Вірні нашої Церкви в цьогорічному Пості перейшли через справжній пасхальний досвід. Спочатку нас дуже засмутила вістка про те, що Ви після свого десятилітнього ревного служіння вирішили передати провід Церкви в інші руки. Ми, як колись жінки мироносиці, тривожились і питали: а що буде далі? Хто нам камінь відвалить (пор. Мк. 16, 3)? Чи є хтось інший, який би дорівняв Блаженнішому Любомирові в його мудрості, розважливості та авторитеті? Але Ваші слова: «Не я є ключем, а Господь!», стали для нас усіх гарним уроком про сенс будь-якого служіння, бо ще апостол Павло сказав: «Я посадив, Аполлос поливав, Бог же зростив, так що ні той, хто садив, є чимось, ні той, хто поливав, а Бог, який зрощує» (1Кор.3,6-7). Тому ми що раз, то глибше розуміємо і не перестаємо подивляти Ваш сміливий крок, за допомогою якого Ви вчите нас довіряти Богові та своїй Церкві; яким Ви, Ваше Блаженство, так виразно показали нам, що таке служіння і якою великою є вартість та краса християнської чесноти покори.

Ваше Блаженство, Ви зуміли перевести нас від збентеження і страху до відповідальності і відчуття причетності за майбутнє нашої Церкви. Ми сердечно дякуємо Вам за цю пасху та своєю поставою, своїми вчинками, життям і молитвою постараємося Вашу довіру виправдати. З нагоди Вашої присутності на прикарпатській дрогобицькій землі прийміть наш скромний дар як вияв нашої глибокої до Вас пошани.

На многії і благії літа.

Цьогорічний Великдень був для нас особливим. Вперше ми святкували його під Вашим проводом як нового Патріарха, Глави і Отця нашої Української Греко-Католицької Церкви. Передсмак цієї великодньої пасхальної радості ми досвідчили в Хрестопоклонну неділю, адже саме в цей день у київському патріаршому соборі Христового Воскресіння Ви розпочали своє Первосвятительське служіння. Від славного Дніпра повіяв подих духовної весни, що рознісся по всій Україні та приніс надію на новий та славний розвиток нашої Церкви, яка разом із Христом перейшла через Гетсиманію та Голгофту, щоб воскреснути, щоб з новими силами нести Христове знамено перемоги по всьому світі. Вже тоді наші серця сповнилися передчуттям радості та світлості Пасхального ранку.

Сьогодні наша Самбірсько-Дрогобицька єпархія рада вітати Вас на своїй землі - вперше у гідності Предстоятеля нашої Церкви. Ми вимолюємо Божих ласк для Вас, щоб Святий Дух через Ваше служіння явив нашій Церкві, Україні й цілому світові ще більше «величних Божих діл» (Ді. 2, 11).

Ваша Святосте! Ваше народження, єпископське і патріарше служіння позначене Богородичним благочестям, адже ви народилися у Богородичому місяці травні, і ми Вас вітаємо з уродинами, Ви отримали єпископську хіротонію сьомого квітня у Празник Благовіщення, оголошено ж про Ваш вибір на Патріарха Києво-Галицького також було у свято Благовіщення за новим стилем. Щиро бажаємо Вам Дорогий наш Патріарше свято пронести цей богородичний вимір свого служіння і як Богородиця являти світові Христа. Від нас владик, від собору духовенства й монашества та великої спільноти наших мирян бажаємо Вам доброго здоров'я, душевного спокою, постійного незворотного поступу у провадженні нашою Церквою, яка успішно сповняє свою місію, росте та міцніє.

На многії і благії Вам літа.

Христос воскрес! 
Всесвітліші і всечесніші отці, улюблені в Христі брати і сестри!
Дорогі Прочани! 

З великою радістю у серці вітаю всіх вас, що так чисельно прибули до цього чудотворного місця на прощу. Кожен із нас приніс сюди свій маленький дар любові, щоб подарувати його нашій небесній Матері.

