У цьому році Українська Греко-Католицька Церква та український народ відзначають 120-літній ювілей народження великого релігійного і національного діяча минулого століття Блаженнійшого Патріарха йосифа Сліпого. Згадуючи його видатні досягнення, не слід забувати, що він їх здійснював не сам, а мав відданих помічників. Одним із них був отець, а згодом Владика Іван Хома. Ця непересічна постать варта глибшої застанови, адже Іван Хома був однією з найбільш довірених осіб Блаженнійшого, а окрім того, він народився на теренах сучасної Самбірсько-Дрогобицької єпархії.

Зазвичай, якщо комусь доводиться узагальнено говорити про мистецьке середовище Львова, то найперше мова йде про музеї та галереї, імпрези і презентації, які, властиво, творять видиму частину культурного айсберга цього неповторного міста. Є, однак, ще один достатньо вагомий відлам, без якого оте середовище виглядає неповним, збіднілим і навіть почасти змаргіналізованим. Йдеться про колекціонерів, яким до снаги не лише бути поінформованими про творчу кон'юнктуру (у питаннях ерудиції вони готові належно сперечатися з маститими мистецтвознавцями), але й за умов обмежених можливостей відтворити дух попередніх епох - тих часів, дух яких переданий авторами збережених ними раритетів. Один із них - Ярослав Лемик, який радо погодився відповісти на редакційні запитання. В інтерв'ю - розповідь про його естетичні уподобання, а також спогади про людей, які допомогли йому визначити його життєве кредо.

«Мій шлях знайомства з отцем Петром Герилюком-Купчинським пролягав через Югославію»

- Пане Ярославе, цікаво знати, за яких обставин ви запізналися з отцем Петром Герилюком-Купчинським?

- До цього причинився отець Петро Миронюк, тож спочатку -трошки про нього. Він представляв третє покоління українців Югославії... Спочатку він жив у селі Дев'ятина, а вже потім студіював у Загребі. У Белграді ми мешкали у його сестри. Якось ми були в отця Романа Мизя. Зібравшись тісним колом, ми сиділи, спілкувалися, аж тут отець Роман каже: «Я зараз увімкну для вас цікаву пісню». Він поставив таку велику плиту на грамофон. Це була «Ще не вмерла Україна». Мушу сказати, що я походжу з родини Ле-миків зі села Солова на Золочівщині. Мій стриєчний брат Микола Лемик у 1933 році в знак протесту проти голодомору, який був на Східній Україні, за завданням ОУН застрілив консула Олексія Майлова. Як відомо, був суд. Миколу Лемика засудили на довічне ув'язнення. Йому вдалося втекти. У 1941 році він загинув від рук гестапо. З моєї ініціативи на будинку, де було здійснено атентат, встановлено пропам'ятну таблицю. Тобто, я походив з національно свідомої родини. Пригадую, як ще на початку 60-х років, коли у нашому селі закінчувалося весілля, то усі вставали, хтось починав співати «Ще не вмерла Україна». Присутні гості підтримували спів, а вже потім розходилися додому. Така традиція була ще у 1963 році. І це мені не хтось розповідав, але я був присутній на тих весіллях. Тому для мене виглядало смішним, коли отець Мизь хотів мене зацікавити такою піснею. Я відповів, що це не пісня, а український гімн. Отже, я приїхав до Петра, там ми подорожували Югославією, побували в Македонії, відвідували його товаришів-колиш-ніх семінаристів. Саме він мені дав адресу отця Петра Герилюка, який тоді жив у Яремче. Я приїхав до нього на Гуцульщину, ми запізналися і якось відразу знайшли спільну мову. На той час я уже тісно був зв'язаний з мистецьким рухом.

Повертаючись до особи отця Петра Миронюка, відзначу, що йому було притаманне почуття гумору. Я дуже ціную таких людей. Він досить рано помер, маючи 44 роки. Після нього залишилося шестеро дітей. Дружина його Стефа усіх дітей вивела в люди. Вони закінчили вищі школи, кожний іде своєю стежкою і усі є добрими українцями.

- Для певної частини українців мистецтво було своєрідною ширмою, за якою ховалося їхнє політичне життя. Тепер про це можна розповідати...

- Я займався самвидавом. У Львові на той час було три угруповання. Перше з них - це Ігор та Ірина Калинці, які були налаштовані радикально націоналістично. На чолі другої групи був В'ячеслав Чор-новіл. Як відомо, він був східняком. Завдяки дружині Олені, яка потім загинула в автомобільній катастрофі, він став більше проукраїнським.

І нарешті третя група - це брати Горині. Вони були ліберальнішими. З усіма я був знайомий. Львів - мале місто, хоч і виглядає великим. Сорока - син Зарицької, а я його кум. А він одружений з Любою, а Люба є рідною сестрою Миколи Гориня. На усіх забавах ми були в одному колі. Так само й з Чорноволом. Але якось найбільше мені імпонували Калинці своєю категоричністю. Ігор Кали-нець - це поет дійсно нашої епохи, тої нашої. Тепер вже пишуть щось інше, я вже перестав читати поезію. Але на той час, у 60-і роки, це був поет дуже великої ваги. Ми настільки гарно подружилися, що я потім приводив до Калинців й отця Петра Герилюка-Купчинського. Після 1972 року, коли пройшли арешти, у мене нічого не знайшли, бо я був якби старший підпільник, тож знав, що у хаті нічого не потрібно тримати. У мене цілий день щось шукали, а знайшли усього кілька книжечок... Кожна передрукована або написана від руки річ вважалася самвидавом, ан-тирадянською агіткою. А такі речі як «Інтернаціоналізми чи русифікація» Івана Дзюби, репортажі Валентина Мороза чи В'ячеслава Чорновола з ГУЛАГів вже вважали бомбою.

«У часи переслідувань друкувальні машинки прирівнювалися до вогнепальної зброї»

- Ви розповідаєте про надзвичайні речі. За таких обставин, мабуть, творити було нелегко?

