27 грудня, у свято св. первомученика Стефана, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Під час богослужіння єпископ уділив дияконські свячення брату Юрію Маціборку, випускнику Дрогобицької духовної семінарії.

Христос Рождається!

Дорогі у Христі брати і сестри!

Упродовж оцих радісних святкових днів Христового Різдва, ми в різний спосіб звеличуємо це Таїнство, яке хоч і сталось вже понад дві тисячі років тому, проте світло Вифлеємської Зорі, яка всьому світу звістила про прихід нашого Спасителя, продовжує сіяти крізь віки, повертаючи нам надію, скріплюючи нашу віру та закликаючи нас свідчити у цьому світі про любов і радість у Христі. І вже віддавна, відколи Світло Христової Істини просвітило й українські землі, наш боголюбивий та працьовитий народ оспівує та величає Світле Різдво Христове в колядках, якими ми взаємно вітаємось в цих днях. Ці колядки – неначе скарбниця народної мудрості віруючих людей, висловлена у віршах пісень про воплочення та народження Божого Сина. Вони звеличують свято, нагадують нам про його зміст, але і повчають нас, закликаючи наші серця вчинити яслами для Божого Дитятка, зігріти Його любов’ю та милосердям до наших ближніх та всіх потребуючих, бо саме через них Господь приходить до нас.

У колядках переспівується Євангеліє, вони нам розповідають про вбогу родину, якій не знайшлося місця в заїзді, та про прості ясла, які приймають величного Царя – Творця вселеної. У колядках ми чуємо про Великого та Всемогутнього Бога, який став немічним та беззахисним Дитятком, щоб кожен з нас зміг Його обійняти та зігріти; про Святу Родину, в якій народився Спаситель; чуємо і про мудреців зі Сходу, які слідуючи за зорею і прийшли поклонитись Божому Синові та принесли Йому дари. Таким чином ми споглядаємо як Бог увійшовши через Різдво в людську історію, щоб її змінити і наповнити сенсом, Він і сьогодні входить у наше тривожне життя, щоб преобразити своєю присутністю наше майбутнє.

Однак протягом різдвяних свят згадуємо і про сумні, трагічні події. Чуємо про невинно вбитих вифлиємських дітей, що стали жертвами страху та злоби іродової, а їх смерть є пророцтвом про смерть Христову. Сьогодні ж згадуємо про первомученика й архидиякона Стефана, що загинув, бо свідчив про Господа Ісуса, якого відкинули «будівничі» Ізраїля. Але Його мучеництво, як і смерть невинних дітей, у дивний та незбагненний спосіб стають свідченням перемоги Христового Воскресіння над смертю, світла над темрявою, істини – над оманою.

Про життя первомученика Стефана нам відомо досить небагато. Святе Письмо, мабуть, виступає єдиним джерелом, з якого можна почерпнути відомості про святого. Священне Писання називає архидиякона Стефана «чоловіком, сповненим віри та Духа Святого» (пор. Ді. 6,5). Архидиякон Стефан не був з числа Христових апостолів, але є першим великим свідком Господа. Зрештою, слово «martire», яке ми перекладаємо як «мученик», етимологічно має значення «свідок», тобто говорить про тих братів і сестер, хто своїм життям показує нам Ісуса Христа, який переміг зло милосердям.

Діяння Апостолів говорять нам насамперед про те, що святий Стефан був одним із семи дияконів, яких для єрусалимської громада апостоли настановили для здійснення служіння милосердної любови (пор. Ді. 6.5-6). Це означає, що його перше свідчення було дане не словами, але відбувалося через любов, із якою він служив потребуючим. Стефан не обмежувався несенням допомоги, але тим, кого зустрічав, говорив про Христа, ділився вірою у світлі Божого слова та апостольської науки. Це становить другий вимір його свідчення: прийняти Євангельську благовість і переказувати його красу, розповідати про те, як зустріч з Ісусом перемінює людське життя. І для Стефана це було до такої міри важливим, що він не піддався залякуванню погрозами.

Великому божественному успіху його проповіді спротивилась ненависть єврейських законовчителів. Хитрістю, лукавством та неправдивими свідченнями вони змалювали перед суддями фальшивий образ первомученика як зневажника Бога і Його пророка Мойсея. Однак своїм богословським роздумування над стосунками Бога і людини протягом старозавітної історії, святий Стефан демаскує всю духовну верхівку суспільства, привселюдно викриваючи заглушену нею в совісті правду про постійний опір єврейських законовчителів Богові та вбивства ними посланих пророків. Звичайно, такій Христовій переслідуваній правді про людську історію та злодіяння не могло бути місця в свідомості наставників народу. Закриваючи свої вуха, вони відвели Стефана за місто, де жорстоко каменували.

Чи в змозі ми збагнути всю внутрішню напругу, страшну внутрішню духовну боротьбу, яку відчув цей мученик під час терпінь, страждань і смерти? Це не миттєва реакція, це – багаторічна праця над собою, правдиве розуміння свого покликання, викристалізувана віра і вірність їй аж до смерти. Завдяки цим божественно людським чеснотам, святий Стефан волів умерти, ніж покинути вчення свого Спасителя. Вороги Бога побили його камінням на смерть, однак він був свідомий, за що і за Кого вмирає – за Христа та Його святе Євангеліє. А Христос не забарився нагородити тих, хто з любов'ю до Нього віддає своє життя! Уже на цьому світі нагородив свого архидиякона, даючи йому чудесне видіння Небесного Царства, до якого мав незабаром відійти. Його мученицька смерть, згідно з Писанням, була переходом у щасливість Царства – перебування з Богом і його святими. Тому, сповнений Духа Святого, святий Стефан закликав, споглядаючи на небо: «Ось бачу відчинене небо і Сина Чоловічого, який стоїть по правиці Бога» (Ді. 7, 56). А свідченням правди, яку проголошував святий мученик диякон, було його лице, що ясніло Божими променями, як колись обличчя Мойсея, про котрого він говорив слухачам.