Сьогоднішній день є Днем матері. Тому сьогодні подякуймо усі Богові за великий дар материнства, котрим він нас обдарував. У цю неділю ми з вдячністю згадуємо про свою матір, котра нас народила, виховала, піклувалась нами... Ми вшановуємо нашу неньку Україну, на землі якої ми виросли та увібрали все її культурне багатство. Але особливу шану віддаємо ми сьогодні нашій Небесній Матері, Пресвятій Богородиці, адже вона допомагає нам протягом усього нашого життя, а тому наша вдячність їй повинна бути постійною. З нагоди Дня Матері вітаю сердечно усіх матерів! Бажаю усім Вам, щоб Ваше материнство було милим Богові та людям, а особливо, вашим дітям. Ви звершуєте величне служіння – виховуєте своїх дітей, а тому прошу Вас виховувати їх добрими християнами, патріотами свого краю, провідниками народу, гідними синами та дочками Вашого материнства.

Грушів, до якого сьогодні звідусіль прямували побожні прочани, відомий  у цілому світі як місце чудесної появи  Матері Божої. Від цієї  благословенної події нас віддаляють 24 роки, але ми і по сьогодні переживаємо її як Благовіщення нашої релігійної і національної свободи. Своєю появою Пресвята Богородиця допомогла нам перебороти рабський страх, який довгі роки сіяла безбожна комуністична система, розбудити у своєму серці найглибші духовні почуття та тугу за Богом. Тут ми знову відчули, що ми - християнський самобутній народ, який має свою богоносну культуру, котра глибоко закорінена в правдивій Христовій вірі. Навіть вороги правди не могли знищити це наше духовне багатство. У Грушеві ми сповнилися сили стати на захист своїх понівечених духовних скарбів. У цьому чудотворному місці Господь, за молитвами своєї Пречистої Матері, зціляв наші забруднені гріхом душі, повертав утрачений дар віри, подавав надію оновлення та відродження. Відтоді ми вчилися бути інакшими людьми, адже кожного із нас  у свій спосіб доторкнулася Божа благодать.

Дорогі брати і сестри,  прагну звернути вашу ласкаву увагу на євангельську розповідь про Йосифа з Ариматеї і Мироносиць. Йосиф з Ариматеї і Никодим, які поховали Ісуса, були членами синедріону, але одночасно були вони й таємними учнями Христа. Вважається, що вони або не прийшли на засідання синедріону, який допитував Ісуса і обвинуватив Його, або були там, але боялися заступитися за Ісуса. Подумаймо, якою важливою у той момент була б для Ісуса підтримка цих двох осіб! Але Йосиф і Никодим боялися, тому й втекли або промовчали. Лише після смерті Ісуса вони подбали про гріб і саван для Нього як царя. Запитаймо себе, як часто ми уділяємо нашим ближнім увагу лише після смерті? Але ж одна квітка за життя вар тісніша від усіх вінків квітів, які приходять з усього світу вже мертвій людині! Навіть єдине слово підтримки і любові варте усіх панегіриків у світі після смерті!

Незважаючи на це, на прикладі цих двох людей – Йосифа і Никодима – ми бачимо як діє Божа слава. Спасительна Христова смерть вплинула на них так, як не могло вплинути Його життя і присутність серед них. Коли Ісус помер на хресті, Йосиф забув свій страх, “насмілився і пішов до Пилата, і попросив у нього забрати тіло Ісуса”. Не пройшло й години після смерті Ісуса, коли збулося Його пророцтво: “Я ж коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе” (Ів. 12,32). Звичайно, це було приємно серцю Ісусовому бачити, що так все відбувається. Сила хреста почала змінювати боягузів на героїв, а нерішучих на мучеників. Хіба у цьому немає послання до теперішніх “таємних учнів” Ісуса? Сила хреста і воскресіння може змінити навіть таємних учнів і тих, хто вагається, на місіонерів і святих.