- Друкувальні машинки прирівнювалися до вогнепальної зброї. Кожна машинка була пронумерована, відбитки шрифтів були в КДБ. Коли ми робили якісь самвидавні речі, то перший екземпляр нікуди не віддавали, тому що саме по ньому можна було пізнати, якою машинкою це друкувалося. Мені доводилося видавати перші твори Ігоря Калинця. Я першим подав ідею ілюструвати їх. «Поезії з України», ряд інших поезій вийшли за кордоном. Ілюстрували збірки графікою того часу. Усе напрацьоване ховали у шухляду. Богдан Сорока, Роман Петрук, Ярослава Музика та деякі інші художники виконували графіку. Хтось з них творив тематичні роботи, а хтось - узагальнені. Коли у Музеї етнографії була виставка до 60-річчя Ірини Калинець і коли зробили виставку художніх творів «шістдесятників», то насправді відчутним був дух тієї епохи. Живопис Заливахи, Патика, інші роботи... Це була зовсім інша епоха. Тоді було усе під забороною.

- Із Вашої розповіді слід зрозуміти, що отець Петро Герилюк-Купчинський не лише підпільно душпастирював, але й контактував із політичним підпіллям?

- Якось воно було усе поєднано. Отець Петро часто приїжджав до Львова, я бував у нього у Ярем-че. Також я відвідував його, коли він уже жив у Тисмениці. Після 1972 року, коли пройшли арешти, у мене на помешканні нічого не знайшли. Про це дуже добре написав Юрій Зайцев. Він працює в інституті Крип'якевича (Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України - ред.) і досліджує цей період. Отець Петро дуже багато жертвував на дисидентів. У той час багато хто з них сидів у криміналі. Він старався підтримувати їхні родини. Коли отець приїжджав до Львова, то у нашій хаті (проспект Чорновола, 45) завжди була Служба Божа. З отцем Петром ми обговорювали різні теми, як релігійні, так і політичні. Він завжди був на рівні цієї епохи і ніколи не уникав розмови, цікавився різними подіями. Бувало, що він дискутував з дисидентами. Отець Петро мав вплив на мене і на багатьох дисидентів. Він умів інтелігентно і толерантно переконувати, доказувати свою правоту. Обійдуся без прізвищ. Але було й таке, що одна дисидентка, досить радикальна, якось сказала приблизно таке: «Якщо вже греко-католиць-ка церква заборонена, то нехай буде православна». Отець Петро змушений був поставити її на місце. Він багато розповідав цікавого, але не усьому надавалося належної ваги. Отець Петро не раз говорив про те, що він походить зі шляхетної родини Купчинських. Будучи молодим, я інакшими очима дивився на усі ті речі. Тепер я б, мабуть, запитував більше. А записувати в ті часи було неможливо. У мене були обшуки у 1972 і 1976 роках. Був також обшук у мами на селі у 1976 році. Я постійно був під наглядом, тож будь-яка записка чи записна книжечка могла бути доказом. Якби чоловік знав, що буде далі, то він би завжди передбачував. Але, видно, така доля людини, що краще не знати.

- Люди, які віддають себе праці для суспільства, мають право й на особисте життя. Як це було у вашому випадку?

- У 1973 році я одружився з Лідією Хом'як. Ми разом навчалися в інституті. Наші погляди співпадали. Ми попросили отця Петра, щоб він дав нам шлюб, а про кандидатуру іншого священика й думати не могли. Він радо погодився. Ми визначили дату. Це був травень. Повінчавши нас, він не лише не взяв ані карбованця, але й привіз нам подарунок - гарну гуцульську верету. Сестра Володимира Івасюка Галина була дружкою моєї дружини. А Любомир Криса був за дружбу. Вони тоді ще не були одруженими. Якось нам з дружиною трохи затягнулося одруження. У 1972 році, як відомо, були кадебістські наскоки, обшуки, потім арешти. Мене товкли, тож я не знав, чим усе скінчиться. Потім, як кажуть, втихомирилося, але ненадовго. Коли людина має ціль у житті, то вона може багато зробити. Я й до зустрічі з отцем Петром Герилюком був обізнаний з мистецтвом. А потім був його вплив. Коли у нас народилася донька Роксоляна, то я запитав отця, чи можна взяти у куми Ігоря Калинця. Ігор на той час перебував у пермських таборах. Отець Петро дозволив. Він охрестив нашу доньку. Я був і є греко-католиком. Після усі арештів та обшуків мене звільнили з університету, де я працював. Випадково я знайшов інститут радіоелектронної і медичної апаратури. Там я і продовжив працювати. Товариші були заарештовані і сиділи по тюрмах. Самвидав був приглушений. Але, маючи багато енергії, не сповідуючи панівної на той час ідеології, я мусив десь себе реалізувати. І я дуже дякую отцю Петрові за те, що націлив мене, заохотив до дослідження народного мистецтва Гуцульщини. Він познайомив мене з окремими людьми, зокрема ввів мене у родину Дудиків, у якій був і священик, і монахиня. Мені легко давалося жити у Косові, ходити по тих селах, подорожувати Гуцульщиною і Покуттям. Колекція кахлів, підсвічників зібрана мною у значній мірі завдяки отцю Петру. Він у цьому не був категоричним, але міг так делікатно підвести до цієї справи, що ти погоджувався і вже робив щось з певною охотою, зацікавленням. Ми з дружиною на той час заробляли небагато. Тож колекціонерство тоді дозволяло мені знаходити вихід із ситуації. Я знайшов якийсь духовний спокій. Мою стежку до мистецтва проклав саме він. Так тривало до кінця 80-х років.

«У тому, що колекціонером я став завдяки КДБ, є велика доля правди»

- Чи були такі моменти, що отцю Петру потрібна була якась практична допомога, і він у тій хвилі міг опертись тільки на Вас?

- Знаючи, що я обізнаний із ситуацією у Львові, він просив, щоб я супроводжував його. У районі теперішньої вулиці Антоновича жив якийсь владика. Навіть не знаю, хто саме це був. Але я дотримувався засади, що мені не можна було знати більше, аніж належало. Тому я не знаю, про що вони з отцем Петром говорили, що казали. Коли приїжджали сестри-монахині до владики Филимона Курчаби, то я приводив їх. А вони вже говорили про свої справи. У нас отець Петро не ночував, бо не було для цього належних умов. Критичних ситуацій, коли отцю була потрібна моя допомога, я не пригадую. Ми звикли до того, що саме він допомагав іншим. Це було його основною засадою.

- Багато хто, згадуючи події кінця 80-х і початку 90-х років у Львові та поза його межами, відтворює в уяві багатолюдні зібрання, активний рух супротиву і ... чоловіка з відеокамерою, який постійно усе фіксував. Йдеться саме про Вас, пане іване. Яким Вам бачиться той час з теперішньої позиції?

