Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати і сестри!

Свята Церква з нагоди світлого празника Введення в храм Пресвятої Богородиці в сьогоднішньому богослужінні радісно співає: "Днесь в храмі Божім ясна Діва являється й Христа всім звіщає". Зі святого Передання дізнаємося, що літні батьки Йоаким і Анна виконали свою обітницю, дану Богові, і віддали до храму в Єрусалимі свою єдину донечку Марію. Там її зустрів первосвященик Захарія і, виконуючи веління Боже, увів її у Святая Святих, місце, куди раз на рік міг входити лише первосвященик. Це діється тому, що в храм входить Та, Яка повинна стати джерелом радості і спасіння для всього людства – стати Кивотом, що носитиме у собі Сина Божого.

У Святому Письмі нічого не сказано про введення у храм маленької Марії, але про це нам розповідає апокрифічне Протоєвангеліє Якова. Сам же ж факт жертвування батьками своєї довгоочікуваної доньки – Пречистої Діви Марії Богові – має свої паралелі у Старому Завіті. Так у першій книзі Самуїла знаходимо історію про Анну та Елкана, її чоловіка, у котрих народився випрошений у Господа син, коли вони також були на схилі віку. І ось що зробила мати зі своїм малим хлоп'ятком: «А коли відлучила, взяла його з собою в дорогу разом із бичком трилітнім... й привела його в дім Господній... мати привела хлопця до Елі і сказала: "...Про це хлоп'ятко я молилась, і Господь дав мені те, що я просила в нього. За те ж я й віддаю його Господові: по ввесь свій вік буде відданий Господеві!" І зоставила його там Господові» (пор. 1 Сам 1, 24-27). Ці приклади зі Святого Письма і зі Святого Передання є для нас свідченням того, що кого Господь кличе до ближчого співжиття зі собою, від того вимагає більшої любові; любов же вимірюється величиною жертви; а величина жертви вимірюється величиною терпеливості та самозречення.

Декому Господь об'являє про їх покликання заздалегідь, як це було у житті пророка Самуїла, коли його власна мати обітувала його на божественне служіння, кажучи: "Господи сил, коли ти зглянешся над горем рабині твоєї та й згадаєш мене й не забудеш рабині твоєї, й даси рабині твоїй хлоп'ятко, я віддам його Господові на увесь його вік, і бритва не доторкнеться його голови" (І Сам. 1, 11). Подібно було і з життям Йоана Христителя, про покликання якого оголосив ангел Господній, кажучи: "Не бійся, Захаріє, бо твоя молитва вислухана; жінка твоя Єлизавета породить тобі сина і ти даси йому ім'я Іван. Він буде тобі радість і веселість, і багато радітимуть з його народження, бо він буде великий в очах Господніх; не питиме він вина, ні напою п'янкого, і сповниться духом святим вже з лона матері своєї і багато синів Ізраїля наверне до Господа, їхнього Бога сам він ітиме перед Ним з духом та силою Іллі, щоб навернути серця батьків до дітей і неслухняних до мудрості праведних, щоб приготувати Господові народ достойний" (Лука 1, 13-17). Сам же Захарія прорік про Івана: «А ти, дитино, пророк всевишнього назвешся, бо перед Господом будеш ходити, щоб приготувати йому дорогу, дати його народові знання спасіння через відпущення гріхів їх» (Лк. 1, 76-77).

