Екс-монахи Антонін-Ілля Догнал, Ричард-Методій Шпіржік, Самуїл Р. Обергаусер раніше належали до ліквідованої у 2004 році Чеської делегатури отців-василіян. Четвертий отець — Василь-Маркіян Гітюк — українець. На сьогодні здійснюють свою діяльність у селі Підгірці на Львівщині.

Конфліктна ситуація з цими священнослужителями розпочалася 2003 року, коли вони виступили проти призначення Ватиканом на посаду екзарха Рутенської Греко-Католицької Церкви в Чехії словака о. Ладислава Гучку. Вони спробували зареєструвати громаду УГКЦ, але робили це без згоди церковної влади. Щоб частково зменшити напругу, весь провід Чеської делегатури отців-василіян було відіслано до України, а одного члена до Англії.

13 червня 2004 року Х Генеральна Капітула (Колегія керівних осіб ордену) Василіянського Чину св. Йосафата прийняла рішення про ліквідацію Чеської делегатури. Від Чину було відсторонено 21 члена делегатури. Монахи, які на той час перебували у Підгорецькому монастирі і які також належали до розформованої Чеської делегатури ЧСВВ звернулися з поданням до Папи і перебували у Василіанському Чині до остаточного вирішення питання.

Перебуваючи в Україні вищезгадані отці працювали реколектантами у Свято-Благовіщенському василіанському монастирі, однак згодом їх діяльність була в основному зорієнтована на критику керівництва УГКЦ та інших церковних інституцій.

Внаслідок цього і зважаючи на діяльність згаданих священиків в Чехії, Патріарх Любомир та провід ЧСВВ в Україні 2004 року звернулися з листом до тодішнього керівника Львівської облдержадміністрації Олександра Сендеги з проханням «заборонити в’їзд в Україну чи перебування в Україні» отцям-василіянам з розформованої Чеської делегатури ЧСВВ, оскільки «ці ченці некоректною поведінкою та непослухом своїм монашим наставникам і місцевій єрархії вже спричинили великий заколот на шкоду вірним у Чеському екзархаті ГКЦ, у Василіянському Чині та інших чинах і згромадженнях, а тепер завдають шкоду вірним нашої Церкви в Україні».

На початку 2005 року монахів було виключено з Василіянського Чину відповідними Декретами, потвердженими Конгрегацією для Східних Церков. Оскільки вони (отці Антонін-Ілля Догнал, Ричард-Методій Шпіржік і Василь-Маркіян Гітюк) «постійно виключають елемент підлеглості церковному проводу у видимому організмі, яким є Церква, то згідно з каноном 8 Кодексу Канонів Східних Церков, вони тим самим позбавили себе повної злуки з Католицькою Церквою тут на землі»

Однак, і після цього екс-монахи не припинли своєї діяльності. Головним звинуваченням вищого керівництва Греко Католицької Церкви з боку «підгорецьких отців» стало звинувачення в причетності його (керівництва) до «духу світу цього». Себе ж екс-монахи бачили рятівниками Церкви від цього «духу».

10-11 листопада на 28 сесії Синоду УГКЦ було прийняте рішення про початок процедури попередження священиків з Підгорецького монастиря, о. Іллі Догнала, о. Методія Шпіржіка і о. Маркіяна Гітюка, через їхні неприпустимі дії.

16 січня 2006 року на позачерговій сесії Синоду УГКЦ було прийнято наступне рішення:
« Для канонічного дослідження ситуації щодо отців Іллі Догнала, Методія Шпіржіка та Маркіяна Гітюка з Підгорецького монатиря створити комісію у складі Преосвященного Владики Софрона (Мудрого), Високопреосвященного Владики Ігоря (Возьняка) та Преосвященного Владики Василя (Семенюка).» (Постанови позачергової сесії Синоду Єпископів Києво-Галицької Митрополії УГКЦ 16 січня 2006 року)

Апогеєм стало оприлюднення підгорецькими екс-монахами, 3 березня 2008 року, заяви в якій йшлося про те, що вищезгадані отці були таємно рукоположено на єпископів УГКЦ. При цьому ім’я єпископа, який їх рукопологжив не по сьогоднішній день не оголошується.

23 березня 2008 року Глава УГКЦ Любомир Гузар виступив із офіційним зверненням в якому він викривав псевдоєпископів. В оприлюдненому релізі зокрема йшлося про те, що:

1. Синод Єпископів УГКЦ ніколи не пропонував вищеназваних осіб як кандидатів на єпископський сан;
2. Вони ніколи не одержували благословення Папи Римського, як цього вимагає церковний закон.
Тому, незважаючи на їхні заяви, не можна їх уважати єпископами Української Греко-Католицької Церкви.
(прес-реліз УГКЦ від 23.03.08)

Цього року сповнюється п’ять літ діянь «підгорецьких отців» на теренах України. Найкраще характеризують їхню діяльність дві події – відлучення отців від Церкви 17.09.2008 року і створення ними «їхньої власної Церкви» 11.08.2009 року.