- Далі розпочалася революція, тож я став на барикади. Петро, про якого йшлося вище, завершував свої студії, а потім уже був священиком у Німеччині. Він душпастирював у Людвігсбургу поблизу Штуттгарта. Коли він приїхав до нас, то одну з підпільних збірок Ігоря Калинця з ілюстраціями Романа Петрука вивозив саме він. У мене є ця збірка, яка вийшла там, на Заході. А потім я вже включився у цей революційний вир. Спочатку писав листи до Канади, описуючи усі події. Віра Маланчій, яка живе в Торонто, була пов'язана з багатьма організаціями. Я попросив її передати мені кінокамеру, тож з березня 1989 року я почав знимкувати усе, що відбувалося тут, в Україні. За кілька місяців перед тим на відео почав знімати усе Ярослав Кендзьор. За десять років мною було відзнято десь триста касет. Мітинги на підтримку УГКЦ, політичні маніфестації, пікетування у Києві ... Я навіть не знаю, що я не записував. Маючи канадійське посвідчення журналіста, я дуже легко проходив у Верховну Раду.

- Переступивши поріг вашої оселі, ми не зауважуємо слідів євроремонтів, не бачимо суперсучасної техніки. Але знаходимо велику кількість оригінальних полотен, предмети гуцульської культури, розмаїту збірку книг... Трохи розкажіть про колекціонерство як спосіб самореалізації людини.

- Почну з того, що на початку 90-х років звідусіль почали приїжджати українці. Я жартую, що колекціонером став завдяки КГБ. Щось інше я не міг робити. Якби, скажімо, була інша ситуація, то я міг би бути видавцем. Мені дуже подобалося займатися самвидавом. Звісно, я мав задатки до мистецтва, щось там малював у школі. За фахом я ін-женер-механік, закінчив політехніку В родині мені сказали, щоб я навіть не пхався до університету, скажімо, на журналістику чи деінде.

- Мабуть, через «ідеологічну ненадійність»?

- Саме так. То зовсім інша «парафія». Будучи скованим кагебіст-ськими рамками, я не знав, де себе подіти. Може, у тому й полягала духовна підтримка з боку отця Петра, що він порадив мені саме такий напрямок. Він відкрив мені очі на народне мистецтво Гуцульщини. Отець мені дуже багато розповів, познайомив з багатьма людьми. Коли входиш у вир народного мистецтва, то починаєш знайомитися з мистецтвом професійним. Тепер ціни на твори народного мистецтва якось різко здійнялися спекулятивно вверх. Колись це було інакше. Я це збирав не для продажу, а щоб прикрасити свою хату. Деколи до мене приходили цікаві люди. Наприклад, Ярослава Музика. Вона у свій час була головою АНУМ, потім була репресована, відбувши заслання. Вона хотіла, щоб наші партизани не воювали із загонами червоної армії, бо там було багато українців зі сходу. Вона зводила уповноважених зі со-вєтської сторони і з підпільного руху, стараючись схилити їх до підписання перемир'я. З того всього нічого не вийшло, адже усім керувала Москва. А Москва мала завдання нищити нас якомога більше. Коли приходила пані Ярослава, то вона була вражена моєю збіркою. Вона обмінювала якусь свою роботу на ті чи інші експонати з моєї колекції.

Коли я ще займався самвидавом, то познайомився з багатьма митцями. На той час найбільш прогресивними людьми були графіки. Графіка - це мала форма, і художнику можна було творити що завгодно. Інша річ - малярські полотна. Їх відразу помічали, адже вони творилися у майстернях, які зазвичай були державними. У мене й досі зберігаються графічні роботи Івана Остафійчука, Леопольда Левицького. Тепер їхні твори вважаються класикою. Кажуть, що інформація, знання дуже багато коштують. Насправді, колекціонер повинен багато знати. Я можу багато розповісти про кожну картину з цієї збірки. Переважна більшість ікон з моєї колекції намальовані на склі. Я придбав їх у приватних власників. І лише кілька ікон - з числа тих, що написані на дереві. Вони знаходилися у церквах, а церкви у той час належали державі. На кожну з цих дерев'яних ікон я маю паспорт.

«Наші чиновники байдужі до культури і мистецтва»

- Притчею во язицех у Львові стала розмова про створення музею приватних збірок. Чи має ця справа бодай якусь перспективу?

- Маю стосовно цього великі сумніви. Будучи депутатом Львівської міської ради, я зініціював, щоб усі художники приватизували свої майстерні і вісімдесят відсотків вартості оплатили своїми роботами. Тоді, на початку 90-х, їхні роботи не купувала ані Америка, ані Європа. Десь майже сто тридцять художників так зробили. Спеціальна комісія оцінювала роботи, а інша - оцінювала майстерню. Саме завдяки цьому багато хто з львівських митців мають тепер майстерні. У мене була ідея -зробити музей сучасного мистецтва. Було навіть примічено місце - там, де знаходився старий трамвайний парк поряд з управлінням КДБ. Було зібрано багато картин. Але чиновники байдужі до культури і мистецтва. Потім зібрані твори було передано до картинної галереї. Наші політики неосвічені - від політиків міста до політиків держави. А якщо бракує освіти, то бракує і культури. Їм годі зрозуміти, що на культурі виростає суспільство. Зовсім недавно проминуло 150 років з дня народження Миколи Пимоненка. Це надзвичайно великий художник. Він цінується на рівні світових митців. Але ніхто не спромігся навіть згадати про нього. До речі, у радянські часи вийшла книга-альбом про Пимоненка російською мовою. Микола Пимоненко, Костянтин Трутовський, Григорій Світлицький - це ж наші класики. Не так вже й багато творів українських авторів придбав для постійної експозиції Лувр. А ось «Гопак» Пимоненка закупили. У той час мода була на модерне мистецтво. А він ще жив класичним мистецтвом, і воно настільки високо було оцінено. Я, власне, почав цікавитися графікою у зв'язку з самвидавом. Саме графіка підходить до поезії найбільше. Малярство, живопис - це як оркестр. Художник викладається, там є багатоколірність... А графіка - це як скрипка. У грі доброго скрипаля можна відчути дух тої музики, дух епохи. Українська графіка має довгу історію. Я вже не кажу про ту, давню, а лише починаючи від Нарбута і до сьогоднішнього дня. Здається, що коли Рональд Рейган їхав до Китаю, то він комусь із керівників цієї країни подарував графіку українця Якова Гніздовського.

- Тоді чи відомі Вам постаті, скажімо так, львівських Терещенків?