Серед людей найбільше і найвеличніше покликання припало на Пречисту Діву Марію — вона мала стати Матір'ю самого Бога, Царицею всього сотвореного Богом буття. З входженням у храм Богом обраної Отроковиці настав час, коли людство знову може наблизитися до Бога як до Свого Небесного Отця, бо Син Божий – стає Сином Діви, і благодать благовістить примирення з Богом, і вхід на небо відкривається всім, хто бажає спасіння. Але не один раз Вона була введена у святеє святих. Вона була прийнята Богом для перебування з Ним на віки: бо через Неї відкрилися Небесні Обителі і був дарований світу Спаситель. Пречиста Діва послужила великому таїнству, таїнству втілення Сина Божого, але Її служіння не припинилося цим. Вона досі продовжує служити і Богові, і людям як Заступниця і Молитвениця перед Богом за гріхи людства, як покров від бід і заслужених покарань, як Утішителька скорботних і засмучених потіха. Господь дарував Її своїй Церкві хоронителькою і заступницею всіх, хто з любов’ю до Неї прибігатиме.

Всі свята, які святкує Церква Христова, поруч зі згадкою про певну історичну подію міститься глибоко таємничий зміст. І навіть тоді, коли історичні обставини абсолютно зрозумілі, свято завжди несе у собі внутрішнє наповнення. Свято Введення в храм Пресвятої Богородиці, окрім історичних подій, несе в собі щось більш глибинне та величне про Богоматір, аніж звістку про Її звичайне тілесне входження у Святеє святих. Нині Преблагословенна Діва Марія також входить у глибини молитовного спілкування з Богом. Та, Яка приготована Творцем стати Вмістилищем Невмістимого, вступає у глибини молитви, благоговіння, любові, чистоти і споглядання. Богом обрана Отроковиця готується до того, аби в майбутньому через Духа Святого стати Матір’ю Живого Бога. Старозавітний Божий храм приймає в себе нове життя – Ту, в Якій духовно народиться і проросте Новий, спасительний Завіт людства з Богом. Старозавітний Божий храм прийняв в себе священний ковчег Нового Завіту, одушевлений храм Спасів, багатоцінний чертог і Діву – священний скарб слави Божої.

У житті Приснодіви Марії храм Божий був невід’ємною частиною великого приготування до Богоматеринства. У храмі Марія перебувала в спілкуванні з Ангелами. В цьому храмі дитина Марія вчиться Божих чеснот, щоб вирости в Божій ласці до великого достоїнства Божої Матері і Матері всіх християн. Отже, Марія приходить в той Старозавітній храм, як місце присутності і життя Бога, щоби через своє чисте та святе життя і самій стати храмом живим, з Якої прийде у світ Спаситель.

Глибокою таємницею покрите земне життя Пресвятої Богородиці від дитинства аж до того часу, коли була вознесена на небо. Сокровенним було й Її життя в Єрусалимському храмі. «Якби хто запитав мене, – говорив блаженний Ієроним, – як проводила час юності Пресвята Діва, я відповів би: те відоме тільки Самому Богові й архангелу Гавриїлу, невідступному Її хоронителеві».

Храм — одне з фундаментальних релігійних понять: домівка Бога серед людей. У Старому Завіті храм є місцем, обраним самим Богом, місцем благодаті, де під час посвячення з'являлася слава Ягве у вигляді хмари, яка наповнює Святиню (див. 1 Цар. 8, 10-11). Єрусалимський храм був прообразом Христа – справжнього «місця» зустрічі Бога і людини. Таким же «місцем» стала і Церква Христова – спільнота вірних: «Ми бо храм Бога живого, як сам Бог сказав був: Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити. Буду їхнім Богом, вони ж будуть моїм народом» (2 Кор. 6,16). Місце, де спільнота Церкви «на спомин» Христа (Лк. 22,19) збирається для «ламання хліба» (Ді. 2,42) – служіння Євхаристії, є християнським храмом. Також можемо сказати, що християнське життя, християнське зростання – це ніщо інше як безперервний вхід у Божественні таїнства. Ми крок за кроком покликані заглиблюватися в таїнство Божого життя.