Таким чином, крім милосердної любові та благовіствуванням, найбільшим свідченням святого Стефана було поєднати любов і оголошення Доброї новини. Це тоді коли він свідчить у момент смерті, коли за прикладом Ісуса простив своїх убивць: «Господи, не постав їм цього за гріх»”! (пор. Ді.7.60),  прощення підтвердження любов’ю.

Отже, і ми можемо покращити своє свідчення, — через нашу любов до ближніх, через вірність Божому слову та через прощення. Таким чином мучеництво Стефана є посланням до наших днів, щоб і ми, як він, витривали силі Духа до кінця нашого життя. Це є кличем нинішнього свята – бути людьми, сповненими мудрості та сили, бути людьми відданості, людьми, які відважно можуть йти проти течії часу. Задля Бога і спасіння ближніх не соромитися та не боятися давати вірогідне свідчення своєї віри.

Варто наголосити, що празник святого первомученика Стефана недаремно поміщений після світлого празника Різдва Христового. Господь і Бог наш у своєму Різдві став людиною, аби віддати своє життя за всіх людей, заради свідчення їм іншого, богоподібного, християнського життя. А святий Степан, ставши першим Христовим мучеником, подібно до Нього, робить Богу те, що Господь зробив для кожного з нас: свідомо й добровільно віддає своє життя за Господа, свідчачи правдивого Бога, Того, який відкрився людям у Христі.

Кров первомученика Стефана у Божому всевідаючому Промислі стала насінням для тодішнього юнака-фарисея Савла, якого всі ми знаємо як апостола Павла. Духовно зрісши спочатку від гріха – схвалення цього вбивства – до правдивої віри, він став Христовим учнем й одним з найуспішніших проповідників Євангелія. Таким чином, Церква запрошує сьогодні подібно кожного з нас стати духовними учнями святого Стефана. Церква-Мати подає нам до наслідування приклад того, як є важливо для кожного з нас у кожен момент нашого життя духовно й фізично боротися і терпіти за Христа, щоб Його берегти в нашому серці перед ворогом нашого спасіння, напливом гріховних бажань, лихих задумів та вчинків.

Звертаючи увагу на мучеництво святого Стефана, яке було плодом мучеництва всіх старозавітних праведників, святого пророка і Предтечі Йоана Хрестителя, вифлеємських дітей, Самого воплоченого Бога. Так євангельські події пригадують нам про трагічні та сумні сторінки історії спасіння, але також і нашої історії: ми згадуємо про мільйони померлих від голоду в плодючому «Домі Хліба» Європи, тобто в Україні; про тисячі відомих і невідомих свідків Христової Істини в роки переслідування нашої Церкви і народу. Вони стали жертвами того людиноненависницького «Ірода» – радянського більшовизму, що відкидав Бога, намагаючись збудувати своє царство, і тому боявся віри та духу нашого народу, старався знищити не тільки тіло, але й зламати боголюбиву душу... Але саме мучеництво та смерть дітей нашого народу, наших батьків, братів та сестер перемогла це безбожне царство і стало свідченням того, що для тих, хто в Христі, хто в Його любові та істині, уже немає смерті, немає поразки, «бо з нами Бог»!.

Дорогі у Христу! І сьогодні наша Батьківщина занурена у полум’я оборонної війни від нападу російського агресора. Московія прагне зламати спротив України через умисне завдання болю цивільному населенню, агресор цілеспрямовано знищує житлові будинки, церкви, школи, лікарні, ув’язнює, депортує і вбиває людей... Однак попри труднощі, які переживаємо у ці дні, ми не зневірюємося, бо відчуваємо Божу опіку та підтримку наших братів і сестер у різних країнах світу. Український народ не тільки захищає власну державу, але й боронить Європу від реваншу російського імперіалізму. Світ міняється через жертовність українців, як про це влучно зазначив відомий американський історик Тімоті Снайдер: «Якби українці не оборонялися, ми б говорили про них зовсім з інших позицій… Але саме українці та їхній спротив дали нам можливість інакше подивитися не лише на Україну, а й на світ, у якому ми живемо». Наші воїни – брати і сестри захищають нас, властиво захищають гідність і свободу людського роду. Колись вивчатимуть на уроках історії про цю безмежну любові до своєї Батьківщини та християнських цінностей, які ми сьогодні відстоюємо найвищою ціною власного життя. Натхнені Священним Писанням, пам’ятаймо, що зло – примарне і тимчасове, а тріумф добра – справжній та всеохоплюючий.

Тож через сьогоднішню літургійну молитву дякуймо Творцеві, що дарує такі великі дари своїм дітям, зокрема дар віри, яку заохочує нас Церква розважати та свідчити. Дякуймо, що перебуваємо у правдивій Церкві – божественно-людській спільноті мучеників та ісповідників, яку заснував Ісус Христос, і будьмо вірними її членами та їхніми послідовниками. А первомученик Стефан, разом із сонмом усіх святих української землі, нехай молять милостивого Бога, щоб відпущення гріхів подав душам нашим. Амінь.

+ Ярослав

27 грудня 2024 року Божого,
м. Дрогобич

26 грудня, в свято Собору Пресвятої Богородиці, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Прокатедральному соборі м. Самбора.

…Пречиста Діво, богоневісто Владичице!
Ти преславним своїм народженням Бога Слово з людьми з'єднала
й впалу нашу природу з небесною злучила.
(Молитва до Пресвятої Богородиці, Мале Повечір’я)

Христо Рождається!

Дорогі у Христі брати і сестри!