- Я би не сказав. Таких, які б включилися в культуру, немає. Колись Терещенко виховувався у гімназії, а тепер ті, що мають гроші, не мають виховання. Ще й досі немає закону про благодійництво. Хто захоче жертвувати на культуру, якщо його ще й оподатковуватимуть. На жаль, наша держава ще не є українською. Зверніть увагу: коли Ющенко займався мистецтвом чи бджолярством, то це щораз висвітлювали як негатив. Мовляв, то Трипілля, то ще щось. Але якщо якийсь узаконений бандит займається мисливством, то це ніби нормально.

- Якщо можна, розкажіть про цікавий випадок із практики колекціонування.

- Кожен колекціонер мріє мати роботи Олекси Новаківського. Цей маляр не продавав картини. Він був забезпечений Андреєм Шептицьким, а митрополит ставив йому умову: «Якщо ти хочеш щось продати, то першим покупцем буду я. Скільки скажеш - заплачу. А якщо ми не погодимося, то тоді можеш продавати картину комусь іншому». Звичайно, митрополит мав можливості для придбання творів. Тому твори Нова-ківського не розійшлися. Іван Труш, скажімо, працював для того, щоб заробити гроші. А ось твори Новаків-ського у приватних збірках є великою рідкістю. Але я дуже хотів їх мати. Так бувало, що у важкі хвилини я старався молитися до святого Анто-нія Падевського. І ось одного разу я пішов на відправу до львівського костелу, нареченого іменем цього святого. Була вечірня відправа, хоругви у храмі нагадали мені про урочисті відправи з часів дитинства. Присутні на відправі там співали по-польськи. Я собі молився по своєму. А через кілька днів мені повідомили, що продається робота Новаківського. Вдалося полагодити ціну, і я придбав в одної бабусі картину «Мати з дитиною» цього великого майстра.

«У теперішній видавничій справі знадобився досвід праці із самвидавом»

- Вище Ви вже розповідали про зв'язки з дисидентами. На світлинах, які Ви показуєте нам, серед інших фігурує постать Василя Стуса. Коли він був тут, у Львові, що Ви зафіксували його на фото?

- До мене якось приводила його Ірина Калинець. Я сказав, що маю його книжку, яка вийшла на Заході і повинен її передати. У хаті вдома я її не тримав, бо могла бути «бомбою» під час обшуків. Ми домовилися, що коли він наступного разу приїде до Львова, то я передам йому цю книжку. У 1972 році на коляду він був у Львові, а вже через кілька днів арештували і Стуса, й інших. Так я тої книжки йому й не передав, тож вона збереглася у мене. Взагалі, я зберіг дуже багато самвидавчих речей. А наступне спілкування, якщо так можна сказати, зі Стусом було вже під час перепоховання його, Тихого і Литвина 19 листопада 1989 році у столиці України. Тіла їхні, як відомо, було привезено літаком до Києва. Я відзняв усю процесію, зокрема й те, як співав хор під керівництвом Леопольда Ященка. Під час пере-захоронення був ще й такий епізод. Зеновій Красівський був більш радикальним, він очолював крайову організацію ОУН-бандерівців. Йому не хотіли дати слова на перезахороненні у Києві. І як лише хтось із промовців перестав говорити, то він розпочав промову без мікрофона. Я відразу повернув камеру в його бік. Він дуже гарно виступив. Я його добре знав. Красівський завжди був у Сороки, я там також часто бував. Другу доньку Сороки я тримав до хресту. Ігор Калинець - мій кум. Дружина Петрука - моя кума.

- Упродовж тривалого часу Ви, пане Ярославе, працюєте у благодійній організації «Карітас». Стисло опишіть оцю Вашу іпостась.

- Мені було запропоновано створити «Карітас» Кеном Новаківським. Тепер це єпископ УГКЦ у Канаді. А тоді він був одним із тих, хто з Ми-рославом-Іваном кардиналом Любачівським прибув до України. Окрім інших церковних структур отець Новаківський створював і «Карітас» України. Фактично я почав з нуля роботу організації «Карітас» Львівської архиєпархії. Праця над створенням статуту, інших юридичних документів, реєстрація, старання про нерухомість для організації ... Ці та інші кроки були важливими для становлення і розвитку цієї структури. Будучи депутатом Львівської міської ради, я домігся, щоб Львівській архиєпархії передали лічницю Шеп-тицького. Участь у семінарах, спілкування із закордонними колегами дозволяли удосконалювати форми благодійної діяльності. Таким чином упродовж шістнадцяти років я обіймаю посаду директора «Карітас».

- Було б несправедливо оминути, спілкуючись з Вами, теперішню видавничу діяльність. Розкажіть про це.

- У 1993 році мою дружину переконали, щоб вона взялася працювати редактором і відновила випуск журналу «Світ дитини». Це видання було засновано у 1919 році, і перший номер вийшов у листопаді з нагоди першої річниці проголошення ЗУНР Редагував його Михайло Таранько. Так тривало до 1939 року, але з приходом більшовиків журнал було закрито. Треба сказати, що до того часу у Львові й на Львівщині існувало близько двохсот шістдесяти україномовних видань. Михайла Таранька було заарештовано. Десь він по тюрмах і загинув. Моя дружина погодилася. Враховуючи те, що я був книголюбом, мав багатьох товаришів, які могли робити цю справу, ми взялися до праці. Спочатку у грудні 1993 року журнал вийшов як додаток до газети «Шлях перемоги», яка на той час вже виходила в Україні. А перший номер самостійного журналу «Світ дитини» вийшов першого січня 1994 року. Я старався завжди допомагати дружині. Вона доклала дуже багато праці. Практика роботи зі самвидавом тепер дуже знадобилася. З одного боку, ми старалися друкувати твори, які через заборону залишилися невідомими або призабутими. Але потрібно було шукати й нову автуру, залучати не прорадян-ських літераторів, а тих, хто відчував дух українства. Дуже допомогли Калинці, Богдан Стельмах, Микола Петренко. Степан Стельмащук вів у нас музичну сторінку. У 2005 році моя дружина важко захворіла. 14 вересня Лідія померла. Я вирішив, що не можна передплатників позбавляти можливості отримувати журнал до кінця року. А потім мене почали переконувати, щоб я й далі «тягнув» цю справу. Так триває і дотепер. Якщо полишу «Карітас», то з журналом працюватиму, щоб тривалість виходу у світ відновленого журналу перевищила ту, першу, яка була в часи Михайла Таранька. «Світ дитини» має всеукраїнську передплату. Як і було колись, видаємо книжки із серії «Бібліотека школяра». Кожна книжка має свою історію. Є книги сучасних авторів, а також такі, що ще не видавалися упродовж тривалого часу. Наприклад, роман «Чмелик» для юнацтва. Автором цього твору є Василь Королів-Старий. Перевидали також історичну повість Зінаїди Левицької «При битій дорозі». Книгу проілюстровано творами Амвросія Ждахи. Упродовж останніх років з нами співпрацює Оксана Думанська. Її книгу «Школярка з передмістя» ми видали українською та англійською мовами. За час після відновлення діяльності редакції «Світу дитини» ми видали вже двадцять п'ять книг.

