Слава Ісусу Христу!
Всесвітліші і всечесні отці, улюблені в Христі брати і сестри!

Сьогодні я радий бути серед вас у цей святий Господній день, щоб разом з Вами подякувати Богові за величні діла, які Господь явив серед нашого народу.

Ми також зібрались, що благодарити Бога в 20-ту річницю посвячення наріжного каменя вашого храму, який, надіємось, в цьому році буде посвячений. З цієї нагоди хочу пригадати слова св. Августина, Отця Церкви: "Ти створив нас для Себе Господи, і неспокійне наше серце, поки не спочине в Тобі...". Ця відвічна туга людини за своїм Творцем виростала у будівництво храмів. Людина шукала близькості з Богом. Почитання Бога, Його культ – завжди пов'язані з призначеним на це особливого місця. У Старому Завіті Яків мав видіння, що був близько Бога, відчув і пережив цю близькість, тому на тому місці поставив жертовник. Бачимо тут перші спонуки до побудови храму. Згодом Соломон збудував величний храм і Господь оселився в ньому. У Старому Завіті був тільки один храм. У Новому ж Завіті на молитву у храм збирається кожна християнська спільнота. Чому ж ми будуємо храми?

Щойно у євангельському читанні ми почули і прийняли до своїх сердець слова молитви Ісуса. Це Його «священича» молитва заступництва за людський рід, з якою Він не перестає звертатися до Отця від часу свого вознесення. Сьогодні тут серед нас зібраних на Євхаристію також невидимим чином присутній Христос, як і обіцяв: «Де двоє або троє зібрані в моє ім'я, там я серед них» (Мт. 18, 20). І тому наша молитва отримує особливу силу, бо з нами у Святому Дусі до Небесного Отця молиться Христос.

Ось чому так важливою є спільнотна молитва. Ось чому християни збираються разом. Ось чому ми готуємо для нашого молитовного зібрання особливе приміщення – Божий храм. Ми будуємо його величним, надаємо йому гарної форми, прикрашаємо його найкращими витворами мистецтва – все це тому, що він є не тільки можливістю нашої зустрічі між собою, а ще й місцем нашої зустрічі з Господом, Котрий серед нас перебуває.

Сьогодні ми як християнська громада славного міста Самбора святкуємо 20 річницю посвячення наріжного каменя найбільшого храму нашої Самбірсько-Дрогобицької Єпархії, і він постає як символ відродження нашої Церкви. Це святкування випало на неділю, яку ми називаємо Неділею Святих Отців І Нікейського Собору. Таким чином сьогодні ми, літургійно споминаючи цих великих мужів Церкви, молитовно єднаємося з ними. Саме ці святі Отці захистили правдиву віру від лжевчителів, зберегли її і передали нам у спадщину через Символ Віри.

Дорогі у Христі! За цю віру страждали мільйони мучеників у всі часи. Сьогоднішнє свято пригадує нам про обов'язок берегти її, відважно свідчити Божу правду у сучасному світі, бо й сьогодні залишаються актуальними слова, що ми чули в читанні апостола: «Я знаю, що по моїм відході ввійдуть поміж вас вовки хижі, які не щадитимуть стада» (Ді.44, 29). Нехай це наше молитовне зібрання сьогодні скріпить нашу віру, щоб світ пізнав правдивого Бога, в Якому ми живемо і спасаємось, – Господа і Спаса нашого Ісуса Христа. Маємо зробити живою нашу християнську віру, котру ми прийняли від прабатьків, і збагативши її власним щирим християнським життям, служінням Богові і ближнім, передати її як скарб прийдешнім поколінням. Навчімося відваги від перших християн, щоби і ми були добрими християнами всюди, де Бог нас кожного дня посилає, чи то вдома, чи на місцях нашої праці.

У четвер ми відсвяткували свято Вознесіння. Після того як учні Христові розстались із своїм Учителем на Оливній горі, вони пішли молитися в закритій горниці, очікуючи дарування Святого Духа. В Апостольських діяннях про це читаємо: „Тоді вони повернулися в Єрусалим, з гори, що зветься Оливною ...і всі вони пильно і однодушно перебували на молитві разом з Марією, Матір'ю Ісуса, та з його братами (Ді.1, 12-14). Отож наша подячна молитва відбувається у той час, коли Церква молитовно готується прийняти дар Святого Духа, якого Господь наш Ісус Христос обіцяв зіслати на учнів після свого вознесення на небо. Разом із Церквою про дар Святого Духа молиться Марія, яка впродовж всього свого життя, від першої його хвилини досвідчувала дію Святого Духа. Своєю молитвою вона випрошує у Сина дар П'ятидесятниці для Церкви. Прихід Святого Духа – це відповідь на терпеливу молитву Церкви разом з Матір'ю Ісуса.