Cвяткуючи Різдво Господа нашого Ісуса Христа, ми разом із небесними ангелами та видимим і невидимим світом линули до новонародженого Ісуса, який спочиває у вертепі на сіні, оповитий любов’ю Марії і Йосифа. Наші духовні очі були звернені до постаті Сина Божого, Який народився в людському тілі. Сьогодні ж, згідно з християнською традицією, після величного свята, ми молитовно вшановуємо тих, хто був найбільш поруч цього великого Таїнства. Із перших віків Церква в день після Різдва збиралася соборно, тобто разом, щоб подякувати Пречистій Діві Марії та віддати Їй шану як Божій Матері. Саме тому це свято називається Зібранням, або Собором. Тож сьогодні ми величаємо Пресвяту Богородицю, через Яку незбагненний та одвічний Бог приходить на землю, змінюючи історію всього людства. Завдяки Їй «Слово сталося тілом і замешкало між нами» (Йо. 1, 14).

У свято Собору Пресвятої Богородиці ми звеличуємо Діву Марію, Яка зачала від Духа Святого та народила нам Бога у плоті. Вона є взірцем досконалої віри та надії на Бога. Людина, яка надіється на Господа, відкриває простір для Його дій у своєму житті та світі. Пречиста Діва Марія, покладаючи свою надію на Бога, у Благовіщенні сказала: «Нехай мені станеться за Твоїм словом» (Лк. 1, 38). Її слова стали початком великого чуда. Сьогодні Вона об’являє людству єдинородного Сина, приймаючи Божий задум із повною довірою. Вона у надії відкрила своє життя для Божого задуму, і Бог через Неї діяв у світі.

Не менш важливою є постать святого Йосифа, який також надіявся на Бога, долаючи сумніви, які спокушали його серце. Уві сні ангел запевнив його: «Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в Ній зачалось, походить від Святого Духа» (Мт. 1, 20). Споглядаючи ікону Різдва Христового, ми зауважуємо біля Йосифа постать чоловіка, який щось шепоче йому на вухо. Це образ спокусника, що намагається посіяти сумніви у його серці, змушуючи довіряти не словам ангела, а власним почуттям та страхам. Проте Йосиф надіється і покладається на Бога і таким чином долає сумніви диявола.

Пізніше, рятуючи життя Ісуса і Марії, Йосиф знову послухав ангела, обравши шлях вигнанця, і тим самим рятує Святу Родину: «Устань, візьми Дитятко і Його Матір, і втікай в Єгипет, і перебудь там, поки я тобі не скажу, бо Ірод розшукуватиме Дитя, щоб Його вбити» (Мт. 2, 13). Йосип, Марія та Ісус переживають драматичний досвід біженців, позначений страхом, непевністю та труднощами. Ця історія перегукується із сучасними реаліями, коли багато українських сімей були змушені шукати порятунку далеко від рідних домівок, як колись Свята Родина скривалася в Єгипті.

Сьогоднішнє свято показує нам Богородицю не лише як Матір Спасителя, але й як взірець надії. Вона є «для безнадійних єдина надія». Ці слова розкривають Її як прибіжище для тих, хто втратив будь-яку надію. Її шлях – це не лише подорож, але й духовне випробування. Уявімо собі: мати з Дитятком на руках і Йосиф, які шукають безпечний шлях у ворожому світі. Її мовчазна покора є свідченням того, як цілковита надія може стати основою для подолання труднощів.

І в нашому житті трапляються моменти, коли здається, що майбутнє – похмуре і непевне. У такі миті нам потрібна надія, яку ми знаходимо у прикладі Богородиці. Вона не запитувала: «Чому це трапляється зі мною?» чи «Чому Бог допускає страждання?». Натомість вона приймала обставини з довірою у Боже провидіння. Подібно до Пресвятої Богородиці, і ми повинні стати носіями надії, бо і через нас Господь може діяти у світі, змінюючи наші серця і життєві обставини.

Марія є також взірцем надії для світу, який часто охоплений страхом і сумнівами. Її життя свідчить про те, що надія – це не пасивне очікування, а активна довіра до Бога. Вона показує нам, що Бог є з нами навіть у вигнанні, серед небезпек та скорбот. Її материнська любов до Ісуса відображає Божу любов до кожного з нас. Через Марію та Її незламну надію на Бога ми бачимо, як Господь здійснює Свій задум спасіння. Воплочений Господь обрав належати до родини, яка пережила вигнання, аби ніхто не почувався виключеним з Його люблячої близькості через загрози, схожі на ті, що йшли від Ірода. Бог є там, де людина в небезпеці, там, де вона страждає, де переживає відторгнення та покинутість. Водночас Господь є і там, де людина мріє, сподівається повернутися на батьківщину у свободі, де вона планує своє життя, виборюючи гідність для себе та своєї родини.

Дорогі в Христі брати і сестри! Наближаючись до завершення цього року, ми часто замислюємося, як швидко промайнув цей час. Для когось він міг здатися коротким, для інших – нескінченно довгим, залежно від пережитих подій і викликів. Однак усі ми з нетерпінням очікуємо нового початку, адже він приносить не лише оновлену надію, але й сповнює радісними сподіваннями. У 2025 році, згідно з більш ніж 700-річною традицією Католицької Церкви, відзначатиметься Ювілейний рік. Папа Франциск присвятив цей Ювілей чесноті надії, яка, за словами апостола Павла, «не засоромить» (Рим. 5, 5).

Сьогодні, йдучи стежками цього неспокійного світу, ми не в змозі знайти справжнього миру, допоки не зміцнимося в надії на Бога. Саме тому християнська чеснота надії є наскрізною ниткою послання Папи Франциска, який проголосив 2025 рік ювілейним і запросив до участі в ньому не тільки вірних Римо-Католицької Церкви, а й Східні Католицькі Церкви. Зростання в надії допомагає нам бачити присутність Бога у кожної миті нашого життя. Християнська надія спонукає нас до активної співпраці з Богом, поєднуючи свої зусилля із Божою благодаттю.

