9 червня, у неділю Сліпонародженого, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію с. Верхній Лужок на Старосамбірщині, де освятив після оновлення храм св. Параскеви. Єпископу співслужили о. Михайло Николин, декан Старосамбірський, о. Богдан Добрянський, декан Самбірський, о. Петро Сюсько, адміністратор храму, та священики Старосамбірського деканату.

Христос Воскрес!

Дорогі в Христі брати і сестри!

З сьогоднішнього євангельського читання дізнаємося, що дорогою до Єрусалимської святині Ісус зустрів сліпого від народження чоловіка. Учні запитали Його: «Учителю, хто згрішив? Він – чи батьки його, що сліпи він уродився?» (пор. Йо. 9, 2). «Ані він не згрішив, ані його батьки, – але щоб ділам Божим виявитись на ньому» – каже Христос (пор. Йо. 9, 3), таким чином Господь вчить нас подивитися іншими очима на проблему страждання, яке так часто зустрічаємо на дорогах людського життя.

Хрест Христовий змінив сенс людських болів і страждань фізичних і моральних назавжди – вони вже не покарання і не прокляття. Страждання відкуплені відтоді, як Син Божий узяв їх на себе. Завдяки Христовому хресту самі страждання стали своєрідним усезагальним, вселенським таїнством спасіння для людства

Дуже часто в нашому щоденному житті ми не розуміємо, як колись апостоли, таємниці терпіння, і здається, що причина нашого нерозуміння є в тому, що наші очі не звернені на Христа розп'ятого і воскреслого. Чим глибше вникаємо в таємницю християнського життя і досконалості, тим краще розуміємо позитивну вартість терпіння. Можемо сказати, що разом із страстями Христа і Його воскресінням кожне людське терпіння знаходиться в новій ситуації. Вже в Старому Завіті праведний Йов розумів його коли говорив: «Я знаю – Захисник мій живе...» (пор. Йов. 19,25). І відносно цього розуміння скеровував своє власне терпіння, яке без спасіння не могло б мати повноти свого значення.

Людина знаходить у воскресінні Ісуса Христа нове світло, що допомагає їй переходити густу темряву сумнівів, безнадійності, пониження та переслідування. Тому Апостол народів пише: «Бо як маємо в нас надмір Христових страждань, так є в нас через Христа і надмір утішення» (пор. 2 Кор. 1,5). Світ пізнає в нас образ Христа і задля того поводиться з нами так, як поводився з Христом. Бо ж хто любить Бога, той страждає у світі, хто відкривається Богові і в любові пише історію власного існування, той неминуче сходить на хрест, а мудрість хреста – це логіка воскресіння (пор. Йо.16, 33). Однак для цього потрібне довір’я в Божу любов і милосердя. Потрібно молитись і жити «Таїнствами Спасіння», щоб знайти досить сили і змогти відректися самого себе взяти свій щоденний хрест і йти слідом за Христом (пор. Мт. 16, 24).

Оздоровлення сліпородженого, про яке читаємо у сьогоднішній Євангелії, є дуже промовистою подією, яка відкриває нам, з одного боку страждання невинної людини, а з другого – силу Божої любові та милосердя. Можемо собі уявити стан чоловіка, який був позбавлений зору ще від лона своєї матері. Його життя почалося та протікало в цілковитій темряві, так що він ніколи не бачив своїх батьків, тим більше не мав гадки побачити обличчя Месії, Сина Божого, на якого очікував весь Ізраїль. Кожен, хто проходив повз нього, відчував, що такий стан для людини не є природній і може є наслідком якогось тяжкого гріху.

Ісус, відповідаючи учням про причину цієї тілесної сліпоти, спрямовує їх погляд в іншу площину, в якій така тілесна недуга є тільки символом набагато гіршої темряви, яка обіймає весь людський рід після гріхопадіння наших прародичів – темнота духовна. Сліпота ця унеможливлює пізнання правди, яка нас визволяє (пор. Йо. 8, 32). Це зло, починаючи від Адама, успадкувала кожна людина і вже не бачить Бога як Отця, себе самого як сина, а інших як ближніх. Такою темрявою оповита кожна людина, яка засліплена життям без Бога. Тому Христос сьогодні відкрито заявляє як учням, так і кожному з нас, що саме Він є тим Світлом невечірнім для просвічення духовних сліпців, які живуть у темряві гріха (пор. Йо. 9, 5). У пролозі євангелиста Йоана сказано, що Боже Слово, є джерело життя всього, що існує, – є світлом людей (пор. Йо.1,4). Ісус, Воплочене Слово, Син Чоловічий і Син Божий, об’явив себе як життя і світло. Життя і світло є внутрішньо пов’язані між собою: вийти на світло означає народитися. В сьогоднішній благовісті представлено дорогу хрещення: це дорога просвітлення, яка робить нас новими людьми народженими з висоти з води та Духа (пор. Йо. 3,3-5). Охрещенні є названі просвітленими (пор. Євр 6,4;10,32). Тому християнська віра з своєї природи є «баченням». Не йдеться тут про особливі чи надзвичайні видіння, а про те, щоб відкрити очі на дійсність. Адже людина є від народження сліпою. Гріх, морок і страх закрили їй очі і проектують на її уста її ж переживання. Лише світло любові дозволить їй відкрити очі і побачити дійсність. Ось чому Спаситель, уздоровлюючи сліпородженого, разом з тим відкриває йому також і його очі віри (пор. Йо. 9, 38).

Помазання очей незрячого глеєм ще не дає прозріння, але чоловікові наказано Господом піти і вмитися в Силоамській купелі. Це – вчинок віри. Це не так як Нааман-сирієць у схожих обставинах (пор. 2 Цар. 5,10-12). Незрячий зразу ж послухався і отримав дар зору. Силоамська купіль, що означає «посланий» – це ніщо інше як Ісус, який є справді «Посланим». Для ранніх християн Ісус був Силоамською купіллю, вода якої представляла воду хрещення, якою Ісус обмиває наші очі сьогодні, щоб дати нам світло свого божественного об’явлення. Так само як він запитав сліпородженого: «Віруєш…?», Він питає і нас сьогодні у хрещенні, і ми відповідаємо Символом Віри, після якого ми, як і сліпороджений, схиляємося і поклоняємося Йому. Розповідь про зцілення сліпородженого часто використовувалася у підготовці оглашенних, яких Рання Церква готувала до хрещення. Святий Августин каже: “Цей сліпий показує людство... коли сліпота є невірством, а прозріння є вірою... Він вмив свої очі у купелі, яка перекладається як «посланий»: він в Христа охрестився.”

Ісусові чуда є праобразом чудесних речей, які стаються у Церкві під час звершення святих Тайн. Жодна вода не може обмити душу людини від гріха, однак це звершується під час хрещення силою Святого Духа присутнього в обряді таїнства Хрещення Церквою. Той самий Святий Дух діє і в олії під час святої Тайни Єлеопомазання і, передовсім, у Таїнстві Євхаристії – євхаристійному хлібі та вині. Святі Таїнства є початком майбутнього часу.

Християнський мислитель Ориген метафорично говорить про дві «книги», які ми повинні прочитати, щоб зрозуміти сотворений Богом світ. Перша – це наша душа, яка «відчитує» події власними очима та розумом. Другою книгою є Святе Письмо. Ці дві книги взаємодоповнюються. Читаючи Святе Письмо, ми краще розуміємо самих себе, і легше віднаходимо духовне значення його текстів для нас. Коли ми пізнаємо духовний сенс існування людини, тоді також розширюється і наше розуміння реальності. Один вчений ботанік часто ходив до лісу збирати зразки рідкісних рослин і коренів. Його побачив лісник і почав за ним стежити, проте не побачив нічого підозрілого у поведінці того чоловіка. Коли вчений зауважив, що за ним іде лісник, взяв його за руку і сказав до нього: «Ходи зі мною і я тобі покажу те, що ти ще ніколи не бачив на цій території». Лісник почував себе дещо ображеним, але позволив себе попровадити: «Чи бачиш ці рослини? Вони ніде більше не ростуть, лише на цьому пагорбі. І подивись на цей незвичний вид комах!» Тоді зник скептицизм лісника. Пізніше він визнав: «Я ходив по цій території як сліпий, а той чоловік відкрив мені очі».

Світ був створений, щоб нас провадити до Бога. Глей і вода, використані Ісусом, оздоровили сліпонародженого. В алегоричному сенсі все Боже створіння повинно лікувати нашу духовну сліпоту. Ми часто забуваємо про Бога, ми не зауважуємо Його на нашій дорозі життя, де, натомість, зауважуємо і захоплюємось іншими речами та особистими пріоритетами. Однак все творіння говорить: Творець існує, все було нам дане, щоб бачачи ми підносили душу до Господа.

Космос є монументальним діянням Божественого Митця. Природні науки досліджують його, проте Творець очікує, що духовні люди через всесвіт пізнають Його Самого. Так як визначні твори мистецтва стають в повні зрозумілими лише експертам, так і діла Божі можуть споглядати духовні люди. У Старому Заповіті таких людей спочатку називали «видющими», тому що вони пояснювали іншим їхні видіння. Потім, саме тому, що вони говорили, їх називали «пророками». Вони відкривали перед іншими правдиве бачення реальності. Свої слова вони записували самі, або це робили їхні учні. Так народилися книги, які ми називаємо Священним Писанням.

Дорогі у Христі брати і сестри! Вітаю всіх вас, із оновлення вашої святині. За час свого існування ця церква прийняла сотні тисяч людей, які зверталися у молитві до Господа й були вислухані. Сюди приходили дорослі й діти, тут вірні нашої Церкви приймали різні Тайни; звідси, із цієї церкви, тіла багатьох наших християн провадили на вічний спочинок. Священики, які служили у цьому храмі, допомогли багатьом вірним здобути небесне Царство.

Сьогодні, коли святкуємо оновлення вашого храму, хочу наголосити на тому, що він був і залишається духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, школою духовної і національної свідомості. Немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго і мудрого громадянина.