Відлучення отців відбулося на підставі рішення церковного суду про порушення отцями кан. 1459 § 1, який забороняє єпископські свячення в обхід компетентної церковної влади. 

Юрій Підлісний
Д-р філософії, викладач УКУ, Голова комісії у справах мирян Нещодавно я мав нагоду познайомитися із листами оо. Василіян із монастиря у с. Підгірці Львівської області. Можливо не варто писати про листи писані одними людьми до інших не про тебе і не тобі адресовані, якби не тематика, яку вони заторкують і якби не розголос, якого вони набули з волі самих авторів. Оо. Василіани з Підгірців – це отці, із ліквідованої чеської делегатури, які через певні дисциплінарні моменти мусіли покинути територію Чехії і з волі самого василіянського чину опинилися в Україні.

Одними із перших кроків їхньої діяльності стала активна реколекційна праця, яка за словами багатьох приводила їх до кращого пізнання Бога і до кращого розуміння і практикування молитовного життя. Це прихилило багатьох до Підгірців, а самі отці здобули авторитет у багатьох людей в західній Україні. На початках багато священників радили своїм парафіянам їхати на реколекції у Підгірці, проте з часом стали відраджувати. Причиною цього стали мабуть дивні плоди, які приносили ці реколекції. З одного боку, як я вже згадував, краще пізнання Бога, краща молитва, а з іншого – якась незрозуміла поведінка багатьох людей: несприйняття інших, безапеляційне засудження і осуд інших. Складалося враження, що ці реколекції немов би надавали право і владу визначати місце іншим у пеклі, (у даному випадку говорю про власний досвід спілкування з такими людьми і такий самий досвід оповідали мені інші, у тому числі й священики). Такі факти спонукали мене уважніше перечитати листи і їхню книгу «Чотири слова з України».

Про що ж листи? Про ті проблеми, які, на жаль, вкоренилися в житті УГКЦ. Листи просякнуті турботою про духовне і моральне життя Церкви, про належне адміністрування Церкви і загалом про життєву силу і динаміку Церкви як священства так і мирян. Дійсно, в наш час «настає моральний розклад родин, а молода генерація власне вже не знає чия вона є, що таке правдива Євангелія, правдиве життя з віри. Їй залишається лише релігійний фольклор...» (21.09.2005 «Чиніть покаяння і вірте Євангелії»)

Справді, це є проблема сьогодення, а одночасно це проблема давня. Як поєднати віру, життя за Писанням, з виконуванням обрядів, щоб не перетворити усе на обрядовство і не виконувати букву, а забути духа? Ми дійсно є свідками, як багато людей переймаються тим чи є 12 страв на Святвечір ніж самим Святвечором і зустріччю Новорожденного Ісуса. Думають про свій вигляд у Церкві, а не дбають про молитву на Літургії. Ми часто бачимо, що готуючись до шлюбу думають про сукні, костюми, забаву, а не думають про зміст і призначення Таїнства, яке мають прийняти. Звідси, Християнство дійсно переростає на якийсь фольклорний, а що гірше забобонний набір ритуалів.

Усе це болюча правда. Але є багато священиків і мирян (особисто знаю їх), які розуміючи ці проблеми беруться їх виправляти через свою богопосвячену працю, через свою жертовність, як пастирі, як учителі, як професори. Розробляють програми і їх втілюють. І це дає плоди в тих ділянках, які їм відведені. Можна тут згадати напрацьовані програми з передподружніх зустрічей, які багатьом відкрили очі на Таїнство подружжя, а багатьох зупинили від святотатського кроку; цикл лекцій для старшокласників, які покликані показати старшокласникам сімейні цінності, і моральне зло та небезпеки передшлюбних і позашлюбних статевих взаємин, зло абортів і контрацепції. Для багатьох підлітків – це відкриття.

Таких прикладів можна ще наводити і наводити від лекцій до реколекцій. Проте ці священики і миряни не кричать, що когось треба осудити, зганьбити, обмовити, чи запроторити високопреподобним підгорецьким рішенням до пекла.

Попри слушність того, що отці вказують на справжні проблеми, які існують в нашій Церкві, серед нашого духовенства і серед мирян, непокоїть, що в листах дуже багато зла і вимальовується дуже специфічна картина світу: є світ чорний – це усі хто не поділяє думки авторів, і тому мусить каятися або горіти в пеклі, і є світ білий – тобто автори листів, які самі себе порівнюють з Іваном Хрестителем, Катериною Сієнською і багатьма мучениками включно з св. Апостолом Павлом.

Реколекції отців з Підгірець робили добру справу – привертали багатьох людей до молитви, а навіть відкривали для багатьох Бога, якого ніби знали, але не впізнавали. І було б добре якби не специфічна робота, яка велася паралельно.