Яскравим прикладом співпраці з Божою волею є Пресвята Богородиця. Її згода стала початком таїнства спасіння. Наші предки добре розуміли виняткову роль Матері Божої у Божому задумі, тому плекали до Неї глибоку побожність. Ще князь Ярослав Мудрий віддав нашу землю під Її святий покров, а церковні й державні провідники неодноразово поновлювали цю посвяту. Будучи «надією безнадійних», Богородиця-Оранта століттями провадила наш народ, опікувалася ним і молилася за нього, допомагаючи долати випробування.

Слухаючи розповіді про народження Ісуса під час різдвяних богослужінь, ми можемо зауважити, що навіть Діва Марія не до кінця розуміла всього, що відбувалося. Хоча Євангелія не описують Її внутрішні роздуми, зрозуміло, що вона завжди зберігала віру і надію на Бога. Євангелист Лука зауважує: «Марія ж пильно зберігала все це, роздумуючи у Своїм серці» (Лк. 2, 19). Її приклад нагадує нам, що надія не означає відсутності труднощів, але надіє дає сили йти вперед, довіряючи Божій волі.

Завершуючи цей рік, ми часто задаємося питанням: що нас чекає в новому році? Звісно, ми не знаємо, що принесе майбутнє, але можемо бути впевненими, що Бог нас не залишить. Хоча початок нового року часто пов’язаний із тривогою через невідомість, наша християнська надія дає впевненість, що Бог завжди поруч. Цю впевненість ми літургійно виражаємо на різдвяних Богослужіннях: «Надіятися буду на Господа, і Він спасе мене: Бо з нами Бог». Особливо тепер, коли наш народ потерпає від війни, політичної невизначеності та інших викликів, ми прагнемо сподіватися на краще у 2025 році.

Християнська надія, яку споглядаємо у сьогоднішньому святі в особі Пресвятої Богородиці, є глибокою і справжньою. Відтак наша надія повинна бути не в ілюзіях про безтурботне життя, а в переконанні, що Бог дасть нам силу вистояти перед усіма випробуваннями. Надія не означає відсутності труднощів чи гарантованого вирішення всіх проблем. Наша християнська надія не є марною, а ґрунтується на вірі в Бога, який протягом історії неодноразово визволяв свій народ і відновлював справедливість. Сьогодні, коли ми потерпаємо від жахіть російської збройної агресії, маємо черпати силу та надію із численних уроків історії спасіння та нашої національної історії, які нагадують нам, що Бог ніколи не покидає свого народу і що після випробувань завжди настає відновлення та відродження.

Християнська надія є джерелом сили, яка допомагає піднятися, подивитися вперед і вірити у завтрашній день, навіть коли не розуміємо всіх причин нашого страждання. Наслідуючи надію Пресвятої Богородиці, пам’ятаймо, що надія є тією рушійною силою, яка відкриває перед нами перспективи духовного зростання та надає сенс нашому життю.

Улюблені в Господі! Готуючись до наступного Ювілейного 2025 року Божого, ми маємо не тільки глибше осмислити чесноту надії, а й виявити її в наших діях і служінні на благо Церкви та нашого народу. Тому «нехай цей ювілейний рік стане для нас часом оновлення нашої віри, зміцнення нашої надії та поглиблення нашої любові до Бога і ближніх. Хай він стане для нас часом серйозних роздумів, зважених рішень і благословенних дій. Хай він принесе довгоочікуваний мир на нашу землю та допоможе нам відбудувати наше суспільство на засадах справедливості та братерської любові.

У сьогоднішній день, присвячений Пресвятій Богородиці, просімо в Неї миру і спокою для нас і нашої Батьківщини України. Благаймо, щоб Вона покрила нас Своїм чесним омофором – знаком постійного піклування й заступництва. Молімося, щоб Її присутність у нашому повсякденному житті була непохитною. Незважаючи на важкі часи війни для нашого народу та держави, не забуваймо, що завдяки молитві до Всевишнього та заступництву нашої Небесної Матері зможемо перебороти всі негаразди, бо коли ми з Богом, хто може нас перемогти. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь.

+ Ярослав

26 грудня 2024 року Божого,
м. Самбір

25 грудня, в свято Різдва Христового, в Катедральному соборі Пресвятої Трійці відбулось святкове богослужіння, яке очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький. Цього ж дня в Прокатедральному соборі м. Самбора різдвяні богослужіння очолив владика Григорій, єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії. У день Різдва Христового в храмах Самбірсько-Дрогобицької єпархії зачитувалось різдвяне послання владики Ярослава.

22 грудня, в неділю Святих Отців, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич.

Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати і сестри!

Свята Церква поступово приготовляє нас до великого свята літургійного року – Різдва

Христового. Це приготування розпочали ми ще місяць тому – передріздвяним постом Пилипівкою. Минулої неділі ми святкували пам’ять Праотців, а цієї згадуємо Святих Отців. Рівно ж сьогоднішня неділя перед Різдвом Христовим є завершальним етапом підготовки до великого свята народження в тілі Господа нашого Ісусу Христа, величної подію в історії спасіння, якою започатковується Новий Завіт – новий етап у взаєминах людини і Бога.

Заповіт – це угода, договір. Старий заповіт був угодою між Богом і Його народом. Головною умовою цієї угоди була вірність – вірність Бога своїй обітниці про спасіння і вірність людини Богові. Одразу ж після гріхопадіння прародичів Господь пообіцяв спасти людський рід від тягарів гріха, мовлячи до змія: «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову…» (пор. Бт.3,15). Адамові спадкоємці грішать, бо гріхопадіння прародичів зробило людській рід особливо уразливим до зла. Цю людську трагедію cвятий апостол Павло виражає словами: «Нещаслива я людина! Хто мене визволить від тіла тієї смерті?» (Рим. 7, 24). Ці слова є воланням усього людства, яке усвiдомлює свою немiч у боротьбi з грiхом i смертю.

