29 жовтня, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію с. Уличне на Дрогобиччині. У співслужінні о. Петра Івасівки, декана Трускавецького, о. Петра Сливки, адміністратора парафії, та священиків Трускавецького деканату владика Ярослав відслужив Архиєрейську Літургію. Після завершення Літургії відбулось освячення Ювілейного Хреста та символічної могили Борцям за волю України.

Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати і сестри!

У сьогоднішньому Євангелії Ісус Христос розповідає нам притчу про сіяча, а пізніше на прохання учнів пояснює її значення. Зерном, яке сіяч сіє на своєму полі, є слово Боже. Тому значення цієї притчі для духовного життя християнина у великій мірі залежить від того, що ми розуміємо під цим Словом. Слово Боже – це передусім звернення Бога, люблячого Батька, до людини – свого творіння. У притчі Христос порівнює Слово Боже до зерна, яке сіється, а грунт означає внутрішню диспозицію людей. Таким чином, зростання Царства Божого залежить, згідно з Ісусом, також і від нас, бо вільна людська воля, несе відповідальність за це зростання.

Зерно можуть потоптати люди, видзьобати птиці, заглушити терня. Цей образ Слова–зерна відкриває нам кенозис – сходження самого Бога, Який з любові до людини у Воплоченні стає вразливим аж до смерті і то хресної. Також у притчі нас вражає до певної міри щедрість Сіяча – він не жаліє зерна, а сіє всюди. Бог не нав’язує нам своє слово, Він нам його пропонує. Тому Господь знову і знову виходить сіяти своє Слово широко, вдосталь і щедро.

Перші рядки Євангелії Св. Йоана Богослова розкривають нам нову правду про Бога, називаючи Його Словом – Словом, Яке було на початку і з Якого все постало (пор. Йо.1, 1-5). Зі Священного Писання знаємо, що Бог своїм Словом сотворив світ (пор. Пс. 32,6), Він підтримує цей світ Словом (пор. Євр. 1, 3) і, врешті, судитиме в кінці часів світ Своїм Словом (пор. Йо.12,48).

Це означає, що Слово Боже є дієвим: Господь сказав і створилось. Це Слово здатне давати життя і його утримувати. Христос є присутній у Слові Отця. Він сам особисто промовляє до людини в різний спосіб: через слухання Слова Божого, читання, внутрішнє натхнення, споглядання, висновки із різних обставин життя тощо. Слово Боже приходить до людини не тільки в церкві чи на молитві, але всюди, де перебуває людина. Звернімо увагу на те, як ми слухаємо? Як слухаємо ми Слово самого Господа? Як слухаємо ми один одного? Як слухаємо ми голос нашої совісті? В нашому житті слухання має дуже важливе значення. Вміння слухати – це велике мистецтво, через слухання ми отримуємо мудрість і знання. У біблійній мові «слухати» означає більше, аніж просто чути, а навіть більше, ніж розуміти. Воно включає цілковите відання особи: від почути до розуміти і від розуміти до жити. Слухати – означає чути, сприймати і виконувати волю Небесного Отця.

Притча пояснює нам, що Слово Боже, яке приходить до людини, має багато перешкод в людині, поки вона відважиться жити правдиво по-християнському або, іншими словами, так, щоб це Слово приносило добрий плід життя. Люди часто легковажать собі Слово Божим, приглушуючи сумління, кидаються у вир грішного життя, щоб шукати задоволення у тимчасових примарних насолодах. Ісус пояснює учням і нам, що диявол дуже піклується про те, щоб Слово Господнє зробити неплідним у нашому житті. Окрім того, також заглушують Слово непостійність людини у своїх переконаннях, спокуси, клопоти, багатства, життєві розкоші.

Наш слух є недосконалий, грунт нашого серця – неплідний, повний колючок і каміння, які треба усунути, твердої землі, яку треба зорати. Слово вимагає слухання, уваги, воно вимагає закритися від світських перешкод. Щоб чути слово Боже, треба мати внутрішнє вухо, яке налаштоване на Божий голос. «Вівці мої голосу мого слухаються, – каже Ісус, – і я їх знаю: вони за мною слідують» (пор. Йо. 10, 27). Святий апостол Павло каже, що віра народжується від слухання Божого Слова (пор. Рим. 10,17). Отож, дуже важливо зрозуміти, що наше слухання може народити віру. Бо як ми можемо повірити комусь, якщо не чули про нього нічого, якщо нам ніхто не дав навіть натяку, що щось подібне взагалі існує? Ісус постійно наголошував: «Слухайте…», постійно проповідував, навчав, пояснював, а тих, хто Його слухав, називав:  «Блаженні ті, що слухають…».