- Щиро дякую за таку детальну розповідь. Нехай і надалі Господь дає Вам ласку творити на добро людям, а Йому на славу.

Записав
о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ

У квітні цього року відбулися 2 тури великопосних реколекцій для катехитів нашої єпархії: катехити із 10 деканатів Сколівщини та Дрогобиччини мали можливість духовно збагатитись в процесі реколекцій, що відбувалися у реколекційному будинку в м. Трускавці, які провів духівник Дрогобицької Духовної Семінарії о. Степан Угрин, а катехити із 10 деканатів Самбірського, Старосамбірського, Турківського та Мостиського районів – у приміщенні єпархіального реколекційного будинку в с. Стрілки, де відбувся ІІ тур реколекцій, які провів Голова Єпархіальної Катехитичної Комісії о. Микола Витівський.

2 травня, у Великий Четвер, у Катедральному соборі Пресвятої Трійці м. Дрогобича відбулось богослужіння великої вечірні з Літургією св. Василія Великого. Богослужіння очолив єпарх Самбірсько-Дрогобицький - владика Ярослав (Приріз) - у співслужінні духовенства єпархії. Після прочитання Євангелія о. Григорій Комар (протосинкел єпархії) зачитав послання Блаженнішого Святослава, Глави УГКЦ, до священнослужителів Української Греко-Католицької Церкви.

Христос воскрес!

Прийдіте, пиймо нове пиття,
що не з каменя неплідного чудесно випливає,
але з нетління джерела, яке виточив із гробу Христос,
в ньому ми утверджуємось (Канон Пасхи).

Дорогі в Христі!

У світлий празник Воскресіння нашого Господа свята Церква запрошує всіх своїх дітей почерпнути живу воду з «джерела нетління, яке виточив із гробу Христос». Прообразом цього пасхального джерела була відома старозавітна подія, коли ізраїльський народ, здійснюючи свою Пасху – перехід з єгипетської неволі до обіцяної землі, посеред безводної пустелі став свідком чуда: Мойсей, за наказом Бога, вдарив своїм посохом по скелі, що на горі Хорив, і з неї потекла вода – на радість і спасіння всього люду (пор. Вих. 17, 1−6). Нині настав час сповнення обітниці, яку заповідало це старозавітне чудо: камінь відвалено і з гробу Спасителя потекли життєдайні потоки божественної благодаті, які наповнюють кожного віруючого життям воскреслого Христа, преображають кожну людську душу і цілий всесвіт. Ці життєдайні потоки – це сила животворної Божої любові, яка виявилася могутнішою від злоби пекла, від гріховності людини та від самої смерті. Отримавши звістку про воскресіння, Христові учні поспішили до спорожнілого гробу Спасителя, а зустріч із живим, воскреслим Ісусом назавжди змінила їхнє життя: смуток перемінився на радість; відчуття безсилля і розпачу – на відчуття перемоги над смертю і всім, що тримає людину в рабстві гріха; страх і непевність перед майбутнім – на непогамовне прагнення поєднати всіх людей із цим джерелом вічного життя проповіддю, що «Христос воскрес»!

Ми причащаємося з цього вічного джерела спасіння тоді, коли водою і Духом у таїнстві Хрещення єднаємося з Христом померлим і воскреслим, а відтак – черпаємо з нього щоразу, коли з вірою приступаємо до престолу благодаті у Святих Таїнствах, коли вдостоюємося божественного милосердя в таїнстві Покаяння чи приймаємо самого Господа у Пресвятій Євхаристії. Ці життєдайні потоки виливаються всюди, де проживають справжні християни – носії живої віри у воскреслого Христа. Вони напоюють нашу спраглу землю і преображають її силою Божої любові, якою Святий Дух сповнює серця віруючих людей (пор. Рим. 5, 5). Отже, бути християнами – означає мати цю живу віру у воскреслого Спасителя і бути носіями Його безмежної, безумовної, безкорисливої та вірної любові в нинішньому світі. Тож, дорогі у Христі, зростаймо у вірі, яку зберегли і передали нам наші предки, та укріплюймося в євангельській любові до ближнього, що є найбільш переконливим доказом правдивості нашої віри, згідно з Господніми словами: «З того усі пізнають, що ви мої учні, коли любов взаємну будете мати» (Ів. 13, 35).

На фундаменті святої віри та силою євангельської любові ми покликані будувати наше сьогодення і майбутнє, утверджувати в особистому, родинному та суспільному житті вічні Божі істини, які здатні принести кожній людині і цілим народам справжню свободу й тривалий поступ. Воскреслий Христос запевняє нас у своїй повсякчасній присутності і своєму благословенні в цьому великому ділі. А видимим знаком Його присутності між нами є наш Патріарший собор Воскресіння Христового, який усією громадою споруджуємо на берегах Дніпра. Цього року, під час Всецерковної прощі, яка відбуватиметься 17–18 серпня, Собор буде освячений. На це свято нашої віри і вдячності Господеві запрошую всіх вас в Україні і на поселенні сущих, щоб на берегах Дніпра спільно відновити вірність Богові і Його науці, яка є світлом і надією для всього нашого народу.

Наш Патріарший собор, зрештою, як і сам стольний град Київ, має тісний і безпосередній зв'язок із початками Христової Церкви, із тими місцями, які пов'язані з земним життям, страстями і воскресінням нашого Спасителя. Подібно як храм Гробу Господнього у Святій Землі є серцем сучасного християнського Єрусалима, де ми і сьогодні можемо припасти до порожнього гробу Спасителя, відчути силу воскреслого Христа та силу Його перемоги над гріхом і смертю, так само і храм Воскресіння Христового в Новому Єрусалимі – місті Києві – у своєму освяченні навіки нестиме кожному віруючому українцеві, як на Батьківщині, так і на поселеннях, силу «джерела нетління, яке виточив із гробу Христос». Беручи участь у цьогорічній прощі та в освяченні Собору, ми зможемо пережити ту преображальну подорож, яку досвідчили апостоли, поспішаючи до гробу воскреслого Спасителя. Це – велике свято, а водночас – ще одна нагода спільно подякувати Господеві за те, що і в нашому народі здійснилося пасхальне чудо: воскресла знищена і приречена на смерть наша Церква, відроджується наша держава, відновлюється Святим Духом увесь наш український рід.