Діва Марія, яка колись з апостолами молилася про дар Святого Духа для Церкви, молиться про Його прихід також сьогодні, разом з нами. Ваш храм присвячений Пресвятій Богородиці. Таким чином ви можете радіти, бо ви, парафіяни храму Покрови, маєте особливу Заступницю і ваша молитва, котра лунатиме у цьому храмі як у сіонській горниці, матиме особливу силу.

Образ Церкви, яка молиться разом з Марією підкреслює першість і виняткове значення молитви. Першість молитви – це євангельський закон, якого навчилися і який зберігали також Христові апостоли і саме тому після Його вознесення, вони не почали відразу діяти, проповідувати, а пішли молитися. Молитва Церкви в сіонській горниці має кілька особливостей, що вказують на те, якою повинна бути справжня молитва.

Перша властивість цієї молитви полягає утому, що вона є однодушною. Ця умова залишається актуальною завжди, а особливо у наш час роз'єднання і ворожнечі. Апостольська Церква була міцною та успішною у проповіді Євангелія тому, що мала Духа єдності, однодушності. Перед викликами сучасного світу ми повинні зробити все, що від нас залежить для того, щоб усунути з наших родин, з наших парафіяльних спільнот, з Церкви поділи, ворожнечу і непорозуміння. Христос перед своїми страстями благає Небесного Отця про дар єдності для своєї Церкви „Щоби всі було одно, як Ти, Отче, в мені, а я в Тобі, щоб і вони були в нас об'єднані (Ів. 17, 21). Зуміймо цей дар віднайти і не втратити, бо саме він є запорукою нашої здатності прийняти Святого Духа і Ним жити.

Ми бачили, що молитва апостольської спільноти, об'єднаної довкола Марії була пильною і тривалою. Це аж ніяк не був хвилевий душевний порив, але терпеливе, молитовне очікування, яке потребувало самовіддачі і мужності в подоланні різноманітних перешкод. Цією молитвою були охоплені не тільки їхні серця, але і воля. Тут маємо перед собою приклад настійливої молитви, якої нелегко навчитися. Як часто ми розчаровуємося, зневірюємося, коли не отримуємо відразу того, про що просимо у своїх молитвах? Іншою трудністю є також те, що ми не завжди знаємо про що просити, деколи бажаємо для себе того, що не є корисним для нашого спасіння і вічності.

І ще на одну властивість молитви я б бажав звернути вашу увагу. А саме: молитися слід з Марією, адже вона Мати Церкви. Присутність Пресвятої Богородиці, її голос, її молитва очищують, освячують, приносять Святого Духа. Просімо Марію, щоби була разом з нами, щоб навчила нас молитися, щоб прийняла наші молитви і донесла їх Синові своєму і Богові нашому, щоб Він спас задля неї душі наші.

Нехай ця наша молитва до Богородиці і з Богородицею допоможе нам достойно приготуватися до празника Святої П'ятидесятниці та стати причасниками благодатних дарів Пресвятого Духа. Бажаю всім вам повернутися з цього святого місця духовно оновленими, збагаченими відчуттям материнської любові Пресвятої Діви Марії, до якої лине щира молитва із наших сердець – Радуйся, кивоте, Святим Духом позолочений. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь.

Дорогі у Христі!

У цей пасхальний час, коли воскреслий Христос приходить до своїх учнів перед своїм вознесінням, ми особливо переживаємо ту істину нашої віри, що день святої Пасхи є для нас найбільшим і найважливішим Днем перемоги. Саме цього дня Ісус Христос власною смертю переміг нашу смерть, а своїм славним воскресінням дарував нам вічне життя. У день Пасхи зазнав поразки неприятель людського роду – диявол, а у Христі перемогли ми всі. Ісус Христос приходить до апостолів крізь замкнені двері, щоб передати їм радість перемоги. Перші слова воскреслого Спасителя до апостолів «Мир вам!» найповніше передають цю всепереможну радість, засвідчену апостолом Іваном: «І зраділи учні, побачивши Господа» (Ів. 20, 20).

