Проповідь на неділю перед Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2025)

  Слава Ісусу Христу.Дорогі у Христі брати і сестри. Сьогоднішньою неділею свята Церква приготовляє нас до святкування празника Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста, а після свята неділя називатиметься Неділею після Воздвиження, і знову Церква ставитиме нам перед очі Животворящий Господній Хреста. Такий порядок церковних богослужінь має своє глибоке значення. Бо Господній Хрест становить центральне таїнство християнської віри. Через хрест Бог прагне показати нам найбільшу свою любов. Сьогоднішнє Євангеліє – весь Новий Завіт у скороченні, суть усього Євангелія. Це свого роду ісповідь віри ранньої Церкви про Особу Ісуса Христа і Його діло спасіння. Євангелист Йоан цими перлами благовісті впроваджує нас у таємницю Господнього Хреста і відкриває глибину Божої любові й милосердя до людства. Ця євангельська новина сказана в контексті розмови нашого Господа з Никодимом, законовчителем Ізраїля, який вночі таємно приходив до Ісуса, щоб послухати Його науки. Никодим, бачачи знаки, які чинив Ісус, зрозумів, що їх може чинити той, хто є від Бога. Христос навчає, що для того, щоб увійти в Царство Боже, людина повинна народитися з висоти (пор. Йо.3.13). Тобто, тільки Ісус Христос, Син Божий, який став Сином Чоловічим може об’явити волю і задум Небесного Отця про спасіння людини (пор. Йо.1.18) У цій розмові з Никодимом Ісус згадує про одну подію зі Старого Завіту (пор. Чис. 21, 4-9). Коли народ, вийшовши з Єгипту, й у пустині почав нарікати на Мойсея і на Бога. В той момент їх почали жалити змії, так що люди почали масово вмирати. Мойсей у молитві заступається за народ і Господь наказує йому зробити мідяного змія – і поставити людям перед очі як знак їхнього гріха, для того, щоб дивлячись на нього, людина усвідомила і зрозуміла свій гріх. Тоді особа яка розкаяно споглядала на мідяного змія не вмирала. Цю подію зі Старого Завіту Христос відносить до себе. Так треба Синові Чоловічому бути піднесеним… (пор. Йо.3,14). Таким чином євангелист Йоан передає нам слово Ісуса Христа про хрест. Пізніше Ісус скаже учням: «Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе» ( Йо. 12,32). Цей піднесений мідяний змій є прообразом хресної жертви Ісуса Христа. Так як у Старому Завіті ізраїльтяни споглядали на мідяного змія і залишалися при житті, так кожний, хто з вірою буде споглядати на розп’ятого Господа, визнаючи свої гріхи буде жити вічним життям. Адже за словами апостола Петра: «Він сам у своїм тілі виніс наші гріхи на дерево, щоб ми, вмерши для гріхів, жили для справедливости» (1 Пт. 2,24). Розп’ятий на хресті Господь поставив нам перед очі всяку злобу нашого гріха, щоб ми відвернулися від гріха і жили для Бога. Наше спасіння приходить через Господній Хрест і заради цього Бог став – Людиною. Немає спасіння в ідеях, у добрій волі, в бажанні бути хорошими... Єдине спасіння у розп'ятого Ісуса Христа, бо тільки Він, зміг прийняти всю отруту і злобу гріха, і зцілити нас. Хто не буде дивитися на Розп’ятого Господа так, як євреї в пустелі дивилися на мідяного змія, хто очима віри не побачить у ньому жертву Сина Чоловічого, той наражає себе на втрату вічного спасіння… Дорогі у Христі! Сьогодні у вашій парафії ми урочистістю, відзначаємо свято Різдва Пресвятої Богородиці. У нашій літургійній традиції цим святом розпочинається новий літургійний рік, а Успінням Богородиці завершується річне коло дванадцяти свят у році. Це свято нагадує нам про дивний Божий план спасіння, який почав здійснюватися ще до того, як Архангел Гавриїл приніс Марії благовісну звістку. Сьогоднішній празнику свідчить про те, що прихід Діви Марії у світ – це радість не тільки для праведних Йоакима та Анни, які довго й терпеливо очікували благословення Божого, але всієї вселеної, богослужіння пояснюючи причину цієї радости словами: “бо з Тебе засяяло Сонце правди, Христос Бог наш”. Тому сьогодні всі ми радіємо, що у світ прийшла Пречиста Діва, Яка, як співає наша Церква, “вводить Христа у вселенну”. Нині радіє небо і земля, бо з народженням Марії започаткувалося відкуплення людського роду, Вона-бо принесла нам порятунок, життя та вічне щастя, бо Вона стане Богородицею, Кивотом Нового Завіту, Матір’ю Христа Спасителя, Який знищив смерть і дарував нам життя вічне. З благословенним Різдвом Пресвятої Богородиці з’явилося на землі найпрекрасніше сотворіння, архитвір Божої всемогутности, Цариця ангелів – народилася Діва, єдина захищена від первородного гріха, Яка стане “чеснішою від херувимів”. Народилася Та, Яка вмістить у Собі Невмістимого Бога, Вона буде одночасно і Дівою, і Богородицею, Яку “ублажатимуть усі роди”, бо через хресну смерть Свого Божественного Сина стане й нашою Матір’ю. Пречиста Діва є єдиною, в чиїй долі знаходимо відповіді на багато питань, які ставить нам життя. Це не просто якісь побожні теорії, але дуже конкретні свідчення, які у життєвих випробуваннях дарують нам спокій та силу їх гідно подолати. Жодні терпіння ніколи не були для Богородиці причиною відчаю. Навпаки, послушно та терпеливо сповняючи Божу волю, вона особливо у стражданнях під хрестом, відкрила для нас правдиве розуміння змісту життя, та ціну справжньої радості з співучасті у сповнення спасительного Божого задуму, її свідчення запевнює, що в цьому житті терпіння відкривають людину на отримання допомоги з неба, на втіху від Бога, на розуміння волі Божої, і в кінці ведуть до закуштування іншої радості, ніж яку дає світ — радості, яку дарує Бог. Любі брати і сестри, у сьогоднішній свято хотів би звернутися до всіх Вас із заохотою до постійної прослави Матері Божої і Матері всього людства, так і до того, щоб у своєму житті ми намагалися ревно черпати із багатства чеснот Її боговгодного життя. Пресвята Богородиця подивляє нас Своїми духовними скарбами, гідними наслідування. Чесноти Богородиці та благодать Святого Духа ставлять Її вище за всіх, не тільки святих і праведних людей, але навіть небесних сил. Її віра та всеціле віддання Божій волі, терпеливе й мужнє перенесення всіх життєвих труднощів, материнська турбота, а головне – безумовне смирення та покора – це ті чесноти, які наповнюють все життя Пресвятої Діви Марії. Тому стараймося у своєму житті йти за тією світлою зорею − нашою Небесною Матірʼю. Як колись, так і сьогодні основними запитаннями для кoжнoго з нас є: як “бути людиною”? як навчитися мистeцтвa життя? якa дoрoгa вeдe дo щaстя? що маю зробити, щоб мати життя вічне? Відповіді на них можемо почути у храмі, бо храм − це місце зустрічі людини з Богом. Сьогодні ми освятили цей новий храм у вашому місті. Але не можемо заспокоїтись, нібито вже осягнули все, чого прагнули. Ви побудували цей храм рукотворний, щоб він допомагав нам розбудовувати храм нерукотворний. У цьому храмі Різдва Пресвятої Богородиці, ми, подорожуватимемо сторінками Святого Письма, вслухаючись у повчання Христа, який промовлятиме до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. Уважно вслухаймося в Боже Слово в кожну неділю і свято, бо воно, каже апостол, є «корисним, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий» (ІІ Тим. 3, 16–17). Тому спрямуймо свій погляд до Ісуса, піднесеного на хресті. Ми є Тілом Христа в нашому народі який сьогодні переживає агресію московії, і ми покликані бути поглядом на Ісуса всіх тих людей які борються з рашизмом, які страждають, поневолені, невинних дітей війни, бути їхнім поглядом зверненим до Господа, Який прославився на хресті, воскрес, вознісся на небо і кличе за собою всіх людей. Це один з аспектів покликання всіх нас, що творимо Церкву Христову як Його Тіло. Переживаймо це покликання у правді нашого розмоленого серця, у ревній і жертовній праці на благо захисту нашої Батьківщини та майбутнього блага нашого народу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 07 вересня 2025 року Божого,м. Мостиська     Детальніше...