Нехай Господь, за молитвами Пречистої Богородиці, та всіх святих яких видала українська земля, дарує нам натхнення для ревного служіння у Христовій Церкві, щоб славилося пресвяте Його Ім’я в нашому народі. У нинішніх умовах війни, бачачи довкола себе смерть, розруху і темряву, ми прагнемо зберегти в нашій боротьбі віру, світло серед темряви. Хочемо, щоб життя перемогло смерть. Молімо нашого Господа, щоб Він зміцнив нашу віру, вислухав нашу посильну молитву, благослови благовірному народу нашому перемогу над окупантом, наблизив перемогу та подав нам справедливий мир. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь!

+ Ярослав

9 червня 2024 року Божого,
с. Верхній Лужок

Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до
Мене, бо таких Царство Небесне
(Мт. 19, 14).

Дорогі освітяни!

За час останнього воєнного десятиліття сфера освіти, як фундаментальна частина соціально-гуманітарного та людського капіталу в Україні, зазнала значних втрат. Уже є очевидним, що ворог веде війну, зокрема, проти української освіти. Цілеспрямоване руйнування об’єктів освітньої інфраструктури (понад 400 закладів освіти, з них 200 закладів загальної середньої освіти) й унеможливлення повноцінного навчання дітей унаслідок обстрілів, смертей педагогів та учнів, перерви в навчанні через повне відключення електроенергії, повітряні тривоги, переміщення людей і тимчасову окупацію територій постають як складові знищення росіянами ідентичності українського народу.

Війна ввірвалася в освітню сферу й відразу посилила проблему освітніх втрат і прогалин, які почалися раніше на тлі обмежень через пандемію коронавірусу. Безпрецедентними є умови, у яких відбувалося  навчання впродовж першого року повномасштабного вторгнення, коли лише 15 відсотків закладів освіти працювали очно. Сьогодні перед нами постають страшні цифри, які описують стан українських школярів і педагогів: 75 відсотків дітей мають ознаки стресу чи психологічної травми після початку повномасштабної війни; 54 відсотки освітян відчули синдром професійного вигорання. Нам відомі невтішні результати міжнародного дослідження PISA, відповідно до яких українські школярі відстають від своїх однолітків із країн-учасниць близько на півтора  року навчання з математики та природничо-наукових дисциплін і майже на два з половиною роки навчання з читання. Ми бачимо великий розрив між освітніми результатами сіл і міст: учні із сільської місцевості відстають від своїх однолітків із великих міст у читанні майже на п’ять  років, а з природничо-наукових дисциплін — на чотири роки. Відмінності між рівнями навчальних досягнень між сільською і міською освітою – це не лише освітнє питання, а й соціальне.

У 2023–2024 році близько 200 тисяч дітей позбавлені доступу до навчання, не володіють наскрізними компетентностями Нової української школи, не мають навичок мислити і вчитися.

Сьогодні ми звертаємо увагу на вас, українські освітяни, як на своєрідний пункт незламності для дітей та їхніх батьків. Скеровуємо до вас слова безмежної вдячності, бо ви, продовжуючи сумлінно виконувати свою роботу, є тими, у кому вони можуть знайти підтримку. Ви стали носіями психологічного спокою для наших сімей.

Важливо зазначити, що основою розвитку дитини як особистості є виховання в сім’ї. Тато і мама, перші й головні вчителі для своїх дітей, є учасниками освітнього процесу в Україні. Стаття 55 Закону України «Про освіту» визнає, що батьки мають рівні права та обов’язки щодо освіти і розвитку дитини. По суті, ця законодавча  норма закріплює природний стан речей, який за часів тоталітаризму придушували й активно замінювали домінуванням держави як «головного замовника» освітніх послуг. Батьки зобов’язані формувати в дитини культуру діалогу, вчити її жити у взаєморозумінні, мирі та злагоді з усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Говорячи про освітні втрати, ми в жодному разі не покладаємо відповідальності за них тільки на вас, учителі. Ці втрати пов’язані не з тим, що хтось із педагогів не виклався на роботі, а з обставинами, у яких перебувають наші діти і які не могли не спричинити цього негативного явища.

Тому висловлюємо особливу вдячність освітянам, які в цей складний час залишилися у своїх навчальних закладах. Ви перебуваєте не лише під тиском викликів війни, а й паперової роботи і формальних звітів. Ми захоплюємося вашим вибором, бо це справжній подвиг – виконувати світлу місію в темні часи. «Ви – світло світу» (Мт. 5, 14).

Церква сьогодні, як і століття тому, стоїть поруч із вами, маючи велике бажання вас підтримувати, вам «світити».  «Вчіть молодь, як має жити! Збуджуйте в ній бажання й охоту до того, що є підставою багатства і сили народу. Нехай уже малі діти вчаться любити свою землю, – свою Батьківщину, – нехай вчаться працювати для неї», – писав слуга Божий митрополит Андрей Шептицький, провідний ідейник поширення католицького шкільництва як рушійної сили в державотворенні (Пастирські листи. – Том І. – Торонто, 1965. – С. 13). Церква нині бере на озброєння ті слова, бо праця й покликання педагога – це велике будівництво майбутнього України.

«Виховувати серце народу» – таким було гасло засновників перших освітніх центрів, так званих захоронок, які у 30-х роках минулого століття діяли при церквах і монастирях УГКЦ. На вас, дорогі вихователі, вчителі та викладачі покладені велика відповідальність і сподівання. Ви – велике багатство нашого народу!

«Прийдіть до Мене всі втомлені та обтяжені, – і Я облегшу вас!», - кличе Господь (Мт. 11, 28). Церква, докладаючи зусиль і використовуючи всі свої можливості, прагне сьогодні послужити вам, тому просить вас приймати допомогу та бути відкритими до співпраці.

Звертаємося до представників влади різних рівнів. Від ваших рішень залежить доля дітей, молоді, педагогів, української освіти загалом. Ми закликаємо вас разом із Церквою почути освітян, які чітко окреслюють свої потреби й побажання. Просимо Міністерство освіти і науки України, якщо це можливо, мінімізувати бюрократичний тягар, який заважає педагогам реалізувати їх творчі таланти. Маємо святий обов’язок зробити все для того, щоб не допустити катастрофи в освіті, яка чи не вперше перетворилася в Україні на гуманітарну проблему. Нам необхідно спільно інвестувати в те, що, на перший погляд, не прибуткове: у підтримку освітян, у забезпечення закладів освіти, особливо в сільській місцевості; у налагодження освітнього процесу на всіх рівнях. А це означає, що ми повинні знайти ресурси, щоб українські заклади дошкільної, загальної середньої, професійної, фахової передвищої та вищої освіти змогли працювати на відбудову держави.

Дякуємо кожному, хто будує українську освіту сьогодні й будуватиме її в майбутньому! І хай Господь нас супроводжує у цій світлій справі, бо «коли Господь та не будує дому, дарма працюють його будівничі…» (Пс. 127, 1).

Благословення Господнє на вас!

Від імені Архиєрейського Синоду
Української Греко-Католицької Церкви
в Україні

† СВЯТОСЛАВ

Дано у  Марійському духовному Зарваниця,
у день Святого преподобного Теодора Освященного, учня Св. Пахомія,
16 травня 2024 року Божого.

19 травня, у Неділю Жінок-Мироносиць, відбулась загальноєпархіальна проща до відпустового місця в с. Грушів на Дрогобиччині, де Пресвята Богородиця прославилась у чудотворній іконі. Значна частина паломників вдосвіта вирушили пішою прощею від Катедрального храму Пресвятої Трійці у Дрогобичі. Під час паломництва вірні мали нагоду приступити до таїнства сповіді та взяти участь в молитві, яку провадили семінаристи Дрогобицької духовної семінарії.

Христос Воскрес!
Дорогі у Христі брати і сестри!

Сьогодні маємо чергову неділю після свята Христової Пасхи, яка розповідає нам про нові обставини, які супроводжували Воскресіння нашого Господа. Євангельське читання, яке цього дня пропонує нашій увазі Свята Церква, має дві частини. У першій головна дійова особа − Йосиф, побожний чоловік з Ариматеї. Він не втратив віри й відваги навіть тоді, коли апостоли покинули Ісуса та ховались за зачиненими дверима через страх перед юдеями та римською владою. У другій частині сьогоднішньої благовісті бачимо вже не кінець тижня, яким була п'ятниця Страстей, але початок нового тижня, перший день нового сотворіння. У цей день – неділю, перший по суботі – жінки, які раніше лише споглядали на місію, яку виконували Йосиф з Ариматеї та Никодим, стають головними особами у благовісті Воскресіння.

Саме від гробу, який виявився порожнім, бере початок неймовірна вістка про Воскресіння нашого Господа. Перший зв’язок між Страстями і Воскресінням проходить через жінок, які вирушають до гробу, щоб намастити тіло Ісуса. Це Марія Магдалина, Марія, мати Якова, і Саломія – ті жінки, які в момент Христового розп’яття «дивились здалека» (Мр. 15, 40). Тож в обох випадках свідками були ті самі жінки. Повторюючи їхні імена, євангелист Марко творить своєрідний місток між похованням і Воскресінням Ісуса Христа та підкреслює, що одну подію не можна розглядати без іншої. «Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова та Саломія купили пахощів, щоб піти і намастити його» (Мр. 16, 1).

У Біблії записано, що слова «Христос воскрес» уперше промовив ангел до мироносиць. Жінки ніколи не покидали Ісуса. Вони були з Ним до кінця під хрестом. Вони дивилися, де поклали Його тіло. Вони першими прийшли до гробу й першими дізналися про Воскресіння. Вони першими проголосили цю новину, коли побігли розповісти благу вістку учням, які все ще боялися, а тому поховалися. Так мироносиці стали першими благовісницями Христового Воскресіння.