Далі Євангелія оповідає нам:«Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова та Саломія купили пахощів, щоб піти і намастити його» (Мар.16,1). У Біблії записано, що слова “Христос Воскрес” були вперше промовлені жінкою. Жінки ніколи не покидали Ісуса. Вони були з Ним до кінця під хрестом. Вони дивилися, де поклали Його тіло. Вони першими прийшли до гробу і першими дізналися про воскресіння. Вони першими проголосили цю новину, коли побігли розповісти про Благу вістку учням, які тоді все ще боялися, а тому й поховалися. Так мироносиці стали першими євангелистами Христового Воскресіння.

Під час жахливих подій страждань і смерті Христа, жінки виявилися хоробрішими, ніж його найближчі учні. Проте ця хоробрість не залежить від статі. Це любов робить людей сміливими! І неважливо кого: чоловіків чи жінок. Ці жінки сильно любили Христа, тому й були сильними. Розкаяна грішниця Марія Магдалина, яку Христос воскресив від могили гріха до нового життя в Бозі, перша проголосила добру вістку воскресіння. До честі жіноцтва завжди треба пам’ятати: вони були найближче до хреста у Велику П’ятницю і першими біля гробу у воскресний ранок.

“Рано-вранці... прийшли вони до гробу, як сходило сонце” (Мар.16:2). Ранок – це найкращий час для того, щоб зустріти воскреслого Господа у молитві. Наші дні будуть справді благословенними, якщо кожного дня “рано-вранці”... ми звертатимемо свої думки до перемоги Ісуса над смертю. Жінки пішли до гробу на світанку. Христос є тим правдивим Сонцем, яке має освітлювати наш день з перших його хвилин. День буде зовсім іншим, якщо почати його з Ісуса.

“Вони купили пахощі, щоб піти і намастити Його”. Ми також можемо щось принести для Господа. Навіть якщо ми заплямовані гріхами, ми можемо принести Христові свій дар – свою добру волю, любов, щедрість до інших, молитву тощо.

“Йдіть, скажіть його учням і Петрові, що випередить вас у Галилеї»  - сказав ангел  (Мр.16,7). Ці слова вказують на особливість служіння цього апостола. Після смерті Петра його наступники, єпископи Риму, папи, продовжують виконувати особливу роль у Церкві. До них, як колись до Петра, теж звертається Христос по-особливому! Нещодавно, минулої неділі, ми всі були свідками, як було проголошено блаженним Святішого Отця Івана Павла ІІ. Його життя, як і життя апостола Петра, було нелегким. Його намагалися вбити, і навіть після смерті Христові вороги не можуть простити йому його святості та всього, що він зробив задля того, щоб правда про Христове Воскресіння звучала серед усіх народів, на різних материках та для усіх людей, навіть некатоликів. Іван Павло ІІ «відкотив камінь» «холодної» війни, і через це впала Берлінська стіна і розвалився комунізм у Східній Європі. Як духовний пастир він вийшов на зустріч до інших релігій, переступив поріг синагоги і мечеті, простив своєму вбивці і до останніх днів свого життя ніс своє служіння, незважаючи на хворобу і літній вік.

Дорогі в Христі! Повертаючись сьогодні з цієї Божественної Літургії, де ми зустріли Воскреслого Спасителя, несімо цю радісну звістку як мироносиці. Скріплюймо на силі тих, хто у цих нелегких моментах нашого життя є зневірений та розчарований. Нагадуймо їм, що «Христос Воскрес», а тому Правда восторжествує. Нехай у нашій пам’яті постійно залишається образ мироносиць. Як і вони, зустрічаймо Христа вранці, проводьмо з Ним час у молитві і будьмо певні, що весь наш день буде повним миру, сили, любові, надії і пасхальної радості.

А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. Христос Воскрес!

Дорогий наш Владико Юліане,

Щасливий сьогодні для нас день, бо зібрались ми для того, щоби благодарити Бога за дар справжнього Пастиря і Архієрея. Цією Божественною Літургією та нашими молитвами і побажаннями ми відзначаємо 75-літній ювілей Вашого життя і 25-ліття єпископської хіротонії. Своїм архіпастирським служінням Ви поєднали покоління вірних нашої Церкви в час переслідування та в час відновлення.