Владика Ярослав очолив прощу освітян м. Дрогобича [фото]

06 вересня у катедральному храмі Пресвятої Трійці в м. Дрогобичі відбулася ювілейна проща освітян. Архиєрейську Божественну Літургію очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні місцевого духовенства та освітніх капеланів. Детальніше...

Слово до освітян м. Дрогобича з нагоди Ювілейного року Надії (2025)

Слава Ісусу Христу!Дорогі брати і сестри! У цей благословенний день ми зібралися на спільну прощу в Ювілейному році, присвяченому чесноті надії, щоб у молитві і слуханні Божого Слова розпочати новий навчальний рік. Ювілей завжди є особливим часом Божої благодаті. Традиція святкування Ювілейних років, започаткована Папою Боніфацієм VIII ще у 1300 році і триває вже понад сім століть. Це час, коли Церква закликає нас озирнутися на пройдений шлях, подякувати за ті щедрі дари, які ми отримали від Господа, і водночас відкритися на нові горизонти. Сьогоднішнє Слово Боже, яке ми чули від євангелиста Матея (Мт. 19, 13-26), складається з двох подій. Спершу бачимо, як до Ісуса приводять дітей, і Він приймає їх, благословляє та ставить за приклад: «бо таких є Царство Небесне» (Мт. 19, 14). А відтак Євангеліє змальовує зустріч Ісуса з юнаком, який запитує: «Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?» (Мт. 19, 16). Ці два євангельські епізоди поставлені поруч не випадково. Вони відкривають нам дві перспективи: простоту дитячої довіри та серйозність пошуку молодої людини. Саме ці виміри заслуговують особливої уваги, хто покликаний служити у сфері освіти. Бо педагоги щодня зустрічають дітей і молодь, допомагаючи їм зростати, виховувати і ставати на шлях зрілості. Отож, до Ісуса приводять дітей, аби Він поклав на них руки і помолився. Та учні з благих намірів починають перешкоджати, щоб дати трохи спокою Ісусові (пор. Мт. 19,13). Такий захисний спосіб довкола Ісуса не відповідає Його бажанням. Ісус з одного боку критикує дії учнів, а з іншого – закликає до переосмислення постаті дитини. У старозавітному Ізраїлі дитина юридично не визначалася окремою особою, а вважалася власністю родини, передусім - батька. Позаяк діти ще не знали Закону, то вважалися людьми виключеними із соціального життя. Вони не належали до активної і живої частини народу Божого. Та реакція Спасителя повністю руйнує їхню логіку. Він зупиняє їх і промовляє: «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене, бо таких є Царство Небесне» (Мт. 19, 14). У цих словах Божественний Учитель відкриває глибоку правду: саме в дитячій поставі розкривається щось суттєве про Небесне Царство. Не книжники зі своєю вченістю, не заможні зі своїми статками, не досвідчені дорослі, а діти – зі своєю простотою і довірою – стають образом тих, хто здатний увійти в Боже Царство. Це перевертає людське мислення. Дитина не прагне влади, не тримає в руках важелів контролю, не вважає себе самодостатньою. Вона відкриває руки, щоб прийняти дар, просить про те, що їй потрібно, і з радістю відповідає любов’ю на любов. У цьому – ключ до розуміння Божого Царства. Ми не спасаємо себе самі. Участь у ньому – це дар. Для того, щоб здобути Царство Небесне, необхідно уподібнитися дітям – у невинності, простоті серця, смиренні та живому усвідомленні нашої цілковитої залежності від Бога. Для вас, дорогі освітяни, ці слова мають особливу силу. Щодня ви зустрічаєте дитячий погляд – часом допитливий, іноді розгублений, інколи навіть бунтівливий, але завжди спраглий. У кожній дитині прихована жива потреба довіритися тому, хто поведе її далі. Коли дитина дивиться на вчителя чи вихователя, вона шукає не лише знання, а й опору, прикладу й упевненості. Але водночас нам, дорослим, важливо не втратити здатності вчитися від дітей. Бо, захоплені турботами, ми часто втрачаємо простоту. Ми зводимо захисні мури, прагнемо контролювати все довкола, тримаємося за власні досягнення й боїмося бути вразливими. А дитина вчить іншого: приймати день як дар, радіти малому, довіряти тому, хто поруч. Саме тому Ісус ставить дитину в центр, бо в її відкритості криється справжня мудрість – та мудрість, яку об’являє Отець. Недаремно Христос одного разу промовив: «Прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі, що ти затаїв це від мудрих та розумних і що відкрив немовлятам» (Мт. 11, 25). У Євангелії від Матея одразу після сцени з дітьми перед нами відкривається інший образ – зустріч Ісуса з молодим юнаком. Цей контраст не випадковий. Спершу ми бачимо дітей, які простосердечно йдуть до Христа, а потім – юнака, що вже переступив межу дитячої довіри та вступив у світ дорослих пошуків. Він приходить до Ісуса з питанням, яке торкається самого сенсу життя. «Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?» (Мт. 19, 16). У його запитанні ми впізнаємо багатьох молодих людей, які шукають відповіді: для чого я живу, якою дорогою йти до щастя, що зробити, аби не змарнувати життя? Ісус відповідає поступово. Спершу Він вказує на дотримання Божих Заповідей (пор. Мт. 19, 18-19). Це – основа морального життя, міцний фундамент, без якого не можливо збудувати нічого надійного. Юнак відповідає: «Все це я зберіг ізмалку. Чого мені ще бракує?» (Мт. 19, 20). І тут розкривається його щирість: перед нами не легковажний бунтівник, а серйозний і старанний хлопець, який дотримується закону, але відчуває, що цього замало. Саме це відчуття і приводить його до Ісуса. Він розуміє, що за межами правил є щось більше, чого прагне його душа. Тоді Христос промовляє: «Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за Мною» (Мт. 19, 21). У цю мить перед юнаком розгортається справжня драма. Він чує відповідь, але не може її прийняти. Євангелист зауважує: «І відійшов юнак засмучений, бо мав великі маєтки» (Мт. 19, 22). Його печаль не від браку знання, а від того, що він знає правду, але не наважується зробити наступний крок. Прив’язаність до багатства, яке він вважав гарантією свого життя, виявилася сильнішою за прагнення досконалості. Ця сцена вражає ще й тим, що вона залишається відкритою. Євангеліє не розповідає нам, що сталося з юнаком далі. Можливо, він так і залишився при своїх статках і печалі. А, можливо, після довгих роздумів таки наважився піти за Христом. Кінець не озвучений, бо ця історія стає питанням до кожного з нас: як ми реагуємо, коли Ісус ставить перед нами виклик, що перевищує наші сили? Чи відходимо сумні, чи довіряємо Йому і йдемо за Господом? Побачивши