Під час жахливих подій страждань і смерті Христа жінки виявилися хоробрішими, ніж Його найближчі учні. Проте ця хоробрість не залежить від статі. Це любов робить людей сміливими! І не важливо кого − чоловіків чи жінок. Ці жінки дуже любили Христа, тому й були сильними. Розкаяна грішниця Марія Магдалина, яку Христос воскресив від могили гріха до нового життя в Бозі, перша проголосила добру вістку Воскресіння. До честі жіноцтва, завжди треба пам’ятати: вони були найближче до хреста у Велику п’ятницю та першими біля гробу воскресного ранку.

«Рано-вранці (...) прийшли вони до гробу, як сходило сонце» (Мр. 16, 2). Ранок – це найкращий час для того, щоб зустріти Воскреслого Господа в молитві. Наші дні будуть справді благословенними, якщо кожного дня «рано-вранці» ми звертатимемо свої думки до Ісуса − Переможця смерті. Жінки пішли до гробу на світанку – Христос є тим правдивим Сонцем, яке має освітлювати наш день з перших його хвилин. День буде зовсім іншим, якщо почати його з Ісусом.

Це було «першого дня в тижні», коли вони пішли до гробу й побачили, що він порожній. Перший день тижня – це, звичайно, неділя – День Господній. Це день Воскресіння нашого Господа, у цей день Він з’явився Своїм апостолам. Неділя – перший день тижня – досі залишається тим днем, коли ми, як мироносиці, приходимо до Божого храму з пахощами нашої віри та любові й зустрічаємо Живого та Воскреслого Христа через Слово Боже і Святі Таїнства. Це дуже по-особливому виявляється в недільній Утрені, коли після читання Євангелія, яке розповідає про одну з одинадцяти появ Ісуса після Воскресіння, вірні вітають поцілунком Воскреслого Христа в Євангелії, яке священнослужитель виставляє на тетраподі. Воскреслий Христос приходить і стає посеред нас. Ми бачимо Його своїми очима й цілуємо своїми устами. У цій єдиній дії Утреня охоплює все значення Дня Господнього – особисто зустріти Воскреслого Христа сьогодні в Його Слові та Євхаристії. Саме тому, коли ми молимося на недільній Утрені, то промовляємо: «Воскресіння Христове бачивши...». Через нашу особисту зустріч із Ним у Його Слові та Євхаристії ми справді Його бачимо…

«Вони купили пахощі, щоб піти і намастити Його» (Мр. 16, 1). Факт, що жінки принесли пахощі, указує на те, що вони не чекали Воскресіння. Коли закотили камінь до гробу, поховали не тільки Христа, але й їхню надію. У жінок була лише одна думка – намастити тіло мертвого Ісуса − дія, зроджена відчаєм і неймовірною любов’ю. Мироносиці не йдуть до гробу з порожніми руками. Вони купили пахощі, щоб намастити Його. Ми також можемо щось принести Христові. Навіть якщо ми заплямовані важкими гріхами, то можемо принести початок доброї волі в розкаянні, трішки любові, щедрості до інших, нашу слабеньку молитву. Без сумніву, наші бідні дари не відкотять камінь від гробу, бо наш доступ до Воскреслого Ісуса й до сили Його Воскресіння залишається дивовижним даром Божественної благодаті, але той факт, що ми не прийшли до гробу з порожніми руками, покаже, що наше серце також не зовсім легковажне. Якими пахощами ми можемо намастити Ісуса? Святі Отці та біблійні мислителі вважають, що немає кращих пахощів за покаяння, навернення, відданість, віру, надію і любов…

Коли жінки наближалися до гробу, то говорили між собою: «Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?» (Мр. 16, 3). Євангеліє чітко каже, що камінь був важкий. Багато з нас відчуває, що питання жінок торкається і нас, бо в багатьох душах Ісус похований, як у гробі. Він паралізований, нерухомий. Він закритий важким каменем − каменем гріха, незнання, байдужості, каменем поганих звичок, які накопичувалися роками. Можливо, ми хочемо відкотити камінь і досягнути живого Господа, але не маємо сили. Хто відкотить камінь для нас? «Але поглянувши, побачили, що камінь був відвалений, – був бо дуже великий» (Мр. 16, 4). Деякі камені ми можемо відкотити самі. «Відкотіть камінь», – наказав Ісус біля гробу Лазаря. Деякі перепони ми можемо усунути, і мусимо це зробити, щоб сталося диво. Проте камені, які для нас надто великі, може відкотити лише Господь. Справді, ангел Божий спустився з неба, відкотив камінь від входу і сів на нього (Мт. 28, 2).

Подібно до мироносиць, які прийшли до гробу Господнього з пахощами, ми теж із любов'ю стоїмо тут сьогодні на соборній молитві як свідки віри у Христове Воскресіння та воскресіння нашої Церкви. Перенісши важкі випробовування, але наповнені надією та вірою у Воскреслого Христа, сьогодні спогадуємо 35-ту річницю виходу нашої Церкви з підпілля, яке тривало понад 40 років, та молитовно осмислюємо процес її відродження в цьому святому місці. Адже Грушівське об’явлення передувало епохальним подіям нашої історії – виходу Церкви з катакомб, розпаду тюрми народів – більшовицького режиму і відновлення Україною незалежності.

Поштовхом для розростання широкого релігійного руху в західних регіонах нашої країни став феномен «Грушівського чуда» − поява Пресвятої Богородиці 26 квітня 1987 року на закритій на той час греко-католицькій церкві. Подібно до юнака, одягненого в білу одежу, який біля гробу закликав жінок не боятися, а благовістити Воскреслого, так Пресвята Богородиця Своїм об’явленням на цьому місці викликала велике піднесення серед віруючих. Сюди почали линули тисячі паломників. Попри різноманітні перешкоди, які чинила радянська влада, люди приїжджали з різних областей України та з-поза її меж.

Подібно до юдейських старшин, які підкупили сторожу Господнього гробу, щоб заперечити Воскресіння Христове, так безбожний радянський режим розпочав наполегливу протидію напливові людей до Грушева. Однак ця протидія лише засвідчила безпорадність режиму в боротьбі проти віри в Бога, яку хоч і переслідували протягом багатьох десятиріч, усе ж із новою силою проявилась у відповідь на вияв Господньої сили. Влада вдавалась до найрізноманітніших методів, аби лиш люди припинили молитву на місці об’явлення. Особливо режим боявся появи у Грушеві греко-католицьких священників. Прочанам погрожували штрафами, звільненням з роботи, навіть судом. Через гучномовці проводили антирелігійну агітацію, глушили слова молитов і пісень.

Марною виявилася боротьба проти Церкви Христової: вона стала лише тлом, на якому Божа сила і слава показалася ще повніше, а молитва народу принесла свої плоди. У храмі Пресвятої Богородиці, прославленій у Грушівській іконі, залунав дзвін, якого не було чутно від 1959 року.

Це був час перемоги віри над тиранією, час, коли наші молільники в підпіллі, як жінки-мироносиці, показали всьому світові, що відстоювати істину і правду можна навіть у найскладніші часи. І сьогодні ми згадуємо ці події не лише як історичний факт, але як джерело натхнення для нас у сучасному світі. Ми маємо навчитися відважності та вірності наших попередників у підпіллі, які не зупинилися ні перед чим, щоб захистити свою Церкву, віру й християнські цінності. Нехай ця Неділя мироносиць стане для нас часом не лише пам'яті, а й оновлення віри, рішучості та сміливості.

Дорогі у Христі! Сьогодні ми у скорботі, як і жінки-мироносиці, і теж запитуємо себе: хто нам відкотить камінь війни, насилля, окупації, смерті? Однак ми відчуваємо, що в цій історії про Воскресіння Ісуса Христа саме нам, українцям, як і мироносицям, Христовий посланець-ангел каже: «Не бійтесь!» Чому? Бо сила Воскреслого Переможця гріха і смерті присутня між нами й допоможе нам відвалити камінь смерті окупанта. Тож просімо в Господа сили, мужності та мудрості нашому воїнству та народові, щоб очистити нашу землю від загарбника. Скріплюймо на силі тих, хто в цих нелегких моментах потребує нашої підтримки та допомоги. Нехай у нашій пам’яті постійно залишається образ мироносиць, тож, як і вони, зустрічаймо Христа вранці, проводьмо з Ним час у молитві й будьмо певні, що наше життя буде повним миру, любові, надії і пасхальної радості. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь.

+ Ярослав

19 травня 2024 року Божого,
с. Грушів

12 травня, у Томину неділю, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич.

Христос Воскрес!

Дорогі у Христі брати і сестри!

Восьмий день після Христового Воскресіння Церква називає Томиною або Провідною неділею. Сьогоднішня Євангельська благовість вияснює нам деякі безцінні теми Христової істини. Напочатку зустрічаємо цей прекрасний Євангельський вираз: «Тоді прийшов Ісус, став посередині, тай каже Мир вам» (Йо.20.19). Христові учні зі страху перед юдеями були зібрані за зачиненими дверима в Єрусалимі. Їхні серця були сповнені непевністю і тривогою. Щораз нові повідомлення доходили до них: «Гріб порожній», «Вони Його викрали», … Це все спричиняло ще більше замішання в їхніх умах. А як звечоріло, того самого дня, першого в тижня, Ісус приходить до своїх учнів через замкнені двері стає посередині і каже «Мир вам» (пор. Йо.20,19). Страх і відчай розтанув у світлі Його присутності, в їхньому житті засвітило світло, яке починає щораз сильніше проникати до їхнього серця.

Ісус приходить до збентежених учнів і заспокоює їх. «По середині» нашого розбитого життя, в складних ситуаціях, в часі відчаю, хвороби і горя приходить Господь і змінює події. Євангеліє розповідає нам про чимало складних випадків, коли Ісус Христос приносить надію й оздоровлення людського розбитого життя (пор.Мр.6,48; Мт.8,14; Йо.11,17). Ісус приходить і до нас сьогодні, несучи мир, радість, зцілення і нове життя для всіх, хто вірить у Нього, хто довіряє Йому своє життя.