А що ж робилося? Можемо судити із логіки самих листів. Спочатку вказується на проблему і описується яку шкоду вона може принести, далі називають винних (це чомусь переважно Блаженніший Любомир, глава УГКЦ і абсолютно усі, хто бодай раз скритикував Підгорецьких чи їм не сподобався від протоігумена василіан, їхнього безпосереднього керівника до Конгрегації Східних Церков), відтак проголошують, що вихід з проблем є, існує кращий спосіб життя, а носіями цього кращого способу життя є автори цих листів. Що це нагадує? А нагадує створення секти. Секта створюється за типовим сценарієм. Спочатку знаходяться проблеми в якійсь спільноті, оголошується що цього бути не може, проголошується, що винен у всьому керівник, а далі проголошується себе провідником, який непогрішний і навіюється усім, хто за ним пішли, що коли хтось говоритиме про нього щось інакше то той проти Бога.

Виступаючи в листах публічно проти влади свого чину, виступаючи проти глави Церкви і, навіть, вдаючись до зверхніх поучень Святішому Отцю (в листі від 21.10.2005) Підгорецькі отці мабуть забули про обітницю послуху і смирення. Мабуть забули, що сатана вимагав від перших людей саме непослуху Богові.

А тепер спробуймо змоделювати цікаву ситуацію. Уявімо, що протоігумен, чи глава УГКЦ зробили щось неправильне, адже всі ми люди і можемо помилятися і, на жаль, часом робимо те, що не повинні. Тоді перед нами є декілька варіантів поведінки: ми можемо прийти до них і сказати: знаєте Ви зробили те, що не треба було робити, і якщо ви про це не знали, то ми вам про це кажемо. А можна поступити інакше, як це описано в Святому Письмі. Якось один чоловік лежав п’яним, а сини його бачили це. І один з них побіг і розголосив усім довкола, що батько п’яний лежить. А інші сини узяли й однесли батька до хати, щоб не мав він сорому. Той син мав ім’я Хам. Тому не варто уподібнюватися Хамові. Краще коли, хто є неправий підійти і сказати, що нема тут правди, і треба робити інакше.

Не знаю чи варто тут задаватися одвічно складним питанням «що робити?», бо пошук відповіді такий же одвічно складний, а враховувати потрібно ще й специфіку церковну, канонічну, і що дуже цікаво статусу василіанського чину, який хочемо цього чи ні, погоджуємося з цим чи ні не є в підпорядкуванні глави Церкви, а є папського права. Хоча декілька питань, можливо риторичних, до чину адресувати годилось би. Знаючи «пригоди» отців у Чехії та Словаччині, навіщо було давати волю діяльності в Україні, не задаючи питання про те навіщо було кликати до України усіх разом? Чи не можливо було їх розформувати і розподілити по різних монастирях?

Наприкінці цих роздумів хочу поділитися декількома думками, але вже не церковного чи церковно-політичного характеру, а радше суто політичного і навіть геополітичного.

Не знаю чи свідомі цього підгорецькі отці, але їхня діяльність якщо й не інспірована, все ж вдало може бути використана тими силами, в Україні та за її межами, які не хочуть бачити утвердження Патріархату УГКЦ. Чому утвердження Патріархату вважаю справою геополітичною? Відповідь криється в тому, що УГКЦ набуває більшої ваги, а отже і більшої притягаючої сили як в межах України так і в так званому ближньому зарубіжжі. Сам факт патріаршого звершення структури нашої Церкви поставив би перед багатьма священиками та ієрархами непрості питання ідентичності як з історичної перспективи так і з перспективи сьогодення і майбутнього. А цього властиво не бажають відомі сили.

Утвердження патріархату в свою чергу стало би ще одним чинником виходу України з постколоніального статусу. А цього зовсім не бажають компетентні органи і служби з ближнього, а може й дальшого зарубіжжя. Тому й роблять усе, щоб продемонструвати Ватиканові: ієрархія УГКЦ не здатна забезпечити належного розвитку Церкви, не здатна управляти і не втішається пошаною вірних і священиків. Бо ось бачите: о. Ковпак творить казна-що і самопроголошені єпископи час од часу з’являються, он і василіяни в революціонерів загралися, по маршрутках агітки проти глави УГКЦ поширюють. Хіба можна таким Патріархат давати?

Хоча складається враження, що підгорецькі василіяни особисто проти патріархату УГКЦ. У листі до папи Бенедикта XVI від 7.10.2005 пишуть, що такий патріархат неможливий, що ідея глави УГКЦ Любомира Гузара про єдиний патріархат, до якого б належали і греко-католики і православні є неможливою і аргументують виключно з позиції РПЦ: «чи московський патріархат дозволив би своїй митрополії на Україні підчинитися українському патріархату?» То про що турбуються автори листа? Але автори листа крім того ще й подають потенційним читачам їхнього листа банальну брехню. Пишуть, посилаючись на інформагенцію «Католицькі Новини» (Catholic News), що Блаженніший Любомир сказав, що «не важливо, щоб патріархом цієї Церкви був католик єдиною вимогою для такого провідника є те, щоб цей патріарх був мужем здібним усіх об’єднати...»

