Дорогі матері!

У своєму житті я, як мирянин, священик і єпископ, дійшов висновку, що, мабуть, найурочистіший і найбільш натхненний момент, що його може пережити вірний нашої Церкви, – це мати привілей бути на свяченнях молодого юнака та отримати його перше священиче благословення на завершення чину рукоположення. Справді, важко собі уявити радіснішу подію для Церкви! Серця всіх присутніх: єпископа, священиків-співслужителів, батьків, родини, друзів і парафіян – наповнюються невимовною радістю і благоговінням, оскільки вони стали свідками урочистої переміни під дією Святого Духа того, хто був вибраний і взятий з-поміж них та освячений на життя в служінні.

Однак на цій події присутня одна особа, чия радість є незрівнянно більшою, ніж будь-кого іншого, чиє серце буквально переповнює гордість і любов, чиї очі виблискують сльозами щастя, чиї уста промовляють хвалу і подяку Господу. Ця людина є матір'ю священика, і вона відчуває все це набагато глибше, тому що вона є найближче до нового священика серед усього Божого люду. Справді, вона, у прямому сенсі цих слів, бере на себе відповідальність – більше, ніж будь-хто інший – за нового блискучого воїна в Христовому війську, який стоїть перед спільнотою в день свячень. Мабуть, у душі кожної матері священика зроджувалися в ті хвилини почуття, подібні до емоцій, про які пише матір великого пастиря нашої Церкви – Митрополита Андрея, у своїх споминах про першу Божественну Літургію сина в рідному селі Прилбичі: «Не передати словами, яка була ця Служба Божа, яке його благословіння, молитовний настрій усіх... як він благословив, кладучи руки на наші голови, й ті руки, освячені Господньою Жертвою, ми цілували...». Як, мабуть, для кожної віруючої матері, для Софії Шептицької (з роду Фредрів) покликання її дитини «до служби Господніх Престолів» стало, за її словами, «найдорожчим з-поміж благословенств Господніх».

Сьогодні День матері, – день, коли ми особливим чином висловлюємо любов до своєї земної матері і приносимо свої молитви за її здоров'я та благословення, якщо вона ще з нами, та молимося за упокій її душі, якщо Господь вже покликав її до себе. Сьогодні я зі смиренною вдячністю схиляю голову перед матір'ю кожного священика нашої Церкви. Особливою любов'ю хочу огорнути нині свою маму, яка чувала і чуває над моїм життям від часу мого народження, серцем відчуває всі мої радості й смутки, жертвує за мене і своє здоров'я, і свої молитви, супроводжує мене дорогою мого священичого служіння на всіх незбагненних стежках Божого Провидіння.

Висловлюю вдячність матері кожного священика передусім за її жертви, за живу віру, – за віру, пронизану любов'ю, яку вона з любов'ю прищепила своєму синові. Покликання до священичого та богопосвяченого життя є Божим даром і, водночас, таємницею. Святий Дух «віє, куди забажає» (Ів. 3, 8), і ніхто не знає напевно, де, коли і на кого він зійде. Але, звичайно, паростки Божого поклику дозрівають значно швидше в ґрунті, що є родючим і доглянутим. Голос Божий може виразніше почути і з більшою готовністю прийняти до свого серця той юнак, мати якого, відтоді як він був маленькою дитиною, з любов'ю обхопивши своїми руками його рученята, робила знак хреста на його грудях щоранку і щовечора. Голос Божий звучить зрозуміліше для хлопчика, який, сидячи на колінах у неньки, вчить молитви до Бога, Пресвятої Богородиці й святих, і якого за кожної можливості мати приводить до парафіяльної церкви на богослужіння. Голос Божий звучить зрозуміліше для юнака, який, наслідуючи приклад своєї матері, часто приступає до святих таїнств Покаяння та Євхаристії для очищення й відновлення душі. Тому кожній матері священика складаю дяку за її віру.

Щиро дякую матері кожного душпастиря за її постійну молитву за сина. Мати завжди молиться за своїх дітей. Пророк Ісая запитує: «Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона?» (Іс. 49, 15). Звичайно, що ні. Незважаючи ні на що, серце матері залишається вірним. Вона ніколи не зможе забути про свою дитину, починаючи з тієї миті, коли відчуває її перші рухи у своєму лоні, до того дня, коли в оточенні своїх дітей востаннє заплющить очі в цьому світі. Немає нічого сильнішого чи ефективнішого, ніж молитва матері за своїх дітей.