Перші слова Ісуса до переляканих учнів були: «Мир вами». Звичайно місія Ісуса Христа є набагато більшою, ніж дарування душевного спокою, але Його місія включає і душевний спокій. Хто не має душевного спокою, не може бути дієвим послідовником Ісуса. Також зауважуємо, що Христос у сьогоднішньому євангельському читанні двічі говорить до своїх учнів про мир (Йо.20,19-21). У Священному Писанні слово «мир» означає не якісь зовнішні обставини, а внутрішній стан людини. Святі Отці та біблійні мислителі говорить, що з першим привітанням «Мир вами» Ісус привертає мир до стурбованих сердець апостолів безпосередньо. Другий раз Він дає їм мир таким чином, що вони можуть передавати його для інших.

Тут важливо звернути увагу на дві речі. По–перше, джерелом нашого миру є Ісус. Святий апостол Павло говорить: «Він – наш мир» (Еф.2,14). По-друге, ми отримуємо мир від Ісуса і маємо передати його іншим. Він доручає і уповноважує нас бути миротворцями: «Благословенні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт. 5, 9). Тож, якщо ми шукаємо миру, душевного спокою, не витрачаймо наш час безцільно: тільки Христос може його нам дати вповні. Євангелист Йоан розповідає: «І ще раз Ісус їм каже: "Мир вам!" Як мене послав Отець, так я посилаю вас." Це промовивши, дихнув на них і каже їм: "Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи - відпустяться їм, кому ж затримаєте - затримаються"» (Йо.20, 21-23). Ці слова означають, що мир є одним з плодів Святого Духа. Вони вияснюють нам, що мир отримуємо через прощення наших гріхів Богом в Христі Ісусі і без прощення від Бога не може бути повноти миру в наших серцях.

Євангеліє розповідає нам, що Ісус Христос на восьмий день після свого Воскресення з’явився задля невірування у Його воскресіння зі сторони апостола Томи, який не був присутній під час об’явлення Воскреслого Спасителя іншим апостолам. Христос не розгніваний через сумніви, зневіру, розчарування своїх учнів. Він робить все необхідне, щоб допомогти скріпити віру навіть однієї особи, яка сумнівається, але має добру волю і щирий розум для пошуку Істини.

Своєю появою апостолові Томі Воскреслий Господь запевняє, що Він після воскресіння має тіло не примарне, а дійсне; те, яке прийняв від Пресвятої Богородиці; те тіло, в якому страдав і був прибитий до хреста, а тому на ньому навіть після Воскресіння залишились рани страждань. Воскреслий Господь звертається до апостола Томи і запрошує його доторкнутись цих ран кажучи: «Подай сюди твій палець і глянь на мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік мій. Та й не будь невіруючий, – а віруючий» (Йо. 20, 27). Тома вигукнув з глибини свого серця із радістю: «Господь мій і Бог мій»! І цим визнанням залишив для всіх наступних поколінь незаперечний доказ ісповіді віри в Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа.

Зауважмо, якою особливою є поведінка Ісуса у випадку навернення апостола Томи. Який ласкавий і милосердний Христос, як Він з любов’ю допомагає Томі й іншим розчарованим учням віднайти віру та духовний мир. Хоч Тома своїм невірством віддалився від Бога, однак Ісус перший вийшов йому на зустріч, щоб порятувати його у глибоких сумнівах та тривогах.

Для Апостола Томи рани на тілі нашого Господа мали особливе значення, бо свідчили про тотожність Ісуса Розп’ятого з Воскреслим. Рани Ісуса були нагодою до розбудження в Томи віри і він подає нам світло розуміння, як слід впізнавати Ісуса сьогодні. Після свого воскресіння Христос присутній серед людей значно більшою мірою, ніж у своєму земному житті, адже для Нього вже нема жодних фізичних обмежень. Найбільші знаки Господньої  ідентичності Тома споглядав у ранах Його рук і у пробитому боці. А сьогодні ранами на Тілі Ісуса є рани людей, рани всіх тих, які страждають у своєму серці, у своєму тілі, у своїй гідності. Ми носимо в собі різні зранення, і Слово Боже переконує нас сьогодні, що саме в цих ранах можемо зустріти Господа; що ці рани не мусять бути останнім словом в нашому житті, а, навпаки, вони можуть стати нагодою для люблячого і всемогутнього Бога, щоб показати свою любов і всемогутність. Кожна рана, яку носимо в собі, в своєму народі особливо сьогодні, повинна стати упривілейованим місцем стрічі з Воскреслим Господом. Бо в «Його ранах є наше оздоровлення», в Його ранах є оздоровлення всіх наших зранень, терпінь і невпевненостей.

Сьогоднішнє Євангеліє також вчить нас, що Господь об’являється в спільноті, в зібранні, тобто в Церкві. Знаменною є заувага євангелиста Йоана, який згадує, що апостола Томи не було між апостолами тоді, коли їм з’явився Ісус. Він не був з ними, а тому так трудно було йому увірувати (Йо. 20, 24). В самотності його пошуки віри були неуспішними. Щойно спільнота з учнями запевнила йому зустріч з Воскреслим Господом. Роль Церкви у супроводі у вірі до особистої зустрічі з Богом є дуже особливою. Вирішальну роль при цьому відіграє богослужіння, яке повинно переживатися не як відчитування молитов, навіть найкращих і найглибших, не як здійснення якихось таємничих обрядів, не як «зустріч» з людським словом, але передусім як зустріч з Воскреслим і Живим Господом, Який таїнственно уприсутнюється на молитві Церкви, яка зібрана в Його ім’я. Таке пережиття богослужіння може запевнити зріст у вірі й успішне свідоцтво для тих, хто споглядає на християн з великою долею скептицизму і недовір’я.

«Побачив мене, то й віруєш. Щасливі ті, які, не бачивши, увірували», – каже Ісус апостолові Томі (Йо. 20, 29). Нехай це Господнє благословення спочине на кожному, хто сьогодні вірує, покланяється і прославляє світле Воскресіння Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Тієї особливої довіри до Бога вчить нас учителька віри – Пресвята Богородиця. Вона завжди говорила Богові: «Нехай буде воля твоя». Діва Марія повірила у Слово Отця, і через Її віру та дією Святого Дух сталось Воплочення відвічного Божого Слова – Єдинородного Божого Сина. Вона носила Його в своєму лоні і народила на світ, однак віри вона вчилася кожного дня, аж до Ісусової смерті на хресті. Богородиця ніколи не просила знаку для того, щоб вірити. Вона покірно покладалася на вірність свого Господа.

Дорогі у Христі. Нехай кожна наша Літургія, яку переживаємо в Церкві, буде передусім глибоким і автентичним пережиттям зустрічі з Воскреслим Господом, Якого сьогодні в Україні розпинають московити. Нехай місцем нашої зустрічі з Господом будуть не лише рани Ісуса, про які ми згадуємо й які уприсутнюються в таїнственний спосіб в Євхаристії, але також і наші зранення, не відвертаймось від ран України.Запросім до них Господа. Скажімо тепер ми йому: Господи, діткни своєю життєдайною рукою моїх ран, ран мого народу, моєї держави яка переживає війну московита агресора, ран наших воїнів, лікарів, вдів і сиріт. Нехай Твоя любов і Твоя сила перемінять ці наші рани на джерело миру, зцілення, щоб ми як народ, як нація могли щирим серцем покланятися Тобі та з апостолом Томою взивати: «Ти – Господь мій і Бог мій»! Амінь.

+ Ярослав

12 травня 2024 року Божого,
м. Дрогобич

Зважаючи на продовження стану війни, в якому перебуває наша країна, пропонуємо Декаду-2024 провести так:

1. Використати матеріали 2018 року: Інструкція для священиків (ознайомитися за посиланням https://synod.ugcc.ua/pub/files/DECADA-otci-2018.pdf) та Путівник для мирян (за посиланням https://synod.ugcc.ua/pub/files/mission_days-2018-people-ukr-druk-final.pdf)
2. Для проведення Декади місійності в час війни пропонуємо дещо нову структуру кожного дня Декади, а саме:

- назва дня, біблійний уривок, роздуми кожного дня Декади, згідно з Путівником 2018 р.

- роздуми в час війни (оновлені тексти на 2024 рік)

- молитовний намір для приватної молитви, в колі сім’ї та всієї парафіяльної спільноти на кожен день замість попередніх місійних завдань, цитати та молитви дня.

3.      На парафіяльному рівні час проведення Декади пропонуємо пароху визначити самостійно, наприклад, після Вечірні, Молебню, Акафісту чи зранку після Богослужіння. Також просимо заохотити парафіян молитися вдома в колі сім’ї в молитовних намірах Декади спільну вервичку.

Оновлений формат Декади Місійності-2024:

Празник Вознесіння Господа Нашого Ісуса Христа – «Особисте утвердження у вірі» (Єв. від Луки 24, 36-53). Четвер 13 червня (9 травня).

Запрошення. У цей урочистий день свята Вознесіння Христового заохочуємо всіх відгукнутися на запрошення Глави нашої Церкви, Блаженнішого Святослава Шевчука, підготуватися до величного празника П’ятидесятниці, проходячи Декаду Місійності 2024 року. Протягом десяти днів між Вознесінням і Пʼятдесятницею ми роздумуватимемо над текстами Євангелія від Йоана, які читаються під час Божественної Літургії, і разом вслухатимемося у ті науки, які Господь промовляє у час, коли в нашій країні вже третій рік поспіль триває війна. Теми, на які звертає нашу увагу євангелист Йоан, перегукуються з нашим пошуком стійкості і незламності, служіння і лідерства, зцілення і лікування травм, завданих в часі війни. Джерелом стійкості і витривалося для нас завжди була молитва, читання Святого Письма і участь у Святих Тайнах. Водночас дуже важливими місцями формуванням стійкості, солідарності і зцілення для нас є також християнська сім’я, домашня церква і найближче коло спілкування з друзями. Досвід пережиття зустрічі з Богом у церкві і вдома, особливо тепер, спонукає нас до частішого відвідування Богослужінь і прийняття дарів Святого Духа, плодами якого є наше активне волонтерство і служіння у місцевих парафіяльних спільнотах, військових шпиталях, центрах допомоги переселенцям та особам, які є найуразливіші у часі кризи і випробування.