Сьогоднішнє свято Введенням у храм Богородиці вказує нам на цю єдину, правдиву роль Божого храму у нашому житті. Як і Пречиста Діва Марія, ми повинні віднайти і для себе тут своє покликання і ціль в житті, приносити в жертву свою молитву і любов. Як і для Богородиці, Божий храм повинен стати тою правдивою школою життя для всіх нас, особливо для нашої молоді та дітей. Саме тут Господь кличе усіх, щоб ми Його пізнавали, любили і виростали в цьому пізнанні та любові. Тут кожна дитина має усвідомити, до чого вона призначена згідно з Божою волею – те, що вона посвячена Богові ще в момент першого її входу в храм, підчас тайни хрещення, і має бути вірна своєму Сотворителеві до кінця свого життя.

Дорогі у Христі! Сьогодні, святкуючи величне свято Введення у храм Пресвятої Богородиці і роздумуючи над цією подією, ми маємо нагоду подивитися не тільки цей окремий етап Її життя, але й на ціле Її життя, на те, як у своєму житті вона використала Божі дари. Нехай це свято також буде для нас нагодою приглянутися і до свого життя.

Просімо Пречисту Діву Марію, щоб Вона покриває своїм омофором наше воїнство, нашу країну та наш народ. Нехай за Її молитовним заступництво Господь, наблизить перемогу та справедливий довгоочікуваний мир на нашій землі, допоможе нам відбудувати наше суспільство на засадах справедливості та братерської любови. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.

+ Ярослав

21 листопада 2024 року Божого,
м. Старий Самбір

Слава Ісусу Христу!

Преосвященний владико Григорію,
всечесні і преподобні отці,
дозвольте поділитися з вами певними думками з приводу проголошення Папою Франциском наступного ювілейного 2025 року Божого.

Про звичай відзначати Ювілейні Роки довідуємось з книг Старого Завіту. Кожні 50 років звук рогу скликав Божий народ відзначати святий рік. У книзі Левітів читаємо: «І вважатимете за святий п’ятдесятий рік, і проголосите волю всім мешканцям краю… П’ятдесятий рік буде для вас ювілейним роком»(Лев.25.8-23). Цей рік оповіщався протяжними трубними звуками баранячого рогу, який позначається у єврейській мові словом «йовель», що й дало назву цілому року.

Це був період відновлення, прощення і повернення до витоків. У цей рік особливий наголос було зроблено на особливій присутності Божої благодаті серед народу та відновлення справедливості. Важливо підкреслити, що йдеться не просто про моралізуючі заклики, нагадування чи поучення, але про закони і приписи, що містяться у Кодексі Святості (пор. Лев. 17, 26), які необхідно було зберігати як запоруку перебування Бога серед свого народу та життя народу на своїй землі.

Традицію святкувань Ювілейних років у Римо-Католицькій Церкві започаткував папа Римський Боніфацій VIIIу 1300 році (1294 – 1303). Започаткувати Ювілей, можливо його, спонукало те, що кількома роками раніше, у 1291 р., завершилася велика мрія хрестових походів зробити Святу Землю християнською. В певному сенсі Рим через християнський Ювілей став новим Єрусалимом, набув нової центральної ролі в духовній християнській сфері.

Тому число 100 мало для папи Боніфацій VIII дуже важливе символічне значення. Він наказав, щоб майбутні ювілеї відзначалися кожні сто років. Фактично це рішення не було дотримане, бо вже в 1350 році, слідуючи старозавітному ритму юдейських ювілеїв, був відзначений другий християнський ювілей, лише через 50 років. Папа Климент VI (1342-1352, проголосив ювілей 1350 року, щоб зрівняти інтервал з інтервалом біблійного ювілею. Пізніше папа Римський Урбан VI (1378-1389) скоротив цей інтервал до 33 років, тобто до тривалості земного життя Ісуса, а папа Павло II (1464-1471) – до 25 років, що залишилось у практиці Римо-Католицької Церкви до сьогодні. Деякі Понтифіки також проголошували «надзвичайні святі або ювілейні роки», тобто ті, які не співпадали зі звичайними періодами святкування ювілейного року.

