аби уникнути кримінальної відповідальности за статтею 214 про «дармоїдство» (соціальний паразитизм).

Але йдеться не тільки про пошук гідних засобів утримання себе самого й родини. Приклад галилейських рибалок вчить мистецтва шукати присутність Бога в площині повсякденних трудових занять. Пригадаймо: хіба не переживали ми раптового піднесення, відчуття натхнення, успішно впоравшись із завданням, подолавши хаос невпорядкованости, змусивши працювати прилад? Вивільняючи свій творчий талант, ми інтуїтивно відчуваємо його джерело й заохочуємося простувати до нього. Засада ж «etlabora» - один із наріжних каменів монашого подвигу. Тож, корегуючи свою життєву стратегію, не забуваймо і про цю сторону нашого служіння, яка може і шкодити основному покликанню, але й здатна урізноманітнити, поглибити його, обдарувати нас новим досвідом.

12 січня, у неділю після Богоявлення Господнього, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич.

«Покайтесь, бо Небесне Царство близько».
(Мт. 4, 17).

Христос Рождається!
Дорогі у Христі брати і сестри!

Сьогодні, у неділю по Богоявленні, євангельська благовість розповідає нам про перші кроки прилюдної діяльності нашого Господа (Мт. 4, 12-17). Після розповіді про хрещення Ісуса в Йордані від євангелиста Марка дізнаємося, що Ісус прийшов у Галилею і проповідував там Божу Євангелію, кажучи: «Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангелію» (Мк. 1.15). Євангелист Матей пише коротше: «З того часу Ісус почав проповідувати й говорити: "Покайтесь, бо Небесне Царство близько"» (Мт. 4,17). З цих слів і починається «Євангеліє», тобто «добра новина Ісуса Христа» - «вістка, проголошена Ісусом», а не просто «звістка про Ісуса».

У Євангелії читаємо: «Ісус почав проповідувати і говорити: Покайтеся…». Таким чином ми дізнаємося, що, по-перше, Господь проповідує; а, по-друге, нам стає відомим зміст проповіді – покаяння.

Проповідь Христа відбувається в певному місці і в певному часі: вона відбувається «в Галилеї», «після того, як Йоан Предтеча був ув’язнений». Сьогоднішній євангельський уривок є переходом від проповіді Предтечі до проповіді Месії. Після відходу Ісуса на пустиню й ув’язнення Йоана Хрестителя Христос повертається до Галілеї, щоб збулось сказане пророком Ісаєю: «О, земле Завулона та земле Нафталі, приморський шляху, країно за Йорданом, поганська Галилеє! Народ, який сидів у темноті, побачив велике світло» (Мт. 4,15-16; пор Іс. 8,23).Ісус не йде до свого міста, а вирушає до Капернауму, який стає другим важливим місцем. Це місто знаходиться на березі озера, яке ще називали морем і яке було більш пристосованим для діяльності Господа. Капернаум стане другим родинним місцем для Ісуса, де Він покличе своїх перших учнів і в якому буде перебувати аж до того моменту, коли вирушить в Єрусалим (Мт.19.1).

Коли євангелисти говорять про проповідь, вони дають нам зрозуміти, що йдеться про щось нове не тільки в житті Ісуса, але й в самій історії спасіння. Починається особливий час, новий kairos – час спасіння, який буде тривати приблизно три роки, тобто до часу Його смерті. Це є час проповідування Царства. Ісус надавав цій своїй діяльності великого значення, адже Він був посланий Отцем і освячений помазанням Святого Духа саме для того, «щоб нести Добру Новину бідним» (Лк. 4,18). Одного разу, коли Його хотіли затримати, Він закликав апостолів піти, сказавши їм: «Ходімо деінде, в сусідні села, щоб і там проповідувати, бо я на те й прийшов» (Мк. 1,38).

Це слово Христової проповіді звучало дві тисячі років тому в Юдейській землі, але воно продовжує звучати через наші богослужіння – кожного разу, коли ми читаємо Боже Слово – Біблію. Отці II Ватиканського собору ствердили: «Христос є присутній у своєму слові, бо саме Він говорить, коли в Церкві читається Святе Письмо» (Конституція «Священний Собор», 7). Як в історії спасіння після проповіді Христом Царства Божого Він відправився в Єрусалим, щоб принести себе в жертву ради нашого спасіння, так і в Божественній Літургії після проголошення Божого слова Ісус повторює свою жертву Отцеві під час ламання Євхаристійного Хліба. Ми на Божественній Літургії, властиво, повертаємося в цей момент, коли Ісус входить в Єрусалим, щоб відсвяткувати Свою Пасху. Коли закінчується час проповіді, починається час таїнственної жертви страждань, смерті і воскресіння Ісуса Христа.