Роздуми в час війни. Це вже третій рік, як ми зустрічаємо Паску і П’ятидесятницю у героїчному протистоянні українського народу проти широкомасштабного вторгнення росії в Україну. Пам’ятаємо, як учні Христа під час Його Страстей і навіть після Його Воскресіння ховалися з переляку перед лицем смерті. Багато з нас усе ще «налякані та повні страху», стривожені і з сумнівами, які постають у наших серцях (пор. Лк 24, 37-38). Нам хочеться втекти або помститися, або якось виразити свою злість і розчарування, але часто ми все тримаємо у собі, закипаючи від злості і ненависті до ворога і всієї несправедливості, яка оточує нас. Проте, Христос як тоді, так і тепер заходить у наші домівки і спільноти, дарує нам мир і свого Духа Святого. Він показує нам свої рани і запрошує торкнутися до них. Хоч Він вже не розпʼятий, але продовжує співстраждати з нами. Хоч Він вже переміг смерть, але продовжує з нам співвмирати, щоб показати нам, що Він поруч, що Він розуміє нас, Він вчить нас цінувати кожну мить нашого життя і кожну людину, яка є біля нас. Таким чином Він допомагає нам перетворити страх на спокій, тривогу на витривалість, розгубленість на вміння робити правильні рішення. Він дарує нам свого Духа і свій мир та дає нам місію проповідувати «покаяння на відпущення гріхів усім народам» (Лк 24, 47), щоб люди змогли через дієву любов підготуватися до Його Другого Приходу і Його володарювання у Царстві Божому.

Молитовний намір. Сьогодні подякуймо Богові за стійкість нашої Української Держави, за кожного захисника і захисницю і їхні сім’ї, за волонтерів і медиків. Щодня пам’ятаймо в молитві про них!

Місійне завдання: Попри нелегкі обставини життя, знайди сьогодні три речі, за які Ти хочеш подякувати Богові, і подякуй Йому за них.

День перший – «Божа Любов, що дарує радість» (Єв. від Йоана 14, 1-11). П’ятниця 14 червня (10 травня). Роздуми першого дня Декади. У людському серці завжди нуртує бажання зустрітися зі своїм Творцем. Святий Августин каже: «Неспокійне моє серце, Господи, поки не спочине у Тобі» (Сповідь І, 1). З одного боку, Бог робить перший крок: «Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши  вигляд слуги, ставши подібним до людини» (Флп. 2, 6–7). З іншого боку, людина запрошена повністю довіритися Богові: «Хай не  тривожиться серце ваше! Віруйте в Бога, віруйте й у мене. В домі Отця мого багато жител» (Йо. 14, 1–2). Звідки в людини може взятися сила духу й бажання зробити крок назустріч Богові у дорозі до дому Отця, в якому багато жител? Відповідь проста – ЛЮБОВ. Саме з любові до  людини Господь її сотворив і зробив вінцем усього сотворіння. Саме з любові до людини Господь став людиною, щоб її визволити від  гріха і рабства. Від самого початку Бог заклав  у глибину людської душі любов, доброту, відчуття краси і гармонії. Людина найщасливіша тоді, коли вона любить і коли її люблять.  Гріх спотворив нашу здатність любити. Ісус Христос, Син Божий, об’явив нам, що Бог Є  Любов і що ми, будучи Його дітьми, також  покликані бути іконами Божої доброти й любові.

Роздуми в час війни. Найприроднішим станом людської душі та й усього, що існує у цьому світі, є стан любові і миру. Бо сам Бог є любовʼю (пор. 1 Йо 4, 8). Світ з любові постав, з любові ми прийшли у цей світ, і в кінці історії любов і справедливість знову вже остаточно запанують у світі Царства Божого. Якщо ми шукаємо джерело стійкості у цих часах війни, потрібно звернутися до Першоджерела. Хоч часом розчарування, зневіра, ненависть і жага помсти переповнюють наші серця, для стійкості і здатності не лише вижити, але й перемогти, ми повинні відсунути ці руйнівні почуття, які спустошують наші серця, і наповнитися Божою силою. Ісус сьогодні дуже чітко промовляє до нас: «Хай не тривожиться серце ваше! Віруйте в Бога, віруйте й у мене» (Йо 14, 1). Він також каже: «Я – дорога, істина і життя» (Йо 14, 6), «хто бачить мене, той бачить Отця» (Йо 16, 9). Якщо нам важко віднайти зв’язок з джерелом любові, подивімося ще раз на Христа розпʼятого і також на Христа воскреслого, на хрест і на ікону Воскресіння. Спробуймо торкнутися Його ніг на хресті, а тоді вкласти свої пальці у Його бік воскреслого Тіла разом з Томою, щоб разом з ним заволати «Господь мій і Бог мій» (Йо 20, 28). Ця зустріч, цей погляд і цей дотик, перед Розп’яттям, у Євхаристії, у спілкуванні з людиною, яка потребує Божого милосердя, – це найсильніше джерело стійкості і незламності у часі війни. Нам треба навчитися робити це часто, постійно і особисто. І черпати з цієї зустрічі натхнення до подальших діл милосердя.

Молитовний намір. Молімося про силу Святого Духа для кожного українця, щоб мати силу любити і підтримувати один одного і особливо тих, хто найбільше цього потребує. 

Місійне завдання: Учора ми дякували Богові за Його дари, а сьогодні знайди три речі, за які Тобі принесли радість. Ще раз усміхнися.

День другий – «Святий Дух – Утішитель» (Єв. від Йоана 14, 10-21). Субота 15 червня (11 травня). Роздуми другого дня Декади. Сучасна людина сильно переймається, як до неї ставляться інші люди. А християнин іде за Христом і не переживає, що про нього думає світ. Коли гріхи опановують людину, вона хоче, щоби Бога не було взагалі, бо памʼять про Бога мучить людське сумління і створює духовно-психологічний дискомфорт. Гріх для неї є спочатку невидимим, а потім він стає явним рабським ярмом. Гріх паралізує людину, руйнує сім’ї та спільноти, сварить між собою цілі народи і робить їх ворогами. Гріх стає звичкою, яку дуже важко викорінити і якої важко позбутися. Коли ж Дух Святий наповнює людське серце, то очі починають дивитися по-новому. У людині відбуваються глибокі зміни. Бог для людини  перестає бути ворогом, а стає Світлом. Він – Той, який заради людини пожертвував власним Сином. Те, чого Господь бажає, тепер стає доброю волею людини. Ісус каже: «Якщо любите мене, то мої заповіді берегтимете» (Йо. 14, 15). Відтепер людина – вже не раб, але син або дочка, і під натхненням Святого Духа людина може звернутися до Бога словами «Авва, Отче!» (Рм. 8, 15), глибоко переконана, що вона є дитиною самого Бога. Ось що означає бути народженим від Духа Святого. До цього запрошує нас Свята Церква, і цією радістю людина ділиться з іншими людьми.

Роздуми в час війни. Ми вже згадували, що гріх здатен нанести людині глибокі рани: від неспокою сумління, до психологічних травм, до ненависті до ближніх, яких людина починає кривдити, аж до так званих інституційних гріхів, таких як рабство, расизм, атеїзм, імперіалізм, несправедлива війна супроти сусідніх народів тощо. Цілі покоління вірних нашої Церкви пережили на собі наслідки таких гріхів, які ще й сьогодні набувають все нових і нових форм. Матір’ю і усіх гріхів є гордість, самолюбство, яке створює ілюзію, що людині не потрібен Бог, який її любить, а людина любить тільки сама себе і думає, що цього їй вистачить для повного щастя. «Я» хоче бути саме собі господарем і мірилом того, що людині можна, а що ні. Так і живе сучасна людина, забуваючи, що над нею панує Божий закон, і що це Бог є мірилом усього.

Але Господь не залишає людину з її гріхом на самоті. Навіть у час страшної війни Господь поруч. Зі своєї великої любові Він прийшов до людини, щоб їй допомогти вийти з тупика, з якого самотужки людина вибратися не в змозі. Господь сьогодні заохочує нас вірити: «Віруйте мені, що я в Отці і Отець у мені; коли ж ні, через самі діла віруйте. Істинно, істинно кажу вам: хто в мене вірує, такі самі від них робитимете, бо я йду до Отця. І все, що будете просити в моє імʼя, зроблю, щоб Отець прославився у Сині» (Йо. 14, 11-13). Перед лицем глибоких травм – особистих, родинних, спільнотних, церковних, національних і глобальних, самі по собі ми безсилі. Навіть сучасні знання законів психіки, розвитку економіки, суспільства, міжнародних відносин та досвід душпастирського служіння доказують, наскільки ми всі потребуємо Бога і Його милосердя. Тільки Ісус дарує повне загоєння ран. Проте, це зцілення можливе тільки тоді, коли ми йдемо за Ним і приймаємо благодать Пресвятого Духа. Коли людина приймає Бога у своє життя, її вчинки стають схожими до вчинків самого Христа, і в нашому служінні Богові і людям людина прославляє самого Бога Отця.

Молитовний намір. Молімося, щоб серце кожного українця не заполонили зневіра, смуток і біль через втрати, озлобленість і пасивність. Молімося, щоб Святий Дух зміцнював в кожному із нас надію і витривалість.

Місійне завдання: Подумай, які знаки своєї присутності Господь сьогодні Тобі посилав. Запитай себе, чи Ти відчуваєш Його близькість упродовж дня?