відхід юнака, Ісус обернувся до учнів і сказав: «Трудно багатому ввійти в Небесне Царство» (Мт. 19, 23). Це викликало подив, адже багатство вважалося знаком Божого благословення. Але Христос відкриває інший вимір: Божого Царства не здобути грошима чи привілеями. Коли ж учні запитали: «Хто ж тоді може спастися?», Він відповів: «У людей це неможливо, Богові ж – усе можливо» (Мт. 19, 25-26). У цих словах звучить велика надія. Шлях досконалості, запропонований Христом, перевищує людські сили. Ми самі не завжди здатні зректися усього чи зробити радикальний крок. Але Бог може те, чого ми не можемо. І ця істина важлива не лише для молоді, але й для кожного, хто її супроводжує. Коли ставимо поруч дві євангельські сцени – дітей, яких приводять до Ісуса, і молодого юнака, що сам приходить із запитанням, – перед нами відкривається глибока правда про життя. У дітях відкривається беззастережна довіра, відкритість і простота. Юнак же представляє світ вибору, відповідальності, прив’язаностей і випробувань. Ісус приймає обох. Напруження між дитячою простотою і юнацьким запалом проходить кожна людина. Для освітян ця напруга особливо близька. Ваше покликання – виховати молодь, яка вміє брати на себе відповідальність. Це вимагає поєднання простоти й мудрості. Простоти, щоб пам’ятати, що джерело виховання завжди в Божій благодаті. І мудрості – щоб відповідати на непрості запитання молоді, яка не задовольняється поверховими словами. Часто ми бачимо, як дитина, що колись довіряла безмежно, у підлітковому віці починає сумніватися й віддалятися. Це боляче, але природно: дорослішання завжди проходить через пошук власного шляху. Завдання педагога – бути поруч, щоб допомогти пройти цей шлях до зрілої довіри, де свобода поєднується з любов’ю і відповідальністю. Сьогодні ви, дорогі освітяни, живете і працюєте у світі, що змінюється з небаченою швидкістю. Технології, інформаційні потоки, нові форми комунікації – усе це щодня впливає на дітей і молодь. Учитель більше не є єдиним джерелом знань, бо учні мають смартфон, інтернет, доступ до безлічі думок і даних. З одного боку, це відкриває великі можливості, з іншого – створює небезпеку розгубленості, поверховості й втрати справжніх цінностей. У цьому контексті ваша роль стає ще відповідальнішою. Сучасна школа чи університет – це не лише місце навчання, а простір формування особистості. Діти й молодь часто приносять із собою досвід сімейних труднощів, поранень, невпевненості. І тоді ви стаєте не тільки викладачами предмета, але й свідками людяності, здатними вислухати, підтримати, подати приклад. У центрі – не навчальний план, а жива людина, яка потребує супроводу. Це служіння непомітне, позбавлене гучних аплодисментів, але його плід вимірюється у серцях тих, хто виріс під вашою опікою і згодом поніс у світ зерна, засіяні вами. Бути вчителем сьогодні – означає жити в цьому напруженні й не втрачати надії. Бо хоч завдання інколи здається непосильним, Христос запевняє: «Неможливе для людини – можливе для Бога» (пор. Мт. 19, 26). Саме з цієї перспективи звучать пророчі слова патріарха Йосифа Сліпого у його «Заповіті». Він бачив у науці не просто освітній процес, а силу, здатну піднести і відродити цілий народ. «Наука – це один із наріжних каменів-стовпів відродження та сили народу, а богословська наука – це євангельський заповіт Христа: «Ідіть і навчайте всі народи...» (Мт. 28, 19). Наука є «остоєю для Церкви в нашім народі», вона через її навчальні та виховні установи є «виховницею народу», бо через неї «одиниця стає тим багатіша, чим сильніше опановує її ідея, що обнімає небо і землю, час і вічність, історію і сучасність, серце і ум» (Заповіт, с. 6). Дорогі освітяни, брати і сестри! Кожен із вас щодня стоїть перед дітьми й молодими людьми, які потребують вашої присутності, вашого слова і терпеливості. У наш час це завдання набуло особливої ваги. Серед учнів сьогодні є діти й підлітки, змушені залишити свої домівки через війну, розв’язану московією. Є й ті, чиї батьки боронять Україну на фронті або віддали за неї життя. В їхніх очах можна побачити біль і тривогу, їхня довіра ще вразливіша, ніж будь-коли. Вони запитують не тільки про математику, історію чи літературу, а шукають сенсу життя, опори і надії. Цінність вашого покликання полягає не лише у знаннях, які ви передаєте, а у світлі, яке ви запалюєте в їхніх серцях. Коли дитина втрачає батька на війні, вона особливо потребує тих, хто зможе стати для неї свідком надії. Коли юнак чи дівчина носять у серці страх за батька чи брата, який захищає країну, вони чекають слова підтримки. Ви, дорогі освітяни, є тими, хто в умовах війни виконує потрійне завдання: навчати, виховувати, але й також зцілювати. Сьогодні наш народ є зранений. Ісус Христос, який благословив дітей, сьогодні благословляє і вас, щоб у ваших руках і словах діти та учні досвідчували любов небесного Отця. Ювілейний рік, у який ми переживаємо цю прощу, є нагодою побачити, що ваша праця – це служіння Богові й народові, це будування майбутнього навіть тоді, коли теперішнє сповнене болю. Сьогодні хочу особисто подякувати вам за вашу працю і ваше служіння. За те, що ви залишаєтеся поруч із дітьми й молоддю навіть тоді, коли вам самим важко. Дякую вам за те, що сієте слово. Нехай ця проща стане для вас запевненням, що Церква молиться за вас, що Бог довіряє вам одне з найцінніших завдань – виховувати тих, хто завтра буде творити життя нашої країни. Дорогі освітяни, у своїй щоденній місії ви неминуче зустрічаєте труднощі, які людськими силами часто неможливо подолати. Саме тут нам на допомогу приходять слова Спасителя: «У людей це неможливо, Богові – все можливо» (Мт. 19, 26). Тому дозвольте Господеві діяти у вас і через вас – і тоді ваша праця стане джерелом світла і надії, яке не згасить жодна темрява. Дорогі педагоги, пам’ятайте, що ви потрібні нашому народові, нашій державі. Церква сьогодні, як і століття тому, стоїть поруч із вами, маючи велике бажання вас підтримувати, бо праця й покликання педагога – це велике будівництво майбутнього України. На вас, дорогі педагоги: вихователі, вчителі та викладачі покладена велика відповідальність і сподівання – виховати майбутнє нашого народу. Тож нехай благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 06 вересня 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Владика Ярослав освятив оновлений храм св. Богоотців Якима і Анни у с. Станиля [фото]