З короткого історичного екскурсу бачимо, що святкування ювілейного року, хоч і базується на старозавітній біблійній основі, проте остаточно сформувалося і переосмислилася у Римо-Католицькій Церкві, починаючи приблизно з XIV ст. Тим не менше, проголошуючи 2025 рік Ювілейним, Папа Франциск запросив до участі у ньому не тільки вірних Римо-Католицької Церкви, але й Східні Католицькі Церкви. Він, зокрема, написав: «Особливо я хотів би запросити до цієї прощі вірних Східних Церков, найперше тих, які вже перебувають у повному сопричасті з Наступником Петра. Вони, які так багато страждали, часто аж до смерті, за свою вірність Христові та Церкві, повинні відчувати себе особливо бажаними в Римі, який є Матір’ю і для них, де зберігається так багато спогадів про їхню присутність. Католицька Церква, збагачена їхніми давніми літургіями, богослов’ям і духовністю Отців, ченців та богословів, хочу символічно виявити їм і їхнім православним братам та сестрам свою гостинність у той час, коли вони вже йдуть своєю власною Хресною дорогою, адже часто змушені покинути свою батьківщину, свої святі землі, звідки насильство та нестабільність виганяють їх до безпечніших країн...» (булла Spes non confundit («Надія не засоромить»), п. 5).

Тому Українська Греко-Католицька Церква як одна з 23 Східних Церков, яка перебуває в єдності з Римським Апостольським Престолом, відгукнулася на заклик папи Римського Франциска відсвяткувати 2025 рік як Ювілейний.

Оскільки відзначення Ювілейного року є традицією передусім Римо-Католицької Церкви, Східні Католицькі Церкви, відзначаючи його, роблять це відповідно до особливостей власної церковної традиції, адже мають право і обов’язок прославляти Господа Бога у своєму власному обряді, згідно з приписами літургійних книг власної Церкви свого права. Зберігати власний обряд означає бути вірним своїй традиції, тобто богословʼю, богослужінню, церковній дисципліні і власній духовній спадщині, тощо (див. LG, 23; UR, 14–17; OE; кан.28 ККСЦ).

Усвідомлюючи біблійно-богословське значення Ювілею, вірні УГКЦ покликані відзначити Ювілей 2025 року Божого, користуючись надбаннями власної тисячолітньої церковної спадщини, памʼятаючи, що це, передусім, – «сприятливий час» (пор. 2 Кор. 6, 2) для навернення і духовного зросту, який спонукає до усвідомлення, що саме Господь є володарем світу і людського життя.Тому для належного відзначення Ювілейного 2025 року вірними Української Греко-Католицької Церкви у дусі їх власної церковної спадщини Синод Єпископів створив відповідний Ювілейний Комітет (див. Постанови №12-14, Зарваниця, 2–12 липня 2024), який опрацював план заходів на загальноцерковному, єпархіальному та парафіяльному рівні в Україні і на поселеннях. Це допоможе нашим вірним глибше пережити Ювілейний 2025 рік Божий.

Оскільки УГКЦ як Помісна Церква належить до християнського Сходу, зберігає та плекає візантійську духовність, богослов’я, канонічний порядок та приписи літургійних книг власної Церкви, то Ювілейний оргкомітет, в дусі нашого київського благочестя, старався розробити власні символи та душпастирські ініціативи для відзначення Ювілейного 2025 року: Опрацьовано «Душпастирський календарний план заходів Ювілейного року УГКЦ»; Відкрито веб сторінку Ювілейного року в УГКЦ за посиланням -www.ugcc.ua/iubilaeum2025; українською мовою перекладено буллу папи Франциска «Spes non confundit» («Надія ж не засоромить»); має вийти послання Блаженнішого Святослава з нагоди Ювілейного року.