День третій – «З нами Бог – ми Божі!» (Єв. від Йоана 17, 1-11). Неділя 16 червня (12 травня). Роздуми третього дня Декади. Сучасна людина відчуває потребу належати до якоїсь спільноти: до родини, малої чи великої спільноти, культури, народу, мови, професії, покликання. І попри всі технічні можливості соціального спілкування, вона прагне  справжнього особистого зв’язку з іншою людиною. Найособливішим стає момент, коли одна людина промовляє до іншої: «я – твій», «я – твоя» або «ти – мій», «ти – моя». У цю мить людина відчуває, що «належить» комусь, що вона є частиною якогось більшого важливого взаємного зв’язку. Коли людина роздумує про Бога, їй стає зрозумілим зв’язок між Отцем, Сином і Святим Духом, бо такий зв’язок знаходить аналоги в людському досвіді. У Бозі все спільне: воля, розум, життя: «і все моє – Твоє, Твоє ж – моє» (Йо. 17, 10). Людина, яка не знає Бога, думає, що Бог живе своїм окремим життям, і навіщо Йому втручатися в моє життя, або мені втручатися у Його життя. Але кондак Вознесіння помагає нам зрозуміти, що людина запрошена до участі в Божому житті: «те, що на землі, з’єднавши з небесним. Ти кличеш до тих, що люблять Тебе: Я з вами і ніхто проти вас!». Особливим чином Бог присутній для нас у Пресвятій Євхаристії: «Прийміть, їжте: це є тіло моє. Пийте з неї всі, це є кров моя Нового Завіту...» (Мт. 26, 26-28). Христос каже людині: «Я – твій, а ти – моя», а людина каже Христу: «я – Твоя, а Ти – мій».

Роздуми в час війни. Бог створив людину з любові і для любові. А гріх позбавляє людину відчувати Божу любов, і тоді людина заміняє її самолюбством, що веде до ще більших травм як на особистому рівні, так і на рівні суспільному, навіть міжнародному. Війна – це апогей ненависті і злоби. Російська «влада» і навіть їхня так звана «церква» декларують, що вони неначе боряться проти «злочинного київського режиму» і «впавшого в сатанізм Заходу», а насправді вони самі, санкціонуючи несправедливу загарбницьку війну проти України, стали жертвою диявола. Російсько-українська війна може стати початком Третьої світової війни, а може навпаки стати часом чергової перемоги над дияволом і наверненням ворогів. Ця перспектива декому здається неможливою, але «немає нічого неможливого для Бога» (Лк. 1, 37). Сьогодні сам Христос заступається за своїх: «Я молюся за них, не за світ молюся, а за тих, яких ти дав мені, бо вони твої. І все моє – твоє, і твоє – моє, і я прославився в них» (Йо. 17, 9-10). Наше спасіння полягає в тому, щоб повністю належати Богові, як ми співаємо на Літургії: «самих себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо». Бо «хто обмовляє тайкома ближнього свого» каже Господь через царя Давида, «того я призведу до мовчанки. Хто має горде око й пиху в серці, не стерплю того» (Пс. 101 (100), 5). А щоб повністю належати Богові, потрібне глибоке навернення наших сердець, потрібна ревна молитва – особливо молитва за навернення ворогів – і діла милосердя, потрібна непохитна віра в Бога і обʼєднання усіх наших сил у допомозі нашій армії, а також людям, які постраждали внаслідок війни.

Молитовний намір: Молімося за тих, які втратили рідний дім і майно та були змушені покинути Україну, втікаючи від війни, і про зміцнення в них надії та довіри свого майбутнього в руки Божі. 

Місійне завдання: Подивися у церковний календар і зʼясуй, яких святих сьогодні згадує Церква. Помолися до цих святих або до інших святих, які є близькі Твоєму серцю.

День четвертий – «Гілка, яка приносить плід» (Єв. від Йоана 14, 27-15, 7). Понеділок, 17 червня (13 травня).  Роздуми четвертого дня Декади. У Христовій Церкві одна з найважливіших гілок – це єпархія. Вона має свою територію і свого єпископа, який відповідає перед Богом за довірене йому стадо. Він же дбає про те, щоби його вірні мали добру духовну опіку в особі пароха-душпастиря. Парох не тільки керівник, а й, передусім, учитель, священник і духовний батько. Він покликаний бути прикладом любові до ближнього, керувати діяльністю своєї  спільноти та організувати все життя парафії. У місії парафії беруть участь не тільки священик-душпастир, а й усі її вірні. Усі разом, духовенство і миряни, повинні обговорювати потреби парафії та можливості працювати над Божими справами на місці свого проживання. Потрібно пам’ятати, що кожна парафія потребує, окрім Божої благодаті, людських і матеріальних ресурсів. Зокрема, ми повинні звернути увагу на три види дарів, які потрібні в Церкві, щоб вона могла виконати свою місію, – дари часу, талантів і скарбу (матеріальних благ). Особливу роль у парафії відіграють пасторальні та економічні ради. Найважливіше, щоби ніхто не почував себе непотрібним, бо стільки є роботи в Господньому винограднику! У Першому посланні апостола Петра читаємо: «Служіть один одному, кожен тим даром, що його прийняв, як добрі домоуправителі різноманітної Божої благодаті» (1 Пт. 4, 10).

Роздуми в час війни. Важким наслідком війни є відчуття безпорадності, самотності, озлобленості, гніву і безперспективності. Війна неначе обтинає гілки взаємостосунків між рідними, близькими, родичами, з власною землею і навіть з самим Богом. Ця війна принесла з собою каліцтво і сиротинство, розруху домівок і місць праці чи відпочинку, з лиця землі зникають цілі міста і села України, ліси і діброви, розмаїття природи, тварин, птахів і риб. Кожна сімʼя України зазнала непоправних втрат, а мільйони українців змушені переселитися в інші країни, шукаючи там притулку і миру. Проте, віра у Бога відкриває нам глибше розуміння звʼязків між світом видимим і невидимим і з один з одним. Господь нагадує нам, що Він – «виноградина правдива», а Отець Христа – «виноградар». Ісус каже нам: «кожну гілку в мені, що не приносить плоду, він (Отець) відтинає. Кожну ж, що плід приносить, він очищає, щоб більше плоду приносила» (Йо. 15, 1-2). Тому, як ніколи, перед нами стоїть завдання плекати зв’язок з Богом і ближніми. Сам Отець дбає про нас, подає нам зцілення і силу витривалості у час великих випробувань. Нашим завданням є докласти усіх зусиль, щоб плекати цей зв’язок у молитві особистій і літургійній, плекати любов і взаєморозуміння у наших сім’ях, родинах і спільнотах, щоб приносити плоди Духа Святого у ділах милосердя і місіонерському проповідуванні Царства Божого усім, хто найбільше потребує Божого милосердя і відновлення зв’язку з Богом і Його Церквою.

Молитовний намір. Плекаймо особисті стосунки з Ісусом Христом, без якого нічого чинити не можемо. Для цього знайдімо кожного дня час, щоб побути з Ним в тиші на молитві.

Місійне завдання: Сьогодні відкрий собі Святе Письмо і прочитай невеличкий уривок (якщо Ти цього не робиш щодня). Запитай себе, що Бог хоче сказати Тобі через ці слова?

День п’ятий – «Де нам шукати правди?» (Єв. від Йоана 16, 2-13). Вівторок, 18 червня (14 травня). Роздуми п’ятого дня Декади. Ісус Христос прислав Утішителя, який навчає і виховує нові покоління християн. Через Духа Святого людина має можливість протягом усього свого життя глибше пізнавати правди святої віри. Ці правди передані у Святому Письмі, яке творилося століттями під натхненням Святого Духа і дане людині для пізнання Бога, себе і світу. Божі правди передаються у текстах наших Богослужінь, у писаннях Отців Церкви, в рішеннях Вселенських Соборів та іншими проявами Учительського уряду Церкви. У Катехизмі УГКЦ «Христос – наша Пасха» дуже гарно зібрано все основне, що кожен віруючий повинен знати.  Для пізнання Божих правд потрібне яскраве  світло, а цим світлом є Дух – палаючий вогонь (Мт. 3, 11; Дан. 7, 9). На Літургії ми співаємо: «ми бачили світло істини, ми прийняли Духа  небесного, ми знайшли віру істинну…». Та до світла треба додати наше зусилля: плекати у собі відкритість до Божої правди, постійно шукати тієї правди, читати Святе Письмо щоденно, збагачувати свої знання доброю християнською книжкою і навчанням. Божа правда вимагає нашої особистої жертви і нашої готовності ділитися нею з іншими, пам’ятаючи, що ціллю нашого життя є завжди єднання з живим Христом, воплоченим Словом Божим.

Роздуми в час війни. Коли звучить чергова повітряна тривога, ми втікаємо у сховища і чекаємо, коли мине нас ця чорна година. Ми вдивляємося у різні телеграм-канали чи інші засоби комунікації, щоб довідатися, що на нас чекає у найближчі хвилини. Ми розуміємо, що в ці хвилини можуть гинути або й гинуть невинні люди, дорослі і малі, жінки і їхні діти. І знову ненависть і прокляття закрадаються у наші серця. Коли Ісус говорить у сьогоднішньому Євангелії: «настане час, коли кожен, хто вас убиватиме, гадатиме, що служить Богові», то ці слова неначе про російського загарбника, який собі вроїв у голову, що він чинить добре, а насправді «ні Отця, ні мене (Христа) вони не пізнали» (Йо. 16, 2-3). Але спробуймо під час повітряних тривог або навіть у час спокою відкрити собі сторінки Святого Письма чи Катехизму, чи іншої доброї християнської книги. Навчімося ревно молитися у час бомбардувань. Навчімося переводити нашу увагу зі злоби і ненависті на думку про те, що я можу зробити, щоб допомогти врятувати життя ближньому. Парадоксальним чином ми осягаємо зцілення не тоді, коли зосереджуємося на самих собі, а коли відкриваємося на дію і ведення Святого Духа. А цей Дух є духом творіння, зцілення і служіння. Він спрямовує нас нести до ближніх співчутливу і милосердну любов і конкретну допомогу. Про цей євангельський парадокс наш Господь сказав: «Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля Мене, той його знайде» (Мт. 10, 39). Погубити своє життя задля Христа означає присвятити його служінню ближнім, зокрема воїнам, волонтерам, родичам, а також в особливий спосіб тим, яких Господь називає своїми «найменшими братами» і каже, що все, що ми зробили одному з них, ми Йому зробили (пор. Мт. 25, 40). Тож у служінні ближньому в любові людина «віднаходить своє життя», повертається до найбільшої правди про себе саму як про улюблену дитину Божу, створену з любові й покликану до справедливості і любові.