Святий апостол Павло навчає, що сам Христос є нашим миром, Він, що «зробив із двох одне, зруйнувавши своїм тілом стіну, що була перегородою, тобто ворожнечу... вчинивши мир між нами через хрест, убивши на ньому ворожнечу» (Еф. 2, 14−16). Спаситель своєю хресною смертю і своїм воскресінням із мертвих примирив людство з Богом та впровадив мир між людьми, допомагаючи їм долати поділи, протистояння, напруження і ворожнечу. Віднині кожен, хто вірує в Христа і має в собі Його Святого Духа, втішається небесним миром і сам стає носієм миру для свого оточення, згідно зі словами апостола народів: «А плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість» (Гал. 5, 22−23). Віднині всюди там, де людина робить місце Богові любові й миру, Господь встановляє між людьми однодумність і мир (пор. 2 Кор. 11, 13).

Цей Божий мир з особливою силою проявляється у молитовному зібранні Христових учнів. «В мирі» християнська спільнота заносить свою молитву Господеві; «в мирі» приносить Богові своє «святе приношення», повсякчасно приймаючи дар миру, що його Господь уділяє їй устами своїх служителів: «Мир всім!» Примирена у воскреслому Христі літургійна громада проповідує всьому створінню Євангеліє миру (пор. Еф. 6, 15) і своїм буттям вносить цей Божий мир у суспільство, адже Христові учні покликані бути «благовісниками миру і добра» у світі (пор. Рим. 10, 15).

Цей мир Христовий є однією з фундаментальних цінностей і нашого українського суспільства, і за нього ми маємо повсякчасно дякувати Господеві, від якого походить «всяке добре давання і всякий звершений дар» (Літургія св. Івана Золотоустого). І хоч в новітній історії українського народу не один раз були спроби порушити суспільний мир, розпалити конфлікти між різними конфесійними, етнічними та регіональними спільнотами, на щастя для нас, за роки нашої незалежності мир Божий між нами завжди перемагав людську злобу і ненависть.

Однак, на превеликий жаль, нещодавно ми стали свідками, як деякі сили намагалися внести у наше суспільство протистояння чи, навіть, спровокувати конфлікт, загрожуючи таким чином суспільному мирові й злагоді. Особливо прикро, що режисери цього дійства обрали для своєї провокації дні, коли вся Європа відзначає День пам'яті та День примирення, спогадуючи перемогу над гітлерівським режимом. Саме в ті дні, коли ми мали б об'єднатися у молитві за мільйони жертв Другої світової війни та у вдячній пам'яті про всіх тих, хто боровся за волю і незалежність нашої батьківщини, було вчинено спробу впровадити напругу і протистояння, які становлять реальну загрозу мирові і єдності народу та держави. На тлі цих подій ми знову побачили, яким крихким є наш суспільний мир і якою небезпечною у своїх наслідках може бути безвідповідальність можновладців, помножена на агресивність і нетерпимість деяких політичних угруповань. Ми відчули небезпеку повернення фантомів та демонів минулого – культ грубої сили, нетерпимість, зневагу до миротворства, пошуки ворога й культивування ненависті до нього.

