Проповідь у Неділю Сиропусну (2025)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Впродовж кількох останніх тижнів свята Церква приготовляла нас до Великого Посту, кожен з яких був присвячений якійсь події зі священної історії, що стосується нашого спасіння. Для християнина ця великопісна пора має стати черговою нагодою до справжнього духовного оновлення і навернення. Кожного року у цей благодатний період маємо нагоду для того, щоб поглибити своє розуміння сенсу і цінності нашого християнського буття та по-новому відкрити Боже діяння у нашому житті. Сьогоднішньою Сиропусною неділею ми вступаємо в цей благодатний час. Нинішнє євангельське читання безпосередньо впроваджує нас у Велику Чотиридесятницю, подаючи критерії посту, який подобається Господеві: прощення, щирість, молитва та милостиня. Ісус вчить постити перед Богом і зовнішніми ознаками не виявляти свій піст перед іншими. Своє навчання Він подає як сповнення Закону і пророків. У біблійному розумінні піст насамперед є виявом навернення до Бога та послуху Його волі. Пророки критикували фарисейський піст, бо він часто ставав формальністю, тому вони наголошують на праведних вчинках та братній любові (див. Іс. 58, 1-12; Зах. 7, 5-10). Вслухаймося в слова пророка Ісаї: «Ось піст, який я люблю: кайдани несправедливости розбити, пута кормиги розв'язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати, з голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись. Тоді візвеш, і Господь відповість, ти крикнеш, і він скаже: - Ось я! Коли ти викинеш із-посеред себе утиск, перестанеш погрожувати пальцем і безбожно говорити, коли голодному ти віддаси хліб твій, наситиш пригніченого душу, тоді засяє твоє світло в пітьмі, тьма твоя буде, немов південь» (Іс. 58,6-10). Цей уривок з Книги пророка Ісаї, хоча і написаний кількасот років перед Христом, ніби пояснює Його слова. В сьогоднішньому Євангелії Христос вказує на ознаки угодного Богові посту: він поєднаний з молитвою і знаходить своє автентичне вираження у милостині, допомозі бідним. Піст, молитва та милостиня – це підвалини, на яких основуються наші відносини з Богом та ближніми. Ісус наголошує, що вони мають бути щирими, без лицемірства. Інакше ризикуємо знецінити піст так, як це роблять книжники і фарисеї. Христос навчає, що Його учні найперше мають боротися з лицемірством. Піст повинен стати наверненням та наближенням до Бога, а не пошуком слави від людей. Не розголошувати – це справжня риса доброго вчинку, який є по-справжньому добрий лише тоді, коли випливає з любові до Бога та ближнього. Піст на показ не принесе користі. Вчора у літургійних текстах Вечірні і Утрені ми згадували про Райський сад, який людина втратила через упадок Адама і Єви. Зі Святого Письма знаємо, що людина була створена для життя в раю, аби бути щасливою, щоб бачити Бога і спілкуватися з Ним. Книга Буття розповідає, що наші прародичі згрішили, бо не послухались Господа і спожили заборонений плід. Цей біблійний епізод традиція пояснює так: Адам і Єва згрішили, бо не постили. Таким чином їх гріх непощення позбавив людину райського життя і тому наше існування на землі зробилось вигнанням. Як і Адам і Єва, сучасна людина часто зосереджує свою увагу не на Бозі і Його заповідях, а на матеріальному «плоді», який вабить погляд. Матеріальні засоби, на яких зосереджується надмірна увага, починають відігравати в очах людини надзвичайну роль. Це приводить до хибного висновку: чим більше їх маю, тим більше захищеним є моє життя. Тоді починається гоніння за їх нагромадженням. Ще у Старому Завіті Господь перестерігає людину перед захланністю, коли після виходу з Єгипту, хоч і дарує ізраїльтянам манну, по-суті рятуючи їх, але ця манна є поживою для них лише певний період доби, потім псується, а тому нема сенсу її нагромаджувати (Вих. 16, 14-21). На жаль, часто ми забуваємо, що матеріальні речі є дарами від Бога. Ось чому в Євангелії читаємо, що слід шукати «скарб правдивий», до якого не зможуть дістатися ні міль, ні хробаки, ані злодії. Цей скарб – той, що не нагромаджується для себе, але дається потребуючому, бо «хто чинить бідному добро, той Господеві позичає, і він йому відплатить за його добродійства» (Прип. 19, 17). Рівно ж і апостол Павло навчав: «Більше щастя – давати, ніж брати» (Ді. 20, 35). Прихід Христа, Спасителя світу, на землю відкриває знову двері до раю кожному, хто йде за Ним. А Церква, показує нам красу Царства Божого і заохочує всіх нас іти цією прощею до небесної Батьківщини. Ця дорога це перш за все дорога щирого покаяння і очищення. Без покаяння немає очищення, а без очищення немає спасіння. Покаянням виправдався митар, через покаяння прощено грішницю, покаяння відкрило розсудливому розбійнику райські двері, покаяння апостола Петра повернуло йому апостольську гідність, стараймось і ми наслідувати цю дорогу спасіння й освячення Також Господь у сьогоднішній благовісті застерігає нас від фальшивих життєвих пріоритетів кажучи: «Бо де скарб твій, – там буде й серце твоє» (Мт. 6,21). Святий мученик Юстин, великий християнський мислитель II ст., говорив: «Де скарб