Владика Ярослав (Приріз), єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії:

- Щиро дякую владиці Ярославу. Повертаючись до постаті владики Юліяна (Вороновського), хочу сказати, що він для мене завжди був взірцем того, яким має бути справжній батько. Батькові залежить на його дітях. І будучи семінаристами, ми відчували, що йому дуже залежало на тому, щоб усі ми були добрими священиками, добрими християнами там, де Господь Бог нас покличе.

Якось так незвично бути у постаті Глави Церкви в тій семінарії, в яку я вже не раз приїжджав в інших «якостях». Пригадую, як багато разів ми тут святкували свято братства Введення в храм Пресвятої Богородиці, проводили різні робочі зустрічі ректорів семінарій в Україні, коли вирішували певну стратегію кадрової політики, а саме: як найефективніше виховувати наше духовенство, як нашій Церкві відкрити двері найкращих навчальних закладів світу для того, щоби діти України там могли себе проявити. Сьогодні я є тут, серед Вас, як той, котрий направду десь є покликаний говорити, зокрема сьогодні, про важливість і необхідність миру, який із нашої Церкви має виходити.

Газета «Каменярі», Дрогобич: Ваше Блаженство, яким буде пріоритетний постулат у Вашій душпастирській діяльності на посту Патріарха нашої Церкви?

- Мені важко виокремити якийсь окремий постулат. Ви, можливо, зауважили, що першим пастирським посланням, яке я скерував до нашої Церкви, було послання до молоді. Хотів би, незалежно від того, чи буду молодий, чи старий у моєму служінні, щоб молодь завжди була пріоритетом. Думаю, що сьогодні, зокрема наша Церква, є молодою, не у її віковому цензі, але, зважаючи на молодий вік духовенства, монашества, яке сьогодні там служить.

Коли в інтерв'ю 5 каналові я сказав, що, в принципі, це дуже природно – бути молодим християнином, для багатьох українців це стало відкриттям. Багато людей чомусь думає, що до церкви мають ходити лише старші люди. Переконаний, що майбутнє нашої Церкви, яке ми повинні вже сьогодні будувати, залежатиме від того, наскільки глибоко і повно ми зможемо впровадити молоде покоління у таїнство Церкви, а відтак передати їй все те божественне життя, яке направду є таким живим струменем. Тому великим і важливим пріоритетом буде увага до молоді.

Газета «Наш Собор», Київська архиєпархія: Чи плануєте Ви вводити ще якісь нові інноваційні методи праці з молоддю?

- У мене дуже багато планів. Якраз позавчора мали зустріч з нашими добродіями, котрі допомагають здійснювати різні наші проекти. Вони запитували: «Якою є ваша мрія?». Моєю мрією є, щоб наші Церкви не просто були переповненими, а щоб українці стали справді глибокими християнами. Коли мова йде про молодіжну політику, то моєю мрією є те, щоби молодь відчувала себе почутою в кожній нашій парохії і мала простір для своєї діяльності в кожній нашій парохії. Щодо певної методології такої праці, я ще буду приглядатися. В Аргентині я все-таки багато навчився. Там, можливо, немає священика, але є катехити і група молоді, котра, до певної міри, є фундаментом тієї парохії, де парох, можливо, приїжджає лише раз на місяць. Цікавим є те, що кожного року ми збирали Конгреси молоді і вони самі голосували, в якій парохії наступного року відбудеться собор молоді. Часом ті бідні парохи не знали, що робити, бо треба було прийняти багато людей. Проте молодь хотіла їхати туди, бо вони знали, що їхня присутність там є потрібною. На ті зустрічі приїжджало завжди щоменше 600-700 дітей. Для такої єпархії, як Аргентина, – це феноменально. Часом в неділю до 20 людей приходить на Літургію – це дуже багато. Потім я дізнавався, що на тих Конгресах переважала молодь, котра ніколи до церкви не ходить. Там, мені, як єпископові, була чудова нагода прямо спілкуватися з молоддю, бути серед них, говорити, мати подібний формат питань-відповідей. Побачимо, чи це приживеться в Україні.

