6 травня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, очолив подячну архиєрейську Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобичі з нагоди 80-річних Ювілеїв Дрогобицького фахового коледжу нафти і газу та Дрогобицького фахового музичного коледжу ім. В. Барвінського. Богослужіння супроводжував хор "CANTICUM" Дрогобицького музичного фахового коледжу ім. В. Барвінського, художній керівник та диригент Богдан Бондзяк.

4 травня, у Неділю Мироносиць, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійі, в м. Дрогобич. Під час богослужіння єпископ уділив священичі свячення диякону Олексію Стаднику.

Христос Воскрес!

Всечесні отці!

Дорогі викладачі, вихователі, студенти Дрогобицького музичного фахового коледжу ім. Василя Барвінського та Дрогобицького фахового коледжу нафти і газу!

Щиро вітаю вас у нашому катедральному храмі з нагоди вашого 80-літнього ювілею. Це велике свято не лише для вас, але й для всієї Дрогобицької громади. Дуже похвально, що ваші урочистості передбачають літургійну молитву у храмі – здавен наш народ в основу свого суспільного життя ставить віру в Бога, Якому по-особливому складає вдячність у знакові моменти свого життя. Ваша присутність у цьому храмі – це нагадування про глибокий зв'язок між мудрістю людською і мудрістю Божою, між освітою і вірою, між особистісним розвитком і духовним зростанням у Христі.

Сьогодні сердечно вітаю дирекцію коледжів, викладацький склад, всіх ваших працівників. Але по особливому вітаю – студентів, бо саме ви, є найбільшим скарбом наших навчальних закладів. Тому, дорогі студенти, будьте вдячні за ті зусилля ваших настоятелів та викладачів бо завдяки їм ваші Богом дані таланти здатні розвиватися і досягати особливих висот!

Дорогі освітяни, дозвольте найперше скласти вам щиру подяку за віддане і творче служіння. Вісім десятиліть педагогічної праці у стінах ваших навчальних закладів – це свідчення жертовної любові до знань, до молоді, до Батьківщини. Ваш внесок у мистецько-культурну спадщину, у технічний і професійний розвиток українського суспільства – неоціненний. Ваша праця – це жертва, вкладена у майбутнє покоління, яке саме зараз зазнає випробувань війною, викликами моралі та ідентичності. Тому особлива подяка всім, хто надає простір Богові в освітньому процесі: хто вчить не лише набувати знання, але прикладає зусилля у виховуванні молодь у дусі свободи, відповідальності й християнських цінностей.

Справжня освіта – це не лише засвоєння фактів, це - процес розпізнавання добра, шлях до істини і зростання у любові. Це шлях до глибшого пізнання самого себе і Божого задуму щодо кожного з нас. Освіта без духовного фундаменту втрачає свою цілісність і стає поверховою. Саме тому Церква з великою повагою і надією дивиться на місію вчителя, педагога, наставника – особи, що провадить молодь до повноти життя у Христі – Господі.

Світло Христового Воскресіння, яке нині радісно святкуємо, просвітлює не тільки наше життя, але й вказує шлях усьому людству. У Христі Воскреслому ми бачимо не лише перемогу над смертю, але й повноту краси людського життя. Бо Христос, як Вчитель і Пастир, не просто передає знання, але відкриває істину – ту, що веде до свободи: «І спізнаєте правду, і правда визволить вас», каже Господь (пор. Йо. 8. 32).

Тому сьогодні звертаємо увагу на вас, дорогі освітяни, як на своєрідний пункт незламності для молоді та їхніх батьків. У час війни, невизначеності, моральних і соціальних потрясінь саме вчитель часто стає тим орієнтиром, на якого дивиться молода людина, шукаючи відповіді на глибші питання: хто я, у кого вірити, заради чого жити. Ви є опорою, що тримає духовно-науковий фронт країни, виховуючи не лише фахівців, але й особистостей зі стійкими моральними цінностями. Ваше щоденне служіння – це знак, що Україна не впала духом, що наш народ має майбутнє, бо є кому формувати сумління молоді. У ваших зусиллях є промінь надії й сили, що передається далі – від серця до серця, від учителя до учня, від покоління до покоління.

У спілкуванні з Богом, людина відкриває премудрий Божий задум спасіння, яке походить від Отця через Сина у Святому Дусі. Пресвята Тройця творить людину, дає їй свободу вільно діяти, допомагає виправити її помилки, спасає, але в свою чергу очікує від людини відповіді. Без Бога людська особа не може пізнати цілої правди про саму себе – тому, що вона передусім покликана осягнути подобу Первообразу через життя у Христі та з’єднання з Ним.

Не можна забувати, що в часи більшовицького терору, коли знищувалась віра, культура, національна ідентичність, саме духовенство, освітяни, митці стали носіями світла серед темряви. Завдання Церкви і сьогодні – знову й знову вказувати на християнські основи виховання людини як складову духовно-національної ідентичності. Бо християнська духовність породжує шляхетність, допомагає кожній людині стати людиною, а нації – нацією. У християнській моралі сконцентровані найвищі цінності цивілізації, тому християнські аргументи залишаються найвагомішими. Християнське виховання виправдало себе у світовій педагогіці. Щоб виховати здорову, культурну спільноту людей, нам необхідна цілюща сила християнської моралі.

Божественна педагогіка подій історії спасіння вчить нас, що справжнє щастя людини полягає не в бунті перед Богом і перетворенні безцінного дару свободи на сваволю, а в сповненні Божої волі, бо створена на Божий образ людина може розвинути свої здібності, таланти й потенціал тільки у Бозі. Бог бажає, щоб Його любили, довіряли, а не боялися, тому створив нас вільними. Для людини розпізнавання — це важливий акт, який стосуються всіх, бо обирання є суттєвою частиною людського життя.

