12 січня, у неділю після Богоявлення Господнього, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич.

«Покайтесь, бо Небесне Царство близько».
(Мт. 4, 17).

Христос Рождається!
Дорогі у Христі брати і сестри!

Сьогодні, у неділю по Богоявленні, євангельська благовість розповідає нам про перші кроки прилюдної діяльності нашого Господа (Мт. 4, 12-17). Після розповіді про хрещення Ісуса в Йордані від євангелиста Марка дізнаємося, що Ісус прийшов у Галилею і проповідував там Божу Євангелію, кажучи: «Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангелію» (Мк. 1.15). Євангелист Матей пише коротше: «З того часу Ісус почав проповідувати й говорити: "Покайтесь, бо Небесне Царство близько"» (Мт. 4,17). З цих слів і починається «Євангеліє», тобто «добра новина Ісуса Христа» - «вістка, проголошена Ісусом», а не просто «звістка про Ісуса».

У Євангелії читаємо: «Ісус почав проповідувати і говорити: Покайтеся…». Таким чином ми дізнаємося, що, по-перше, Господь проповідує; а, по-друге, нам стає відомим зміст проповіді – покаяння.

Проповідь Христа відбувається в певному місці і в певному часі: вона відбувається «в Галилеї», «після того, як Йоан Предтеча був ув’язнений». Сьогоднішній євангельський уривок є переходом від проповіді Предтечі до проповіді Месії. Після відходу Ісуса на пустиню й ув’язнення Йоана Хрестителя Христос повертається до Галілеї, щоб збулось сказане пророком Ісаєю: «О, земле Завулона та земле Нафталі, приморський шляху, країно за Йорданом, поганська Галилеє! Народ, який сидів у темноті, побачив велике світло» (Мт. 4,15-16; пор Іс. 8,23).Ісус не йде до свого міста, а вирушає до Капернауму, який стає другим важливим місцем. Це місто знаходиться на березі озера, яке ще називали морем і яке було більш пристосованим для діяльності Господа. Капернаум стане другим родинним місцем для Ісуса, де Він покличе своїх перших учнів і в якому буде перебувати аж до того моменту, коли вирушить в Єрусалим (Мт.19.1).

Коли євангелисти говорять про проповідь, вони дають нам зрозуміти, що йдеться про щось нове не тільки в житті Ісуса, але й в самій історії спасіння. Починається особливий час, новий kairos – час спасіння, який буде тривати приблизно три роки, тобто до часу Його смерті. Це є час проповідування Царства. Ісус надавав цій своїй діяльності великого значення, адже Він був посланий Отцем і освячений помазанням Святого Духа саме для того, «щоб нести Добру Новину бідним» (Лк. 4,18). Одного разу, коли Його хотіли затримати, Він закликав апостолів піти, сказавши їм: «Ходімо деінде, в сусідні села, щоб і там проповідувати, бо я на те й прийшов» (Мк. 1,38).

Це слово Христової проповіді звучало дві тисячі років тому в Юдейській землі, але воно продовжує звучати через наші богослужіння – кожного разу, коли ми читаємо Боже Слово – Біблію. Отці II Ватиканського собору ствердили: «Христос є присутній у своєму слові, бо саме Він говорить, коли в Церкві читається Святе Письмо» (Конституція «Священний Собор», 7). Як в історії спасіння після проповіді Христом Царства Божого Він відправився в Єрусалим, щоб принести себе в жертву ради нашого спасіння, так і в Божественній Літургії після проголошення Божого слова Ісус повторює свою жертву Отцеві під час ламання Євхаристійного Хліба. Ми на Божественній Літургії, властиво, повертаємося в цей момент, коли Ісус входить в Єрусалим, щоб відсвяткувати Свою Пасху. Коли закінчується час проповіді, починається час таїнственної жертви страждань, смерті і воскресіння Ісуса Христа.

У своїй проповіді Христос не виголошує ідеологічних промов і не подає філософсько-богословських пояснень, а публічно і приватно проголошує кожному Істину, на яку очікувало людство: наблизився день Господній, для якого Хреститель, разом з іншими пророками, був наче ранішньою зорею (пор. 2 Пет.1,19). Зміст першої проповідницької діяльності Ісуса Христа можна звести до однієї фрази, яку знаходимо в сьогоднішньому Євангелії: «Покайтеся, бо наблизилося до вас Царство Небесне». Що означає покаятися? У Святому Письмі єврейське слово, яке вживається для того, щоб описати покаяння, має два значення. По-перше, це – зміна шляху, повернення, а друге – відвернення від зла і повернення до Бога. У грецькій мові вживається переважно слово метаноя, дослівний переклад якого – зміна ментальності, зміна думок, мислення, тощо. Біблія також говорить нам, що правдиве покаяння приводить не просто до зміни мислення, але й до зміни вчинків (пор. Лк. 3, 8–14; Ді. 3,19). У книзі Діяння Апостолів говориться: «А проповідував – щоби покаялися і навернулися до Бога та чинили діла, достойні покаяння» (Ді. 26,20).

Таким чином покаяння означає кардинальну зміну людської істоти, її відродження, зміну способу думок, переміну життя, заперечення гріха всім серцем. Покаяння є безперервним і постійним станом тих, хто прагне з’єднання з Богом. Воно полягає в безперервному аналізі своїх вчинків, слів і думок на предмет їх відповідності Божим заповідям, а також звернення до Бога з благанням про прощення. Саме у покаянні людина розуміє всю свою недосконалість і віддаленість від Бога. Це пізнання всієї глибини свого падіння і розуміння неможливості своїми силами прийти до тієї досконалості, до якої закликає нас Господь. За словами святих Отців Церкви, покаяння — суть християнського життя; все життя християнина є покаянням, зміною старої людини на нову, створеної на образ і подобу Божу. Покаяння передбачає кардинальну зміну вартостей, нове бачення життя, поведінку на основі слів і прикладу Ісуса Христа і, перш за все, перехід від смерті гріха до життя ласки, яке виявляється в сопричасті з Отцем і Сином у Святому Дусі.

Покаяння – це не тільки сповідь з гріхів, це щось більше – пізнання Бога і себе, постійне духовне зростання. Пізнаючи Бога, людина пізнає також себе і бачить свою недосконалість, яка не дає її бути подібним до свого Творця у любові. Пізнання Бога стає для людини духовним дзеркалом, в якому людина має можливість краще побачити стан Божої подоби у собі, свою подібність до Бога у власних вчинках і відмінність від Нього, духовні здобутки, але і гріхи, які ще потрібно виправити у собі, щоб стати досконалішою, тісніше з’єднатися з Господом у молитві і Таїнствах.

Коли говоримо про покаяння, то потрібно пам’ятати, що визнання гріхів, це лише частина покаяння. Щоб покаятися за свої гріхи, спочатку треба пізнати стан душі, пізнати Бога, аби побачити власні гріхи, свою відмінність від Бога. Це пізнання людина здобуває за допомогою частої особистої молитви, участі у богослужіннях, святих Тайнах, розважання Святого Письма. Тому покаяння, це справа не одного дня, а всього життя. Бо скільки живемо, стільки пізнаємо себе, пізнаємо Бога і Його любов, і це пізнання будемо поглиблювати всю вічність, відкриваючи і поглиблюючи велич Божої любові до нас.

Свята Мати Церква продовжує у часі Христовий заклик до покаяння, яке має стати головною метою нашого життя. Святий Августин сказав: «Бог сотворив нас без нас, але не спасе нас без нас»!Бог завжди є поверненим до нас і лише очікує, щоб ми повернулися до Нього. Це є найбільший вираз нашої свободи. Людина має визнати себе такою, що потребує Світла і просвічення. Царство Небесне – це сам Бог Ісус Христос, який наблизився до людини. Він особисто почав просвіщати свій народ світлом Божого Євангелія. А тим світлом є Істина, правда про єдиного вічного Бога, який у постаті свого Єдинородного Сина скеровує своє Слово життя до людини. Заклик покаятися означає навернутися до світла і розплющити очі, бо це є єдиною можливістю, щоб увійти в день, який вже настав.

Таким чином покаяння є закликом змінити спосіб свого думання та напрям свого життя у відповідності з Божим задумом. Цей задум є настільки унікальним, що його навіть важко окреслити людськими словами: «Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять» - каже апостол Павло (1 Кор. 2,9). Щоб сповнити цей задум, який людина відкинула через гріхопадіння, Господь, став одним із нас, жив нашим життям та був подібний до нас у всьому, окрім гріха, а вкінці пережив муки і смерть, щоб після Його воскресіння гріх уже не міг нас тримати у своєму рабстві.

Євангелист Йоан говорить, що Ісус є світлом, «що просвітлює кожну людину» (Йо. 1,9; 8,12). Це Христове світло сходить на території між землею Ізраїля і поганськими країнами та поширюється до всіх народів. Це світло освітлює приморський шлях, яким трохи згодом йтимуть благовісники Євангелія. Це світло лише сходить. Ісус тільки розпочинає свою місію. Після Його воскресіння це світло освітить увесь світ: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт. 28,19). Тоді вже апостоли продовжать голосити добру новину про те, що «Царство Боже близько», що воно вже є серед нас і настало з приходом Ісуса Христа. Це Боже царство не схоже на будь яке інше царство, йому не буде кінця.

Дорогі у Христі! Сьогоднішня неділя після Богоявлення в нашій Церкві особливо присвячена Божому слову і має особливо нам допомогти звернути увагу на наше відношення до Святого Письма. Як християни, ми не лише віримо, що Бог є з нами, але що цей Бог своїм словом промовляє до нас і кормить нас. Як про це каже святий Амвросій Медіолянський: «Коли ми молимося, то ми промовляємо до Бога. А коли ми читаємо Святе Письмо, то Бог промовляє до нас».