Центральною подією Ювілею 2025 року для вірних УГКЦ буде Архієрейська Божественна Літургія у Римі 28 червня 2025 року, яку очолить наш Патріарх Блаженніший Святослав, за участю Синоду Єпископів УГКЦ, духовенства, богопосвячених осіб та мирян з різних куточків світу. Крім паломництва до Риму, яке здавен вважається центром Ювілейного року, папська булла Spes non confundit заохочує вірних до паломництв до інших санктуаріїв. З огляду на це, а також враховуючи російську військову агресію супроти України, яка перешкоджає бажаючим вірним нашої Церкви взяти участь у святкуваннях в Римі, можна буде відвідати ювілейні відпустові святині в Україні, зокрема це катедральні і прокатедральні храми.

Ювілей розпочнеться на рівні всієї Церкви 24 грудня 2024 року богослужбовим обрядом відкриття Святих Дверей в базиліці Святого Петра у Ватикані, а завершиться зачиненням Святих Дверей у згаданій базиліці 6 січня 2026 року, на свято Богоявлення Господнього. Для відзначення Ювілейного року в УГКЦ (в Україні і на поселеннях) передбачені різноманітні заходи та ініціативи на Архиєпархіальному, Єпархіальному та Екзархальному рівнях. У неділю, 29 грудня 2024 року Божого, у катедральних (а також прокатедральних) храмах відбудеться урочисте відкриття Ювілейного року за спеціальним богослужбовим обрядом та Архиєрейською Божественною Літургією.

Також 2025 рік є особливий для усіх християн, бо у ньому сповнюється 1700 літній ювілей Першого Вселенського Собору, коли вперше всі християнські єпископи Неподіленої Церкви зібралися, аби захистити свою віру у Христа від намагань спотворити її мудруваннями «світу цього». Тоді був сформований «Символ віри» – еталон правильного богомислення, з яким християни століттями звіряють свою віру і свою поведінку, прямуючи через бурхливі хвилі випробувань і викликів «світу цього» у надійному човні Церкви Христа, «Сина Божого, Єдиносущного з Отцем» і «Співпоклоняємого зі Святим Духом»; Христа, Який сказав: «Я – двері. Хто ввійде через Мене –  спасеться. Він увійде, вийде – і знайде пасовисько!» (Йо. 10, 9).

Отож, коли Церква розпочинає святкування Ювілейного 2025 року із заклику апостола Павла у посланні до Римлян: «Надія ж не засоромить» (5,5), то одночасно має сенс переглянути та поглибити розуміння чеснот віри та любови. Таким чином, цілий ювілейний рік мав би стати для нас паломництвом і пізнанням Живого Бога: часом поглиблення віри, плекання надії та практикуванням любови.

Отож,Церква закликає нас до дії, до конкретних вчинків милосердя, бо надія не терпить пасивності; вона кличе нас служити і підтримувати один одного. У найважчі моменти, коли навколо панує невпевненість і страх, ми маємо нагадувати один одному про те, що кожен з нас може стати носієм Божої любові для ближніх, свідком Його присутності.

У ювілейний рік нам важливо наростити молитовні ініціативи та харитативні зусилля для того, щоб допомогти одне одному та підтримати нашу націю у час виснаженої війни московії проти нашої країни. Підтримаймо наше воїнство, яке зі зброєю в руках протистоїть агресору. Не забуваймо про поранених, які пожертвували своїм здоровʼям заради нашої з вами безпеки. Молімося за полеглих, які віддали своє життя за ближніх. Допомагаймо родинам, які втратили своїх синів, родинам безвісті пропавших, внутрішньо переселеним особам та всім жертвам війни.

Нехай Пресвята Богородиця покриває нас своїм омофором і береже нашу країну та наш народ.Нехай за Її молитовним заступництво Господь, наблизить перемогу та справедливий довгоочікуваний мир на нашій землі,допоможе нам відбудувати наше суспільство на засадах справедливості та братерської любови.