Ісус у Євангелії часто говорить про розпізнавання, використовуючи картини щоденного життя. Наприклад, коли говорить про рибалок, які вибирають добру рибу та викидають погану; чи про купця, який вміє розпізнати, яка перлина має найбільшу вартість; або ж про землероба, який знаходить скарб у землі і докладає зусиль, щоб придбати цю ділянку. Таким чином, розпізнавання представляється перед нами як вправа розуму, досвіду, а також волі, щоби зловити слушний момент. Бачимо також, що необхідні зусилля, вміння, навики, щоб розпізнавання могло здійснитися. Рибалка, який проводить ночі в морі, погоджується викинути частину улову, купець не вагається все продати, щоб придбати обрану перлину, як і чоловік, що знайшов скарб. Саме вчитель, вихователь, наставник допомагає молодій людині сформувати вміння розпізнавати. Навчити цьому – це не лише передати знання, а допомогти сформувати характер, сумління, здатність робити правильний вибір.

Бог запрошує нас оцінювати та обирати, бо створив нас вільними та хоче, щоб ми користувалися цією свободою, і тому розпізнавання є вимогливим. Ми часто переживали цей досвід: обрали щось, що здавалося нам добрим, але воно не було таким. Або знали, що це є нашим справжнім благом і не обрали його. Людина може помилятися, може не хотіти обирати правильно. Тому Бог від самого початку дає людині чітку інструкцію: якщо хочеш жити, пам’ятай, що ти є Божим створінням, що ти не є критерієм добра і зла, а твої рішення матимуть наслідки для тебе і для світу, від них залежатиме, чи земля буде чудесним садом, а чи смертоносною пустелею. Розпізнавання вимагає зусиль, але є незамінним для того, щоб жити. Воно вимагає, щоб я знав, що є добрим для мене тут і тепер. Насамперед, воно вимагає синівських стосунків з Богом. Бог наш Батько і не залишає нас наодинці, Він завжди готовий порадити нам, підбадьорити, прийняти. Але ніколи не хоче нав’язувати Свою волю. Чому? Бо хоче, щоб Його любили, а не боялися та віддалювалися.

Святий Атаназій Великий вчить, що людина як образ Божий є словесною істотою, бо має участь у Божому Логосі. Її словесність полягає в тому, що Творець наділив її силою свого Логосу – здатністю пізнавати Бога через сопричасне життя з Ним. Отже, слідуючи атаназієвій логіці, годі говорити про інтегральний розвиток особистості без розвитку цієї словесності в людині, яка без сумніву має інтелектуальний, розумний характер. Якщо не сформувати цю словестність в належний спосіб, якщо не пізнавати Бога, якщо не роздумувати щодня над Його словом і не повчатись в Його законі, що є природнім для людини і до чого кличе нас наша істота, то замість обожествлення ми будемо наближуватися до безсловесних нерозумних істот, як вважає Атаназій Великий. Якщо не закорінити наш ум в світі божественному, то він покинутий сам-на-сам впаде у світ дочасний, заведе нас на манівці принад.

Праведний митрополит Андрей Шептицькийписав: «Вчіть молодь, як має жити! Запалюйте в ній бажання й охоту до того, що є підставою духовного багатства і сили народу. Нехай молодь вчиться любити свою землю, – свою Батьківщину, – нехай вчиться працювати для неї». Дорогі освітяни, Церква сьогодні, як і століття тому, стоїть поруч із вами, маючи велике бажання вас підтримувати. І нині ми беремо на озброєння ці слова великого митрополита, бо праця й покликання педагога – це велике будівництво майбутнього України. На вас, дорогі педагоги: вихователі, вчителі та викладачі покладена велика відповідальність і сподівання - виховати майбутнє України.

Тому дякую кожному, хто розвиває українську освіту сьогодні й будуватиме її в майбутньому! І хай Господь нас супроводжує у цій світлій і благородній справі. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь!

+ Ярослав

6 травня 2025 року Божого,
м. Дрогобич

Христос Воскрес!

Дорогі у Христі брати і сестри!

Сьогодні маємо чергову неділю після свята Христової Пасхи, яка розповідає нам про нові обставини, які супроводжували воскресіння нашого Господа. Євангельське читання, яке цього дня пропонує нашій увазі свята Церква, має дві частини. В першій головною дієвою особою є Йосиф, побожний чоловік з Ариматеї. Він не втратив віри і відваги навіть тоді, коли апостоли покинули Ісуса і ховались за зачиненими дверима, через страх перед юдеями та римською владою. В другій частині сьогоднішньої благовісті ми бачимо вже не кінець тижня, яким була п'ятниця страстей, але початок нового тижня, перший день нового сотворіння. В цей день – неділю, перший по суботі – жінки, що раніше лише споглядали на місію, яку виконував Йосиф з Ариматеї і Никодим, стають головними особами у благовісті воскресіння.

Саме від гробу, який виявився порожнім, бере початок неймовірна вістка про воскресіння нашого Господа. Перший зв’язок між страстями і воскресінням проходить через жінок, які вирушають до гробу, щоб намастити тіло Ісуса. Це Марія Магдалина, Марія, мати Якова, і Саломія, – ті жінки, які в момент Христового розп’яття «дивились здалека» (Мр. 15,40). Тож в обох випадках свідками були ті самі жінки. Повторюючи їх імена, євангеліст Марко творить своєрідний місток між похованням і воскресінням Ісуса Христа та підкреслює, що одну подію не можна розглядати без іншої.

Пригляньмось ближче до першої частини сьогоднішньої благовісті. Йосиф з Ариматеї і Никодим, які поховали Ісуса, були членами синедріону, але одночасно були вони й таємними учнями Христа. Вважається, що вони або не прийшли на засідання синедріону, який допитував Ісуса й обвинуватив Його, або були там, але боялися заступитися за Ісуса. Подумаймо, якою важливою у той момент була б для Ісуса підтримка цих двох осіб! Але Йосиф і Никодим боялися, тому й втекли або промовчали. Лише після смерті Ісуса вони подбали про гріб і саван для Нього як Царя і Господа.

