Послання Митрополита Андрея Шептицького «Як будувати рідну хату?» застановляє задуматись над діаметрально протилежною моделлю держави, в основі якої – християнські цінності. Ми недаремно згадуємо цей текст, виокремлюючи його із творчої спадщини Митрополита. У ньому – вся суть розуміння не лише Церкви як інституції у суспільстві, але й активної комунікації між державою і Церквою, а також презентація важливих духовних орієнтирів. Текст був написаний у 1941 році. Аналізуємо цей відрізок часу у контексті світової історії - активний перебіг ІІ Світової війни, початок участі у ній СРСР, перерозподіл територій, політичні амбіції світових лідерів. Окрім того, це непростий час для УГКЦ. Напередодні, у 1936 році, Митрополит Андрей видав послання «Пересторога перед небезпекою комунізму», у якому чітко висловив спротив комуністичній ідеології. І от у 1941 році, коли б, здавалося, людство цілковито втратило надію на захист і повагу до власного життя, коли основним «гравцем» політичних шахівниць багатьох держав були викривлені стереотипи і людинофобство, великий український Муж говорить про міцний фундамент побудови живого суспільства – християнські принципи. І тут відбувається парадокс у розумінні основного державного механізму, адже модель держави за Шептицьким кардинально відрізняється від «естетичної Держави» Платона чи стратегічного «Державця» Ніколо Макіавеллі.
Ключовими платформами державного організму, на думку Митрополита, є родина і влада. Родина – це маленька держава, якщо вона буде сповненою духом і балансом відносин між членами, тоді вона буде живою цеглинкою суспільства. Саме у родині відбувається первинне виховання людини і приготування до «виходу» у суспільство. Через те у митрополичій спадщині так багато звернень до подружжя, до їхньої основної місії і завдань. Другий важливий компонент – влада. На думку Митрополита Андрея, влада повинна розуміти, що у будь-якому суспільстві вона виконує функцію служіння, тобто інструменту Божої волі. Як тільки влада змінює парадигму власного розуміння, керується особистими амбіціями, її чекає загибель. Отож ще один цікавий момент - крізь призму цієї тези Митрополит ніби передбачив крах тодішньої світової шахівниці, адже ті режими і лідери, які відійшли від функції служіння, перебираючи на себе роль імператорів, рано чи пізно відійшли у небуття!
Ще одне - у питанні «Як будувати рідну хату?» важливо, на мій погляд, сфокусувати увагу на символі Хати. Митрополит міг би назвати своє послання «Як будувати рідний дім?» чи «Як будувати рідну домівку?», проте він обирає із цього синонімічного ряду саме слово «Хата». Відповідь дуже проста. Хата символізує справжню українську ідентичність: у ній – український Всесвіт: стара піч, наповнена хлібом, вишиття, образи на покутті, молитва, культура спілкування між дітьми і батьками. Ми сьогодні обираємо різні вектори для державного розвитку – Європа чи Азія. Митрополит наголошував, що можна обирати будь-який вектор, важливо у кожній політичній системі координат зберегти свою українськість – звичаї, традиції, мову, національний світогляд. Гадаю, що у своєму посланні Андрей Шептицький дав чітку відповідь сьогоднішнім сектам і громадським рухам у сфері питань схвалення чи заперечення євроінтеграції чи Митного Союзу.
Значну частину своєї праці Митрополит Андрей присвячує аналізу ролі Церкви у житті держави. Він аналізує становище і конфесійну різномаїтість України, місце УГКЦ серед інших Церков-сестер. Звісно, що складність такого становища спричиняла політична гама, зокрема відсутність української незалежності, вплив держав-сусідів на розвиток внутрішнього національного тонусу. Церква як інституція також була схильна до цих політичних «вітрів». Митрополит закликає змінити своє бачення, висловлює на той час доволі радикальну тезу – подати одне одному руки і об'єднатися! Єдність церковного середовища дорівнює балансу внутрішнього життя держави. Єдність у Христі – це наче скеля для ефективного державного механізму. Варто зазначити, що екуменістичні погляди Митрополита Андрея не виринають лише з численних послань. В історії ми знаходимо факти реальної допомоги Митрополита для єврейської общини чи православної спільноти Львова.
Головні акценти, які знаходимо у тексті, не втратили своєї актуальності. Звісно, що тоді вони не до кінця були прийняті і зрозумілі, адже видавалися дещо наївними. Проте минуло більш, ніж півстоліття, а ми і досі не зробили належних висновків. А треба!