У своїй проповіді Христос не виголошує ідеологічних промов і не подає філософсько-богословських пояснень, а публічно і приватно проголошує кожному Істину, на яку очікувало людство: наблизився день Господній, для якого Хреститель, разом з іншими пророками, був наче ранішньою зорею (пор. 2 Пет.1,19). Зміст першої проповідницької діяльності Ісуса Христа можна звести до однієї фрази, яку знаходимо в сьогоднішньому Євангелії: «Покайтеся, бо наблизилося до вас Царство Небесне». Що означає покаятися? У Святому Письмі єврейське слово, яке вживається для того, щоб описати покаяння, має два значення. По-перше, це – зміна шляху, повернення, а друге – відвернення від зла і повернення до Бога. У грецькій мові вживається переважно слово метаноя, дослівний переклад якого – зміна ментальності, зміна думок, мислення, тощо. Біблія також говорить нам, що правдиве покаяння приводить не просто до зміни мислення, але й до зміни вчинків (пор. Лк. 3, 8–14; Ді. 3,19). У книзі Діяння Апостолів говориться: «А проповідував – щоби покаялися і навернулися до Бога та чинили діла, достойні покаяння» (Ді. 26,20).

Таким чином покаяння означає кардинальну зміну людської істоти, її відродження, зміну способу думок, переміну життя, заперечення гріха всім серцем. Покаяння є безперервним і постійним станом тих, хто прагне з’єднання з Богом. Воно полягає в безперервному аналізі своїх вчинків, слів і думок на предмет їх відповідності Божим заповідям, а також звернення до Бога з благанням про прощення. Саме у покаянні людина розуміє всю свою недосконалість і віддаленість від Бога. Це пізнання всієї глибини свого падіння і розуміння неможливості своїми силами прийти до тієї досконалості, до якої закликає нас Господь. За словами святих Отців Церкви, покаяння — суть християнського життя; все життя християнина є покаянням, зміною старої людини на нову, створеної на образ і подобу Божу. Покаяння передбачає кардинальну зміну вартостей, нове бачення життя, поведінку на основі слів і прикладу Ісуса Христа і, перш за все, перехід від смерті гріха до життя ласки, яке виявляється в сопричасті з Отцем і Сином у Святому Дусі.

Покаяння – це не тільки сповідь з гріхів, це щось більше – пізнання Бога і себе, постійне духовне зростання. Пізнаючи Бога, людина пізнає також себе і бачить свою недосконалість, яка не дає її бути подібним до свого Творця у любові. Пізнання Бога стає для людини духовним дзеркалом, в якому людина має можливість краще побачити стан Божої подоби у собі, свою подібність до Бога у власних вчинках і відмінність від Нього, духовні здобутки, але і гріхи, які ще потрібно виправити у собі, щоб стати досконалішою, тісніше з’єднатися з Господом у молитві і Таїнствах.

Коли говоримо про покаяння, то потрібно пам’ятати, що визнання гріхів, це лише частина покаяння. Щоб покаятися за свої гріхи, спочатку треба пізнати стан душі, пізнати Бога, аби побачити власні гріхи, свою відмінність від Бога. Це пізнання людина здобуває за допомогою частої особистої молитви, участі у богослужіннях, святих Тайнах, розважання Святого Письма. Тому покаяння, це справа не одного дня, а всього життя. Бо скільки живемо, стільки пізнаємо себе, пізнаємо Бога і Його любов, і це пізнання будемо поглиблювати всю вічність, відкриваючи і поглиблюючи велич Божої любові до нас.

Свята Мати Церква продовжує у часі Христовий заклик до покаяння, яке має стати головною метою нашого життя. Святий Августин сказав: «Бог сотворив нас без нас, але не спасе нас без нас»!Бог завжди є поверненим до нас і лише очікує, щоб ми повернулися до Нього. Це є найбільший вираз нашої свободи. Людина має визнати себе такою, що потребує Світла і просвічення. Царство Небесне – це сам Бог Ісус Христос, який наблизився до людини. Він особисто почав просвіщати свій народ світлом Божого Євангелія. А тим світлом є Істина, правда про єдиного вічного Бога, який у постаті свого Єдинородного Сина скеровує своє Слово життя до людини. Заклик покаятися означає навернутися до світла і розплющити очі, бо це є єдиною можливістю, щоб увійти в день, який вже настав.

Таким чином покаяння є закликом змінити спосіб свого думання та напрям свого життя у відповідності з Божим задумом. Цей задум є настільки унікальним, що його навіть важко окреслити людськими словами: «Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять» - каже апостол Павло (1 Кор. 2,9). Щоб сповнити цей задум, який людина відкинула через гріхопадіння, Господь, став одним із нас, жив нашим життям та був подібний до нас у всьому, окрім гріха, а вкінці пережив муки і смерть, щоб після Його воскресіння гріх уже не міг нас тримати у своєму рабстві.