людини, там її розум». Де розум людини, там її скарб. Із цього випливає динаміка нашого життя, наших дій, вибору, правди нашого життя. Tе про що ми мріємо, чим живемо, що думаємо, чим наповнене наше серце, і є нашим скарбом. Господь хоче, щоб ми були вільні від усього, що може нас поневолювати, закривати нам дорогу до Нього. Ніщо не повинно нами володіти, маніпулювати, викрадати наш час і вічне спасіння. Тому ми повинні визначитися з пріоритетами. Не можемо витрачати зусилля на марні та дріб’язкові справи, залежати від швидкоплинних матеріальних речей. Дуже важливо вкладати наше життя в те, що має вічну вартість. Господь приготував для нас надзвичайний скарб – життя майбутнього віку, вічне життя. Тому і нашим справжнім скарбом, нашою перлиною має бути Христос – наш Бог і Спаситель. В Ньому є повнота мудрості і знання, як каже Боже слово, в Ньому є життя вічне. Сьогоднішню неділю також називають Неділею прощення. Про те, наскільки важливою є ця чеснота, ми дізнаємося навіть з молитви, якої нас навчив Господь – «Отче наш» (Мт 6, 9-13). «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», - молимося щодня, навіть кілька разів на день. Прощати гріхи ближнім — це закон Євангелія, це веління Самого Господа. "Якщо ви, — говорить святе Євангеліє, — прощатимете людям їх провини, то і вам простить Отець ваш Небесний, а якщо не прощатимете людям провин їх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших" (Мт.6,14-15). Тільки у взаємному смиренні, взаєморозумінні і всепрощенні людина знаходить душевний мир і вступає на шлях покаяння, наближаючись до Бога. Важко є прощати, але, можливо, ще важче – просити прощення. Наш страх перед впокоренням, наша гордість противляться тому, щоб просити прощення. Все ж фразу «Прощаю і прошу прощення» не можна розділити! Якщо не простимо ближньому, тоді ми нездатні визнати Бога як Отця (пор. Лк 15, 25-32) і прийняти від Нього прощення своїх гріхів. Якщо не простимо, тоді не маємо досвіду, що таке прощення, а отже не знаємо, що просимо у Господній молитві. Також наш навіть найстрогіший піст не буде угодним Богові, якщо не примиримося з ближніми. «Прости і зазнаєш миру», – сказав святий папа Іван Павло ІІ в одному зі своїх послань і звернувся до всіх людей доброї волі з закликом, щоб намагалися осягнути мир на дорозі прощення: «Цілком здаю собі справу з того, що прощення може здаватися суперечним з людською логікою, однак прощення черпає своє натхнення з логіки любові, тієї любові, якою Бог обдарував кожну людину, кожну націю та кожен народ, цілий людський рід». Бог нам завжди готовий простити наші безчисленні провини, тому й сподівається від нас, що й ми будемо охоче прощати нашим ближнім. Дорогі в Христі! З перспективи більше трьох років широкомасштабної війни московії увесь світ тепер ставить собі питання: у чому полягає таємниця стійкості, мужності українського народу, який наважився протистояти агресору? Секретом нашої стійкості є сила Божа, яка постійно в нас народжується та проявляється навіть у нашій немічності. Цю силу дає нам Бог, бо Він є Господом сил. Наші воїни керуються принципом не ненависті до чужого, а любові до свого. Любов виявляється в невтомній праці волонтерів, у щедрих пожертвах мільйонів людей й у щирій тихій молитві. Любов народжує героїв, а ненависть – злочинців. Жорстокість війни дегуманізує, тому ми, як народ, що захищається, і Церква, що гуртує народ у Христову родину, мусимо докладати всіх зусиль, щоб зберегти свою гідність і людяність, у жодному разі не опустившись до нелюдяності та звірств агресора. Бережімо серця наших воїнів від зла, щоб вони залишалися воїнами світла і добра! Бережімо свої серця! Перетворюймо свій гнів і кривду на мужність, незламність, правдиву мудрість і перемогу Божої правди. Святий Павло закликає «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21). Вступаючи в період Великого посту, спробуймо стати терпеливими один для одного. Чим ближче ми підходимо до Царства Небесного, тим більше наближаємося до живого Бога і один до одного. Ворожнечу між нами породжує гріх, з яким необхідно боротися. Як часто на шляху всепрощення зустрічається багато перешкод. Головна з них — наше самолюбство і гордість. Тому, усвідомивши це, відкиньмо зі свого серця всілякі образи і від душі пробачмо наших кривдникам. Тоді справді зможемо гідно прийняти Боже прощення у Святій Тайні Сповіді та зробити монолітною нашу націю. Браття та сестри, у ці спасительні дні Великого посту намащуймо наші голови, як вчить сьогоднішньє Євангелії, пахучими маслами правдивої побожності, любові до ближнього, доброчинності до потребуючих. Вмиваймо обличчя наших душ від злих помислів та лукавого діла і від нечистоти, яка затемнює душі наші. Здержуймося не тільки від м’ясних страв, але й від різних узалежнень та гріхів. Тоді, напевне, наш піст буде прийнятний і Богові милий. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 2 березня 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Владика Ярослав: Прощення черпає своє натхнення з логіки любові, тієї любові, якою Бог обдарував кожну людину [фото]