У цій ситуації свята Церква прагне піднести свій голос перестороги і закликати всіх до зберігання та утвердження в суспільстві миру як запоруки єдності держави і процвітання українського народу. З глибин десятиліть долинає до нас голос найвищого пастиря Вселенської Церкви, що вказує на найміцніший фундамент справжнього миру між людьми: «Мир на землі – найглибше прагнення людей усіх часів – може бути встановленим і утвердженим лише за умови пошанування ладу, встановленого Богом» (Іван XXIII, «Мир на землі»). А цей Богом встановлений лад спирається передусім на правду, справедливість, свободу й любов: правду, яку слід шанувати і шукати щирим серцем, навіть коли вона є прикрою і болючою; справедливість, яка не полягає в бажанні помсти чи намаганні відплатити «оком за око і зубом за зуб», але є відкритою до прощення, бо як неможливий мир без справедливості, так само неможлива справедливість без примирення і прощення; свободу, яка є не свавіллям чи вседозволеністю, а відповідальністю і готовністю до самопожертви в ім'я загального блага; нарешті – любов, яка не надимається, не шукає свого, не поривається до гніву, не тішиться, коли хтось чинить кривду, а радіє правдою (пор. 1 Кор. 13, 4–6). Щоби ми могли втішатися справжнім і тривалим миром, нам слід іти до правди, зокрема до історичної, бо всюди там, де поширюється неправда і фальш, там неминуче з'являється загроза поділів і конфліктів. Нам потрібно змагатися за справедливість, віддаючи шану кожній людині, яка своєю жертвою будувала нашу незалежність, а водночас нам слід стати на дорогу суспільного примирення і поєднання, благаючи у Господа зцілення численних ран минулого. Ми повинні захищати право народу на свободу, бо свобода – це чи не найцінніший дар, даний самим Творцем людині й народам. Нарешті, у всьому слід віддавати перевагу любові, згідно зі словами апостола народів: «Благаю вас поводитися достойно покликання, яким вас покликано, в повноті покори й лагідности, з довготерпеливістю, терплячи один одного в любові, стараючися зберігати єдність духа в союзі миру» (Еф. 4, 1–3).

Ті політичні сили, які спокушають суспільство п'янкою обіцянкою негайної і легкої розв'язки наболілих проблем, роблять народові ведмежу послугу. Нема сумніву, що треба розбудити «напівсонний люд» у на загал зневіреному, а тому пасивному суспільстві. Однак щоб досягти таку мету, слід поводитися розважливо і обережно. Не можна провокувати людей, особливо недосвідчену молодь, на сутичку, особливо насильницьку, з дійсними чи уявними винуватцями кризи. Єдиний правильний шлях – усім зростати у свободі й відповідальності: владі вчитися бути слугами народу, а людям ставати свідомими і відповідальними громадянами, спираючись у своїх діях на Божий Закон, зокрема в часи виборів до всіх гілок влади.

Відповідальність з боку влади за суспільне напруження і протистояння надзвичайно велика. Обманюють самих себе ті, хто сподівається відволікти увагу власного народу від складної економічної ситуації, виносячи на денне світло теми і символи, які не сприяють консолідації суспільства, а навпаки – поглиблюють розколи і протистояння. Історія показує недвозначно: як комуністичний, так і нацистський режими з однаковою ненавистю воювали проти всього Божого в людині й суспільстві. Рани минулого кровлять в нашому народі ще й досі. Тому в підходах до таких болісних і неоднозначних сторінок нашої історії, якими був період Другої світової війни, слід керуватися особливою обережністю, відповідальністю і максимальною об'єктивністю. Усім нам слід стати на дорогу примирення з нашим минулим, бо лиш пізнавши всю правду про нього і віддавши його в руки Божого милосердя, зможемо спільно будувати наше майбутнє. У зв'язку з цим Церква закликає можновладців усіх рівнів уникати всього, що загрожує суспільному мирові, натомість підтримувати і утверджувати все, що веде до консолідації, солідарності та єдності народу. Злочином проти власного народу є здобувати політичні дивіденди через зневагу миру, єдності та злагоди в суспільстві! Так само не годиться в ім'я позірного захисту певних суспільних чи історичних цінностей підігравати своєю агресивністю всім тим, хто вносить у нашу українську хату провокації, протистояння і незгоди! Нам слід вчитися протиставляти злу силу Святого Духа, силу добра, згідно з поученням апостола: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21).

Дорогі у Христі! У цей неспокійний час не втрачаймо пильності! Ми, діти Церкви, покликані бути миротворцями у світі і проголошувати Євангеліє миру, прощення та милосердя. Церква Христова, яка за своєю природою є носієм миру воскреслого Христа, ніколи не поблагословить злоби й ненависті, хоч би в які патріотичні, політичні чи ідеологічні шати вони були вдягнуті.

Запрошуючи своїх синів і доньок до збереження та зростання у Христовому мирі, Церква водночас закликає своїх вірних і всіх людей доброї волі до суспільної та громадянської активності. Українці повинні повірити у власні сили й гідними, цивілізованими методами відстоювати свої, Богом дані, права. Цей шлях є героїчним, бо нерідко вимагатиме від сміливців надзвичайної самопосвяти і особистої жертви. Пам'ятаймо: справжня переміна в суспільстві починається у серці кожного із нас, – у серці, яке щиро намагається жити за Божим Законом, наполегливо уникає зла й чинить добро, шукає миру та його тримається (пор. Пс. 34, 15). Бо хто не має миру Божого в собі, не може передати його іншим.