Незважаючи на це, на прикладі цих двох людей – Йосифа і Никодима – ми бачимо, як діє Божа сила. Спасительна Христова смерть вплинула на них так, як не могло вплинути Його життя і присутність серед них. Коли Ісус помер на хресті, Йосиф забув свій страх, «прибув і, сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса» (Мр.15,43). Не пройшло й години зі смерті Ісуса, коли збулося Його пророцтво: «Я ж коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе» (Йо.12,32). Сила хреста почала змінювати боягузів на героїв, а нерішучих на мучеників. Хіба у цьому немає послання до теперішніх «таємних учнів» Ісуса? Сила хреста і воскресіння може змінити на свідків та новітніх учеників і святих Церкви Христової навіть таємних учнів і тих, хто сьогодні вагається через глибоке розкаяння.

Далі Євангелія оповідає нам: «Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова та Саломія купили пахощів, щоб піти і намастити його» (Мр.16,1). У Біблії записано, що слова «Христос воскрес» були вперше промовлені ангелом до мироносиць. Жінки ніколи не покидали Ісуса. Вони були з Ним до кінця під хрестом. Вони дивилися, де поклали Його тіло. Вони першими прийшли до гробу і першими дізналися про воскресіння. Вони першими проголосили цю новину, коли побігли розповісти про благу вістку учням, які тоді все ще боялися, а тому поховалися. Так мироносиці стали першими благовісниками Христового Воскресіння.

Під час жахливих подій страждань і смерті Христа, жінки виявилися хоробрішими, ніж Його найближчі учні. Проте ця хоробрість не залежить від статі. Це любов робить людей сміливими! І неважливо кого: чоловіків чи жінок. Ці жінки сильно любили Христа, тому й були сильними. Розкаяна грішниця Марія Магдалина, яку Христос воскресив від могили гріха до нового життя у Бозі, перша проголосила добру вістку воскресіння. До честі жіноцтва завжди треба пам’ятати: вони були найближче до хреста у Велику П’ятницю і першими біля гробу у воскреслий ранок.

«Рано-вранці... прийшли вони до гробу, як сходило сонце» (Мр.16, 2). Ранок – це найкращий час для того, щоб зустріти воскреслого Господа у молитві. Наші дні будуть справді благословенними, якщо кожного дня «рано – вранці» ми звертатимемо свої думки до Ісуса переможця смерті. Жінки пішли до гробу на світанку, – Христос є тим правдивим Сонцем, яке має освітлювати наш день з перших його хвилин. День буде зовсім іншим, якщо почати його з Ісусом.

Це було «першого дня в тижні», коли вони пішли до гробу і побачили, що він порожній. Перший день тижня – це звичайно неділя – День Господній. Це день Воскресіння нашого Господа, у цей день Він з’явився своїм апостолам. Неділя – перший день тижня – досі залишається днем, коли ми як Мироносиці приходимо до Божого храму з пахощами нашої віри і любові та зустрічаємо живого і воскреслого Христа через Слово Боже і святі Таїнства. Це дуже по особливому виявляється у недільній Утрені, коли після читання Євангелія, яке розповідає про одну з одинадцяти появ Ісуса після Воскресіння, вірні вітають поцілунком воскреслого Христа у Євангелії, яке священнослужитель виставляє на тетраподі. Воскреслий Христос приходить і стає посеред нас. Ми бачимо Його своїми очима і цілуємо своїми устами. У цій єдиній дії Утреня охоплює все значення Дня Господнього – особисто зустріти воскреслого Христа сьогодні у Його слові і Євхаристії. Саме тому, коли ми молимося на недільній Утрені, то промовляємо: «Воскресіння Христове бачивши...». Через нашу особисту зустріч з Ним у Його слові й Євхаристії, ми справді Його бачимо…

«Вони купили пахощі, щоб піти і намастити Його» (Мр. 16.1). Той факт, що жінки принесли пахощі, вказує на те, що вони не чекали воскресіння. Коли закотили камінь до гробу, поховали не тільки Христа, але й їхню надію. У жінок була лише одна думка – намастити тіло мертвого Ісуса, дія зроджена відчаєм і неймовірною любов’ю. Мироносиці не йдуть до гробу з порожніми руками. Вони купили пахощі, щоб прийти і намастити Його. Ми також можемо щось принести Христові. Навіть якщо ми заплямовані важкими гріхами, ми можемо принести початок доброї волі у розкаянні, трішки любові, щедрості до інших, нашу слабеньку молитву. Без сумніву, наші бідні дари не відкотять камінь від гробу, бо наш доступ до воскреслого Ісуса і до сили Його Воскресіння залишається дивовижним даром Божественної благодаті, але той факт, що ми не прийшли до гробу з пустими руками, покаже, що наше серце також не є зовсім легковажне. Якими пахощами ми можемо намастити Ісуса? Святі Отці та біблійні мислителі вважають, що немає кращих пахощів ніж покаяння, навернення, відданість, віра, надія і любов…

Коли жінки наближались до гробу то говорили між собою: «Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?» (Мр.16,3). Євангеліє чітко каже, що камінь був важкий. Багато з нас відчувають, що питання жінок торкається і нас. Бо у багатьох душах Ісус похований як у гробі. Він паралізований, нерухомий. Він закритий важким каменем, каменем гріха, незнання, байдужості, каменем поганих звичок, які накопичувались роками. Можливо, ми хочемо відкотити камінь і досягнути живого Господа, але не маємо сили. «Хто відкотить камінь для нас»? «Але поглянувши, побачили, що камінь був відвалений, – був бо дуже великий» (Мр.16,4). Деякі камені ми можемо відкотити самі. «Відкотіть камінь», – наказав Ісус біля гробу Лазаря. Деякі перепони ми можемо усунути, і ми мусимо це зробити, щоб сталося диво. Але каміння, які для нас надто великі може відкотити лише Господь. Справді ангел Божий спустився з неба, відкотив камінь від входу і сів на нього (Мт. 28,2).