  2 березня, в Сиропусну неділю, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Під час богослужіння єпископ уділив священичі свячення диякону Юрію Маціборку. Детальніше...

Владика Ярослав: Спасіння – це дар Бога, а не заслуга людини

9 лютого, в неділю митаря і фарисея, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь на неділю митаря і фарисея (2025)

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Цими днями Свята Церква своїми богослужіннями розпочала готувати нас до Великого посту, який церковні автори називають духовною весною. В попередній неділі – про Закхея – ми роздумували над важливістю бажання споглядати Христа, а це – перший крок на дорозі спасіння. Другий крок цього шляху описаний у сьогоднішньому євангельському читання, в якому чуємо притчу про митаря і фарисея. З неї ми дізнаємося, що, окрім бажання бачити Бога, ми маємо навчитись бачити себе такими, якими ми є насправді, з нашими слабкостями, упадками, гріхами та пороками. У сьогоднішній євангельській благовісті Ісус навчає нас, як ми повинні молитися, вести діалог з Богом. В єврейському суспільстві часів Ісуса клас фарисеїв вважав себе найблагороднішим виявом завіту між Богом та обраним народом з огляду на виконання Божих обіцянок даних праотцям. Фарисеї були переконані, що прихід спасіння у цей світ буде підготовлений та прискорений через ретельне дотриманням усіх приписів Закону. Це, вважали вони, «змусить» Бога спасти людину. Керуючись цим принципом, фарисей висловлює це переконання у своїй молитві. Цікаво, що замість того, щоб прославляти Бога, у храмі фарисей починає прославляти себе самого. Митар натомість пізнає себе в убогості свого серця, як бідного грішника. Стояння перед присутністю Божою у храмі дає митареві усвідомлення своєї нескінченної віддаленості від Божої справедливості. Внутрішні почуття, які надихали на молитву цих двох молільників, відображаються у їхній зовнішній поставі; фарисей, вважаючи себе праведним, молиться напереді з піднятою головою. Натомість, зовнішня постава митаря демонструє внутрішнє каяття і смирення: «Не смів і очей звести до неба» (Лк. 18, 11-13). Фарисей, відчуваючи, що має заслугу перед Богом, стає у перших рядах і обертається, щоб порівняти себе з іншими; митар же, «ставши здалека», ніби схиляється, відчуваючи тягар свого гріха, і відкривається лише Богові та Його милосердю. Зовнішня постава в храмі підкреслює зміст молитви цих двох осіб. Фарисей символічно представляє самовпевнених людей. У своїй молитві фарисей починає творити гімн хвали і подяки Богові («дякую тобі»), але це одразу ж перетворюється у пісню самопрослави та гордості. Фарисеї вважали себе людьми вищого класу і спиралася на помилковому розумінні важливості зовнішнього зберігання норм закону, ритуальних приписів. Вони забули, що єдиною мірою справжньої справедливості є сам Бог, Єдино Святий і Справедливий. Тож на відміну від фарисея, митар перебуває у присутності Бога, покладаючись на Його нескінченну милість. Суть молитви митаря відповідає його внутрішній і зовнішній поставі: «Митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся надо мною грішним» (Лк.18, 13). У цих коротких словах євангелист Лука повторює нам вчення Ісуса про те, як правильно стояти перед Богом, як піднести нашу молитву до Нього. Людині щоб вступити в розмову з Богом, насамперед потрібно прийняти поставу смирення, тобто правди, визнаючи себе грішником. Зустрічаючись з безмежною святістю Бога та Його милістю, людина не може не промовити слідом за Давидом: «Боже, помилуй мене грішного»! (Пс.50). Саме цей вислів покаяння за свій гріх міститься у благанні митаря: «Боже, змилуйся надо мною грішним!». Це – псалом, у якому народ Божий віднаходить себе, щоденно молячись ним і довіряючись Господньому милосердю. Молитва фарисея характеризується марнославством, майже зарозумілістю, а молитва митаря – смиренням. Митар виходить з храму виправданим, бо він прибув у храм, щоб зустрітися із Божим милосердям. Натомість фарисей, який у своїй безглуздості порівняв свою «праведність» із нескінченною праведністю Бога, повертається додому не тільки не оправданим зі своїх попередніх гріхів (яких він не бачив через власну зарозумілість), але ще й з додатковим гріхом – гордині. Молитва митаря прийнята Богом, бо вона випливала зі смирення й усвідомлення власної гріховності. Ще зі Святого Письма Старого Завіту дізнаємося, що «смиренного молитва крізь хмари пробивається: він не матиме втіхи, аж поки вона не дійде; не спиниться, поки Всевишній над ним не зглянеться й не розсудить справедливих та не вчинить розправи», – каже Ісус син Сираха (Сир.35,17-18). Митар покладався на довіру у всемогутність Божого милосердя. Його молитва заслуговує на похвалу Бога, оскільки це справжній гімн прослави Божого милосердя, вихваляння Його любові. У митарі збувається те, що ми читаємо в псалмі: «Візвали праведні, і Господь почув їх і з усіх скорбот їхніх врятував їх. Близький Господь до тих, у кого розбите серце; прибитих духом він спасає» (Пс.33, 3.18-19). Сьогоднішня притча вчить нас, що якщо грішник визнає себе винним, визнає, що спасіння – це дар Бога, а не заслуга людини, то досвідчує Боже милосердя та отримує спасіння. Увесь її зміст міститься в останньому реченні, яке є прямим підсумком діяння «двох людей»: «Кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, - вивищений» (Лк. 18,14). Ці слова мають христологічну суть і знаходять повноту свого сенсу у Христі Господі. Вони відображають пасхальну таїну Ісуса: шлях прославлення і спасіння проходить через хрест. Ісус досягнув піднесення і слави через воскресіння, але перед тим він пройшов через приниження і страждання на хресті. Доля християнина також є подібною до цього шляху Ісуса Христа (Йо.15, 20). Замислившись над сьогоднішнім євангельським читанням, запитаймо себе, стоячи перед найвищою Божою справедливістю: в кому з двох осіб, описаних у притчі, я бачу себе? Відкриваючи глибину своєї совісті перед Богом, ми зауважуємо, що дуже часто ми проявляємо фарисейську зарозумілість. Адже нерідко ми, християни, вважаємо себе добрими лише тому, що беремо участь у літургії у неділю і свята або тому, що не вчинили трьох класичних гріхів: «не вкрав», «не вбив», «не проклинав». Одна з найбільших труднощів у нашому житті – це вміння бути чесними із собою. Один з видатних людей одного разу сказав: «Будь чесним перед самим собою». Однак це легше промовити, аніж зробити. Диявол, який є великим брехуном, підступно штовхає нас на шлях самообману й ілюзій. Хтось одного разу сказав: «Найлегша річ – це дурити себе самого». Схильність до самообману не є чимось новим. Гріх засліпив людину ще тоді, коли змій спокушував Єву, розказуючи їй, що якщо вона не послухається Бога, то її очі відкриються і вона стане як бог. Бог у Христі приходить, щоб визволити нас від цього стану духовного самообману і засліплення. Той, хто сам не знаходить у собі провини, потребує погляду зі сторони. Хворий потребує лікаря, який, об’єктивно і неупереджено проаналізувавши його стан, вкаже йому шлях виходу з хвороби. У святій тайні Покаяння Бог дає нам отой «погляд збоку», у духівниках та сповідниках – духовних лікарів. Рівно ж апостол Йоан пригадує нам: «Якже ми визнаємо гріхи наші, то він – вірний і праведний, щоб нам простити гріхи наші й очистити нас від усякої неправди» (І Йо. 1,9). А святий Іван Ліствичник зазначає: «Якщо хтось може бачити свої пороки без пелени любові до себе, він більше ні про що в житті не буде турбуватись крім спасіння». Дорогі у Христі! Ми готуємось до того, аби ввійти у Великий Піст – благодатний час покаяння. Думаю, що не буде перебільшенням сказати, що найкращі уроки покаяння можемо навчитись від розкаяних грішників – від тих, які не ховали свої гріхи під надуманими відмовками, які бачили себе такими, якими є насправді. Від таких, хто як митар смиренно падають на коліна перед Спасителем, благаючи милосердя, а тому отримують оправдання, прощення, очищення, духовну радість і мир у серці. Це також може статися і з нами. Тож стоячи у Божі присутності, просімо Господа, щоб змилувався над нами грішними. Нехай Його милосердя виявиться сильнішим за нашу гріховність. Випрошуймо Божого милосердя для захисту Україну, нашого воїнства, справедливого миру за молитвами Пресвятої Богородиці, праведників та ісповідників яких видала українська земля. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 9 лютого 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

У с. Сможе на Сколівщині освячено новозбудований храм [фото]

2 лютого, у свято Стрітення Господнього, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, освятив новозбудований храм у с. Сможе на Сколівщині. Відтак єпископ очолив Архиєрейську Літургію у співслужінні о. Романа Качали (декана Тухольківського), о. Петра Горічка (адміністратора парафії) та священиків Тухольківського, Сколівського, Висоцького, Трускавецького деканатів. Детальніше...