Молитовний намір: Молімося, щоб наша парафія була місцем, де кожен може послужити своїми талантами і дарами. 

Місійне завдання: Спробуй сьогодні знайди для себе хоча б десять хвилин, щоб побути у тиші. Прислухайся, як бʼється твоє серце, як ти дихаєш. У цій миті Господь тебе по особливому огортає Своїми обіймами любові.

День шостий – «Особиста відповідальність» (Єв. від Йоана 16, 15-23). Середа 19 червня (15 травня). Роздуми шостого дня Декади. Ісус Христос знав, що Його смерть на хресті завдасть великого болю і журби Його переляканим учням. Він готував їх до цього: «Ще трохи, і ви не побачите мене більше, і знову ще трохи, – і побачите мене: я бо йду до Отця» (Йо. 16, 16). Після Вознесіння Церква перебуває в подібній ситуації. Вона знову нетерпеливо чекає на повернення Христа, але цього разу вона може чекати впевнено та в повній радості, бо ж її сини і дочки, одержавши Духа Святого і, будучи «христовими», мають безпосередній доступ до Отця в ім’я Господа Ісуса. Цей безпосередній доступ до Отця накладає на нас певні обов’язки і повинен викликáти в  нас почуття особистої відповідальності за поширення Христового Євангелія – як там, де ми живемо, так і по всьому світі. Бути учнями Христовими – означає бути «такими, як Христос», як це влучно зауважив апостол Павло: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2, 20). Отож, ми повинні усі наші дані Богом дари, чи то природні, чи то надприродні, творчо віддавати для поширення Божого Царства. Мати особисту відповідальність – означає не боятися самому братися за якусь ініціативу і відважно просити в Бога-Отця сили, мудрості й усього, що нам потрібне для праці на Божу славу і для розвитку Церкви.

Роздуми в час війни. Великою трагедією на війні є загибель людей, цивільних і військових. Особливо боляче переносять цю втрату члени їхніх сімей, жінки, батьки, діточки, родичі і близькі друзі. У цій війні ворог обрав жорстоку і аморальну тактику цілити не лише у військових, але також в першу чергу в мирне населення, щоб налякати і деморалізувати українців. Чи не щодня ворог атакує об’єкти цивільної інфраструктури, щоб позбавити нас світла, тепла і засобів до існування. Найбільше страждають діти. Більше ніж 1790 дітей постраждали в Україні внаслідок повномасштабної збройної агресії росії. За офіційною інформацією 535 дітей загинули та понад 1255 отримали поранення різного ступеня тяжкості. Щонайменше кілька тисяч українських діточок, особливо сиріт, примусово вивезли на окуповані території або в російську фередарцію. А ці діти ні в чому невинні. Вони бачили те, чого вони не повинні були бачити: смерть, ґвалт, розруху і смерть. Вони пережили те, чого вони не повинні були переживати.

Бог не бажає смерті людини. Бог миру хоче подарувати дітям і нам мир і силу витривалості. Тільки Він здатен звільнити нас від страху, що паралізує нашу здатність шукати хоч якесь пояснення того, що відбувається, та хоч щось зробити, щоб зупинити цю несправедливу війну. Милосердний Господь огортає своїми люблячими обіймами кожну людину і дитину і зціляє їхні серця своєю батьківською любов’ю. Бог стає духовним опікуном батьків, які втратили своїх дітей. Він обіцяє їм, що під час загального воскресіння, усі сім’ї возз’єднаються і зустрінуться у Божому Царстві. Господь також сьогодні надихає людей доброї волі всиновлювати і удочеряти сиріт. Кожен з нас може стати молитовним опікуном над усіма діточками, і кожна молода сім’я може взяти відповідальність на себе і усиновити чи удочерити одну дитину, яка втратила своїх батьків у часі війни.  

Молитовний намір: Молімося за волонтерів, медиків та військових капеланів.

Місійне завдання: Знайди кілька фотографій зі свого дитинства (фотоальбом, галерея фотографій у комп’ютері тощо) і згадай ті моменти, коли щастя наповнювало тебе. І сьогодні у тебе є можливість бути щасливим, всупереч важким життєвим обставинам, які тебе оточують.

День сьомий – «Спільнота молитви і милосердя» (Єв. від Йоана 16, 23-33). Четвер 20 червня (16 травня).  Роздуми сьомого дня Декади. Будьмо привітні один до одного, як годиться улюбленим Отця. Коли ми приходимо на Божественну Літургію, то пам’ятаймо, до якої великої родини належимо. Це відчуття спільноти-родини треба постійно плекати. Не забуваймо вітатися один з одним, коли збираємось у храмі. Одних людей ми знаємо добре, інших – лише трохи, а ще інших – не знаємо взагалі. Але ж ми є однією родиною дітей Божих! Докладімо зусиль, аби не тільки познайомитися з іншими членами парафії, а й щоб цікавитись, які в них життєві виклики, радості і болі, щоби знати, про що просити в Бога, за що дякувати. Третя Божа заповідь – «Пам’ятай день святий святкувати» (Вих. 20, 8) – зобов’язує нас відвідувати храм щонайменше в неділю і на великі свята. Проте ми знаємо, що багато наших сусідів, рідних і знайомих ходять до церкви лише на найбільші свята. Щоби частіше ходити, вони мусять відчути себе частиною великої християнської і парафіяльної родини. Нашим завданням, отже, є показати їм, що ми раді їх бачити на молитві з нами в спільноті улюблених учнів Христових. А коли хтось не відгукується на всякі наші запрошення чи заохочення, не судімо їх, а молімося за них до Святого Духа. Він же Той, хто зрушує серця, відкриває Христа для кожного, провадить до Отця. 

Роздуми в час війни. У цій Декаді Місійності ми роздумуємо над словами Христа у час, коли триває жорстока війна, і гинуть невинні люди. Здається, неможливо знайти розраду і заспокоєння, коли ворог чинить багато зла і кривди. Та все ж по особливому звучать до нас слова Христа: «сам бо Отець вас любить, бо ви маєте любов до мене і віру» (Йо. 16, 27). Як важливо бути відкритими на любов самого Бога Отця до нас, як важливо її відчувати і берегти у серці. А щоб її пережити і з цієї божественної любові черпати сили, нам важливо вірити в Христа і Його любити усім серцем своїм, усією душею своєю, усіма думками своїми і силами своїми (пор. Мт. 22, 37). Коли переживаємо цю взаємну любов, тоді зростає у серці і сміливість просити у Бога усе, чого потребуємо: «просіте ж – і ви одержите, щоб радощів ваших було вщерть» (Йо. 16, 24), і силу дарувати цю любов іншим, які її потребують. І дарувати її у конкретних вчинках милосердя: голодного нагодувати, спраглого напоїти, нагого зодягнути, подорожнього прийняти в дім, хворого і ув’язненого відвідати тощо (пор. Мт. 25, 35-36; Іс. 58, 6-7). На практиці це означає скеровувати свою увагу і допомогу до конкретних людей, чиї прохання про допомогу не доходить до вух державних соціальних служб чи міжнародних допомогових організацій. Саме ми, на своїх парафіях і у своїх спільнотах, найкраще знаємо, хто той ближній чи та ближня, які потребують нашої підтримки: матері, жінки і діти загиблих воїнів, переселенці, люди, які втратили працю чи здоров’я тощо. Можливо ми не зможемо їх забезпечити матеріально, але ми можемо їх огорнути своєю любов’ю і молитовною опікою.

Молитовний намір: Молімося, щоб серце кожного із нас не зачерствіло, і щоб ми були чутливими до потреб тих, хто страждає біля нас.

Місійне завдання: Сьогодні зателефонуй чи вишли коротке повідомлення до свого приятеля чи приятельки, які є дуже дорогими для тебе, але ти давно вже з ними не контактував(ла) і просто запитай, як у них справи.

День восьмий – «Християнська сім’я – домашня церква» (Єв. від Йоана 17, 18-24). П’ятниця 21 червня (17 травня).  Роздуми восьмого дня Декади. Парафія – це духовний дім, дім Батька, де людина зустрічається з Богом, де звершуються Святі Тайни, де люди діляться одні з одними радістю і смутком, де пропонують підтримку для тих, хто шукає відповідей на життєві питання, де допомагають загоїти рани, завдані життєвими випробуваннями і трагедіями. Парафія – це місце, де люди можуть пізнати любов і доброту Божу через відкрите серце і добрі діла учнів Христа. Хто найбільше потребує нашої допомоги? Безхатченки, бідні, сироти, вдови, люди з особливими потребами, самотні, сім’ї, в яких чоловіки або жінки перебувають на війні або  загинули тощо. Це – наші сусіди, які живуть біля нас. Нам важко їх зрозуміти, якщо ми самі ніколи не переживали те, що вони переживають. Ми щасливі, що маємо родину і друзів, які зможуть допомогти нам у скруті. Але уявімо на секунду, що в одну мить весь світ від нас відвернувся. Нам тоді здається, що і сам Бог про нас забув. Саме в такій найскрутнішій ситуації безцінним є добре слово і жест доброти з боку справжнього християнина. Якщо ми справді маємо намір увійти у Царство Небесне разом з Христом, тоді візьмімо близько до свого серця слова Ісуса Христа: «Бо все, що зробили ви одному з найменших оцих, те мені ви зробили» (Мт. 25, 40).