Євангелист Йоан говорить, що Ісус є світлом, «що просвітлює кожну людину» (Йо. 1,9; 8,12). Це Христове світло сходить на території між землею Ізраїля і поганськими країнами та поширюється до всіх народів. Це світло освітлює приморський шлях, яким трохи згодом йтимуть благовісники Євангелія. Це світло лише сходить. Ісус тільки розпочинає свою місію. Після Його воскресіння це світло освітить увесь світ: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт. 28,19). Тоді вже апостоли продовжать голосити добру новину про те, що «Царство Боже близько», що воно вже є серед нас і настало з приходом Ісуса Христа. Це Боже царство не схоже на будь яке інше царство, йому не буде кінця.

Дорогі у Христі! Сьогоднішня неділя після Богоявлення в нашій Церкві особливо присвячена Божому слову і має особливо нам допомогти звернути увагу на наше відношення до Святого Письма. Як християни, ми не лише віримо, що Бог є з нами, але що цей Бог своїм словом промовляє до нас і кормить нас. Як про це каже святий Амвросій Медіолянський: «Коли ми молимося, то ми промовляємо до Бога. А коли ми читаємо Святе Письмо, то Бог промовляє до нас».

Ми знаємо, що слово Господнє – це незамінна допомога, щоб не загубитися, і це розуміє псалмоспівець, коли звертається до Господа: «Слово твоє – світильник перед ногами в мене, світло на моїй стежці» (Пс. 119, 105). Чи зможемо ми звершувати земне паломництво, повне труднощів і випробувань, якщо нас регулярно не просвітлюватиме Слово Боже. Тож ласкаво запрошую всіх нас відкривати для себе красу Святого Письма, дозволити Богові говорити до нас через своє Слово і втілювати його в практичне життя. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.

+ Ярослав

м. Дрогобич,
12 січня 2025 року Божого

6 січня, у свято Богоявлення Господнього, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич.

«Це Син мій любий,
що його я вподобав» (Мт. 3,17)

Христос Хрещається!
Дорогі в Христі брати і сестри!

Нещодавно ми з радістю святкували народження Сина Божого, коли у Вифлеємську ніч засяяло світло надії для всього людства, а кілька днів тому ми згадували Його обрізання і найменування, розуміючи, що кожна подія Його земного життя відкриває перед нами нові горизонти Божої любові. Сьогодні ж, у світлі ювілейного року надії, ми дивимося на ці події крізь призму тридцятирічного земного життя Ісуса Христа, що стало утіленням Божого задуму спасіння людства.

Ми ще повернемося до дитячих років Ісуса на свято Стрітення, однак зараз залишаємо період Його укритого життя у Вифлеємі, Єгипті та Назареті, щоб ступити на поріг месіанської діяльності Спасителя. У святі Хрещення Господнього ми чуємо голос надії в словах Небесного Отця: «Ти — мій Син любий, тебе я вподобав» (Лк. 3,22). Ці слова підтверджують здійснення старозавітних пророцтв і нагадують про Божу вірність своєму народу.

Сьогоднішнє свято Хрещення Господнього стає для нас могутнім джерелом надії, що відкриває перед нами двері Божої любові та спасіння. Ми бачимо Ісуса, який разом із юрбою паломників спускається до берега Йордану, щоби прийняти хрещення від Йоана. Євангелист Макро так описує цю подію: «Тими днями прийшов Ісус із Назарету, що в Галилеї; і був хрищений Йоаном у Йордані. І коли виходив з води, то побачив, як небо розкрилось, і Духа, що як голуб сходив на нього» (Мк. 1, 9-10). Ісус залишає Назарет, де провів роки «укритого життя», і приходить до Йоана, голос якого лунав на берегах Йордану, закликаючи до покаяння. Йоан проповідував «хрещення на відпущення гріхів», готуючи людей до приходу Царства Божого, і говорив: «Слідом за мною іде сильніший від мене, що йому я недостойний, нахилившись, розв'язати ремінця його сандалів. Я вас христив водою, а він христитиме Святим Духом» (Мк. 1, 7-8).

Пророцтво Йоана завершує довгий період підготовки, що тривав протягом Старого Завіту. Люди приходили до Предтечі, щоб вислухати його заклик до покаяння. Ісус, розпочинаючи свою місію, приєднується до цього натовпу, бажаючи власним прикладом смирення та послуху виконати волю Отця. Йоан, упізнавши Господа, вагається: «Мені самому треба христитися в тебе, а ти приходиш до мене?» (Мт. 3, 14). Та Ісус наполягав: «Так бо личить нам здійснити всяку правду» (Мт. 3, 15).