31 серпня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирський візит на парафію св. Богоотців Якима і Анни у с. Станиля Трускавецького деканату. У співслужінні адміністратора парафії о. Михаїла Балка та чисельного духовенства архиєрей очолив Божественну Літургію і звершив Чин освячення храму. Детальніше...

Проповідь з нагоди свята Положення Пояса Пресвятої Богородиці (2025)

  Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє Євангеліє представляє нам розмову Ісуса Христа із багатим юнаком. Він запитав Ісуса: «Учителю добрий! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?» (Мт. 19, 16). Христос сказав йому дотримуватися заповідей. Тоді юнак відповів: «Все це я зберіг ізмалку. Чого мені ще бракує?» (Мт. 19, 20). Ісус вказав на те, що йому справді бракує: «Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною» (Мт. 19, 21). Потім ми читаємо сумні слова: «Почувши це слово, юнак відійшов смутний, мав бо велике майно» (пор. Мт. 19, 22). Правда в тому, що не юнак володів великим багатством, а багатство володіло ним. Він був опанований власними статками. Вони були в його житті на першому місці. Вони були його справжнім божком – ідолом. Ось чому Ісус просив його роздати майно бідним. Він не міг успадкувати вічне життя, поки Бог не стане першим в його житті, поки він не захоче звільнитися від свого рабства. Юнак із сьогоднішньої благовісті почув поклик Ісуса: «Ходи за мною» (Мт. 19, 20), але відійшов смутний, бо «мав велике багатство» (Мт. 19, 22). Ці слова ілюструють сказане в Нагірній проповіді Ісусом: «Бо де твій скарб, там буде і твоє серце» (Мт. 6, 21), а також: «Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або триматиметься одного, а того знехтує. Не можете Богові служити – і мамоні» ( пор. Мт. 6, 24). Смуток цього юнака спонукає нас замислитися. Часто і ми піддаємося спокусі думати, що матеріальні блага здатні зробити нас щасливими. Однак бачимо: для євангельського юнака саме вони стали перешкодою для прийняття Христового поклику. Він не зумів сказати «так» Богові й «ні» собі самому, «так» істині й «ні» себелюбству та втечі. Тож сьогоднішня благовість містить важливе повчання для кожного з нас. Вона торкається проблем і фундаментальних питань, які ніколи не втрачають актуальності. Людина завжди шукає відповіді: який сенс мого життя, яким шляхом мені йти, яка справжня шкала цінностей? «Що маю робити, щоб осягнути життя вічне?» – ці питання виникають у думках, совісті й серці кожної людини. Але щоб відповісти на такі питання, слід передусім вірити у саме існування вічного життя. Бо слово «вічність» невіддільне від слова «Бог», адже лише Бог є вічним. Бути учнем Ісуса означає жити любов’ю, бо важливі не тільки наші зовнішні вчинки, але й внутрішня мотивація. Важливо розуміти, що вічне життя – це невимовний дар Бога для всіх людей. Бог є більшим за усі наші слабкості й немочі. Він єдиний може зробити те, що є неможливим для людей. Він – Бог великих несподіванок, Бог, Який кличе нас до простоти серця, відважної довіри й справжньої свободи, щоб ми могли приймати Його незліченні дари. Адже сам наш Господь сказав: «Коли ви робите все, що я вам заповідаю, то ви – друзі мої» (Йо. 15, 14). Правдива любов завжди вимагає зусилля, особистої участі у виконанні Божої волі, вірності та посвяти. Так і наші воїни-звитяжці, з любові до своєї Батьківщини, захищаючи її від орди московії, стають справжніми героями. Сьогодні наша Церква також з особливою урочистістю відзначає свято Положення Чесного Пояса Пресвятої Богородиці у славному Влахернському храмі у Константинополі. У ці криваві дні нечуваних воєнних випробувань, коли над нашою благословенною землею лунають вибухи й розноситься ворожий залізний гуркіт, це свято набирає для нас, дітей страждальної України, особливо глибокого та пронизливого змісту. Воно нагадує нам про незмінну, всеохопну материнську турботу Пречистої Діви Марії над людським родом і про безмірну силу Її всесильного заступництва перед Престолом Небесного Царя. Про початки цього свята розповідає нам давнє церковне передання. Коли святий апостол Тома, названий Близнюком, запізнився на погребіння Богоматері й зі сльозами та розбитим серцем благав відкрити Її гробницю, то не знайшов там тлінного Її пречистого тіла. Бо Непорочна Богоматір була вознесена на небеса у Божественну славу з пречистим тілом і душею. Натомість апостол отримав від Самої Цариці Небесної безцінний дар – Її святий пояс, що сяяв небесним світлом. Він став незмінним знаком та непохитною запорукою Її вічної присутності серед вірних – немов золота канва, що єднає землю з небом. Спершу ця неоціненна святиня перебувала у святому граді Єрусалимі, а згодом, за імператора Аркадія, була урочисто перенесена з великими почестями та молитовними процесіями до величного Константинополя. Там, у Влахернському храмі, Чесний Пояс Пресвятої Богородиці став невичерпним джерелом численних чудес і зцілень, мов жива ріка Божої благодаті, що огортає тих, хто прибігає під Її покров. У Святому Письмі пояс є символом готовності до служіння та пильності духу: «Стійте, підперезавши стегна ваші істиною» (Еф. 6,14). Так і Діва Марія завжди з покорою й радістю виконувала святу волю Всевишнього, навчаючи того ж і нас. Про Її близькість і захист свідчить також святий Герман Константинопольський: «Ти, о Матір, близька до всіх і захищаєш усіх, і хоча наші очі не можуть бачити Тебе, ми все одно знаємо, о найсвятіша, що Ти живеш серед нас і присутня в нашому житті найрізноманітнішими способами» (Слово на Успіння). У літургійних текстах цього дня чесний пояс називається «кивотом освячення», «священною