А в додатку подають матеріал цієї інформагенції англійською мовою. Гадають, що не уміють люди читати англійською? В тексті дійсно є щойно наведені слова. Проте підгорецькі славні мужі чомусь не захотіли повністю подати думку Блаженнішого. Що ж наведемо її з того ж таки додатку, який вони самі прикріпили до свого листа. До того ж це є наступним реченням. «...така об’єднана Українська Церква повинна бути в сопричасті з Римом. Тому навіть якби зараз патріарх не був католиком то мусів би увійти у повне сопричастя з Римом». Преподобні отці з Підгірець, ця ідея не нова, вона притаманна ще і Митрополиту Андрею і Патріархові Йосифу. Тому не вводьте людей в оману пишучи в тому листі, що Гузару «йдеться про те, щоб перервати 400-літню традицію УГКЦ», бо йдеться про бачення ЄДИНОЇ ЦЕРКВИ, ЯКА ПЕРЕБУВАЄ В СОПРИЧАСТІ З АПОСТОЛЬСЬКИМ ПРЕСТОЛОМ!

Ось бо ж преподобні отці думайте, як добрі плоди своєї діяльності вберегти від самих себе, щоб люд божий користав, Церква і вся Україна.

Хай Бог помагає!

Джерело:Веб-сторінка Львівської архиєпархії

Тарас Пошивак,
Канцлер Стрийської єпархіїСекта в більшості випадків виникає як протест проти чогось або проти когось. В неохристиянській секті ці початки характеризуються «логікою євангелізму», що часто призводить до відокремлення від більшої церковної спільноти. Секта здобуває нових членів завдяки їхньому поверненню до «чистого» і оригінального християнства. Адепти секти вважають що чисте оригінальне християнство було втрачене Церквою. Тому вони завжди наголошують на «чистих» словах Бога записаних в Біблії інтерпретуючи їх при цьому на свій лад. Таким чином вдається сфальсифікувати особу і послання Христа.

Це в сьогоденні можна спостерігати з уст збунтованих підгорецьких монахів, які звинувачують Блаженнішого Любомира Гузара, Главу УГКЦ та церковних ієрархів у різноманітних єресях [1], що є «зрадою Христа» [2], «бунтом проти Бога і Його Євангелія» [3], які «створили антихристівську систему всередині УГКЦ і діють проти лінії Святішого Отця» [4]. Це стало причиною самоізоляції цих монахів та їх підозрілі «таємничі свячення» [5]. При цьому бачимо, що немає святителя. А це вже нагадує мормонство, оскільки засновнику мормонства з`явився Іван Хреститель в хмарі світла, щоб посвятити його у священство Аарона, та апостоли Петро, Яків та Іван, щоб посвятити його в священство Мелхиседека.

Поряд з видимим відокремленням від Церкви, для збунтованих підгорецьких монахів характерний теж псевдоесклюзивізм. Іншими словами можемо сказати, що вони вважають себе єдиними власниками правдивої доктрини. Однак, це вже не доктрина Церкви, а їх власна, інтерпретована. Тільки той, хто належить до них, перебуває в абсолютній істині; всі інші перебувають в помилках і в гріху, тому будуть засуджені. Підтвердженням цього можуть послужити слова цих монахів про «Живу і мертву гілку в Церкві»: «Хто є ми (авт. – «підгорецькі єпископи) та усі, що ідуть за ними і хто є єпископи, які є в єдності і в послуху апостатові кард. Гузару? За нами є Дух правди і покаяння, за ними – дух брехні і нерозкаяності. Ми вносимо Боже життя, вони – смерть. Ми проповідуємо повне Євангеліє, вони – фальшиве. Ми відстоюємо апостольську традицію, вони – нищать традицію. Ми маємо Духа Святого, вони – Духа Нью-Ейдж…»[6].

Власне, через цей есклюзивізм, той, хто належить до збунтованих підгорецьких монахів, відчуває себе «вибраним», «чистим» та вважає інших «злочинцями» і «засудженими». Це, з однієї сторони, дає їх адептам абсолютну впевненість бути учасником групи обраних та керованих самим Богом, що володіє абсолютною істиною; з іншої – штовхає цю людину на наполегливий і нестриманий прозелітизм. Така людина отримує натхнення, що її оживляє та нагороджує. Таким чином, приєднання та приналежність адепта до групи збунтованих підгорецьких монахів ставлять його в опозицію до оточуючого світу, цілковито «опанованого злом».