Коли ми говорили про молодіжне душпастирство, то перш за все виходили з молодіжних рухів. Є таке розуміння, що молодіжний рух має прийти в парохію і розрухати там молодь, однак дуже часто ці молодіжні рухи до парохії не доходили, або були там чужорідним тілом. А от, скажімо, в Аргентині немає молодіжного руху, але ті молодіжні Конгреси виходять знизу тих груп молоді, які є при кожній парохії. Минулого року в кожній парохії молодіжні рухи пережили тяжкі кризи. Культура не дуже сприяє молоді при парохії. Ми думали над тим, чому молодіжні групи вже не притягують сьогодні. Можливо, треба міняти формат праці?

Газета «Жива Вода», Самбірсько-Дрогобицька єпархія: Ваше Блаженство, що може Церква зробити для молоді, котра покликана народжувати, шанувати свою гідність. Якими мали б бути її дії, щоб у тих питаннях був насправді якийсь прогрес?

- Думаю, що може багато зробити. Всього не перерахую, бо це чимало. Першим кроком вже, наприклад, є Катехизм нашої Церкви, який ми плануємо презентувати вже 24 червня цього року. Там, у його третій частині, є окремі теми біоетичного змісту, які ми намагалися подати вже не для фахівців, а для загалу. Саме у Катехизмі слово Церкви на цю тему вже буде проголошеним. Але, думаю, що найважливішим є, щоби в наших парохіях, в громадах ми були тими оазисами людської гідності. Якщо ми між собою захищатимемо гідність людської особи не лише на словах, а поважатимемо одні одних – це буде дуже сильним фундаментом для того, щоби вчитися, як бути добрим приятелем, добрим батьком, матір'ю. Тоді у форматі такого душпастирства на парохіях ті біоетичні теми знайдуть свій практичний вимір і будуть втілені в життя.

Газета «Каменярі»: Яке Ваше ставлення до різних молодіжних субкультурних течій?

- Це питання є надзвичайно актуальним, думаю, що в ключі питання інкультурації ми на нього будемо дуже звертати увагу. Є теорія, що не існує єдиної культури. Ми говоримо про культуру, а її єдиної, уніфікованої, не існує. Сьогодні молодіжна культура є дуже подібною в Аргентині, в Україні, в США, але культурний бар'єр між молоддю і дідусями чи бабусями є набагато більшим, ніж між молоддю України і Аргентини. Це питання є дуже важливим для того, щоби ефективно здійснювати своє душпастирське служіння.

Газета «Галицька зоря», Дрогобич: Ви, очевидно, знаєте, що в час, коли УГКЦ виходила з підпілля і верталася в храми, які були на місцях і в яких служили віряни православного обряду, на теренах України точилось чимало суперечок. Чимало суперечок і свого роду війн точилося між тими ж таки вірянами греко-католицького і православного віросповідань. Подекуди навіть дотепер є ці суперечки між мирянами, незважаючи на те, що і одні, і другі вважають себе християнами. Чи маєте ви мету і бажання об'єднати цих мирян, якщо так, то як ви це робитимете?