Ми знаємо, що слово Господнє – це незамінна допомога, щоб не загубитися, і це розуміє псалмоспівець, коли звертається до Господа: «Слово твоє – світильник перед ногами в мене, світло на моїй стежці» (Пс. 119, 105). Чи зможемо ми звершувати земне паломництво, повне труднощів і випробувань, якщо нас регулярно не просвітлюватиме Слово Боже. Тож ласкаво запрошую всіх нас відкривати для себе красу Святого Письма, дозволити Богові говорити до нас через своє Слово і втілювати його в практичне життя. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.

+ Ярослав

м. Дрогобич,
12 січня 2025 року Божого

6 січня, у свято Богоявлення Господнього, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич.

«Це Син мій любий,
що його я вподобав» (Мт. 3,17)

Христос Хрещається!
Дорогі в Христі брати і сестри!

Нещодавно ми з радістю святкували народження Сина Божого, коли у Вифлеємську ніч засяяло світло надії для всього людства, а кілька днів тому ми згадували Його обрізання і найменування, розуміючи, що кожна подія Його земного життя відкриває перед нами нові горизонти Божої любові. Сьогодні ж, у світлі ювілейного року надії, ми дивимося на ці події крізь призму тридцятирічного земного життя Ісуса Христа, що стало утіленням Божого задуму спасіння людства.

Ми ще повернемося до дитячих років Ісуса на свято Стрітення, однак зараз залишаємо період Його укритого життя у Вифлеємі, Єгипті та Назареті, щоб ступити на поріг месіанської діяльності Спасителя. У святі Хрещення Господнього ми чуємо голос надії в словах Небесного Отця: «Ти — мій Син любий, тебе я вподобав» (Лк. 3,22). Ці слова підтверджують здійснення старозавітних пророцтв і нагадують про Божу вірність своєму народу.

Сьогоднішнє свято Хрещення Господнього стає для нас могутнім джерелом надії, що відкриває перед нами двері Божої любові та спасіння. Ми бачимо Ісуса, який разом із юрбою паломників спускається до берега Йордану, щоби прийняти хрещення від Йоана. Євангелист Макро так описує цю подію: «Тими днями прийшов Ісус із Назарету, що в Галилеї; і був хрищений Йоаном у Йордані. І коли виходив з води, то побачив, як небо розкрилось, і Духа, що як голуб сходив на нього» (Мк. 1, 9-10). Ісус залишає Назарет, де провів роки «укритого життя», і приходить до Йоана, голос якого лунав на берегах Йордану, закликаючи до покаяння. Йоан проповідував «хрещення на відпущення гріхів», готуючи людей до приходу Царства Божого, і говорив: «Слідом за мною іде сильніший від мене, що йому я недостойний, нахилившись, розв'язати ремінця його сандалів. Я вас христив водою, а він христитиме Святим Духом» (Мк. 1, 7-8).

Пророцтво Йоана завершує довгий період підготовки, що тривав протягом Старого Завіту. Люди приходили до Предтечі, щоб вислухати його заклик до покаяння. Ісус, розпочинаючи свою місію, приєднується до цього натовпу, бажаючи власним прикладом смирення та послуху виконати волю Отця. Йоан, упізнавши Господа, вагається: «Мені самому треба христитися в тебе, а ти приходиш до мене?» (Мт. 3, 14). Та Ісус наполягав: «Так бо личить нам здійснити всяку правду» (Мт. 3, 15).

Приймаючи хрещення, Ісус, вільний від будь-якого гріха, хотів уподібнитись до нас – скривджених і принижених гріхом людей, які потребують очищення… Цей жест стає виразом Його солідарності з людством. У цьому Воплочене Слово Отця виявляє силу спасительного діяння, що веде до нашого спасіння. З цього моменту розпочинається Його публічне служіння, позначене смиренням і готовністю до самопожертви, як про це пророкував Ісая: «Не кричатиме й не підійматиме голосу, і не дасть почути його на вулиці. Надломаної очеретини не доломить, і тліючого ґнота не погасить» (Іс. 42, 2-3).

Ця подія, здається, є відповіддю на молитву пророка Ісаї: «Коли б ти був прорвав небо і зійшов» (Іс. 63, 19). У момент хрещення Ісуса небо відкривається, і Святий Дух сходить у вигляді голуба. Це є знаменням, що Бог відповів на пророчий заклик, принісши надію через Свого Сина. «Це Син мій любий, що його я вподобав», – ці урочисті слова звучать під час хрещення Ісуса Христа над Йорданом (Мт. 3, 17). Вони запрошують нас знову пережити момент, коли хрещений Йоаном Ісус виходить з вод річки Йордану і Бог Отець об’являє Його як свого Єдинородного Сина, як Агнця, який бере на себе гріх світу. З неба звучить голос Отця, а Святий Дух у вигляді голуба сходить на Сина Божого.

Таким чином у Богоявленні ми переживаємо одну з найбільших і найглибших правд нашої віри – об’явлення таїни Пресвятої Тройці: Бог Отець, початок і джерело життя та святості, який промовляє з небес над Йорданом; Бог Син, Слово Отця, який прийшов у світ, щоб звільнити його від гріха і смерті, приймає хрещення від Йоана Предтечі; Бог Дух Святий, Життя Податель, який своєю силою підтримує життя і діло спасіння, у вигляді голуба витає над Йорданськими водами. Унікальність сьогоднішнього свята полягає у тому, що ця незбагненна для людського розуму Трійця Божественних Осіб об’являється людям на ріці Йордані при Йоановому хрещенні. У Різдві Христовому, яке ми відсвяткували кілька днів тому, у цьому земному світі з’являється Друга Особа Божа – Син Божий. З’являється скромно, при невеликій кількості людей, у яслах, на сіні… Нині ж свята Церква за допомогою богослужінь таїнственно переносить нас із Вифлеєму на ріку Йордан, де об’являється Таїнство Пресвятої Тройці. Об’являється не потаємно, а дуже торжественно й урочисто.

Варто згадати і про голуба, який під час хрещення Ісуса в Йордані з'явився як символ Святого Духа. У символіці хрещення голуб асоціюється з водою і, на думку деяких Отців Церкви, нагадує про те, що сталося після потопу, який теж інтерпретується як символ християнського хрещення. У Книзі Буття читаємо, що Ной «випустив голуба з ковчега. І повернувся голуб до нього надвечір зі свіжозірваною оливковою галузкою у дзьобі, тож і довідався Ной, що води з землі відплили» (Бут. 8, 10-11). Таким чином голуб символізує відпущення гріхів, примирення з Богом та оновлення Завіту. Це те, що звершується вповні в Новому Завіті завдяки Ісусу-Спасителю і Святому Духу.

Наша літургійна та іконографічна традиція проводить дуже слушну паралель між трьома основними сходженнями Сина Божого – в печеру (вертеп), де Він народився; у води Йордану, де Він хрестився; і до аду, в глибини підземні, куди Він зійшов у своєму воскресінні. Подія сходження Ісуса у води Йордану завершує попередній етап скритого життя Ісуса та започатковує Його публічне служіння, Його проповідь, Його боротьбу, Його шлях до Єрусалиму і Голготи. Вона стає початком нашого визволення від гріха і влади смерті.

Над Йорданом Господь являє себе як «Христос», тобто як «помазаний» Богом Отцем через Духа Святого. Його місією є проповідувати убогим добру новину про спасіння (пор. Іс. 61,1-2). Він хрестить людей Святим Духом (Мт.3,11), тобто передає їм «вогонь» життя Божого (Лк.12,49-50). Це вповні звершиться через Його пасхальну таїну смерті і воскресіння, учасниками наслідків якої стають ті, хто приймає Таїнство Хрещення.

Наша Церква в дуже урочистий спосіб святкує хрещення Ісуса в Йордані. Сьогоднішнє свято богослужбовою мовою називається «Богоявлінням», що означає одкровення Бога, Ісуса Відкупителя, Сина Божого, а також чудове об’явлення великої таїни Пресвятої Тройці. На згадку про хрещення Ісуса після Божественної Літургії відбувається урочисте освячення води. У роздумах над цією подією богослужбові тексти свята підкреслюють, що воно було необхідне, щоб вода, доторкнувшись до безгрішного тіла Ісуса, ніби набрала благодатної сили.

Обряд хрещення Йоана був закликом до покаяння за гріхи, відкривав розум і серце для прийняття таємниці спасіння. Тайна ж Хрещення у християнській традиції не тільки звільняє людину від первородного гріха, але впроваджує нас в божественне життя, тобто робить нас синами Божими в Його Єдинородному Сині і дає дар Духа Святого. Омивання людей в ім'я Пресвятої Трійці – Отця, Сина і Святого Духа – єднає всіх охрещених з Ісусом, запроваджує і приєднує до Христа, зобов'язує відкинути спокуси і свідчити перед світом таємницю безмежної любові, якою Бог нас обдаровує.

Дорогі брати і сестри! Сьогодні ми є свідками великого одкровення любові та сили Божої. У святі Богоявлення Господь об’являє себе як люблячий Отець, Який не покидає своїх дітей, але, як Спаситель Животворчий Дух, стає солідарним із кожним із нас у наших випробуваннях, і наповнює надією. Святкуючи ювілейний рік надії, це послання набуває особливого значення. Ми живемо в час великих викликів: у часі війни, у часі боротьби за правду, за свободу і за життя. І саме у ці моменти Господь промовляє до нас: «Не бійтеся, бо Я з вами!» Він приходить у водах Йордану, щоб бути поруч з нами, щоб стати на нашому боці у цій боротьбі. Він – наша сила, наша правда і наша перемога.

Нехай сьогоднішнє свято стане для нас нагадуванням про ту величну гідність, якою Бог обдарував кожного з нас. Ми – Його улюблені діти, Його боголюбивий народ, і Він не залишить нас. Це правда, яка має надихати нас долати зневіру і страх, наповнювати наші серця новою надією і рішучістю йти вперед до перемоги.Святий Йоан Золотоустий навчає, що: «…диявол тому насилає на нас думки зневіри, щоб знищити в нас надію на Бога, – цей безпечний якір, цю опору нашого життя, цього провідника в дорозі, що веде до неба …».