Сьогодні наш народ та суспільство можна порівняти з учнями Ісуса Христа, що знову переживають втрату надії, розчарування та безсилля, споглядаючи на свого зневаженого та розп'ятого Вчителя. Ми сподівалися на відродження вільної держави, а натомість так часто зазнаємо гіркоти розчарувань та досвідчуємо крах власних ілюзій. Як дуже всі ми сьогодні потребуємо цієї переміни всього нашого суспільства силою Воскреслого! І саме сьогодні ми проголошуємо: «Христос воскрес!» – і в цьому є джерело нашої надії та невичерпної сили. Святкуючи цей світлий празник Пасхи Христової, ми твердо віримо, що кожне наше зусилля, навіть найменше, якщо буде благословенне Господом, принесе свої благодатні плоди. Тож молімося всі разом про Божу милість і благословення для нашого народу, щоб він і надалі залишався народом християнським та щоб зростав у вірі й свідомості власної гідності та відповідальності за своє майбутнє. А запорукою та опорою нашої надії є і завжди буде присутність воскреслого Спасителя між нами і слова-запевнення святого апостола Павла: «Коли Бог за нас, то хто проти нас? Він власного Сина свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, – як же разом із Ним не подарує нам усього?.. Христос Ісус, який умер, ба й воскрес, що по правиці Божій, – Він заступається за нас» (Рим. 8, 31–32).

Дорогі в Христі! З цими думками огортаю усіх вас пасхальною радістю і щиро вітаю вас із нинішнім світлим святом, празником празників – Воскресінням Христовим! Слова великоднього привітання в особливий спосіб скеровую до тих, хто переносить різні життєві випробування, – до убогих, ув'язнених, недужих, полонених, засмучених, розчарованих чи зневірених. Нехай пасхальна радість діткнеться вашого серця і скріпить його, даруючи нову надію і духовну силу. Щиро бажаю всім, щоб великоднє світло просвітило кожну душу, кожне серце, кожну домівку і родину та скріпило всіх Божим миром. Усім зичу жити як діти Воскресіння – повні живої віри і сильні Божою любов'ю.

Христос воскрес! – Воістину воскрес!

+ СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
27 квітня 2013 року Божого, у Лазареву суботу

Всесвітліші та всечесніші отці!
Преподобні ченці та черниці!
Дорогі у Христі брати і сестри!

Христос Воскрес!

Ще зовсім недавно ми таїнственно переживали сумні події Христових страждань і смерті, а нині закінчився час суму та скорботи і ми радісно проголошуємо благовість про Христове Воскресіння. Її слова як сонячні промені проганяють темряву ночі і сповіщають ранок життя. Ними ми сповідуємо нашу віру, в них – невичерпне джерело християнської надії, вони – причина і натхнення для нашої любові.

Воскресіння Христове дарує нам вічне життя. Воскресіння Христове робить нас новими людьми. Якби не було Воскресіння Христового, то була б підірвана віра у силу Божої істини, а сенс життя був би втрачений. Великою, світлою і радісною є ця подія. Великою, бо вона кардинальним чином змінила історію людства. Світлою, бо внесла світло надії у гріховну темряву, яка охопила світ. Радісною, бо відкриває людині перспективи життя і спасіння. Ось чому під час пасхального богослужіння Церква урочисто виголошує: «Воскрес Христос – і життя вільно пливе. Воскрес Христос – і не стало в гробах ні одного мертвого» (Слово Івана Золотоустого в день святої Пасхи). І хоча ми продовжуємо зустрічати смерть, проте віримо, що Воскресіння Христове змінило саму її сутність, зробивши її переходом і пасхальним святом, бо Пасха означає перехід до Царства Божого.

Христос воістину подолав духовну смерть, і тепер кожна людина може відновити єдність з Богом, яку втратили наші праотці. Христос воістину переміг гріх, і тепер зло не має абсолютної влади над людиною. Христос воскрес, щоб через духовний подвиг ми змогли перемогти в собі пристрасті та воскреснули з нашої духовної смерті, з наших гріховних гробів. Це наше духовне воскресіння залежить від нас, від нашого зусилля і духовної ревності; від того, чи готові ми позитивно відповісти на заклик Апостола: «Прокиньсь, о сплячий, і встань із мертвих, а Христос освітить тебе!» (Еф. 5, 14).

Сподіваюсь, що нині ми переживаємо пасхальну радість не лише як наслідок святкування важливої події з історії спасіння, а є вона для кожного з нас дуже особистим досвідом, який торкається глибини нашого життя. Великий піст був для нас особливою нагодою для покаяння та віднови взаємин із Богом, а в цей святковий день всі ми зібралися, щоб разом з Христовим торжеством над смертю відсвяткувати й свої невеликі перемоги над власними слабостями, пристрастями та гріхами. Ми переживаємо власну Пасху, коли помираємо для гріха та оживаємо для Бога, тому зараз нас переповнює радість і бажання прославити та благодарити Милосердного Отця.

Наш постулат християнської віри про те, що Христос подолав владу смерті і гріха над людиною, часто потрапляє у горнило сумнівів і розчарування. Сьогодні ми переживаємо непрості часи. Економічні негаразди й політичні протистояння призвели до того, що багато хто розчарувався, зневірився, озлобився, збайдужів... Ми стаємо свідками, як гріх має на меті цілковито опанувати людиною, духовно й тілесно вбити її. Його дія у нашому суспільстві проявляється через соціальну несправедливість, корупцію, обман, вбивства, знущання над народною пам'яттю, топтання моральних вартостей... За таких обставин нам важливо самим не стати причиною помноження гріха, вміти вчасно зупинитися і не відповідати злом на зло, брехнею на брехню, осудом на осуд... Сьогодні продовжують бути актуальними слова апостола Павла, який всіх закликає до оновлення та переміни: «...вже пора вам прокинутись зі сну: тепер бо ближче нас спасіння, ніж тоді, як ми увірували. Ніч проминула, день наблизився. Відкиньмо, отже, вчинки темряви й одягнімось у зброю світла. Як день, – поводьмося чесно: не в ненажерстві та пияцтві, не в перелюбі та розпусті, не у сварні та заздрощах; але вдягніться у Господа Ісуса Христа і не дбайте про тіло задля похотей» (Рим. 13,11-14).