огородою», «криницею зцілень», «славою і похвалою». Кожен із цих образів розкриває різні виміри присутності Богоматері. У Старому Завіті ковчег завіту був видимим знаком Божої присутності серед Ізраїля, джерелом захисту і сили. У Новому Завіті Пресвята Діва стає живим ковчегом, бо носила в собі Самого Бога. І навіть після завершення свого земного шляху вона залишає нам «дар прецінний» і «невід’ємне багатство», що вказує на Її постійну близькість. Пояс, який торкався «Богоотроковиці, прецінний по благодаті», сьогодні огортає всю Церкву й нагадує нам, що Божа Мати поруч із нами. Особливо спільнотний вимір заступництва Богоматері прославляється у літургійних стихирах свята: «Наче вінцем пресвітлим, Всепречистая Богородице, поясом твоїм святим Церква Божа огорнулася». Цей образ говорить про весь Божий народ. Як пояс збирає воєдино одяг, так молитви Пресвятої Богородиці об’єднують спільноту, не дозволяючи їй розпастися. У часи тяжких випробувань, особливо з початком російської агресії, саме Її заступництво допомагає нашому народові вистояти, не зламатися під тягарем страждань і не втратити єдності. Коли звертаємося до Неї в молитвах, ми просимо, щоб Вона огорнула і перепоясала наш «багатостраждальний народ», зцілила поділи, втішила зранені серця і зміцнила у випробуваннях. Коли війна загрожує самому існуванню України, чесний пояс Владичиці стає знаком того, що вона перепоясує нас силою з висот, покриває своєю любов’ю і не дозволяє ворогові перемогти нас. Особливо промовистим є літургійний образ міста, укріпленого поясом Богородиці: «Подала єси градові твоєму пояс твій, Преславна, як преміцну огороду». Як колись Константинополь знаходив захист під покровом Богородиці, так і сьогодні Україна перебуває під Її особливим заступництвом. Вона чує кожну молитву матері за сина-захисника, кожне благання про мир, кожен зойк болю і тихий подих надії. Пресвята Богородиця є Матір’ю надії, яка не дозволяє нам впасти у відчай. Як любляча земна мати залишає своїм дітям пам’ять про себе, так і Богородиця передала нам свій чесний пояс і ризу, щоб ми завжди пам’ятали про Її близькість і знали, що Пречиста невтомно молиться за нас. Хто живе під Її покровом, той знаходить у Ній силу й відвагу, непохитну надію і світло серед темряви. Дорогі у Христу! Сьогодні ми освятили цей оновлений храм. Але не можемо зупинитися, думаючи, що вже осягнули все, чого прагнули. Ви відновили цей храм рукотворний, аби він допомагав нам розбудовувати храм нерукотворний. Апостол Павло називає людину «храмом Духа Святого» (пор. 1Кор. 6, 19). І саме ці духовні храми людських душ сьогодні потребують оновлення: у минулому столітті вони були десятиліттями нищенні комуністичним режимом, а у ХХІ ст. вони наражаються на не менш небезпечного ворога – невидимого, але підступного, що намагається вбити в душі все святе, стерти межу між добром і злом, поширюючи дух вседозволеності, споживацтва та гедонізму. У цьому храмі святих Богоотців Якима й Анни ми вирушатимемо у духовну подорож сторінками Святого Письма, вслухаючись у слова Христа, який промовлятиме до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. Уважно слухаймо Боже Слово в кожну неділю й свято, бо воно, каже апостол, є «корисним, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий» (ІІ Тим. 3, 16–17). У цьому храмі ми, подібно до учнів в Емаусі (Лк. 24, 30–31), пізнаватимемо Христа при ламанні Євхаристійного Хліба, яке звершуватиметься на щойно освяченому Престолі. Пам’ятаймо про потребу частого й гідного причастя Святих Тайн, бо вони є «ліком безсмертя», що не лише оберігає від смерті, а й дарує життя вічне у Христі Ісусі. Цей храм має стати для нас тим, чим стала печера Воскресіння для апостолів і жінок-мироносиць — утвердженням у вірі та спонукою до її проповіді. Зайшовши до гробу, де було покладене тіло Христа, вони переконалися: Христову Істину неможливо знищити ані брехнею, ані обманом, ані підступом чи зрадою. Саме звідти вони поспішили сповістити світові: Христос переміг смерть! Так і ми: почуте й пережите у цьому храмі має спонукати нас ділитися цим досвідом з іншими. Виходячи з цього святого місця, несімо євангельську звістку у свої домівки, виховуймо дітей і внуків добрими синами й дочками Церкви та відповідальними громадянами своєї держави. Поширюймо її у місцях навчання, праці й відпочинку, щоб ділитися радістю Христового спасіння з усіма ближніми. Нехай молитвами Пресвятої Богородиці Господь зміцнить нашу віру, укріпить надію, наповнить любов’ю наші серця й дарує Україні справедливий мир і перемогу над силами зла. Нехай Господь пошле зцілення пораненим, розраду скорботним, повернення полоненим, а всьому нашому народові – свободу і відновлення. Нехай Чесний Пояс Пресвятої Діви буде для нас символом духовної сили й непохитної впевненості в Її заступництві. А Її небесний покров нехай завжди оберігає наш народ і веде його до перемоги! Пречиста Діво, Мати Божа, спаси нас! Чесним Поясом огорни Україну, захисти від ворога-агресора і даруй нам перемогу і справедливий мир! А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 31 серпня 2025 року Божого,с. Станиля     Детальніше...

Владика Ярослав у Самборі: Дорогі педагоги, ви є опорою, що тримає духовно-науковий фронт країни [фото]

30 серпня, з нагоди ювілейної прощі освітян Самбірщини, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, очолив Божественну Літургію у Прокатедральному соборі Покрови Пресвятої Богородиці в м. Самборі у співслужінні численного духовенства і освітніх капеланів. Молитву супроводжував спів хору «Літанія» під керівництвом п. Любові Шийки. Детальніше...