Збунтовані монахи в Підгірцях вважають себе єдиними вибраними, єдиними, що володіють істиною і просвіченням. Вони ставлять себе вище будь-яких церковних авторитетів, навіть авторитету Святішого Отця Венедикта XVI, який, згідно з їх слів:

1). «…мусить насамперед довести, що його (ориг. - цей) уряд в сучасній добі має сенс…[7].

2) Мусить публічно чинити покаяння за жест Івана Павла ІІ в Ассижі (в 1986 і 2002 роках)…Якщо Папа цього не зробить, немає сенсу приймати його авторитет як охоронця правд віри і моралі, бо цю свою функцію занедбує, а навіть своїм мовчанням підтверджує цю згубну єретичну систему» [8].

Читаючи це можна тільки здогадуватись про наслідки невиконання Папою обов`язків, які встановили для нього підгорецькі бунтарі. Не виняток, що підгорецькі монахи подібно до релігійної течії покутників, які є у с. Середньому (Івано-Франківська область) закладуть свій новий духовний центр, проголосять когось з посеред себе Папою, кардиналами, а, може, і «Другим Воплоченням Христа».

Абсолютна впевненість, що такі монахи перебувають в істині і в правоті, роблять їхніх членів незворушними до сумнівів та закритими до діалогу. Якщо вони говорять і пишуть, то тільки для «навернення» інших до своєї групи, щоб, таким чином, спасти від кари, яку Бог завдасть тим, хто не схоче повірити в їхню проповідь. Тому підгорецький фанатизм можна охарактеризувати таким чином:

а) Вірити у володіння усією істиною;

б) Відчувати обов`язок нав`язувати цю істину іншим.

Збунтовані підгорецькі монахи придушують будь-яку можливість критики та інше мислення. Якщо хтось не з ними, то він має ознаки «стану гріха», «стану прокляття», особливо, якщо протиставляється істині, «встановленій Богом» через лідерів підгорецької групи.

Ця підгорецька псевдоістина відображається у вченні і пропаганді, що базується часто на вирваних з контексту цитат з релігійних книжок, інтерв’ю, церковних документів. Таким чином, збунтовані монахи намагаються знайти підтвердження власних теорій без огляду на їх дійсне значення.

Візьмемо для прикладу декілька цитат із листів підгорецьких бунтарів, що стосуються «поганських релігій»: «В індуїзмі нема одного найвищого Бога. Вони мають багато богів з малої букви (демонів)…» [9], «Християнство не може творити з індуїзмом універсальне братерство. Чому? Бо християнин вшановує єдиного Бога, а індуїст вшановує демонів – богів з малої букви…»[10].

Застановімося над цим детальніше, оскільки говорити про індуїзм виключно як про багатобожжя (політеїзм) – буде неправильно. Існує відомий вірш Ріг-веди, який стверджує: «Тому, хто є Єдиний, мудреці дають багато імен; вони називають це Агні, Яма, Матарісван» (І, 164, 46). В іншій з Вед можна зустріти такі слова: «В той час не було ні небуття, ні буття. Не було наповненого повітрям простору, не було неба над ним. Що накривало все? І де?...Це Єдиний дихав без вітру своїм способом. Нічого іншого, дійсно ніде, ні поза усім не існувало…» (Книга 10,129). Наступний крок в розумінні божества зустрічаємо в Упанішадах, які говорять про Брахман як останню і єдину реальність, яка все охоплює і наповняє. Проте, ми тут зустрічаємо більш моністичне бачення, ніж теїстичне. Інше бачення бога в індуїзмі – це Трімурті, яке поширилося завдяки створенню різних сект. Єдине божество Брахман представлене трьома формами, «богами»: Брахма – творець, Вішну – хранитель; той, що зберігає і Шіва – руйнівник. Можна навіть стверджувати, що в індуїзмі існує Єдина Божественна Реальність, якій поклоняються в її різних формах і під різними іменами. Отже, можемо бачити, що підгорецькі монахи пишуть про якусь із релігій, не маючи знання про неї.

Інше твердження, яке ми зустрічаємо в листах підгорецьких бунтівників, появляється у реченнях: «Сьогодні християни задають запитання: «що конкретно є правдиве і святе в цих релігіях»?

На жаль їм не дається на це відповідь, котра є в згоді з Духом Євангелія. В даному випадку відбувається перекручення вчення Католицької Церкви, яке міститься у Декларації «Про відношення Церкви до нехристиянських релігій», яка говорить, що «Католицька Церква не відкидає нічого з того, що в тих релігіях є правдиве і святе…, зокрема, визнавання Найвищого Божества, а то й Отця…пошук Божих таїнств…звертання з любов`ю та довірою до Бога (індуїзм)…визнання невистачальності цього змінного світу (буддизм)…почитання Всемогутнього Творця неба і землі (іслам)…духовний зв`язок між народом Нового Завіту з родом Авраама (юдейська релігія)…» (пункти 2, 3, 4) [11].