Апостольське читання, яке ми щойно почули, пригадує нам про віру старозавітних праведників. Найкращi представники людства жили вiрою у майбутнього Спасителя. Ця вiра надихала їх на великi дiла. На цій вiрi будувалось i до нинi будується спасiння свiту. За рiзних обставин цією вірою Отці Старого Завіту жили i перемагали. Віра є настільки могутньою, що здатна творити великі дива, по–людськи неможливі речі, як про це описує апостол Павло: «Вірою Авраам перебував у обіцяній землі… Вірою Авраам, поставлений на пробу… Часу не вистане мені, коли заходжуся розповідати про Гедеона, про Варака, про Самсона, про Єфту, про Давида й Самуїла та пророків, що вірою підбили царства, чинили справедливість, обітниць осягнули, загородили пащі левам, силу вогню гасили, вістря меча уникали, ставали сильні, бувши недолугі, на війні проявили мужність, наскоки чужинців відбивали. Жінки діставали назад своїх померлих, які воскресали. Інші загинули в муках, відкинувши визволення, щоб осягнути ліпше воскресіння» (пор. Єв. 11, 9-10, 17-23, 32-40).  

В сьогоднішньому уривку Євангелії від Матея (1,1-25.) ми чуємо довгий перелік імен з родоводу Ісуса Христа. Ці імена пригадують нам шлях Месії до людства, починаючи від Авраама – чоловіка, що жив вірою в Бога, і аж до Йосифа – чоловіка, що також був ведений вірою. На початку цей родовід згадує простого чоловіка – Давида, пастуха, що був піднесений до царської величі, а завершується згадкою про Царя Всесвіту – Господа і Спаса нашого Ісуса Христа.

Святий євангелист Матей поділяє книгу родоводу Ісуса Христа на історію очікування в чотирьох періодах: говорить про час до Авраама, відтак час між Авраамом та Давидом, між Давидом і часом Вавилонської неволі, а далі – до народження на землі Спасителя світу. Іншими словами, святий Матей наче вводить нас таким прологом в Таїнство народження Ісуса Христа, показує Хто є Той, Якого ми очікуємо побачити у Різдвяну ніч у бідному вертепі в яслах на сіні, і дає відповідь – це є Месія. Він є Той, хто сповнить усі сподівання і очікування всієї історії старозавітного Ізраїля. Він є Той, хто буде сповненням обіцянки Бога Авраамові, що у його потомстві будуть благословенні всі народи. Він є Той, хто народиться з дому Давида, як «паросток з пня Єсея», буде сповненням того завіту, який уклав Бог з царем Давидом, кажучи, що потомок його отримає царство, «якому не буде кінця». А пророк Ісая, який був благовісником слова Божого в часи Вавилонської неволі, сповіщав прихід Спасителя не тільки для Ізраїля, але й для цілого світу. Іншими словами, Той, Хто має народитися, є сповненням надії, походить з дому царя Давида, є Месією, в якому Господь Бог сповняє все те, що Він говорив і обіцяв протягом усієї історії Старого Завіту. Прихід Месії засвідчують більше 300 незвичайних пророцтв у Старому Завіті, що стосуються Його життя і діяння.

У цьому родоводі Ісуса Христа ми зустрічаємо людей праведних і грішників, осіб тихих і непомітних, а також знатних людей, яким Бог довіряв відповідальні справи. Часто гріх ставав на перешкоді збереженню єдності людини із Богом, і тоді людина відверталася  від Бога. Коли ж народ виявляв знаки покаяння, Бог продовжував благословляти своїх вірних. Уважно вслухаючись в імена з родоводу, який міститься в сьогоднішньому євангельському читанні, ми пригадуємо собі різні події з історії спасіння, в тому числі й ті, коли угода, Заповіт, між Богом і людиною, нехтувався людиною, а тому й прихід Спасителя світу, який мав увінчати Старий Завіт, міг здаватися нездійсненним. Проте Божа Любов і Сила подолали усі труднощі і небезпеки та зробили усе можливе, щоб подія Христового Різдва відбулась. У темряві різдвяної ночі народжується світло життя – Дитятко Ісус, і осяює пітьму людської історії. Споглядаючи це нетлінне різдвяне світло, ми переконуємося, що хоч би якою темною була ніч нашого сьогодення і хоч як лякав би нас морок, неодмінно настає світанок, і при світлі Сонця Правди всі діла темряви зникають.

Дорогі у Христі! Кілька років тому світ належно не відреагував на акт російської агресії та анексію Криму. Московія повірила, що може робити все, що заманеться, однак зустріла спротив народу України. Вже третій рік як Україна занурена у полум’я оборонної війни від повномасштабного нападу російського агресора. Наше життя радикально змінилося. Тишу українських ночей роздирають вибухи російських снарядів і ракет, а наші домівки і вулиці часто поглинає пітьма. В цей спосіб московія прагне зламати спротив України через умисне завдання болю цивільному населенню, агресор цілеспрямовано знищує житлові будинки, церкви, школи, лікарні, ув’язнює, депортує і вбиває людей... Однак попри труднощі, які переживаємо у ці дні, ми не зневірюємося, бо відчуваємо Божу опіку та підтримку наших братів і сестер у різних країнах світу. Український народ не тільки захищає власну державу, але й боронить Європу від реваншу російського імперіалізму. Світ міняється через жертовність українців. Наші воїни – брати і сестри захищають нас, властиво захищають гідність і свободу людського роду. Натхнені Священним Писанням, пам’ятаймо, що зло – примарне і тимчасове, а тріумф добра – справжній та всеохоплюючий. Будьмо вірні Богові до кінця, і Він завжди допоможе нам! Бо ж у Євангелії від Йоана сказано: “І Слово стало тілом, і оселилося між нами” (1,14). Не на якійсь віддаленій планеті, а тут – між нами. Він готовий розділити з нами наше горе, допомагаючи нам нести наші найважчі тягарі. Великим подарунком Бога для нас на Різдво є не закони, не філософія, а Він Сам – Господь наш Ісус Христос! Християнство – це набагато більше, ніж ряд заповідей. Це – Присутність: Еммануїл – з нами Бог!  З нами у потребі – аби підтримати нас. З нами у горі – аби висушити сльози. З нами, коли ми падаємо – аби підвести нас. З нами у слабкості – аби додати нам сил. Однак, часто ми сприймаємо Ісуса виключно як історичну постать минулого; як того, хто відіграє якусь важливу роль у майбутньому. Натомість ми рідко думаємо про Христа у теперішньому часі – як про Еммануїла, «Бога з нами».