Слово до освітян з нагоди Ювілейного року Надії (2025)

  Слава Ісусу Христу!Дорогі брати і сестри! Дозвольте сьогодні з великою радістю привітати всіх вас, дорогі освітяни, які сьогодні прибули на цю ювілейну прощу. Це особлива мить – молитися разом у ювілейному році, який присвячений чесноті надії. Традиція таких Ювілейних років, започаткована Папою Боніфацієм VIII ще у 1300 році і триває вже понад сім століть. Згідно з усталеним звичаєм, Ювілейний рік оголошується кожні 25 років. Блаженної пам’яті Святіший Отець Франциск проголосив 2025 рік ювілейним і присвятив цей рік чесноті надії, яка, за словами апостола Павла, «не засоромить» (Рим. 5, 5). Сьогоднішнє слово Боже від євангелиста Матея є для нас особливо промовистим. Господь іде в Єрусалим, до міста, де вже близько Його страсті, смерть і воскресіння. Це момент напруги, коли все Його служіння наближається до кульмінаційного завершення. Біля дороги сидять двоє незрячих. Вони – люди на узбіччі, ті, кого часто суспільство не помічає. Вони не можуть працювати чи жити повноцінно, залежні від милостині. Їхнє життя відображає очікування, пасивність і залежність від чужого співчуття. Євангельські сліпці були незрячими фізично, однак мали духовний зір – віру в Христа. Вони не бачили того, що бачили інші люди: навколишній світ із його зовнішніми ознаками та формами, людський вигляд, тощо. Водночас вони бачили те, чого інші люди не помічали – оком віри побачили Бога в Ісусі Христі. «А коли почули, що Ісус переходить мимо, закричали, кажучи: «Господи, Сину Давида, змилуйся над нами!» (Мт. 20, 30). Люди намагаються змусити їх замовкнути, хто буде слухати двох жебраків? Проте ці сліпці не здаються, а починають ще більше просити про помилування: «Змилуйся над нами, Господи, Сину Давида!» (Мт. 20, 31). Дуже цікаво, Ісус почув їхній крик, зупинився і запитав: «Що бажаєте, щоб я учинив вам?» (Мт. 20, 32). Здавалося б, відповідь очевидна – вони сліпі, отже, хочуть прозріти, знову бачити. Але Спаситель хоче, щоб вони самі про це сказали. Бо зустріч із Богом передбачає не лише пасивне очікування чуда, а й усвідомлене прохання, відкритість серця на дар. І вони кажуть: «Господи, щоб очі нам відкрилися» (Мт. 20, 33). Оздоровлення Ісусом двох незрячих людей відкриває нам віру, як очі душі, як духовний зір, який допомагає нам пізнавати Бога. У Святому Письмі «бачити», «бути зрячим» означає бути віруючим. Віра – це є особлива властивість людської особи проникати в глибину дійсності, бачити набагато глибше, ніж це можуть зафіксувати лише тілесні очі, і тому віра часто ще називається прозрінням, просвіченням людини. На основі євангельської розповіді про зцілення незрячих спробуймо перенести факт сліпоти з площини фізичної в площину духовну. Сліпці отримали оздоровлення своєю витривалою і наполегливою вірою. Їх віра у те, що Господь, Який прийшов у світ та іменується Сином Давидовим, може дарувати їм зір, не була принагідною чи непевною. Інакше вони б не взивали так голосно і так наполегливо, а тим більше замовчали б після людських докорів. Однак, два сліпці не зважають на людські докори, а ще дужче проявляють свою віру. Вони настійливо просять милості в Ісуса Христа. Далі Євангелист зазначає, що Ісус «змилувався, доторкнувсь їхніх очей, і негайно же прозріли й пішли слідом за ним» (Мт. 20, 34). Вони прозріли і пішли за Христом. Їхнє прозріння – це не лише відновлення фізичної здатності бачити, але й новий спосіб життя: йти за Ісусом, який є Світло світу, «Світло народів», як навчають Отці ІІ Ватиканського собору. У Святому Письмі сліпота часто зображується як духовний стан людини. Це неспроможність розпізнавати Божу волю, жити в правді. Пророк Ісая говорить: «Народ, що в пітьмі ходить, уздрів світло велике; над тими, що живуть у смертній тіні, світло засяяло» (Іс. 9, 1). Пророк вказував на прихід Месії як Того, хто дарує світло тим, що перебувають у темряві. «Того дня глухі почують слова книги, очі сліпих прозріють із темряви та пітьми. І бідні дедалі більше у Господі веселитимуться, і вбогі між людьми радітимуть Святим Ізраїля» (Іс. 29,18-19). Людина може мати гострий фізичний зір, але бути сліпою до потреб ближнього, до Євангельської правди, до присутності Бога. Такою була ситуація багатьох фарисеїв, яких Ісус називає «сліпими проводирями» (Мт. 23, 16). Натомість духовне прозріння – це завжди Божий дар, здатність побачити світ у світлі Божої правди і задуму. Це зміна мислення, новий спосіб життя. Прозріти – означає повірити, що Христос є Господь. Хто не знає «дороги» надприродного світла, є духовно незрячим. Хто тільки захоплюється Христом, але Його не знає, не йде за Ним, той є подібний до того, хто в темряві сидить при дорозі і не просить про світло, щоб жити, не благає в Христа оздоровлення. Хто ж пізнає сліпоту свого серця, відчуває брак надприродного світла через свою гріховність, той взиває з глибини своєї душі: «Icyсе, Сину Давидів, змилуйся надо мною»! Яскравий для нас приклад – апостол Павло. Ще до свого прозріння, Савло, ревний фарисей, переслідувач учнів Христа, був певний, що служить Богові про якого навчала старозавітна синагога, але насправді боровся проти Нього, переслідуючи християн. На дорозі до Дамаску його вразило світло з неба. Він упав на землю і осліп. Його фізична сліпота стала образом внутрішньої. Він три дні не бачив і не їв. І лише коли Ананія – учень Христа, поклав на нього руки, він прозрів, і «немов луска з очей йому впала» (Дія. 9, 18). Від цього моменту починається його «нове життя». Павло стає «апостолом народів», несучи світло Євангелія до кінців землі. Справжнє прозріння – це зустріч зі світлом Христа, яке преображує життя. Євангельський уривок завершується такими словами: «Вони прозріли й пішли слідом за ним» (Мт. 20, 34). Справжнє прозріння завжди веде до учнівства. Хто відчув на собі Боже світло, той не може залишитися на місці. Він іде за Христом, бо розуміє, що лише в Ньому – справжній сенс життя. Дорогі освітяни, прозріння, яке Христос дарує незрячим, – образ того, що правдиве знання і світло завжди йдуть разом. Господь показує, що бачити світ – це означає бачити його в істині, у світлі Божої премудрості. Ви є тими, хто покликаний передавати знання, але знання без просвічення є недосконале. Ми знаємо, що у світі є багато інтелектуалів, які мають знаннями, але залишаються духовно незрячими. Їхній розум відкритий для складних теорій, але серце їхнє закрите на Бога. І тому їхні знання не служать добру, а часом навіть стають знаряддям для зла. Справжнє знання повинно поєднуватися зі світлом Божої премудрості. Бо саме Христове світло дає сенс тому, що ми знаємо і робимо. Якби людина мала величезну ерудицію, але не мала здатності відрізнити добро від зла, вона залишається у темряві. І тут починається велика відповідальність педагога. Бо виховання не обмежується тим, щоб наповнити учнів інформацією чи науковими формулами, важливіше – навчити людину повноцінного життя за Божим задумом. Дорогі освітяни, праця педагога – це жертва, вкладена у майбутнє покоління, яке саме зараз зазнає випробувань війною, викликами моралі та ідентичності. Тому особлива подяка всім, хто надає простір Богові в освітньому процесі: хто вчить не лише набувати знання, але прикладає зусилля у виховуванні молодь у дусі свободи, відповідальності й християнських цінностей. Справжня освіта – це не лише засвоєння фактів, це - процес розпізнавання добра, шлях до істини і зростання у любові. Це шлях до глибшого пізнання самого себе і Божого задуму щодо кожного з нас. Освіта без духовного фундаменту втрачає свою цілісність і стає поверховою. Саме тому Церква з великою повагою і надією дивиться на місію вчителя, педагога, наставника – особи, що провадить молодь до повноти життя у Христі – Господі. Світло Христове, просвітлює не тільки наше життя, але й вказує шлях усьому людству. У Христі Воскреслому ми бачимо не лише перемогу над смертю, але й повноту краси людського життя. Бо Христос, як Вчитель і Пастир, не просто передає знання, але відкриває істину – ту, що веде до свободи: «І спізнаєте правду, і правда визволить вас», каже Господь (пор. Йо. 8. 32). Тому сьогодні звертаємо увагу на вас, дорогі освітяни, як на своєрідний пункт незламності для молоді та їхніх батьків. У час війни, невизначеності, моральних і соціальних потрясінь саме вчитель часто стає тим орієнтиром, на якого дивиться молода людина, шукаючи відповіді на глибші питання: хто я, у кого вірити, заради чого жити. Ви є опорою, що тримає духовно-науковий фронт країни, виховуючи майбутнє країни, як особистостей зі стійкими моральними цінностями. Ваше щоденне служіння – це знак, що Україна не впала духом, що наш народ має майбутнє, бо є кому формувати сумління молоді. У ваших зусиллях є промінь надії й сили, що передається далі – від серця до серця, від учителя до учня, від покоління до покоління. Тож дорогі педагоги, ви покликані ставати тими, хто не лише передає знання, але відкриває дітям і молоді дорогу до справжнього світла, яким є Христос. У цьому сенсі ви є продовженням місії Ісуса, який відкривав очі сліпим. Бо не завжди сліпота є фізичною. Часом вона більш небезпечніша – духовна, коли людина не бачить сенсу свого життя, коли губиться серед випробувань і спокус, коли тоне у темряві гріха. Саме тоді вона потребує того, хто вкаже їй на Христа, хто допоможе вигукнути разом із нею: «Icyсе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!». Нехай Господь благословить усіх вас, дорогі освітяни, щоб ви завжди залишалися провідниками до розпізнавання Божої істини. Нехай ваші слова і вчинки запалюють у серцях дітей і молоді жагу до правди, добра і краси. І нехай ця ювілейна проща буде знаком того, що ви йдете разом, підтримуєте одні одних і черпаєте силу у Христі, який є «світло світу». А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і єдність Святого Духа нехай перебуває з усіма вами! Амінь + Ярослав 30 серпня 2025 року Божого,м. Дрогобич   Детальніше...