Окремої уваги заслуговують знайдені «підгорецькими монахами» у словах Блаженнішого Любомира, Глави УГКЦ, «єретичні висловлювання про Ісусову Матір та Ісуса Христа» [12]. Розглянемо, наприклад, деякі із них. «Підгорецькі бунтарі» виступають проти таких висловлювань:

1) «Мати Божа є людиною – такою як і всі» [13] - Це, на думку «підгорецьких монахів», – єресь. Отже, якщо заперечимо даний вислів згідно їхнього трактування, можна прийти до неправильного висновку, що «Мати Божа не є людиною». Це теж буде єрессю, але вже «підгорецьких псевдоєпископів».

2) «Просто кажучи, вона була доброю жінкою, доброю сусідкою, доброю матір`ю; без сумніву, люди любили її. Вона була одною з них – оце й усе» [14]. Це, на думку «згаданих монахів» є друга єресь. Отже, згідно їхньої думки та заперечення даного вислову як неправильного, приходимо до іншого неправильного висновку, що «Мати Божа не була доброю жінкою, доброю сусідкою, доброю матір`ю і люди її не любили». Це, можна сказати, чергова «єресь підгорецьких богословів», які виступають проти даного висловлювання.

Варто зауважити, що вшанування Божої Матері – світла традиція українського народу: на Її честь виголошують проповіді, пишуть книжки та малюють ікони, відправляють величаві відпусти з нагоди Її празників у монастирях, які славляться Її чудотворними іконами. Проте, прикро спостерігати, що з`являються «збунтовані монахи» і роблять подібні помилкові та богохульні судження зі слів церковного ієрарха, що Пречиста Діва Марія «не є Матір`ю Божою» [15], «не є Дівою» [16], що вона є «почата в гріху» [17], «жила і грішила» [18] та їх поширюють серед богомільних людей.

Подібні звинувачення зустрічаємо теж і у «єретичних висловлюваннях про Ісуса» [19]. Візьмемо для прикладу два із них. «Підгорецькі бунтарі» бачать єресь у висловлюванні, що Ісус «приходить через втручання Святого Духа» [20]. Отже, згідно заперечення даного вислову «підгорецькими монахами», Ісус Христос приходить, але «без втручання Святого Духа», а це теж єресь. Інше твердження, проти якого виступає «підгорецька група» є таким: «Ісус був такий, як і будь-хто інший (людиною)». «Тобто, продовжують вони, Він не є Богом, а це єресь» [21]. Отже, «підгорецькі єпископи», заперечуючи даний вислів, вважають, що Ісус Христос не був людиною, а Богом, а це, згідно церковного вчення, теж єресь, адже Ісус Христос – це Богочоловік, тобто, правдивий Бог і правдива людина.

Отже у вчення монахів з Підгірців мимоволі прокралися єретичні думки аполінаризму та монофізитизму, які були відкинуті та засуджені І-м Константинопольським Собором (381р.) та Халкедонським Собором (451р.).

Це все – приклади сектантської методики інтерпретації висловлювань, якими послуговуються «підгорецькі псевдоієрархи», щоб підтвердити власні теорії без огляду на їх дійсне значення.

Ще одна ознака секти – це фундаменталізм, всередині якого – міф про повернення до «золотого» минулого. Основна характеристика сучасного релігійного фундаменталізму – це опозиціоналізм, який набуває певних форм, коли члени сект досліджують на практиці або відчувають загрозу та реагують в агресивний спосіб. Фундаменталіст знає: істина, правдиве знання добра і зла знаходиться в групі «добрих», в «еліті». Всі інші знаходяться з-зовні; немає потреби їх слухати чи любити.

Коли фанатизм доходить до лімітів, він відчуває себе авторизованим знищити того, хто «втілює зло». У випадку «підгорецьких бунтарів» цей фанатизм проявляється у «проголошенні анатем» [22] на церковних ієрархів та постійних безпідставних звинуваченнях їх у єресях. Подібні речі можемо зустріти у Великому Білому Братстві, члени якого теж полюбляли здійснювати ритуал «прокляття» щодо інакомислячих та визнавати навколишній світ «уособленням зла».

Всі ці вищенаведені ознаки та характеристики, аналіз деяких аспектів вчення «підгорецьких псевдобогословів» вказують нам на створення нової секти на українській духовній ниві, яка, немов диявол, що видає себе за «ангела світла», видає себе за «живу гілку на містичній виноградині Тіла Христового» [23].

«Секта» (від лат. «sequor» – іти, слідувати за кимось; «secare/secedere» – відрізати/відокремлюватися) – релігійне об`єднання або група осіб, що відокремилося від Церкви або релігійної спільноти, щоб перебувати під авторитетом свого «вчителя» (або «вчителів»), який вважається власником істини або Божим голосом у спільноті.