У притчі про сіяча ми бачимо, насамперед, Бога, в якого віримо і сповідуємо: Господь є той, що приходить. Він не закривається у самому собі, у своєму вічному небесному щасті. Він виходить до людини, бо ми чуємо про те, що сіяч вийшов сіяти. Він є тим Словом Божим, Словом Отця, скерованим до нас. Сьогодні так багато слів сіються у наші серця, так багато пустомовства зараз є у світі. Ми живемо у цьому світі, який так багато говорить, кричить, пише, і ми часом навіть не можемо зрозуміти, де серед тих слів є Слово життя?

Ісус є Добрий Пастир, і ми ніколи не повинні уявляти, що ми є поза досягненням Його слуху, Його уваги. Він бачить нас так, наче у світі нема жодної Його дитини, крім нас. Він прихиляє своє вухо до нашого найслабшого прохання про допомогу і поспішає на поміч. Каже псалмоспівець:  «Бо прихилив до мене вухо своє, тому взиватиму до нього всі дні мої» (Пс. 116,2). Нехай Господь щедро благословить кожного з нас, щоб рілля нашого серця була родючою землею.

Дорогі у Христі! Сьогодні ми молитовно вшановуємо пам’ять преподобномучениці Параскеви, що в Іконії, названої П’ятниця, покровительки вашого храму. Її житіє – це яскравий приклад віри, святості та відданості Богу, заради Якого вона була готова віддати своє життя.

Свята Параскева народилася у другій половині ІІІ ст. в місті Іконії, в Лікаонській провінції, сьогодні Туреччина, в родині заможних і благочестивих християн, які з особливою повагою ставились до дня страстей Господніх – п’ятниці. Коли ж Господь поблагословив їх донечкою, то вони назвали її Параскева, що з грецької мови означає «п’ятниця».

Зазвичай відомо, що побожні батьки особливо дбають за християнське виховання своїх дітей. Так було із Параскевою, вони вчили її любити Бога і ближніх. Ця вихованість сформувала її характер і віру в Бога ще на дуже ранньому етапі свого життя. Вона з дитинства присвятила себе молитві, постам і добрим ділам. Коли ж батьки Параскеви померли, тоді вона збирала біля себе убогих людей і ділилася з ними усяким добром. Її серце було відкрите для всіх, хто потребував допомоги. Часто вона ризикувала власним життям, щоб прийти на допомогу тим, хто опинився в скрутному становищі. Благочестям і праведністю вона, засяяла серед невірних, безстрашно проповідуючи їм істинного Бога. Несучи пам`ять страстей Христових у власному імені, свята Параскева зберігала їх у своєму серці та й, зрештою, сама прилучилась до страстей Спасителя своїм терпінням.

Поганські жерці із заздрістю дивилися на неї, бо милосердя святої діви навертало багатьох поган, які через її доброту, щедрість та скромність пізнавали правдивого Бога. Коли імператор Діоклетіан прислав до Іконії нового намісника, щоб той судив і мучив християн, то погани ще до його приїзду схопили і кинули Параскеву до в’язниці, де вона у безнастанній молитві очікувала часу, коли Бог дозволить їй постраждати за Христову віру.

У в’язниці їй запропонували принести жертву язичницькому ідолу. З твердим серцем, уповаючи на Бога, преподобна відкинула цю спокусу. Вона сміливо стала перед мучителем, і на запитання, як вона називається, коротко відповіла: «Я – християнка!». У важких муках, з молитвою на вустах, передала свою чисту душу в руки небесного Отця.

Християни з благоговінням похоронили тіло святої мучениці. Слід також додати, що свята Параскева П’ятниця завжди мала у нашому народі особливу любов і пошану. Ікони святої Параскеви особливо шанувалися нашими предками, в її ім’я посвячувалися храми, батьки іменували своїх дітей.

Чого нас навчає сьогоднішнє євангельська благовість і до чого нас заохочує приклад преподобномучениці Параскеви? По-перше, це віра. Віра в Бога, довір’я до Божого слова та безмежну Божу любов, яка надає нам силу витримувати всі труднощі. Параскева вірила в Бога і довіряла Йому своє життя у найважчих моментах, і це допомогло їй подолати жорстокі випробування. По-друге, це бажання святості. Христос заохочує кожну людину, щоб у пошуках життєвого щастя вона поглиблювала свою віру та пізнання Бога, внутрішньо зростала від Божого образу до Його подоби. Отці ІІ Ватиканського Собору наголошували на загальному покликанні християн до святості. Лише у постійному житті з Богом, у здійсненні всіх життєвих справ у Господі та в дусі Його заповідей – найповніше та найбільше сповнення людини. Через пізнання Бога ми краще пізнаємо себе, свої можливості, істинні прагнення та вподобання, повніше себе реалізуємо.

Пригадуємо, чому батьки назвали свою дочку «П’ятниця»? Вони з особливою повагою і вдячністю ставились до дня страстей Господніх – п’ятниці. Тому і назвали її Параскева, що означає «П’ятниця». Обираючи своїй дочці таке ім’я, можемо зрозуміти, що батьки були добрими і ревними християнами. Саме справжні християнські родини дають Церкві та народові свідків віри і святих. Важко переоцінити значення таких сімей для зростанні у вірі членів Церкви; недарма родину з давніх-давен називають «домашня Церква». І все ж віра, отримана від батьків, повинна бути свідомо прийнята і пережита, як це зробила свята Параскева.