+ Ярослав

19 листопада 2024 року Божого,
 м. Дрогобич

19 листопада у м. Дрогобичі, в приміщенні Єпархіального управління Самбірсько-Дрогобицької єпархії, відбулось чергове засідання Пресвітерської ради, яке очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький. Зустріч розпочалась Молебнем за багатостраждальний український народ, який 1000 днів протистоїть військовій агресії з боку Росії.

У суботу, 9 листопада, у м. Дрогобич відбувся молодіжний фестиваль-конкурс «Голос твоєї спільноти», організований Комісією у справах молоді Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. Цей захід мав на меті не лише об’єднати молодь, але й дати їм можливість проявити себе у творчому напрямку напередодні Різдвяного посту.

10 листопада владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич.

Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати і сестри!

Сьогоднішнє євангельське читання розповідає нам історію про воскресіння сина вдови з Наїн (пор. Лк. 7,11-16).Ніхто у світі не може заперечити, що без Воскреслого Христа немає відповіді на надзвичайно болючу проблему людства – смерть. Тому сьогодні коротко роздумаємо над чотирма моментами, коли Ісус Христос зустрівся зі смертю.

Про першу зустріч Ісуса Христа зі смертю розповідає євангельське читання, яке нам сьогодні пропонує Церква. Це випадок з сином вдови з Наїну. Смерть людини є завжди сумна – чи це смерть маленької дитини, чи людини у середньому або літньому віці. У місті Наїн молодого чоловіка, єдиного сина вдови, несли до гробу, його заплакана мати, друзі, сусіди йшли скорботною процесією. З протилежного боку прямувала інша процесія – Ісус і його учні. У брамі міста зустрілися процесія життя і процесія смерті.

Померлий юнак мабуть був улюбленцем цілого міста, оскільки багато людей прийшло віддати йому останню честь. В цей день напевно сумувала не тільки вдова, яка втратила останню надію у своєму житті; разом з нею сповнилося скорботою ціле місто. Бачивши розпач бідної матері, Спаситель промовляє до неї: «Не плач»! З усього натовпу мабуть ніхто не наважився б сказати ці слова, бо ніхто не зміг би зарадити тому, що сталося. Проте Ісус не тільки говорить, але й діє. Він приступає і торкається мар. Євангелист наголошує, що лише після цього дотику ті, що їх несли, спинилися. Зупинилися вони зі страху та подиву, бо на очах всього натовпу Христос порушив єврейський припис про чистоту. За Старозавітнім законом, смерть як протиприродне явище являє собою нечистоту, і кожен, хто торкався мертвого тіла чи гробу, автоматично ставав оскверненим і не міг ні спілкуватися з іншими людьми, ні брати участі у молитовній спільноті до тих пір, доки не виконав приписаного обряду очищення. Однак Ісус нічого нікому не пояснює, а промовляє своє життєдайне слово: «Юначе, кажу тобі, встань». І мертвий почув голос свого Творця, встав, прийнявши нове життя, і почав говорити. Тоді Учитель взяв юнака і повернув його матері, а разом з тим повернув надію і їй, і цілому місту. Якщо б ми були у місті Наїн цієї ночі, то могли б бачити як у домі вдови довго горить світло – померлий і воскреслий син вечеряє і розмовляє зі свою матір’ю. Це був щасливий кінець похоронної процесії у місті Наїн – Ісус переміг смерть!