Приймаючи хрещення, Ісус, вільний від будь-якого гріха, хотів уподібнитись до нас – скривджених і принижених гріхом людей, які потребують очищення… Цей жест стає виразом Його солідарності з людством. У цьому Воплочене Слово Отця виявляє силу спасительного діяння, що веде до нашого спасіння. З цього моменту розпочинається Його публічне служіння, позначене смиренням і готовністю до самопожертви, як про це пророкував Ісая: «Не кричатиме й не підійматиме голосу, і не дасть почути його на вулиці. Надломаної очеретини не доломить, і тліючого ґнота не погасить» (Іс. 42, 2-3).

Ця подія, здається, є відповіддю на молитву пророка Ісаї: «Коли б ти був прорвав небо і зійшов» (Іс. 63, 19). У момент хрещення Ісуса небо відкривається, і Святий Дух сходить у вигляді голуба. Це є знаменням, що Бог відповів на пророчий заклик, принісши надію через Свого Сина. «Це Син мій любий, що його я вподобав», – ці урочисті слова звучать під час хрещення Ісуса Христа над Йорданом (Мт. 3, 17). Вони запрошують нас знову пережити момент, коли хрещений Йоаном Ісус виходить з вод річки Йордану і Бог Отець об’являє Його як свого Єдинородного Сина, як Агнця, який бере на себе гріх світу. З неба звучить голос Отця, а Святий Дух у вигляді голуба сходить на Сина Божого.

Таким чином у Богоявленні ми переживаємо одну з найбільших і найглибших правд нашої віри – об’явлення таїни Пресвятої Тройці: Бог Отець, початок і джерело життя та святості, який промовляє з небес над Йорданом; Бог Син, Слово Отця, який прийшов у світ, щоб звільнити його від гріха і смерті, приймає хрещення від Йоана Предтечі; Бог Дух Святий, Життя Податель, який своєю силою підтримує життя і діло спасіння, у вигляді голуба витає над Йорданськими водами. Унікальність сьогоднішнього свята полягає у тому, що ця незбагненна для людського розуму Трійця Божественних Осіб об’являється людям на ріці Йордані при Йоановому хрещенні. У Різдві Христовому, яке ми відсвяткували кілька днів тому, у цьому земному світі з’являється Друга Особа Божа – Син Божий. З’являється скромно, при невеликій кількості людей, у яслах, на сіні… Нині ж свята Церква за допомогою богослужінь таїнственно переносить нас із Вифлеєму на ріку Йордан, де об’являється Таїнство Пресвятої Тройці. Об’являється не потаємно, а дуже торжественно й урочисто.

Варто згадати і про голуба, який під час хрещення Ісуса в Йордані з'явився як символ Святого Духа. У символіці хрещення голуб асоціюється з водою і, на думку деяких Отців Церкви, нагадує про те, що сталося після потопу, який теж інтерпретується як символ християнського хрещення. У Книзі Буття читаємо, що Ной «випустив голуба з ковчега. І повернувся голуб до нього надвечір зі свіжозірваною оливковою галузкою у дзьобі, тож і довідався Ной, що води з землі відплили» (Бут. 8, 10-11). Таким чином голуб символізує відпущення гріхів, примирення з Богом та оновлення Завіту. Це те, що звершується вповні в Новому Завіті завдяки Ісусу-Спасителю і Святому Духу.

Наша літургійна та іконографічна традиція проводить дуже слушну паралель між трьома основними сходженнями Сина Божого – в печеру (вертеп), де Він народився; у води Йордану, де Він хрестився; і до аду, в глибини підземні, куди Він зійшов у своєму воскресінні. Подія сходження Ісуса у води Йордану завершує попередній етап скритого життя Ісуса та започатковує Його публічне служіння, Його проповідь, Його боротьбу, Його шлях до Єрусалиму і Голготи. Вона стає початком нашого визволення від гріха і влади смерті.

Над Йорданом Господь являє себе як «Христос», тобто як «помазаний» Богом Отцем через Духа Святого. Його місією є проповідувати убогим добру новину про спасіння (пор. Іс. 61,1-2). Він хрестить людей Святим Духом (Мт.3,11), тобто передає їм «вогонь» життя Божого (Лк.12,49-50). Це вповні звершиться через Його пасхальну таїну смерті і воскресіння, учасниками наслідків якої стають ті, хто приймає Таїнство Хрещення.