Нехай святість преподобної Параскеви буде для нас прикладом та джерелом натхнення самим бажати і в благодаті Святого Духа стриміти до досконалості у слуханні та виконанні слова Божого, яке несе всобі зародок вічного життя.Нехай наші серця наповнюються вірою, надією і любов'ю, так щоб ми могли слідувати її прикладу життя і зростати у святості.

Cьогодні коли переживаємо російську збройну агресію супроти нашого народу, уповаймо на Божу поміч, на Божу благодать, і вірмо, що той, хто тримається міцно Бога, Його Слова, хто намагається жити в Божій любові, чинячи добро для своїх ближніх, своєї Батьківщини, захищаючи її, є непереможений. Тож молімося за наших захисників, за волонтерів, за всіх, хто солідарний з нами, хто боронить нашу країну від рашизму, щоб Божа любов усіх нас кріпила, щоб наша надія не маліла, а наша віра в перемогу Божої істини принесла свої плоди. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.

+ Ярослав

с. Уличне,
Трускавецький д-т

26 жовтня, у свято св. Дмитрія Солунського, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію с. Монастирець на Самбірщині, де місцева громада святкувала 110-літній ювілей парафіяльного храму. У співслужінні о. Віталія Сокрути, адміністратора парафії, та священиків Самбірського деканату владика Ярослав відслужив Архиєрейську Літургію.

Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати і сестри!

Сердечно вітаю вас, з нагоди 110 роковин від посвячення вашого храму великомученика Димитрія. За ці роки існування ця святиня прийняла сотні тисячі молільників, які зверталися своїми прохання до Господа й були вислухані. Сюди приходили дорослі й діти, тут вірні нашої Церкви приймали різні святі Тайни; звідси, із цієї церкви, тіла багатьох наших християн провадили на вічний спочинок. Священики, які служили у цьому храмі, допомогли багатьом вірним здобути небесне Царство. У церкві завдяки присутності святих Тайн, вірні із грішників ставалися праведниками, із далеких від Бога ставалися Його друзями! Цей храм безперервно продовжує виконувати свою послугу багатьом вірним у наш час та буде служити прийдешнім поколінням. Ваші прабатьки, будували цю церкву, вкладали свої кошти й працю у святу будівлю, а ви продовжуєте підтримувати її у доброму стані, стараєтеся про гідний вигляд та красу цього Божого дому. Тож приносьмо постійно молитовну подяку Господу за його велике милосердя та любов, яку він нам являє.

Кожного дня Св. Церква згадує якусь подію з історії спасіння, таким чином ми маємо Господські і Богородичні свята та вшановує пам'ять того чи іншого святого. У такий спосіб переживається реальність світу духовного, Царства Небесного, яке вже тут на землі, але ще не вповні відкрилося людям. Вшановуючи святого, християни разом з ним радіють перемозі над гріхом та смертю, яку цей святий реалізував своїм життям та власним подвигом. Одночасно Церква запрошує християн взяти приклад з життя подвижника і наслідувати його, щоб, як і він, стати сином Божим за благодаттю. Споглядаючи на святих як наших родичів по людській природі, ми бачимо велику дієву силу Божу і разом зі святим апостолом і євангелистом Йоаном Богословом можемо сказати: «Великі і дивні діла Твої, Господи Боже Вседержителю: праведні та істинні путі Твої, Царю святих! Хто не убоїться Тебе Господи і не прославить імені Твого? Бо Ти єдинний святий. Тож нехай усі народи прийдуть і поклоняться перед Тобою» (пор. Одкр. 15, 3-4).

Особливе місце у богопочитанні займають мученики. Виняткове місце серед них займає святий Димитрій Солунський, якого Церква називає великомучеником та мироточцем. Цей святий народився у другій половині ІІІ ст. у місті Солуні (звідси родом були також великі слов’янські просвітителі Кирило і Методій). Батьки святого походили із заможних родин і були впливовими людьми у своєму краї. Незважаючи на своє соціальне становище і дух часу, родина майбутнього мученика сповідувала християнство. В дитинстві святий Димитрій прийняв Таїнство Хрещення. Його охрестили в домашній церкві. Через відданість державним справам імператор призначив батька святого Димитрія проконсулом Солунської провінції. Батьки дали хорошу освіту своєму сину. Молодий юнак виявився талановитою людиною і швидко опановував запропоноване вчителями. Разом із наукою хлопець зростав у благочесті. Після смерті батька в 305 році імператор Галерій Максиміан своїм указом призначив святого Димитрія на посаду проконсула провінції. Оскільки в цей час молодих людей дуже рідко поставляли на такі відповідальні посади, то це є свідченням того, що святий Димитрій мав блискучі здібності.