Дорогі у Христі, жінки-мироносиці, від яких походить назва сьогоднішньої неділі, йдучи до гробу журились: «Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?» (Мр.16,3), ці слова у час війни агресора московії проти України дуже вражають нас. Сьогодні ми в скорботі, як і жінки-мироносиці, і теж питаємо себе: хто нам відкотить камінь війни, насилля, окупації, смерті? Однак ми відчуваємо, що в тій історії про воскресіння Ісуса Христа, саме нам, українцям, як і мироносицям, Христовий посланець – ангел, каже: «Не бійтесь!», чому, бо сила Воскреслого Переможця гріха і смерті присутня між нами, і допоможе нам відвалити камінь смерті окупанта і перемогти зло. Тож просімо у Господа сили, мужності та мудрості нашому воїнству та народові, щоб очистити нашу землю від загарбника. Скріплюймо на силі тих, хто у цих нелегких моментах нашого життя потребує нашої підтримки та допомоги. Нехай у нашій пам’яті постійно залишається образ мироносиць, тож як і вони, зустрічаймо Христа вранці, проводьмо з Ним час у молитві і будьмо певні, що наше життя буде повним миру, любові, надії і пасхальної радості. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь.

+ Ярослав

4 травня 2025 року Божого,
м. Дрогобич

27 квітня, у Томину неділю, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич.

Христос Воскрес!
Дорогі у Христі брати і сестри!

Восьмий день після Христового Воскресіння Церква називає Томиною або Провідною неділею. Сьогоднішня Євангельська благовість вияснює нам деякі безцінні теми Христової істини. Напочатку зустрічаємо цей прекрасний Євангельський вираз: «Тоді прийшов Ісус, став посередині, тай каже Мир вам» (Йо.20.19). Христові учні зі страху перед юдеями були зібрані за зачиненими дверима в Єрусалимі. Їхні серця були сповнені непевністю і тривогою. Щораз нові повідомлення доходили до них: «Гріб порожній», «Вони Його викрали», … Це все спричиняло ще більше замішання в їхніх умах. А як звечоріло, того самого дня, першого в тижня, Ісус приходить до своїх учнів через замкнені двері стає посередині і каже «Мир вам»(пор. Йо.20,19). Страх і відчай розтанув у світлі Його присутності, в їхньому житті засвітило світло, яке починає щораз сильніше проникати до їхнього серця.

Ісус приходить до збентежених учнів і заспокоює їх. «По середині» нашого розбитого життя, в складних ситуаціях, в часі відчаю, хвороби і горя приходить Господь і змінює події. Євангеліє розповідає нам про чимало складних випадків, коли Ісус Христос приносить надію й оздоровлення людського розбитого життя (пор.Мр.6,48; Мт.8,14; Йо.11,17). Ісус приходить і до нас сьогодні, несучи мир, радість, зцілення і нове життя для всіх, хто вірить у Нього, хто довіряє Йому своє життя.

Перші слова Ісуса до переляканих учнів були: «Мир вами». Звичайно місія Ісуса Христа є набагато більшою, ніж дарування душевного спокою, але Його місія включає і душевний спокій. Хто не має душевного спокою, не може бути дієвим послідовником Ісуса. Також зауважуємо, що Христос у сьогоднішньому євангельському читанні двічі говорить до своїх учнів про мир (Йо.20,19-21). У Священному Писанні слово «мир» означає не якісь зовнішні обставини, а внутрішній стан людини. Святі Отці та біблійні мислителі говорить, що з першим привітанням «Мир вами» Ісус привертає мир до стурбованих сердець апостолів безпосередньо. Другий раз Він дає їм мир таким чином, що вони можуть передавати його для інших.

Тут важливо звернути увагу на дві речі. По–перше, джерелом нашого миру є Ісус. Святий апостол Павло говорить: «Він – наш мир» (Еф.2,14). По-друге, ми отримуємо мир від Ісуса і маємо передати його іншим. Він доручає і уповноважує нас бути миротворцями: «Благословенні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт. 5, 9). Тож, якщо ми шукаємо миру, душевного спокою, не витрачаймо наш час безцільно: тільки Христос може його нам дати вповні. Євангелист Йоан розповідає: «І ще раз Ісус їм каже: "Мир вам!" Як мене послав Отець, так я посилаю вас." Це промовивши, дихнув на них і каже їм: "Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи - відпустяться їм, кому ж затримаєте - затримаються"» (Йо.20, 21-23). Ці слова означають, що мир є одним з плодів Святого Духа. Вони вияснюють нам, що мир отримуємо через прощення наших гріхів Богом в Христі Ісусі і без прощення від Бога не може бути повноти миру в наших серцях.

Євангеліє розповідає нам, що Ісус Христос на восьмий день після свого Воскресення з’явився задля невірування у Його воскресіння зі сторони апостола Томи, який не був присутній під час об’явлення Воскреслого Спасителя іншим апостолам. Христос не розгніваний через сумніви, зневіру, розчарування своїх учнів. Він робить все необхідне, щоб допомогти скріпити віру навіть однієї особи, яка сумнівається, але має добру волю і щирий розум для пошуку Істини.

Своєю появою апостолові Томі Воскреслий Господь запевняє, що Він після воскресіння має тіло не примарне, а дійсне; те, яке прийняв від Пресвятої Богородиці; те тіло, в якому страдав і був прибитий до хреста, а тому на ньому навіть після Воскресіння залишились рани страждань. Воскреслий Господь звертається до апостола Томи і запрошує його доторкнутись цих ран кажучи: «Подай сюди твій палець і глянь на мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік мій. Та й не будь невіруючий, – а віруючий» (Йо. 20, 27). Тома вигукнув з глибини свого серця із радістю: «Господь мій і Бог мій»! І цим визнанням залишив для всіх наступних поколінь незаперечний доказ ісповіді віри в Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа.

Зауважмо, якою особливою є поведінка Ісуса у випадку навернення апостола Томи. Який ласкавий і милосердний Христос, як Він з любов’ю допомагає Томі й іншим розчарованим учням віднайти віру та духовний мир. Хоч Тома своїм невірством віддалився від Бога, однак Ісус перший вийшов йому на зустріч, щоб порятувати його у глибоких сумнівах та тривогах.