У час непростих випробувань ХХ століття Митрополит Андрей сформулював настанову, яка звучить для нас як справжній заповіт і яку прагнемо сьогодні повторити: «Пам'ятайте, що ніколи корисного для свого народу не осягнете через противну Божому Законові поведінку!» Жодні політичні, національні та будь-які інші аргументи не повинні спокушати нас до порушення Божого Закону. Натомість праведним життям і добрими ділами утверджуймо між нами мир, пам'ятаючи, що «плід праведности сіється у мирі тим, хто чинить мир» (Як. 3, 18).

У цьому дусі підносимо наші благання і молитви до всемилостивого Господа та звертаємося до всіх вас словами апостола: «Сам Господь миру нехай завжди дасть вам мир усяким способом. Господь з вами всіма!» (2 Сол. 3, 16).

Від імені Синоду Єпископів
Києво-Галицького Верховного Архиєпископства
Української Греко-Католицької Церкви

+ СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при соборі Воскресіння Христового,
30 травня 2011 року Божого

Всесвітліші і всечесніші отці, члени УБНТ, улюблені в Христі брати і сестри!

Я радий сьогодні вітати всіх Вас, у Самбірсько-Дрогобицькій Єпархії, як учасників наукової конференції про український іконопис. Ця тематика, що є об'єктом ваших досліджень є надзвичайно важлива та в сучасних українських реаліях потребує поглибленої уваги. В зв'язку з цим мені хотілося б наголосити на двох аспектах.

По-перше, думаю, що ви як фахівці у сфері іконопису добре знаєте, що ікона – це не просто мистецький твір. Це не просто атрибут нашої історії і культури. Це навіть не просто предмет культу. Не треба забувати, що це важлива богословська реальність. Церква присвятила іконопочитанню окремий Вселенський Собор, а присутні тут богослови, думаю, погодяться зі мною у тому, що небагато богословських питань піднімалось на Вселенських Соборах. Цей факт вказує на те, що ікона для Церкви – надзвичайно важлива. Через неї; через особу, котра на ній зображена; через сюжет, який вона осмислює; через фарби і техніку, котрі вона вживає, – ми віруючим оком споглядаємо Лик Христа, Сина Божого і Відкупителя людського роду. Більше того, в іконі ми не тільки споглядаємо на Христа, але й через неї покланяємось Йому. Тому фахове написання ікони та її успішне вивчення неможливі без серйозної богословської підготовки та глибокого християнського життя. З якою б вірністю іконописним канонам не була б виконана ікона - без віри, без благочестя вона залишиться німою і безплідною. Хотілося б, щоб ми постійно пам'ятали про це: і іконописці, й іконознавці.

Хотів би також підкреслити ще одну важливу річ. Знаю, що на цій конференції ви говоритимете не просто про ікону, а про українську ікону. Думаю, що цей ваш намір надзвичайно похвальний. Досить довгий час в силу різних історичних обставин нам не вдавалося приділити достатньої уваги дослідженню феномену української ікони і ще менше – плеканню і розвитку традиції українського іконопису. Якщо погортаємо сторінки іноземних іконописних досліджень, то переважно зустрінемо інформацію тільки про грецьку чи російську ікону. Тому і у світі загалом, і в Українських Церквах Володимирового Хрещення зокрема є великий запит стосовно того, якою є українська ікона; якими є наші іконописні школи; що можна вважати взірцем для наслідування у нашому іконописі, а що не є для нас притаманним, чого слід уникати то що. Розумію, що це нелегкі питання і відповіді на них не будуть однозначними. Я далекий від того, щоб очікувати на те, що на цій Вашій конференції ви їх не те, що вирішите, а навіть охопите. Але я щиро сподіваюсь, що Ваша нинішня зустріч буде вагомим вкладом в процес вивчення феномену українського іконопису, а також ще одним кроком у напрямку популяризації і впровадження в сучасному світі саме традиції українського іконописання. Цим варто займатись не просто з патріотичних мотивів, а й євангелізаційних – до серця народу легше промовити рідною йому мовою; а що може бути ріднішим українцю, ніж українська ікона, котра як і мова, плекалась впродовж багатьох століть багатьма поколіннями його предків.