Святий Димитрій почав використовувати свою посаду для утвердження християнства, незважаючи на переслідування християн збоку самого імператора. У місті Солунь переплітались слов’янська і грецька культури та перетворилось із язичницького центру Греції на арену проповіді про Христа. У житії святого сказано, що Димитрій став для солунян «другим апостолом Павлом», адже останній заснував колись в цьому місті першу спільноту віруючих (див. 1 Сол, 2 Сол.).

Противники християнства донесли імператору про те, що відбувається у Солуні. Це викликало гнів Максиміана і він, повертаючись із військового походу у Причорномор’ї, вирішив зайти зі своїм військом у Солунь для кращого вивчення ситуації. Під час зустрічі між імператором Максиміаном та святим Димитрієм підтвердилася чутка, що той є християнином. Імператор наказав замкнути його у в’язниці як такого, що порушує імператорські укази.

Під час перебування імператора Максиміана у Солуні організували гладіаторські бої. Часто під час них вбивали християн. Один з найуспішніших гладіаторів був Лій. Бачачи, як гинуть християни, молодий юнак на ім’я Нестор, учень святого Димитрія, прийшов до в’язниці і попросив молитов ув’язненого й благословення для боротьби із Лієм. Св. Нестор виступив проти Лія і переміг його, як пророк Давид, що вбив Голіата. Імператор Максиміан, довідавшись, що це Димитрій благословив Нестора на боротьбу з Лієм, послав своїх жовнірів і вони прокололи його списами.

Тіло святого великомученика Димитрія було викинуте на поживу диким звірам, але солунські християни узяли його і таємно поховали. При святому рівноапостольному Костянтині (306-337) над могилою святого Димитрія була споруджена церква. Сто років опісля, при будівництві нового величного храму на місці старого, були знайдені нетлінні мощі святого мученика. З VII століття від мощей великомученика Димитрія починається чудесне виділення благовонного мира, у зв'язку з чим великомученик Димитрій отримав церковне найменування Мироточивого.

Земний імператор відібрав св. Димитрію земне життя, але Христос подав йому життя вічне (Мт. 19, 29). Земний володар викреслив його ім’я з числа своїх достойників, а Господь неба і землі записав його ім’я в книгу життя вічного (Лк.10.20). Земний правитель позбавив Димитрія влади, проте Христос Господь увінчав Димитрія нев’янучим вінцем вічної слави в небесному Сіоні. Про таких мучеників, як Димитрій, написано в Книзі Одкровення: «Це ті, що прийшли з великого горя, і випрали свої одежі та вибілили їх в крові Агнця… Тому вони перед Божим престолом в храмі Його день і ніч служать Йому» (Одкр. 7.14-15)…
Святий Климент Олександрійський велич і значення мученика описує такими словами: «Мученик дає потрійне свідчення: про себе, що він зі справжньою вірністю вірі стоїть при Богові; про свого противника, що він даремно нападає на того, що непохитний у любові; про Господа, що в його науці знаходиться Божа переконлива сила, яку навіть боязнь смерті не може перемогти».

Мученик є свідком перемоги Христа над смертю. Справжнім захистом і опорою для мученика є не меч чи військові обладунки, а віра в Христа, який помер і воскрес задля спасіння людини. Мученик явно засвідчує, що Господом світу та історії є лише Христос, а не ті, хто тимчасово при владі. Віра у Воскреслого подолала їхній страх фізичної смерті, бо смерть у Христі вони вважали торжеством справжнього життя. Так мученик являє справжній образ Божий, на який створена людина, являє справжню людину, яка отримала дар свободи і нового життя через смерть і воскресіння Христа. Цей дух свободи, з яким християни йшли на страждання, вражав їхніх катів і часто надихав інших до навернення.

Дорогі браття і сестри! Звернімо увагу на слова з євангельського читання нинішнього свята: «Ось, що вам заповідаю: щоб ви любили один одного! Ненавидить вас світ — то знайте: мене він ще перед вами зненавидів. Були б ви від світу, то світ би своє любив. …Слуга не більший від пана свого. Переслідували мене — переслідуватимуть і вас» (Йо. 15, 17-21). Як бачимо, Господь заповідає Своїм учням мати любов між собою і попереджає їх, що вони будуть переслідувані світом – тими, які не знають і не приймають Господа Ісуса Христа, заперечують майбутнє вічне життя і прагнуть тільки земних насолод. Небесне Царство для таких людей – чужа і віртуальна реальність, а тому вони не сприймають тих, хто прагне небесних благ. Цей світ зненавидів Самого Христа, ненавидить він і вірних Христових послідовників. Тому Господь заповідає християнам любити одне одного, взаємно спілкуватися та єднатися між собою. Ця любов має поширюватися на всіх ближніх, починаючи зі своїх родичів і закінчуючи недоброзичливцями. Ця любов до ближніх іноді вимагає від нас деяких жертв. Проте завдяки цій любові будується особлива християнська спільнота взаємодопомоги – Церква, яка допомагає християнам жити посеред світу цього і прямувати до Небесного Царства.