Запрошую кожного з вас сьогодні відкрити своє серце до цієї надії. Прийдімо до Господа зі своїми болями, ранами, страхами і сумнівами, але також із вірою і сподіванням.Нехай Він наповнить наші серця миром та дарує свободу і справедливий мир Україні. Господь – той, хто може змінити наші сльози на радість, нашу слабкість на силу, а нашу зневіру – на впевненість.

Ми знаємо, що Христос, Який у водах Йордану стає солідарним із людством, уже переміг гріх і смерть. Його перемога – це наша перемога, Його життя – це наше життя. І сьогодні, коли ми боремося за мир і свободу, Його слова: «Я з вами по всі дні, аж до кінця віку» (Мт. 28, 20) повинні бути для нас джерелом незламної надії. Нехай всемилостивий Господь наповнить наші серця миром, вірою та рішучістю стояти за правду. Не даймо гріху, страху чи зневірі принижувати нас. Ми – Божі діти, і наша гідність у тому, що ми створені для світла, для правди і для добра. Сьогодні Господь промовляє до кожного з нас: «Ти син мій улюблений, ти дочка моя улюблена, в тобі моє благовоління». Тож нехай благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і Причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь.

+ Ярослав

6 січня 2025 року Божого,
м. Дрогобич

5 січня, у надвечір’я Богоявлення Господнього, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич.

Христос Рождається!
Дорогі у Христі брати і сестри!

У період Різдвяних свят ми, зокрема, роздумували про те, що Різдво Христове не повинно залишитися однією з визначних подій давноминулої епохи, а має бути пережите нами: Христос має народитися в нашому серці, щоб Його являти і свідчити кожного дня. Але як можна це звершувати?

Відповідь на це запитання дає нам Йоан Хреститель у сьогоднішньому Євангелії. В неділю перед святом Богоявлення Предтеча кличе нас на пустиню. Пустеля – це не лише географічне місце, але й стан душі та сучасного світу, сповненого браку сенсу, незадоволеної спраги та відчуття порожнечі. Проте саме в цій «пустелі» Господь прагне зустрітися з нами. Наше завдання – приготувати Йому дорогу.

«Голос вопіющого в пустині: Готуйте Господеві дорогу, вирівняйте стежки Його» (Мк 1, 3). Цей заклик Предтечі наповнений надією: Бог приходить, щоб спасти людину. Господь Ісус прийшов, щоб принести справжнє визволення і надію для всього людства. Він не лише проголошує ювілейний рік, але й втілює його сутність у своєму служінні. Господь Ісус зцілює хворих, відновлює справедливість і проголошує Царство Боже. Під час свого прилюдного служіння Ісус неодноразово підкреслює визвольну силу Своєї місії: «Тож коли Син вас визволить, то справді станете вільні» (Йо. 8, 36). Ця свобода, яку дарує Христос, є основою нашої надії навіть у найважчі часи.

Йоан Хреститель, відповідаючи на запитання ізраїльських лідерів, наголошує: «Я – голос вопіющого в пустині…» (Йо. 1, 23). Він свідчить, що є голосом, який указує на вічне Слово – Христа. Святий Августин пояснює цей образ так: «Йоан є голосом. Про Господа ж сказано: “На початку було Слово”. Йоан це голос, який проминає, а Христос є Слово вічне, яке було на початку. Якщо в голосу забрати слово, то що залишиться? Де немає зрозумілого значення, то те, що залишається, є некорисним звучанням. “Голос без слова потрапляє на слух, але не будує серця”»..

Покаяння, до якого кличе Йоан, – це не лише внутрішнє очищення, а й конкретні дії. На запитання воїнів, митарів і натовпу: «Що ж нам робити?» (Лк. 3, 10), він відповідає: чиніть справедливість, будьте чесними та діліться з потребуючими (Лк.3,11-14). Ці поради особливо актуальні в ювілейний рік надії, адже дорога до Бога – це шлях милосердя і любові. Ювілейний рік вказує на безмежне Боже милосердя і здатність змінити навіть те, що здається безнадійно втраченим. Старозавітні приписи стосовно його відзначення є повчальними: майбутнє будь-якого народу залежить не тільки від справедливих законів, їх виконання та чесних судів, а й від милосердя, тобто небайдужості, співчуття до ближнього і здатності до взаємного прощення. Закон може бути справедливим, але людина є немічною і недосконалою, що часто призводить до накопичення боргів, провин і боргового рабства. Без справедливості народ не має розвитку, а без милосердя — не має майбутнього.

Сьогодні, в умовах нашої «пустелі» – викликів, втрат і невизначеності – ми запрошені не лише шукати сенсу, але й стати свідками надії для світу. Готуючи дорогу Господу, ми творимо простір, де Христос діє через нас, даруючи світу світло й надію. Ювілейний рік надихає до глибшого розуміння нашої місії як християн — бути світлом у світі (пор. Мт. 5, 13), надією для тих, хто впадає у відчай, і джерелом підтримки для тих, хто потребує допомоги.

Проповідуючи над Йорданом, Йоан Хреститель показує свою особливу поставу, яка є важливою для нас: «Я не є гідний розв’язати ремінець на сандалях Того, який йде за мною» (Йо. 1, 27). Ці слова Йоан вимовляє з глибоким смиренням. Відомо, що ремінець на сандалях розв’язували слуги пана, але Йоан, усвідомлюючи свою недостойність, каже, що навіть не вартий бути слугою Христовим. Це смирення виявляє глибоке усвідомлення того, що Господь приходить до тих, які глибоко відчувають свою негідність і виявляють її через смирення, покаяння і навернення. Ювілейний 2025 рік надії – особливий час, коли Церква закликає нас до покаянного переосмислення власного життя, повернення до витоків нашої віри, роздумів про те, якими є наші стосунки з Богом і ближніми. Це запрошення до оновлення нашого зв’язку з Господом через поглиблену молитву. Це заохочення до конкретних вчинків любові та милосердя щодо ближніх.

Предтеча Христа звіщає об’явлення кульмінаційного моменту в історії спасіння. Бог Отець, Який «багаторазово й багатьма способами говорив колись до батьків наших через пророків» (Євр.1,1), тепер має остаточно сказати своє слово через Сина. У цьому є не тільки сповіщення про Божу справедливість, а й надія, яка оживляє наші серця. Покаяння, до якого закликає Йоан, є не просто зміною поведінки, а початком зустрічі з Божим Сином — початком нової надії, яка може змінити наше життя. Священна історія спасіння, яку ми пізнаємо через Святе Писання та історичні події, демонструє актуальність чесноти надії як передумови для позитивних змін. Від моменту створення світу, незважаючи на різні біди, проблеми та катаклізми, Бог завжди перебуває поруч зі своїм народом, підтримуючи і скеровуючи його стежками свого Провидіння. Надія в Христі (пор. I Тим. 1, 1) — це не лише почуття чи мрія про краще майбутнє. Це жива сила, що спонукає нас до позитивних змін.

Заклик до навернення, проголошений Йоаном, актуальний і для нас сьогодні. Це заклик, який охоплює всі аспекти нашого життя: особисте, родинне, суспільне. У ювілейний рік ми повинні приготувати дороги наших сердець і вирівняти стежки, які ведуть до Бога. Це завдання є надзвичайно важливим у сьогоденні, особливо в часи випробувань і труднощів. Бо у Христі Бог прийняв конкретну постать Доброго Пастиря, який був заповіданий пророками, а одночасно стається й Агнцем, який бере гріх світу. Він приходить не лише для того, щоб дати нам надію, а й щоб принести визволення.

Коли Ісус приєднався до натовпу, що йшов до Йоана, і прийняв хрещення з його рук, це був акт солідарності з кожною людиною, щоб передати їй, зі своєї сторони, Святого Духа, ту Божу силу, яка чинить нас здібними до визволення з гріхів і співпраці з Божою благодаттю. Це є джерелом надії для нас: що навіть у нашій слабкості Господь дає нам силу змінитися і піти шляхом спасіння.

Йоан уділяє хрещення через покаяння, але одночасно сповіщає про прихід Христа, Який буде хрестити «буде вас христити Духом Святим і вогнем» (Лк.3,16). На шляху до Бога не достатньо лише дотримуватися заповідей — необхідно очистити душу від прив’язаності до гріха, пристрастей і жадібності. Щоб пояснити це, Йоан використовує у своїй проповіді дуже промовистий образ. Як вітер відділяє пшеницю від полови, так і благодать Божа очищує нашу душу від злих схильностей і вад, щоб була вона сховищем – клунею для чистої пшениці. Це очищення іноді буває важким і болісним, але саме в ньому ми знаходимо ту надію, яка дає можливість нашій душі зберегти в собі те, що є шляхетне, чесне і чисте. У Ювілейний рік надії ми покликані до цього очищення, до глибокого преображення наших сердець. Це важливий шлях, який має велике значення для кожного з нас. Полову необхідно спалити, щоб залишилась лише пшениця, яка потрібна для приготування хліба. Ось чого навчає Йоан Хреститель над Йорданом.

Духовне життя християнина, як співпраця з Ісусом Христом у молитві і святих Тайнах, повинно в кожному з нас зроджувати щораз глибше відчуття Божої всемогутності та благодаті, провадячи до зміцнення віри, надії та любові. Особливо в цей рік надії ми покликані зміцнити нашу надію на Бога, довіряючи Його провидінню. Міцна віра і непохитна надія на Бога пробуджують в нашому серці любов до Нього, що робить нас сильнішими духовно і сміливішими у боротьбі зі спокусами, гріхами та життєвими труднощами. Це єднає нас з Господом і дає нам сили пройти через випробування. Як свідчить апостол Павло: «Я все можу в тому, хто мене скріпляє» (Фп. 4, 13).