Проповідь на Стрітення Господа нашого Ісуса Христа (2025)

Бо мої очі бачили Твоє спасіння…світло на просвіту поганам…(Лк. 2, 30–32) Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Різдвяне коло свят завершується празником Господнього Стрітення, що його святкуємо сьогодні, у сороковий день після Христового Різдва. Цей празник своїм змістом тісно пов’язаний з Різдвом Христовим і відкриває шлях до Пасхи. Сьогодні таїнственно споглядаємо, як Пречиста Діва Марія і святий обручник Йосиф приходять до єрусалимського Храму, а на руках у них – сорокаденне дитятко Ісус. У цей день до храму Пресвяту родину привів Господній Закон, адже, згідно з старозавітним приписом, на згадку про спасіння Ізраїля під час виходу з Єгипту кожен первенець ізраїльського народу мав бути посвячений Богові (пор. Вих.13, 2). Для того, щоб батьки могли втішатися присутністю цієї дитини, яка є Божою власністю, вони повинні були принести Богові жертву на сороковий день після її народження (пор. Лк. 2,24). Подія Стрітення Господнього відбулася тоді, коли Пресвята родина виконувала припис Закону, однак під час цього релігійного обряду відбулося щось надзвичайне – зустріч людини з Богом, Спасителя зі спрагненим спасіння людством. Три основні елементи варто виокремити у цій євангельській події: таємницю пришестя, реальність зустрічі та проголошення пророцтва. Богослужіння свята пригадує нам насамперед здійснення пророцтва Малахії: «І Господь, що ви його шукаєте, прийде негайно у храм свій» (Мал.3,1). Ці слова сповнились в цю хвилину, коли вперше до своєї святині ввійшов той, який є для неї Господом. Також і псалмоспівець торжественно взиває: «О брами, підніміте главні ваші… щоб увійшов Цар слави. “Хто він – отой Цар слави?”… "Господь сил, він є Цар слави!"» (Пс. 23,7-8.10). В єрусалимський Храм входить Той, на кого чекали століттями; Той, Хто є виконання обіцянок Старого Завіту – Месія, Якого пророкували. Псалмоспівець називає Його «Царем слави». Соломонів Храм від моменту його будівництва чекав на очікуваний та таємний прихід Того, Хто був обіцяний. І ось у Стрітенні Архиєрей, істинний і вічний Первосвященник входить до храму. Святиня, яка була збудована людьми для прослави правдивого Бога, мала поступитися місцем святині, яку збудує сам Бог в Єрусалимі. Саме сьогодні прибув до святині Той, Хто має сповнити її покликання; Той, Хто має «збудувати її знову». Навчаючи одного разу в єрусалимському Храмі, Ісус промовить, що ця будівля, зведена людськими руками, яку вже руйнували вороги, знову буде зруйнованою, але це руйнування буде початком для святині, яку не можливо зруйнувати. Учні ж Ісуса лише згодом, після воскресіння Спасителя зрозуміли, що Він «святинею назвав своє тіло» (пор. Йо. 2,20-21). Таким чином Бог укладає Новий заповіт зі своїм народом у своєму Сині, Якого Він «помазав і послав у світ». Святиня Старого завіту очікує на цього Помазаника, очікує на Месію. Можна сказати, що основним покликанням цієї святині є очікування. І ось Господь входить. Несуть його на своїх руках Марія і Йосиф. Щоб виконати закон Мойсея, Він входить як дитятко, якому лише сорок днів. Дитя вбогих батьків. Входить він непомітно і неочікувано для всіх, наче всупереч слів пророка Малахії, бо «Бог – тайний» (пор. Іс.45,15), Бог – прихований в людському тілі і народжений у стаєнці, що поблизу Вифлеєму. Ісус як Син Божий був вільний від закону «відкуплення», як і Його Матір – від закону очищення. Євангелист Лука підкреслює, що батьки Ісуса зберегли вірність Божому законові, що заохочував до пожертвування новонародженого і наказував звершити обряд очищення матері (див. Лк. 2, 22-24). Другий характерний елемент сьогоднішнього торжества це реальність зустрічі. В Єрусалимському храмі відбувається щось дуже особливе. В цей день сюди, керований Духом Святим, приходить благочестивий старець Симеон, про якого святий Євангелист Лука пише: «Чоловік той, праведний та побожний, очікував утіхи Ізраїля, і Дух Святий був на ньому. Йому було відкрито Святим Духом, що не бачитиме смерті перш, ніж побачить Христа Господа» (Лк 2,25-26). У цей день таїнственно споглядаємо тут і пророчицю Анну, яка, «жила сім років з чоловіком від дівування свого; зоставшись вдовою аж до вісімдесят четвертого року, вона не відходила від храму, служачи Богові вночі і вдень постом та молитвою» (Лк. 2,36-37). З молодого віку вона є вдовою і, як така, є символом для Ізраїлю і всього людства, яке втратило свого нареченого-Бога і живе в повній порожнечі, втративши споглядання бажаного обличчя. Однак ніколи не залишає храм, продовжує шукати і чекати його, молиться і постить, страждає й очікує. Євангелист розповідає нам, що «надійшла вона тієї самої години й почала прославляти Бога та говорити про нього всім, що чекали визволення Єрусалиму» (Лк. 2,38). Симеон був настільки літній, що ніхто з людей не знав про його вік; збився з ліку рокам, мабуть, і він сам. Легенда розповідає, що колись у сивій давнині він в числі сімдесять двох знавців древньоєврейської і грецької мови з наказу єгипетського царя Птоломея Філадельфа перекладав Святе Письмо для знаменитої Олександрійської бібліотеки. Йому випало перекладати книгу пророка Ісаї, і коли він дійшов до пророчих слів: «Ось діва зачне у лоні і породить сина і йому дадуть ім’я Емануїл, що в перекладі означає "з нами Бог"» (Іс. 7,14), то став вагатися, ніяк не розуміючи, як можна народити дитятко і не втратити дівства. Думаючи, що в цьому місці Святого Письма з вини якогось переписувача вкралася помилка, він хотів