- Таке велике і складне питання, але я, можливо, на нього просто відповім. Я хотів би спершу помирити всіх дітей єдиної Київської Церкви. Тих дітей, котрі, можливо, виростали в різних дитячих садочках, ходили до різних шкіл, навчалися в різних центрах, але вони усі є дітьми однієї і тієї ж землі. Думаю, що ті всі протистояння і розподіли, які сьогодні існують в християнстві на загал, і в Україні зокрема, є дуже серйозною перешкодою не тільки для повнокровного існування Церкви, а, зокрема, тоді, коли ми говоримо про певне свідоцтво християнського життя тих, котрі не є християнами. Найбільшою такою перешкодою для проповіді Христового Євангелія у сьогоднішньому світі є поділ між християнами. Це глибоко відчули отці ІІ Ватиканського Собору. Такі відчуття є не лише в лоні Католицької Церкви, але також і серед протестантів, серед православного світу. Першим кроком для того, щоб ту рану загоїти, є примирення. Можливо, десь треба переступити через ті різні стереотипи, які панують сьогодні, але прийшли з минулого, і подивитися на спільне майбутнє, бо направду нас багато більше об'єднує, ніж розділяє. Дуже конкретні кроки на цій дорозі вже здійснили мої попередники. Ви згадували про 90 роки. У тих роках на такому піку протистояння блаженної пам'яті Мирослав Іван Любачівський вперше сказав: «Прощаємо і просимо прощення». Можливо, в тому галасі протистояння ті слова не завжди були почутими. Вдруге їх промовив Блаженніший Любомир 10 років тому під час приїзду в Україну Святішого Отця Івана Павла ІІ. Хотів би ще раз їх повторити. (Додає до слова: «Знаєте, у нашій традиції треба три рази співати, три рази говорити, можливо, на кінець те благання, яке виходить з нашого серця, все ж таки буде почуте», – жартує Патріарх). Думаю, що взаємне прощення, взаємне лікування пам'яті буде дуже практичним засобом для того, щоби в майбутньому до тієї єдності стриміти. Як та єдність буде виглядати – я ще не знаю, але те, що ми маємо сьогодні її будувати – це напевно.

Газета «Наш Собор»: Що вам не подобається у нашій Церкві?

- Є кілька речей: по-перше: я дуже хотів би, щоби рівень і глибина проповідей нашого духовенства зростала, бо на сьогодні дуже часто проповідь є чи не єдиним моментом контакту священика з його вірними в літургійному контексті як пряме проголошення Божого слова. Ми повинні ще відкрити для себе оту силу Божого слова, силу проповіді, отої керигми. Тепер розпочали приготування до святкування чергового трирічного ювілею хрещення Руси-України, де наголос ставитиметься саме на проповіді (керигмі).

Друге: думаю, що ми повинні дуже серйозно розпрацювати нашу присутність у засобах масової інформації, зокрема в інтернет-просторі, різними мовами. Бо, на жаль, сьогодні дуже багато наших єпархій є інформаційно ізольованими від України з тієї причини, що Україна говорить лише українською.

Третє: сподіваюся, що справді повсюди там, де потрібно наших священиків, – вони будуть, зокрема мова йде про місії.

Газета «Наш Собор»: Аргентина і Латинська Америка – це територія, де існує таке поняття, як «теологія визволення», чи має воно місце тут, в Україні, якщо так, то яке саме?

- Дуже цікаве запитання. Можливо, для ширшого загалу трохи роз'ясню, що це таке – теологія визволення. Це такий душпастирський підхід щодо місії Церкви в сучасному латиноамериканському контексті, де основою для аналізу суспільної ситуації бралися постулати марксизму, зокрема певні елементи доктрини про боротьбу класів. Тоді Христа представляли як революціонера – "Зі зброєю в руках починає будувати світ". Перша інтуїція тих богословів була дуже позитивною, позаяк Латинська Америка сьогодні, на превеликий жаль, дуже маргіналізується. Сьогодні після англійської мови найбільш поширеною у світі є іспанська. Хто з вас знає іспанську? (запитує). Мабуть, німецьку чи французьку знає багато людей. Інтуїція була дуже доброю. Можливо, не завжди методологія цієї богословської праці була вдалою. На сьогодні, коли йдеться про Україну, мені невідомо, щоби були присутні богослови, які думали б подібно. Деякі наші спостерігачі говорили, що в посткомуністичному суспільстві серед певних богословів такі ідеї могли б бути приманливими. Побачимо, чи так воно буде. Поки що серед визнаних богословів в Україні я такої чіткої інформації не маю.

Часопис "Слово", Дрогобицька Духовна Семінарія: Ваше Блаженство, як колишній ректор духовної семінарії, які ви бачите перспективи освіти нашої Церкви, зокрема освіти духовенства?