[1] Листи з УА 16/08, «17 єпископів УГКЦ під анатемою» (3.8.2008);
[2] Листи з УА 15/08, «Проголошення анатеми на кард. Л. Гузара, Главу УГКЦ» (15.6.2008).
[3] Листи з УА 13/08, «Жива і мертва гілка в Церкві» (15.6.2008).
[4] Листи з УА 12/08, «Апеляція проти вироку єпархіального трибуналу Сокальсько-Жовківської єпархії на основі ККСЦ кан. 1059 §1, §2» (12.62008).
[5] Там же.
[6] Листи з УА 13/08, «Жива і мертва гілка в Церкві» (15.6.2008).
[7] Листи з УА 15/08, «Москва, Рим, Константинополь» (12.7.2008).
[8] Листи з УА 15/08, «Москва, Рим, Константинополь» (12.7.2008).
[9] «Чотири слова з України. ІІІ Слово Поганські релігії. Рух Фоколяре 2. Синкретизм Фоколяре
[10] Листи з УА 11/08, «Фоколяре – секта в Церкві» (1.6.2008).
[11] Документи Другого Ватиканського собору, «Деклярація про відношення Церкви до не-християнських релігій, Свічадо, Львів 1996, с.306-308.
[12] Листи з УА 9/08, «Єресі проти Спасителя та Його Матері» (8.5.2008).
[13] Там же.
[14] Там же.
[15] Там же.
[16] Там же.
[17] Там же.
[18] Там же.
[19] Там же.
[20] Там же.
[21] Там же.
[22] Листи з УА 16/08, «17 єпископів УГКЦ під анатемою» (3.8.2008)
[23] Листи з УА 13/08, «Жива і мертва гілка в Церкві» (15.6.2008).

Джерело:Веб-сторінка Стрийської єпархії

Ігор Головчак
Ліценціант з біблійного богослов’яМонахи з Підгірців написали твір «Чотири слова з України», в якій окремий розділ присвятили т.зв. історично-критичній теології. Важко недооцінити праці тих, хто написав її (32 сторінки). Та в свою чергу слід зауважити основні помилки даної роботи. А саме: нерозуміння авторами суті справи, за аналіз якої беруться і поняття, яке критикують.

Насамперед, потрібно зауважити, що „історично - критичної теології” не існує. Можна говорити лише про так званий історично-критичний метод дослідження Святого Письма. Вартувало б з’ясувати саме значення досліджуваного поняття, що рецензується: історично-критичного методу (історично-критична теологія, як подають автори твору).

Історичний – тому що він вивчає тексти написані в минулому, а передусім намагається вияснити історичний процес повстання біблійного тексту. Кожен текст перед тим, як він став в такому вигляді як ми маємо його тепер мав свій історичний розвиток: усне передання, письмове передання, богослов’я і Літургія спільноти, в якій формувалися тексти, праця редакторів, які формували остаточний текст. Цей діахронний (з грецької – через час) процес був часто дуже складним та довготривалим.

Критичний – тому що даний метод опрацьовує тексти за допомогою наукових, по-можливості найбільш об’єктивних критеріїв, для того щоб подати сучасному читачеві доступ до змісту біблійних текстів, значення яких часто тяжко зрозуміти.

Отже, ціллю історично-критичного методу є головним чином діахронним способом вияснити зміст, який автор і редактори хотіли передати. Разом з іншими методами і підходами відкриває він сучасному читачеві доступ до розуміння біблійних текстів.

Як і всі інші цей метод є лише інструментом пояснення біблійних текстів, яким користувалися і користуються безліч науковців незалежно від віросповідування та конфесії.

Для офіційного ставлення Церкви щодо даного методу потрібно звернутись до документу „Інтерпритація Біблії в Церкві”, що був виданий Папською біблійною комісією від 23 квітня 1993. У цьому документі зазначено:

„Якщо даний метод використовує об’єктивні способи він не містить в собі жодних апріорій. Коли такі апріорії використовуються, то походить воно не від методу, а від герменевтичних опцій, які оприділяють трактування і можуть бути тенденційними.

На початку метод був зорієнтований на критику джерел і історію релігії, однак потім з'ясувалося, що він відкрив новий підхід до вивчення Святого Письма, за допомогою якого було виявлно, що Це є збірка різних писань, які вбільшості, особливо в Старому Завіті, походять не від одного автора, але мають довгу передісторію. Вона в свою чергу нерозв’язно переплетена з історією Ізраїля чи ранньої Церкви. Раніше не було ясного усвідомлення в юдейському чи християнському поясненні Біблії конкретних історичних даних, в яких Слово Боже проявлялося. Їх знання було неповним і неточним. Конфронтація традиційної екзегези з науковим методом, який на початках свідомо відмовлявся від Віри, був болючим процесом; однак пізніше став корисним: після того як метод остаточно звільнився від йому прикріплених передвзятостей, провадив до більш точнішого розуміння Правди Святого Письма (пор. Dei Verbum, 12). Згідно з Divino afflante Spiritu дослідження буквального значення Святого Письма є одним з важливих завдань екзегези. Для того щоб це завдання сповнити є необхідним визначити літературний тип тексту (пор. EnchB 560). Для цього допомога історично-критичного методу є незамінимою.