закреслити слово «діва» і написати слово «жінка». Ось тоді-то з’явився йому ангел Божий і сказав, що він буде жити так довго, аж поки на власні очі не побачить здійснення цього пророцтва. У цій тихій зустрічі слова і жести прекрасно висловлюють реальність події, яка відбувається. Пришестя Месії не пройшло непоміченим. Воно було відчитане пронизливим поглядом віри, яку старець Симеон проявляє в своїх зворушливих словах, які є живим відлунням пророцтва Ісаї. Він виходить назустріч Марії і Йосифові, бере на руки Дитятко і промовляє: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого за твоїм словом у мирі, бо мої очі бачили твоє спасіння, що ти приготував перед усіма народами; світло на просвіту поганам, і славу твого люду – Ізраїля» (пор. Лк.2,29-32; Іс. 25,7-9). Ці слова є синтезом всього очікування, це – синтез Старого заповіту. Людина, яка їх промовляє, не говорить сама від себе. Це – пророк, який промовляє з глибини об’явлення і віри Ізраїля. Він проголошує завершення Старого і початок Нового Завіту. Старець Симеон і пророчиця Анна – представники Старого Завіту, які прожили все своє життя в очікуванні моменту, коли єрусалимський Храм відвідає господар – сповіщений пророками Месія. Симеон і Анна розуміють, що цей момент, нарешті, настав і, заспокоєні цією зустріччю, вони можуть із миром у серці прожити останні моменти свого життя (Лк. 2,29-32). Ким насправді є Дитятко, яке приносять сьогодні до храму? Фундаментальну відповідь пророчо проголошує старець Симеон, який, пригортаючи Дитя до своїх грудей, відчуває в ньому «спасіння» Боже, «світло на просвічення поган», «славу» людей Ізраїля, «падіння і піднесення багатьох в Ізраїлі», «знак, якому будуть противитися». Таким є це Дитя, яке хоч і було «Царем слави» і «Господом святині», але перший раз входить до неї в тиші, приховано і в слабкості людської природи. Третім елементом, який з'являється у сьогоднішньому святі, є пророцтво. Сьогодні звучать воістину пророчі слова. «Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого за твоїм словом у мирі…» (Лк 2,29-32). Цією піснею ми молимося наприкінці кожного дня на Вечірні. Таким чином перед ніччю, яка наступає, звучить гімн про перемогу над темрявою. Старець Симеон, звертаючись до Діви Марії, каже: «Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; він буде знаком протиріччя, та й тобі самій меч прошиє душу, щоб відкрились думки багатьох сердець» (Лк. 2,34-35). Ісус Христос буде одночасно причиною падіння і підняття багатьох в Ізраїлі, адже Він несе спасіння, яке буде прийняте не всіма. Багато виступлять проти Нього, згіршаться і впадуть. Навіть учні покинуть Його, але Він є Спасителем усіх, хто заблукав і спотикнувся. Тут розкривається таїна смерті і воскресіння Господа, яка, подібно меча, пронизує серце учня і всієї Церкви, прообразом якої є Марія – Богородиця. Таким чином, хоча у святі Стрітення ми є ще на початку земного життя Ісуса, однак наш погляд вже скеровується на Голгофу і на хрест, яким Ісус остаточно підтверджується як знак протиріччя. Спасіння є приготоване Богом «перед усіма народами». Воно не є зарезервоване лише для Ізраїля. Воно є світло для всіх людей, що перебувають ще в безодні темряви і тіні смерті (пор. Лк 1,79; Іс 42,6; 49,6). Хто довіряється Божому провидінню, приймає Христа, той ніколи не буде блукати в темряві. Таким чином свято Стрітення серед всього іншого дає нам нагоду усвідомити, що наше життя є Божим даром. Воно остаточно належить Богові, а нашим покликанням є бути носіями світла, миру, любові і надії. Тому маймо відвагу пожертвувати своє життя у посвяту Богові, як співаємо під час Божественної Літургії: «Твоє від Твоїх Тобі приносимо». Дорогі у Христу! Сьогодні ми освятили у вашому селі цей новий храм. Але не можемо заспокоїтись, нібито вже осягнули все, чого прагнули. І не тільки тому, що ще немало залишається зробити для облаштування і прикрашення цих стін, щоб вони стали справді гідною оселею для Всевишнього, Який сьогодні особливим чином замешкав тут, в першу чергу – через посвячення Його Престолу. Ми спорудили цей храм рукотворний, щоб він допомагав нам розбудовувати храм нерукотворний. У цьому храмі Покрова Пресвятої Богородиці, ми, подорожуватимемо сторінками Святого Письма, вслухаючись у повчання Христа, який промовлятиме до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. У цьому храмі, як учні в Емаусі (Лк.24, 30-31), пізнаватимемо Христа при ламанні Євхаристійного Хліба, яке здійснюватиметься на щойноосвяченому Престолі. Пам’ятаймо про потребу частого і гідного причащання цих Святих Тайн, бо Вони є «ліком безсмертя», який не лише захоронює від смерті, але й дарує життя вічне в Христі Ісусі. Дозвольте мені сьогодні висловити щиру вдячність усім, хто брав участь у спорудженні цього храму. Велике спасибі о. Петрові (Горічку), який тут ревно трудився, і за рік був споруджений цей храм. Складаю сердечну подяку архітектору, будівельникам, жертводавцям та всім тим, хто вкладав свої кошти та працю в цю святу будівлю. Нехай цей храм, який ми сьогодні освятили, буде тим постійним місцем нашої зустрічі з Богом. Молімся, щоб милосердний Господь дарує українському народові, нашому воїнству, захист життя і надійну перемогу світла над темрявою. Нехай Пресвята Богородиця, яка сьогодні передає Христа Симеонові, передасть Його кожному з нас, як Світло істинне, що просвічує і освячує кожну людину, яка приходить на світ. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 2 лютого 2025 року Божого,с. Сможе Детальніше...