- Семінарія – це не тільки освіта. Можна бути високоосвіченою людиною, але своїм духовним життям не бути на висоті. Семінарія – це виховання. Сподіваюся, що якість виховання і інтелектуального, і загальнолюдського, і духовного, і душпастирського буде зростати відповідно до тих викликів, які ставить сьогодні суспільство. Думаю, що сьогодні кожен ректор семінарії розуміє, що вони виховують священиків не для сьогодення, а для завтрашнього для.

Часопис "Слово": В останні роки, крім тих конфліктів, які були раніше, про які згадувалося у нашій Церкві, великою проблемою є діяльність так званого угрупування Догнала у підгорецьких отців, як його ще називають. Відомо, що ваш попередник, Блаженніший Любомир, уже дав відповідну оцінку. Які дії ви плануєте й надалі стосовно цього руху і що порекомендували б Церкві, щоб вирішити цю проблему?

- Те, що вже було зроблено, – було достатнім. Сьогодні справді для нашої Церкви найважливішим є не дати зужити наше добре ім'я тими, хто хоче ним прикриватися. Друге, що є важливим, це те, щоб ми дистанціювалися від такого типу людей, або такого типу рухів і пояснили суспільству, що вони жодного стосунку до Католицької Церкви як такої не мають. Це було сказано вже з нашого боку, думаю, що ще відповідні чинники як державні, так і церковні теж про це висловляться. Мабуть, тут питання іншого характеру. Дуже часто такого типу різні угрупування перехоплюють теми, про які ми повинні були б говорити. Там, де ми чогось до кінця не робимо, хтось інший буде говорити, маскуючись іменем Церкви. Думаю, що ми до кінця мусимо бути собою, а тоді всі ті, які маскуються під нас, будуть викриті.

Благодійний Фонд «Карітас» Самбірсько-Дрогобицької єпархії: Чи «бути собою» для Церкви – означає ставити акценти саме на соціальне служіння, якщо так, то яким є Ваше бачення соціального служіння Церкви. Будучи священиком в сільській парохії, бачив проблеми молоді, зокрема алкоголізму. Тепер, маючи безпосередній контакт із міською молоддю, бачу серйозну проблему наркоманії. Чи маємо ми, як Церква, обов'язок в якийсь спосіб допомагати тим людям. Не ідеться про тих, кого треба захистити перед цією проблемою, а про тих, хто вже має труднощі з тими хворобами?

- Думаю, що нового нічого не скажу, як тільки підтверджу те, що соціальне служіння Церкви є інтегральною складовою частиною її євангелізаційної місії. Ми не можемо голосити слово Боже лише на рівні певних ідей, ми маємо показувати певні вчинки. Для нікого не є таємницею, що тоді, коли хотілося якимось чином Церкву знищити, її завжди намагалися усунути від суспільного служіння, для того щоб вона не була присутньою у суспільстві. Думаю, що сьогодні, зокрема в тих пострадянських контекстах, ми мусимо вертатися в те суспільство, мусимо йому служити так, як цього вимагає наша християнська совість. Ті проблеми, які Ви називали, є тільки однією частиною величезних соціальних потреб, які сьогодні існують, зокрема в українському суспільстві. Безперечно, що це треба робити. На зустрічі з Президентом України ми обговорювали теми реституції церковного майна, але чомусь завжди говорили про реституцію храмів і культових споруд. Тоді я, у своєму слові, підкреслив, що Церква не тільки молиться, вона ще і здійснює своє служіння у тому суспільстві. Дуже важливим є, навіть коли ми говоримо про ті майнові питання, мати на увазі той вимір соціального служіння Церкви, якого очікує сьогодні від неї суспільство.

Газета «Наш Собор»: Ваше Блаженство, які ваші плани щодо праці УГКЦ з мігрантами, позаяк, повертаючись з-за кордону в Україну, люди тут зустрічаються з різноманітними труднощами не лише фінансовими, але й психо-емоційного та адаптаційного характеру?