Звичайно, класичне використання історично-критичного методу виявляє також і його границі, які обмежують його до дослідження змісту бібліних текстів в історичних умовах їх формування і не цікавиться іншим можливим змістом, який текст отримав впродовж пізніших епох біблійного об’явлення і історії Церкви до сьогодні. Всежтаки відноситься цей метод до екзегетичних і біблійно-теологічних інструментів великої важливості” [1].

„Діахронна реконструкція залишається незамінною щоб показати присутність історичної динаміки Святого Письма і її багату степінь складності: так відображає напр. Книга Союзу (Вих 21-23) зовсім іншу політичну, соціальну і релігійну ситуацію ізраїльського суспільства як інші збірки закону в книзі Второзаконня (Втор 12-26) або в книзі Левітів (закон про святість Лев 17-26). Можна закинути старій історично-критичній екзегезі її історичні тенденції, однак не маємо права впадати в протилежну екстрему, тобто в виключно синхронну екзегезу, яка ігнорує історію тексту”[2].

2. Рецензована праця «Чотири слова з України» не може притендувати називатись науковою оскільки не містить належного використання наукових джерел. Більше того, ставлю під сумнів, що усі подані цитати прямо стосуються досліджуваної теми, бо часто є вирвані з контексту і немає посилань на джерела з яких вони взяті авторами „Критика ІКТ (історично-критичної теології)”. Наприклад: Папа Пій Х, якого цитують автори, у своїй енцикліці критикує поширення модернізму у світі та аж ніяк не історично-критичний метод і вже тим більше не можемо сказати, що від нього як наслідок відмовилась Церква, адже вже в 1943 році папа Пій ХІІ видає енцикліку Divino Afflante Spiritu офіційно в якій було прийнято історичне дослідження Біблії, а опісля в 1964 Папською Біблійною Комісією було введено в практику під титулом Sancta Mater Ecclesia про історичну правду Євангелій. А кардинал Й. Рацінгер зауважує, що „цей метод відкрив нову епоху” дослідження Святого Письма: „З його допомогою відкрилися нові можливості розуміння біблійного Слова в його первісному значенні”[3].

3. Часто в цьому творі цей метод (теологія) окреслюється терміном „єресь”, що знову ж таки говорить про неналежне розуміння і використання богословської термінології. Адже жоден метод дослідження Святого Письма не притендує бути віровченням (а отже не може бути єрессю), а є лише нейтральним інструментом, яким послуговується Церква. Щодо дослідників, про яких згадується (Бультманн і ін.), то їх часто суб’єктивне розуміння Істини та їх наукові пошуки, може, не завжди вдалі, не повинні в жодному разі применшувати внесок історично-критичного методу в розвиток герменеатики. А охарактеризувати усіх професорів богословських факультетів, які навчають Святе Письмо використовуючи саме історично-критичний метод єретиками було б занадто.

Висновок
Розум і віра, що постійно повинні йти у парі, є правдивим шляхом до пізнання Бога[4]. Всяка екстрема веде до його спотворення і не може притендувати на Істину. У сучасному світі існує дуже багато теологів, які вважають, що вони та їхні міркування є критерієм Істини. А тому, подекуди, можуть заперечувати офіційне вчення Церкви, маніпулюючи Словом Божим. Потрібно бути дуже уважним, щоб зауважити як в необ’єктивний спосіб висвітлюються поокремі факти для того, щоб насадити як правдиве своє особисте розуміння Христа та Церкви іншим та отримати задоволення їх спонтанної релігійності.

[1] Päpstliche Bibelkommission. Die Interpritation der Bibel in der Kirche, in: Verlautbarungen des Apostolischen Stuhls 115, Hg: Sekretariat der Deutschen Bischofskonferenz, 2 Auflage, Bonn 1996, 34-35.
[2] Päpstliche Bibelkommission. Die Interpritation der Bibel in der Kirche, in: Verlautbarungen des Apostolischen Stuhls 115, Hg: Sekretariat der Deutschen Bischofskonferenz, 2 Auflage, Bonn 1996, 35-36.
[3] J. Ratzinger, Geleitwort zum Dokument der Bibelkommission, в: Die Interpritation der Bibel in der Kirche, Bonn 1996, 23.
[4] Див. Іван Павло ІІ, Fides et Ratio, 42.

Джерело:Веб-сторінка Стрийської єпархії