Владика Ярослав: Свв. Василій Великий, Григорій Богослов та Іван Золотоустий дбали про єдність Христової Церкви [фото]

30 січня, у свято Трьох Святителів, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, здійснив душпастирські відвідини парафії Різдва Пресвятої Богородиці у м. Стебник. Єпископ відслужив Божественну Літургію у співслужінні о. Олега Бісика, адміністратора парафії, та священиків Трускавецького деканату. Під час богослужіння владика Ярослав уділив дияконські свячення бр. Івану Іваненку та бр. Тарасу Петруняку, випускникам Дрогобицької духовної семінарії. Детальніше...

Проповідь на свято трьох святителів – Василія Великого, Григорія Богослова та Йоана Золотоустого (2025)

Христос Рождається!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні торжественно вшановуємо пам’ять святих Василія Великого, Григорія Богослова та Йоана Золотоустого. Це – Святі Отці Церкви, проповідники, пастирі, які жили і служили у IV ст. Василій Великий і Григорій Богослов – Кападокійські Отці, Йоан Золотоустий – представник Антіохійської Церкви. Кожен із цих трьох святителів має також свій окремий день почитання. Сьогоднішнє є свято, в якому вшановуємо трьох святителів разом, було встановлене аж в ХІ столітті. Як оповідає нам церковне Передання, з часом серед вірних, де служили святі, розпочалися дискусії щодо їх почитання. Іншими словами, стали сперечатися, хто зі святителів має більші заслуги перед Церквою. Тому то троє святителів з’явились у сні Йоанові, єпископові міста Євхаїти, і промовили: «Ми, як бачиш, одне в Бога й нічого нема в нас противного чи спірного … Тож нема між нами ні першого, ні другого, але як назвеш одного, то за ним ідуть два інші. Встань, отже, і накажи тим, що задля нас сваряться, щоб не ділилися, бо як за життя, так і після смерті нашим намаганням є всі сторони світу приводити до миру і єдності». Таким чином, як за земного життя святі Отці дбали про єдність Христової Церкви, так і прославлені на небесах вони не перестали чувати над єдністю християн. Адже єдність, поряд із заповіддю любові, є однією з найважливішою настанов Христа учням. Про цю єдність для учнів Христос молився у своїй Архиєрейській молитві: «Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об'єднані; щоб світ увірував, що ти мене послав» (Йо.17,21). Святі Василій Великий, Григорій Богослов та Йоан Золотоустий жили в період, який називаємо золотою добою Церкви, бо тоді були окреслені основні догми нашої християнської віри. Водночас це був час великих викликів для Церкви, адже різні єретичні вчення, які ширилися в той час, були небезпечними для ще не утверджених у вірі християн. Саме перед такими оманливими віруваннями перестерігає нас сьогоднішнє апостольське читання: «Не дайте себе звести різними та чужими науками» (Євр. 13,9). Святителі, яких ми сьогодні молитовно вшановуємо, доклали чимало трудів, присвятили все своє життя у навчанні правдивої віри. Кожен із шанованих нами Отців примножував і розвивав дані йому Богом дари і служив ними для утвердження Христової Церкви, для добра та спасіння своїх вірних. Багато спільних рис об’єднує цих трьох святителів. Вони жили в один історичний період, походили з багатих аристократичних родин, здобули чудову на той час освіту. Святі Василій Великий, Григорій Богослов та Йоан Золотоустий мали все, щоб стати успішними людьми тогочасного світу, однак вони все це покинули, присвятивши своє життя Богові. Ставши на шлях монашого, священничого і єпископського служіння, всі вони з апостольською ревністю служили Богові своїм богоугодним життям, а Божому людові – навчанням правдивої віри. У тропарі свята ми просимо святителів: «До апостолів подібні і вселенної вчителі, Владику всіх моліте, щоб мир вселенній дарував і душам нашим велику милість». Їхнє життя було схоже до апостольського у ревності, вірі, проповіді і утисках за правду. Вони є вчителями Вселенської Церкви, тому що стали на сторожі вірності апостольському Переданню і автентичності апостольської науки тоді, коли вона зазнавала нападів з боку різних єретичних вчень. Водночас кожен з цих трьох святителів вирізнявся своїми особливими харизмами, які і стали особливим вкладом кожного з них у розвиток Христової Церкви. Святого Василія ми називаємо Великим, тому що він справді був великим аскетом і подвижником, зокрема уклав правила монашого життя. Святий Григорій вслід за євангелистом Йоаном отримав титул Богослов, бо проникнув у глибини богослов’я, навчав про Пресвяту Трійцю, описав таїнство Триєдиного Бога. Святий Йоан названий Золотоустим за те, що розвинув дар слова і плодом цього стали чудові проповіді, які і до сьогодні є скарбницею мудрості. У цей святковий день для нас важливо коротко поглянути на життя кожного з трьох святителів, бо з нього почерпнемо приклади і настанови для себе. Недаремно сьогоднішній Апостол ніби закликає наслідувати Василія Великого, Григорія Богослова та Йоана Золотоустого: «…дивлячись уважно на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру» (Євр. 13,7). Святий Василій Великий (329-379) народився в місті Кесарії Кападокійській, що в Малій Азії, походив з визначного шляхетного роду, змалку був вихований у християнській вірі, згодом