Головною ціллю святкування памʼяті святих мучеників є те, щоб, пригадуючи їхнє геройське визнавання святої віри, ми навчилися від них любити і практикувати в щоденному житті свою християнську віру, а навіть, якщо треба, бути готовими постраждати за неї. Добрий християнин свою віру визнає не тільки словами, але і добрими справами, цілим своїм життям. Такої віри від кожного з нас вимагає сам Ісус Христос, коли каже: «Кожний, отже, хто визнає Мене перед людьми, того і Я визнаю перед моїм Отцем Небесним. Хто ж мене зречеться перед людьми, того і Я зречуся перед Отцем моїм Небесним».

Улюблені у Господі! Житіє святого Димитрія вчить нас мужності, неухильного дотримання християнських ідеалів, готовності жертвувати всім, навіть своїм життям, заради Істинного Бога та ближніх. Тож будьмо нелицемірними, сміливими, добрими та милосердними. Випрошуймо у святого великомученика Димитрія мужності свідчити власну віру попри різні випробування, насмішки, незручності чи, навіть, переслідування. Cьогодні коли переживаємо важкий час війни агресора московії, уповаймо на Божу поміч, на Божу благодать, і вірмо, що той, хто тримається міцно Бога, Його Слова, хто намагається жити в Божій любові чинячи добро, для своїх ближніх, своєї Батьківщини захищаючи її, є непереможений. Тож молімося за наших захисників, за волонтерів, за всіх хто солідарний з нами, хто боронить нашу країну від рашизму, щоб Божа любов усіх нас кріпила, щоб наша надія не маліла, а наша віра в перемогу принесла свої плоди. Бо як каже святий Йоан Богослов: «І ось та перемога, яка перемогла світ: віра наша» (пор. 1Йо. 5,4). Нехай Господь за молитвами великомученику і мироточцю Димитріє дарує нам цю перемогу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.

У цей день Церкви по всій Україні приділяють особливу увагу дітям, які залишилися без піклування батьків. Метою Дня молитви є нагадати людям про Боже ставлення до таких дітей і допомогти побачити шляхи, як їм допомоги. Адже лише активною дією ми зможемо виконати Боже повеління «зглянутися над сиротами» (Якова 1, 27).

День молитви проводиться у другу неділю листопада; основні заходи відбуваються під час недільної служби.

День молитви за сиріт — ініціатива, яка поширена в цілому світі і має на меті духовно підтримати ту категорію людства, яка в силу своїх обставин осиротіла. Всі ми є діти Божі, маємо обов’язок молитися один за одного. Тому є визначений день 2 неділя листопада. День молитви за сиріт, яка об’єднає спільноти віруючих людей і молитви за потреби сиріт.

Прохання на сугубій ектенії під час богослужіння за дітей-сиріт

Ще молимось за дітей – сиріт, щоб вони зростали у вірі та надії на Господа і особисто в житті відчували Його батьківську любов і турботу, молимось Тобі, вислухай і помилуй.

Ще молимось за сиріт, що позбавлені батьківської чи материнської любові, зціли їх, Господи, від зранень душевних і тілесних, молимось Тобі, вислухай і помилуй.

Ще молимось за всіх батьків, опікунів, вихователів та людей доброї волі, які піклуються про дітей-сиріт. Благослови, Господи, їхню благородну працю, наповни їхні серця Твоєю любов’ю, щоб вони допомагали знедоленим дітям відчути сімейне тепло, благаємо Тебе, вислухай і помилуй.

Молитва за дітей сиріт

Всемогутній і Милосердний Боже, наш Небесний Отче! До Тебе заносимо сьогодні наші вдячні і благальні молитви. Дякуємо Тобі за дар життя кожної людини і кожної дитини.

Ласкаво просимо Тебе, Небесний Отче: поблагослови дітей-сиріт, покинутих, позбавлених батьківської турботи та любові. Зігрій їхні серця, збери їх під Свої крила, щоб вони відчули Твоє піклування, сповнене любові і милосердя та втішилися радістю, що у Тобі мають найкращого Батька. Зціли їхні серця від зранень фізичних і духовних. Вилий на них повноту Твоєї любові і Твого милосердя. Поблагослови, Небесний Отче, усіх людей і всі сім’ї, які опікуються сиротами, щоб Твій мир і Твоя благодать завжди перебували з ними.

А Ти, Пресвята Богородице, Мати і Заступнице наша, потіхо і прибіжище сиріт, покрий своїм небесним Покровом усіх дітей та будь для них ласкавою і люблячою Матір’ю.

Амінь.