Пасха – це вершина нашого літургійного року, це свято над святами і Торжество всіх торжеств. У ній сповнюються Старозавітні пророцтва, здійснюються прообрази й Божі обітниці, вона надихає місію Церкви та щоденну діяльність кожного християнина. Це сенс, фундамент і вінець нашої християнської віри, адже «коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша», – каже Апостол Павло (1 Кор.15,14). Ось чому св. Йоан Золотоустий називає Пасху «святом віри». Цю віру наш народ прийняв у 988 р. на берегах Дніпра. Впродовж 1025 років, що минули з того часу, ми мали багато святих, мучеників та ісповідників, які є для нас зразком благочестивого життя та твердого стояння за віру. До їх сонму маємо сміливість зачислити і Блаженної пам'яті владику Юліана (Вороновського), який упокоївся в Бозі 28 лютого цього року. Смерть дорогого владики, що так засмутила всіх нас, стала для нього пасхою – переходом від землі до небес, від життя земного – до вічності.

Сьогодні ми дякуємо Богові за те, що жодні випробування і перешкоди не змогли знищити християнської віри нашого українського народу. У ХХ ст. ворог людського роду, намагаючись її подолати, спричинив, як говорив ісповідник віри патріарх Йосиф (Сліпий), «горе трупів і ріки крові». Проте віра, пройшовши крізь терни переслідувань, воскресла, і наша Самбірсько-Дрогобицька Єпархія, яка у цьому році святкує своє 20-річчя, є наочним прикладом нездоланності і незнищенності цього неоціненного скарбу на наших землях. Нині відроджуються рукотворні храми і храми людської душі, а проповідь про Воскреслого Христа лунає там, де раніше її неможливо було почути: у військових частинах і навчальних закладах, у лікарнях, сиротинцях, в'язницях... У 2013 році Божому, який проголошений Роком віри, наша Церква закликає нас до кращого пізнання своєї християнської віри, зростання у ній та ділення нею. Будьмо її гідними проповідниками через духовне вдосконалення, гідне християнське життя та вірне виконання Божих заповідей.

Дорогі у Христі! В цей святковий день щиросердечно вітаю кожного з Вас, бажаючи розділити з Вами воскресну радість. Зачерпнімо її, поділімось нею зі своїми родичами, ближніми і знайомими. Передаваймо її знедоленим, хворим і немічним, усім тим, хто потребує нашої уваги і підтримки. Відвідаймо в ці дні самотніх і тих, хто сумує. Хай наші вчинки любові та милосердя стануть для тих, хто нас оточує, найкращою проповіддю про Воскреслого Христа.

Нехай Воскреслий Спаситель світу збереже всіх нас від усякого зла, допоможе перебороти життєві труднощі і негаразди, завжди посилає Своє благословення. Нехай зміцнить усіх нас в надії на перемогу добра над злом, життя над смертю, істини над неправдою і подасть нам Свою допомогу у добрих справах! А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами!

ХРИСТОС ВОСКРЕС! – ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!

+Ярослав,
Єпископ Самбірсько-Дрогобицький

Дано у Дрогобичі при Катедральному Соборі Пресвятої Трійці
в Хрестопоклонну неділю 2013 року Божого

АУДІО - Великоднє послання преосвященного владики Ярослава (Приріза)

28 квітня, у Квітну неділю, у Свято-Покровському соборі м. Самбора – Прокатедральному храмі Самбірсько-Дрогобицької єпархії – Божественною Літургією розпочались єпархіальні святкування всесвітнього Дня молоді. Святкову Літургію очолив владика Ярослав (Приріз), єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні о. Богдана Добрянського (декана Самбірського), о. Олега Кекоша (Голови Комісії у справах молоді). Під час богослужіння владика рукопоклав у священичий стан диякона Дмитра Сенейка.

У Вербну Неділю, 29 квітня, організація «Українська молодь – Христові» Самбора, з благословення правлячого архієрея – владики Ярослава (Приріза), скликала до місцевого Народного дому усіх, кому не байдужа доля сучасних підлітків, які сьогодні з головою щораз глибше занурюються у темряву безодні блудного гріха.

26 квітня вулиця м. Самбора пройшла молитовна хресна хода. Кількатисячна колона із дітей, молоді, чоловіків та жінок нагадувала собою справжнісінький хрестовий похід – протест проти абортів, які щоденно звершуються у лікарняних катівнях міст.

Проповідуй Слово,
наполягай вчасно і невчасно,
картай, погрожуй, напоумлюй
із усією терпеливістю та наукою (ІІ Тим. 4, 2).

Всесвітліші, всечесні та преподобні отці − дорогі співбрати в Христовому священстві!

У цей величний день Євхаристійної вечері, напередодні страстей нашого Спасителя, особливо думаю і молюся за вас та прагну поділитися з вами своїми думками стосовно нашого священичого покликання і його здійснення. Цього року, що проголошений Роком віри, задумаймося над нашою відповідальністю за дар віри, − той дар Володимирового Хрещення, 1025-ту річницю якого святкуємо. Віра є і буде непереможною божественною силою нашого народу, участю в житті Пресвятої Тройці, що є основою духовного життя людини та джерелом її духовного зростання. Вона тримає нас при Богові і робить нас гідними споглядати Його у вічності; не дозволяє нам іти манівцями, а об'єднує нас у Христову родину.

Священик повинен бути праведником, що, за словами ап. Павла, живе з віри (пор. Рим 1, 17). Вірити Ісусові − означає цілковито покластися на Його провід, цілковито поєднатися у Святому Дусі з Ним всім особистим життям: власними думками, прагненнями, життєвими рішеннями та щоденними вчинками. «Усе довір'я покладай передусім на всемогутню руку всевишнього Царя», − закликає нас св. Василій Великий. У сучасному світі розвитку новітніх технологій, стремління суспільства до матеріальних благ, що нерідко руйнує віру, священик повинен стояти як пильний сторож своєї отари, непорушний оборонець євангельського одкровення. Бо «віра – це око, що просвітлює всяку совість і дає людині розуміння» (Св. Кирило Єрусалимський). Цю віру передав для всіх людей Христос-Спаситель через своїх апостолів, а тепер Він поширює її і через нас – священнослужителів.

Як спадкоємці Володимирового Хрещення, ми успадкували віру від наших батьків, які засвідчили її своїм життям, пройшовши крізь різні, часто важкі, випробування. Великими світочами віри для нас є українські святі та блаженні. Особливо близькі нам новомученики ХХ століття. Їхня жертва перегукується з повчаннями великого пастиря Церкви Митрополита Андрея: «Нема вищого й кращого ідеалу для християнина, як віддати своє життя за віру. Смерть за віру – це участь у Христовій жертві» (Духовенству і вірним, 1932 р.). Вірні прагнуть – і їхнє бажання небезпідставне – бачити в нас, священнослужителях, людей глибокої і автентичної віри. Тому дбати про своє постійне зростання у вірі – це питання не лише власного спасіння, а й спасіння багатьох людей навколо нас, насамперед тих, котрих Господь і Церква довірили нашій душпастирській опіці. Хтось влучно зауважив, що священик ані не спасається сам, ані не гине сам: завжди провадимо за собою – чи то на спасіння, чи, не приведи Боже, на згубу – багатьох людей, за яких маємо відповісти перед нашим Господом судного дня.

Священик – це той, хто навчає віри, проголошуючи Слово Боже. Святий ап. Павло звертається до нас, священнослужителів третього тисячоліття, кажучи: «Як же призиватимуть Того, в кого не увірували? Як увірують у Того, що Його не чули? А як почують без проповідника? І як будуть проповідувати, коли не будуть послані? Написано ж: «Які гарні ноги тих, що благовістять добро» (Рим. 10, 14–16). Велике це достоїнство і покликання – бути знаряддям, за посередництвом якого Святий Дух поширює Божу науку у світі. За словами св. Діонісія Аеропагіта, «нема нічого настільки божественного, як співпрацювати з Богом для спасіння душ». Ці слова передають головну мету новозавітного священства – поширювати Христову Благовість у світі, спраглому миру, надії та Божої любові. Спаситель своєю смертю і воскресінням із мертвих здійснив усе, що було необхідно для спасіння. А бути співпрацівниками в ділі спасіння доручає нам, своїм священикам, які покликані проголошувати його серед вірних. Тому св. Іван Золотоустий каже: «Бог покликав нас на це достоїнство не для того, щоб нас подивляли люди; не для того, щоб ми вели вигідне життя – ні. Ми маємо бути посередниками між Богом і людьми, пастирями, котрі вівці пасуть, стережуть, загублених відшукують; рибалками, котрі закидають ревно сіті; сторожами, які чувають старанно над стадом; отцями і вчителями, котрі повірених їм дітей вчать; спасіння їм забезпечують». Оживлені думкою св. ап. Павла, – «Горе мені, коли б я не проповідував Євангелія» (І Кор. 9, 16), – маємо бути готові до проповіді Божого Слова за кожної нагоди: на щоденній Літургії, під час уділювання Святих Таїнств, на різних церковно-громадських заходах, а особливо – під час похоронних богослужінь, коли є можливість промовити до тих людей, які не приходять до храму. Особливим викликом для нас в Україні і поза її межами залишається проповідь, скерована до людей, які ще не пізнали Христа чи з якихось причин віддалилися від Церкви. Бо – доводилося чути слушне зауваження – сучасні священики є радше пастирями, які зосереджують свою увагу на вірних, котрі вже є у Церкві, ніж рибалками, здатними успішно приводити до Христа нових віруючих. Молюся, щоб Святий Дух пробуджував і утверджував у нашій Церкві, а передовсім у серцях священиків, справжній місійний дух, готовність проповідувати Боже Слово «вчасно і невчасно» (ІІ Тим. 4, 2) тим, які Його ще не пізнали.

Священик навчає віри насамперед свідченням власного життя. Усе життя священика повинно підпорядковуватися словам ап. Павла: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал. 2, 20). Тому, дорогі брати у священстві, щоразу, коли маємо вирішувати певні справи парафіяльного чи особистого характеру, не забуваймо спитати себе: а як Христос повівся б на моєму місці? Принагідно згадуймо життя Ісуса Христа – Його великим бажанням було привести людей до Бога-Отця, даючи їм послугу в їхніх немочах. І це все Він робив, перебуваючи зазвичай у тісному контакті з людьми, переймаючись їхніми болями, турботами і проблемами. Цілюща і спасенна сила, якою Господь Ісус підносив упалих на дусі, оздоровлював недужих, воскрешав померлих і потішав засмучених, походила з того вічного єднання з Отцем у Святому Дусі, яке Він мав як Його єдинородний Син, але яке Він, будучи людиною, підтримував молитвою. Невипадково вся публічна діяльність Христа була тісно переплетена і супроводжувалася молитвою до Отця. Та й після такої праці Він не мав спочинку, адже часто відходив на самоту, щоб спілкуватися зі своїм Отцем (пор. Мр. 1, 35). Це чітко вказує нам на те, що всі наші душпастирські старання будуть мати користь лише тоді, коли будемо оживляти і супроводжувати їх щирою синівською розмовою з Богом.

Улюблені брати в Христовому священстві! Відчуймо сьогодні вдячність за дар святої віри, а водночас особисту відповідальність за збереження, навчання християнської віри нашого народу та повсякчасне втілення її в наше особисте, церковне та громадське життя – усе те, що Святіший Отець Венедикт XVI назвав «новою євангелізацією для передавання віри». Роздумуючи нині над тим таїнством, якого ми стали гідними через жертву нашого Спасителя, – таїнством Священства, заглибмося у своє щоденне священиче життя: чи, бува, нема там чогось такого, що може суперечити Христові, щоб часом нас не стосувалися слова пророка Єремії: «Проклят, хто Господню справу виконує недбайливо!» (Єр. 48, 10). Хай ці слова пророка стосуються нас тільки як пересторога від недбальства у виконуванні священичих обов'язків. Наша пастирська праця нехай буде для нас і людей, яким проповідуємо Слово Євангелія, дорогою до спасіння, щоб і ми могли з ап. Павлом закликати: «Я боровся доброю борнею, скінчив біг – віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя; та не лише мені, але всім тим, що з любов'ю чекали на його появу» (ІІ Тим. 4, 7–8).

Благословення Господнє на вас!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
25 квітня 2013 року Божого