Коли наша душа позбувається гріха, пристрастей і вад, Бог наближається до нас, і ми можемо відчути Його присутність. Ця близькість виявляється в молитві, бо людина «виявила Богові всі свої прохання молитвою і благанням, і перебуває в подяці» (Фил. 4, 6). Молитва відкриває наші серця для Божої підтримки, зміцнює нас і допомагає нам довіряти Господу. Вона додає нам сил, щоб ми не впадали у відчай, і нагадує про Божу присутність у нашому житті. Очищення душі приносить із собою «мир Божий, що вищий від усякого уявлення…» (Фил. 4, 7). Цей мир і радість, які дарує Бог, є тим, що ми шукаємо і до чого прагнемо в нашому житті. У цей ювілейний рік надії ми особливо запрошені йти дорогою Господньою, яка веде до справжньої радості і внутрішнього миру, адже саме в Бозі ми знаходимо те, чого не можуть дати пристрасті та земні втіхи. Прямуючи стежками світу цього, людина не знайде миру, допоки не зміцниться в надії на Бога. Цей «неспокій» дуже влучно описує святий Августин: «Це ж Ти спонукаєш нас шукати радощів у Твоїх похвалах, бо ж Ти створив нас для Себе, і серце наше не супокійне, доки спочине в Тобі» (Св. Августин, Сповідь, I, 1.)

Перебуваючи в такому стані навернення, людське серце може співати разом з пророком Ісаєю: «Ось Бог – моє спасіння! Я уповаю і не боюся, бо Господь моя сила й моя пісня, він – моє спасіння» (Іс. 12, 2). Ці слова відображають стан душі людини, яка живе в Божій благодаті, яка в особливий спосіб відчуває надію, що Бог є нашим спасінням. Однак дорога Господня не завершується лише переживанням внутрішньої радості й спокою. Людина має прагнути поділитися цією благодаттю, надією та радістю з іншими, набираючи води «з джерел спасіння» (Іс. 12, 3). Той, хто живе в Божій благодаті, стає носієм надії для інших, прагне, щоб і вони пізнали Божу близькість. Тому, як каже пророк: «Ликуйте й веселіться, мешканці Сіону! Бо Святий Ізраїля – великий серед вас» (Іс. 12, 6). Це заклик до того, щоб радість спасіння стала спільною, щоб кожен мав можливість пережити цю благодать. Ми не можемо залишатися байдужими до ситуації в Україні, звикаючи до страждань, спричинених війною. Будьмо світлом для тих, хто сьогодні втратив віру, підтримкою для тих, хто потребує розради, і прикладом для дітей і молоді, які дивляться на нас як на свідків Христа. Справжня солідарність полягає в тому, щоб бути готовими підтримати тих, хто поряд, і зробити все можливе, щоб полегшити їхнє становище. За словами апостола Якова, «віра без діл мертва» (2, 26). Через допомогу ближнім ми виявляємо свою християнську сутність.

Людина, яка переживає Божу любов, стає вісником і апостолом цієї любові, як каже Священне Писання: «Хваліте Господа, признавайте його ім'я! Розголосіть між народами про його подвиги, нагадуйте, що ім'я його величне» (Іс. 12, 4). Вона прагне поширювати надію і любов Божу серед інших, ділитися світлом і добром, яке сама отримала від Господа.

Отже, наше приготування до святкування хрещення Ісуса повинно спонукати нас до глибших роздумів над рівнем нашого духовного життя, особливо у цей ювілейний рік надії. Кожен із нас носить у собі «глас вопіющого в пустині», яким є наше сумління. Особливо відчутним це стає, коли ми стоїмо перед Богом, у всій своїй наготі, відкриваючи Йому наші серця. Той голос сумління говорить нам правду про наше життя і наше відношення до Господа. Тож застановімося, наскільки наша віра провадить нас до тіснішого з’єднання з Богом, спонукає до частішої і більш щирої, витривалої молитви, частішого прийняття Святих Тайн, глибшого духовного очищення. Чи наші труднощі та проблеми, наші рани на душі і на тілі є місцями, в яких ми можемо і повинні зустрічати Ісуса Христа. Адже ж Він сам сказав: «Не здорові потребують Лікаря, але хворі. Я прийшов не праведників кликати, але грішників до покаяння» (пор. Мк. 2, 17).

Дорогі у Христі! У нашому глобалізованому та технічно розвиненому світі все більше стає очевидним, що численні досягнення науки, технологій і засобів комунікації не здатні зробити людину по-справжньому щасливою. Попри величезний потік інформації та нескінченний доступ до можливостей, багато людей відчувають глибоку самотність, порожнечу та безцільність у своєму житті. Повсякденні турботи, прагнення до матеріального і кар'єрного зростання, часто не залишають місця для того, що справді важливо — для Бога, для істинної внутрішньої гармонії і миру. Це нагадує нам про людей, які, приходячи до Йоана Хрестителя, шукали глибшого сенсу і надії в пустелі. Вони вирушали на пошуки відповіді на свої душевні потреби, адже, на відміну від сучасного світу, пустеля — це місце тиші і спокою, де можна почути справжній Божий голос.

Сьогодні, коли світ буквально захоплений шаленим ритмом життя і постійним шумом, ми, можливо, більше ніж коли-небудь потребуємо цієї тиші — тиші, в якій Господь говорить до нашого серця. Божий голос звучить не в хаосі, а в мирі та спокої нашої душі. Саме в цей ювілейний рік надії ми покликані дійсно зупинитись, послухати і відчути, як Бог приходить до нас, дарує надію і нас перемінює. У цей рік, присвячений надії, ми можемо знову відкрити наші серця для Божої благодаті, яка дає справжню свободу від страхів, тривог і сумнівів. Нехай цей час стане для нас можливістю пережити особливу зустріч з Господом. Коли ми звертаємось до Нього з вірою і надією, ми переконуємося, що Господь завжди з нами, що Його любов не залишає нас. Ювілейний 2025 рік надії — це ще одне нагадування нам про те, що Господь-Еммануїл ніколи не покидає свого народу, що Бог є з нами, і для тих, хто довіряє Йому, немає нічого неможливого. Бажаю, щоб ми свято пережили дні Богоявлення і відчули, що Господь є Той, Хто приходить та визволяє. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.

+ Ярослав

5 січня 2025 року Божого,
м. Дрогобич

1 січня, у свято Обрізання Господнього і св. Василія Великого, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці. Владиці Ярослав співслужив владика Григорій, єпископ-помічник, о. Тарас Гарасимчук, парох парафії Пресвятої Трійці, та о. Роман Андрійовський, секретар єпископа і проректор Дрогобицької духовної семінарії.

29 грудня, у неділю після Різдва Христового, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Цього ж дня владика Григорій, єпископ-помічник, відслужив Божественну Літургію у Прокатедральному соборі Покрова Пресвятої Богородиці в м. Самбір. Перед Літургіями владики відслужили Чин відкриття дверей Ювілейного Року.

«Нехай же Бог надії сповнить вас усякою радістю та миром у вірі,
щоб ви збагатились у надії, силою Духа Святого»
(Рим.15, 13)

Христос Рождається!
Всечесні отці, дорогі у Христі брати і сестри!

У 2025 році, згідно з більш ніж 700-річною традицією Вселенської Церкви, відзначатиметься Ювілейний рік. Папа Франциск присвятив цей Ювілей – чесноті надії, яка, за словами апостола Павла, «не засоромить» (Рим. 5, 5). Таким чином надія є головним посланням майбутнього ювілейного року, який за давньою традицією Папа проголошує кожні 25 років.

Хоча ювілейний рік був встановлений для ізраїльського народу, його принципи перейняла Церква, бо вони мають універсальне значення і є актуальними для сучасного суспільства. Тому ювілейний рік слід розглядати як цінну нагоду для поглибленої молитви та відновлення наших стосунків з Богом, з ближніми та з усім створінням.

Про встановлення ювілейного року читаємо у старозавітній книзі Левіт (Лев. 25). Це був період звільнення, прощення боргів і відновлення справедливості. Він символізував Божу турботу про свій народ і нагадував про необхідність милосердя та співчуття до ближніх. Ювілейний рік був також часом відпочинку для землі. Це нагадування про те, що вся земля належить Богові, і ми є лише її тимчасовими управителями. Як сказано в Псалмі: «Господня є земля, її повнота, вселенна та її мешканці» (Пс. 24, 1).

У Новому Завіті Ісус проголошує сповнення ювілейного року. У Євангелії від Луки розповідається про Його першу прилюдну проповідь у Назареті, де Він виріс. Проповідь починається словами, якими Господь проголошує сповнення Божої обітниці, сповіщеної пророком Ісаю: «Господній Дух на мені, бо він мене помазав. Послав мене нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю, оповістити рік Господній сприятливий» (Лк. 4, 18-19). Цими словами Господь Ісус не лише проголошує ювілейний рік, але й втілює його сутність у своєму служінні. Господь звільняє людей від гріха у Пасхальному Таїнстві, зцілює хворих, відновлює справедливість і проголошує Царство Боже. Свобода, яку дарує Христос, є основою нашої надії.

Людське серце не знаходить спокою від утисків та образ, доки не наблизиться до Бога. Це те, що сказав Господь: «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас» (Мт. 11, 28). Господь неначе каже: наблизьтеся до надії, яка є в Мені, і віддаліться від багатьох хибних шляхів, і ви знайдете спочинок від утоми і страху. Надія на Бога підносить серце, тоді як страх його розбиває. Тож Господь вчить, що людина – не споживач дива, а його співтворець, помічник Господній (Пор. 1 Кор. 3, 9). Таким чином, весь ювілейний рік має стати для нас паломництвом і пізнанням Живого Бога: часом поглиблення віри, плекання надії та практикування любові.