«Не відвертай свого лиця від бідного» (Тов.4.7)

Всесвітній день убогих є плідним знаком милосердя Отця і Церква поступово вкорінює це служіння у своїй душпастирській діяльності, щоб дедалі більше відкривати центральний зміст Євангелія. Ми покликані виходити назустріч кожній бідній людині та кожній формі бідності, відкинувши байдужість і порожні гасла, якими ми прикриваємо ілюзорне благополуччя. Приклад Товита та його повчання синові показує, що потрібно не лише пам’ятати про Господа та зберігати Його заповіді, але також йдеться про конкретні вчинки, про те, щоб робити добрі справи і жити праведно. Слід розпізнавати в найбільш уразливих «обличчя Господа Ісуса», незважаючи на колір шкіри, соціальний стан та походження.

Брати на себе особисту відповідальність

Дійсність, в якій ми живемо, позначена тим, що заклики до добробуту стають дедалі гучнішими, тоді як голоси тих, хто живе в бідності, заглушують. Існує тенденція не помічати всього, що не вписується в моделі життя, призначені, насамперед, для молодих поколінь, які є найбільш вразливими перед обличчям культурних змін, що відбуваються. Те, що є неприємним і спричиняє страждання, відсувається на другий план, натомість фізичні якості звеличуються так, ніби вони є головною метою, яку потрібно досягти. Віртуальна реальність витісняє реальне життя, і стає дедалі легше сплутати ці два світи. Убогі стають образами, які можуть зворушити нас на кілька хвилин, але коли ми зустрічаємо їх на вулиці, то беруть гору роздратування і марґіналізація. Однак, притча про доброго самарянина кидає виклик сьогоденню, і показує, що брати на себе особисту відповідальність – це покликання кожного християнина.

Забезпечити гідне життя для всіх

Посилаючись енцикліку Pacem in Terris, написану 60 років тому Іваном ХХІІІ, Святіший Отець нагадує, що потрібно ще багато зробити, щоб забезпечити гідне життя для багатьох, щоб ці слова Папи Ронкаллі стали реальністю, а «також і через серйозні та ефективні політичні та законодавчі зобов'язання». Кожна людина має право на життя, на недоторканність тіла, на засоби, необхідні для гідного життєвого рівня, які включають, зокрема, їжу, одяг, житло, дозвілля, охорону здоров’я та необхідні послуги, що надаються владою громадянам. З цього випливає, що людина також має право на соціальне забезпечення на випадок хвороби, непрацездатності, вдівства, старості, безробіття та недобровільного позбавлення засобів до існування.

Святіший Отець сподівається на розвиток «солідарності та субсидіарності багатьох громадян, які вірять у цінність добровільного посвячення себе бідним» перед обличчям неспроможності політики служити спільному благу. Отож, щоб не стояти осторонь, чекаючи на щось «згори», ті, що живуть у бідності, також повинні бути залучені та супроводжувані на шляху змін та відповідальності.

Нові форми бідності

Спрямуймо наш погляд на нові форми бідності, згадаймо про людей, які живуть у зонах бойових дій, особливо дітей, позбавлених мирного сьогодення та гідного майбутнього. Ніхто ніколи не зможе звикнути до цієї ситуації; підтримуймо кожну спробу, щоб мир зміцнювався як дар Воскреслого Господа та плід відданості справедливості й діалогу». Звернімо увагу і на тих, які, стикаючись з «різким зростанням цін», змушені вибирати між їжею та ліками. Вони повинні бути почутими, щоб право на обидва блага було гарантоване «в ім’я гідності людської особи».

Нелюдська праця та недостатня винагорода

Папа звертає увагу і на працівників, змушених працювати в умовах нелюдського поводження з недостатньою винагородою або тягарем нестабільності, а також підкреслює, що є занадто багато жертв нещасних випадків, часто через менталітет, який віддає перевагу негайному прибутку на шкоду безпеці. Існує також серйозне занепокоєння щодо молоді, адже скільки розчарованих життів і навіть самогубств серед молодих людей, введених в оману культурою, яка змушує їх відчувати себе “нереалізованими” і “невдахами”. Допоможімо їм відповісти на ці підступні підбурювання, щоб кожен міг знайти шлях, яким слід прямувати, аби здобути сильну та великодушну ідентичність.

Плекати стосунки з убогими

Бідні – це люди, вони мають обличчя, історії, серця і душі. Вони такі ж брати і сестри зі своїми перевагами і недоліками, як і всі інші, і з кожним з них важливо плекати особисті стосунки. Турбота про бідних не закінчується поспішною милостинею. Вона вимагає відновлення належних людських стосунків, які були пошкоджені бідністю. Погляд убогої особи змінює напрям життя тих, хто зустрічає її на шляху, але ми повинні мати відвагу зупинитися на цьому погляді, а потім діяти, допомагаючи, не згідно наших потреб чи бажання позбутися зайвого, але відповідно до того, чого потребує інша людина. Таким чином, “не відводити очей від бідних” веде до отримання користі від милосердя, милосердя, яке надає сенс і цінність всьому християнському життю.