Роздуми в час війни. Міцні подружні стосунки ґрунтуються на любові, коханні, взаєморозумінні, довірі і турботі один про одного. Водночас, для доброї християнської сім’ї надзвичайно важливо молитися разом, споживати їжу разом, проводити дозвілля разом тощо. Ми спостерігаємо, як під час війни наші сім’ї переживають особливі труднощі через втрату рідних і близьких, виїзд жінок з дітьми за кордон, участь чоловіків і жінок у військових діях на фронті тощо. Багато сімей розпадаються. Багато молодих людей бояться створювати сім’ї, а ті, що вже одружилися, часом бояться мати дітей через невпевненість у завтрашньому дні. Люди почувають себе виснаженими як морально, так і духовно. На це накладаються матеріальні труднощі, невеликі зарплати, часом скорочення на роботі. А хто найбільше відчуває цю кризу і невпевненість? Це – наші діти, бо їхні серця все відчувають усе, що відбувається навколо, з особливою гостротою і крихкістю. А батьки відчувають, що не підготовані мудро і по-Божому виховувати своїх дітей і пояснювати їм, що таке війна і як себе вести в цей час. То ж як важливо для наших сімей бути разом, відновити добрі стосунки між тими, хто є поруч, згадати, що кожна сім’я, як і чернеча спільнота, відображенням спільноти Пресвятої Тройці, Отця-Сина-Духа Святого, та опорою народу. Без міцних українських християнських сімей годі уявити собі міцну і процвітаючу Україну. Молитва Христа за всіх християн дуже співзвучна з молитвою за єдність у наших сім’ях: «щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, і я в тобі, щоб і вони були в нас одно, щоб світ увірував, що ти мене послав» (Йо. 17, 21).

Молитовний намір: Молімося, щоб кожна сім’я в час війни не втратила відваги спілкуватися один з одним про свої переживання та страхи, сподівання і надії.

Місійне завдання: Подивися, чи часом у тебе в дома немає речей, одягу, книжок, канцтоварів тощо, якими ти би міг поділитися з потребуючими сім’ями. Візьми ці речі і занеси у найближчий центр збору допомоги для сімей чи військових.

День дев’ятий – «Паси мої вівці» (Єв. від Йоана 21, 15-25). Субота 22 червня (18 травня). Роздуми дев’ятого дня Декади. Для Йоана Богослова Ісус Христос – Добрий пастир. Він – Той, хто «життя своє за овець покладе» (Йо. 10, 11), знає своїх, і свої Його знають (пор. 10, 14). Він кличе овець, і вони слухають його голосу (пор. 10, 3). У Церкві душпастир покликаний бути таким самим – знати своїх і бути готовим віддати за них життя. За голосом такого душпастиря піде кожна  віруюча душа, бо в ньому вона може побачити образ самого Христа. Йти за добрим пастирем – означає підтримувати його в його різноманітній праці, морально, молитовно і, так, фінансово. Добрий пастир дбає, щоби його  стадо зростало в розумінні правд віри, збиралося разом у радості на  молитву, допомагало ближнім у потребі. Та не може Церква виконувати свою місію без якоїсь фінансової бази. Ми усі це розуміємо. Будівництво, ремонти, світло, опалення, посуд, книжки, допомога бідним – усе це вимагає коштів. А коли йдеться про загальноцерковну місійну діяльність, якій присвячена Декада місійності, потрібно, аби кожна парафія глянула назовні й подумала, як підтримати Блаженнішого Святослава і місцевого Єпископа, щоби Боже Слово дійшло до тих, які ще його не почули, і тим збільшилося Христове стадо.

Роздуми в час війни. Бог Великий і Бог Всесильний! Бог є володарем життя і смерті.  На війні гинуть воїни, які віддали своє життя в бою за незалежність Української землі, бо захищали від ворогів свою віру, культуру, свою землю. Вони воюють за наше мирне життя, за добробут і спокій, вони рятують міста й села і собою захищають Батьківщину. Ми молимо Боже Милосердя за убитих на війні ратників, просимо за прощення усіх гріхів, які вони учинили свідомо чи несвідомо. Сам Господь сказав, що «ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йо 15, 13). Без віри у воскресіння їхня жертва вимірювалася б лише добробутом наступних поколінь, які користуватимуться їхніми надбаннями, безпекою і перемогою, яку воїни здобувають для нас. Але оскільки ми твердо віримо, що їхні душі приєднуються до сонмів небесних героїв, то й після загального Воскресіння вони приєднаються до своїх рідних і близьких, разом з прародичами і нащадками.

Зараз ми бачимо їхні рани і муки, ми чуємо їхній стогін і страждання, хоча нам і близько не відомо, які нестерпні випробування вони понесли, перебуваючи в нестатках, скруті, трудах і неспанні, часом в оточенні і полоні, голоді, спразі і виснаженні. Але ми добре знаємо, що вони мужньо потрудилися у страшних і вікопомних битвах. Господь приймає їхню жертву, яку вони поклали за ближніх своїх. Сам Бог зодягає їх у шати світлі й чисті, бо вони вибілили тут одяг свій у своїй крові. Господь робить їх спільниками у перемозі разом з усіма, хто воював під знаменом Хреста проти зла, несправедливості й самого диявола. Відійшовши до вічності, вони далі з нами продовжують молитися за нас з небесного Єрусалиму. Милосердний Господь долучає їх до собору славних страстотерпців, добропобідних мучеників, захисників України, Небесної Сотні, усіх праведників і всіх святих. 

Молитовний намір: Молімося за усіх померлих воїнів та жертв війни і щоб Бог прийняв їхні душі до свого Царства.

Місійне завдання: Якщо маєш можливість, зроби ще один донат на потреби ЗСУ. Якщо ти і так це робиш постійно, запитайся у трьох своїх друзів, чи вони теж це роблять. Якщо ні, підкажи їм, як це зробити.

День десятий – Празник П’ятидесятниці – «Наша місія: бути носіями Святого Духа» (Єв. від Йоана 7, 37-52; 8, 12). Неділя 23 червня (19 травня).  Роздуми десятого дня Декади. Який це чудовий образ Святого Духа – ріка живої води, яка тече з нутра тих, хто вірують у Христа. Кожен із нас, коли бачить якусь ріку, хоче зупинитись і глянути, як тече вода. Наша думка облітає тих, яким та вода приносить життя і радість. Подібно діє Святий Дух через нас і робить нас Божим знаряддям, аби ми приносили іншим життя і радість. Він дає нам різні дари (пор. Іс. 11, 2–3: мудрість, розум, рада, сила, знання, побожність і страх Божий), а ми, своєю чергою, покликані приносити Його плоди (пор. Гал. 5, 22-23: любов, радість, мир, терпеливість, милість, доброта, вірність, лагідність, стриманість) для зростання Церкви Христової. Можна сказати, що Святий Дух дає нам пізнати Христа як Світло світу і веде нас до життя в Христі. Він чинить кожного з нас носієм Божої благодаті, Христовим апостолом, свідком Його правди і світилом доброти Божої. Доходимо, отже, висновку, що Господь кличе нас до активного християнського життя. Він запрошує нас сміливо брати на себе відповідальність і тим змінювати на краще наше суспільство, переображувати наші парафії, покращувати наше життя у світлі Доброї Новини. Ісус світ переміг (Йо. 16, 33) і, даючи нам свого Духа Святого, кличе нас до святості й свідчення Його доброти та милосердя. Не біймося ділитися даром віри з іншими людьми. Відчуймо підтримку Ісуса Христа, який не залишив нас самими. Просімо натхнення Святого Духа, щоби сповнювати волю  Божу в усьому.

Роздуми в час війни. Праведний митрополит Андрей Шептицький в часи Другої світової війни закликав на архиєпархіальних соборах до нового осмислення Божих Заповідей як основи будь-якого суспільства, яке прагне миру і справедливості. Бо лише нагадавши собі слова Декалогу, який є законом і основою справедливого життя, можна очікувати на відновлення Божого миру. Якщо людство не дотримуватиметься Божих Заповідей, то перед цілим світом постає така загроза, яка може виявитися останньою. Цей заклик є особливо актуальний в умовах російської агресії і сьогодні. «Ісус Христос учора й сьогодні – той самий навіки» (Євр. 13, 8). Господь хоче, щоб Його учні були, як колись на початках християнства, – відважними у вірності правді; щоб не закривали очей на несправедливість, шукаючи отримати економічний зиск і забезпечити собі спокій. Життя Ісуса – Його навчання та вчинки – є світлом для нас і прикладом, як бути справжніми людьми, що створені на образ і подобу Бога та носять у собі миротворчу силу Святого Духа. Наше завдання – ставати святим народом, свідчити про Боже мудре і справедливе правління у світі і нести Благу Вістку всім народам, що Бог переміг диявола і ми долучаємося до цієї битви за життя. Приклад Христа є настільки чистим і зрозумілим, що його не можуть замінити жодні людські компроміси і поступки, оскільки йдеться про гідність і права людей і свободи всього цивілізованого світу.

Молитовний намір: Молімося про духовне відродження України та збереження цілісності її кордонів.

Місійне завдання: Якщо маєш можливість, підійди до священника на своїй парафії і у приязній формі запитай, якою невеликою справою ти міг би / могла б долучитися до розвитку твоєї парафії.

11 травня, у Світлу Суботу, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію с. Сможе св. архистратига Михаїла на Сколівщині, де освятив наріжний камінь під будівництво нового храму.

9 травня, у свято Перенесення мощей св. Миколая Мирлікійського, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію с. Старий Кропивник на Дрогобиччині. У цей день місцева громада святкувала храмове свято. У співслужінні о. Василя Штокала (декана Підбузького), о. Василя Нагини (адміністратора парафії) та священиків Підбузького деканату владика Ярослав відслужив Архиєрейську Літургію.