Тому запрошую Вас до натхненної праці і надіюсь на плідні результати вашої конференції. Нехай Господь благословить Вашу роботу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами!

Преосвященні Владики, всечесні отці, представники місцевої влади,
улюблені в Христі брати і сестри, дорогі гості!

На території нашої Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ я сьогодні радий вітати учасників європейського фестивалю хорів «Культура і духовність – багатство Європи». Хочу сказати, що наша єпархія з радістю відгукнулась на запрошення прилучитись до проведення цього мистецького дійства. Знаю, що у ньому беруть участь хорові колективи з України, Польщі, Сербії, Білорусі, котрі представляють різні Церкви – різні православні конфесії, греко-католицьку, римо-католицьку. І це, на мою думку, дуже важливо, бо так ми за допомогою культури і мистецтва творимо своєрідний форум для спілкування різних народів та Церков. З цієї нагоди хочу підкреслити три важливі, на мою думку аспекти.

Перший. Сьогодні ми живемо у глобалізованому світі. Завдяки легкому обміну інформацією світ стає єдиним великим містечком, де кожен може легко пізнати свого сусіда. Фактично кордонів не існує, хоча на карті вони все ще накреслені. Тому дуже важливими є такі наші зустрічі.

З однієї сторони, представляючи різні регіони Європи, хорові колективи дозволяють нам краще пізнати один одного, відчути багатство і особливості культури кожного народу. Чим більше буде таких зустрічей, тим менше непорозумінь і труднощів існуватиме у спілкуванні між нами. З іншої сторони, це нагода для кожного колективу краще пізнати духовність і культуру власного народу, бо перш ніж передати щось іншому, треба добре пізнати те, що передаєш, усвідомити багатство духовної традиції власного народу. Тому такі заходи надзвичайно важливі, бо ними ми і пізнаємо, і популяризуємо нашу духовну культуру.

Другий аспект, на якому мені сьогодні хотілося б звернути увагу. Це те, що тут зібралися хори з різних європейських країн. Але ми маємо щось, що нас об'єднує, навіть незважаючи на конфесійні та обрядові відмінності. Якщо уважно проаналізуємо репертуар хорових колективів, що тут зібралися, то зауважимо, що в більшості він є християнським. Думаю, що цей фестиваль - це добра нагода для нас наголосити на християнських коріннях Європи, котрі, нажаль, сьогодні дехто ставить під сумнів. Ми – серби, поляки, білоруси, українці – є європейцями і європейцями-християнами. Якщо ми це забудемо, то втратимо власну ідентичність. Оці духовні співи та мелодії, котрі тут лунали, виросли з душі народної, котра у своїй суті є глибоко християнською. Цю рису наших народів, що органічно вплелася у його культуру більш як тисячу років тому, не змогли знищити тоталітарні режими! І перед новими викликами, котрі сьогодні ставить нам світ, нам треба знову і знову підкреслити, наскільки небезпечними є намагання позбавити наші народи християнських коренів, знищити їх, викреслити з пам'яті поколінь. Подумаймо, як би постраждав цей наш фестиваль, якщо б з нього ми викреслили усі християнські духовні композиції? «Не можна різати гілку, на котрій сидиш», - каже народна мудрість! Дерево Європи приречене на падіння, якщо позбавимо його християнського коріння.

І третій. Тут представлені православні, римо-католицькі, греко-католицькі спільноти. Думаю, що це добрий приклад того, що ми вміємо і можемо домовлятися. На цьому фестивалі, нас об'єднала пісня, духовність, спільна християнська культура. Думаю, що якщо уважно придивитись, то ми знайдемо ще дуже багато того, що нас об'єднує. Тому хотів би, щоб цей фестиваль допоміг Церквам усвідомити, як багато у них спільного. А це буде ще одним кроком на шляху до виконання Христової заповіді: «Щоб усі були одно» (Ів.17,21).

Тому, насамкінець, дозвольте мені сьогодні висловити щиру вдячність головному організатору фестивалю - професору Казимиру Косіняку-Камишу з Польщі та вручити подячну грамоту.

Дякую о. Андрію Кащуку з України, а також усім іншим, хто допоміг нам зібратися тут разом. Знаю, що ця важлива акція не перша. Сподіваюсь, що й не остання. Нехай Господь щедро благословить Вашу працю.