Наша Церква в дуже урочистий спосіб святкує хрещення Ісуса в Йордані. Сьогоднішнє свято богослужбовою мовою називається «Богоявлінням», що означає одкровення Бога, Ісуса Відкупителя, Сина Божого, а також чудове об’явлення великої таїни Пресвятої Тройці. На згадку про хрещення Ісуса після Божественної Літургії відбувається урочисте освячення води. У роздумах над цією подією богослужбові тексти свята підкреслюють, що воно було необхідне, щоб вода, доторкнувшись до безгрішного тіла Ісуса, ніби набрала благодатної сили.

Обряд хрещення Йоана був закликом до покаяння за гріхи, відкривав розум і серце для прийняття таємниці спасіння. Тайна ж Хрещення у християнській традиції не тільки звільняє людину від первородного гріха, але впроваджує нас в божественне життя, тобто робить нас синами Божими в Його Єдинородному Сині і дає дар Духа Святого. Омивання людей в ім'я Пресвятої Трійці – Отця, Сина і Святого Духа – єднає всіх охрещених з Ісусом, запроваджує і приєднує до Христа, зобов'язує відкинути спокуси і свідчити перед світом таємницю безмежної любові, якою Бог нас обдаровує.

Дорогі брати і сестри! Сьогодні ми є свідками великого одкровення любові та сили Божої. У святі Богоявлення Господь об’являє себе як люблячий Отець, Який не покидає своїх дітей, але, як Спаситель Животворчий Дух, стає солідарним із кожним із нас у наших випробуваннях, і наповнює надією. Святкуючи ювілейний рік надії, це послання набуває особливого значення. Ми живемо в час великих викликів: у часі війни, у часі боротьби за правду, за свободу і за життя. І саме у ці моменти Господь промовляє до нас: «Не бійтеся, бо Я з вами!» Він приходить у водах Йордану, щоб бути поруч з нами, щоб стати на нашому боці у цій боротьбі. Він – наша сила, наша правда і наша перемога.

Нехай сьогоднішнє свято стане для нас нагадуванням про ту величну гідність, якою Бог обдарував кожного з нас. Ми – Його улюблені діти, Його боголюбивий народ, і Він не залишить нас. Це правда, яка має надихати нас долати зневіру і страх, наповнювати наші серця новою надією і рішучістю йти вперед до перемоги.Святий Йоан Золотоустий навчає, що: «…диявол тому насилає на нас думки зневіри, щоб знищити в нас надію на Бога, – цей безпечний якір, цю опору нашого життя, цього провідника в дорозі, що веде до неба …».

Запрошую кожного з вас сьогодні відкрити своє серце до цієї надії. Прийдімо до Господа зі своїми болями, ранами, страхами і сумнівами, але також із вірою і сподіванням.Нехай Він наповнить наші серця миром та дарує свободу і справедливий мир Україні. Господь – той, хто може змінити наші сльози на радість, нашу слабкість на силу, а нашу зневіру – на впевненість.

Ми знаємо, що Христос, Який у водах Йордану стає солідарним із людством, уже переміг гріх і смерть. Його перемога – це наша перемога, Його життя – це наше життя. І сьогодні, коли ми боремося за мир і свободу, Його слова: «Я з вами по всі дні, аж до кінця віку» (Мт. 28, 20) повинні бути для нас джерелом незламної надії. Нехай всемилостивий Господь наповнить наші серця миром, вірою та рішучістю стояти за правду. Не даймо гріху, страху чи зневірі принижувати нас. Ми – Божі діти, і наша гідність у тому, що ми створені для світла, для правди і для добра. Сьогодні Господь промовляє до кожного з нас: «Ти син мій улюблений, ти дочка моя улюблена, в тобі моє благовоління». Тож нехай благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і Причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь.

+ Ярослав

6 січня 2025 року Божого,
м. Дрогобич

5 січня, у надвечір’я Богоявлення Господнього, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич.

Христос Рождається!
Дорогі у Христі брати і сестри!

У період Різдвяних свят ми, зокрема, роздумували про те, що Різдво Христове не повинно залишитися однією з визначних подій давноминулої епохи, а має бути пережите нами: Христос має народитися в нашому серці, щоб Його являти і свідчити кожного дня. Але як можна це звершувати?

Відповідь на це запитання дає нам Йоан Хреститель у сьогоднішньому Євангелії. В неділю перед святом Богоявлення Предтеча кличе нас на пустиню. Пустеля – це не лише географічне місце, але й стан душі та сучасного світу, сповненого браку сенсу, незадоволеної спраги та відчуття порожнечі. Проте саме в цій «пустелі» Господь прагне зустрітися з нами. Наше завдання – приготувати Йому дорогу.