Тож у ці дні війни агресора московії проти нашого народу, як ніколи, ми потребуємо пам’ятати, що «Бог з нами», Він близько до кожного з нас, і Його правда переможе! Нехай наш воплочений Спаситель у своєму Різдві надасть змісту і сенсу всім нашим зусиллям захистити життя, цілісність і суверенітет нашої держави. Нехай здійснить усі наші очікування, які ми в молитві до Нього представляємо. Нехай це Різдво буде моментом великої радості всього народу, якої в нас ніхто не зможе забрати. Тож не переставаймо бути носіями Доброї новини надії, любові та радості. З особливною вдячністю та молитовною підтримкою огортаймо тих, хто нас захищає, наше воїнство, хто допомагає постраждалим від війни. Під час наших різдвяних богослужінь і за святковим столом згадаймо всіх, завдяки кому ми святкуємо Різдво у вільній і незалежній Україні, яка стоїть, молиться і бореться. Нехай у цей радісний Різдвяний час благодатна близькість Бога наповнює ваше життєве покликання освяченими орієнтирами та милостивою Божою підтримкою у служінні Богові та своєму народові. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.

+ Ярослав

22 грудня 2024 року Божого,
м. Дрогобич

Надіятися буду на Господа,
і Він спасе мене: Бо з нами Бог.
Велике Повечір’я

Всесвітліші та всечесніші отці!
Преподобні ченці та черниці!
Дорогі у Христі брати і сестри!

ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ!

Цими днями святкуємо величну подію Історії спасіння – Різдво Господа нашого Ісуса Христа. Приготовані сорокоденним передріздвяним постом,ми нині радіємо, босповнилися тисячолітні прагнення старозавітних праведників та біблійні пророцтва. Нашими літургійними гимнами та різдвяними колядками приєднуємося до ангельського славословʼя, яке провістило народження Спасителя: «Слава на висотах Богу й на землі мир людям Його вподобання» (Лк. 2, 14). З радістю, як пастушки, які линули до вифлеємського вертепу, ми приходимо до наших храмів, щоби прославляти прихід Того, Хто визволить світ від рабства гріха й мороку смерти.

У цей день Син Божий приходить до нас в образі немовляти, щоб замешкати в яслах нашого серця, у наших родинних домівках, на нашій земній Батьківщині та перебувати з нами як Еммануїл – «Бог з нами». У тиші вифлеємської ночі Боже Світло просвітлює наш світ, і «не пойняла його темрява» (Йо.1, 15).Нині, попри різні труднощі та випробування, український люд радіє, бо «народ, що в пітьмі ходить, уздрів світло велике; над тими, що живуть у смертній тіні, світло засяяло», «Хлоп'ятко нам народилося, Сина нам дано; влада на плечах у Нього, і дадуть Йому ім'я: чудесний Порадник, сильний Бог, Отець довічний, Князь миру» (Іс. 9, 1.5).

Ось чому, святкуючи подію Воплочення Споконвічного Слова, уже дві тисячі літ християни переживають велику духовну радість. Чудо й сила християнської віри в тому, що подія Христового Різдва дарується нам сьогодні у всій своїй повноті, як і дві тисячі років тому. «Христос рождається»і стає подібним до нас, щоб нас зробити подібними до Себе.Народження Христове на землі відбувається постійно в тих, хто вперше відкриває для себе Христа. А згодом, ставши християнином, людина впродовж усього свого життя покликана дійти «до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13). Таке внутрішнє Різдво Христове – у яслах людського серця – має справжнє та дієве значення для кожного з нас.

«Христос рождається» − і дарує світові надію. Він запевняє, що ми маємо на Кого сподіватися. Господь завжди готовий прийти на допомогу. Важливо лише усвідомити, що ми потребуємо Спасителя, і впустити Його у своє життя.Християнська надія не виключає страждань, випробувань і труднощів світу цього. Різдво Христове − це нетільки радість від споглядання усміхненого Божого Дитяти в яслах, Якому поклоняються мудреці і служать ангели. Це також утеча Святого Сімейства на чужину, хвилювання через намагання Ірода вбити Ісуса.

«Христос рождається», приходячи з небесних висот у земну долину смутку й печалі, щоб обтерти наші сльози, зцілити душевні й тілесні рани, «принести благу вість убогим, лікувати скрушених серцем, проголосити невольникам свободу, ув'язненим відкрити очі, проголосити рік Господнього благовоління, день відплати нашого Бога, потішити всіх засмучених, звеселити зажурених» (Іс. 61, 1–3). Незбагненний, недоступний і нестворений Бог приймає людську природу, щоб бути зі Своїм земним створінням; воплочується, щоб з'єднатися з людством; упокорюється, щоб розділити його біль, угамувати спрагу спасіння.