Для Апостола Томи рани на тілі нашого Господа мали особливе значення, бо свідчили про тотожність Ісуса Розп’ятого з Воскреслим. Рани Ісуса були нагодою до розбудження в Томи віри і він подає нам світло розуміння, як слід впізнавати Ісуса сьогодні. Після свого воскресіння Христос присутній серед людей значно більшою мірою, ніж у своєму земному житті, адже для Нього вже нема жодних фізичних обмежень. Найбільші знаки Господньої ідентичності Тома споглядав у ранах Його рук і у пробитому боці. А сьогодні ранами на Тілі Ісуса є рани людей, рани всіх тих, які страждають у своєму серці, у своєму тілі, у своїй гідності. Ми носимо в собі різні зранення, і Слово Боже переконує нас сьогодні, що саме в цих ранах можемо зустріти Господа; що ці рани не мусять бути останнім словом в нашому житті, а, навпаки, вони можуть стати нагодою для люблячого і всемогутнього Бога, щоб показати свою любов і всемогутність. Кожна рана, яку носимо в собі, в своєму народі особливо сьогодні, повинна стати упривілейованим місцем стрічі з Воскреслим Господом. Бо в «Його ранах є наше оздоровлення», в Його ранах є оздоровлення всіх наших зранень, терпінь і невпевненостей.

Сьогоднішнє Євангеліє також вчить нас, що Господь об’являється в спільноті, в зібранні, тобто в Церкві. Знаменною є заувага євангелиста Йоана, який згадує, що апостола Томи не було між апостолами тоді, коли їм з’явився Ісус. Він не був з ними, а тому так трудно було йому увірувати (Йо. 20, 24). В самотності його пошуки віри були неуспішними. Щойно спільнота з учнями запевнила йому зустріч з Воскреслим Господом. Роль Церкви у супроводі у вірі до особистої зустрічі з Богом є дуже особливою. Вирішальну роль при цьому відіграє богослужіння, яке повинно переживатися не як відчитування молитов, навіть найкращих і найглибших, не як здійснення якихось таємничих обрядів, не як «зустріч» з людським словом, але передусім як зустріч з Воскреслим і Живим Господом, Який таїнственно уприсутнюється на молитві Церкви, яка зібрана в Його ім’я. Таке пережиття богослужіння може запевнити зріст у вірі й успішне свідоцтво для тих, хто споглядає на християн з великою долею скептицизму і недовір’я.

«Побачив мене, то й віруєш. Щасливі ті, які, не бачивши, увірували», – каже Ісус апостолові Томі (Йо. 20, 29). Нехай це Господнє благословення спочине на кожному, хто сьогодні вірує, покланяється і прославляє світле Воскресіння Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа.Тієї особливої довіри до Бога вчить нас учителька віри – Пресвята Богородиця. Вона завжди говорила Богові: «Нехай буде воля твоя». Діва Марія повірила у Слово Отця, і через Її віру та дією Святого Дух сталось Воплочення відвічного Божого Слова – Єдинородного Божого Сина. Вона носила Його в своєму лоні і народила на світ, однак віри вона вчилася кожного дня, аж до Ісусової смерті на хресті. Богородиця ніколи не просила знаку для того, щоб вірити. Вона покірно покладалася на вірність свого Господа.

Дорогі у Христі. Нехай кожна наша Літургія, яку переживаємо в Церкві, буде передусім глибоким і автентичним пережиттям зустрічі з Воскреслим Господом, Якого сьогодні в Україні розпинають московити. Нехай місцем нашої зустрічі з Господом будуть не лише рани Ісуса, про які ми згадуємо й які уприсутнюються в таїнственний спосіб в Євхаристії, але також і наші зранення, не відвертаймось від ран України.Запросім до них Господа. Скажімо тепер ми йому: Господи, діткни своєю життєдайною рукою моїх ран, ран мого народу, моєї держави яка переживає війну московита агресора, ран наших воїнів, вдів і сиріт. Нехай Твоя любов і Твоя сила перемінять ці наші рани на джерело миру, зцілення, щоб ми як народ, як нація могли щирим серцем покланятися Тобі та з апостолом Томою взивати: «Ти – Господь мій і Бог мій»! Амінь.

+ Ярослав

27 квітня 2025 року Божого,
м. Дрогобич

23 квітня у м. Дрогобич відбулось освячення оновленого іконостасу і храму святого великомученика Юрія, яке звершив Блаженніший Святослав, Глава і Отець Української Греко-Католицької Церкви. Відтак на подвірї поруч з храмом Блаженніший Святослав відслужив Божественну Літургію у співслужінні владики Теодоро, митрополита Тернопільсько-Зборівського, владики Ярослава, єпископа Самбірсько-Дрогобицького, владики Тараса, єпископа Стрийського, владики Миколая, єпископа-помічника Івано-Франківської архиєпархії, а також чисельного духовенства Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Участь у богослужінні взяли представники міської та обласної влади, громадськість міста, гості з-за кордону.

Преосвященніший владико митрополите Теодоре, боголюбиві наші владики Ярославе, Миколаю, Тарасе, всесвітліші, преподобні, всечесні отці, достойні представники органів державної влади різного рівня, народні депутати місцевого самоврядування, дорога молоде, якої так сьогодні тут багато, наші діти, дорогий наш славний Дрогобиче, дорогі у Христі брати і сестри, Христос Воскрес!

Видно, що сьогодні Дрогобич святкує, видно, що тут є свято. Дрогобич святкує Пасху Господню! Ми сьогодні особливо відчуваємо в усіх тих наших народних звичаях, через нашу прабатьківську духовість і молитву, ми сьогодні розуміємо, що святкувати Пасху означає бути причасником Воскресіння Христового. Пасху святкувати означає не тільки здалека споглядати, не тільки згадувати про те, як колись Христос воскрес із мертвих, але бути учасником того дійства, таїнства страждання, смерті і Його воскресіння сьогодні. Сьогодні у тому святі, тут у підніжжі цього древнього святого храму ми відчуваємо, як сила воскреслого Христа пульсує в тілі, в жилах, в серці нашого народу упродовж віків.