У Дрогобицькій духовній семінарії розпочався новий навчальний рік [фото]

25 серпня 2025 р. Б., з нагоди початку 2025–26 навчального року, у семінарійному храмі Архиєрейську Божественну Літургію очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ, у співслужінні настоятелів та викладачів семінарії. Молитву супроводжував співом семінарійний хор «Оранта» під керівництвом о. Андрія Буня. Детальніше...

Проповідь з нагоди відкриття навчального року в ДДС (2025)

Слава Ісусу Христу!Всесвітліший отче Ректоре, всечесні отці, дорогі викладачі, любі браття семінаристи, брати і сестри у Христі! Дозвольте сьогодні ласкаво привітати Вас з нагоди початку нового навчального року, у якому пізнаватимемо науку нашого Спасителя, заглиблюватимемося у таїнства віри, приготовляючи себе до прийняття великого дару – священства. Це чергова сходинка у нашому духовному та інтелектуальному зростанні. Для кожного з вас це особливий момент, адже такий духовно-академічний початок завжди несе в собі щось особливе у пізнанні Бога. Євангельська благовість апостола Марка розпочинається такими словами: «Початок Євангелії Ісуса Христа, Сина Божого» (Мр. 1, 1). У цих коротких, але глибоких рядках євангелист, натхненний Святим Духом, відкриває нам не просто черговий людський твір, а слово, яке вводить у нас нову реальність. Адже цей «початок» перегукується з першими словами книги Буття: «На початку сотворив Бог небо й землю» (Бут. 1, 1). Там Бог своїм Словом створив світ із небуття; тепер же у Христі розпочинається «нове творіння», нова історія і нове життя. У кожному біблійному «початку» ми бачимо, що сам Господь входить у людську історію, і з того моменту вона вже ніколи не залишається тією самою. Коли Христос приходить на Йордан, щоби прийняти Хрещення від Івана, знову ж розпочинається початок Його публічного служіння. Саме тут ми чуємо голос Отця: «Ти єси Син мій любий, у тобі – моє уподобання» (Мр. 1, 11), і бачимо Святого Духа, що «як голуб сходив» (Мр. 1, 10) на Сина Божого. Це не просто початок нової діяльності, а момент богоявління – об’явлення Бога серед людей. На Йордані відкривається таїнство: початок – це завжди більше, ніж здається. Для стороннього погляду Христос просто стає в ряд з іншими людьми. Але голос Отця і зішестя Святого Духа відкривають, що це – нова сторінка в історії спасіння. Подібно й наші початки здатні приховувати в собі більше, ніж ми бачимо зовні. Насправді, кожен початок навчального року в семінарії можна сприймати як своєрідний «Йордан», «богоявління», час Господніх відвідин. Дорогі браття, ви навчаєтесь у семінарії не лише для того, щоб здобути знання чи виконати обов’язки, але насамперед – щоб дозволити Богові діяти у вашому житті. Зовні може здаватися, що це лише повторення знайомого вже циклу. Але в Божих очах кожен початок має унікальний зміст. Господь щоразу творить нове (пор. Од. 21, 5): дає силу там, де з’являється втома; відновлює радість, коли оселяється рутина; відкриває нове бачення там, де загрожує звичка чи байдужість. Сьогоднішнє Євангеліє благовістує нам, що одразу після Хрещення Ісуса бачимо незвичний розвиток подій. «І відразу Дух повів його в пустиню; і він перебував у пустині сорок день, спокушуваний сатаною, і був із дикими звірями, а ангели йому служили» (Мр. 1, 12-13). У першій частині євангельського уривку ми чули як пролунав голос Отця з неба, як Дух Святий зійшов на Ісуса у вигляді голуба, як небо розкрилось, і було засвідчено ким Він є насправді – улюбленим Сином Божим. Здавалося б, тепер мало б розпочатися щось тріумфальне: гучна проповідь, чудеса, зцілення, тощо. Але Євангеліє веде нас несподіваним шляхом: замість овацій і чудес – спокуси у пустелі. У біблійній традиції пустеля завжди мала особливе значення. Саме там Ізраїль вперше по-справжньому пізнав Бога після виходу з Єгипту. Там народ блукав сорок років, вчився жити не власними силами, а щоденною манною з неба. Там він переживав очищення, випробування, саме там отримав Закон і досвід Божої близькості. Пустеля завжди була місцем зустрічі й водночас місцем випробувань. Тому не дивно, що й Христос розпочинає свій шлях саме там, куди веде Його Дух Божий. Бо, пройшовши пустелю і спокуси, Господь звіщає благовість, кажучи: «Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангелію» (Мр .1, 15). Дорогі брати-семінаристи, якщо ми справді хочемо бути учнями Христа, ми не уникнемо своєї пустелі. Для вас, семінаристів, таким місцем є роки навчання у семінарії. Може, ви цього ще не відчуваєте, але семінарія – це не лише лекції, книжки чи іспити. Це час, коли Бог занурює вас у внутрішню боротьбу: коли спливають назовні сумніви, страхи, слабкості, але водночас стає очевидною Божа вірність. У пустелі немає нічого зайвого: немає шуму, що міг би заглушити голос Бога, немає розваг чи втеч, немає де сховатися від самих себе – і саме в цьому її сила. У цьому сенсі й семінарія є своєрідною пустелею. Тут ви поступово вчитеся дивитися в обличчя власним слабкостям і спокусам, вчитеся розпізнавати, як у вашому серці діють гордість, заздрість чи втома. І тут же вчитеся довіряти Богові, коли ці спокуси вас випробовують. Слід пам’ятати: пустеля не є для того, щоб зламати людину, а щоб її зміцнити. Як золото випробовується у вогні, так і покликання проходить очищення у пустелі. Тому не бійтеся її. Прийміть свою пустелю як дар. Не тікайте від моментів, коли стає важко, коли приходить спокуса здатися, коли відчуваєте втому. Саме там, на пустелі, формується те серце, яке зможе в майбутньому бути опорою для інших. На пустелі ми також вчимося розпізнавати «знаки часу», що справді важливе. У ній зникають ілюзії. Так само і в семінарії: ви вчитеся дивитися на світ, на власне життя не поверхово, а в світлі Євангелія. Ви вчитеся відрізняти голос Божий від голосу спокусника, правду від брехні, шлях життя від ілюзії легких рішень. І це, зрештою, робить вас здатними у майбутньому бути тими пастирями, які ведуть Божий люд до Господа. Дорогі браття, після пустелі Христос починає Свою публічну діяльність. Його перші слова звучать так: «Сповнився час, і наблизилося Царство Боже; покайтеся і вірте в Євангеліє» (Мр. 1, 15). Це дуже прості, але водночас вимогливі слова. Адже йти за Христом – означає прийняти певний спосіб життя, мати в серці чіткі орієнтири. Без цього шлях учень може швидко втратити силу і сенс. Саме тому Церква подає нам три головні джерела духовного життя учня: молитва, аскеза і церковний досвід. Перш за все – молитва, яка є центром семінарійного життя. Бути учнем означає бути поруч із Учителем: слухати Його, жити Його словом, черпати з Його присутності. Недарма каплиця у нашій семінарії розташована в самому центрі корпусу. Це невипадково: у центрі життя має бути молитва. Молитва вчить уважності, формує здатність слухати. Це вміння є однією з найважливіших чеснот майбутнього священника. Бо хто не відкривається на голос Бога, той не зможе по-справжньому почути і ближнього. Поруч із молитвою стоїть аскеза. У культурі, де так високо цінується комфорт і задоволення, слово «аскеза» звучить дивно й суворо. Але без неї людина стає рабом власних настроїв і бажань. А священник не може бути рабом. Він покликаний бути вільним – для Бога і для людей. Аскеза – це не лише піст чи зовнішні обмеження. Це здатність сказати «ні», коли щось загрожує поневолити серце. Це вміння жити впорядковано, не дозволяючи пристрастям керувати життям, відмовитися від зайвого, щоб залишитися відкритим для справді важливого. У семінарії аскеза може проявляється навіть у малому: вчасно піднятися зранку, обмежити розваги, не шукати легких рішень. Але саме вірність у малому формують справжню свободу: ви вчитеся бути господарями своїх бажань, а не їхніми невільниками. Третє джерело – церковний досвід. Покликання не формується у вакуумі. Семінарія — це не віддалена академічна вежа зі слонової кістки. Як підкреслюють Отці ІІ Ватиканського Собору, семінарія – це «серце єпархії». Тут ви вчитеся жити тим, чим живе вся Церква: богослужінням, спільнотою, традицією, послухом, життям у Таїнствах. Церковний досвід народжується у спільноті. Ви живете поруч із братами, які мають різні характери, звички й слабкості. І це не випадковість. Бо священник покликаний приймати не «ідеальних» людей, а реальних. Тому саме тут ви щодня практикуєте терпеливість, милосердя й любов. Церковний досвід означає також послух. Тут ви поступово вчитеся довіряти не лише власним судженням, а й мудрості Церкви, її традиції, настоятелям і вихователям. Послух виховує смирення, а смирення відкриває серце для справжньої радості. Отже, молитва, аскеза і церковний досвід – це три стовпи, на яких будується шлях учня. Вони ніколи не бувають легкими. Інколи молитва здаватиметься важкою, аскеза – надто обтяжливою, церковний ритм – важким і вимогливим. Але саме через них Бог формує зрілість, без якої неможливо стати справжнім священником. Дорогі брати-семінаристи! Навчання в семінарії – це значно більше, ніж здобути диплом чи опанувати філософію, богослов’я, канонічне право та інші дисципліни. Найглибший сенс цього часу полягає в тому, щоб дозволити Богові поступово переображати ваше серце. І, можливо, траплятимуться моменти втоми чи сумнівів, коли ви запитаєте себе: «Навіщо ці складні іспити? Чому стільки вимог? Чи вистачить у мене сили стати священником?» – саме тоді Господь закликає вас довіритися Йому ще більше. Як Христос розпочав Свою місію після випробувань у пустелі, так і ви вступаєте в кожний новий етап через виклики. Плекайте вірність у малому, будьте терпеливими до самих себе та до своїх ближніх. Розпочніть цей новий академічний рік із глибокою довірою до Бога, просячи в Нього благодаті зростати у мудрості й смиренні, та залишатися вірними у всьому, до чого кличе вас Свята Мати-Церква. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і єдність Святого Духа нехай перебуває з усіма вами! Амінь. + Ярослав 25 серпня 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

На Алеї Героїв у Дрогобичі владика Ярослав освятив нові портрети полеглих воїнів [фото]

24 серпня, у День Незалежності України, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, разом із місцевим духовенством відслужив панахиду за полеглими воїнами в часі російсько-української війни та освятив 11 портретів полеглих Героїв. Детальніше...