- Щодо душпастирської опіки стосовно емігрантів, ми мали окремі теми Синоду, де усе це дуже чітко і ясно намагалися усвідомити і продискутувати. Очевидно, що розпрацьовуються певні заходи такої, я сказав би, не просто реабілітації, а помочі інтегруватися в сучасне українське суспільство для тих заробітчан, котрі повертаються додому. Сподіваюся, що такого типу служіння дійсно буде у кожній парохії. Воно уже розпрацьовується і здійснюється. Одним із способів є тих людей збирати і допомагати їм бути разом. Також періодично організовуємо прощі. Тут є дуже багато проблем не лише характеру економічного, але і міжособових стосунків. Ми цьому надаємо дуже серйозної ваги і приділятимемо велику увагу. Пасторально-місійний відділ, який працює у структурах нашої Церкви, займається питаннями цього типу служіння.

Газета «Жива вода»: У час інтронізації, коли виголошували подячне слово, ви, серед іншого, зробили акцент на тому, що були присутні православні владики і це на вас справило позитивне враження. Упродовж попередніх років активно працювала так звана Київська студійна група, яка під своїм омофором збирала представників різних конфесій Київської Церкви. Що планується найближчим часом зробити, щоб активізувати цю діяльність на основі тих напрацювань, які були, щоб продовжити діалог?

- Намагаюся зустрічатися з кожним Предстоятелем тих Церков, які є Церквами Київської традиції. Хочемо започаткувати між собою таку студійну групу, де говоритимемо про Київське християнство в контексті церков Київської традиції, які сьогодні живуть на теренах нашої держави. Поки що маємо позитивні відгуки від Патріарха Філарета. Побачимо, як інші Церкви на це будуть відкликатися, але така ідея існує. Ми, як студійна група, на рівні групи науковців, мали візію предстоятелів Церков для того, щоб це можна було відповідно до сучасних потреб втілювати в життя.

Прес-служба Самбірсько-Дрогобицької єпархії: Ваше Блаженство, просимо на завершення поділитися вашим баченням УГКЦ через років 10, позаяк наша Церква постійно змінюється. За цей час є вже Патріарший осідок у Києві, працює семінарія. Якою ви бачите УГКЦ через 10 років у її внутрішньому, зовнішньому, територіальному розвитку?

- Синод наших владик створив таку команду № 2. Мали на меті опрацювати бачення, якою ж мала б бути наша Церква через 10 років до 2020 року. Накреслили 10 таких пріоритетів того, що хотіли б за 10 років зробити. Відтак починає працювати команда № 3, яка має розпрацювати певні механізми втілення в життя. Основними були питання: молоді, євангелізації, інкультурації, питання про розвиток структур нашої Церкви, питання мови в Літургії. Можливо, для України питання мови є не настільки актуальним, але коли йдеться про інші країни, то це дуже болюче питання. У 2020 році я хотів би бачити нашу Церкву як єдиний організм, який існує в усьому світі, говорить різними мовами, проголошує Євангеліє в різних країнах, але є єдиною Церквою східної традиції. Тому, користаючи з нагоди, що тут присутні семінаристи, хотів би закликати братів дуже серйозно думати про місійне служіння. Сьогодні наші вірні розсіяні по всьому світі. Нашим завданням є іти за ними там, де вони є. Наші люди потребують душпастирів. Тоді у 2020 році, можливо, ми матимемо єпархії, митрополії і в Африці, і на Далекому Сході, і в тих країнах, де є наші люди, про яких ми і не знаємо, але вони потребують духовної опіки, потребують мати батька і хочуть знати, що той батько з України реально про них дбає і йому на них залежить.

Підготувала
Іванна Рижан 

Не раз буває так, що духовні особи, сягнувши певних щаблів ієрархічного зростання, про людське око ігнорують відзначення тих чи інших дат, що не мають прямого стосунку до пастирського служіння, але є помітними радше у чисто людському вимірі. Святий Василій Великий у свій час змушений був послухати настанову своєї матері. Якось він заявив, що для нього не є аж так важливим день його народження. Мати відповіла йому, що без народження для світу не може відбутися й народження для святості. У світлі цих слів спробуймо оцінити згадані вище ювілеї Владики Юліяна Вороновського, якого знаємо перш за все як архипастиря і духовного батька.