Надія – це провідна нитка, що пронизує все Священне Писання. Через події у Старому завіті Бог поступово розкривав свій задум спасіння людини, не даючи їй загинути після гріхопадіння. Ця надія, закорінена в Божій вірності та любові, підготувала ґрунт для приходу Месії та повного здійснення Божих обітниць у Новому Завіті, де надія набуває нового, глибшого значення через життя та Пасхальне Таїнство Ісуса Христа. Особливо глибоко тема надії розкривається у посланні апостола Павла до Римлян, в якому він представляє надію як фундаментальну основу нашого спасіння: «Бо ми надією спаслися» (Рим. 8, 25), підкреслюючи, що надія – це невід'ємна складова нашого спасіння. Апостол народів також розкриває джерело нашої надії: «Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 5). Ця надія не є плодом людських зусиль чи позитивного мислення, а даром Божої любові, яку ми отримуємо через Святого Духа. Вона ґрунтується на непохитній Божій вірності та Його незмінній любові до нас.

Історія України, як і Божого народу в Старому Завіті, сповнена випробувань і боротьби за свободу. Ювілейний рік для нас – це джерело надії на справедливість і мир. Вдивляючись у минуле України, ми можемо знайти багато паралелей з біблійними подіями, які допомагають зрозуміти наше сьогодення і зміцнити нашу надію. Як ізраїльтяни виходили з рабства, так і Україна прагнула звільнення, знаходячи Божу допомогу. Одним із найважчих періодів в історії становлення Ізраїлю був час суддів, які вели народ у важкі часи. В Україні також були культурні, громадські, політичні та духовні лідери, які підтримували національну і духовну ідентичність та боролися за свободу. Протягом багатьох століть українці плекали надію на відновлення державності, подібно як єврейський народ чекав на Месію. Про мету і цінності у цій боротьбі євреям нагадували пророки… А хіба не пророчими в українській історії були слова Тараса Шевченка та праведного митрополита Андрея Шептицького! Згадаймо тут хоча б Тарасове «І на оновленій землі врага не буде, супостата…» та «Колими діждемося Вашингтона з новим і праведним законом? А діждемось-таки колись», а також митрополита Андрея «Як будувати Рідну Хату».

У світлі цих паралелей, ювілейний рік нагадує нам про Божу вірність та Його постійну допомогу і захист, провіщені через пророка Ісаю: «Не бійся, бо я з тобою! Не тривожся, бо я – Бог твій! Я додам тобі сили, я тобі допоможу, підтримаю тебе переможною правицею моєю» (Іс. 41, 10). Сьогодні, коли ми стикаємося з агресією та стражданнями, ми повинні черпати силу та надію із цих давніх біблійних та історичних прикладів. Вони нагадують нам, що Бог ніколи не залишає свій народ і що після випробувань завжди приходить відновлення та відродження.

У цей ювілейний рік надії ми особливо гостро відчуваємо зв'язок з нашим минулим і його значення для нашого майбутнього. Спадщина Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Митрополита Іларіона, свщм. Йосафата Кунцевича та інших святих і праведних українського народу нагадує нам, що надія – це не просто почуття, а дієва сила, яка спонукає нас до творення, єднання та невпинного руху вперед. Історія Христової Церкви в Україні – це історія воскресіння, відродження та невгасимої надії. Вона нагадує нам, що з надією та єдністю ми здатні подолати будь-які випробування та побудувати краще майбутнє для нашого народу та всього світу. Спираючись на цей досвід, ми можемо бути свідками надії для всіх народів, які прагнуть миру та справедливості.

Дорогі брати і сестри! Сьогодні, коли Україна протистоїть російській агресії, Священне Писання та історія нашої Церкви нагадують нам про те, що навіть у важкі часи є надія на перемогу та відродження. Наше відродження після десятиліть переслідувань є могутнім знаком надії для всіх, хто страждає від несправедливості та утисків. У ці дні слова апостола Павла набувають особливого значення: «Ісус Христос, наша надія» (1Тим 1,1). Господь є джерелом, силою і метою нашої надії та основою християнського життя. У сопричасті з Ним ми, християни, отримуємо досвід незмінної любові Бога як впевненості у тому, що ми «улюблені Богом» (1 Сол. 1,4).

У цей ювілейний рік надії не зважаючи на втому, підтримуймо одне одного у випробуваннях (пор. Гал. 6, 2). Кожен з нас має відкритися на харитативне служіння воїнам, пораненим та сім’ям, що втратили своїх рідних на війні, або не мають відомостей про своїх рідних. В особливий спосіб заохочую підтримати наших воїнів, які захищають нашу свободу. Всіх вірних нашої єпархії і людей доброї волі закликаю не втомлюватися молитися за наше військо та підтримувати його усіма можливими способами. Наші захисники віддають своє життя та здоров'я заради нас, заради нашого спокою і заради нашого майбутнього. Ми повинні зробити все можливе, щоб підтримати не лише військових, а й їхніх близьких, які переживають за них, чекаючи на їх повернення.

У Ювілейний рік надії Церква запрошує кожного з нас зробити своєрідне паломництво до наших ювілейних храмів. Відпустовими святинями у нашій Самбірсько-Дрогобицькій єпархії, у яких можна отримати повні ювілейні відпусти, – є Катедральний собор Пресвятої Трійці в місті Дрогобичі та Прокатедральний собор Покрову Пресвятої Богородиці в місті Самборі. Закликаю всіх вірних Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ взяти діяльну участь у відзначенні ювілейного 2025 року, проживаючи його як час відновлення в живій вірі, зростання в жертовній любові і зміцненні непорушної надії на щедрі Божі благодаті для нашого боголюбивого українського народу, процвітання Української Греко-Католицької Церкви та розвиток Самбірсько-Дрогобицькій єпархії.

Улюблені у Господі! Надія у Христі (пор. 1 Тм. 1, 1) – це жива сила, що спонукає нас до змін і до боротьби. Пам’ятаймо, що надія на Бога – це здатність бачити за межами цього світу, бачити далі за рамки болю і смутку, з якими ми стикаємося у сьогодні. Це – впевненість у тому, що Христос воістину воскрес, і з Ним відродиться кожен, хто покладає на Нього усі свої сподівання. У цей ювілейний рік не просто мріймо про краще, а живімо у надії, діймо з любов'ю, підтримуймо тих, хто поруч, і беззастережно довіряймо Богові, з Яким для нас усе можливо! Нехай Господь зміцнить кожного з нас, скріпить наше воїнство, поблагословить наш народ довгоочікуваним справедливим мир та допоможе нам відбудувати наше суспільство на засадах справедливості та братерської любові, за молитвами Пресвятої Богородиці та всіх святих і праведних яких видала українська земля. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.

+ Ярослав

29 грудня 2024 року Божого,
м. Дрогобич

«ІСУС ХРИСТОС — НАША НАДІЯ» (І Тим. 1, 1)

Послання Блаженнішого Святослава, Глави й Отця УГКЦ,
до духовенства і вірних УГКЦ та всіх людей доброї волі
з нагоди Ювілейного 2025 року Божого

Високопреосвященним та преосвященним архиєпископам і митрополитам,
боголюбивим єпископам, всечесному духовенству,
преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам,
в Україні та на поселеннях у світі сущим

Дорогі в Христі!

Вступ

1. Прямуючи стежками світу цього, людина не знайде миру, допоки не зміцниться в надії на Бога. Цей «неспокій» дуже влучно описує святий Августин: «Це ж Ти спонукаєш нас шукати радощів у Твоїх похвалах, бо ж Ти створив нас для Себе, і серце наше не супокійне, доки спочине в Тобі» [1]. Саме про це твердить Господь, закликаючи: «Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас» (Мт. 11, 28). Так Він неначе каже: наблизьтеся до надії, яка є в Мені, і ви знайдете спочинок від утоми і страху.

2. То ж не дивно, що саме християнська чеснота надії є наскрізною ниткою послання, яким папа Римський Франциск проголосив 2025 рік ювілейним. Він запросив до участі в ньому не тільки вірних Римо-Католицької Церкви, а й Східні Католицькі Церкви. Зокрема, Святіший Отець пише: «Особливо я хотів би запросити до цієї прощі вірних Східних Церков, найперше тих, які вже перебувають у повному сопричасті з Наступником Петра. Вони, які так багато страждали, часто аж до смерті, за свою вірність Христові та Церкві повинні відчувати себе особливо бажаними в Римі, який є Матір’ю і для них і в якому зберігається так багато спогадів про їхню присутність… Для них надія на любов Церкви, яка не покине їх, але піде за ними, хоч би куди вони потрапили, робить знамення Ювілею ще потужнішим» [2].

3. Відповідаючи на цей заклик папи Франциска, запрошую духовенство, монашество та мирян нашої Української Греко-Католицької Церкви ознаменувати цей Ювілейний 2025 рік Божий чеснотою християнської надії, яка є ніби якорем, що утверджує у вірі у воскреслого Христа нас, люд Божий, який крізь різні виклики і випробування третього тисячоліття паломничає в кораблі Вселенської Церкви до Божого Царства. Зростання в чесноті надії допомагає людині бачити присутність Бога кожної миті життя у світі, який її оточує. Проживімо 2025 рік Божий у дусі біблійних і церковних традицій відзначення ювілею, пам’ятаючи про вірність Бога, яку Він упродовж історії спасіння завжди виявляв до тих, хто вірує в Нього та дотримується Його заповітів. Уповання на Бога, покладання на Його опіку і турботливість допомагає нам долати різні труднощі та випробування.

Старозавітний ювілей — провіщення справжньої надії

4. Надія Божого люду на силу Божу, на те, що Господь завжди буде зі своїм народом, певність у тому, що Бог Ізраїлю є вірним своїм обітницям та союзові, який Він уклав зі своїми людьми — це наскрізна нитка Священного Писання. У Старому Завіті Бог поступово розкривав свій задум спасіння людини, не даючи їй загинути після гріхопадіння і даруючи їй надію на майбутнє відкуплення та відновлення стосунків із Ним. Одним із найяскравіших старозавітних епізодів, які виявляють піклування Бога про своє створіння, є розповідь про встановлення ювілейного року, уміщена в книзі Левіт (25 глава).