На завершення, згадаймо слова святої Терези від Дитятка Ісуса, 150-а річниця від дня народження якої відзначається цього року: «кожен має право бути просвіченим милосердям». 

+ Франциск

22 жовтня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич.

Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати і сестри!

Сьогоднішнє євангельське читання розповідає нам історію про воскресіння сина вдови з Наїн (пор. Лк. 7,11-16).Ніхто у світі не може заперечити, що без Воскреслого Христа немає відповіді на надзвичайно болючу проблему людства – смерть. Тому сьогодні коротко роздумаємо над чотирма моментами, коли Ісус Христос зустрівся зі смертю.

Про першу зустріч Ісуса Христа зі смертю розповідає євангельське читання, яке нам сьогодні пропонує Церква. Це випадок з сином вдови з Наїну. Смерть людини є завжди сумна – чи це смерть маленької дитини, чи людини у середньому або літньому віці. У місті Наїн молодого чоловіка, єдиного сина вдови, несли до гробу, його заплакана мати, друзі, сусіди йшли скорботною процесією. З протилежного боку прямувала інша процесія – Ісус і його учні. У брамі міста зустрілися процесія життя і процесія смерті.

Померлий юнак мабуть був улюбленцем цілого міста, оскільки багато людей прийшло віддати йому останню честь. В цей день напевно сумувала не тільки вдова, яка втратила останню надію у своєму житті; разом з нею сповнилося скорботою ціле місто. Бачивши розпач бідної матері, Спаситель промовляє до неї: «Не плач»! З усього натовпу мабуть ніхто не наважився б сказати ці слова, бо ніхто не зміг би зарадити тому, що сталося. Проте Ісус не тільки говорить, але й діє. Він приступає і торкається мар. Євангелист наголошує, що лише після цього дотику ті, що їх несли, спинилися. Зупинилися вони зі страху та подиву, бо на очах всього натовпу Христос порушив єврейський припис про чистоту. За Старозавітнім законом, смерть як протиприродне явище являє собою нечистоту, і кожен, хто торкався мертвого тіла чи гробу, автоматично ставав оскверненим і не міг ні спілкуватися з іншими людьми, ні брати участі у молитовній спільноті до тих пір, доки не виконав приписаного обряду очищення. Однак Ісус нічого нікому не пояснює, а промовляє своє життєдайне слово: «Юначе, кажу тобі, встань». І мертвий почув голос свого Творця, встав, прийнявши нове життя, і почав говорити. Тоді Учитель взяв юнака і повернув його матері, а разом з тим повернув надію і їй, і цілому місту. Якщо б ми були у місті Наїн цієї ночі, то могли б бачити як у домі вдови довго горить світло – померлий і воскреслий син вечеряє і розмовляє зі свою матір’ю. Це був щасливий кінець похоронної процесії у місті Наїн – Ісус переміг смерть!

Щоб побачити другу зустріч Ісуса зі смертю, ми подумки линемо до євангельської розповіді про Яіра, начальника синагоги. У нього була єдина дочка, яка вмирала (пор. Мр. 5, 35-43). Яір знайшов Ісуса, Який навчав на березі моря. «Моя маленька дочка лежить при смерті: молю Тебе, прийди і поклади руки на неї, щоб вона одужала і жила», – благав Христа Яір. Не затримуючись, Ісус пішов за ним, але, коли вони зайшли в дім, дівчинка вже була мертвою. Ісуса зустріли голосінням і плачем. Він сказав до тих, що плакали: «Чому ви плачете? Дівчинка не мертва, вона спить». Ісус випросив плакальників і, взявши зі собою лише трьох учнів – Петра, Якова й Івана, а також батька дівчинки, Він зайшов в кімнату, де мати плакала біля ліжка своєї дитини. Взявши дівчинку за руку, Господь сказав: «Я кажу тобі, встань». У цю ж мить вона ожила. Ісус підняв її і віддав матері і батькові, сказавши дати їй щось їсти. 

Третя зустріч Ісуса зі смертю була при воскресінні Лазаря. Чотири дні після смерті Лазаря Ісус прийшов у Витанію. Сестра Лазаря Марта побігла зустріти Його і впала Йому до ніг, кажучи: «Господи, якщо б ти був тут, мій брат не помер би». Ісус сказав їй: «Твій брат воскресне». Марта відповіла: «Я знаю, що він воскресне у останній день» (пор. Ів. 11,21-25).  Це було після того, як Ісус зробив одне з найбільших повчань: «Я – воскресіння і життя. Хто в мене вірує – через смерть переходить до життя, і хто живе і вірує в мене – не вмре повіки» (пор. Ів. 11,25-26). Підійшовши до гробу, Ісус, незважаючи на заперечення Марти, яка нагадала Йому, що Лазар мертвий уже чотири дні, сказав чоловікам відкотити камінь від гробу. Помолившись, Він скрикнув сильним голосом: «Лазарю, вийди»! І той, що був мертвий, вийшов з гробу з похоронними пов’язками. Цієї ночі була чудова зустріч в домі Лазаря, Марта і Марія були там. Там були учні, а найголовніше там були – Ісус і Лазар, той Лазар, який зранку ще лежав мертвий у гробі.