Дорогі у Христі! Чеснота християнської надії, над якою Церква закликає нас по-особливому роздумувати впродовж наступного Ювілейного 2025 року Божого, так потрібна сучасній людині, яка може знеохотитися, спостерігаючи навколо себе ілюзорний блиск аморальности, зухвалости, підступу, обману й інших пороків, які, здавалося б, повністю поглинули наш світ. Український народ у ці дні має особливий привід для зневіри, бо вже понад десять років потерпає від російської воєнної агресії, яка несе смерть і руйнування. По обох берегах Дніпра-Славутича, нашого українського Йордану, як колись на Святій Землі, через злочини сучасного ірода-богоборця «чути голос, плач і тяжке ридання», багато українськихматерів-рахилей«плачуть за дітьми своїми й не хочуть, щоб їх втішити, бо їх немає» (пор. Мт. 2, 18; Єз. 31, 15). Чимало українських сімей змушені шукати порятунку далеко від рідних домівок, як колись Свята Родина скривалася в Єгипті.

У цих непростих обставинах нехай стануть для нас повчальними уроки надії з Історії спасіння. Наш християнський оптимізм черпає натхненняу ХристіГосподі (1 Тим. 1, 1) – не тільки розп'ятому йпомерлому, а й воскреслому і прославленому.Памʼятаймо, що зло насправді вже переможене воскреслим Христом, і символом цієї перемоги став Хрест Голготи. А біля витоків Христової Пасхи, як торжества добра над злом і правди над брехнею, лежить сьогоднішня різдвяна подія. Тому наша радість віднародження Божого Дитяти підсилюється радістю, яку несе воскреслий Господь. «Христос рождається», щоб розірвати кайдани гріха і смерти.І морок навіть найтемнішої ночі неспроможний загасити світло різдвяної зорі, яка відблискує світ Сонця Правди – Христа. Крізь темряву важких і скорботних днів нашого життя цей зоряний блискпровадить нас, як колись мудреців, до нашого Спасителя та Утішителя. І до нас крізь тисячоліття лунає голос Господнього ангела: «Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, Він же − Христос Господь» (Лк. 2, 10−11).

Улюблені в Господі! Прийміть найщиріші вітання й побажання з нагоди Різдвяних свят! Нехай свято Різдва Христового скріпить нашу християнську надію! Радість і світло різдвяної зорі хай осяє наші душі та серця світлом Христовим. Нехай Слово Боже втілиться в кожному з нас, нехай воно увійде в наше буття й перемінить його. У ці дні постараймося, щоб кожного серця торкнулася радість Різдва Христового: згадаймо тих, хто далеко від нас; діяльно, морально та молитовно підтримаймо хворих, нужденних, засмучених, зневірених. Памʼятаймо, що сьогоднінашої особливої турботи потребують воїни, які мужньо захищають нашу Батьківщину, і наші співвітчизники, які були змушені покинути власні домівкита знайшли притулок серед нас. Дозвольмо, щоб упродовж Ювілейного 2025 року Божого Цар Всесвіту провадив нашими словами, ділами та помислами, являючи через нас Свої невичерпні щедроти Божественної любови, милости й істини. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма Вами!

ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ!

+ Ярослав Приріз,
Єпископ Самбірсько-Дрогобицький

Дано в Дрогобичі
при Катедральному соборі Пресвятої Трійці
у празник Святого Миколая, архиєпископа Мир Лікійських, чудотворця,
6 грудня 2024 року Божого

Високопреосвященним архиєпископам і митрополитам,
боголюбивим єпископам, всечесному духовенству,
преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам,
в Україні та на поселеннях у світі сущим

… І вона породила свого сина первородного,
сповила його та поклала в ясла,
бо не було їм місця в заїзді (Лк. 2, 7).

Христос народився! Славімо Його!

Дорогі в Христі!

Різдво Христове непереможною силою світла і теплом Божої любові огортає нас! Сьогодні Син Божий народжується в людському тілі, беручи на себе всі досвіди людського життя: переживає вбогість, відкинутість і ворожнечу, холод зламаних людських стосунків і темряву людської ненависті й переслідування. Бог приходить саме туди, де «немає Йому місця», де людина викинула Його зі свого життєвого простору та горизонту власних мрій.

У різдвяну ніч духовна темрява, яку створила людина холодом власної байдужості та гріха, відступає перед Божим світлом із небес у Дитятку Ісусі, що спочиває в яслах на сіні. Під ангельський спів «Слава во вишніх Богу і на землі мир…» холод відчуження людини від Бога і ближнього перетворюється на тепло наближенням Бога до людини. Про це пророкує старозавітний пророк Ісая: «Народ, що в пітьмі ходить, уздрів світло велике; над тими, що живуть у смертній тіні, світло засяяло» (9, 1).

Водночас наближення Бога до людини в Різдві Сина Божого дає початок справжньому зближенню людини з людиною, справжньому примиренню і миру, який із небес приходить до нас. У відповідь на Божу близькість, яка зігріває і рятує життя, пастушки кажуть один до одного: «Ходімо до Вифлеєму!» (пор. Лк. 2, 15). Вони разом ідуть, шукають і знаходять Йосифа, Марію й Дитятко, яке лежить у яслах. Побачивши Дитя у вертепі, як було їм сповіщено, вони виходять і радісно розповідають про це диво, яке пережили.

Опис цієї зустрічі дихає на нас теплом. Божественне Дитя є для нас, українців, світлом Божим серед воєнної темряви, теплом Божої близькості серед нелюдських відчужень сьогодення.