Завдяки вашій материнській молитві ваш син не тільки почув Божий поклик у своєму серці, а й відважився піти проти сучасного суспільства і відповісти на це запрошення. Завдяки вашій молитві він вистояв перед спокусами лукавого відмовитися від цього поклику, розцінюючи його як такий, що стосується не його, а когось іншого. Завдяки вашій молитві він був наполегливий у своєму прагненні до знань і святості життя; завдяки вашій молитві він дізнався, що служіння Богу і ближньому є найблагороднішою метою в цьому житті. І завдяки вашій молитві він донині черпає підтримку і переживає втіху, а також жаль, труднощі та спокуси на шляху свого священичого життя та служіння. За всі ваші молитви за своїх дітей і особливо за сина-священнослужителя, дякую вам!

Сьогодні, коли ми зосереджуємо свої думки і молитви на тому, щоб висловити вдячність матерям священиків, нас підтримує переконання, що Марія, Божа Матір, стоїть біля нас і молиться разом із нами. Вона є найвищим образом священичого материнства і кожна мати священнослужителя є його відображенням. Хто краще, ніж вона, Мати Христа – Божественного Священика, розуміє радості і втіхи, а також страждання і жертви, які доводиться пережити матері священика? Хто більше, ніж вона є зразком віри і молитви за матір кожного священика?

Подумайте про віру в Бога, яку Пречиста Діва Марія висловлює в день Благовіщення. Опинившись у ситуації, яку неможливо збагнути людським розумом, вона з повним довір'ям і любов'ю сказала «так» Отцеві. Вона погодилася стати матір'ю Месії у спосіб, який виходив за рамки всякого розуміння: «Нехай зо мною станеться по твоєму слову» (Лк. 1, 38). Подумайте про силу молитви Богородиці про безпеку Ісуса, який 12-річним хлопцем загубився в Єрусалимі, куди вона з Йосифом привела Його на свято Пасхи. Подумайте про глибину горя Марії, коли вона, стоячи на відстані, безпорадно спостерігала, як грішні люди бичували, опльовували і прибили до хреста її улюбленого Сина, який помирав жахливою і болісною смертю. Також подумайте про ту радість, яка наповнювала серце Божої Матері, коли їй з'явився ангел і розповів про воскресіння Христа з мертвих, як ми співаємо в урочистому пасхальному гімні: «Ангел сповістив».

Гідні подиву й поваги матері наших священиків! Усі ви загалом та кожна мати зокрема певною мірою розділяла радощі та печалі, молитви та віру Пресвятої Богородиці. Кожна з вас на своєму життєвому шляху, як матір священика, вже мала нагоду разом із Марією «зберігати всі ці слова у своєму серці» (Лк. 2, 51). Кожна з вас, як Марія, була добровільним Божим знаряддям у таїнстві священичого покликання свого сина.

Священик у прямому сенсі не належить самому собі. Він навіть не належить своїй матері. Священик належить усім, тому що він служить усім. Священик належить Богові, тому що він служить Йому. Кожен священик може з повним правом сказати разом із пророком Ісаєю: «Господь покликав мене від утроби, від лона матері моєї назвав моє ім'я» (Іс. 49, 1). Який це привілей бути матір'ю священика! Яке благородне покликання брати участь у Божій праці для спасіння світу, будучи матір'ю священика!

Нехай усвідомлення цього слугує вам утіхою тоді, коли, можливо, ваш син є далеко від вас, чи, як вам буде видаватися, забув про вас серед обов'язків свого священичого служіння. Пам'ятайте, що він молиться за вас. Єпископ та вся Церква моляться за вас із смиренною вдячністю за дар служіння вашого сина Господу. Нехай Бог благословить вас і обдаровує вас міцним здоров'ям та щастям!

Схиляючи перед кожною з вас із вдячністю та глибокою пошаною свою голову, призиваю на вас і на всіх ваших рідних благословення всемогутнього Бога ¬– Отця, і Сина, і Святого Духа!

+ СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
26 квітня 2013 року Божого

20 квітня мешканці та гості Старого Самбора хресною ходою пройшлися вулицями міста, роздумуючи над вічним, аналізуючи своє життя та застановляючись над роллю Любові та Віри у нашому сьогоденні.

Усі вірні можуть регулярно зростати за допомогою духовних наук і роздумів, молитов, які називаються реколекціями (від лат. «recolligo» - «збираю»). Яке це щастя – відірватись від марноти марнот і прожити декілька днів на очах Ісуса, щоб наповнитись Його любов'ю, Його присутністю, а на завершення – набратись сили для продовження життя в доброму плідному напрямку.

Ніхто твоїм молодим віком хай не гордує,
але будь зразком для вірних у слові,
поведінці, любові, вірі й чистоті (1 Тим. 4, 12).

Улюблена в Христі українська молоде!

Традиційно у Квітну неділю, у день Торжественного входу Господа до Єрусалима, думаю про вас, молюся за вас та хочу звернутися до вас зі своїм словом. У сьогоднішньому святі, події тріумфу Христа в Єрусалимі, місці Його приниження і прославлення, – є особливий заклик до Божого люду. Перед усіма сумнівами, переживаннями, безнадією та відчаєм, що їх Господнім учням доведеться пережити під час Страсного тижня, коли життя поставить їх перед складними виборами і випробуваннями, Ісус Христос дає їм відчуття слави їхнього Учителя і Спасителя, яка є лише далеким відблиском тієї Божественної слави, що її вони зможуть вповні пережити лише після Його воскресіння.

Сьогодні, спостерігаючи за тріумфальним в'їздом Христа до Єрусалима, задумаймося над суттю людського успіху, особистого тріумфу, який сучасна культура часто представляє нам як мету всього життя. Усіх нас змалечку повсюдно і різними способами намагаються переконати, що треба багато вчитися, багато працювати, багато заробляти, щоб чогось досягти в житті, щоб бути успішним. Не заперечуючи важливості бажати великого в житті і не сумніваючись, що для досягнення амбітних цілей потрібно докласти рук, розуму і серця, усе ж слід спитати: а що означає для віруючої людини досягнути успіху в житті? У чому полягає цей успіх? Які критерії успішності життєвого шляху? Ці питання маємо ставити передовсім у світлі земного життя нашого Божественного Вчителя – досконалого Бога і досконалої людини. Бо в усіх наших людських пошуках і змаганнях найважливішим є відкрити й віднайти властиву мету свого життя, щоб не розміняти його на дрібниці, – мету, яка відповідає величі гідності й величі покликання людської особи. Пам'ятаймо, що справжній життєвий успіх походить не від суспільства, ні від політики, ні від економіки, а від Бога. Саме Він є істинною метою людського життя.

Великою і славною людина може бути лише беручи участь у величі й святості єдиного Господа Бога! А Його велич і слава стають нам, звичайним людям, доступними в особі Ісуса Христа силою та діянням Святого Духа. Саме в цьому дусі з далекого Сибіру писав свого пастирського листа Патріарх Йосиф (Сліпий), закликаючи передусім молодих людей: «Великого бажайте!»

Пророк Єремія проголошує: «Так говорить Господь: "Хай не хвалиться мудрий мудрістю своєю, хай не хвалиться сильний силою своєю, хай не хвалиться багатий своїм багатством! Ні! Хто хвалиться, хай хвалиться тим, що розуміє і знає мене, що я – Господь"» (Єр. 9, 22–23). Бог є великим, і знайти Його – означає збагнути сенс свого життя і мати можливість посісти своє місце в суспільстві. Хто знаходить Бога – той знаходить себе, інших і сам стає великим.

Ми часто чуємо, що сучасна українська молодь є глибоко розчарована, різні соціологічні дані показують, що більше ніж половина молодих людей готові емігрувати з країни, коли випаде така можливість, вони не довіряють державі та її інститутам, часто не можуть знайти свого місця в житті та моральних орієнтирів. Насправді, це не лише український феномен, схожі тенденції простежуються в багатьох європейських країнах, навіть у тих, де рівень добробуту є набагато вищим, аніж в Україні. Причиною такого глибокого розчарування є втрата відчуття впевненості, як зовнішньої, так і внутрішньої. Що ж, як не глибока віра в Бога, може повернути цю певність? Адже саме віра робить доступною молодій людині велику мету – особу живого Христа. Саме жива віра дає тверду надію та звершується в любові.

Патріарх Йосиф у вже згаданому великодньому посланні «Великого бажайте!» писав: «Одушевлятися великим, високим і мати заодно перед очима гідну мету – само собою підносить людину... Велике не затемнює погляду маловажними речами, але поширює його... Христова програма – це програма на вічність, яка підносить людину так високо, що вище ніхто». Ці слова написані далекого 1957 року, коли наша Церква була в катакомбах, сам митрополит був в'язнем радянських таборів, а люди, до яких він це послання звертав, почувалися зацькованими гвинтиками гігантської машини, невільниками комуністичної системи.

Актуальність цих слів не поменшала сьогодні, коли українське суспільство справді потребує змін. Рушійною силою кожного суспільства є молодь з її інстинктивним прагненням правди, справедливості й свободи, але вона водночас найбільш уразлива до зовнішніх і внутрішніх чинників. Тому настільки важливим є об'єднання навколо справжніх вартостей, загальної справи, щоб сукупність спільних добрих діл, хай невеликих, була настільки масштабною, що привела б до глибоких суспільних змін.

Справді, у сьогоднішньому світі важко бути молодим, а ще важче бути молодим християнином. Переслідування завжди були притаманні життю Церкви, але в сучасному західному світі вони стали іншими, більш витонченими, прихованими, а тому – не менше загрозливими та руйнівними. Часто молода людина соромиться сказати про своє християнство, боячись бути осміяною.

Закликаю вас поглянути на своє щоденне життя через призму віри та любові. Сьогодні світ вабить молоду особу вседозволеністю, заохочуючи ставитися до людей як до речей, нівелюючи поняття гідності та цінності людського життя. Тому перед нами неминуче постає важливий вибір: або зруйнувати себе, піддавшись спокусам, або обрати життєвий шлях із Христом, дозволити Господові перемінити себе, надати сенс своєму життю, щоб відтак нести цьому розгубленому та зневіреному світу Добру Новину – послання справжньої любові, про яку навчає апостол Павло (пор. 1 Кор. 13, 4–7). Живімо життям чистоти, як тілесної, так і духовної, та пам'ятаймо, що каже Христос: «Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога» (Мт. 5, 8).

«Осанна! Спаси нас, Сину Давидів!» – співав молодий Єрусалим, зустрічаючи Христа та очікуючи Його слави, відновлення царства, перемоги. Натомість справжня слава і велич були виявлені у страстях, смерті на Хресті та воскресінні. Те, що світ вважав приниженням і поразкою, насправді стало вивищенням і тріумфом Божої любові. Цю славу і велич важко було зрозуміти суспільству дві тисячі років тому, непросто прийняти й тепер. Але без цього розуміння неможливо пізнати великого Бога та пережити справжню пасхальну радість.

Бажаю всім вам, дорогі молоді друзі, завершити Великий піст так, щоб «Христос вірою оселився у ваших серцях», і ви, закорінені й утверджені в божественній любові (пор. Еф. 3, 17), удостоїлися тієї пасхальної радості та досвіду божественної величі й слави, що їх нам об'явив Спаситель у таїнстві своїх страстей і воскресіння.

Благословення Господнє на вас!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
18 квітня 2013 року Божого

Упродовж квітня у Самбірсько-Дрогобицькій єпархії відбувався третій етап навчально-практичних семінарів для духовенства. Під час спільних зустрічей священики роздумували на окремими пунктами синодальної стратегії розвитку УГКЦ – «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Цього разу протягом 4 регіональних зустрічей священики обговорили два напрямки синодальної стратегії – «Сопричастя-єдність» та «Місійний дух».

Нещодавно в місті Бориславі за ініціативою доктора богослов'я Павла Романовича Василіва, було засновано молодіжний осередок Католицьке Скаутство Європи, духовним провідником якої є отець Олег Смерека, сотрудник храму святої Анни.

14 квітня, у четверту неділю Великого посту, владика Ярослав (Приріз), єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав з душпастирським візитом парафію Успення Пресвятої Богородиці, що знаходиться по вул. Володимира Великого у м. Дрогобичі. У співслужінні о. Олексія Дем'яновського (пароха храму) та місцевого духовенства архиєрей відслужив Божественну Літургію.

У неділю, 14 квітня, вірних церковних громад св. Безсрібників Косми і Дам'яна і Успіння Пресвятої Богородиці с. Винники Дрогобицького району на сільському цвинтарі зібрала неординарна подія. З благословення Ярослава (Приріза), єпископа Самбірсько-Дрогобицького, декан Мокрянський – о. Михайло Коліщак – у співслужінні з о. Богданом Леховичем, адміністратором місцевої парафії, та за участі численних вірних здійснив літургійний Чин примирення, тобто очищення оскверненого цвинтаря.

8 квітня, напередодні 40-го дня після смерті першого єпископа Самбірсько-Дрогобицької єпархії УКГЦ та засновника Дрогобицької духовної семінарії владики Юліяна (Вороновського) семінаристи підготували Вечір пам'яті, щоб вшанувати його світлу пам'ять. Молитва і спогади - ось два аспекти, на яких наголошувалось цього вечора.

7 квітня на свято Благовіщення та Хрестопоклонну неділю духовенство та вірні Дрогобича молились Хресну дорогу, йдучи вулицями міста. Очолив хресну ходу владика Ярослав (Приріз), єпископ Самбірсько-Дрогобицький.