Син вдови з Наїну, дочка Яіра і Лазар – це ті особи, про воскресіння яких із мертвих Ісусом розповідає нам Священне писання. Четверта ж зустріч Ісуса зі смертю була його особиста. Там смерть позбулася свого жала і сили – Христос своєю смертю подолав смерть. Сьогодні є тільки один спосіб перемогти смерть – охреститися в ім’я Пресвятої Тройці, у вірі віддати своє життя нашому Господу, жити Його Заповідями, вслухаючись в Його Слово, єднатись з Ним через Євхаристію та свідчити Божу любов через життя до воскресіння.

Хтось може сказати: «Гарні історії про силу і любов Спасителя ми почули сьогодні, але моя маленька дівчинка померла, і Ісус не прийшов, щоб воскресити її». А хтось скаже: «Мій син помер, але процесію на цвинтарі ніхто не зупинив». А ще хтось скаже: «Помер мій брат, але Ісус не прийшов викликати його з могили, як Він це зробив з Лазарем, і сказати: «Вийди»! Тому, яку розраду можна знайти у цих спогадах про перемогу нашого Господа над смертю?

Звичайно, напевно багато було таких молодих дівчат, як дочка Яіра, і вони померли у цей час. Немало було таких вдовиних синів, які померли за життя Ісуса. Було чимало сестер, які як Марта і Марія втратили своїх улюблених братів. Чому тільки ці троє були повернені до життя? Роздумуючи над Божим словом у благодаті Святого Духа можемо сказати, що ці надприродні дива були вчинені з трьох причин. По-перше, щоб довести, що Ісус є справді воскресінням і життям, а тому той, хто вірує в нього, не помре. По-друге, ці випадки показують радість, яку відчують одного дня усі віруючі, коли вони знову у майбутньому віці після загального воскресіння об’єднаються з тими, кого люблять і хто їх любить. Так само, як юнак з Наїну повернувся до своєї матері, донька Яіра до своїх батьків, а Лазар до своїх сестер. По-третє, ці три воскресіння були вчинені для того, щоб показати нам правдивість твердження, яке ми визнаємо у Нікейському символі віри кожної неділі, коли промовляємо: “Вірю у воскресіння мертвих і життя майбутнього віку”. Одного дня Ісус Христос прийде знову. Тоді Він воскресить усіх померлих, так само як Він зробив це з трьома людьми, про яких ми сьогодні роздумуємо. Відмінністю цього загального воскресіння мертвих буде те, що, воскреснувши, люди знову вже не помиратимуть, як згадані нами сьогодні особи, а житимуть у Божій славі або у вічному засуді. «І не дивуйтеся з того, бо надходить час, коли всі, хто в гробах, голос його вчують, і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресіння життя. А ті, що зло чинили, – воскреснуть на суд» (Ів. 5,28-29).

Дорогі брати і сестри. Сьогоднішня євангельська благовість розповідає нам про подію, яку ми святкуємо кожної неділі – про воскресіння як перемогу Життя над смертю. Вона є прообразом нашої майбутньої радості. Вона нагадує нам, що, з’єднавшись через наше хрещення з Воскреслим Господом нашим Ісусом Христом, ми вже отримали нове, вічне життя. І хоч кожен з нас ще повинен перейти через вузькі ворота фізичної смерті, проте вона вже не має над нами остаточної влади.

Молімося у цій Божественній літургії, щоб Господь Бог навідався до народу свого. Нехай Боже милосердя буде силою України, нехай воно єднає нас з Богом, дасть нам внутрішню живу, здорову силу перемагати ворога.Нехай Господь допоможе нам сьогодні разом із мешканцями міста Наїн сказати: справді, Бог навідався до народу свого (пор. Лк. 7, 16), до кожного з нас, до нашого воїнства. Нехай Він, дасть нам силу вистояти проти агресора московита, на прославу Його святого імені. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.

+ Ярослав

22 жовтня 2023 року Божого,
м. Дрогобич

27 жовтня 2023 року Папа Франциск проголосив Днем посту, молитви і покути, до якого запросив приєднатися братів і сестер різних християнських конфесій і тих, хто належать до інших релігій. У відповідь на цей заклик Святішого Отця, Блаженніший Святослав закликав вірних Української Греко-Католицької Церкви в усьому світі взяти участь у цій ініціативі, провівши цей день у молитві і пості.

14 жовтня, у день пам'яті св. Параскевії Тернавської, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирські відвідини парафії с. Вільшаник на Самбірщині. У співслужінні о. Богдана Добрянського (декана Самбірського), о. Олега Здреника (адміністратора парафії), єпископ відслужив Божественну Літургію.