Ми знаємо, що початком причастя Пасхи Христової є наше хрещення, яке звершується у миропомазанні і сповняється у таїнстві причастя, Євхаристії. У тих таїнствах це воскресіння Христове, наче зерно, сіється, закладається у серце, у глибину кожної людської особи, яка приступає до тих таїнств. Святкувати Пасху означає відкрити у собі силу Христового Воскресіння, яке в мені сьогодні надає мені нові надлюдські здатності, сили і можливості. Той народ, який відчуває в собі пульсування сили Воскреслого Христа, є непереможний. Але особливо сила Воскресіння Христового стає явною в особі мучеників Христової Церкви, бо мученик — це свідок. Але свідок чого? Свідок воскресіння. Мученик — це той, що перед обличчям мучителя свідчить про те, що після смерті є воскресіння. Він тої смерті не боїться, бо вона є вже переможена в нашому Воскреслому Спасителеві.

Мученик завжди в момент свого мучеництва перемагає мучителя. Це таке дивне таїнство пасхальне, яке виявляється в цей момент. Мучитель думає, що коли він вбиває християнина, тоді він показує свою над ним силу і владу. Один із найбільших злочинців ХХ ст. казав: «Єсть человек — єсть проблема. Немає людини — немає проблеми». Але правда є цілком іншою: в момент мучеництва кров мученика стає тою силою, яка нищить, вбиває всю смертоносну силу, яку в собі носить мучитель. У момент мучеництва вони наче міняються місцями. Той, хто думав, що він перемагає, вбиваючи, стає переможеним силою воскресіння, яке несе в собі отой свідок — мученик Христовий. Тому сьогодні з особливою радістю ми святкуємо пам’ять великомученика, переможця і чудотворця Юрія.

Давайте сьогодні вслухаємося, що він сьогодні хоче до нас сказати. Найперше, його ім’я є дуже промовистим. Постать великомученика Юрія для сьогодні є посланням ранньої Церкви. Ми знаємо, що він, двадцятилітній юнак-воїн, мав відвагу відкрито протиставитись імператору Діоклетіану. Цікаво, що він помер мученицькою смертю в день Пасхи у 303 році. Збереглись унікальні акти його мучеництва, де та розмова між Георгієм і Діоклетіаном є дуже подібною до діалогу між Христом і Пилатом. Христос тоді каже: Я прийшов, щоби свідчити істині. А Пилат каже: А що таке істина? І розмова обривається, бо істина є не щось, але хтось. Так само і Георгій каже Діоклетіанові: Я прийшов, щоб свідчити. А він тому своєму тисяцькому, тому що Георгій у римському війську був начальником тисячі війська, питає: Звідки в тебе ця мужність? А Георгій каже: Я прийшов, щоб свідчити істину. І ця правда дає мені силу бути мужнім.

Слово "Георгій" означає дослівно "землероб", той, що плекає зерно. А "геургія", те діло плекання, у постаті Георгія набирає цілком іншого пасхального значення. Він, як той мученик, виплекав у собі найперше зародок воскресіння, яке він як християнин отримав у тайні хрещення, миропомазання і Євхаристії. В його мучеництві той зародок воскресіння став силою правди, яка найбільшому мучителеві християн римському імператору посвідчила істину і перемогла.

Ви собі уявіть: він помер у 303 році. За десять років Костянтин Великий видасть Міланський едикт, який стане імператорським визнанням перемоги християнства над державною римською релігією.

Є ще друга дуже важлива риса свідоцтва св. Юрія Переможця. Він нам каже сьогодні: «Для того, щоб перемогти ворога людського роду, треба бути не тільки краще озброєним від нього, треба бути духовно і морально вищим, сильнішим від того змія». На всіх іконах Юрія зображують як змієборця. Це момент сутички привселюдної з імператором, коли своєю силою і відвагою Юрій переміг цього прадавнього змія. Той змій по сьогодні вбиває і нищить на теренах нашої багатостраждальної української землі. А ми його перемагаємо тою самою силою, яка діяла, виявилась і перемогла в постаті великомученика, і тому ми звемо його чудотворцем.

Така іронія. Можна обв’язуватись будь-якими стрічками, називаючи їх георгіївськими, але якщо ти носій смерті, а не воскресіння, ти ніколи не можеш перемогти. Про таких георгіївських воїнів зла, проявів дракона, у сьогоднішній час сказав би дуже влучно апостол Павло: «Образ благочестя зберегли, але сили його відреклися» (2 Тим. 3, 5).

І третє послання, яке сьогодні для нас хоче сказати великомученик, побідоносець і чудотворець Юрій. Християни, ті, які вірять в Христа, страждаючого, померлого і воскреслого, завжди культивуючи у собі зародок воскресіння, творять культуру. Недаремно ті слова є однокореневі: культивувати і культура. Кожен культурний чоловік і жінка не просто знають добрі правила етикету, ні. Вони плекають те вічне життя, яке носять у собі. Тому ми, український народ, недаремно називаємось народом пасхальної культури. І сьогодні ця подія освячення цього іконостасу, якому майже 400 років, у цьому храмі, збудованому на честь великомученика побідоносця Юрія наприкінці XV — на початку XVI століття. Тут нам Юрій каже: «Ви сьогодні є спадкоємцями великої культури, великої культурної спадщини. Вона вся повстала завдяки тому, що наші прабатьки, діди і прадіди носили у собі зародок воскресіння і вічного життя». І це є джерелом надії українського народу, нашої невмирущості. Тому що над пасхальним народом, пасхальною культурою жоден носій смерті в усі часи не має ніколи влади. Не за ним є останнє слово перемоги, але за нами.