«Голос вопіющого в пустині: Готуйте Господеві дорогу, вирівняйте стежки Його» (Мк 1, 3). Цей заклик Предтечі наповнений надією: Бог приходить, щоб спасти людину. Господь Ісус прийшов, щоб принести справжнє визволення і надію для всього людства. Він не лише проголошує ювілейний рік, але й втілює його сутність у своєму служінні. Господь Ісус зцілює хворих, відновлює справедливість і проголошує Царство Боже. Під час свого прилюдного служіння Ісус неодноразово підкреслює визвольну силу Своєї місії: «Тож коли Син вас визволить, то справді станете вільні» (Йо. 8, 36). Ця свобода, яку дарує Христос, є основою нашої надії навіть у найважчі часи.

Йоан Хреститель, відповідаючи на запитання ізраїльських лідерів, наголошує: «Я – голос вопіющого в пустині…» (Йо. 1, 23). Він свідчить, що є голосом, який указує на вічне Слово – Христа. Святий Августин пояснює цей образ так: «Йоан є голосом. Про Господа ж сказано: “На початку було Слово”. Йоан це голос, який проминає, а Христос є Слово вічне, яке було на початку. Якщо в голосу забрати слово, то що залишиться? Де немає зрозумілого значення, то те, що залишається, є некорисним звучанням. “Голос без слова потрапляє на слух, але не будує серця”»..

Покаяння, до якого кличе Йоан, – це не лише внутрішнє очищення, а й конкретні дії. На запитання воїнів, митарів і натовпу: «Що ж нам робити?» (Лк. 3, 10), він відповідає: чиніть справедливість, будьте чесними та діліться з потребуючими (Лк.3,11-14). Ці поради особливо актуальні в ювілейний рік надії, адже дорога до Бога – це шлях милосердя і любові. Ювілейний рік вказує на безмежне Боже милосердя і здатність змінити навіть те, що здається безнадійно втраченим. Старозавітні приписи стосовно його відзначення є повчальними: майбутнє будь-якого народу залежить не тільки від справедливих законів, їх виконання та чесних судів, а й від милосердя, тобто небайдужості, співчуття до ближнього і здатності до взаємного прощення. Закон може бути справедливим, але людина є немічною і недосконалою, що часто призводить до накопичення боргів, провин і боргового рабства. Без справедливості народ не має розвитку, а без милосердя — не має майбутнього.

Сьогодні, в умовах нашої «пустелі» – викликів, втрат і невизначеності – ми запрошені не лише шукати сенсу, але й стати свідками надії для світу. Готуючи дорогу Господу, ми творимо простір, де Христос діє через нас, даруючи світу світло й надію. Ювілейний рік надихає до глибшого розуміння нашої місії як християн — бути світлом у світі (пор. Мт. 5, 13), надією для тих, хто впадає у відчай, і джерелом підтримки для тих, хто потребує допомоги.

Проповідуючи над Йорданом, Йоан Хреститель показує свою особливу поставу, яка є важливою для нас: «Я не є гідний розв’язати ремінець на сандалях Того, який йде за мною» (Йо. 1, 27). Ці слова Йоан вимовляє з глибоким смиренням. Відомо, що ремінець на сандалях розв’язували слуги пана, але Йоан, усвідомлюючи свою недостойність, каже, що навіть не вартий бути слугою Христовим. Це смирення виявляє глибоке усвідомлення того, що Господь приходить до тих, які глибоко відчувають свою негідність і виявляють її через смирення, покаяння і навернення. Ювілейний 2025 рік надії – особливий час, коли Церква закликає нас до покаянного переосмислення власного життя, повернення до витоків нашої віри, роздумів про те, якими є наші стосунки з Богом і ближніми. Це запрошення до оновлення нашого зв’язку з Господом через поглиблену молитву. Це заохочення до конкретних вчинків любові та милосердя щодо ближніх.

Предтеча Христа звіщає об’явлення кульмінаційного моменту в історії спасіння. Бог Отець, Який «багаторазово й багатьма способами говорив колись до батьків наших через пророків» (Євр.1,1), тепер має остаточно сказати своє слово через Сина. У цьому є не тільки сповіщення про Божу справедливість, а й надія, яка оживляє наші серця. Покаяння, до якого закликає Йоан, є не просто зміною поведінки, а початком зустрічі з Божим Сином — початком нової надії, яка може змінити наше життя. Священна історія спасіння, яку ми пізнаємо через Святе Писання та історичні події, демонструє актуальність чесноти надії як передумови для позитивних змін. Від моменту створення світу, незважаючи на різні біди, проблеми та катаклізми, Бог завжди перебуває поруч зі своїм народом, підтримуючи і скеровуючи його стежками свого Провидіння. Надія в Христі (пор. I Тим. 1, 1) — це не лише почуття чи мрія про краще майбутнє. Це жива сила, що спонукає нас до позитивних змін.