здобув найкращу на той час освіту. Хоч деякий час після навчання він жив і працював по світськи, проте за прикладом і заохотою своєї сестри Макрини, а передусім відповідаючи на Божий поклик, він кардинально змінює життя і стає на шлях аскетичного монашого життя. Його висока освіченість допомагала йому виражати глибини богословської думки. Василій Великий заклав основу спільнотного монашого життя за що його називають батьком східного монашества. Згодом святий Василій стає архиєпископом Кесарії Кападокійської, а його архипастирська діяльність поєднувала в собі багато різних ділянок служіння і принесла чимало добрих плодів для Христової Церкви. Найбільше зусиль Василій Великий доклав у боротьбі з єрессю Арія. З огляду на великий подвиг і вклад у розбудову Христової Церкви за святим Василієм утвердився титул Великий. Він став Великим, бо обрав шлях смирення. Велич його духа бачимо в його богословських творах, монаших правилах, укладених ним молитвах. Святий Григорій Богослов (329-390) походив зі священничої родини. Його батько був єпископом у м. Назіянз, що в Кападокії. Однак для його утвердження в покликанні значний вклад зробила також і його матір Нонна, яка випросила у Бога дар його життя і, виховуючи, заохочувала свого сина до служіння Господеві. Як і святий Василій Великий, Григорій здобув високу освіту. Власне під час свого навчання він зустрівся з Василієм в Атенах, і вони стали приятелями на ціле життя. Про цей період свого життя він згодом напише: «Ми знали тільки дві дороги: одну до храму на молитву, а другу до школи на науку». Цей короткий спогад з життя є таким промовистим для розуміння справжніх пріоритетів в житті людини. Прийнявши священниче, а згодом і єпископське рукоположення, святий Григорій деякий час був єпископом м. Сазими. Другий Вселенський собор 381 року поставив Григорія Богослова архиєпископом столичного міста Константинополя. Це викликало невдоволення деяких єпископів, а тому Григорій Богослов смиренно залишив константинопольську катедру і повернувся до свого міста Назіянзу, де провадив тихе подвижницьке монаше життя. Останні роки свого життя він присвятив боротьбі проти єресей, які поширювалися в його рідному місті. У своїх богословських творах святий Григорій Богослов докладно пояснив догму про Пресвяту Трійцю. Святий Йоан Золотоустий (347-407) народився у сім’ї воєначальника, в місті Антіохії, де вперше слово благовісті принесли апостоли Варнава і Павло (Ді 11,19-26). Після смерті батька любов до Бога йому прищепила його мати Антуса. Йоан отримав також добру освіту, навчався у визначних риторів. Пізніше ці риторські здібності стануть для нього чудовим знаряддям для проповіді Божого Слова. Спочатку він був юристом, але покинув цю професію, обравши богопосвячене життя, перші роки якого провадив в усамітненні й подвизі. Згодом, ставши священником, Йоан відзначився як визначний проповідник. Голошення Слова Божого займало чільне місце у його священничому служінні. Він згадує: «Не можу одного дня проминути, щоб вас не накормити зі скарбів Святого Письма». У своїх проповідях він пояснював багато моментів Біблії і так навернув багато язичників. За чудовий дар слова святитель Йоан отримав титул Золотоустий. Згодом він став архиєпископом Константинополя, де служив як ревний проповідник, добрий пастир, мудрий наставник і вчитель. За свою твердість у християнській вірі і вченні терпів переслідування від імператорського двору і, навіть, вигнання з єпископської катедри. У засланні провів третину свого архиєрейського служіння, там і відійшов до Господа. У богослужінні сьогоднішнього свята ми звеличуємо трьох святителів разом, виокремлюючи окремі чесноти кожного: «Зібравшись святково, прославмо похвальними піснями святителів Христових і славу Отців, стовпів віри, вірних учителів і захисників, виголошуючи: Радуйся, премудрий Василію, світильнику Церкви і стовпе непохитний! Радуйся, богослове Григорію, небосяжний уме й архиєрею великий! Радуйся, Іване Золотоустий, ясний проповіднику покаяння! Преславні Отці, не переставайте молитись до Христа повсякчас за тих, що з вірою і любов'ю справляють ваше божественне й врочисте свято» (стихира Вечірні). Богослужбові тексти Утрені називають трьох Отців «пресвітлими світильниками» Христової Церкви, які просвітили світ. Вони міцно закорінили у своєму серці  євангельські слова Ісуса Христа: «Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт. 5, 16). Це світло яскраво сяяло Вселенській Церкві під час земного життя цих трьох святителів. Воно сьогодні продовжує світити і нам через їхню багату духовну спадщину. Дорогі у Христі! Життя святих Василія Великого, Григорія Богослова та Йоана Золотоустого – дороговказ і приклад християнської досконалості для кожного християнина. Вони вказують нам шлях богопізнання і зростання в досконалій вірі. З їх життя вчимося правдивої досконалої любові до Бога і ближнього. Звершуючи їхню пам’ять, просімо Господа, щоб за їх заступництвом і ми стали світильниками для наших ближніх і несли у світ світло правдивої віри, милосердної любові і єдності. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 30 січня 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