Тому сьогодні той самий Юрій нам каже: «Коли хтось хоче від’єднати українську культуру від її християнського коріння, той нічого не знає, ані про те коріння, ані про культуру». Ба навіть більше: культивуючи зародок воскресіння у культурі, ми завжди його звершуємо. Він розквітає в культі Божому. Те, що ми зараз звершуємо, культура має своє коріння в зародку воскресіння, а розквітає, коли ми прославляємо Бога, коли це все є одним із видів нашої прослави воскреслого Христа-Спасителя. Тому сьогодні ми дякуємо, що те, що чуємо про великомученика Юрія, не є про минуле, це є про наше сьогодення. Більше того, це є світло надії на наше майбутнє, бо ми сьогодні з вами носимо у собі воскреслого Спасителя. Ми сьогодні творимо нашу християнську культуру III-го тисячоліття, продовжуючи спадок наших батьків. І ми з вами вміємо молитися, ми вміємо все те, що отримали, відкрити до вічності у нашому пасхальному паломництві.

Сьогодні дозвольте мені подякувати усім тим, які розвивають християнську культуру нашого народу. Більше того, вміють зберегти скарб наших батьків. Бо культурний народ не тільки сьогодні вміє творити зразки сучасної культури, але вміє не розтратити, не розбазарити, не знищити той спадок, який отримав від своїх попередників. Тому сьогодні мені так хочеться згадати праведного митрополита Андрея Шептицького, який дбав про цей храм і опікувався ним, який завдяки своїй особливій місії, збираючи скарби нашої культури, заснував Національний музей у Львові. Без Андрея Шептицького, мабуть, сьогодні ми б не мали того скарбу, яким втішаємось в цих днях. Можемо сказати, що цей храм і цей іконостас є документом і паспортом нашої європейської культури, культури найвищого європейського зразка. Тому так приємно, що на сьогоднішньому святі є гості з-за кордону. Коли хтось сьогодні каже, що ми не розуміємо українців, ми скажемо словами Євангелія: «Прийди і подивися» (Йо. 1, 46). Цей храм і ці ікони самі промовлять до тих, хто хоче пізнати наше серце, нашу історію і наше майбутнє.

Я хочу сердечно подякувати усім реставраторам, музейним працівникам. Саме сьогоднішнє свято є святом нашого культурного сьогодення. Тому що ми сьогодні всі разом, держава і громада, Церква і наші фахівці культури, мистецтва, ті, які вміють реставрувати і зберігати ці пам'ятки, сьогодні працюємо, ідемо разом у цій нашій особливій місії. Ми сьогодні просимо: Великомучениче побідоносцю Юріє, дай нам сьогодні сили, сили перемогти, як ти свого часу переміг. Благослови наше військо. Дай нам силу, силу правди, яка б у нас і через нас могла подолати і перемогти зло. Тут, на цьому подвір'ї, у червні 1941 року був проголошений акт відновлення нашої державності. Тому де, як не тут, сьогодні всі разом ми хочемо молитися за нашу Україну, українську державу. Не дати її нікому, не дати нікому торгувати її волею, свободою, суверенітетом і незалежністю.

Ми сьогодні просимо: Святий Великомучениче, між нами і разом з нами, допоможи нам бути гідними спадкоємцями і свідками віри наших батьків, носіями нашої культури і справжніми молільниками, християнами третього тисячоліття, які сьогодні кажуть на цілий світ: «Христос воскрес!» — «Воістину воскрес!»

+ Святослав

23 квітня 2025 року Божого,
м. Дрогобич

17 квітня, у Великий Четвер, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Архиєрейську Літургію Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич.

«Вечері Твоєї Тайної днесь,
Сину Божий, мене причасника прийми..»

Слава Ісусу Христу!
Всечесні і преподобні отці!
Дорогі у Христі брати і сестри!

Євангельське читання Страсного Четверга містить зворушливу розповідь про останні події з життя нашого Спасителя. Ми стаємо свідками Його таїнственної зустрічі з учнями довкола пасхальної трапези, на якій була встановлена Пресвята Тайна Євхаристії, спостерігаємо, як Він умив ноги своїм апостолам, показавши, що суттю Священства є служіння.

Ось врешті настала та година, до якої Ісус ішов ціле своє земне життя. В Євангелії сказано: «Як прийшла година, сів Він до столу й апостоли з Ним...» (Лк. 22,14). Наставши, ця година не минає, вона прийшла в наше земне життя, щоб вирвати нас із тенет смерті і повернути до життя, і саме вона збирає нас на кожній Євхаристії. Смерть і воскресіння Господа нашого Ісуса Христа – це не тільки минулі факти історії, але події вічно живі у церковних богослужіннях. Літургія Церкви перемінює хронологічний, лінійний час у кайрос – час сприятливий, час спасіння, який набирає нового значення, нової і божественної якості. Історичне минуле й майбутнє зливаються у літургійному «тепер», яке дозволяє нам пережити події з історії спасіння як живу спасаючу реальність.

Літургія Тайної Вечері розкриває важливий зв'язок – між встановленням Євхаристії і виходом Ізраїля з єгипетського рабства. У ніч виходу з Єгипту кров агнця на одвірках домів, де жили сини Ізраїля, була знаком спасіння. Можна сказати, що саме цією кров’ю вони були виведені з дому рабства до Землі Обітованої, до свободи, до повноти життя. І так, як пасхальна трапеза вибраного Народу Божого нагадувала юдеям про те, як Бог вивів їхніх предків з єгипетської неволі, так пасхальна Тайна Вечеря прообразує майбутнє звільнення від рабства гріха, звершене через Христову хресну Жертву. Христос є тим Пасхальним Агнцем, Який звільняє свій народ Кров'ю, пролитою на хресті.

Євангеліє розповідає нам, що Ісус «почав обмивати учням ноги» (Йо.13,5). Цей жест – вираз служіння і смиренної любові. Бог любить своє створіння, людину. Він продовжує любити її навіть після падіння. Задля неї Він одягає одяг слуги, миє наші брудні ноги, щоб ми удостоїлися сидіти з Ним за Його столом. Умивання ніг готує апостолів, які зібрались на Тайній Вечері, до встановлення Євхаристії. Таким чином Христос повстає перед нами в образі слуги. Він каже: «Тож коли вмив вам ноги я – Господь і Учитель, – то й ви повинні обмивати ноги один одному» (Йо.13,14). Христос на Тайній Вечері являє себе як Той, Хто служить (пор. Лк.22,27). І тільки той є істинним учнем Христа, хто має з Ним «частку», хто готовий служити, подібно як Він.