5. Із цієї книги дізнаємося, що ювілей символізував Божу турботу про свій народ і наголошував на необхідності милосердя та співчуття до інших, пригадуючи людині, що її ставлення до ближнього має відображати ставлення Бога до неї. Ювілейний рік був також часом відпочинку для землі, що було нагадуванням про те, що вся земля належить Богові, а люди є лише її тимчасовими управителями: «Господня є земля, її повнота, вселенна та її мешканці» (Пс. 24, 1). Принципи і приписи ювілейного року стосуються повернення до витоків, відновлення справедливості, здійснення милосердя, звільнення від рабства, прощення боргів і примирення. Це час надії та відродження, повернення додому та відновлення сімей, оновлення відносин з Богом та ближніми, — час подяки Господу та втішання Його дарами.

6. Ювілейний рік вказує на безмежне Боже милосердя і здатність змінити навіть те, що здається безнадійно втраченим. Старозавітні приписи стосовно його відзначення є повчальними: майбутнє будь-якого народу залежить не тільки від справедливих законів, їх виконання та чесних судів, а й від милосердя, тобто небайдужості, співчуття до ближнього і здатності до взаємного прощення. Закон може бути справедливим, але людина є немічною і недосконалою, що часто призводить до накопичення боргів, провин і боргового рабства. Без справедливості народ не має розвитку, а без милосердя — не має майбутнього. Цей Божий замисел милосердя здійснюється через служіння Слуги Господнього, про що, зокрема, пише пророк Ісая: «Ось Мій Слуга, якого Я підтримую, Мій вибраний, якого вподобало Моє серце. Я поклав на Нього дух Мій: Він сповістить народам правду» (Іс. 42, 1–2).

Ісус Христос — сповнення надії

7. У Новому Завіті своєю місією Ісус Христос сповнює старозавітний ювілей. У своїй першій прилюдній проповіді Він проголошує: «Господній Дух на Мені, бо Він Мене помазав. Послав Мене… оповістити рік Господній сприятливий» (Лк. 4, 18–19). Божий Помазаник посланий на те, щоб «принести благу вість убогим, лікувати скрушених серцем, проголосити невольникам свободу, ув’язненим відкрити очі, проголосити рік Господнього благовоління, день відплати нашого Бога, потішити всіх засмучених» (Іс. 61, 1–2). «Відкуплення» і «визволення» вчинив Господь для старозавітного вибраного народу, вивівши його з єгипетського рабства. «Відкуплення» Його кров’ю і «визволення» з рабства гріха вчинив Господь Ісус Христос для нас «згідно з багатством Його благодаті» (Еф. 1, 7).

8. Христос, здійснюючи пророцтво Ісаї про «рік Господній сприятливий» (пор. 61, 1–3. 7), проголошує присутність Царства Божого серед свого народу. Саме Він — Господь, присутній серед своїх людей — творить простір того Царства, яке виявляється через цілу низку так званих месіанських знаків: Він зцілює хворих, відновлює справедливість, звільняє людей від гріха в Пасхальному таїнстві і проголошує Царство Боже, даруючи таким чином всьому людству надію на справжнє визволення. Христос неодноразово підкреслює визвольну силу своєї місії: «Тож коли Син вас визволить, то справді станете вільні» (Ів. 8, 36). Ця свобода, яку Він дарує, є основою нашої надії навіть у найважчі часи. Благовість воскреслого Господа є посланням надії на остаточне визволення людини, яке повертає християнина у світ не для того, щоб підкоритися його законам, а щоб відкрити йому нові, досконаліші й нескінченні перспективи.

Христова Церква несе надію

9. Після Христового вознесіння Його спасенну місію продовжує Церква. Вже перші Христові учні й апостоли не тільки жили надією на справжнє визволення та вічне життя в Царстві Божому, а й передавали цю надію іншим. Апостол Петро особливо наголошує, що не потрібно втрачати надії, «навіть якщо тепер треба трохи посумувати в різних досвідах» (І Пт. 1, 6), бо ці випробування ведуть до зміцнення віри. Апостол Павло представляє надію як фундаментальну основу нашого спасіння: «Бо ми надією спаслися» (Рим. 8, 25), підкреслюючи, що це невід’ємна складова діла спасіння. Він повчає, що ця християнська чеснота не є плодом людських зусиль чи позитивного мислення, а Божим даром, тому «не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 5). Надія виходить за межі звичайного оптимізму, вимагає глибокої віри та стійкості, здатності триматися за Божі обітниці навіть тоді, коли їх здійснення ще не видно.

10. Якщо чеснота надії тісно пов’язана з вірою, то гріх невірства, очевидно, ґрунтується на безнадії. Знаємо з книги Буття, що гріх у своїй первісній формі — це бажання людини бути як Бог (пор. 3, 4–5). Наслідками цього гріха стали: безнадія, байдужа підлеглість, інертність. Звідси виникають тривога і розчарування, які наповнюють все живе насінням байдужості та страху. Святий Іван Золотоустий повчає: «Диявол тому й насилає на нас думки зневіри, щоб знищити в нас надію на Бога, — цей безпечний якір, цю опору нашого життя, цього провідника в дорозі, що веде до неба, це спасіння душ, що загибають, бо ми, — каже апостол, — надією спаслися (Рим. 8, 24). Вона немов міцний ланцюг, опущений з неба, який підтримує наші душі, мало-помалу піднімаючи на висоту тих, що її сильно тримається, і підносячи нас понад бурі житейського зла» [3]. Тому таким важливим є Святе Таїнство Покаяння як шлях до духовного відновлення і примирення з Богом, Христовою Церквою, благодатний звʼязок з якою розриває гріх.

11. Книга Одкровення Івана Богослова постає перед нами як потужне джерело надії для християн, які переживають труднощі. У ній Бог представлений як Вседержитель, який контролює хід історії і матиме останнє слово в драмі людства. Образи нового неба і нової землі (пор. 21, 1–4) дають непохитну надію на остаточне відновлення всього творіння, адже Бог «витре кожну сльозу з очей їхніх» (21, 4), приносячи втіху і надію тим, хто страждає. Преподобний Беда († 735) писав: «Оскільки п’ятдесятий рік у Законі ювілейний… цим числом позначається сам спокій вищого світу, коли, як каже апостол, при останній сурмі труби мертві повстануть і ми змінимося на славу: тоді припиняться труди цього віку і тяжкі борги за всі гріхи будуть скасовані. Тоді весь народ обраний у єдиному спогляданні Божественного відвідування зрадіє, виконуючи цей жаданий наказ Господа і Спасителя нашого: „Вгамуйтесь і пізнайте, що Я — Бог…“» (Пс. 46, 11) [4].

Українська помісна Церква — символ надії для народу

12. «Божий Син прийняв людське тіло в конкретний історичний час та у визначеному місці. Він був сином єврейського народу, прийнявши його звичаї, культуру й ментальність. Подібно й благовість Христа, незмінна вчора, сьогодні і завтра, у проповіді Церкви „зодягається“ в ментальність і культуру різних народів. Так формуються самобутні церковні традиції, народжуються і зростають помісні Церкви» [5]. Так, коли сповнився час, Син Божий «воплотився» і в історії нашого народу через Володимирове хрещення у 988 році. Роздумуючи над цією подією, святий папа Іван Павло ІІ писав: «… всемогутній Бог, Владика Всесвіту і Господь історії всіх народів, обняв своєю нескінченною любов’ю народ Київської Русі і привів його до світла Євангелія Його Сина Ісуса Христа, Спасителя світу» [6]. З прийняттям християнства з’явилася надія на духовне оновлення і преображення всього нашого народу, про що влучно висловився Київський митрополит Іларіон: «І вже не ідолослужителями звемося, а християнами; не позбавленими надії, а з надією на життя вічне» [7].

13. Через Володимирове хрещення Бог запросив наш народ вийти назустріч Його визвольній благодаті, «озброївшись» вірою, надією та любов’ю. Він закликає нас «вирівнювати стежки Господні» (Лк. 3, 4), тобто діяти, а не просто чекати на диво, адже людина — Його співтворець і помічник (пор. І Кор. 3, 9). Християнська надія спонукає нас до активної співпраці з Богом, до поєднання наших зусиль із Божою благодаттю, яка «діє там, де є особиста згода людини» [8]. А «взірцем досконалої співдії Божої благодаті і людської волі є Благовіщення Пречистої Діви Марії… Богородиця завдяки своїй згоді стала співучасницею таїнства спасіння» [9]. Наші предки добре розуміли важливу роль Матері Божої в історії спасіння і плекали до Неї глибоку побожність. Ще князь Ярослав Мудрий віддав нашу землю під Її святий покров, а згодом наші церковні й державні мужі неодноразово поновлювали цю посвяту. І так, будучи «надією безнадійних», Богородиця-Оранта століттями провадить наш народ, опікується ним і молиться за нього, допомагаючи йому долати різноманітні випробування.

14. Однією з наших характерних рис, якими українська помісна церковна традиція завдячує кирило-методіївському спадку, є відкритість до єдності та діалогу, здатність шукати шляхи примирення та взаєморозуміння, вміння долати протиріччя між західними та східними духовними центрами. Це продемонстрували ієрархи Київської Церкви через Берестейську церковну унію (1596), запровадивши на наших землях рішення Флорентійського Собору (1439), щоб відновити церковну єдність. Ця подія є свідченням глибокої мудрості та далекоглядності наших предків, які розуміли важливість духовної єдності для підтримання живої надії. Відновивши ідеал єдності Христової Церкви і перебуваючи в сопричасті з Римським Апостольським престолом, УГКЦ залишається спадкоємицею київської церковної традиції, зберігаючи і плекаючи духовність, богослов’я, канонічний порядок і богослужбовий обряд Візантії. Патріарх Любомир зазначав: «Історія береже цілу низку випадків, коли Церква Києва виразно засвідчила усвідомлення нею нероздільності Христового хітону. Ми віримо, що це усвідомлення живе й до сьогодні, служачи джерелом надії» [10].

15. Упродовж століть, особливо в часи російської імперського та комуністичного панування, наша Церква зазнавала численних переслідувань і випробувань. Ворожі сили, прагнучи знищити ідентичність нашого народу, вдавалися до різних методів, серед яких було намагання знищити УГКЦ шляхом насильного переведення її вірних на російське православʼя. Цими сумними моментами нашої церковної історії є насильницькі акції на Поділлі (1770 та 1794–1796 рр.), на Правобережжі (1839 р.), на Холмщині й Підляшші (1875 р.), на Галичині (під час Першої світової війни і 1939 р.). У памʼяті наших сучасників зовсім живими залишаються наслідки Львівського псевдособору 1946 року, яким УГКЦ була загнана в підпілля і майже пів століття жила в умовах переслідування, як ранні християни в період катакомб. Вірність нашого духовенства, монашества і мирян, які ризикували життям, щоб зберегти вірність Христовій заповіді «Щоб усі були одно» (Ів. 17, 21), є свідченням глибокої надії та довіри до Бога. Ця стійкість дозволила зберегти віру та церковні структури і навіть у найважчі часи переслідувань надихала вірних на відповідальну місію християнського свідчення. Минуле нашого народу, сповнене постійних випробувань і боротьби за свободу, переконує нас у Божій вірності та Його постійній допомозі та неодмінному захисті, які Він запевнив через пророка Ісаю: «Не бійся, бо Я з тобою! Не тривожся, бо Я — Бог твій! Я додам тобі сили, Я тобі допоможу, підтримаю тебе переможною правицею Моєю» (Іс. 41, 10). Ці слова надихають навіть у найтемніші часи, коли здається, що надії немає.

16. Господь промовляв через пророка Єремію: «Я знову тебе відбудую, і будеш відновлена, ізраїльська дівице. Знову хизуватимешся бубнами своїми й виступатимеш у веселім хороводі» (Єр. 31, 4). Ці слова можемо застосувати і до нашої Церкви, яка, вийшовши з вимушеного підпілля наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, стала символом відродження всього українського суспільства. Розвиток наших церковних структур та освітніх закладів в наступні роки нагадує відбудову Єрусалиму після вавилонського полону: «Бачите, в яких ми злиднях, як Єрусалим зруйнований та як брами його спалені вогнем. Нумо ж, відбудуймо єрусалимський мур, щоб не бути нам більш посміховищем» (Неєм. 2, 17).

17. Важливою віхою в історії Української Греко-Католицької Церкви стало 21 серпня 2005 року, день повернення осідку її Глави до Києва, колиски Володимирового хрещення Русі-України, де наша Церква зародилася і звідки так наполегливо століттями намагався витіснити її чужинець. Ця подія відображає відновлення історичної справедливості та її прагнення служити всій Україні. Вона стала ще одним яскравим символом відродження та надії для українського народу, демонструючи здатність Церкви адаптуватися до нових реалій та відповідати на виклики часу, залишаючись вірною своїй духовній місії.

18. Історія Христової Церкви в Україні є яскравим прикладом незламності духу та невгасимої надії нашого народу. Прямуючи крізь століття випробувань і перешкод до свого есхатологічного сповнення, вона незмінно залишалася надійною опорою своїх синів і дочок. Коріння віри українського народу сягає глибоко в нашу історію, формуючи і живлячи його унікальну духовну та культурну спадщину. Христова Церква стала невід’ємною частиною української ідентичності, формуючи світогляд, культуру та традиції народу, надихаючи на збереження та розвиток духовних цінностей, скріплюючи віру в краще майбутнє. Цього ювілейного року ми особливо гостро відчуваємо зв’язок з нашим минулим і його значення для нашого майбутнього. Спадщина Володимира Великого, Ярослава Мудрого, митрополита Іларіона, священномученика Йосафата Кунцевича та інших святих, мучеників, ісповідників і праведників українського народу нагадує нам, що надія — це не просто почуття, а дієва сила, яка спонукає нас до творення, єднання та невпинного руху вперед. Сьогодні, у часи випробувань і викликів війни, ми можемо черпати силу та натхнення з цього багатого духовного спадку. Віра, єдність і невгасима надія, закладені нашими великими предками, залишаються тими опорами, на яких тримається українська нація, які допомагають нам долати труднощі та будувати майбутнє, гідне нашої славної історії. Спираючись на цей досвід, ми можемо бути свідками надії для всіх народів, які прагнуть миру та справедливості. Ювілейний рік надихає до глибшого розуміння нашої місії як християн — бути світлом у світі (пор. Мт. 5, 13), надією для тих, хто впадає у відчай, і джерелом підтримки для тих, хто потребує допомоги.

Чеснота надії — сила християнського життя

19. Наша християнська надія не є марною, а ґрунтується на вірі в Бога, який протягом історії неодноразово визволяв свій народ і відновлював справедливість. Сьогодні, коли ми потерпаємо від жахіть російської збройної агресії, маємо черпати силу та надію із численних уроків історії спасіння та нашої національної історії, які нагадують нам, що Бог ніколи не покидає свого народу і що після випробувань завжди настає відновлення та відродження. Тому прислухаймося до слів псалмоспівця: «Хай скаже дім Ізраїля: „Милість його повіки!“… Із тісноти я візвав до Господа, — Господь відповів мені і визволив» (Пс. 118, 2. 5). Нас підбадьорює також пророк Ісая: «Не бійся, бо Я тебе викупив, прикликав тебе твоїм ім’ям, ти — Мій! Чи через води йтимеш, Я з тобою, чи крізь ріки, — тебе не затоплять, чи підеш крізь вогонь, — не попечешся, і полум’я тебе не обпалить» (Іс. 43, 1–2). Ці слова і сьогодні звучать для нас як джерело підтримки та наснаги, обіцяючи нам опіку і захист Господа Бога.

20. Християнська надія — чеснота та риса віруючої людини. Саме віра в Бога, як повна відкритість людської істоти всепереможній силі воскреслого Спасителя, народжує християнську надію. Віруюча особа переживає нове створення і нове народження у Святих Таїнствах Хрещення та Миропомазання і стає новим створіння у Христі, як навчає апостол Павло: «Тому, коли хтось у Христі, той — нове створіння. Старе минуло, настало нове» (ІІ Кор. 5, 17). У цьому таїнстві Отець Небесний через пасхальне таїнство свого Сина силою і діянням Святого Духа вкладає в нутро кожного охрещеного зародок вічного життя, життя Воскреслого. Про цей зародок апостол Петро навчає як про нову красу людини, заховану всередині людського серця (пор. 3, 3–4). Він [зародок вічного життя] не є нерухомим чи мертвим скарбом, який ми покликані лише зберігати. Цілком ні! Християнське життя у вірі є розвитком і щоденним зростанням у цьому новому житті, яке ніхто в нас не зможе відібрати. Тож християнська віра в Бога породжує надію на воскресіння і життя вічне, яка звершується в любові. Ось чому чеснота надії є силою християнського життя, внутрішнім джерелом незламності та стійкості, яке дає нам змогу перетривати всі переслідування і терпіння та осягнути нашу остаточну мету — вічне життя в Бозі [11].

21. Змістом християнської надії є очікування повноти Царства Небесного, вже дарованого людині тут, серед життя дочасного. Увесь парадокс цієї надії полягає в тому, що ми очікуємо сповнення, остаточного вияву того, що вже маємо в зародку. Ми надіємося на воскресіння і життя вічне, будучи його причасниками впродовж земного життя. Про це навчає апостол Павло: «А коли ви з Христом воскресли, то шукайте того горішнього, де Христос перебуває, сівши по правиці Бога. Думайте про горішнє, а не про земне. Бо ви померли, і життя ваше поховане з Христом у Бозі. Коли ж Христос, ваше життя, з’явиться, тоді й ви з Ним з’явитесь у славі» (Кол. 3. 1–4). Посідання дару воскресіння і життя вічного, який ми отримуємо у Святих Таїнствах Церкви, виявляє непорушну певність християнської надії, яка обов’язково сповниться в житті майбутнього віку. Оце дійсне причастя і передсмак того, на прихід чого в повноті в майбутньому ми надіємося, відрізняє чесноту надії від звичайного людського почуття надії. Останнє веде нас до сподівання на щось непевне, до очікування на сумнівне й таке, що не завжди можливе до здійснення. Натомість християнська надія — завжди певна. Апостол запевняє усіх нас: «Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 5–8).

22. Сила християнської надії, яку ми отримали від батьків, була для нас джерелом повсякчасного відродження та невмирущості нашої Церкви й рідного народу. Цю силу ми отримали як дар Хрещення рівноапостольного князя Володимира. Наш Хреститель вклав у саме серце свого народу такий скарб, який став вічним спадком українського Божого народу — Київської Церкви. На цей спадок вказував папа Римський Венедикт XVI у своїй енцикліці «Spe Salvi» («Спасенні надією»), розкриваючи сенс спасенної надії за допомогою уривка з Послання до євреїв: «Згадайте перші дні, коли ви, тільки що просвітлені, перенесли терпляче таку велику боротьбу страждань: ви були чи то самі виставлені прилюдно на зневаги та на знущання, чи то ставши спільниками тих, що того зазнали. Ви бо й разом із в’язнями страждали і грабунок вашого майна ви з радістю приймали, знаючи, що маєте багатство краще і постійне» (10. 32–34). Святіший Отець наголошує, що віра дає людині це краще і постійне багатство, яке є не зовнішнім, а внутрішнім, бо міститься всередині її істоти. Цей скарб слугує людині за опору, яка є сильнішою і надійнішою за матеріальні доходи чи земні достатки. Ось чому ранні християни навіть із радістю приймали втрату свого майна, бо їхнього справжнього скарбу неможливо було в них забрати. Така сила християнської надії народжує новий вид свободи: «Виникає нова свобода щодо основи та опори власного життя, яка єдина може забезпечити його справжній сенс. Ця нова свобода — усвідомлення дарованого нам нового наповнення (субстанції) змісту наших учинків — явила себе не тільки в мучеництві, у якому люди протиставляли себе всесиллю ідеології і політичних інститутів та своєю смертю оновлювали світ. Вона явила себе передусім у великих подвигах самозречення, починаючи з ченців старовини… і до людей нашого часу, які в сучасних чернечих інститутах з любові до Христа покинули все, щоб нести людям віру і любов Христа, допомагати тим, хто терпить тілом і душею» [12].

23. У нашій сучасній історії християнська надія виявляє себе в новий, часом навіть героїчний спосіб. Ми є свідками християнської надії, коли бачимо наших новітніх героїв, які в ім’я любові до Бога і Батьківщини щодня йдуть на смерть, — надія тоді має обличчя воїна. Коли бачимо наших лікарів і парамедиків, які не втомлюються щодня лікувати рани нашого народу, хоча знають, що війна завтра може спричинити нові, — надія тут має обличчя медика. Коли бачимо енергетиків і рятувальників, які щодня розбирають завали та працюють, щоб відновити інфраструктуру наших міст і сіл, хоча знають, що завтра, можливо, новий ракетний удар знищить їх працю, — у цьому разі надія приймає їхнє обличчя. Надія приймає обличчя й нашої молоді, яка посеред війни вміє любити, творити нові сім’ї та народжувати дітей, хоча усвідомлює, що належить до покоління, яке частіше буває на похоронах своїх однолітків, ніж на весіллях. Християнська надія є секретом стійкості й непереможності нашого народу, який серед війни вміє ціною власного життя захищати свободу, мріяти про краще майбутнє і будувати вже сьогодні кращий світ для своїх дітей. І джерелом цієї надії є воскреслий Христос, який у цьому царстві смерті вказує нам на джерело вічного життя, яке пульсує в нас.

24. В умовах теперішньої російської агресії, коли багато хто з нас позбувся домівки, утратив близьких або змушений жити під окупацією, набирають особливого значення слова апостола Павла: «Ісус Христос — наша надія» (I Тим. 1, 1). Християнська надія випереджує страждання чи навіть смерть очікуванням славної участі у Господньому воскресінні: людина вже живе в надії на Христа, який воскрешає померлих. Він є нашою надією, бо Його Пасха не стоїть перед нами як мета, яку ще треба досягти, а залучає нас як подія, що звершується вже сьогодні в нашому житті та нашій історії. На жертві свого Сина Господь вибудував новий порядок для світу: «От, нове творю все» (Одкр. 21, 5). Ми можемо сподіватися, що на жертві нинішніх поколінь українців постане з волі Божої нова Україна, — постане як плід наших спільних зусиль і як звершення нашої надії. Це наше сподівання підживлюють слова пророка, сказані у Старому Завіті: «Так говорить Господь: … і позбираю їх звідусіль, і приведу їх у їхню землю. Я зроблю з них один народ на Моїй землі… Вони не будуть більш себе сквернити бовванами своїми, гидотами своїми, і всіма гріхами своїми. Я їх вирятую від усіх їхніх відступств, якими вони грішили, і очищу їх і вони будуть моїм народом, а Я — їхнім Богом… там будуть жити вони та їхні діти й діти дітей їх… Я зроблю з ними союз миру; це буде союз вічний з ними. Я їх намножу й поставлю Мою святиню серед них навіки. Житло Моє буде посеред них, і буду Я їхнім Богом, а вони будуть Моїм народом» (Єз. 37. 21–27).

Ювілей-2025 — нагода для скріплення нашої надії у Господі

25. Ювілейний рік — це для кожного з нас особлива нагода для відновлення стосунків із Богом, примирення з ближніми та самим собою. Ми відновлюємо звʼязок із Богом через покаяння та посилену молитву. «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам», — заохочує наш Спаситель (Мт. 7, 7). Молитва відкриває наші серця для Божої підтримки, зміцнює нас і допомагає нам довіряти Господу. Вона додає нам сил, щоб ми не впадали у відчай, і нагадує про Божу присутність у нашому житті. Праведний митрополит Андрей наголошував родинам: «Ваша домівка є першою і найважливішою школою, де ваші діти мають навчитися любити Бога і людей. Якою буде та школа, таким буде й навчання» [13]. Важливою є не тільки особиста, а спільнотна молитва. Треба по-християнськи виховувати дітей, створювати в сім’ї особливу атмосферу спільної молитви, як до цього закликає наш Синод: «Моліться разом перед святими іконами, святкуйте неділі і свята, беручи участь зі своїми дітьми в парафіяльній Божественній Літургії» [14].

26. Особливою молитовною практикою, корисною для поглиблення стосунків із Богом, є читання і роздуми над Святим Письмом. Тому актуальним залишається заклик Синоду УГКЦ до вірних нашої Церкви «щоденно читати Боже Слово і роздумувати над ним у парафіяльних спільнотах біблійного апостоляту» [15]. Памʼятаймо, що «Боже Слово завжди веде до причастя Святих Таїнств і сповнюється в Літургії Христової Церкви» [16]. Тому читати і роздумувати над Словом Божим треба разом Церквою і в Церкві, тобто у дусі повчань Святих Отців та в контексті літургійної спадщини.

27. Ювілейний рік також творить для нас особливі можливості відновлення звʼязків із ближніми. «Носіте тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа», — закликає Апостол народів (Гал. 6, 2). Коли вірні збираються разом, діляться болем і турботами, допомагають одне одному молитвою та словами розради, це укріплює віру і відчуття надії. Спільнота Христова, по суті, є мережею любові та служіння, про що гарно свідчить книга Діяння святих апостолів: «Громада вірних мала одне серце й одну душу, і ні один не називав своїм щось з того, що кому належало, але все в них було спільне» (4, 32). Тому наш Синод повчає: «Як добре, коли є співпраця і солідарність! Ця мережа душ протягом тисячоліть обіймала знедолених, гоїла рани, долала прірви між людьми, підносила тих, хто перебував внизу соціальної драбини, і продовжує це робити донині» [17]. Ми не можемо залишатися байдужими до ситуації в Україні, звикаючи до страждань, спричинених війною. Будьмо світлом для тих, хто сьогодні втратив віру, підтримкою для тих, хто потребує розради, і прикладом для дітей і молоді, які дивляться на нас як на свідків Христа.

28. Справжня солідарність полягає в тому, щоб бути готовими підтримати тих, хто поряд, і зробити все можливе, щоб полегшити їхнє становище. За словами апостола Якова, «віра без діл мертва» (2, 26). Через допомогу ближнім ми виявляємо свою християнську сутність. У служінні ближньому через добрі вчинки людина «повертається до найбільшої правди про себе саму як про улюблену дитину Божу, створену з любові й покликану до любові» [18]. Християнську любов характеризує її конкретність. Як конкретним є кожен наш ближній із його неповторними щоденними потребами і переживаннями, так само конкретною має ставати Божа присутність у наших вчинках милосердя: голодного нагодувати, спраглого напоїти, нагого зодягнути, подорожнього прийняти в дім, хворого й ув’язненого відвідати тощо (пор. Мт. 25, 35–36) [19]. Сьогодні кожен українець в Україні та поза її межами має відчути обов’язок жертовно служити пораненим воїнам та сім’ям, які втратили рідних на війні. Ми повинні пам’ятати про тих, хто повернувся з війни і переживає труднощі адаптації до мирного життя, особливо про поранених. Хай наші парафіяльні спільноти стануть місцем, де вони можуть знайти розуміння, допомогу та дружнє середовище. Тільки в єдності та солідарності ми можемо подолати труднощі й стати міцнішими.

Закінчення

29. Дорогі брати і сестри! Священна історія спасіння, яку ми пізнаємо через Святе Писання та історичні події, демонструє актуальність чесноти надії як передумови для позитивних змін. Від моменту створення світу, незважаючи на різні біди, проблеми та катаклізми, Бог завжди перебуває поруч зі своїм народом, підтримуючи і скеровуючи його стежками свого Провидіння. Надія в Христі (пор. I Тим. 1, 1) — це не лише почуття чи мрія про краще майбутнє. Це жива сила, що спонукає нас до позитивних змін. Це віра в те, що Бог може перетворити страждання на відродження. Це здатність бачити за межами цього світу, за рамками болю і смутку, з якими ми зіштовхуємося сьогодні. Це впевненість у тому, що Христос воскрес і з Ним відродиться кожен, хто покладає на Нього свої сподівання.

30. Хоч ювілейний рік був встановлений для ізраїльського народу, його принципи перейняла Христова Церква, адже, за словами апостола Павло, все, що «було написане давніше, написане нам на науку, щоб ми мали надію через терпеливість й утіху, про які нас Письмо навчає» (Рим. 15, 4). Ювілейний 2025 рік надії — це ще одне нагадування нам про те, що Господь-Еммануїл ніколи не покидає свого народу, що Бог є з нами, і для тих, хто довіряє Йому, немає нічого неможливого. Це особливий час, коли Церква закликає нас до покаянного переосмислення власного життя, повернення до витоків нашої віри, роздумів про те, якими є наші стосунки з Богом і ближніми. Це запрошення до оновлення нашого зв’язку з Господом через поглиблену молитву. Це заохочення до конкретних вчинків любові та милосердя щодо ближніх.

31. Хай цей ювілейний рік стане для нас часом оновлення нашої віри, зміцнення нашої надії та поглиблення нашої любові до Бога і ближніх. Хай він стане для нас часом серйозних роздумів, зважених рішень і благословенних дій. Хай він принесе довгоочікуваний мир на нашу землю та допоможе нам відбудувати наше суспільство на засадах справедливості та братерської любові. У цей рік не просто мріймо про краще, а й діймо з любов’ю, підтримуймо тих, хто поруч, живімо в надії та з вірою в те, що з Богом усе можливо. Благословення Господнє хай буде з усіма вами, а Пресвята Богородиця хай і надалі покриває своїм омофором нашу землю та весь наш народ. Амінь.

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день Святих мучеників Євстратія, Авксентія, Євгенія, Мардарія й Ореста та
Святої мучениці Лукії, діви,
13 грудня 2024 року Божого