Заклик до навернення, проголошений Йоаном, актуальний і для нас сьогодні. Це заклик, який охоплює всі аспекти нашого життя: особисте, родинне, суспільне. У ювілейний рік ми повинні приготувати дороги наших сердець і вирівняти стежки, які ведуть до Бога. Це завдання є надзвичайно важливим у сьогоденні, особливо в часи випробувань і труднощів. Бо у Христі Бог прийняв конкретну постать Доброго Пастиря, який був заповіданий пророками, а одночасно стається й Агнцем, який бере гріх світу. Він приходить не лише для того, щоб дати нам надію, а й щоб принести визволення.

Коли Ісус приєднався до натовпу, що йшов до Йоана, і прийняв хрещення з його рук, це був акт солідарності з кожною людиною, щоб передати їй, зі своєї сторони, Святого Духа, ту Божу силу, яка чинить нас здібними до визволення з гріхів і співпраці з Божою благодаттю. Це є джерелом надії для нас: що навіть у нашій слабкості Господь дає нам силу змінитися і піти шляхом спасіння.

Йоан уділяє хрещення через покаяння, але одночасно сповіщає про прихід Христа, Який буде хрестити «буде вас христити Духом Святим і вогнем» (Лк.3,16). На шляху до Бога не достатньо лише дотримуватися заповідей — необхідно очистити душу від прив’язаності до гріха, пристрастей і жадібності. Щоб пояснити це, Йоан використовує у своїй проповіді дуже промовистий образ. Як вітер відділяє пшеницю від полови, так і благодать Божа очищує нашу душу від злих схильностей і вад, щоб була вона сховищем – клунею для чистої пшениці. Це очищення іноді буває важким і болісним, але саме в ньому ми знаходимо ту надію, яка дає можливість нашій душі зберегти в собі те, що є шляхетне, чесне і чисте. У Ювілейний рік надії ми покликані до цього очищення, до глибокого преображення наших сердець. Це важливий шлях, який має велике значення для кожного з нас. Полову необхідно спалити, щоб залишилась лише пшениця, яка потрібна для приготування хліба. Ось чого навчає Йоан Хреститель над Йорданом.

Духовне життя християнина, як співпраця з Ісусом Христом у молитві і святих Тайнах, повинно в кожному з нас зроджувати щораз глибше відчуття Божої всемогутності та благодаті, провадячи до зміцнення віри, надії та любові. Особливо в цей рік надії ми покликані зміцнити нашу надію на Бога, довіряючи Його провидінню. Міцна віра і непохитна надія на Бога пробуджують в нашому серці любов до Нього, що робить нас сильнішими духовно і сміливішими у боротьбі зі спокусами, гріхами та життєвими труднощами. Це єднає нас з Господом і дає нам сили пройти через випробування. Як свідчить апостол Павло: «Я все можу в тому, хто мене скріпляє» (Фп. 4, 13).

Коли наша душа позбувається гріха, пристрастей і вад, Бог наближається до нас, і ми можемо відчути Його присутність. Ця близькість виявляється в молитві, бо людина «виявила Богові всі свої прохання молитвою і благанням, і перебуває в подяці» (Фил. 4, 6). Молитва відкриває наші серця для Божої підтримки, зміцнює нас і допомагає нам довіряти Господу. Вона додає нам сил, щоб ми не впадали у відчай, і нагадує про Божу присутність у нашому житті. Очищення душі приносить із собою «мир Божий, що вищий від усякого уявлення…» (Фил. 4, 7). Цей мир і радість, які дарує Бог, є тим, що ми шукаємо і до чого прагнемо в нашому житті. У цей ювілейний рік надії ми особливо запрошені йти дорогою Господньою, яка веде до справжньої радості і внутрішнього миру, адже саме в Бозі ми знаходимо те, чого не можуть дати пристрасті та земні втіхи. Прямуючи стежками світу цього, людина не знайде миру, допоки не зміцниться в надії на Бога. Цей «неспокій» дуже влучно описує святий Августин: «Це ж Ти спонукаєш нас шукати радощів у Твоїх похвалах, бо ж Ти створив нас для Себе, і серце наше не супокійне, доки спочине в Тобі» (Св. Августин, Сповідь, I, 1.)