Цієї зими ворог хоче перетворити в Україні темряву і холод на зброю масового знищення, найдешевшу у світі! Щоночі повітряні атаки агресора методично нищать наші міста і сіла, домівки та їх життєво необхідну інфраструктуру, вбивають цивільних людей. Ворог прагне зробити з квітучої країни льодяну пустелю, експортуючи в Україну пустку власного Сибіру. Те, що він не може вкрасти, – безоглядно нищить; кого не здатний поневолити – убиває. Куди він заходить, там немає вже місця ні для кого – ні для Бога, ні для людини. Скільки зусиль він вкладає, щоб сіяти холод, голод, темряву і власну духовну порожнечу! Це про нього можна сміливо сказати словами пророка Давида: «Невже не схаменуться всі ті лиходії, що поїдають мій народ, начебто хліб їли? Вони Господа не призивають, тим і дрижатимуть від страху, бо Бог – із родом справедливих. Над замислом убогого ви хочете сміятись, проте Господь – його притулок» (Пс. 14, 4–6).

Та попри непевність, тривогу, жалобу і журбу, ми, українці, святкуємо Різдво, як це робили наші предки з роду в рід, навіть перебуваючи під пануванням безбожного комуністичного режиму минулого століття. У криївках карпатських лісів, на засланнях чи потаємно по домівках вони запалювали різдвяну свічку на знак живої віри, на знак присутності між нами Христа-Спасителя. Коли довкола темрява, то світло, яким є новонароджений Господь, світить ще яскравіше! Він сам нас у цьому запевняє: «Я – світло світу. Хто йде за Мною, не блукатиме в темряві,

 а матиме світло життя» (Ів. 8, 12). Відтак робить кожного з нас носієм Божого світла: «Ви – світло світу… Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт. 5, 14. 16).

Світло Новонародженого в душі й тілі нашого народу освічує простір надії й незламності. Коли довкола нас темрява, хай те світло Різдва, що всередині нас, стане ще яскравішим! Замість нарікати на темряву – запалімо хоча б одну різдвяну свічечку! Коли відчуваємо холод – зігріймо хоча б одну людину добром власного серця, і нам разом стане тепло в Божій любові! Це різдвяне світло і тепло сьогодні поширюймо довкола себе.

Посеред ночі тривалої російської агресії ми, українці, нашим свідченням запалюємо непереможне світло Божої правди і любові. Прикладами такого світла є жертовне служіння наших захисників, жертовна праця волонтерів, медиків і капеланів, численні прояви солідарності, які ми виявляємо ближнім у потребі в щоденних обставинах цього воєнного лихоліття. А особливим знаком присутності Божого світла між нами є Центри стійкості та лікування ран війни, які споруджені зусиллями наших вірних та в яких знаходять духовну і гуманітарну підтримку найбільш вразливі соціальні групи нашого суспільства. Ці осередки, що зазвичай розміщені поряд із нашими громадами, нагадують затишне місце біля Вифлеєму, яке знайшов св. Йосиф для Марії та в якому Вона породила і сповила Дитя Ісуса.

У цих сучасних різдвяних яслах, де завдяки сяйву людської солідарності під час «блекаутів» є електроенергія і можна зігрітися, сьогодні лунає коляда! Там є місце для Бога, там є місце для кожної людини, яка може не тільки задовольнити свої дочасні потреби, а й оновити світильник власного серця, щоб відтак світити іншим «надією, до якої нас кличе Господь» (пор. Еф. 1, 18), бути носієм стійкості для втомлених.

Нині серце кожного віруючого українця стає гостинним Вифлеємом, де знаходить прихисток Ісус, який приходить до нас у постаті нашого ближнього в потребі. Саме в серцях синів і дочок нашого народу, які, перебуваючи на рідних землях чи на поселеннях, підносять руки в молитві до неба і простягають руку допомоги ближньому, кується спільна перемога України над сучасним Іродом, який заповзявся погубити наш народ. Проте ми з вірою в серці можемо співати пісню перемоги над Іродами всіх часів:

Благослови нас, Дитятко Боже,
Даруй нас нині любов’ю,
Хай і пекельна сила не зможе
Нас розділити з Тобою.
Благослови нас, ми ж Твої діти,
Христос родився, славіте! («На небі зірка»).

У цей радісний і світлий день Різдва Христового вітаю кожного з вас теплом Божої безнастанної присутності. Із глибокою вдячністю в серці вітаю наших військових, волонтерів, медиків, енергетиків і рятувальників. Уже котрий рік поспіль ви є носіями надії, невтомно захищаючи, підтримуючи та зберігаючи життя нашого багатостраждального люду.

Вітаю також наших учителів і вихователів, які з великою посвятою в умовах війни не тільки передають дітям знання, а й плекають у них відчуття стійкості, навчають їх бути людьми навіть у нелюдських обставинах. Усім, хто світить світлим серцем серед темряви і зігріває добром серед холоду війни й розрухи, висловлюю глибоку подяку.

Вітаю тих, хто зараз перебуває на лінії фронту, на окупованих територіях, у лікарнях. Особливо вітаю тих, хто втратив домівку, і тих, хто дав потребуючим притулок, чи в Україні, чи за кордоном, щоб вони відчули крихту домашнього затишку та різдвяної радості.

З Різдвом Христовим бажаю поспішити до тих, хто оплакує втрату загиблих і зниклих безвісти, хто чуває над пораненими в лікарнях.

Обіймаю тих, хто є далеко від рідної землі, батьків, які скучають за своїми дітьми, дружин, які чекають повернення з фронту своїх чоловіків, та дітей, які моляться, щоб тато якнайшвидше повернувся додому.

Від щирого серця уділяю всім вам батьківське благословення і бажаю кожному з вас, від наймолодшого до найстаршого, справжньої радості дітей Божих, смачної куті, веселих свят Різдва Христового та щасливого, переможного, мирного і благословенного прийдешнього року. Поки ми здатні світити й зігрівати одне одного різдвяним світлом, колядою та молитвою, ніяка темрява чи холоднеча нас ніколи не подолає!

Христос народився! Славімо Його!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день Святого отця нашого Миколая, архиєпископа Мир Ликійських, чудотворця,
6 грудня 2024 року Божого

15 грудня, в неділю Праотців, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич.