9 березня у Дрогобичі, в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, відбулось поминальне богослужіння за упокій владики Юліана (Вороновського). Саме цього дня минуло 9 днів з дня відходу у вічність першого єпископа Самбірсько-Дрогобицької єпархії.

Дорогі в Христі!

Стоячи на порозі відзначення 70-х роковин українсько-польського конфлікту на Волині, ми, єпископи Української Греко-Католицької Церкви, прагнемо сьогоднішнім Зверненням висловити нашу позицію щодо цих трагічних подій. Цього вимагає від нас не лише прагнення вшанувати невинні жертви та солідаризуватися в скорботі з їхніми родинами, а й тривога за те, що політично зумовлене маніпулювання обставинами цієї трагедії і затята непримиренність людських сердець поодиноких осіб або груп можуть лише роздмухати пригаслий вогонь міжнаціональної ворожнечі.

Історикам ще належить багато попрацювати, щоб з'ясувати всі обставини й жахливі деталі перебігу українсько-польського протистояння та кровопролиття, їх гіркі наслідки, а також встановити імена тих, що постраждали. Одне є безсумнівним: перед Господом не має жодного виправдання навіть одне невинно знищене життя і навіть найменша заподіяна кривда.

Братовбивство 1942–1943 років на Волині потребує насамперед християнської оцінки, бо тільки вона може дати відповіді на моральні дилеми, якими супроводжувався цей конфлікт, і оздоровити пам'ять. Бог створив нас різними, отож польський та український народи неминуче матимуть відмінну колективну пам'ять про ці події. Вони різнитимуться в оцінці історичного контексту, в яких ці події відбувалися, і надаватимуть їм різні назви.

Однак, попри свою відмінність, ми всі наділені однаковим статусом дітей Божих. Господь залишив нам однакові заповіді й однаково зобов'язав нас їх дотримуватися. Тому перед лицем Господа з Його категоричною вимогою «Не убий!» ми не можемо не поєднатися в однаковому християнському оцінюванні нашого минулого. Перед лицем Утіленої Любові ми не можемо не стояти з гірким почуттям провини і каяття, бо взаємній ворожнечі аж до пролиття братньої крові немає виправдання.

Християнська оцінка Волинської трагедії, а також кривд у стосунках українців і поляків, що їй передували чи нею були зумовлені, – вимагає від нас їх однозначного засудження. З християнської точки зору, осудливими були як політика, спрямована на позбавлення права на самовизначення українців на своїй землі, так і збройне насилля супроти польського населення на Волині.

Наш моральний обов'язок перед Богом усвідомити, що політичні й ідеологічні рації стану, які видавались їхнім послідовникам такими переконливими, урешті-решт обернулися вбивством невинних людей і взаємною помстою. Те, що виглядало для когось справедливим і начебто освяченим Богом, виявилося жахливим потоптанням Його заповідей і великим затемненням людського духу.

Стоячи перед лицем Господа нашого Ісуса Христа, який є втіленою і об'явленою людині Правдою, та з прикрістю констатуючи наше невміння втілити в житті науку, що випливає зі святого Хрещення, віддаємо особливу шану й належну пам'ять тим непоодиноким героям, як з боку українського, так і з боку польського народів, котрі, ризикуючи власним життям, рятували ближніх від загибелі чи в інший спосіб виступали на їхній захист у ці буремні часи.

Ми усвідомлюємо, що над минулим ми не владні. Тому нашою метою є не тільки поглянути на трагічне минуле християнським поглядом, віддаючи його в руки Божого милосердя та прохаючи Всевишнього про зцілення історичних ран на тілі наших народів. Нам іще більше залежить на тому, щоб оберегти наше сьогодення і майбутнє, за яке несемо безпосередню відповідальність. Завданням нашої Церкви є забезпечити, щоб, будуючи нинішні відносини між сусідніми народами та відправляючись у паломництво до спільного майбутнього, наші народи брали зі собою лише правильне духовне спорядження і неспотворені Христові заповіді.

Бажаємо продовжувати справу примирення двох братніх народів — польського й українського — задля взаємного прощення в ім'я справедливості. Цю справу започаткували 22 травня 1945 року в Колегії святого Йосафата в Римі Примас Польщі Авґуст кардинал Ґльонд та український єпископ Іван Бучко. Особливою віхою в цьому святому ділі було літургійне затвердження Акту взаємного прощення і поєднання, яке відбулося 19 червня 2005 року Божого у Варшаві та 26 червня 2005 року Божого у Львові.

Ми підтримуємо заклик Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій, вміщений у її Декларації «Знання минулого – шлях до майбутнього» від 3 жовтня 2012 року Божого. Слід протистояти релігійним і міжнаціональним конфліктам. І ми повинні це робити як свідченням про добрі приклади співпраці, взаємоповаги, порозуміння і підтримки між представниками різних націй та релігій, так і вивченням, осмисленням та поширенням правди про минуле.

Молимося за вічний упокій і Царство Небесне всіх невинно убієнних, що полягли в братовбивчій війні 1943 року на Волині й на інших українських і польських землях. Хай утішаються вони вічним життям та блаженством, стоячи серед праведників по Господній правиці!

Хай запанує мир і Божа благодать у душах членів їхніх родин, щоб війна, яка давно вже вигасла на волинських теренах, не тривала в людських серцях!

Просимо Бога зробити нас спадкоємцями духовного подвигу милосердних людинолюбців та оберегти нас від спокус, що схиляють людину посягнути на Божий закон.

Хай допоможе Господь польському та українському народам утвердитися в мирі й добросусідстві та ділитися своїми духовними скарбами на славу Божу!

Від імені Синоду Єпископів Києво-Галицького
Верховного Архиєпископства УГКЦ

+ СВЯТОСЛАВ

Верховний Архиєпископ Києво-Галицький
Української Греко-Католицької Церкви

Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
11 березня 2013 року Божого

Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Звернення після кожної Божественної Літургії в Сиропустну неділю, 17 березня цього року.

«Молоде - не бійтеся бути святими» (папа Іван-Павло ІІ).

На запрошення блаженнішого Любомира Гузара молодіжна делегація з Дрогобицького державного педагогічного університету на чолі з капеланом о. Олегом Кекошем прибули до Києва 28 лютого 2013 року щоб привітати Ювіляра з 80-літтям.

Такими словами 5 березня у богослужбовій каплиці на подвір'ї Унівської Свято-Успенської лаври попрощався Блаженніший Святослав з першим єпископом Самбірсько-Дрогобицької єпархії та архимандритом монахів Студійського уставу – владикою Юліаном (Вороновським).

На Тайній вечері Господь наш Ісус Христос, знаючи, що наблизився час його смерті, потішаючи своїх апостолів каже: „Коли б ви мене любили, то зраділи б, що я до Отця іду" (Ів. 14,28). Ці самі слова промовляє сьогодні до кожного із нас блаженної пам'яті наш дорогий владика Юліян, а ми разом із всією Церквою йому відповідаємо: «Блаженна путь, на яку йдеш нині душе, бо Тобі приготовлено місце упокоєння».

Життя преосвященного Владики було життям відданого і дбайливого пастиря, який життя своє віддає за овець (Ів. 10, 11). Св. Іван Золотоустий, роздумуючи над цим євангельським образом сказав: „Добрий пастир, якого саме бажає Христос, своїми подвигами суперничає з самими мучениками. Мученик бо умирає за Христа тільки один раз, але добрий пастир умирає за своє стадо багато разів. Він навіть примушений щодня за вас, своїх вірних умирати". Важким є хрест пастиря. Взяти цей хрест означає зректися себе, стати на тернисту хресну дорогу і до кінця служити тим, за кого помер Спаситель на Голгофі. Пастир іде попереду, говорить нам Євангеліє від Івана, і тільки таким чином може вести за собою інших, показуючи їм дорогу та першим зустрічаючи всі небезпеки, які постають на шляху.

Владика Юліян завжди був таким добрим пастирем: не лякався і не втікав перед тими, хто хотів знищити Христове стадо. Те, що він став священиком, а тим більше єпископом, в умовах підпілля і переслідувань, свідчить про його готовність пожертвувати для Христа і його Церкви усім, навіть власним життям. Владика був цього свідомий, але, задивлений у лик розп'ятого Христа, черпав від Нього мужність іти до кінця. Переконаний, що історія не завагається назвати його ісповідником віри, святцем наших часів.

Дивлячись на життя усопшого Божого Слуги архиєрея Юліяна, з певністю можемо сказати, що прожив він його богоугодно, стараючись у міру своїх людських сил зробити цей світ кращим, поділитися з ближніми своєю любов'ю. Почувши голос Божого покликання, Він не завагався і, „покинувши все, пішов за Ісусом" (Мт. 19, 27) та цілопально віддався на службу Христові та рідному українському народові, служачи йому в любові і покорі.

Владика Юліян народився 5 травня 1936 року в родині Івана та Ксенії Вороновських в Гумниськах біля Буська. Від батьків перейняв щиру побожність та любов до свого народу. Після навчання у місцевій школі вступає на навчання до Львівського поліграфічного інституту. Бажання посвятити своє життя служінню Богові приводить його в 1958 році до підпільної спільноти монахів студійського уставу. Після відповідного приготування 27 жовтня 1968 року ісповідник віри владика Василь (Величковський) висвятив брата-студита Юліяна на священика. 30 вересня 1986 року – в день молитовної згадки святих мучениць Віри, Надії, любові та їхньої матері Софії – митрополит Володимир (Стернюк) здійснив архієрейську хіротонію нового владики УГКЦ Юліяна (Вороновського).

Коротко служіння нашого владики Юліяна можна охарактеризувати словами апостола Павла: „Для всіх я став усім, щоб конче деяких спасти " (1Кор.9,22). Справді, наш дорогий владика був саме таким. Його навчання було правдиве, його приклад - світлий і гідний до наслідування, його терпіння – благородне, покора – глибока, віра – тверда, надія - непохитна. Він, кажучи словами тропаря, був і надалі залишається для всіх нас правилом віри, образом смиренності, учителем стриманості, святителем, що своє духовне стадо беріг перед усяким лихом і злом. Своїм життям і ревним служінням владика Юліан вірно наслідував Христа – вічного архієрея. Як зумів він осягнути все це? Відповідь одна: силою молитви, посвяти і жертви. Всі добре знаємо, як багато владика молився і як вмів терпеливо зносити всі прикрощі і тягарі. Скільки вложив він, часто навіть непомітно для нас, своїх молитов, праці, жертв і тривог, щоби наша Церква і зокрема Самбірсько-Дрогобицька єпархія, поручена його святительській опіці, успішно сповняли Христову місію освячення і спасіння серед рідного українського народу!

Ми сьогодні дякуємо Богові за ті щедрі благословення і духовні дари, які отримали через святительські руки нашого владики Юліяна. Варто лише б згадати той факт, що владика з поміж усіх єпископів висвятив найбільше священиків. Після виходу з підпілля, Церква покликала його до відповідального служіння – стати ректором відновленої Львівської Духовної Семінарії. На цьому становищі він зробив усе можливе, щоби приготувати до священичого служіння ревних пастирів, яких тоді відчутно не вистачало. А це завдання не було з легких. По сьогоднішній день вихованці владики пам'ятають як його мужність і, насамперед, любов до Церкви, відповідальність за її майбутнє, не дозволили аби cемінарія, якій відключили тепло і електрику, припинила існування.

Не зменшилася його апостольська ревність і посвята після призначення на єпископа новоствореної Самбірсько-Дрогобицької єпархії, яку потрібно було розбудовувати у твердій надії на те, що милосердний Господь не позбавить свого слугу благодатної допомоги. Сьогодні бачимо плоди його молитви і трудів. З його благословення постали єпархіальна Дрогобицька Семінарія і Катехитичний інститут, побудовано і освячено велику кількість церков і каплиць. Напевне немає такої парафії в Самбірсько-Дрогобицькій Єпархії, яку б владика не відвідав, щоб помолитися зі своїми вірними, перейнятися їхніми проблемами та болями, пам'ятаючи про свій вчительський і пастирський обов'язок. Траплялося і так, що він по засніжених гірських дорогах добирався на санах до бідних сільських церков, де народ чекав на Його пастирське слово і архієрейську молитву.

Тож знаючи труди і подвиги свого архипастиря, Церква Христова дякує сьогодні Богові за всі щедрі ласки, які Він зіслав на свій народ через його архиєрейські руки.

Зібравшись біля домовини преосвященного Владики Юліяна, ми переповнені смутком, тому що в останній раз прощаємося з пастирем і батьком, якого ми любили і поважали. Але наша християнська віра спонукує нас не до розпачу, але до радості, бо сьогодні збулося найбільше бажання покійного, якого прагнув він усією своєю душею – злучитися зі своїм Небесним Отцем, якому ревно служив як християнин, монах і єпископ. Він дійшов до кінця своєї земної мандрівки та спішить до Небесної Батьківщини, щоби здати звіт за своє земне життя і прийняти вінець небесної слави.

Кожен, хто зустрічався з преосвященним Юліяном найперше зауважив його щирість, простоту, відкритість і цілковите уповання на Бога. Саме тому був він для нас таким доступним, дорогим і близьким.

Спочилий у Бозі, святителю Юліяне, Ваше життя – це відблиск тихого діяння Божої благодаті, яка так виразно проявилася в благословенних плодах Вашої ревної невтомної праці. До життя, священства і архієрейського служіння покликав Вас Господь „во время люте", коли наш народ поневолювали три різні загарбники. Ми від щирого серця дякуємо Вам за те, що Ви відважно пішли за голосом Божого поклику, із великим завзяттям і посвятою служили святій Церкві та нам, своїм духовним дітям, котрі у Вашій скромній особі пізнали свого дорогого батька і водночас великого архієрея, „самовідданого і ревного душпастиря".

Завершуючи своє слово хочу висловити в імені владики Юліяна особливу вдячність Блаженнішому Святославу. Ваша Святосте, дякую що Ви є сьогодні з нами, що Ви прибули щоб попрощати дорогого нам владику Юліяна, свого ректора і святителя. Коли я передавав в реанімації владиці вітання від вашого Блаженства, владика відкрив очі, монітор показував прискорене биття серця, а вираз його обличчя доносив нам присутнім його вдячність.

Дорогий владико Юліяне, сьогодні ми служимо Літургію за упокій Вашої душі, благаючи Бога, щоби Ви служили Літургію у небі за нас, нашу Церкву і народ.

Нехай ці хвилини прощання і Ваша остання пастирська наука, яку Ви сьогодні голосите своїми бездиханними устами надихають нас продовжувати все те святе і світле, ради чого Ви жили і служили.

Дорогі брати і сестри, молімось, щоб Господь подав упокоєння для переставленого від нас архиєрея Юліяна, а нам – миру і свою милость. Амінь.

4 березня теплими словами зі сльозами на очах прощалось духовенство та вірні Самбірсько-Дрогобицької єпархії зі своїм першим єпископом – владикою Юліаном (Вороновським), - який відійшов у вічність 28 лютого після важкої недуги.

«Блажен муж, що за порадою безбожників не ходить,
і на путь грішників не ступає, і на засіданні блюзнірів не сідає,
але в Господньому законі замилування має
і над його законом день і ніч розважає.
Він – мов те дерево, посаджене над потоками водними,
що плід свій дає у свою пору й що лист його не в’яне,
і все, що чинить він, йому вдається. …
Бо Господь дбає про путь праведників,
а путь безбожників загине» (Пс 1).

Високопреосвященні і Преосвященні Владики, Високопреподобні, Всесвітліші і Всечесніші Отці і Диякони, Преподобні Ченці і Черниці, дорогі брати-семінаристи, дорога молоде, дорога родино владики Юліяна, достойні представники влади, дорогі брати і сестри у Христі. Слава Ісусу Христу!

Ми зібрані сьогодні в цьому домі Божому, щоб віддати борг, борг вдячності і молитви нашому дорогому Батькові – владиці Юліянові – першому Єпископові Самбірсько-Дрогобицької єпархії. І я сьогодні хочу скерувати слова щирого співчуття і запевнення у молитві Вам – найближчим, що належали до духовної родини владики Юліяна: в першу чергу Преосвященному Владиці Ярославові, Правлячому єпископові Самбірсько-Дрогобицькому, який ще будучи священиком прибув сюди, щоб підкріпити владику, а відтак вже як Єпископ-помічник розділити з ним відповідальність за єпархію і до кінця журився й піклувався про нього, як справжній син про люблячого батька. Висловлюю співчуття Сестрам-студиткам, які як ті євангельські жінки-мироносиці оточували владику Юліяна опікою і турботою, Отцям і братам студитам, його найближчим співпрацівникам, усьому духовенству, монашеству, боголюбивим мирянам Самбірсько-Дрогобицької єпархії, а також усій родині. Прагну зробити це як Секретар Священного Синоду в імені усіх Єпископів нашої Церкви на чолі з Блаженнішим Святославом та особисто в імені нашого вислуженого Патріярха Блаженнішого Любомира, який просив запевнити Вас усіх про його особливу молитовну близькість у ці дні.

Ми сьогодні стоїмо біля тіла слуги Божого владики Юліяна. Велична мить – сумна, а водночас врочиста. Ми стали свідками закінчення земного шляху праведного чоловіка: примірного християнина, побожного монаха, ревного пастиря, останнього підпільного Владики, якого по праву усі називаємо Ісповідником віри нашої Церкви-мучениці. Це про нього говорить Псалом, що ми його на початку проповіді чули: «Господь дбає про путь праведних». Ми хочемо сьогодні бодай в якійсь мірі пройти отой путь, спогадуючи, як Господь впродовж усіх тих майже 77 років дбав про свого Праведника. І дякуємо Богові, що дав нам цього велетня духа, людини великого серця і геройської віри. Справді, наш Владика належав до тих осіб, про яких замало сказати, що це Людина з великої літери, бо у їхньому випадку кожну літеру у слові «ЛЮДИНА» слід писати великим шрифтом.

А ця його велич це не була велич посад, земної слави, маєтків, нагород чи почестей. Він жив безсрібником і відійшов убогим, подібним до убогого Христа, який на цьому світі не мав де прихилити голови. Був невибагливим у всьому, простим у спілкуванні, щирим у відносинах, безпосереднім і довірливим, як та євангельська дитина, про яких Христос говорить, що лиш такі ввійдуть до Царства Божого. Його велич це – велич Божої любови, вмістилищем і живим втіленням якої був Владика Юліян. Коли до храму чи до кімнати заходив владика Юліян, там відразу ставало більше світла, миру і тепла. Він дивився з-під своїх окулярів очима невинної добродушної дитини, а ці старечі очі завжди світилися якоюсь неземною радістю. Біля такої людини неможливо було сумувати, така людина не була здатною завдати комусь кривду чи образу… Тому ми всі, ще від семінарійних часів, називали його просто «тато».

Його життя – це книга Божої любові, яка була відкрита і доступна для кожної людини. Гортаймо в нашій пам’яті сторінки життя Владики Юліяна і зауважмо, як сильно перегукується це життя із Божим словом про Любов: «Любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла, не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усе перетерпить. Любов ніколи не минає» (1 Кор, 13, 4-8). Це все – про нього. І в цій любові – справжня його велич.

- В першу чергу – любов до Бога. В його серці горів вогонь великої любові до Бога. Він розгорівся з іскри, яку заклали в його серце побожні батьки, відтак скріпився прикладом татового брата – отця-студита Януарія Вороновського, а потім це полум’я любови так захопило молодого юнака, що той, хоч жив у світі тілом, душею вже належав цілковито до Христа, вступивши у 1958 році до підпільного монастиря Студитів, так як це зробив і його славний брат – бл. п. отець Василь. Вибір не був, по-людськи кажучи, легким і простим, адже довкола панував терор і утиски релігії, а рідна Церква діяла лише у катакомбах. Але була якась більша сила у серці молодого юнака, яка долала увесь страх і сумніви. Ця сила – це сила досконалої любові. Бо й справді, «страху нема в любові, а навпаки, досконала любов проганяє геть страх, а хто боїться, той недосконалий у любові» (1 Йо 4, 18). Він не боявся, а тому ціле життя ішов відважно за Христом сам і провадив до Нього інших. Він укріпляв і черпав свою любов до Бога у молитві. В одному зі своїх інтерв’ю він скаже лаконічно: «Молитва допомогла мені дійти до Христа». Він був свято переконаний, що «Церква пройшла 45 років переслідувань тому, що молилася». Пригадую, з яким болем Владика сприйняв репліку певної особи духовного сану, яка мала необережність сказати Владиці: «А який закон приписує, що маємо молитися Часослов?». На це Владика мав свою просту і як же переконливу відповідь: «Закон любові!». Закон любові Божої нас кличе до молитви, браття і сестри! Нехай ці слова нашого Владики стануть сьогодні для нас усіх, а в першу чергу – для священнослужителів, богопосвячених осіб – іспитом сумління, а водночас – останнім напутнім батьківським словом і духовним заповітом.

- Любов до Церкви. Церква була для нашого Владики Мамою, яка народжує своїх дітей, виховує їх у Дусі Божому, дарує повноту життя у Бозі, а тому заслуговує на взаємну вірність і любов. Він не соромився своєї Церкви: приниженої, зруйнованої і веденої на Голгофту. Він просто як її вірний син взяв на свої рамена Її хрест, хрест переслідуваної Церкви-мучениці, ставши її священиком у 1968 році, а відтак – єпископом 30 вересня 1986 року. Він вболівав за Патріярший статус нашої Церкви і був голосом єпископату, який звучав на кожному Синоді, пригадуючи, закликаючи і просячи не відступати від цієї величної мети. Оцю свою любов до Церкви він прагнув передати іншим. Пригадую, як наступного дня після захисту своєї докторської дисертації я зустрів владику Юліяна в монастирі Отців-Василіян що на вулиці Мьодовій у Варшаві. Привітавши мене з успішним закінченням студій, Владика уважно подивився на мене очима, в яких раптом з’явилися сльози, обійняв мене і сказав слова, яких я не забуду до самої смерті: «Сину, люби Маму!». У тих словах був увесь він: вірний син, який завжди і до кінця любив свою Матір-Церкву.

- Любов до рідної землі. Його патріотизм це – не сентименти, не гучні слова і заклики, але цілеспрямована дія та геройська посвята для добра свого народу. Його патріотизм це - «труд важкий, гарячка невдержима». Він міг зробити своїми слова ап. Павла: «Ми трудимося, працюючи власними руками; нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо; нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємось» (1 Кор 4, 12-13). А плодом того труду нашого Владики посеред принижень, страждань і утисків є нині ця Єпархія, 20-ліття якої припадає саме цього року, відновлені парафії, збудовані церкви, засновані монастирі, відкриті духовні школи, власна семінарія. Щó більше і краще міг він дати своєму стражденному народові, від світла Євангельської правди і зерна Божої науки, яке він впродовж майже півстоліття щедро засівав на ниві української душі? Але, мабуть, найбільша радість для владики це – усі ви – вірні, про яких він, як святий Павло може сказати: «Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків небагато. Бо я васпородив через Євангелію у Христі Ісусі. Отож благаю вас: будьте моїми послідовниками» (1 Кор 4, 15-16). Він породжував нас словом проповіді, духовним проводом, святительським служінням. За час свого єпископського служіння Владика висвятив понад 300 священнослужителів для нашого народу, серед яких аж 6 єпископів, в тому числі і нинішній Глава нашої Церкви Блаженніший Святослав. Я мав особливу ласку отримати із рук владики Юліяна усі три свячення: дияконські (вчора виповнилося рівно 22 роки від того дня, коли у цьому храмі Пресвятої Тройці владика уділив мені, останньому з великої групи 19 семінаристів, перший ступінь священства – дияконат), священичі і єпископські. Нині його слова звучать як програма до дії і заповіт для кожного із нас: «Пам’ятаймо, що доля нашої рідної Церкви і нашої улюбленої Неньки-України залежить від того, наскільки кожен із нас буде молитися, служити, працювати».

- Любов до кожної людини. Тут я не буду багато говорити. Бо думаю, що кожен із присутніх міг би розказати свою власну проповідь – оповідання про те, як відчував на собі любов владики Юліяна – дискретну, тиху, ніжну, милосердну і терплячу. Нехай спомин про його любов до кожного із нас відгукнеться у нашому серці нині – і не тільки нині – молитвою вдячності і прохання до Всевишнього про прославу цього Праведника не тільки в небі, але й на землі.

Дорогі у Христі! Ми сьогодні сумуємо, бо втратили дуже близьку і дорогу ЛЮДИНУ, - взірцевого християнина, прведного монаха, мужнього ісповідника віри, ревного пастиря, а передовсім – люблячого Батька. Але водночас, коли дивимося на його перехід від нас очима віри, у нашій душі панує Боже світло і духовне свято. Ми неначе чуємо, як наш владика каже сьогодні словами св. Павла: «Я боровся доброю борнею, скінчив біг – віру зберіг. Тепер же приготовано мені вінець справедливости, що його дасть мені того дня Господь, Справедливий Суддя» (2 Тм 4, 7-8). І  ми віримо, що він нині перебуває в руках Отця Небесного, що Дух Святий, як той вогонь, уже спалив усі залишки гріха, які він, може, ще не спокутував своїми молитвами чи стражданнями у цьому віці.

Віримо, що він сьогодні дивиться на нас із дому Отця своїм добротливим поглядом і супроводжує нас своїми молитвами. Він разом із блаженним Омеляном Ковчем неначе каже нам сьогодні: «Не сумуйте за мною, радійте зі мною!» – «Любіть нашу Матір – святу Церкву-мученицю, залишайтеся їй вірними, навіть якщо треба перенести випробування і терпіння. Терпіння цього віку короткі у порівнянні із тою нагородою і тою радістю, яку Господь приготував тим, хто Його вірно любить».

Нехай Господь Ісус Христос прийме нашого Батька у свої божественні обійми і покладе на його голову вінець слави, що його обіцяв усім тим, хто витриває у вірі і любові до кінця! Амінь.

+ Богдан

м. Дрогобич, Катедра Пресвятої Тройці,
4 березня 2013 року Божого

Увечері, 3 березня, у Катедральному храмі Пресвятої Трійці відбулось заупокійне богослуження архиєрейського похорону. Його очолив владика Ярослав (Приріз), єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні владики Венедикта (Алексійчука), єпископа-помічника Львіської архиєпархії, та понад 200 священнослужителів й вірних, що прибули з усіх деканатів єпархії і з-поза її меж. Участь в богослужінні взяли також представники влади та громадські діячі.

Такими словами владика Ярослав (Приріз), єпископ Самбірсько-Дрогобицький, пригадав пастирські повчання покійного владики Юліана. Правлячий архиєрей увечері, 2 березня, у катедральному храмі очолив чин архиєрейського похорону, в співслужінні понад 100 священиків, ченців та вірних єпархії.