Щоб побачити другу зустріч Ісуса зі смертю, ми подумки линемо до євангельської розповіді про Яіра, начальника синагоги. У нього була єдина дочка, яка вмирала (пор. Мр. 5, 35-43). Яір знайшов Ісуса, Який навчав на березі моря. «Моя маленька дочка лежить при смерті: молю Тебе, прийди і поклади руки на неї, щоб вона одужала і жила», – благав Христа Яір. Не затримуючись, Ісус пішов за ним, але, коли вони зайшли в дім, дівчинка вже була мертвою. Ісуса зустріли голосінням і плачем. Він сказав до тих, що плакали: «Чому ви плачете? Дівчинка не мертва, вона спить». Ісус випросив плакальників і, взявши зі собою лише трьох учнів – Петра, Якова й Івана, а також батька дівчинки, Він зайшов в кімнату, де мати плакала біля ліжка своєї дитини. Взявши дівчинку за руку, Господь сказав: «Я кажу тобі, встань». У цю ж мить вона ожила. Ісус підняв її і віддав матері і батькові, сказавши дати їй щось їсти. 

Третя зустріч Ісуса зі смертю була при воскресінні Лазаря. Чотири дні після смерті Лазаря Ісус прийшов у Витанію. Сестра Лазаря Марта побігла зустріти Його і впала Йому до ніг, кажучи: «Господи, якщо б ти був тут, мій брат не помер би». Ісус сказав їй: «Твій брат воскресне». Марта відповіла: «Я знаю, що він воскресне у останній день» (пор. Ів. 11,21-25).  Це було після того, як Ісус зробив одне з найбільших повчань: «Я – воскресіння і життя. Хто в мене вірує – через смерть переходить до життя, і хто живе і вірує в мене – не вмре повіки» (пор. Ів. 11,25-26). Підійшовши до гробу, Ісус, незважаючи на заперечення Марти, яка нагадала Йому, що Лазар мертвий уже чотири дні, сказав чоловікам відкотити камінь від гробу. Помолившись, Він скрикнув сильним голосом: «Лазарю, вийди»! І той, що був мертвий, вийшов з гробу з похоронними пов’язками. Цієї ночі була чудова зустріч в домі Лазаря, Марта і Марія були там. Там були учні, а найголовніше там були – Ісус і Лазар, той Лазар, який зранку ще лежав мертвий у гробі.

Син вдови з Наїну, дочка Яіра і Лазар – це ті особи, про воскресіння яких із мертвих Ісусом розповідає нам Священне писання. Четверта ж зустріч Ісуса зі смертю була його особиста. Там смерть позбулася свого жала і сили – Христос своєю смертю подолав смерть. Сьогодні є тільки один спосіб перемогти смерть – охреститися в ім’я Пресвятої Тройці, у вірі віддати своє життя нашому Господу, жити Його Заповідями, вслухаючись в Його Слово, єднатись з Ним через Євхаристію та свідчити Божу любов через життя до воскресіння.

Хтось може сказати: «Гарні історії про силу і любов Спасителя ми почули сьогодні, але моя маленька дівчинка померла, і Ісус не прийшов, щоб воскресити її». А хтось скаже: «Мій син помер, але процесію на цвинтарі ніхто не зупинив». А ще хтось скаже: «Помер мій брат, але Ісус не прийшов викликати його з могили, як Він це зробив з Лазарем, і сказати: «Вийди»! Тому, яку розраду можна знайти у цих спогадах про перемогу нашого Господа над смертю?

Звичайно, напевно багато було таких молодих дівчат, як дочка Яіра, і вони померли у цей час. Немало було таких вдовиних синів, які померли за життя Ісуса. Було чимало сестер, які як Марта і Марія втратили своїх улюблених братів. Чому тільки ці троє були повернені до життя? Роздумуючи над Божим словом у благодаті Святого Духа можемо сказати, що ці надприродні дива були вчинені з трьох причин. По-перше, щоб довести, що Ісус є справді воскресінням і життям, а тому той, хто вірує в нього, не помре. По-друге, ці випадки показують радість, яку відчують одного дня усі віруючі, коли вони знову у майбутньому віці після загального воскресіння об’єднаються з тими, кого люблять і хто їх любить. Так само, як юнак з Наїну повернувся до своєї матері, донька Яіра до своїх батьків, а Лазар до своїх сестер. По-третє, ці три воскресіння були вчинені для того, щоб показати нам правдивість твердження, яке ми визнаємо у Нікейському символі віри кожної неділі, коли промовляємо: “Вірю у воскресіння мертвих і життя майбутнього віку”. Одного дня Ісус Христос прийде знову. Тоді Він воскресить усіх померлих, так само як Він зробив це з трьома людьми, про яких ми сьогодні роздумуємо. Відмінністю цього загального воскресіння мертвих буде те, що, воскреснувши, люди знову вже не помиратимуть, як згадані нами сьогодні особи, а житимуть у Божій славі або у вічному засуді. «І не дивуйтеся з того, бо надходить час, коли всі, хто в гробах, голос його вчують, і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресіння життя. А ті, що зло чинили, – воскреснуть на суд» (Ів. 5,28-29).