Перебуваючи в такому стані навернення, людське серце може співати разом з пророком Ісаєю: «Ось Бог – моє спасіння! Я уповаю і не боюся, бо Господь моя сила й моя пісня, він – моє спасіння» (Іс. 12, 2). Ці слова відображають стан душі людини, яка живе в Божій благодаті, яка в особливий спосіб відчуває надію, що Бог є нашим спасінням. Однак дорога Господня не завершується лише переживанням внутрішньої радості й спокою. Людина має прагнути поділитися цією благодаттю, надією та радістю з іншими, набираючи води «з джерел спасіння» (Іс. 12, 3). Той, хто живе в Божій благодаті, стає носієм надії для інших, прагне, щоб і вони пізнали Божу близькість. Тому, як каже пророк: «Ликуйте й веселіться, мешканці Сіону! Бо Святий Ізраїля – великий серед вас» (Іс. 12, 6). Це заклик до того, щоб радість спасіння стала спільною, щоб кожен мав можливість пережити цю благодать. Ми не можемо залишатися байдужими до ситуації в Україні, звикаючи до страждань, спричинених війною. Будьмо світлом для тих, хто сьогодні втратив віру, підтримкою для тих, хто потребує розради, і прикладом для дітей і молоді, які дивляться на нас як на свідків Христа. Справжня солідарність полягає в тому, щоб бути готовими підтримати тих, хто поряд, і зробити все можливе, щоб полегшити їхнє становище. За словами апостола Якова, «віра без діл мертва» (2, 26). Через допомогу ближнім ми виявляємо свою християнську сутність.

Людина, яка переживає Божу любов, стає вісником і апостолом цієї любові, як каже Священне Писання: «Хваліте Господа, признавайте його ім'я! Розголосіть між народами про його подвиги, нагадуйте, що ім'я його величне» (Іс. 12, 4). Вона прагне поширювати надію і любов Божу серед інших, ділитися світлом і добром, яке сама отримала від Господа.

Отже, наше приготування до святкування хрещення Ісуса повинно спонукати нас до глибших роздумів над рівнем нашого духовного життя, особливо у цей ювілейний рік надії. Кожен із нас носить у собі «глас вопіющого в пустині», яким є наше сумління. Особливо відчутним це стає, коли ми стоїмо перед Богом, у всій своїй наготі, відкриваючи Йому наші серця. Той голос сумління говорить нам правду про наше життя і наше відношення до Господа. Тож застановімося, наскільки наша віра провадить нас до тіснішого з’єднання з Богом, спонукає до частішої і більш щирої, витривалої молитви, частішого прийняття Святих Тайн, глибшого духовного очищення. Чи наші труднощі та проблеми, наші рани на душі і на тілі є місцями, в яких ми можемо і повинні зустрічати Ісуса Христа. Адже ж Він сам сказав: «Не здорові потребують Лікаря, але хворі. Я прийшов не праведників кликати, але грішників до покаяння» (пор. Мк. 2, 17).

Дорогі у Христі! У нашому глобалізованому та технічно розвиненому світі все більше стає очевидним, що численні досягнення науки, технологій і засобів комунікації не здатні зробити людину по-справжньому щасливою. Попри величезний потік інформації та нескінченний доступ до можливостей, багато людей відчувають глибоку самотність, порожнечу та безцільність у своєму житті. Повсякденні турботи, прагнення до матеріального і кар'єрного зростання, часто не залишають місця для того, що справді важливо — для Бога, для істинної внутрішньої гармонії і миру. Це нагадує нам про людей, які, приходячи до Йоана Хрестителя, шукали глибшого сенсу і надії в пустелі. Вони вирушали на пошуки відповіді на свої душевні потреби, адже, на відміну від сучасного світу, пустеля — це місце тиші і спокою, де можна почути справжній Божий голос.

Сьогодні, коли світ буквально захоплений шаленим ритмом життя і постійним шумом, ми, можливо, більше ніж коли-небудь потребуємо цієї тиші — тиші, в якій Господь говорить до нашого серця. Божий голос звучить не в хаосі, а в мирі та спокої нашої душі. Саме в цей ювілейний рік надії ми покликані дійсно зупинитись, послухати і відчути, як Бог приходить до нас, дарує надію і нас перемінює. У цей рік, присвячений надії, ми можемо знову відкрити наші серця для Божої благодаті, яка дає справжню свободу від страхів, тривог і сумнівів. Нехай цей час стане для нас можливістю пережити особливу зустріч з Господом. Коли ми звертаємось до Нього з вірою і надією, ми переконуємося, що Господь завжди з нами, що Його любов не залишає нас. Ювілейний 2025 рік надії — це ще одне нагадування нам про те, що Господь-Еммануїл ніколи не покидає свого народу, що Бог є з нами, і для тих, хто довіряє Йому, немає нічого неможливого. Бажаю, щоб ми свято пережили дні Богоявлення і відчули, що Господь є Той, Хто приходить та визволяє. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.

+ Ярослав

5 січня 2025 року Божого,
м. Дрогобич

1 січня, у свято Обрізання Господнього і св. Василія Великого, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці. Владиці Ярослав співслужив владика Григорій, єпископ-помічник, о. Тарас Гарасимчук, парох парафії Пресвятої Трійці, та о. Роман Андрійовський, секретар єпископа і проректор Дрогобицької духовної семінарії.