Що означає мити ноги один одному? Кожна добра справа для ближнього – особливо для страждаючих і для тих, кого інші відкидають – це і є миття ніг. Господь закликає нас навчитися смиренності, мужності та доброти. Але є й глибший вимір цього жесту. Христос забирає наш бруд через очищаючу силу своєї доброти. Мити ноги одне одному означає невпинно прощати один одному, завжди починати все заново. Коли Господь очищає нас, тоді ми можемо перебувати за Його столом і бути послідовниками Його спасительної науки.

Христос є Тим, Хто служить. В своєму пасхальному служінні Він видає себе самогона страждання і хресну смерть. Тайна Вечеря, на якій Господь започаткував Пресвяту Євхаристію, не просто випереджує Його хресну жертву, а тісно повʼязана з нею. Кожен християнин, який причащається Євхаристійних дарів, таїнственно користає з відкупительних плодів Христових страждань, смерті і воскресіння. Тому Христос на Тайній Вечері каже: «Чиніть це на мій спомин» (Лк. 22,19), велить їм аж до кінця світу роздавати Свої Плоть і Кров під Євхаристійними видами Хліба і Вина.

Церква безнастанно довершує наочне втілення Тайної вечері на Євхаристійній Літургії. Ми як Народ Божий, що паломничає історією, зміцнюємось Євхаристією на своїй дорозі життя, коли стаємо її причасниками. Христос, який повністю живе для Отця, бажає, щоб і ми жили через Нього, і тому таїнственно дає Себе нам у Євхаристійних дарах. Хліб є повсякденною поживою людини, без якої їй важко жити. Вино є напоєм, необхідним для здоров'я організму. На євхаристійній же ж жертві ці земні дари стають Небесним ліком, поживою для вічного життя. В цьому й полягає Христове служіння – служіння для спасіння через Тайну Євхаристії, яку продовжує звершувати Церква аж до кінця світу – до Його Другого і Славного Зновупришестя. Так Христос подає себе на поживу під видами хліба і вина.

Страсний четвер – це день Євхаристії, але це також особливий день для тих, хто звершує цю святу Тайну. Тому досить часто можемо почути, що Священство бере свій початок від Тайної Вечері. Коже священик народжується саме під час євхаристійного богослужіння, коли на його голову, схилену при престолі, єпископ – наступник апостолів, безпосередніх свідків і учасників Тайної Вечері – покладає свою святительську руку. Відтоді священник назавжди вписується у священство Ісуса Христа і покликається продовжувати в наших часах єдину таїнственну жертву Сина Божого, щоб доступ до її плодів мали також християни нашої епохи. Вони служать освяченню Божого люду. Слідом за Христом священники вмивають у Святій Тайні Покаяння наші душі, аби ми були гідними приступати до євхаристійних дарів Його Тіла і Крові. Молімося за наших священиків, аби вони були гідними Служителями Євхаристії та проповідниками Слова Божого. Їхнє служіння є надзвичайно важливим для нашого спасіння.

У цей день мої слова вдячності линуть і до самих священиків. Молю Господа, аби Він по всі дні Вашого життя наповнював Вас своєю божественною любов’ю, кріпив своїм Тілом та Кров’ю, промовляв з Вашої душі словом життя вічного. В переломні моменти історії нашого народу відкривалися особливі прикмети Христового священства. Коли серця людей сповнюються непевністю, тривогою і страхом, вони насамперед звертаються до своїх духовних наставників за порадою і підтримкою, Божим Словом та Його благодаттю. Можна справедливо визнати, що через наше душпастирське служіння люди шукають того, що вічне й правдиве, того, що не проминає, – шукають Бога, якого ми покликані їм свідчити. Саме в такому ключі відкривається нам зміст Христового священства в Посланні апостола Павла до Євреїв. Він описує нам Христа – Вічного Архиєрея, який увійшов у своєму воскресінні до Небесної Святині, щоб «ми мали сильну заохоту… що прибігли прийняти надію, призначену нам. В ньому маємо неначе якір душі, безпечний та міцний, що входить аж до середини за завісу, куди ввійшов за нас, як предтеча, Ісус, ставши архієреєм повіки, на зразок Мелхиседека» (Євр. 6, 18–20). Пам’ятаймо, дорогі отці, що джерело наших священичих свячень є в тому, що ми зустріли Особу – Ісуса, а радше Він нас зустрів і перебуває з нами. Плоди нашого служіння залежать від глибини нашого усвідомлення того, що з Богом ми ніколи не самотні, навіть у скрутні хвилини, коли ми стикаємося з проблемами і перешкодами, які здаються непоборними, а їх у нашому народі чимало. Супроводжуймо Ісуса, слідуймо за Ним, але перш за все знаймо, що Він супроводжує нас і бере нас у свої обійми. В цьому наша радість і надія, яку ми повинні являти світові.

Дорогі в Христі! Страсний тиждень – це час, коли ми літургійно переживаємо страждання і смерть Христові. Наш український народ вже більше десяти років прямує своєю хресною дорогою, потерпаючи від російської збройної агресії – розчаровується через зраду і нечутливість сильних світу цього; втрачає кров своїх синів і дочок; шукає своїх симонів киренейців, які б допомогли йому вистояти; але й втішається посильною допомогою тих, хто готові надати підтримку навіть у власних недостачах… Серед цих болів, тривог і страждань памʼятаймо, що Голгофа не є остаточним кінцем, бо Життя, Правда і Добро неодмінно воскресають, навіть попри те, що ворог марно намагається поховати їх під тягарем каменя безнадії, розчарувань і зневіри.

Ми не знаємо, через які ще випробовування поведе нас Господь. Але ми знаємо, що світло Воскреслого Христа просвітлює навіть найпохмурішу темінь. Несімо у світ пасхальну радість нашої християнської віри, не даймо вкрасти у нас надію, не дозвольмо нікому викоренити з нас любов. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.

+ Ярослав

17 квітня 2025 року Божого,
м. Дрогобич