Дорогі брати і сестри. Кожне слово сьогоднішнього Євангелії стукає до наших зболених сердець. Ми в часі війни агресора московії, живемо постійно в небезпеці смерті. Майже щодня матері оплакують своїх полеглих дітей. Скільки болю, скільки сліз ллється українською стражденною землею. Господь бачить все, і серед нашого загальнонародного горя, плачу і смутку, ми чуємо Боже слово підтримки «Не плач»! Слово розради і надії для нашої України, яка, як та вдова, оплакує своїх синів і дочок. І сьогоднішня Євангельська благовість є обітницею перемоги життя над смертю, яка вже довершилася на Голготі, там на Голготі Ісус переміг смерть. Тепер уже немає жодного людського терпіння, у якому не був би присутній разом із нами наш Господь. Тож і на нашій українській Голготі неодмінно засяє світло Його воскресіння. У цій наші боротьбі за життя, Господь хоче через наш народ об’явити свою силу для всього людства, щоб обнажити і викрити зло рашизму.

Молімося у цій Божественній літургії, щоб Господь Бог навідався до народу свого. Нехай Боже милосердя буде силою України, нехай воно єднає нас з Богом, дасть нам внутрішню живу, здорову силу перемагати ворога.Нехай Господь допоможе нам сьогодні разом із мешканцями міста Наїн сказати: справді, Бог навідався до народу свого (пор. Лк. 7, 16), до кожного з нас, до нашого воїнства. Нехай Він, дасть нам силу вистояти проти агресора московита, на прославу Його святого імені. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.

+ Ярослав

10 листопада 2024 року Божого,
м. Дрогобич

1 листопада парафіяльна спільнота святого Миколая Старого Самбора чисельно зібралася у храмі, щоб молитвою вшанувати 80-ту річницю відходу до Вічності Митрополита Андрея Шептицького. Очолив святу літургію о. Михайло Николин, декан Старосамбірський у співслужінні сотрудника храму о. Юрія Бойчука.

У 7-му річницю заснування "Братства Ісусової молитви" при храмі св. вмч. Пантелеймона у Самборі та з нагоди 80-х роковин переходу до вічности митрополита Андрея, молитовна спільнота із своїм духівником о. Тарасом Рисеєм 27 жовтня 2024 року Божого вирушила у паломництво до Добромильського монастиря отців Василіян, де праведний митрополит Андрей розпочав своє монаше служіння.

Цьогоріч, 1 листопада, Українська Греко-Католицька Церква молитовно вшановує 80-у річницю смерті Праведного митрополита Андрея Шептицького, який був предстоятелем УГКЦ в 1901-1944 рр.

26 жовтня, у свято св. вмч. Димитрія Мироточця, владика Григорій, єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії, з нагоди ювілею та храмового свята здійснив душпастирський візит до парафії св. вмч. Димитрія у с. Букова. Владика, у співслужінні о. Володимира Нестера (адміністратора храму), о. Павла Коляски (декана Добромильського) та місцевих священників, відслужив Божественну Літургію та освятив храм після відновлення.