У Дрогобичі освячено душпастирський центр св. Володимира Великого [фото]

26 січня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію Успіння Пресвятої Богородиці в м. Дрогобич. Архиєрей відслужив Божественну Літургію у співслужінні о. Ростислава Мелеха, адміністратора парафії, та священиків Дрогобицького деканату. Відтак відбулось освячення душпастирського центру св. рівноапостольного Володимира Великого. Детальніше...

Проповідь на тридцять першу неділю по Зісланні Святого Духа (2025)

«Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!»(Лк. 18, 38) Христос Рождається!Дорогі у Христі брати і сестри! У Старому Завіті час Месії був описаний дуже виразно. Пророк Ісая так висловлюється про нього: «Того дня глухі почують слова книги, очі сліпих прозріють із темряви та пітьми. І бідні дедалі більше у Господі веселитимуться, і вбогі між людьми радітимуть Святим Ізраїля» (Іс. 29,18-19). У вибраному народі віра про цю правду була розголошена так далеко, що єрихонський незрячого, почувши, що недалеко проходить Христос, без найменшого сумніву прохав Його словами: «Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною»! Єрихон — це ворота, що ведуть в землю обітовану. Для ізраїльського народу це кінець довгого виходу з рабства до свободи. Проте народ, зокрема і Христові учні, все ще «залишаються» в Єгипті, вони нездатні пройти або навіть зрозуміти шлях Ісуса (пор. Лк.18, 34). Рівно ж Єрихон є неприступною фортецею, в яку ніхто не може увійти або вийти. Бог вчинить так, що вона впаде під звуки труб і крик народу (пор. І.Н. 6). Таким чином Єрихон нагадує серце людини – неприступну фортецю, що не може пізнати Господа. Тепер Ісус «наближається» до Єрихону, після зцілення сліпого він «увійде» в місто і «захопить» його. Так що Закхей вже буде Єрихоном захопленим, Господь увійде в його життя і перемінить його. Господь іде в Єрусалим, там Він увійде в темряву своїх учнів. Це – Великодня ніч, в якій Він виявляє своє милосердя тим, хто взиває Його ім'я. У сьогоднішній євангельській благовісті незрячий чоловік є прототипом просвіченого. Він знає, що не бачить, однак слухає, взиває, заводить розмову з Ісусом, впізнає у ньому Месію і Господа, знає, про що просити, і отримує – підносячи очі до Господа, бачить світло, яке спасає, і йде за Ним. Незрячий чоловік з сьогоднішньої Євангелія був незрячим фізично, однак мав духовний зір – віру в Христа. Він не бачив того, що бачили інші люди: навколишній світ із його зовнішніми ознаками та формами, людський вигляд тощо. Водночас він бачив те, чого інші люди не помічали – оком віри він побачив Бога в Ісусі Христі. Він вмів мислити і сприймати інших дуже глибоко й уважно. У той час, як інші називали і сприймали Спасителя звичайною людиною – Ісусом з Назарету, незрячий назвав його Сином Давида, тобто Месією, і найголовніше – Господом, а після оздоровлення пішов за Ним. Чуда і знаки, які Ісус здійснював для підтвердження свого месіанського посланництва і приходу Царства Божого, тісно пов'язані із закликом до віри. Цей заклик має подвійне значення: віра передує чудові, більш того — є умовою його виконання, в свою чергу: віра являє собою наслідок чуда, ніби породжує його в душі тих, хто чудо досвідчив або став його свідком. Відомо, що віра є відповіддю людини на слово Божого об’явлення. Вона є «знаком» Божої присутності і діяння в житті віруючої людини. На основі євангельської розповіді про зцілення незрячого спробуймо перенести факт сліпоти з площини фізичної в площину духовну. Сліпець отримав оздоровлення своєю наполегливою вірою. Його віра у те, що Господь, Який прийшов у світ та іменується Сином Давидовим, може дарувати йому зір, не була принагідною чи непевною. Інакше він все-таки не взивав би так голосно і так наполегливо, а тим більше замовчав би після людських докорів. Однак незрячий натомість не зважає на людські докори, а ще дужче проявляє свою віру. Він настійливо просить милості в Ісуса Христа. Єрихонський сліпець сидів при дорозі і прохав милостині, але сам Спаситель каже: «Я є дорога, істина і життя!» ( Йо. 14, 6). Хто не знає «дороги» надприродного світла, є духовно сліпим. Хто тільки захоплюється Христом, але Його не знає, не йде за Ним, той є подібний до того, хто в темряві сидить придорозі і не просить про світло, щоб жити, не благає в Христа уздоровлення. Хто ж пізнає сліпоту свого серця, відчуває брак надприродного світла через свою гріховність, той взиває з глибини своєї душі: "Icyсе, Сину Давидів, змилуйся надо мною"! Дорогою до духовного просвічення, як бачимо з сьогоднішнього Євангелія, єсильна віра. А що ж таке вiра? В чому її сутнiсть? Вiдповiдь на цi запитання дає нам апостол Павло. Вiн говорить, що вiра є впевненістю у здійснення того, чого ми чекаємо; впевненiстю в iснування того, чого ми не бачимо (Євр.11,1). Однак віра не є результатом людських зусиль, людського розуму, а радше, Божим даром: «Щасливий ти, Симоне, сину Йони, бо не тіло і кров це тобі відкрили, але Отець мій небесний» (Мт.16,17). Вона бере свій початок в ініціативі Бога, Який розкриває нам своє єство і запрошує нас розділити з ним Його божественне життя. Віра не тільки дає деяку інформацію про особу Христа, але вона має на увазі особисті стосунки з Ним, пронизуючи всю людину, з її інтелектом, волею та емоціями. Таким чином вiра є природною властивiстю душi, як розум i почуття. Без неї неможливе духовне життя людини. Вона є фундаментом і підставою діяльності Бога в нас. Тому розуміємо апостола Павла, коли говорить: «Без віри неможливо подобатися Богу» (Євр.11,6) і в другому випадку в посланні до Римлян: «Праведник з віри буде жити» (Рм. 1,17; Гал. 3,11). Але віра не є результатом людських зусиль, вона бере свій початок в ініціативі Бога, Який розкриває нам своє єство і запрошує нас розділити з ним Його божественне життя. Віра народжується від слухання Слова Божого. Те Слово Боже входить до нас через слухання–споглядання й оселюється в нашому серці, тоді починається нове життя, починається життя з Богом. Всі ми до кінця нашого життя маємо боротися з дияволом, який нас спокушає і хоче навести нас на старий – грішний спосіб життя. Однак ми маємо Ісуса Христа, тому віруймо в Нього, молимось до Нього, щоб ми витривали на цій дорозі, якою Господь запрошує нас іти, тобто дорогою Хрещення: в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа; дорогою доброти і любові, дорогою ділення і служіння, дорогою присутності там, де інші нас потребують. Хто йде за Христом, той осягає мету свого життя, тобто злуку з Отцем. «Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене», – каже Ісус (Йо. 14,6). На цій дорозі до Отця, як ми вже бачили у сьогоднішній благовісті, також дуже важне місце займає молитва. Вона являється основною потребою в житті кожної людини, як в порядку природному, так і надприродному. Щоб молитва в нас проявляла всю свою повноту, то мусимо перебувати в ній безупинно, як у природному стані нашої душі. До цього заохочує нас святий апостол Павло словами: «Моліться безперестанку» (1 Кол. 5,17). У нашій молитві повинні бути чотири дії, про які пише святий Василій Великий: «Спершу восхвали Бога, потім подякуй за добродійства, які Він тобі зробив, далі відкрий Йому свої гріхи і порушення заповідей Його, а на кінець проси в Нього те, що потрібне тобі, головно для спасіння твоєї душі». Щоб молитва мала силу перед Господом, треба наповнити її вірою в безмежність Божої щедрості і в непохитність Його обіцянки. «Будьте в молитві витривалі, – каже апостол Павло, – і чувайте на ній в подяці» (Кол. 4, 2). З найдавніших часів серед християннайбільш відомою з-поміж коротких молитов була т.зв. Ісусова Молитва – «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!» Про неї сказано у святого Єфрема, св. Івана Золотоустого, у св. Ісаака Сирійця. Чули ми її і в сьогоднішньому Євангелії: єрихонський незрячий благав нею Господа про своє просвічення. «Ісусова Молитва» містить у собі дві складові частини, які є твердою опорою в житті кожної людини: це впевненість у тому, що Христос присутній серед нас, а також свідомість того, що самі по собі ми, слабкі і грішні, повинні просити про Божу допомогу. Духовні отці радять повторювати цю молитву якнайчастіше, аби вона злилась з диханням та з биттям серця. Так вона буде супроводжувати нас при будь-якій нашій діяльності та стане наріжним каменем нашої свідомості. Через молитву Ісус є наче «вимушено зупинений» криком того, хто на Нього чекає, і так Він стоїть перед ним в повноті свого милосердя. Таким чином Боже милосердя, що проходить всюди, є зупинене молитвою – криком убогого, який знаходиться на узбіччі. Господь зупиняється в темряві всіх людей, щоб показати їм любов. Він входить до будинків усіх загублених, щоб їх врятувати. На дорозі Сина Людського, Який видає себе Сам, пасхальна благодать сягає всіх людей пропорційно до їхніх потреб у спасінні. Дорогі брати і сестри, сьогодні євангельська подія вчить нас, що велика віра і щира молитва здатні привернути увагу Бога, Який звернеться і до нас із запитання: «Що бажаєш, щоб я вчинив тобі». Сьогодні коли Україна стоїть перед викликом екзистенційної боротьби з російською агресією у молитві прохаймо нашого Господа: Всемогутній і Вічний Боже, почуй благання наших зболених сердець у час лихоліття війни агресора московії. Ми вдаємося до Тебе зі сокрушенним серцем, бо знаємо, що наша доля у Твоїх руках. Благаємо Тебе наш Господи, даруй перемогу над силами зла, що повстали проти нас і благослови Україну своїми дарами свободи, справедливого миру, спокою і доброї долі. Поручаємо Тобі увесь наш народ, наших мужніх воїнів захисників, наше теперішнє і майбутнє віддаємо в руки Твого люблячого і милосердного Провидіння навіки віків. Амінь. + Ярослав 26 січня 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...